Мисливці за орхідеями

VII ЛГОТКА Й ПЛУТОН

Головним заняттям наших європейців були щоденні експедиції в ліс по орхідеї. Але час від часу доводилося виходити й на полювання, щоб хоч трохи урізноманітнити харчування.

Втім, індіанці вдовольнялися кукурудзяною кашею і «фріхолес», чималий запас яких вони взяли з собою із ранчо, та пагінцями різних рослин, що їх вони ламали в хащах і їли з величезним смаком. Вряди-годи їм навіть траплялися ранні овочі. У тропіках овочі достигають цілий рік, проте під час жнив їх буває особливо багато. Пуп'янки, квіти, плоди, достиглі й достигаючі, нерідко можна побачити на одному й тому ж дереві або кущі — і в цьому нема нічого незвичайного.

Нашим друзям овочі теж смакували, але без м'яса їм було таки сутужно. Риби в юкатанських річках та потоках водиться дуже мало, а в струмку, що вився долиною, її не було зовсім. Доводилося або полювати на звірину, або ловити дичину на сильця. Індіанці теж могли б узяти участь у полюванні, але вони не прихопили з собою ні луків, ні стріл, та й, крім того, Франтішек, знаючи з власного досвіду, як важко лазити по деревах, не хотів обтяжувати їх зайвою роботою.

У цих підступних, повних небезпеки юкатанських лісах полювання без собаки річ неможлива, бо собака не тільки вистежує звіра, а й попереджає про небезпеку. Тому Франтішек дедалі гостріше відчував, що йому дуже бракує собаки.

Можна уявити собі, як зраділи наші друзі, коли одного вечора, повертаючись до табору, ще здалеку зачули гавкіт собак. Для вух європейців він здався просто-таки райською музикою.

— Ходімо швидше, пастух, здається, виконав свою обіцянку й привів собак! — вигукнув Єнік.

— Одначе він не дуже поспішав! — зауважив Вацлав. — Цікаво, яких він пришв?

На східцях хатини справді сидів пастух і тримав на смику двох чудових псів. Вони вже давно зачули, що йдуть незнайомі люди, й так натягували смик, що пастух ледве міг їх утримати.

Дядечко Франтішек привітався з пастухом й одразу ж заходився оглядати собак. Одна з них виявилася високою сухорлявою сукою з короткою світло-жовтою шерстю та довгою мордою, або «нюхалом», як висловився дядечко Франтішек. Лише кінчики вух і смуга уздовж хребта в суки були трохи темніші. Це й була обіцяна мисливська собака, тим часом як другий пес, дужий, з довгою коричневою шерстю, маленькими нашорошеними вухами й широкими грудьми, очевидно, мав бути за сторожа.

Індіанці, підійшовши до табору, дали великого гака, щоб обминути собак. Вони зовсім не приховували свого незадоволення з появи псів у таборі, але на це ніхто не звернув уваги.

Пастух вибачився, що свою обіцянку виконав з деяким запізненням: по собак йому довелося йти в ранчо, розташоване дуже далеко звідси. Погладжуючи тварин по спині, він на всі лади вихваляв їх. Сука, мовляв, дуже цінна, бо незабаром приведе щенят. Це віддана й надійна тварина, а на полюванні вона робить справжні чудеса. Що ж до другого пса, то він найдужчий на цілу околицю й захистить свого хазяїна краще, ніж вогнепальна зброя.

Єнікові страшенно кортіло якомога швидше заприятелювати з новими знайомими, але грізне гарчання та оскал білих ікол змусили його шанобливо відступити.

— Злий собака! — мовив Хосе, показуючи на сторожового пса. — Хотів роздерти мене, коли я ніс йому їсти.

— Він злий, як і кожен пес із чорним піднебінням, — погодився пастух, — але кидається тільки на злодіїв і негідників. Він їх чує здалеку.

— Хосе не злодій і не негідник! — спалахнув Хосе.

— Тоді йому нема чого боятися! — відрубав пастух, якому не сподобалося, що негр почав ганити його товар.

Франтішка цікавило, скільки років цим собакам, і він непомітно перевів мову на інше.

— Вдача свійських тварин залежить від людини, яка їх або виховує, або псує. Навіть найлютіший звір, якщо його взяти маленьким, піддається вихованню ласкою й справедливістю. Так, так, не посміхайтесь — саме справедливістю! Тварин дуже важко обдурити. Спробуйте їх обдурити або скривдити — вони зразу стануть жорстокими. І навпаки, за ласку тварини завжди вдячні. Крім того, вони мають якесь особливе чуття, котре допомагає їм одрізнити добрих людей од поганих.

Франтішкова розповідь зацікавила всіх, хоч, можливо, не всі йому повірили.

— Звичайно, з зіпсованої тварини пуття не буде. Варто собаці або коневі хоча б раз утратити довіру до людини — і вони навіть через багато років можуть помститися людям зовсім невинним. — Хвилину помовчавши,

Франтішек додав: — Ну, а декому з тваринами навдивовижу щастить. Тварини немов бачать по очах, чують по голосу, що ці люди ласкаві й добрі. Таким людям справді нема чого боятися тварин. — Він поглянув на двох нових мешканців табору і сказав, пояснюючи їхню роздратованість: — Сьогодні вони збуджені присутністю чужих людей, стомлені дорогою. Дамо їм відпочити й заспокоїтися.

Пастух щиро подякував Франтішку за його щедру плату. Він був дуже задоволений і пообіцяв, що охоче передасть Фернандо Альваресу листи, хай тільки дон Франтішек дасть йому їх завтра вранці.

Повечерявши, європейці пішли до хатини й заходилися писати листи.

Дядечко Франтішек встиг уже закінчити три листи — один містерові Гау в Лондон, другий банківському дому в Белізі й третій стареньким батькам у Чехію, — а його друзі не склали ще й жодного.

Зокрема чомусь не щастило Єнікові: він довго гриз ручку, але далі за багатообіцяючий початок: «Дорогі мої тату й мамо і ти, люба Терезко, я обіймаю й цілую вас сто тисяч разів…» — справа нітрохи не посувалася.

Дядечко Франтішек спочатку поглузував з нього, але потім трохи покартав хлопця:

— Невже ти не знаєш, що листи — це стисла, коротка розмова? Початок у тебе гарний. Але» уяви собі: повернувся ти додому, й перше, що батько й мати чують од тебе, — це запевнення, що ти їх любиш та безліч разів цілуєш… Уявив? Дома про тебе щохвилини тривожаться, турбуються про твоє здоров'я, нетерпляче ждуть хоч вісточки, а ти відбуваєшся пустими словами.

— Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! — поскаржився Єнік.

— Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.

Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.

Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:

Дописавши останній рядок, Єнік побіг шукати дядечка Франтішка.

— Ну от, бачиш, це вже ліпше, — похвалив той перший великий хлопців твір. — Що правда, то правда, ти все дуже гарно змалював. Тільки мені здається, ти мало каєшся, що втік із дому, та й пробачення просиш лише так, для годиться. Ось ти пишеш, що любиш усіх: і тата, й маму, й Терезку. Але в майбутньому ти повинен довести це якось інакше, не засмучуючи їх.

Єнік подивився на дядечка, й той навіть у сутінках, які вже огорнули ліс, побачив на очах у хлопця сльози.

— Ну, годі-бо, я не хотів тебе образити! — Франтішек погладив Єніка по голові. — Що сталося, того вже не вернеш, а в твої літа часто чинять нерозважливо. Але я вірю, хлопче, що з тебе колись будуть люди.

Другого дня вранці дон Франтішек поніс собакам їсти. Мабуть, він сам належав до тих людей, яким із тваринами надивовижу щастить. Уздрівши його, собаки дружелюбно закрутили хвостами, а мисливська сука радісно забігала по колу, наскільки їй дозволяла припона; вона явно прагнула волі й бодай крихти людської ласки. Франтішек погладив її по голові й спустив з припони. Сука шарпонула вбік і, задерши хвоста, весело помчала по табору. Ретельно обнюхавши все навколо, вона вистрибом повернулася до

Франтішка. Той знову погладив її по голові й покликав до хатини.

Сука легко вибігла по східцях, а коли Єнік, клацнувши язиком, покликав її до себе, вона довірливо підбігла, обнюхала йому ноги й замахала хвостом. Проте її розумні коричневі очі пильно поглядали на Франтішка.

— Ось твій хазяїн, — значливо й повільно промовив Франтішек, роблячи наголос на слові «хазяїн» і показуючи на хлопця. — Люби його, він теж буде тебе любити, правда, Єніку?

— Дядечку… ви не жартуєте?! — розгублено вигукнув хлопець. — Ви гадаєте, вона буде мене слухатись? А кличка як? Можна мені самому придумати?

— Авжеж. Цікаво, що ти придумаєш.

— Я ще вночі думав про те, що було б добре, якби одного з оцих собак назвати Лготкою. Як ви гадаєте, дядечку? То ж прекрасно, коли цей чудовий собака нагадуватиме нам про невеличке сільце з Чехії, правда?

— Чудесно! — засміявся дядечко. — Лгот-ко! Лготко! Лготко, ти задоволена?

Сука глянула спочатку на одного, а потім па другого, ніби намагаючись зрозуміти, що говорять про неї ці люди, і якесь чуття підказувало їй, що нічого лихого з нею трапитись не може, коли вони так привітно всміхаються.

Єнік обійняв суку за шию. Вона не пручалася, а, навпаки, вдячно лизнула Єніка в щоку.

Ото було радощів! Вацлав запевняв, що зроду не бачив розумнішого собаки. Потім усі четверо пішли до сторожового пса, який голосно скавулів, очевидно, з заздрощів, що його подруга вже на волі, а він іще прив'язаний. Побачивши, що люди підходять до нього разом з його подругою, пес миттю збагнув, що настала і його черга. Він почав стрибати, гавкати, вищати з радощів і навіть терся животом об землю.

— Ось вам яскраве свідчення того, чого вартий приклад. Цей лютий пес одразу ж присмирнів, тільки-но побачив, що Лготка завоювала нашу прихильність своєю слухняністю й лагідністю. Ну, Вацлаве, — звернувся дядечко до юнака, — як ти гадаєш, буде він тебе слухатись?

— Що? Невже ти хочеш віддати цього пса мені?! — вигукнув Вацлав. — А як же ти сам?

— Я вже не маленький, щоб гратися з цуциками, — пожартував Франтішек. — Іди до нього, йди спокійно, не бійся. Одв'яжи його й побачиш, як він буде тебе слухатися.

Вацлав підійшов до пса. Пес тремтів од нетерпіння, але ворожості в його прудких рухах уже не було. Опинившись на волі, він почав радісно стрибати й у захваті кинувся до гурту індіанців,

— Плутон, сюди! Плутон, назад! — закричав Вацлав, метнувшися за ним.

І — о, диво! — собака підкорився. Кличку «Плутон» він чув уперше в житті, але підкорився людському голосові, в якому лунав наказ.

— Звідки ти знаєш, що його звуть Плутон? — вражено спитав Єнік.

— Та це в мене просто так вихопилося, — засміявся Вацлав. — У нас удома колись був собака Плутон, а я оце так злякався, що пес кинеться на індіанців, ну й…

Всі голосно засміялися.

— Ми сьогодні ж випробуємо собак на полюванні, — сказав Франтішек. — Треба, щоб вони якомога швидше звикли до нас. Та й індіанцям корисно буде трохи відпочити від виснажливого лазіння по деревах…

Проте індіанці сприйняли цю новину цілком байдуже. Здавалося, що непередбачений відпочинок їх анітрохи не тішив. Але й бажання взяти участь у полюванні вони теж не виявили. Щільніше всівшись навколо вогнища, індіанці, як і минулих вечорів, почали щось тихо бубоніти.