Межовий лицар

14

Данк ніколи не почувався так самотньо, вийшовши з воріт замку Ешфорда і слухаючи, як за ним опускаються грати. Йшов слабкий дощик, легкий як роса, але він тремтів, відчуваючи його краплі. На тій стороні річки світло грало на стінках кількох наметів, біля яких все ще горіли вогні. Половина ночі вже минула, зрозумів він. До світанку залишалось лише кілька годин. А разом з світанком прийде смерть.

Данк перебирався через річку. Вони повернули йому його меч та срібло, проте думки у нього були невеселі. Цікаво, чи очікують вони, що він осідлає коня і спробує втекти? Він би міг так зробити, якби хотів. Це було б його кінцем як лицаря, без сумніву. З цього моменту він би перетворився на злочинця і переховувався, допоки якийсь лорд не спіймав би його і не відрубав голову. Краще померти як лицар, аніж закінчити життя так, вперто сказав він собі. Мокрий по коліно він йшов по пустому полю. Більшість шатер були темні, а їхні власники давно спали, але тут і там кілька свічок все ще горіли. Данк почув м’який стогін і крики задоволення з середини одного намету. Це наштовхнуло його на думку, що він може померти навіть не пізнавши жінки.

А потім він почув фиркання коня, і якимось чином він відчув, що це Грім. Данк розвернувся і побіг. Ось він, прив’язаний разом з Каштанкою поруч з круглим шатром, що світився неясним золотим світлом з середини. На його вершині прапор поник, але Данк все-одно міг розрізнити темні округлі риси яблука Фоссовеїв. Можливо, ще є надія.

«Суд поєдинком,» задумливо сказав Рейман. «Боги милосердні, Данкен, це означає справжні списи, моргенштерни, бойові сокири… ну і мечі не будуть затуплені, ви розумієте?»

«Рейман Неохочий,» посміхнувся його кузен сір Стеффон. Застібка із золотого яблука кріпила його плащ з жовтої вовни. «Ти дарма хвилюєшся, кузене, це поєдинок лицарів. Ти не лицар, тож твоя шкура в безпеці. Сір Данкен у вас є один Фоссовей, принаймні. Той що спілий. Я бачив, що Ейріон зробив з тими лялькарями. Я за вас.»

«Я теж,» сердито огризнувся Рейман. «Я всього лише мав на увазі, що…»

Його кузен на дав йому завершити. «Хто ще б’ється за вас, сір Данкен?»

Данк безнадійно розвів руками. «Я більше нікого не знаю. За виключенням сіра Манфреда Дондарріона. Але він навіть не хотів поручатись за мене як за лицаря. Він ніколи не стане ризикувати своїм життям заради мене.

Сіра Стеффона це не збентежило. «Тоді нам потрібно знайти ще п’ятьох надійних людей. На щастя, у мене більше ніж п’ять друзів. Лео Довгий Шип, Усміхнений Шторм, лорд Керон, Ланністери, сір Отто Брекен… і Блеквуди теж, хоча уявити Брекенів і Блеквудів на одній стороні в бою майже неможливо. Я поговорю з деякими із них.

«Вони не будуть надто щасливі, що ви їх розбудете,» нагадав його кузен.

«От і прекрасно,» заявив сір Стеффон. «Якщо вони розсердяться, то битимуться з більшою наснагою. Можете покластись на мене, сір Данкен. Кузен, якщо я не повернусь до ранку, візьмеш мою броню, а також осідлаєш та підготуєш Гніва. Зустрінемось на майданчику для претендентів. Він посміхнувся. «Думаю, цей день запам’ятають.» Виходячи з шатра, він виглядав майже щасливим.

А от Рейман, навпаки, залишився похмурим. «П’ять лицарів,» промовив він понуро, коли його кузен пішов. «Данкен, менше за все я хочу руйнувати ваші надії, але…»

«Якщо ваш кузен зможе переконати людей про яких він говорив…»

«Лео Довгий Шип? Звір з Брекена? Усміхнений Шторм?» Рейман піднявся. «Я не сумніваюсь, що він знає їх всіх, але я менш певен, що вони знають його. Стеффон бачить шанс прославитись, але для вас це питання ціною в життя. Ви повинні шукати власних людей. Я допоможу. Краще мати забагато лицарів, ніж замало.» Шум ззовні привернув увагу Реймана. «Хто це там?» крикнув він. При цих словах в шатро, відкинувши завісу ввійшов хлопець і худий чоловік в промоченому дощем плащі.

«Егг?» вскочив на ноги Данк. «Ти що тут робиш?»

«Я твій сквайр,» відповів хлопець. «Вас же має хтось озброїти, сір.»

«А твій батько знає, що ти втік із замку?»

«Боги милосердні, сподіваюсь, що ні.» Дейрон Таргеріен розчепив застібку плаща і той зісковзнув з його плечей.

«Ви? Ви геть здуріли прийшовши сюди?» Данк витягнув ножа. «Я б повинен був почастувати вас цим у живіт.»

«Можливо й так,» визнав принц Дейрон. «Але краще б ви почастували мене келихом вина. Гляньте на мої руки.» Він простягнув їх і стало видно як вони трусяться.

Данк сердито ступив до нього. «Мене не обходять ваші руки. Ви збрехали про мене.»

«Ну, я ж мав щось сказати свому батьку, коли він спитав, куди подівся мій маленький брат,» виправдався принц. Він сів не дивлячись на Данка та ножа в його руці. «По правді кажучи, я навіть не помітив, що Егг пропав. Його не було на дні мого келиха, а більше нікуди я й не дивився, так що…» Він зітхнув.

«Сір, мій батько має намір приєднатись до бійців зі сторони звинувачення,» втрутився Егг. «Я молив його не робити цього, але він невблаганний. Каже, що це єдиний спосіб врятувати честь Ейріона та Дейрона.»

«Ніби я просив, щоб мою честь хтось рятував,» кисло додав принц Дейрон. «В кого вона є, той хай собі її і тримає, якщо ви спитаєте мене. Але, як вийшло, так вийшло. Не знаю, наскільки це важливо, сір Данкен, але на мій рахунок можете не турбуватись. Єдина річ, яка подобається мені менше за коней, це мечі. Ці важкі і страшенно гострі речі. Я намагатимусь виглядати якнайкраще при першій атаці, але потім… я думаю, ви можете нанести мені хороший удар кудись збоку по шолому. Нехай задзвенить, але не дуже гучно, якщо ви розумієте про що я. Мої брати не поступаються мені в бойовому мистецтві, танцям, розумі і читанні книг, проте ніхто з них і близько не вміє так майстерно лежати непритомним в багнюці як я.»

Данк витріщився на нього намагаючись зрозуміти, чи принц кепкує з нього. «Чому ви прийшли?»

«Попередити вас про ваших противників,» відповів Дейрон. «Мій батько скомандував Королівській гвардії битись разом із ним.»

«Королівська гвардія?» шоковано перепитав Данк.

«Точніше трьом гвардіцям, які присутні тут. Дякувати богам, дядько Бейлор залишив решту чотирьох в Королівській Гавані.»

Егг назвав імена. «Сір Роланд Крейкхолл, сір Доннел з Сутінкового Долу та сір Віллем Вайлд.»

«Не те щоб у них був вибір,» додав Дейрон. «Вони присягнули захищати короля та членів королівської сім’i. А мої брати і я крові дракона.»

Данк порахував на пальцях. «Тобто шестеро. А хто буде сьомим?»

Принц Дейрон знизав плечима. «Ейріон когось знайде. А якщо потрібно, то купить. У нього золота більш ніж достатньо.»

«А хто в тебе?» спитав Егг.

«Кузен Реймана, сір Стеффон.»

Дейрон поморщився. «Лише один?»

«Сір Стеффон спробує залучити когось із своїх друзів.»

«Я можу знайти людей,» сказав Егг. «Лицарів. Справді можу.»

«Егг,» відповів Данк, «Я буду битись проти твоїх рідних братів.»

«Ти не скривдиш Дейрона,» сказав хлопець. «Він вже сказав тобі, що впаде. А стосовно Ейріона… Як я був малим, він інколи прокрадався в мою спальню, і приставляв ножа мені поміж ніг. У мене забагато братів, казав він, можливо, однієї ночі я зроблю тебе своєю сестрою, щоб я міг одружитись на тобі. Він втопив мого кота в криниці. Він завжди заперечував це, але я знаю, що це він.

Принц Дейрон втомлено кивнув. «Егг правий. Ейріон справжнє чудовисько. Він вважає себе драконом в людському тілі, розумієте? Ось чому він так розлютився на ту лялькову виставу. Шкода, що він не народився Фоссовейем, для нас всіх було б краще, якби він вважав себе яблуком, але маємо, що маємо. Нахилившись, він підняв плащ і струсив з нього краплі дощу. «Я повинен прокрастись в замок до того, поки мій батько зацікавиться, чому це я так довго гострю свій меч, але перед цим я хотів би дещо сказати сіру Данкену віч-на-віч. Пройдетесь зі мною?»

Данк недовірливо глянув на принца. «Як скажете, Ваша Високість.» Він заховав ножа назад в піхви. «Мені все одно потрібно буде забрати щит.»

«Егг та я займемось лицарями,» пообіцяв Рейман.

Принц Дейрон зав’язав свій плащ і натягнув капюшон. Данк послідував за ним під м’який дощ. Вони направились в сторону возів торгівців.

«Ви були в моєму сні,» сказав принц.

«Ви вже казали це в тому трактирі.»

«Справді? Справа ось в чому. Мої сни не такі, як ваші, сір Данкен. Мої сни справджуються. Вони лякають мене. Ви лякаєте мене. Ви були в моєму сні і там був мертвий дракон. Величезна звірюка, з крилами здатними накрити все поле. Він впав на вас, але ви були живі, а дракон мертвий.»

«Я вбив його?»

«Цього я не знаю, але ви були там, і дракон теж. Ми колись були господарями драконів, ми Таргеріени. Тепер драконів вже немає, а от ми залишились. Я не боюсь загинути сьогодні. Лише богам відомо чому, але я не боюсь. Але, зробіть мені послугу і прослідкуйте за тим, що ви будете вбивати саме мого брата Ейріона.

«Я теж не боюсь померти,» сказав Данк.

«Ну, особисто я вбивати вас не збираюсь, сір. Я планую забрати свої звинувачення, але з цього нічого не вийде допоки Ейріон не забере свої.» Він зітхнув. «Можливо, я вбив вас своє брехнею. Якщо це так, то мені шкода. Я приречений на пекло, я знаю. І скоріш за все там не буде вина.» Він здригнувся, а потім вони розійшлись в пелені свіжого м’якого дощу.

Торговці поставили свої фургони на західний кінець поля під гілками буків та в’язів. Данк стояв під деревами безпомічно дивлячись на порожнє місце, що залишилось від фургону лялькарів. Поїхали. Він боявся, що вони так зроблять. І я б теж поїхав, якби не був недалеким, як дитина. Він задумався як йому тепер без щита. У нього були гроші, щоб купити новий, якщо хтось продаватиме.

«Сір Данкен,» окликнули його з темряви. Данк розвернувся і побачив, що перед ним стоїть Сталевий Пейт із залізним ліхтарем. Під коротким шкіряним плащем зброяр був по пояс голий. Його широкі груди і товсті руки були вкриті жорстким чорним волоссям. «Якщо ви прийшли за щитом, то вона залишила його в мене.» Він оглянув Данка. «Я бачу дві ноги і дві руки. Отже буде суд поєдинком, так?»

«Суд семи. Як ви здогадались?»

«Ну, вони могли поцілувати тебе і зробити лордом, але це не видається мені надто ймовірним. А якщо б все відбулось по іншому, то в тебе вже бракувало б певних частин тіла. Ходімо зі мною.»

Його фургон було легко розрізнити завдяки мечу та ковадлу намальованих збоку. Данк поліз за Пейтом всередину. Зброяр повісив ліхтар на гак, скинув мокрий плащ і натягнув на себе грубу сорочку. Дошка на шарнірах опустилась з однієї стінки, утворивши столик. «Сідай,» сказав він підштовхнувши йому низький стілець.

Данк сів. «Куди вона поїхала?»

«Вони направились в Дорн. Дядько дівчини — мудра людина. Поїдеш — і тебе забудуть. Залишишся муляти очі, і дракон згадає про тебе. Крім того, він не хотів, щоб вона побачила як ти помреш.» Пейт відійшов в кінець фургона, порився в темряві трохи і повернувся зі щитом. «Твоя обода була з дешевої сталі ламка і стара,» сказав він. «Я зробив нову, вдвічі товщу і додав кілька обручі позаду. Щит буде важчим, зате надійнішим. Дівчина його розфарбувала.»

Її робота була краща, ніж він міг сподіватись. Навіть при світлі ліхтаря, кольори заходу сонця були багаті та насичені, дерево виглядало сильним та благородним. Падаюча зірка виднілася яскравим розрізом на фоні темніючого неба. Але тепер, коли Данк тримав щит в руках, це здавалось йому неправильним. Зірка падала, що ж це міг бути за герб? Він теж так впаде? А захід сонця — це завжди предвісник ночі. «Даремно я не залишив чашу,» прошепотів він нещасно. «У неї хоча б були крила, щоб літати, а сір Арлан казав, що вона повна віри, братерства та інших хороших речей. А зараз щит розмальований як смерть.»

«В’яз живий,» не погодився Пейт. «Бачиш, які в нього зелені листя? Літні листя. На свому віку я бачив щити розмальовані черепами, вовками, воронами і навіть повішеними людьми та відрубаними головами. Але вони надійно служили. І цей теж так буде. Знаєш стару поговірку про щит? Дуб і залізо вірно мене захищає…»

«А інакше помру, і ніхто не згадає,» закінчив Данк. Він давно забув ці рядки. Старий колись навчив його. «Скільки ви хочете за нову ободу і решту роботи?» спитав він Пейта.

«З тебе?» Пейт почухав бороду. «Мідяк.»