Межовий лицар

5

Місяць був уже високо в небі, коли він направився в напрямку свого в’яза. Позаду нього поле Ешфорд світилося факелами. Звуки пісень та сміху лунали в повітрі, проте його власний настрій був похмурим. Він бачив лише єдиний шлях дістати гроші для броні. Але якщо він програє… «Одна перемога, це все що мені потрібно,» бурмотів він. «Це не так вже і складно.»

Щоправда, старий ніколи б не сподівався навіть і на таке. Сір Арлан більше не брав участь у турнірах, з тих пір, як його вибив із сідла Принц з Драконового Каменю на турнірі біля Штормового Рубежу багато років тому. «Не кожен може похвалитись, що він зламав 7 списів проти найкращого лицаря Семи Королівств,» любив він казати. «В мене ніколи не вийде перевершити це досягнення, то для чого пробувати?»

Данк завжди підозрював, що вік сіра Арлана був вагомішою причиною, аніж Принц з Драконового Каменю, але він вважав за краще мовчати. У старого була своя гордість. А я швидкий і сильний, він завжди так казав. Те що правда для нього, не обов’язково має розповсюджуватись і на мене, повторював він собі вперто.

Данк йшов через зарослі бур’яну, зважуючи свої шанси, коли раптом побачив відблиск вогню серед кущів. А це ще що таке? Він не став марнувати часу на роздуми. З мечем в руці він кинувся вперед через зарості.

Данк вистрибнув на поляну, горлаючи і лаючись тільки для того, щоб раптом зупинитись при виді хлопця біля вогню. «Ти?!» Він опустив свій меч. «Що ти тут робиш?»

«Готую рибу,» відповів лисий хлопчик. «Хочеш?»

«Я мав на увазі, як ти сюди добрався? Вкрав коня?»

«Я приїхав сюди на возі, разом з чоловіком, який віз ягнят в замок Ешфорда для столу мілорда.»

«Ну тоді краще подивись, чи він ще не поїхав, або знайди собі іншого воза. Тут тобі не місце.»

«Ти не можеш мене вигнати,» нахабно заявив хлопчина. «Мені той трактир уже в печінках сидить.»

«Я не збираюсь далі вислуховувати це зухвальство» попередив Данк. «Мені б слід було закинути тебе на коня і відвезти додому.»

«Тоді тобі довелось би їхати аж у Королівську Гавань,» посміхнувся хлопець. «І ти б пропустив турнір.»

Королівська Гавань. На хвильку Данк задумався чи не кепкують з нього, але хлопчина ніяк не міг знати, що він також народився в Королівській Гавані. Ще один нещасний з Блошиного кварталу, хто може йому закинути, що він не хоче туди повертатись?

Він відчув себе дурнем, стоячи з мечем в рукам перед восьмирічним сиротою. Данк повернув меч у піхви, вороже дивлячись на хлопця, ніби застерігаючи від подальших дурниць. Його б не завадило провчити, думав він, але дитина виглядала такою нещасною, що він не міг себе заставити її вдарити. Данк окинув оком табір. Вогонь весело тріщав всередині акуратного кільця з каменів. Коні були почищені, а одяг — розвішений на гілках в’язу, сохнучи над вогнем. «Чого це тут висить?»

«Я виправ його,» відповів хлопець. «І доглянув за конями, розпалив вогонь, зловив рибу. Я б розклав твоє шатро, але в тебе його немає.»

«Ось моє шатро.» Данк махнув рукою в напрямку гілок високого в’яза, що колихались над ними.

«Це дерево,» скептично протягнув хлопець.

«Це шатро, яке влаштує будь-якого справжнього лицаря. Я з більшим задоволенням спатиму під зорями, аніж в якомусь задимленому наметі.

«А якщо дощ?»

«Дерево захистить від дощу.»

«Дерева протікають.»

Данк розсміявся. «Твоя правда. Чесно кажучи, в мене просто немає грошей на шатро. А ти краще проверни ту рибу, якщо не хочеш їсти її пережареною з одної сторони і сирою з іншої. Тобі ніколи не стати кухарем.»

«Стану, якщо захочу «огризнувся хлопець, але рибу провернув.

«То що трапилось з твоїм волоссям?» запитав Данк.

«Мейстер збрив його.» Чомусь засоромившись хлопець натягнув капюшон свого темно-бурого плаща собі на голову.

Данк знав, що так інколи роблять щоб позбутись вошів або певних хвороб. «Ти хворий?»

«Ні. А як тебе звати?»

«Данк,» відповів він.

Нестерпне хлопча розсміялось так голосно, ніби це була найкумедніша річ, яку він коли-небудь чув. «Данк?» перепитав він. «Сір Данк? Що це за ім’я для лицаря? Це скорочення від Данкена?»

Скорочення? Старий називав його Данком стільки, скільки він міг згадати, а з того життя, що було до їхньої зустрічі, він майже нічого не пам’ятав. «Так, від Данкена,» нарешті відповів він. «Сір Данкен…» У Данка не було ні прізвища ні Дому, до якого б він належав. Сір Арлан знайшов його серед брудних вуличок Блошиного кварталу. Він ніколи не знав ні свого батька, ні свою матір. І як себе називати? «Сір Данкен з Блошиного кварталу» звучатиме не надто по-лицарськи. Він міг би сказати, що він з Пеннітрі, але що якщо його спитають де це? Данк ніколи не був в Пеннітрі, та й старий ніколи особливо про це місце не розповідав. Він нахмурився на хвильку, а потім випалив «Сір Данкен Високий.» Він і справді був високий, і це звучало солідно.

Ось лише маленький паскудник так не думав. «Ніколи не чув ні про якого Сіра Данкена Високого.»

«Ти знаєш кожного лицаря в Семи Королівствах?»

Хлопчина сміливо поглянув на нього. «З справді достойних — так.»

«Я настільки ж достойний як і інші.» І після турніру всі це знатимуть. «Ну а яке твоє ім’я, злодюжка?»

Хлопець повагався трохи, «Егг,» нарешті відповів він.

Ім’я означало «яйце,» але Данк не став сміятись. Його голова і справді виглядала як яйце. Малі можуть бути досить жорстокі з прізвиськами, і дорослі теж. «Егг,» сказав він. «Мені б слід було добряче відшмагати тебе, але, по правді кажучи, у мене немає шатра і сквайра у мене теж немає. Поклянись робити так, як тобі кажуть, і я дозволю служити мені на час турніру. Після цього… після цього ми подивимось. Якщо я вирішу, що ти підходиш, я куплю тобі одяг і ти завжди будеш нагодований. Одежа буде проста, а їжа — всього лиш солена телятина, солена риба, і час від часу оленина, коли поруч не буде лісників, але ти не будеш голодним. І я обіцяю не бити тебе за виключенням випадків, коли ти це заслужиш.

Егг посміхнувся. «Так, мілорд.»

«Сір,» виправив Данк. «Я всього лише межовий лицар.» Він подумав, чи дивиться в цю мить старий на нього зверху. Я навчу його мистецтву бою, так само як ви навчили мене, сір. Він виглядає непоганим хлопцем, і можливо, одного дня з нього вийде лицар.

Риба була все ще трохи сирою всередині, і малий не витягнув з неї кісток, але вона все одно смакувала значно краще, ніж жорстка солена телятина.

Егг скоро заснув біля згасаючого вогнища. Данк приліг поруч, підставивши руки під голову, дивлячись в нічне небо. До нього доносилась віддалена музика з турнірного поля за півмилі звідси. Зорі були всюди, тисячі і тисячі їх. На його очах одна з них почала падати, велика зелена смуга прокреслила небо і зникла.

Падаюча зірка приносить удачу для тих, хто її побачить, подумав Данк. Але всі інші сплять в своїх шатрах, з шовком, а не небом над головою. Тому вся удача дістанеться мені одному.

Ранком його розбудило кукурікання півня. Егг все ще спав, скрутившись під плащем старого. Ну, принаймні малий не втік вночі і це вже хороший початок. Він розштовхав його своєю ногою. «Підйом. Є робота.» Хлопець прокинувся досить швидко, протираючи очі. «Допоможи мені осідлати Легконогу,» сказав йому Данк.

«А сніданок?»

«Солена телятина. Після того як справимось.

«Я б скоріше поїв би конини,» заявив Егг. «Сір.»

«Ти скоріше скуштуєш мого кулака, якщо не буде робити так, як тобі кажуть. Знайди щітки. Вони в сідловій сумці. Так ось цій.»

Разом вони розчесали гніду полфрі та міцно закріпили на її спині найкраще сідло сіра Арлана. Егг може добре працювати, коли має бажання, помітив Данк.

«Мене не буде майже цілий день,» сказав він хлопцю, сідаючи на коня. «Залишайся тут і приглядай за табором. І дивись, щоб ніякі злодії тут не шастали.»

«Можна мені меч, щоб їх відганяти?» поцікавився Егг. У нього були сині очі, побачив Данк, темні, майже пурпурові. Його лиса голова робила їх ще більшими на вигляд.

«Ні,» відрізав Данк. «Вистачить й ножа. І тобі краще бути на місці коли я повернусь. Чув? Якщо обкрадеш мене і втечеш, я тебе знайду. З собаками.»

«У тебе немає ніяких собак,» справедливо вказав Егг.

«Я знайду їх,» відповів Данк «Спеціально для тебе.» Він розвернув Легконогу в напрямку турнірного поля і пустив коня риссю, сподіваючись, що погтроянди вистачить для того, щоб хлопець залишився чесним. Окрім одягу на ньому, броні в мішку і коня під ним, все чим Данк володів в цьому житті залишилось в тому таборі. Я, звичайно, дурень так довіряти хлопцю, але старий теж довіряв мені. Сама Матір повинна була послати його мені, щоб я міг сплатити свій борг.

Пересікаючи поле, він почув дзвін молотів зі сторони річки, де теслярі складали бар’єри для лицарських боїв і високі трибуни для глядачів. Здіймались ще кілька нових шатрів, в той час, як лицарі, що прибули раніше, відсипались після нічної гулянки або снідали. Данк відчув запах диму і бекону.

На північ від поля текла річка Коклсвент, притока могутнього Мандера. По ту сторону мілкого броду лежало містечко і замок. Данк бачив багато торгових містечок на протязі своїх подорожей зі старим. Це було красивіше, ніж більшість; побілені будинки з солом’яним дахом неначе запрошували в гості. Коли він був малим, то любив розмірковувати: як воно, жити в такому місці? Спати кожну ніч зі стелею над головою, прокидаючись кожного ранку, бачити одні і ті самі стіни поруч з собою. Можливо, скоро я дізнаюсь, як це воно. Так, і Егг теж. Це могло статись. Але цього дня трапились більш чудернацькі речі.

Ешфордський замок був побудований з каменю у формі трикутника, з круглими тридцятифутовими баштами, що здіймались на кожному куті і товстими зубчатими стінами. Помаранчеві знамена розгойдувались з бійниць замку, демонструючи герб свого лорда: біле сонце з шевроном над ним. Воїни в помаранчево-білих лівреях стояли перед воротами з алебардами, спостерігаючи за людським потоком. Було очевидно, що жарти з симпатичною дояркою їх цікавили значно більше, аніж охорона воріт. Данк зупинився перед бородачем, якого він прийняв за командира і поцікавився, де можна знайти розпорядника ігор.

«Тобі потрібен Пламмер, він стюарт тут. Я покажу тобі.»

На подвір’ї замку конюх взявся доглянути за Легконогою. Данк начепив пошарпаний щит через плече і послідував за командиром в напрямку башточки біля дальної стіни. Стрімкі кам’яні сходи вели до парапету. «Прийшов записати свого пана на турнір?» поцікавився командир під час підйому.

«Я прийшов записати себе.»

«Ось воно що.» Здалось, чи чоловік посміхнувся? Данк не був впевнений. «Ці двері. Я залишу тебе тут, мені потрібно повертатись на свій пост.»

Коли Данк відкрив двері, стюарт сидів за розкладним столом, щось вишкрябуючи на пергаменті гусячим пером. У нього було рідіюче сиве волосся і вузьке витягнуте обличчя. «Так?» спитав він піднявши голову. «Чого тобі?»

Данк закрив двері. «Ви стюарт Пламмер? Я тут стосовно турніру. Прийшов записатись.»

Пламмер скривив губи. «Турнір мого лорда лише для лицарів. Ти лицар?»

Він кивнув, думаючи, чи почервоніли в нього вуха.

«А у лицаря є ім’я?»

«Данк.» Ну чому він це ляпнув? «Сір Данкен Високий.»

«І звідки ви будете, сір Данкен Високий?»

«Звідусіль. Я був сквайром сіра Арлана з Пеннітрі з шести років. Ось його щит.» Він показав його стюарту. «Він їхав на турнір, але простудився і помер, тож я прибув замість нього. Він посвятив мене в лицарі своїм власним мечем перед тим як помер.» Данк дістав свій півторачний меч і поставив його на пощерблений стіл між ними.

Розпорядник ігор кинув недбалий погляд на меч. «Це справді меч, тут сумнівів немає. Але я ніколи не чув про сіра Арлана з Пеннітрі. Кажеш був його сквайром?»

«Він завжди казав, що я буду лицарем. Коли він помирав, він взяв свій меч, і сказав мені стати на коліна. Він торкнувся мого правого плеча, потім лівого, сказав якісь слова, а коли я встав, він сказав, що я став лицарем.

«Хм…» Пламмер потер свого носа. «Кожен лицар має право посвяти в лицарі, це правда. Хоча, зазвичай, посвята вимагає нічного чергування і помазання септоном перед прийняттям клятв. Чи були якісь свідки твоєї посвяти?»

«Тільки дрізд на терновому дереві. Але я чув як старий говорить слова. Він сказав мені бути хорошим та справжнім лицарем, підкорятись сімом богам, захищати слабких та невинних, вірно служити моєму лорду та захищати королівство з усіх моїх сил. Я пообіцяв, що так і буде.»

«Не сумніваюсь.» Пламмер навіть не потурбувався назвати його «сір,» помітив Данк. «Мені потрібно порадитись з лордом Ешфордом. Можливо ти або твій покійний наставник були знайомі з кимось із відомих лицарів присутніх тут?

Данк подумав хвильку. «Я бачив шатро з гербом Дому Дондарріонів. Пурпурова блискавка на чорному.»

«Так, то сір Манфред Дондаріон.»

«Сір Арлан служив його батьку в Дорні, три роки тому. Сір Манфред може мене пам’ятати.»

«Я б порадив тобі поговорити з ним. Якщо він поручиться за тебе, приходьте з ним сюди завтра в цей самий час.»

«Як скажете, мілорд.» Він направився до виходу.

«Сір Данкен,» окликнув його стюарт.

Данк обернувся.

«Чи знаєте ви,» поцікавився чоловік, «що ті, які прогорають в турнірі, віддають зброю, коня та броню своїм переможцям і змушені платити викуп, щоб отримати все це назад?»

«Знаю.»

«А у вас будуть гроші, щоб заплатити такий викуп?»

Він знав, що його вуха почервоніли. «Мені не знадобляться гроші,» відповів він, молячись, щоб це була правда. Все що мені потрібно, це одна перемога. Якщо я виграю свою першу сутичку, у мене буде броня та кінь переможеного або його золото. В такому випадку поразка вже буде мені не страшна.

Він повільно спустився по сходам, неохочий до того, що чекало його далі. На подвір’ї він звернувся до одного з хлопчиків-конюхів. «Я хотів би поговорити з головним конюхом.»

«Зараз я його знайду.»

В стайнях було тьмяно та прохолодно. Агресивний сірий жеребець спробував вкусити Данка, коли той минав поруч, а от Легконога лише м’яко заіржала і ткнулась носом в протягнуту руку. «Моя розумниця,» пробурмотів він. Старий завжди казав, що лицар ніколи не повинен прив’язуватись до коней, оскільки вони гинуть досить часто, проте сам цьому правилу ніколи не слідував. Данк часто бачив як він витрачав останній мідяк на яблуко для старої Каштанки або на овес для Легконогої. На полфрі їздив сір Арлан, і разом вони подолали тисячі миль дорогами Семи Королівств. Данк відчував себе так, неначе зраджує старого друга, але чи був у нього вибір? Каштанка була вже занадто стара для продажі, а на Громі він мав виступати в турнірі.

Головний конюх не поспішав з’являтись. Чекаючи, Данк почув звуки труб на стінах і голоси з подвір’я. Зацікавившись, він вивів Легконогу за уздечку до входу, подивитись, що там коїться. Велика група лицарів і лучників в’їхала через ворота, не менше сотні чоловік. Деякі їхали на таких розкішних конях, яких Данк ще не бачив в житті. Приїхав якийсь поважний лорд. Він схопив за руку хлопчину, що пробігав поруч. «Хто вони?»

Хлопець зачудовано глянув на нього. «Ви не бачите їхній герб?» Він вирвав руку і побіг далі.

Герб… Коли Данк повернув голову, порив вітру розгорнув чорне шовкове полотнище на високому флагштоці, і лютий трьохголовий дракон Дому Таргеріенів неначе розправив крила і видихнув червоним полум’ям. Знаменоносцем був високий лицар в білій броні, прикрашеній золотом. На його плечах погойдувався білосніжний плащ. Крім нього ще два вершники були з ніг до голови в білій броні. Королівська гвардія з королівським знаменем. Не дивно, що лорд Ешфорд та його сини поспішно вибігли із замку. І прекрасна діва теж — невисока дівчина з жовтим волоссям та круглим рум’яним обличчям. Не так вже вона й прекрасна, як на мене, подумав Данк. Дівчина з ляльками була симпатичнішою.

«Хлопче, залиш ту шкапу і доглянь за моїм конем.»

Вершник зліз з коня перед конюшнями. Він звертається до мене, раптом зрозумів Данк «Я не конюх, мілорд.»

«Не достатньо розумний для цього, га?» Його співрозмовник носив чорний плащ обрамлений по краям червоним шовком, проте під плащем, його одежа була яскрава, неначе полум’я — вся червона, жовта та золота. Тонкий та прямий як ніж, середнього зросту він був приблизно одного віку з Данком. Кучері сріблясто-золотого волосся окреслювали різкі та владні риси обличчя; високе чоло, виразні вилиці, прямий ніс, бліда бездоганна шкіра. Його очі були темно-фіолетового кольору. «Якщо ти не можеш дати раду з конем, знайди мені вина і якусь красиву дівку.»

«Я… вибачте мілорд, проте я не служник. Я маю честь бути лицарем.»

«Лицарство серйозно занепало в наші дні,» скривився принц, але один із конюхів вже підбіг до нього і він повернувся до нього віддати вуздечку свого породистого полфрі. Про Данка забули в мить. Той полегшено повернувся назад в конюшню, чекати головного конюха. Він не надто комфортно почувався поблизу шатрів лордів, а на розмови із принцами його тягнуло ще менше.

Те, що цей красивий юнак був принцом, у нього не було жодних сумнівів. В Таргеріенах текла кров Валірії, що канула в небуття на іншому кінці світу. Сріблясто-золоте волосся та фіолетові очі відрізняли їх від інших звичайних людей. Данк знав, що принц Бейлор був старший, але хлопець міг бути одним з його синів: Валарром, якого ще називали «молодим принцом,» щоб відрізнити його від батька, або Матарісом, «ще молодшим принцом,» як колись назвав його блазень старого лорда Свонна. Були ще й інші принци, кузени Валарра та Матаріса. В короля Дейрона було чотири дорослих сини, у трьох з яких вже були власні сини. Лінія королів-драконів майже зникла за часи правління його батька, проте в народі казали, що за Дейрона ІІ та його синів вона забезпечела своє існування на віки.

«Гей ти! Ти мене шукав?» Старший конюх лорда Ешфорда мав червоне обличчя, яке виглядало ще червонішим через кольори лівреї та різку манеру розмови. «Чого тобі? У мене немає часу на…»

«Я хочу продати цю полфрі,» швидко вклинився Данк, поки чоловік його не випровадив. «Вона хороша кобила, з міцними ногами…»

«У мене немає часу, я ж сказав.» Чоловік лише мигцем глянув на Легконогу. «Моєму лордові такі коні не потрібні. Відведи її в місто, можливо Хенлі дасть тобі за неї пару срібних. Сказавши це, він розвернувся.

«Спасибі мілорд,» встиг сказати Данк до того як той зібрався йти. «Мілорд очікує візиту короля?»

Старший конюх розсміявся. «Ні, дякувати богам. Нашестя принців і так є достатнім випробуванням. Де я знайду місце для всіх тих коней? А корм?» Він пішов покрикуючи на своїх помічників.

Коли Данк залишив конюшні, лорд Ешфорд вже завів своїх гостей всередину, проте двоє лицарів Королівської гвардії в своїй білій броні та сніжних плащах затримались в дворі, розмовляючи з командиром солдат. Данк зупинився перед ними. «Мілорди, я сір Данкен Високий.»

«Приємно познайомитись, сір Данкен,» відповів більший з двох білих лицарів. Я сір Роланд Крейкхолл, а це мій присяжний брат, сір Доннел з Сутінкового Долу.»

Семеро Королівських гвардійців вважались найкращими воїнами в Семи Королівствах, не рахуючи хіба що крон-принца Бейлора Зламаного Списа. «Ви будете брати участь в турнірі?» спитав тривожно Данк.

«З нашого боку було б не надто коректно змагатись проти тих, кого ми поклялись захищати,» відповів рудоволосий та рудобородий сір Доннел.

«Принц Валарр має за честь бути одним із захисників леді Ешфорда,» пояснив сір Роланд, «а два його кузени мають намір кинути йому виклик. «Решта з нас приїхали тільки як глядачі.»

З полегшенням Данк подякував білим лицарям за розмову і виїхав із замку до того, як до нього міг причепися черговий принц. Три принци, розмірковував він, їдучи на полфрі вулицями Ешфорда. Валарр був старшим сином принца Бейлора, другим по лінії наслідування на Залізний Трон, проте Данк не знав, як багато батьківської майстерності зі списом та мечем той унаслідував. Щодо інших принців Таргеріенів, то про них він знав ще менше. Що я робитиму, якщо доведеться їхати проти принца? Чи дозволять мені взагалі виступити проти такої високої особи? Відповіді він не знав. Старий часто казав, що Данк недалекий, як дитина, і саме зараз це відчувалось.