Мисливці за орхідеями

III ПОЧАТОК ПОДОРОЖІ

А Єнік тим часом плив на «Вулкані». Розуміється, зустріч із друзями на пароплаві хлопець уявляв собі дещо інакше — на його думку, вона могла бути веселіша й сердечніша. Він гадав, що Франтішек і Вацлав неймовірно зрадіють, несподівано зустрівши його на палубі пароплава, але де там! Пан Долежал категорично заявив, що висадить Єніка в Мадейрі й відправить назад до Лондона, але Веверка почав просити за хлопця, та й зрештою капітан пароплава був проти цього: він найняв Єніка згідно з законом, за два тижні до відплиття, тож усе гаразд. Кінець кінцем пан Долежал охолов і вирішив, що Єнік поїде з ними далі; одначе він залишив за собою право вчинити дещо на власний розсуд.

Викликавши хлопця до серйозної розмови, пан Долежал почав суворим тоном:

— Те, що ти вчинив, негарно й безглуздо. Тільки невдячний, навіжений хлопчисько може так глибоко засмутити своїх добрих батьків і любу сестричку. Ану признавайся, негіднику, скільки грошей ти поцупив удома?!

Єнік злякався: так суворо пан Долежал ще пі разу з ним не розмовляв. Але останнє запитання дійняло його до живого:

— Нічого я не цупив! У мене є п'ять фунтів, але я їх сам заощадив із того, що одержував за свою роботу в майстерні й що мені дарували батько та мати.

— Ну, щастя твоє, хлопче, а то я негайно відіслав би тебе назад і не зважив би ні на які вмовляння, — похмуро промовив пан Долежал. — А що ти взяв із собою?

— Два костюми, дві пари черевиків, три сорочки, штани, носовики, ніж і… монтекристо, пістолет із десятьма патронами.

Єнік аж спітнів, поки все це перерахував.

— Ого! — здивувався суворий пан Долежал. — Ти, виявляється, завбачливий. Ну, монтекристо якраз для тебе! А що ти збираєшся робити з нами на Юкатані?

Єнік мовчав. Спаленівши, він благально подивився на Веверку, немов сподіваючись од нього допомоги.

— Будь ласка, візьміть мене з собою, я вам допомагатиму… — ледь чутно прошептав хлопець.

Пан Долежал засміявся.

— Ти? Допомагатимеш? Та ти, напевно, диню від кропиви не одрізниш! Чудасія! Таке мале, а вже хоче бути мисливцем за орхідеями! Оце так утяв! Значить, ти вирішив іти з нами в болота, в одвічні ліси, в гори, до хижих звірів, поміж незнайомих людей?

— З вами і з паном Веверкою я ладен піти хоч на край світу, — вже трохи впевненіше промовив хлопець: він відчув, що пан Франтішек уже майже не гнівається. — Ви не думайте, я тепер уже добре знаю, чим відрізняється одонтоглоссум від онцідіума і кеттлейя від стангопеї!^[5]

— А сто чортів! — вигукнув пан Долежал так голосно, що на нього озирнулися пасажири, які стояли неподалік на палубі. — Де ж це ти набрався цієї премудрості, паливодо?

— Та хіба я мало бував у вашій теплиці? Хіба ж я не кохаюсь у гарних квітах так само, як і ви?

— Он воно що! То ти теж кохаєшся у гарних квітах?.. Ти теж кохаєшся в орхідеях? Подумати тільки! Він кохається в орхідеях! Неначе англійський лорд, банкір або якась знатна дама, що присилала до нас по квіти! Він, шибеник, котрий утік із дому! — вже тільки про людське око лютував пан Долежал.

Єнік не міг і придумати кращої відповіді, щоб потішити пана Франтішка. І це вирішило справу: якщо Єнік кохається в орхідеях, то він поїде з паном Долежалом та паном Веверкою й стане маленьким мисливцем за рідкісними рослинами.

А коли Єнік признався, що захопив із собою карти Мексіки, Південної Америки, а також іспанський розмовник та ілюстрований підручник природознавства, його пробачили зовсім. На превелику Єнікову радість, пан Франтішек тут же поставив вимогу, щоб хлопець називав його дядечком. Вацлава Веверку він теж хотів зробити Єніковнм «дядечком», але той вирішив, що краще називатися його «старшим братом». Вацлав був дуже радий, що хлопець їде з ними й що вони ділитимуть на чужині усе навпіл — і радість, і горе. Він уже давно полюбив Єніка, який трохи нагадував йому молодшого брата Тоніка, котрий залишився в далекій Чехії.

Дядечко Долежал вирішив, що Єнік і далі служитиме кухарчуком на пароплаві. Нехай звикає до фізичної праці й дисципліни; про те, що він робитиме, коли вони всі троє зійдуть на берег, хлопець дізнається пізніше.

На дозвіллі обидва «брати», Вацлав і Єнік, вивчали іспанську мову. Якщо вони чогось не розуміли, то бігли до вчителя, пана Франтішка, який володів іспанською, англійською і французькою мовами так само добре, як і рідною чеською.

Серед фахівців Франтішек Долежал користувався пошаною, й містер Гау в усьому довіряв Долежалові, бо той зробив багато цінного для його закладу. Долежал не тільки побував у Мексіці, але й з'їздив уздовж і впоперек увесь басейн ріки Тапажос і привіз звідти багато рідкісних видів орхідей та інших рослин, зокрема болотяних. Містер Гау виручив за них чималеньку суму грошей.

Справедливо кажуть, що найшвидше дружба між людьми виникає на морі, але також справедливо й те, що на суші та морська дружба скоро забувається. Інша річ любов. Пан Франтішек почав приділяти Єнікові багато уваги, і що більше він придивлявся до хлопця, то дужче його любив. І коли згодом усі троє — Долежал, Веверка та Єнік — зійшли з корабля на мексіканську землю, то вони були мов троє братів, мов троє людей, яких єднало почуття щирої й гарячої любові.

Єнік швидко переконався, що дядечко Франтішек не тільки не сердитий і не суворий, але найкращий дядечко в світі; до того ж, він сміливий, досвідчений і спритний — справжній герой.

Те, що хлопець переконався в усьому цьому, було непогано; але гірше було те, що він побачив також, як дядечко Франтішек його любить. Єнік швидко зрозумів, що дядечко лише погрожує, але не карає, що він хоч і лається інколи, проте його міцна рука може хіба пестити. Дядечко Франтішек не давав Єнікові нудьгувати за домівкою, постійно дбав про те, щоб хлопець був ситий і мав м'яку постіль; дядечко Франтішек невтомно просвіщав Єніка й Вацлава, давав їм численні поради, показував під час подорожі все, варте уваги. Просто дивно, що цей мисливець за орхідеями й квітникар уподобав собі подорожі по далеких країнах. Адже за своїми знаннями пан Долежал міг бути професором.

«Брати» Вацлав і Єнік часто заводили розмову про дядечка Франтішка, як тільки він залишав їх на самоті. Обидва сходилися на тому, що це надзвичайно освічена людина; їхня повага до нього не перетворилася з часом на обожнювання тільки тому, що пан Франтішек «хворів» на безмежну добрість.

Щоб Єнік і Вацлав змогли побачити Усмаль, експедиція з порту Веракрус рушила до Прогресо, гавані столиці Меріди, звідки всі троє дісталися до американських Фів^[6], Усмаля. Єнік і Вацлав захоплено оглянули величні руїни храмів, палаців і пірамід епохи розквіту народу майя.

З Усмаля наші мандрівники вирушили на південь, у Кампече. Там дядечко Франтішек і двоє «братів» сіли на пароплав, який плив з товаром та пасажирами до порту Кармен у гирлі ріки Канделярія. Дядечко Франтішек обрав цей порт тому, що там найлегше було купити візок, ящики та в'ючаків. Звідти, простуючи вгору проти течії річки, мисливці могли без надто великих зусиль дістатися вглиб півострова.

Південна частина Юкатану заселена значно менше, ніж північна, але, якщо йти уздовж рік, то можна надибати села й самотні ранчо, де місцеве населення, здебільшого метиси й креоли, за існуючим тут звичаєм завжди охоче й безкорисливо виявить подорожнім належну гостинність.

У Мексіці дороги, як правило, дуже кепські, але вздовж піщаного узбережжя Юкатану і в карстовій центральній частині півострова вони взагалі майже непрохідні. Печери, ущелини, прірви, підземні річки — все це, може, й привабливе для мандрівника, який шукає пригод, але Франтішек Долежал та його друзі мали іншу мету й інші наміри. Вони хотіли досягти одвічних лісів на кордоні Гватемали й тому швидко посувалися вперед у супроводі чотирьох найнятих людей — негра Хосе й трьох індіанців, недовірливих, мовчазних, зате старанних і спритних. Життя індіанців на Юкатанському півострові не дуже солодке — стосунки між землевласником та його слугами або сільськогосподарськими робітниками багато в чому нагадують рабство, яке, щоправда, давно вже скасоване.

Подорож уздовж ріки була для наших мисливців приємною; тут не було неродючих, випалених сонцем схилів, як на півночі; дорога вилася чудовою долиною, яка то розступалася, то знову звужувалася. Там, де шар родючого грунту грубший, землі було дбайливо оброблено; взагалі земля в штаті Кампече набагато родючіша, ніж у північному Юкатані. Тут вирощують рис, кукурудзу, кавове дерево, цукрову тростину, тютюн і майже повсюди — чорні боби, так звані «фріхолес», харч бідняків. Навколо хиж, споруджених з колод, скріплених між собою ликом замість гвіздків і шипів, та навколо мазанок ростуть стрункі кокосові пальми й незліченні хлібні, бананові та помаранчеві дерева.

Експедиції не загрожувала ніяка небезпека: тут на грабунок зважуються хіба що мандрівні індіанські племена, а троє наших друзів були добре озброєні й подорожували лише вдень, завидна. На ніч вони знаходили притулок у метисів, які виявляли їм щедру гостинність, бо завжди були раді освіченим людям.

Дядечко Франтішек не встигав відповідати на запитання своїх молодих друзів. Єнік і Вацлав, наприклад, зацікавилися, чому тут вирощують стільки сисалових агав, і дуже здивувались, дізнавшись, що з волокон цієї рослини жінки сукають тут вірьовки, плетуть мати, сіті й такі інші вироби. Росте тут також бавовник, але йому не приділяють належної уваги.

Одне слово, кожен день приносив нашим мандрівникам щось нове й цікаве. За тиждень вони дісталися до ранчо дона Фернандо, де мали намір добре відпочити перед тим, як рушити далі, углиб лісів.