Межовий лицар

8

Сір Манфред виявився худою людиною з кислим виглядом на обличчі. Він носив чорне сюрко з вишитою пурпуровою блискавкою на ньому, але Данк впізнав би його і без цього завдяки пишній гриві рудого волосся. «Сір Арлан служив вашому лорду батьку, коли той та лорд Керон спалили Короля Стерв’ятників у Червоних горах, сір,» сказав Данк, стоячи на одному коліні. «Я був лише хлопчиком і служив сквайром у нього. Сір Арлан з Пеннітрі.»

Сір Манфред насупився. «Ні. Не знаю такого. І тебе теж, хлопче.»

Данк показав йому щит старого. «Це був його герб, крилата чаша.»

«З моїм батьком в горах було вісім сотень лицарів і ще близько чотирьох тисяч піхоти.» Я не зобов’язаний пам’ятати кожного з них, не кажучи вже про їхні герби. Цілком можливо, що ти тоді був з нами, але…» Сір Манфред знизав плечима.

Данк закляк на мить. Старий був поранений на службі твого батька. Як ти міг його забути? «Мені не дозволяють брати участь в турнірі. Хіба що якийсь лорд чи лицар поручиться за мене.»

«І як це пов’язано зі мною?» спитав сір Манфред. «Я й так витратив на тебе вдосталь часу.»

Якщо я повернусь в замок без нього — все буде втрачено. Данк глянув на вишиту пурпурну блискавку на сюрко сіра Манфреда і сказав, «Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав в таборі про походження емблеми вашого Дому. В одну штормову ніч, коли перший з ваших нащадків мчав з повідомленням через Дорнійський Кордон, його коня вбили стрілою, а сам він впав на землю. Два дорнійці вистрибнули з темряви в кольчугах та шоломах зі шпилями. Його меч зламався під час падіння. Коли він це побачив, то подумав, що йому кінець. Але коли дорнійці наблизились до нього, блискавка вдарила з небес. Яскрава пурпурова блискавка, вона розділилась, вдаривши двох дорнійців в металевих шоломах одночасно і вбивши їх просто на місці. Повідомлення дозволило Штормовому Королю здобути перемогу над Дорном, і вдячний монарх пожалував посланцю титул лорда. Той став першим лордом Дондарріоном, і вирішив взяти як свій герб роздвоєну блискавку на чорному фоні із зірками.»

Якщо Данк сподівався справити враження цією історією на сіра Манфреда, то він помилявся. «Кожне кухарча та конюх, які коли-небудь служили моєму батьку рано чи пізно чують цю історію. Їх знання, ще не робить тебе лицарем. Ідіть собі, сір.»

З важким серцем повернувся Данк в замок Ешфорда, міркуючи над тим, як йому переконати Пламмера, щоб той допустив його на турнір. Але стюарта не виявилось на місці. Охоронець сказав, що той зараз у Великій Залі. «Мені його тут почекати?» запитав Данк. «Коли він повернеться?»

«Звідки мені знати? Роби як знаєш.»

Велика Зала виявилась не такою вже і великою, але, зрештою Ешфорд був маленьким замком. Данк ввійшов через бічні двері і одразу помітив стюарта. Той стояв разом з лордом Ешфордом та ще дюжиною людей в дальній частині зали. Він направився до них, повз стіни, з яких звисали гобелени з вишитими фруктами та квітами.

«… був більш стурбованим, якби це були твої сини, я думаю» — почув Данк сердитий голос наблизившись. Пряме волосся та квадратно пострижена борода господаря голосу були настільки світлі, що в темряві зали вони видавались білими. Але коли Данк підійшов ближче, він побачив, що вони насправді срібного кольору із золотим відтінком.

«Дейрон вже робив так раніше,» почувся голос іншого. Пламмер стояв так, що Данк не міг побачити хто це говорить. «Тобі не слід було змушувати його записуватись в учасники. Він любить турніри не більше ніж Ейріс чи Рейгель.»

«Ти натякаєш, що він охочіше осідлає шльондру, аніж коня?» поцікавився перший співрозмовник. Кремезний, міцної статури принц — а це точно був принц — носив шкіряну кольчугу зі срібними пластинами та чорний плащ підбитий хутром горностая. На його щоках виднілись шрами від віспи, лише частково приховані сріблястою бородою. «Не потрібно мені нагадувати про недоліки мого сина, брате. Йому всього вісімнадцять. Він ще може змінитись. Прокляття, він зміниться у мене або помре.»

«Не будь дурнем. Дейрон може бути тим, ким він є, але він все одно твоя рідна кров і моя. Я впевнений, сір Роланд знайде його, і Ейгона теж.»

«До того часу скоріш за все турнір вже закінчиться.»

«Ейріон тут. І він значно кращий зі списом аніж Дейрон, якщо ти так турбуєшся за турнір.» Данк нарешті побачив другого співрозмовника. Той сидів на високому кріслі з оберемком рукописів в руках. Лорд Ешфорд стояв поруч. Навіть сидячи, чоловік виглядав на голову вище за інших, судячи з його довгих протягнутих перед собою ніг. В його коротко підстриженому темному волоссі виднілась сивина, а міцне підборіддя було чисто вибрите. А от ніс виглядав так, наче його вже не раз ламали. Незважаючи на простий одяг — зелений камзол, коричнева мантія, потерті чоботи — у чоловікові відчувалась сила, впевненість та влада.

Данку спало на думку, що він випадково почув те, що не повинен був ніколи почути. Краще піти зараз та повернутись коли вони між собою розберуться, вирішив він. Але було вже запізно. Принц зі срібною бородою раптом помітив його. «А ти хто такий і чого тобі треба?» різко спитав він.

«Це той лицар, якого чекав наш вірний стюарт,» посміхнувся чоловік, що сидів, очевидно, знаючи про присутність Данка весь час. «А от ти і я їм завадили, брате. Підходьте ближче, сір.»

Данк просунувся вперед, непевний, що від нього очікується. Він глянув на Пламмера, але не отримав жодної підказки від того. Довголиций стюарт, який ще вчора просто-таки роздувався від власних повноважень, сьогодні уважно вивчав підлогу. «Мілорди,» почав Данк, «я просив сіра Манфреда Дондарріона поручись за мене, щоб я був прийнятий в списки учасників, але він відмовився. Він заявив, що не знає мене. Але сір Арлан служив йому, я можу поклястись. У мене є меч і щит, я…»

«Щит та меч ще не роблять людину лицарем,» — відчеканив лорд Ешфорд, великий товстий чолов’яга з круглим червоним обличчям. «Пламмер говорив мені про вас. Навіть, якщо ця зброя і справді належала сіру Арлану з Пеннітрі, цілком можливо, що ви знайшли його десь мертвого і все вкрали. Якщо у вас немає кращих доказів за ваші слова, якогось листа чи…»

«Я пам’ятаю сіра Арлана з Пеннітрі,» тихо сказав чоловік з крісла. «Він ніколи не вигравав турнірів, наскільки мені відомо, проте завжди виступав достойно. В Королівській Гавані 16 років тому він переміг лорда Стокворта і Бастарда з Харенхола в пішому бою, а до цього давним давно в Ланніспорті він скинув з коня самого Сивого Лева. Лев не був тоді таким сивим, до речі.

«Він розповідав мені про це багато разів,» підтвердив Данк.

Високий уважно подивився на нього. «В такому випадку ви, безумовно, пам’ятаєте справжнє ім’я Сивого Лева?»

На мить Данк забув геть усе. Тисячу раз старий розповідав цю історію, тисячу раз, лев, лев, його ім’я,ім’я… Він майже зневірився, але раптом згадав. «Сір Деймон Ланністер!» вигукнув він. «Сивий Лев! Він зараз лорд Кастерлі Рока.»

«Так і є,» м’яко підтвердив високий чоловік, «він потрапляє до списку учасників турніру.» І зашелестів рукописами в себе в руках.

«Як взагалі ти можеш пам’ятати якогось незначного межового лицаря, якому пощастило вибити з сідла Сивого Лева шістнадцять років тому?» — спохмурнів принц з срібною бородою.

«Я намагаюсь запам’ятовувати всіх моїх противників.»

«І як сталось, що ти вийшов на поєдинок проти межового лицаря?»

«Це було дев’ять років тому в Штормовому Рубежі. Лорд Баратеон влаштував турнір, щоб відсвяткувати народження свого внука. Жереб вивів мене на сіра Арлана в першій же сутичці. Ми зламали чотири списи поки мені нарешті не вдалось вибити його з сідла.

«Сім,» вигукнув Данк, «і це було проти принца з Драконового Каменю!» Не встигши довести речення до кінця, він вже почав жалкувати, що почав його. Данк дурна голова, недалекий, як дитина, він майже чув як старий промовляє ці слова.

«Так і було.» Принц зі зламаним носом приємно посміхнувся. «В історіях всі люблять перебільшувати, я знаю. Не думай поганого про твого вчителя, але, боюсь, що списів було лише чотири.

Данк був щасливий, що в залі панувала напівтемрява. Він відчував як почервоніли його вуха. «Мілорд…» Ні, це не те. «Ваша Високість.» Він упав на коліна і схилив голову. «Якщо ви кажете чотири, значить чотири… Я ніколи… Я не…» «Сір Арлан завжди казав про мене, що я недалекий, як дитина і тугодумний як віл.»

«І сильний як віл, судячи з вашого виду,» додав Бейлор Зламаний Спис. «Ви нікого не образили, сір. Підніміться.»

Данк встав, міркуючи, чи дозволено йому підняти голову і глянути принцу в обличчя. Переді мною Бейлор Таргеріен, Принц Драконового Каменю, Рука Короля і спадкоємець Залізного Трону Ейгона Завойовника. Що межовий лицар взагалі може сказати такій високій особі? «В-ви віддали йому його броню та коня, не взявши викупу, наскільки я пам’ятаю, заїкуючись вимовив він. «Сір Арлан розповідав мені, що ви були самим духом лицарства, і що одного дня Сім Королівств будуть в надійних руках.»

«Сподіваюсь ще не скоро,» промовив принц Бейлор.

«Ні-ні,» злякано виправився Данк. Він майже ляпнув, що зовсім не мав на увазі, що чекає смерті короля, але вчасно зупинив себе. «Вибачте, мілорд… Тобто Ваша Високість.»

Запізно він згадав, що кремезний чоловік з срібною бородою звертався до принца Бейлора як до брата. Він також крові дракона, який же я дурень. Він міг бути тільки принцом Мейкаром, наймолодшим з чотирьох синів короля Дейрона. Принц Ейріс кохається у книгах, а принц Рейгель божевільний, слабкий та хворобливий. Жоден з них не пересік би півкоролівства, щоб побувати на турнірі, а от Мейкар був знаменитим воїном, знаходячись щоправда в тіні свого брата.

«То ви хочете, взяти участь в турнірі, я правильно зрозумів?» уточнив принц Бейлор. «Це рішення лежить на розпоряднику ігор, але я не бачу причин, чому б тобі відмовили.»

Стюарт схилив голову. «Як скажете, мілорд.»

Данк, загикуючись, намагався висловити подяку, але принц Мейкар обірвав його. «Дуже добре, сір, ми зрозуміли, що ви вдячні. Ми вас більше не затримуємо.»

«Ви повинні пробачити мого благородного брата, сір» втрутився принц Бейлор. «Двоє з його синів десь загубились по дорозі сюди, і він хвилюється за них.»

«Весняні дощі підняли багато річок,» відказав Данк, «можливо, вони всього лише затримуються.»

«Я не прийшов сюди вислуховувати поради від межових лицарів,» відчеканив принц Мейкар своєму брату.

«Ви можете йти, сір,» добтрояндичливо кивнув принц Данку.

«Так, мілорд.» Він поклонився і розвернувся.

Але перед тим, як він встиг вийти, принц окликнув його. «Сір. Ще одне питання. Ви не родич сіра Арлана, так?»

«Ні, мілорд. Тобто, так. Не родич.»

Принц кивнув на пошарпаний щит Данка, з крилатою чашою на зовнішній поверхні. «По закону, тільки закононароджений син може успадковувати лицарський герб. Ви повинні придумати собі новий.»

«Я так і зроблю,» пообіцяв Данк. «Спасибі вам ще раз, Ваша Високість. Я битимусь хоробро, ви побачите.» Хоробрий як Бейлор Зламаний Спис, любив говорити старий.