Мисливці за орхідеями

XIII БЕЗПЕЧНІ СУСІДИ

Лісоруби й справді виявилися приємними сусідами, спокійними й працьовитими людьми. Ввечері, коли всі відпочивали після денних турбот, коло багать панували веселощі. Жарти й розваги чергувалися з численними спогадами про різні цікаві пригоди в джунглях.

Лісоруби заходили в ліс не дуже далеко. Вони дбали головне про те, щоб якомога швидше переправити звалені дерева на узлісся джунглів або хоча б на поляни, а вивозити деревину звідти було вже легше. Нашим мисливцям за орхідеями доводилося набагато важче; приваблювані квітучими садами на верхівках дерев, вони заходили в джунглі дедалі глибше.

Іноді, повертаючись із лісу, лісоруби приносили цілі кущі орхідей, знайдені в кронах зрубаних дерев. Вони віддавали орхідеї Франтішкові й кожного разу дуже дивувалися, що мисливці дбайливо вкладають у ящики лише кореневе пагіння та зів'яле листя з коричневими, пообриваними корінцями, а чудові квіти викидають. Дивувалися так, як зовсім недавно дивувався дон Фернандо, тож Єнікові знову довелося пояснювати.

Єніків авторитет і повага до нього серед членів експедиції зростали з кожним днем. Поступово хлопчина став непоганим знавцем і досвідченим збирачем орхідей. Кінець кінцем Єнік навіть ублагав дядечка Франтішка дозволити йому вилізти на верхівку дерева й зазирнув у горішні квітучі сади.

Літній індіанець і Дієго пообіцяли, що пильнуватимуть за Єніком. Під їхнім наглядом і керівництвом хлопець невдовзі навчився лазити по деревах, наче вивірка.

А дерева в джунглях — це вам неабищо. Для того, щоб забратися на них, потрібна справді велика майстерність. Вилазячи на дерево, людина використовує не лише силу рук і ніг — вони тільки допомагають їй триматись угорі; чималу роль тут відіграє також голова, а надто шия, з допомогою їх людина прокладає собі дорогу крізь переплетене гілля. Вона не стрибає по деревах, як вивірка, не скаче, мов дятел, а скоріше лазить по них, наче ящірка. Ця думка сяйнула Єнікові, коли він якось спостерігав за маленьким і спритним Дієго. Єнік також зауважив, що в м'якому індіанському взутті дуже зручно лазити по деревах; а крім того, воно оберігає ногу від ударів та вивиху.

Уперше опинившись на верхівці високого дерева й розглянувшись навколо, Єнік не стримався й скрикнув од захоплення. Він побачив тисячі квітів найрізноманітніших форм і відтінків, але над усім переважав теплий фіолетовий тон з золотавим полиском. Тут, нагорі, розкинулися цілі луки, казкові плантації тропічних квітів вогненної барви. Спочатку Єнік навіть розгубився — чи то не метеликів, жуків, мух або велетенських комарів він бачить? — таку дивовижну форму мали деякі фантастичні квіти.

А над цією тропічною красою, високо над небезпеками одвічного лісу гули, співали, пищали, мелькали у сяйві нестерпно палючого сонця невгамовні комахи. Квітучі плантації на верхівках дерев правили їм за гостинне пристановище. Навколо літали чарівні колібрі; вони сідали, щоб погойдатися на гнучких стеблах, занурювали свої тоненькі дзьобики в ніжні чашечки квітів, щоб напитися з них солодкого соку, нектару. Єнік ладен був дивитися на це видовище цілий день.

Раніше хлопець багато в чому помилявся. Він, наприклад, вважав, що колібрі вибирають із чашечок квітів дрібних комашок, якими й живляться. Але дядечко Франтішек пояснив йому, що ці маленькі пташки ласують солодким соком квітів, точнісінько, як метелики. «Тому в нас іноді їх називають «медососами», — сказав дядечко.

Єніка огортав приємний і ніжний аромат, у якому переважав солодкий запах. ванілі. Часом медвяні пахощі аж запаморочували його.

Єнік сидів і дивився. Геть забувши, що він мисливець, хлопець мріяв, зачарований навколишньою красою.

На одній гілці, на віддалі випростаної руки, буяв пишний кущ орхідей. Його стебло з кількома побурілими, майже засохлими квітами повисло в повітрі. Єнік обережно обірвав кущ і скинув на землю.

Це була його перша здобич. Він гадав, що то, мабуть, якась дрібничка, й дуже здивувався, коли десь за годину прибіг дядечко Франтішек і звелів усім індіанцям старанно шукати саме цю рослину на дереві, на якому сидів Єнік.

— Єніку, то це ти знайшов? — кричав дядечко радісним голосом. — Який ти молодець! Ти навіть гадки не маєш, як тобі знову пощастило!

Єнікові згори було добре видно, як Франтішек, нахиляючись, знову й знову розглядав коричневі м'ясисті квіти з жовтогарячою чашечкою, немовби збризкані золотою фарбою й покреслені бузковими рисками.

Пополудні, тільки-но мисливці повернулися до табору, дядечко Франтішек одразу ж почав гортати книги, які взяв із собою, й порівнював знайдені квіти з малюнками.

— Ти знайшов рідкісний різновид, парубче, так званий цимбідія! — схвильовано промовив він і поплескав Єніка по плечу. — Якщо тобі ще раз так поталанить, то ти окупиш усе, що витратив на тебе містер Гау.

Єнік почував себе безмежно щасливим. Нарешті він став потрібною в експедиції людиною! Хлопець твердо вирішив, що від сьогодні розшукуватиме тільки найрідкісніші види орхідей і доведе всім, на що він здатний!

Трохи згодом індіанці відшукали ще один такий самий кущ, і дядечко Франтішек був надзвичайно задоволений здобиччю цього дня.

Але куди ж поділися грабіжники, які весь час ішли слідом за мисливцями? Про них ніхто нічого не відав. Мабуть, вони дійшли по сліду аж до нового табору мисливців, — одначе, побачивши, що білі несподівано знайшли надійний захист у лісорубів, пішли з порожніми руками; напасти на табір лісорубів у них забракло сміливості. Накинутися на беззбройну жертву в цих волоцюг відваги ще вистачить, але перед дужим супротивником вони завжди тікають.

Розлогі навколишні луги, як судити з їхнього темно-зеленого кольору, розкинулися на болотистій місцевості. Там кишіла пташня; про це свідчили не лише незліченні зграї, що кружляли над лугами вдень, але й багатоголосий вереск, який лунав, тільки-но надходила ніч.

Одного прохолодного ранку наші друзі вирушили на полювання.

Лготка радісно бігала в траві й вищала од щастя, коли перед нею злітала зграя сполоханих куріпок або вискакували птахи, схожі на степових дрохв. Вона переколошкала безліч болотяних пернатих, які нагадували собою курочок, коростилів та бекасів; усе це з голосним криком злякано злітало над болотом і щезало десь удалині.

Тож не дивно, що постріли лунали один за одним і синюватий дим серпанком стелився по траві. Лготка забула про втому: вона то нюшила дичину, то просто кидалася на зграю птахів, то звідкілясь приносила впольовану здобич. Навіть коли втома звалила з ніг мисливців і вони сіли відпочити на м'якій подушці сухої трави, Лготка без упину бігала навколо й щось винюхувала, шукала.

Дядечко Франтішек, сидячи на пагорбі, звернув увагу своїх друзів на одну особливість гватемальської савани. Це не пістрявий луг, де перемішано всі барви. Ні. Савана — це площина, що складається з окремих острівців певних видів рослин: туди, де панує один сорт трав, ніколи не дістанеться інший; і ці острівці різних відтінків та барв — голубих і рожевих, жовтих і коричневих, фіолетових й ніжно-білих — приємно милують людське око.

Дієго, який супроводжував мисливців, був у них за гучка й носив упольовану дичину, несподівано покликав усіх до себе й показав на нору, сховану в молодому порості. Обережно підійшовши, мисливці побачили в норі чорного звірка з білими смугами від голови аж до самого хвоста. Звірок спокійно спав, зануривши в шерсть свою вузьку довгу морду.

— Це ж мурахоїд, — шепнув дядечко Франтішек і тихенько відійшов убік разом з усіма. — Не чіпайте його — цей ласун надто смердючий. Побажаємо йому всього найкращого й приємних снів

Єнік хотів був розбудити мурахоїда, але дядечко не дозволив.

— Облиш. Ось коли ми зустрінемо тапіра, то обов'язково застрелимо його, — пообіцяв він хлопцеві. — Панцерники, яких ми тут, мабуть, теж побачимо, та мурахоїди не годяться до їжі. Недавно повз наш табір бігло стадо пекарі — на м'якому грунті залишилися відбитки їхніх ніг. От коли б нам пощастило їх зустріти, то можна було б улаштувати справжній банкет.

Потім дядечко Франтішек пояснив цікавому Єнікові, який вигляд мають пекарі: це досить жваві тварини, схожі на кабанів, тільки трохи вищі на зріст.

Лготка, не дочекавшись стрільців, почала полювати на власний страх і риск. У траві зненацька пролунав писк — так пищить Дикий кролик, коли на нього нападе лисиця, — і тієї ж хвилини прибігла Лготка. В пащі вона тримала звірятко, схоже на морську свинку й геть обросле щетинястою шерстю.

— Пхе, що це ти принесла? — вичитав їй Єнік. — Ану, зараз же кинь!

Лготка у відповідь лише радісно закрутила хвостом, проте здобич не кинула.

— Та це ж агуті, — мовив дядечко. — Навіщо ж його кидати? Він схожий на нашого зайця. Віддай його Дієго й ти скуштуєш чудового м'яса. Якщо нам пощастить спіймати таке звірятко живим, то візьмемо його з собою. Воно дуже ласкаве, і приручити його зовсім легко.

Єнік стрімголов кинувся разом із Лготкою до того місця, де вона впіймала агуті, — Дієго називав його «цупол», — але запізнився: звірятка вже розбіглися й поховалися в заростях.

Дієго засміявся, побачивши, як засмутився Єнік, і пообіцяв, що завтра принесе йому цих агуті скільки завгодно: їх за іграшки ловлять сильцями, так само як і ховрашків.

Мисливці вже поверталися до табору, коли раптом Дієго, який допомагав їм нести здобич, відскочив убік, кинувши свою ношу.

— Отові! — з жахом крикнув хлопець і озирнувся, шукаючи гілляку або яку іншу зброю.

Дядечко Франтішек миттю зірвав з плеча рушницю й підбіг до переляканого індіанця, який показував на траву. Гримнув постріл, але дядечко і хлопець ще довго стояли непорушно. Лише коли розвіявся дим, Франтішек ступив уперед кілька кроків і довгою палицею тричі вдарив по траві.

— Ходіть ближче, не бійтеся, тепер уже ніхто вас не вкусить! — сказав він.

Всі підбігли до них і з цікавістю розглядали огидне, перебите навпіл тіло змії.

— Ця змія зветься отові. Вона така ж небезпечна, як і гримуча змія, ба навіть ще небезпечніша, бо нападає на свою жертву зненацька, а отрута її діє надзвичайно швидко.

Дядечко Франтішек, здається, знав буквально про все, що тільки росло, літало, плавало, повзало або стрибало.

— Погляньте, його перебило шротом навпіл, а він усе ще сіпає головою!

— Бережіться цієї негіді! Отові — страшніший за найлютішого хижака!

Отові добили гіллякою, й наші друзі швидко рушили далі, бо комарі ставали чимраз нестерпніші. Мисливці поспішали до таборового багаття, щоб нарешті спекатися цієї погані. Лісоруби знали, гілля яких кущів дає багато диму. Вони цілими оберемками кидали те гілля на вогонь і таким робом досить швидко здихалися кровожерних нападників.

Ви, певно, уявляєте собі, з якою радістю зустрів Хосе мисливців і їхню здобич. Те, що він не варив сьогодні, треба було закоптити: інакше в жарких країнах зберегти м'ясо неможливо — воно псується наступного ж дня. Тому дядечко Франтішек, як правило, не дозволяв забивати дичини більше, ніж це потрібно на один день. І все ж таки другого дня вранці він сам показав Єнікові птаха з червоно-золотавим пір'ям.

— Цей карпінтеро пасуватиме до твого куруку, — тихо прошептав він. — Карпінтеро — тутешній різновид дятла. Бачиш, яке в нього гарне забарвлення! Тільки гарненько цілься, щоб не схибив!

Єнік вистрелив, і гарний птах упав додолу, немов палаюча ракета.

— Тепер у мене є подарунок для тата й для мами! Лишається тільки підстрелити що-небудь для Терезки… — застрибав хлопчина з радощів.

— Вибирати тут є з чого! — заспокоїв його дядечко Франтішек. — Ти ще побачиш безліч гарних папуг і туканів з величезними дзьобами.

Того ж дня Єнік познайомився іще з однією дивною твариною. Дієго покликав його подивитися на лінивця. Єнік часто чув про цього незвичайного звіра, але не йняв віри, що тварина справді заслужила таке ім'я. А тут він переконався, що це саме так. Лінивець висів на дереві нерухомо, наче мертвий. Міцними пазурами він ухопився за гілляку й, очевидно, спав. Дієго засміявся й потицяв у нього палицею — байдуже: лінивець навіть не ворухнувся. Тоді Єнік потрусив гілляку, на якій висів звір, але теж марно.

— Він, мабуть, здох! — сказав Єнік.

— Та де там! — засміявся Дієго. — Він живий, тільки не хоче ворушитися! Та зараз я допоможу йому злізти, стривай!

За мить Дієго зіскочив з дерева, застромив за пояса сокирку й знову видряпався нагору. Єнік зрозумів, що Дієго хоче підрубати гілляку, на якій повис лінивець, і з нетерпінням чекав, що буде далі. Лінивець тим часом не виявляв ніякісіньких ознак життя. Навіть удари сокири, здавалося, не розбудили його. Лише коли гілляка затріщала й почала хилитися долі, звір міцніше припав до неї і — бебех! — гепнув разом з гілкою в кущі, заскигливши, немов дитина спросонку.

Єнік підбіг ближче й з усіх боків роздивився звіра, вкритого шорсткою шерстю. В лінивця була коротка волохата морда й дужі лапи, озброєні довгими гострими пазурами. Дивовижний звір — напрочуд незграбний та непорушний!

— Він страшенно лінивий, — почав оповідати Дієго. — Вилізши на дерево, сидить там доти, поки не об'їсть геть усе листя і плоди. А потім, коли зголодніє, просто пускає гілляку й падає вниз, наче мішок. Злазити як слід він не вміє.

— Що ж ми з ним робитимемо? — запитав Єнік.

Дієго засміявся:

— Нічого! Наші, щоправда, з’їдять його м'ясо, але дон Франтішек гидуватиме. Ходімо!

Хлопці пішли. А лінивець знову заснув чи, може, тільки вдавав, що спить. Ледацюга навіть не попрощався з хлопцями!