Мисливці за орхідеями

VIII ПОЛЮВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ

Єнік із радощів аж заверещав. У нього є власна рушниця, яку йому дав сам дядечко Франтішек! Він теж піде до лісу, піде на полювання і вперше в житті вистрелить!

Від щастя в Єніка аж голова пішла обертом. Мати рушницю і йти полювати в тропічному лісі — хіба це не велике щастя для кожного хлопця? Стискаючи в руках двостволку, Єнік думав про те, що незабаром, можливо, сам зазнає таких пригод, про які досі тільки читав у пригодницьких романах. Власне, саме сьогодні починається те справжнє, про що він мріяв цілих два місяці ще в Англії, перш ніж остаточно зважився на втечу.

Вацлав Веверка теж тішився з полювання. Він, правда, мав уже двадцять років, але це не заважало йому, як і Єнікові, по-хлоп'ячому радіти з майбутніх ловів. Франтішек уважав, що Вацлав анітрохи не розсудливіший за Єнду Сатрапу, якому було лише п'ятнадцять років.

Озброївшись двостволками й ножами, мисливці ввійшли в таємничий праліс. За порадою Франтішка, Вацлав і Єнік правий ствол рушниці набили дрібним шротом, а лівий — шротом трохи більшого калібру, на випадок, якщо їм зустрінеться великий і небезпечний звір.

Хосе пообіцяв, що цього разу не засне й зварить добру вечерю, а також як слід догляне за в'ючаками.

Лготка була ще нетерплячіша, ніж Єнік. Було видно, що рушниця їй не дивина, бо Лготка безупинно підстрибувала, крутилася коло людей, немов кваплячи їх швидше вже рушати. Не встигли наші мисливці вийти за межі табору, як Лготка, випроставши хвоста, ластівкою майнула в кущі.

Зате Плутон показав, який він дурник. Він також високо підстрибував, плутався в усіх під ногами, гавкав хрипким басом, проте явно не знав, що йому робити; не бачачи навколо себе ні худоби, ані овець, яких звик охороняти, бідолаха почував себе в лісі досить-таки непевно.

За півгодини Плутон уже висолопив язика мало не до землі й ледве плентався за своїми новими хазяїнами. А Лготка тим часом не минала жодного кущика, щоб не обнюхати та не оглянути його. Вона сполохала безліч птахів і вивірок, поки нарешті сама зрозуміла, що це нічого не варта дичина й полювати на неї мисливському собаці не годиться.

Сьогодні наші друзі не шукали орхідей і не мали наміру придивлятися до навколишньої рослинності, однак їм доводилося це робити, інакше вони могли потрапити в непрохідні хащі колючого чагарника чапаралес. А в ті хащі, як відомо, не наважиться ступити жоден мисливець, коли не має на собі шкіряного костюма: будь-який інший одяг за кілька хвилин перетворився б на ганчір'я.

Продиратися джунглями — справа нелегка, тут жодного кроку не можна ступити спокійно, й дуже помиляється той, хто вважає, що полювання в тропічних хащах схоже на полювання в наших лісах. Хоч дядечко Франтішек завбачливо вибрав найзручніший шлях — уздовж потоку, одначе й тут, щоб пройти принаймні кілька кроків, доводилося перестрибувати через ліани, обрубувати гілки або просуватися поповзом. Іноді мисливці брели потоком по коліна у воді, западаючись у в'язку багнюку. Попереду й позаду стіною стояв праліс, шлях заступали все нові й нові перешкоди. В таких місцях важко помітити звіра, а коли мисливцеві це й пощастить, то все одно лишається надто мало часу, щоб зорієнтуватись і прицілитись: звір тільки майне й миттю зникне в хащах. А коли це птах, то ви даремно шукатимете його в густих кронах дерев. Полювати в тропіках можна лише на лісових полянах та в кущах, де мисливець має ширший круговид і де може як слід розвернутися.

Наші друзі двічі ставали на відпочинок, перш ніж надибали видолинок, схожий на той, де розташувався їхній табір. У них зажевріла надія, що мисливське щастя нарешті таки всміхнеться їм.

— Я раджу вам далеко не заходити, — мовив дядечко Франтішек. — Нехай кожен займе місце, яке я йому вкажу, й не кидає його доти, поки почує мій ріжок. Зберемося біля того дуба, де стоятиме Єнік.

Вацлав одійшов на сто кроків праворуч, а дядечко Франтішек як головний ловчий покрокував до видолинка ліворуч.

Вже за п'ять хвилин з дядечкового боку озвався постріл і вигук: «Піль, Лготко, піль!» Це свідчило про те, що дядечко вистрелив не марно. Після цього він стріляв іще тричі: по хмарках блакитного диму Єнік визначив, що дядечко дістався вже до середини видолинка.;

Хлопець так пильно стежив за блакитним димком від пострілів дядечка Франтішка, що не помічав нічого навколо. Зненацька щось зашурхотіло в нього під ногами, й не встиг він отямитись, як із кущів шугнув заєць, потім другий; вони промайнули так близько, що трохи не зачепили Єніка.

А він, геть забувши в цю хвилину, що тримає в руках рушницю, ошелешено дивився, як сполохані вухані мчать повз нього, задерши вгору свої білі пухнасті хвостики.

Раптом гримнув постріл із Вацлавової двостволки, й навкруги розлігся вигук:

— Мерщій до мене, я підстрелив страуса, але він тікає в кущі!

— Стій, не ворушися! — крикнув з видолинка дядечко Франтішек. — Я біжу до тебе з собаками!

Єнік пильно розглянувся навкруги. Невже він так нічого й не вполює? Правда щойно тут були зайці, але вони промчали, наче навіжені, не чекаючи, поки Єнік вистрелить. Але Єнік навряд чи й вистрелив би, бо тієї миті він геть забув про рушницю.

А у видолинку тим часом раз по раз розлягалися постріли й лунало чітке дядечкове: «Піль!» Єнік раптом відчув гірке розчарування. Дядечко вибрав собі найкраще місце, а його, Єніка, зумисне поставив осторонь, щоб він навіть не вистрелив. До горла хлопцеві підкотив клубок, і він мало не заплакав. Мають його за дітвака: ось, мовляв, тобі рушничка, грайся, хлопчику, грайся!

Хур-р-р… хур-р-р… Три… чотири… п'ять птахів, схожих на фазанів, летять просто на Єніка. Він швидко зводить рушницю й стріляє, не цілячись: «Бабах!» Але птахи летять собі далі й спокійнісінько ховаються в густому гіллі.

Тремтячи від збудження, Єнік викидає порожні гільзи й знову заряджає рушницю. Раптом повз нього знову щось промчало, але дуже швидко, а позаду здійнялося вгору щось велике, більше за півня: велетенський казковий птах. Але птах той звертає праворуч і зникає Єнікові з очей. Знову лунає Вацлавів постріл, гавкають собаки.

Єнікові страшенно хочеться перейти на інше місце, але він боїться дядечкового гніву. Його хвилювання дедалі зростає. Раз по раз повз нього шугає якась звірина й, перш ніж Єнік устигає прицілитися, зникає в кущах, у траві, в лісових хащах. Єнік зводить рушницю й заприсягається, що цього разу неодмінно вистрелить, хай тільки що-небудь ворухнеться. За хвилину він двічі пальнув, але так і не наважився піти подивитися, влучив чи ні.

— Єніку, обережніше! Ми з Вацлавом ідемо до тебе, не стріляй! — гукнув з видолинка дядечко, й тієї ж миті один за одним гримнули два постріли.

Єнік зрадів, що Вацлав і Франтішек повернулися, але, почувши пересторогу «не стріляй», сердито закинув рушницю за плече й, насупившись, прислухався до тупоту черевиків, хрускоту хмизу, сапання мисливців і гучного подиху Лготки, яка бігла попереду.

Дядечко й Вацлав поверталися веселі й збуджені. Дядечко Франтішек ішов, високо піднявши вгору рушницю, а Вацлав ніс здобич. Єнік зацікавлено й трохи заздро почав роздивлятися, що той несе. У лівій руці Вацлав тримав двох зайців, а в правій — свого «страуса». Виявилося, що то не страус, а просто дикий індик. Та той індик був дуже великий, тож не дивно, що Вацлав помилково вважав його за страуса. Найдивніше було те, що Вацлав Веверка, який брав рушницю в руки лише вряди-годи, взагалі зважився вистрелити. Вацлав нетерпляче ждав тієї миті, коли зможе розповісти Єнікові про свою хоробрість та мисливське мистецтво, але дядечко Франтішек звелів йому негайно вирушати по решту дичини, бо залишати її в джунглях не можна ані на хвилину — одразу ж пропаде: або мурахи її знищать, або поцупить хижак.

Невдовзі Вацлав повернувся, несучи ще одного зайця та двох птахів, схожих на тетеруків, тільки без ліроподібного хвоста. Підходячи до Франтішка та Єніка, він почув, як Єнік скаржиться, що його поставили на дуже кепське місце.

— Ні! Дичина сюди теж ішла, це безсумнівно, — заперечив Франтішек, — тільки очі в тебе ще не призвичаєні, й ти не помічаєш її вчасно. Нічого не вдієш, скрізь потрібен досвід. Заспокойся, з часом ти цього навчишся. Моє перше полювання закінчилося так само безславно, та ще й до того ж я мало не прострелив собі ногу. — Дядечко задоволено озирнувся навкруги. — Дичини тут більш, ніж треба, колись ми ще навідаємося сюди.

Охочій до ласки Лготці давно кортіло почути похвалу, й вона терлася об Єнікові черевики, немов запитувала, чи задоволений він, чи що-небудь устрелив? Які не схожі були ці собаки! Плутон лежав під дубом, поклавши передні лапи одну на одну, й важко дихав, хоч зовсім не стомився на полюванні. Очі його немов промовляли: полювання штука гарна, але полежати таки краще!

Нараз Лготка підхопилася, понюхала повітря й стрілою майнула в кущі.

— Певно, на узліссі причаївся якийсь звір, — зауважив дядечко Франтішек. — Ану, Єніку, спробуй свого щастя!

Та Єнік так поволі скинув з плеча рушницю, що, зрозуміло, знову забарився: не встиг він націлитися, як із кущів вилетів птах, такий великий та блискучий, що хлопцеві аж подих перехопило. Крила в птаха були смарагдово-зелені, черевце вогненно-червоне, а довгий хвіст маяв у повітрі, неначе прапор. Всі зачаровано дивилися, як цей казковий птах безшумно й плавно, немов барвиста повітряна куля, почав здійматися вгору. Птах уже ось-ось мав досягти верхівки дуба, як раптом Єнік узяв його на мушку й натиснув курок.

— Чудово, Єніку, влучив! — зраділо вигукнув Вацлав, аж луна покотилася лісом, і побіг слідом за Лготкою, щоб підібрати дивовижного птаха раніше, ніж собака схопить його своїми гострими зубами.

— Це куруку! Справді рідкісна здобич! — щиро похвалив дядечко Єніка. — Ну, вітаю тебе, хлопче, з першим влучним пострілом!

— Єніку, таж ти збив літаючий скарб! — здалеку гукнув Вацлав. — Зроду-віку не бачив такого птаха!

— Це правда, — підтвердив дядечко Франтішек. — Куруку — найгарніший серед усіх верхолазів тропічного лісу. Цього красеня з чудовим кольоровим пір'ям тут називають ще кетцал. До речі, він зображений на державному гербі Гватемали.

— Поглянь, Єніку, з ним не зрівняється ні папуга, ні який інший птах — де там! Це ж справжній скарб!

Нарешті Єнік трохи отямився. Серце в нього в грудях радісно закалатало.

— Куруку, кажете? Значить, це куруку… Справжнє диво!.. А можна зробити з нього опудало? Я подарую його нашим. Ох, дядечку, ви собі навіть не уявляєте, як зрадіють тато й мама! А Терезка! Вона поставить його дома на шафу, і кожен, хто до нас прийде, буде дивуватися! Ото хлопці заздритимуть мені!..

Якусь хвилину Єнік стояв, немов приголомшений. Дядечко Франтішек обережно взяв од нього рушницю й промовив якось особливо лагідно:

— Ну, біжи по свою здобич.

Цієї миті з кущів вийшов Вацлав, несучи в руці куруку й відбиваючись від Лготки, яка високо підстрибувала навколо нього.

Не тямлячи себе від щастя, Єнік схопив красеня-птаха: ні, він нікому його не довірить! Далебі, він певен, що полювати сьогодні більше не варто, вистачить з них і цієї здобичі.

Дядечко всміхнувся. О, йому добре знайомий цей мисливський запал. Франтішек полює вже не один рік, але й він зараз почуває себе так, немов оце вперше вполював дичину.

Так, мабуть, на сьогодні вже справді досить і треба повертатися додому.

Залишилося ще тільки похвалити Лготку. Всі троє лагідно поплескали її по спині. Які гам двадцять песо! Навіть за двадцять дукатів не продав би тепер Лготку дядечко Франтішек! Лготка, немов розуміючи це, невтомно гасала навколо них і ретельно шукала дичину, як і на початку полювання. Коли мисливці переходили вбрід потік, вона, тихо завищавши, попередила їх про те, що десь близько здобич.

Дядечко Франтішек підійшов до Лготки й, простеживши за її поглядом, побачив на низькому березі темну, нерухому, як камінь, купу. Він хотів краще роздивитися, що то таке, але темна купа, зачувши небезпеку, раптом глухо зарохкала і ту ж мить щезла.

— Та це ж тапір! Ну гаразд! Ми з ним іще зустрінемося, коли нам закортить печені, — пожартував дядечко й знову вдячно погладив Лготку. Лготка рвонула вслід за звіром, але Франтішек тут же гукнув на неї, і вона слухняно підбігла до нього.

Надвечір маленький караван повернувся до табору.

В таборі все було гаразд, хіба що тільки бракувало вечері. Хосе досі нічого не зварив, хоч і не порушив своєї обіцянки. Сьогодні він справді не заснув. Ні, боронь боже! Він тільки трохи задрімав.

Індіанці відпочивали, а в'ючаки паслися неподалік.

Побачивши знайому хатину, лінивий Плутон зайшовся радісним гавкотом, миттю добіг до повітки й ліг, чекаючи заслуженої вечері.

Дядечко Франтішек покликав індіанців — усі вони змалечку чудові мисливці — й попросив оцінити здобич. Побачивши зайців, індіанці зневажливо закрутили носами, відсунули ногою схожих на курей птахів, і тільки індик привернув їхню увагу. Куруку вони поки що не бачили: Єнік тримав його за плечима. Але, вгледівши блискуче пір'я, індіанці схвально закивали головами й не могли приховати свого захоплення, особливо коли дізналися, що птаха підстрелив наймолодший із білих мисливців. Вони пожвавішали, ще дужче закивали головами й почали плескати долонями по стегнах, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення й здивування. Що ж до зайців, то якийсь червоношкірий сказав, що не варто марнувати на них заряди: зайців можна ловити просто сильцями. Наостанку індіанці ще раз копнули ногами підстрелених жирних птахів, пояснивши, що вони неїстівні.

Єдиний, кого захоплювало все, був Хосе. Прочумавшись, він радісно закліпав очима й сказав, що зараз геть усе обскубе та обпатрає. Найласіше Хосе поглядав на куруку, бо, мовляв, куруку найсмачніший: недаремно ж він має такі шати!

Але Єнік обурено пояснив Хосе, що хай він задовольняється самими зайцями; куруку годиться лише на прикрасу.

Хоч, одверто кажучи, зайці були приготовлені не за порадами «Кухарської книги», однак вони всім припали до смаку. Хосе знав один-єдиний спосіб приготування дичини: розрубавши облуплених зайців, він посолив м'ясо, відтак посипав його перцем, кинув у казан, поклав туди жиру й налив води. Під казаном Хосе розпалив великий огонь і менш ніж за годину вже зміг запропонувати зголоднілим мисливцям першокласну м'ясну кашу власноручного приготування; каша всім надзвичайно смакувала.

Собаки теж мали чим поласувати. Плутон гриз кістки й так при цьому гарчав, немовби заслужив свою вечерю бозна-якою старанністю. Лагідна Лготка — того дня вона справді страшенно виснажилася — по черзі клала морду на коліна до тих, що з апетитом уминали зайчатину, й спритно та обережно забирала щедру подачку.

Єнік раз по раз підбігав до свого куруку й не заспокоївся доти, аж поки майстер на всі руки, дядечко Франтішек, зняв з птаха шкурку й протруїв її.

— Щиро кажучи, опудала набивати я не вмію, — признався він. — Не може ж людина вміти геть усе. Надішлемо краще шкурку до Англії разом з орхідеями — сподіваюся, що в дорозі шкурка не зіпсується: миш'яку я не пошкодував.

Потім Франтішек розповів слухачам, які вмостилися навколо багаття, що предки мексіканців виробляли з пір'я куруку особливі тканини, схожі на гобелени; навіть мантії вождів племен було зроблено з такого ось пір'я. Він іще раз нагадав, що в Гватемалі зображення куруку прикрашає державний герб.

Єнік заснув того вечора безмежно щасливий. І навіть уві сні над його головою кружляли зграї куруку.

Після вечері індіанці, як завжди, мовчки розійшлися, але потім іще довго про щось шепотіли, усівшись навколо вогнища.

— Хто цей великий чужинець? — ледь чутно питали вони один одного. — Він усе знає й усе вміє. Чарівник? Напевно! Але чарівник добрий, із тих чарівників, які нікого не кривдять. Залишимося з ним: він іще нікого з нас не обдурив, і, здається, служити в нього нам буде не важко.

Так поступово розвіювалося недовір'я до європейців.

Помітив це і Єнік: наступного ранку в поглядах індіанців, спрямованих на нього, світилося більше ласки й довіри, ніж досі. Єнік підбіг до індіанців, потиснув їм руки, а тоді гарно вимовив по-індіанському привітання, якого навчив його дядечко Франтішек. Бронзові обличчя розквітли усмішками. Один індіанець щось відказав по-своєму, а решта схвально закивали головами.

Відтоді Єнік щодня знаходив на своїй постелі добірні свіжі овочі, але так ніколи й не дізнався, хто їх йому приносив. Ніхто в цьому не признавався, але по очах мовчазних індіанців було видно, хто це так дбає про нього.