Мисливці за орхідеями

XVIII НА ПЛОТУ

Ще й на світ не зазоріло, а наші друзі були вже на ногах.

Лісові голоси поступово змовкли, свіжий вітрець перебігав по верхівках дерев і вкривав брижами гладінь ріки. Народжувався новий день.

Індіанці, що супроводжували Долежалову експедицію, поскладали вже на плоту всі ящики й кошики з орхідеями й чекали, коли Франтішек накаже перевести на пліт в'ючаків. Але той барився. Практичний англієць умовляв Франтішка продати в'ючаків.

— Гроші за них я перекажу на нашу контору в Белізі, — сказав він. — В'ючаки вам зараз не потрібні, до Гондурасу й Коста-Ріки ви їх теж не повезете, бо в'ючаки там дуже дешеві, й ви зможете купити собі інших.

Дядечко Франтішек визнав, що наглядач має рацію: справді, в'ючаки їм більше не потрібні, а тут вони дуже знадобляться для перевозки деревини.

Тим часом на пліт навантажили харчі, й усе вже було готове до відплиття.

Наші мисливці сердечно попрощалися з молодим англійцем і зійшли на своє нове судно. Пліт і справді був добрий — мав дванадцять метрів завдовжки й чотири завширшки, корма й ніс були оснащені стернами. Ним можна було легко керувати, він був невеликий і немалий — якраз для Долежалової експедиції та його незвичайного вантажу.

Робітники-індіанці спритно орудували тонкими довгими жердками. Англієць іще встиг гукнути їм, щоб остерігалися алігаторів, і пліт, відпливши від берега, повільно рушив за течією.

Індіанці відштовхувалися жердками від дна ріки, й пліт плив досить швидко — як добрий човен. Посередині на плоту розіп'яли шатро, по краях бортів спорудили огорожу з ящиків, щоб хижі каймани не могли дістатися на пліт. Крім того, дядечко Франтішек заради безпеки звелів поставити варту. Вартові час від часу мали змінювати один одного.

Дієго, правиця в якого була в лубку, не міг вартувати з рушницею, як інші, й це його дуже засмучувало. Зате негр Хосе розкошував: він заздалегідь, ще коли споруджували пліт, подбав про свою кухню, й тепер його триніжок та казан зручно розташувалися над кам'яним вогнищем.

Пліт швидко плив за течією, береги бігли назад. Дядечко Франтішек не виходив з шатра: він щось записував у свій щоденник. Зате Вацлав і Єнік, вмостившись на ящику, з рушницями на колінах захоплено дивилися на казковий пейзаж, що раз по раз змінювався, немов декорації в театрі.

Лготка сиділа поруч Вацлава та Єніка. Очі й вуха в неї так і грали. Час від часу вона жалібно скавуліла, немов шкодуючи, що не можна стрибнути у воду, сколошкати зграю качок чи прогнати койота, який прийшов на водопій. А одного разу собака мало не перескочила через ящики, охоплена нездоланним бажанням напасти на тапіра, що ховався на березі. Він був дуже гарний, цей тапір, який так хвилював Лготку. Європейцям ці тварини з короткою чорнобурою шерстю нагадують кабана з довгастим рилом. Зачувши гавкіт собаки, тапір перелякано метнувся в густу траву савани, і наші друзі більше його не бачили.

— Тапіри надзвичайно боягузливі, а м'ясо їхнє дуже смачне, — наслідуючи голос дядечка Франтішка, промовив Єнік.

Вацлав, зрозумівши натяк, засміявся:

— Я тебе розумію: людину іноді починає дратувати, коли її весь час повчають. Та дядечко Франтішек і справді багато знає. Він чимало бачив на своєму віку, багато читав. Коли життя в людини таке багате, як у нього, то воно прожите немарно. Я значно старший за тебе, але вдячний дядечкові за кожну його пораду та зауваження.

Єнік спаленів. Звичайно, він і гадки не мав нарікати на дядечкові повчання, але, щиро кажучи, значно приємніше самому повчати інших, ніж коли тебе повчають. Втім, Єнік був безмірно вдячний дядечкові за все те нове, що від нього довідався.

Єнік і Вацлав спостерігали за Лготкою, яка невідривно дивилася на берег і воду. Одного разу вона навіть стрибнула в ріку й потім на знак кари дві години мусила просидіти на припоні. Дядечко Франтішек ще й показав їй палицю, й Лготка зрозуміла, що стрибати у воду не можна. Зараз вона вмостилася на краю плоту, близько стерна, і вся тремтіла від нетерпіння.

Нараз майже одночасно гримнули два постріли. Дядечко Франтішек вискочив із шатра саме тієї миті, коли Лготка за Єніковим наказом кинулась у воду, щоб принести підбитих качок. Побачивши цілий табун качок, наші юні мисливці не стрималися й вистрелили навмання.

— Йолопи! Бовдури! Телепні! — вигукнув дядечко Франтішек у щирому гніві. — Наче п'ятирічні дітваки! Чи, може, вам Лготка так набридла, що ви женете її кайманові просто в пащу? Швидко веслуйте до неї! Бийте жердками по воді, щоб налякати цих потвор! — І, вихопивши револьвер, він разів зо три вистрілив у очерет.

Лготка тим часом допливла до качок і, схопивши двох, радісна, поверталася назад. Дядечко Франтішек допоміг їй вилізти на пліт, а коли вона знову хотіла кинутись у воду — стримав її.

— Доведеться знову прив'язати тебе, на цих недотеп я покластися не можу, — вже спокійніше сказав він. — На що здатний кайман на суходолі, ви вже бачили з того, як він повівся з Дієго. А у воді кайман — наче ягуар у лісі. Він перекусив би тебе навпіл, а тоді ці хлопчаки плакали б за Лготкою гіркими сльозами, — примовляв дядечко Франтішек, прив'язуючи Лготку.

— Невже ми так і покинемо тих качок? — спитав Вацлав.

— Ні, кидати таку здобич шкода!

Пліт уже повернув до затоки, й спритні індіанці жердками підтягли підстрелених качок і витягли їх руками.

Так Лготка втратила свободу, й цього разу надовго. Вона засмучено поклала голову на лапи й, мабуть, розмірковувала про людську невдячність.

Коли посутеніло, мисливці розпалили на носу плоту великий вогонь і пливли ще години дві, поки ріку освітлював серп місяця; а як місяць сховався за хмари, вони закот-вилися біля берега, порослого густою травою.

— Вогонь треба підтримувати цілу ніч, — наказав дядечко Франтішек. — Вартуватимемо по два. Ця ночівля на воді щось мені не подобається.

Вона нікому не подобалася. Хмари надокучливих комарів дзижчали в темряві, ревіння мешканців поблизьких джунглів змішувалося з шумом води; підозріливі тіні то виникали над гладінню ріки, то щезали знову. Все це гнало від людей сон та будило в них почуття незнаного ще страху. Попереду була справді-таки неприємна ніч.

Зрештою всі дійшли згоди, що наступну ніч вони перебудуть на землі, якнайдалі від ріки.

Цілу ніч із плоту стріляли, наче салютували на честь якого свята; наші друзі палили в кожну підозріливу тінь. Тільки індіанці, як завжди, залишалися байдужі й ретельно підкидали у вогонь хмиз. Дієго, загорнувши голову плащем, крадькома кусав собі губи, щоб не кричати; рани в нього почали вже гоїтися, але так свербіли, що хлопцеві хотілося лише одного — зірвати пов'язку й занурити поранену руку в холодну воду.

Пекельні комарині укуси й страх перед кайманами так змучили всіх, що о третій годині попівночі дядечко Франтішек звелів відпливти од берега.

Мандрівники відітхнули з полегкістю, коли нарешті пліт, підхоплений течією, безшумно покинув кляту затоку. Єнік з Вацлавом були такі стомлені, що миттю заснули на голому помості плоту, немов на пухових подушках.

Не спали тільки дядечко Франтішек та індіанець-стерничий, решта, мабуть, не прокинулася б і в каймановій пащі.

Сонце вже високо підбилося на небі, коли наші мисливці пробудилися. Береги за ніч змінилися: гори з джунглями відступили, й навколо, скільки сягало око, простягалася савана.

Зграї водоплавних і болотяних птахів кружляли над саваною; їхній крик сповнював повітря, насичене пряними пахощами. Мандрівники добре бачили стежини, протоптані до води. Десь поблизу були люди! Години за дві вони вже пливли повз село, яке розкинулося на березі, і вперше за довгий час угледіли млин.

Радощам їхнім не було меж: вони щасливо проминули страшну пустелю й знову поверталися в населені краї!

А ще години через дві-три з-за вигину ріки вигулькнуло нове село. Його мешканці — індіанці й метиси — вибігли на берег поглянути на дивовижне судно й привітно помахати рукою його пасажирам. На запитання, поставлене по-іспанському, вони відповіли каліченою, але зрозумілою англійською мовою:

— До Тауна звідси день дороги!

— Тобто ще одна жахлива ніч! — зітхнув Єнік.

— Ну, тут уже не буде так зле, — втішав його Вацлав — Коли до вечора ми дістанемося до якого-небудь села, то заночуємо в хатині.

Та ба, села на обрії вже щось не було видно. Почало сутеніти, а дядечко Франтішек усе ще не давав наказу пристати до невисокого берега.

— Хіба сьогодні ми взагалі не будемо зупинятися? — здивувався Вацлав.

— Ні, не будемо, — відповів дядечко Франтішек. — Місяць сьогодні світитиме на цілу годину довше, ріка судноплавна, тож буде найкраще, коли ми попливемо далі.

Близько дев'ятої години вечора місяць зайшов, але далеко на сході наші мандрівники вгледіли якийсь мерехтливий вогник. Через годину вони вже добре бачили його; то був ліхтар сторожового судна, яке охороняло вхід до містечка Бун Таун.

Об одинадцятій годині наші друзі разом з індіанцями вже відпочивали під дахом готелю. Англієць — міський наглядач — запевнив їх, що товари експедиції складено в надійному місці.

Плавання від Бун Тауна до Беліза на палубі пароплава після стількох жахів, яких наші друзі зазнали минулих ночей, здавалося тепер чудовою прогулянкою. Спершись на поруччя, дядечко Франтішек, Вацлав і Єнік дивилися на захід — вірніше, на південний захід, де залишився похмурий Кокскомб з його голими верхівками. Потім вони переводили погляди на околиці. Для очей, які так довго змушені були задовольнятися виглядом джунглів, то було великим відпочинком. За рисовими ланами простягалися плантації цукрової тростини та безкраї поля кавових дерев. Купки хатин, у мальовничому безладді розкидані по березі, викликали в мандрівників спогади про далеку батьківщину, про мирні чеські села.

Пасажирів на палубі було не надто густо — кілька службовців, купців, англійських унтер-офіцерів і — жодної жінки. Індіанці їхали в трюмі.

Об одинадцятій годині невеличкий пароплав, раз по раз пронизливо гудучи, вже заходив у порт Беліз. Наші мандрівники дісталися до столиці Британського Гондурасу. Місто з семитисячним населенням привітно зустріло своїх нових гостей.