Мисливці за орхідеями

XXI УГЛИБ КОСТА-РІКИ

На третій день дядечко Франтішек, трохи блідий, стояв на палубі «Кугуара» й махав на прощання містерові Блеку, який дивився вслід кораблеві. «Кугуар», гарний двотрубний пароплав, спокійно й урочисто рушив на південь.

Корабель, який відходить од пристані, завжди являє собою гарне видовище. Він відпливає велично й нечутно, наче велетенський лебідь; спритно обминає човни та острівці й немовби розправляє своє біле пір'я — морські хвилі спінюються за ним двома широкими крилами… 1 тоді вже здається, ніби корабель не пливе, а летить. Помалу зникають з очей деталі, судно чимраз меншає, поки, нарешті, перетворюється на маленьку, ясну хмаринку. Скоро й та хмаринка блідне, блідне — і ось уже погляд марно блукає поміж небом і морем, шукаючи маленьку цяточку диму: вона щезла, розтанула вдалині.

Хоч Лімон — чудова гавань, глибока й добре захищена з усіх боків, найбезпечніше сховище для кораблів, одначе саме містечко зі своїми двома тисячами мешканців мало чим знамените. Певне значення воно має лише для купців.

Наші мандрівники дісталися до Лімона здорові й заспокоєні, але перебули в місті лише кілька годин. Їхньою метою було маленьке містечко Карільйо, куди вони мали намір доїхати залізницею. В Карільйо вони відпочинуть, дядечко Франтішек купить там в'ючаків, ящики, кошики, а тоді вже експедиція вирушить далі в гори.

Всі вже заздалегідь тішилися з дальшого полювання за рідкісними видами гірських орхідей, яких у Коста-Ріці росте дуже багато. За словами дядечка Франтішка, ця країна ще майже не відкрила Європі свої дорогі скарби.

Подорож залізницею була вельми цікава. Спочатку паровоз тягнув за собою вгору від узбережжя довгу низку вагонів. Та чим ближче під'їздили до гір, тим менше ставало вагонів. На маленьких станціях задні вагони відчіплювали, тож коли почався справжній гірський підйом, паровоз, важко сопучи, тягнув по рейках лише чотири вагони.

Рельєф Коста-Ріки надзвичайно своєрідний. Високі Кордільєри перетинають країну з північного сходу на південний захід двома гостроверхими кряжами, які подекуди сягають двох тисяч метрів. Між цими природними гігантськими валами на височині тисяча п'ятсот метрів над рівнем моря розкинулося плато. На цій багатій, родючій гірській рівнині ростуть ліси — до речі, тільки листяні, — а між ними в далечінь простяглися широкі савани.

Між поперечними відногами гір пролягли долини, а на скелястих схилах та урвищах, опріч запашної ванілі, ростуть орхідеї. Втім, ваніль — теж різновид орхідей; це витка рослина з тугим, наче шкіряним, ясно-зеленим листям, з жовтаво-зелених квітів якої утворюються циліндричні коробочки. Разом з іншими різновидами орхідей ваніль сповнює чисте гірське повітря найніжнішими пахощами. Кущі орхідей сидять на стрімчаках, розплатавши своє сіре, подеколи вузлувате коріння. Іноді вони ліпляться до скель, наче ластівчані кубельця, а коріння їхнє вільно має в повітрі.

Грунт тут вулканічного походження. Кілька вулканів діють, і досі, а невеличкі землетруси, які не завдають ніякої шкоди, трапляються так часто, що місцеве населення їх уже не боїться.

В Карільйо дядечко Франтішек легко знайшов усе те, що йому було потрібне. В'ючаків у Коста-Ріці не бракує, а щодо кошиків, то місцеве населення дуже майстерно плете їх з ліан, ротану та іншого гнучкого пруття.

Наші друзі ще в поїзді переконалися, що чутки про привітність, гостинність і добродушність тутешніх мешканців анітрохи не перебільшені. Скрізь вони зустрічали лише привітних і гостинних людей.

Основне заняття корінного населення — хліборобство й скотарство, а головний продукт експорту — кава. Колись дядечко Франтішек обіцяв Єнікові, що в Коста-Ріці той побачить гори кави, й хлопець це запам'ятав. Однак ті неосяжні купи, справді-таки гори кави, які вони тут побачили, вразили навіть самого дядечка Франтішка. Вилущена, промита й висушена кава лежить прямо на полі, в купах, таких довгих і високих, як у Чехії піраміди цукрових буряків, що ними селяни восени завалюють цукроварні.

Крім кави, в Коста-Ріці вирощують також рис, тютюн, цукрову тростину, бобові, банани та інші плоди. І все ж таки тут обробляють заледве п'ять відсотків землі, решта лежить облогом або поросла одвічним лісом.

Єнік відчув себе безмежно щасливим, коли побачив на пасовиську череду корів; з радощів він випив стільки молока, що потому з острахом погладжував свій живіт, а на овочі й глянути не міг.

Привітні господарі запрошували наших друзів до себе на ранчо. Всі тутешні старожили були за походженням іспанці й не забули рідної мови та звичаїв з далекої батьківщини, їхні коні, хоч і невисокі на зріст, знамениті своєю гарною поставою, могутньою шиєю, довгою буйною гривою та маленькими міцними ногами.

Як зрадів Єнік, коли дядечко Франтішек подарував йому коня, сірого в яблука! Вацлав теж дістав коня — вороного, для різноманітності. Звичайно, для перевезення вантажу надійніший обережний мул, тому для себе дядечко вибрав саме цю розумну тварину.

Єнік цілком по-іспанському накинув на коня червоний чапрак і дуже пошкодував, що лондонські бешкетники не бачать, як гордо сидить він оце зараз у сідлі, лівою рукою взявшись у бік, а правою тримаючи гнуздечку. Ох, а яка ж гарна була та ремінна гнуздечка, оздоблена мідними бляшками!

— Хвалилася коза, що в неї хвіст довгий, — усміхнувся дядечко Франтішек, стежачи, як хизується Єнік. — Гляди, бо впадеш!

Єнік на це засміявся:

— Впасти з цього козеняти — все одно що з лави скотитися! Дивіться, стремена в мене лише на півметра від землі!

Коник також був задоволений своїм господарем. Зате Лготка, яка вже одужала, явно ревнувала. Варто було Єнікові сказати Вітерцеві — так Єнік назвав свого коня — ласкаве слово, як Лготка одразу ж вимагала, щоб її теж приголубили. Вона стрибала навколо юного вершника, а коли той не помічав її, вистрибувала до нього в сідло. Єнік, звичайно, тут же прогонив її, і собака, задерши хвоста, притьмом бігла вперед і несамовито гавкала.

Нова країна всім дуже сподобалась, і лише дощ, який ішов щодня, псував хороший настрій. Опівдні обрій запинали хмари, гуркотів грім, спалахували блискавки, й десь до третьої години дня лило як з луба; потім дощ раптово вщухав, наче відтяло, — й знову гарненько світило сонце.

Справді, примхливий клімат! Майже після кожного дощу сонце сяяло й пекло ще дужче, ніж доти; з долин і лісів здіймалася біла, як дим, пара, на листі рослин, наче коштовне каміння, сяяли краплі води, схилами ще стрімкіше мчали струмки, а гострі пахощі квітів паморочили людей.

Дядечко Франтішек швидко розгадав примхи тутешнього клімату й купив усім членам експедиції гумові плащі з капами. Навіть на шатра він дістав непромокальний верх, щоб у горах, коли караван покине Карільйо, людям було де відпочити.

— Ну й погода, хай їй грець! — лаявся Єнік, коли злива якось зненацька захопила його на прогулянці. — У гербі цієї Коста-Ріки, напевно, жаба або водяник…

— Коли б ми перейшли південний кряж Кордільєр, — озвався дядечко Франтішек, — ти побачив би іншу картину. Там, по той бік гір, протягом десяти місяців не випадає ні краплини дощу. Гадаю, що це тобі також не сподобалося б. Там тільки хирляві безлисті ліси та випалені сонцем скелі — гола, спрагла земля.

Єнік одразу ж замовк. Він давно переконався, що скаржитися дядечкові немає рації: завжди пошиєшся в дурні.

Незабаром експедиція знову почала шукати орхідеї, й дядечко Франтішек плекав надію, що невдовзі їхні кошики та ящики будуть повні.

Мисливці за орхідеями вирушили на захід, до гір.

Якщо в джунглях треба було спритно лазити по деревах, то тут, у горах, доводилося не менш спритно дертися на скелі, бо орхідеї ростуть здебільша на найстрімкіших урвищах та над глибокими проваллями.

Індіанці працювали дуже спритно й приносили несогіршу здобич. Та найвідважнішим з усіх був Дієго, й часто його сміливість захоплювала Єніка; за це дядечко Франтішек лаяв їх обох, а іноді й суворо карав.

— Тут теж небезпека чатує на кожному кроці, — почав він якось, коли всі розташувалися біля вечірнього багаття. — Я вже прочитав дещо про цей край і можу вам сказати, що тут нітрохи не краще, ніж у найнепрохідніших джунглях. Ягуар і кугуар — а це, власне, та ж сама пума — водяться тут, як і в Гватемалі. Крім того, в Коста-Ріці налічується сто тридцять різновидів плазунів, і серед них — багато отруйних змій. Я вже не кажу про безліч скорпіонів, павуків, стоніжок, укуси яких отруюють кров людини. Отже, пильнуйте! Ніколи не виходьте за межі табору без зброї й завжди будьте насторожі!

Тихі, спокійні ночі в горах були членам експедиції дуже до речі: люди могли хоч виспатися. Страшні ночі джунглів, коли після заходу сонця лунало моторошне ревіння, голосіння, виття, регіт, передсмертний хрип спостигнутої жертви, — залишилися в минулому. Тут, у горах, навколо панувала врочиста тиша, й великі яскраві мерехтливі зірки спокійно дивилися на землю.

Часто, коли починало сутеніти й у кущах заводили свою пісню перепелиці, Єнік обнімав Лготку й довго оповідав їй, що в них удома, в далекій Лготці біля Хрудіма, теж бувають такі тихі вечори, — якось вона сама в цьому переконається.

Незабаром юнакам знову закортіло на полювання. Безліч дичини — птаства й гризунів — так і спонукало до ловів, але дядечко

Франтішек не хотів полювати без Лготки. Що ж скоїлося з Лготкою? Нічого особливого. Просто вона не хотіла покидати шатро. Там, у кошику, вона мала троє цуценят!

Три Лготки, як із захопленням проголосив Єнік. Вони пищали в кошику, прагнули материного тепла — троє маленьких, сліпих, дурних, але надзвичайно зворушливих цуценят. Лготка ревниво оберігала своїх дитинчат, весь час турботливо облизувала їх і нікому не дозволяла брати в руки. Тільки Єнік мав право гладити їх. І коли він пообіцяв, що дасть їм пристойне, але суворе виховання, Лготка мовчки погодилася.

— Послухай, Лготко, ось цього голованя з білою плямкою ми назвемо Плутоном. Ти згодна? Ми віддамо його Вацлаву — він досі ще сумує за твоїм давнім товаришем. Плутон був молодець, що правда, то правда, відважний і вірний друг; але твій Плутон буде ще кращий! Отже, вирішили: Плутона віддамо Вацлавові. Ні, ні, Лготко, не супереч, так треба. А он того, насупленого, назвемо Каро й подаруємо дядечкові. Зате дочку залишимо собі, гаразд? Дієго хотів би, щоб ми віддали її йому, але ми не можемо, — нам було б сумно за нею. Вона, звичайно, трохи слабша, тому нам доведеться гарненько її доглядати. Тільки як ми її назвемо, га?

— Гав-гав, — запропонувала Лготка.

— Хіба ж це ім'я! — заперечив Єнік. — Треба придумати щось інше. В нашій Лготці у Новаків була собака Бела, вона мене дуже любила. Що ти скажеш, Лготко, подобається тобі ім'я Бела?

Лготка невдоволено заворушилася — певно, не погоджувалася.

— Гаразд, придумаємо інше ім'я, — мовив Єнік. — А що, коли ми назвемо її Костаріка? Правда, гарно? Вона ж тут народилася! Ну що, непогано, еге ж? Гадаєш, що це ім'я трохи задовге? Байдуже, ми його скоротимо. Вибирай: Коста чи Ріка?

Лготка загарчала, і з того гарчання Єнік зрозумів, що їй більше подобається ім'я Ріка.

На десятий день експедиція Франтішка Долежала підійшла до широкої гірської ущелини; здавалося, ніби якийсь гігантський плуг провів через плато глибоку борозну. На дні ущелини шумів потік, а схили, з яких стриміли скелі, наче зуби з ясен, так густо поросли деревами й кущами, що далі шлях можна було прокласти, лише наполегливо й уперто орудуючи сокирами.

Експедиція хотіла перейти на той бік ущелини, тож не залишалося нічого іншого, як узятися до роботи й не лякатися перешкод.

Проте дядечко Франтішек вирішив спершу оглянути цей бік ущелини й докладно дослідити околиці. Тут, на його думку, крім різновидів гірських орхідей, мали бути й орхідеї, що ростуть на деревах.

І справді, перед очима наших мандрівників несподівано виник квітучий сад. Буйні орхідеї наче пишалися своїми чудовими квітами. Та, на жаль, вони були неприступні — неприступніші, ніж десь-інде. Мисливці бачили їх перед собою за якихось двадцять-тридцять метрів, але дістати не могли. От якби вони вміли літати, як ті грифи, котрі кружляли над верхівками гір, або як соколи, що з криком падали з височини на крони дерев.

— Які незграбні ми, люди! — зітхнув Єнік. — Коли б то я був колібрі або хоч метелик, який пурхає над квітучим повітряним садом!..

Треба було добре запам'ятати, в якому напрямі ростуть дерева з орхідеями. Поки наші мисливці стояли на краю урвища, їм здавалося, що це можна зробити за іграшки. Але тим, хто спускався вниз у долину й намагався знайти уподобане дерево, доводилося скрутно.

Проте індіанці впорались і з тією роботою; перегукуючись, вони облазили всі дерева, де, на їхню думку, могла бути багата здобич. Вацлав, Єнік і Дієго допомагали їм, і ця пустеля, куди досі навряд чи ступала людська нога, сповнилася криками, а часто й сміхом та співом.

Тим часом Лготчині діти підростали, й через дев'ять днів у них розплющилися синюваті оченята. Єніковим розмовам із Лготкою тепер не було кінця. Цуценята швидко росли й намагалися вилізти з кошика. Єнік суворо заборонив їм це робити. Та хіба такий шибеник, як Каро, послухається? Хіба хто годен упильнувати Плутона або Ріку? Вивалиться одне й друге з кошика, й незграбно шкутильгають собі. Та Лготка жартів не любила: хапала кожного непослуха за холку й гульк з ним назад у кошичок! Одверто кажучи, це їй уже почало набридати: навколо стільки роботи, а вона сидить тут цілими днями й стереже цих пустунів!

Вацлавові стало шкода Лготки, й він сплів новий кошик — рідкий і з віком; цуценята були в ньому наче в клітці. Ох і реготав Єнік, дивлячись на їхні марні спроби втекти! Коли цуценятам давали їсти, то випускали їх на волю. І тоді Плутон доводив, що виросте бійцем. Він викликав на бій кожен придорожній камінь, нападав на оцупки дерева, на черевики й навіть на кістки. Загарчавши, він люто кидався на ворога, але назад гузь, наче рак.

— Поверни голоблі! — кричав йому Єнік. — Поверни голоблі, ти не туди їдеш!

Ріка спокійно собі гралася. Ще б пак, дівчата ж не б'ються! А Каро ріс філософом. Він завжди сидів замислений; іноді лише вушком ворухне або почухає лапкою черевце — і знову поринає в задуму. Покладеш його на спинку — лежить, на животик — теж лежить, а якщо Вацлав суне його собі в кишеню — навіть не писне.

— З нього виросте добряга, — зробив висновок Єнік. — Саме для дядечка Франтішка! — шепнув він Вацлавові на вухо.

Коли цуценята навчилися одне з одним гратися, Лготка вирішила, що постійний нагляд тепер їм непотрібний. Вона потроху почала повертатися до своїх буденних обов'язків. І тоді, нарешті, дядечко Франтішек дозволив полювання, про яке давно мріяли Вацлав і Єнік. Щоночі мисливців вабило таємниче ревіння, яке долинало з ущелини, чимось нагадуючи гватемальські джунглі. Очевидно, десь неподалік був водопій.

В полюванні мали взяти участь також індіанці. Вони наладнали луки й стріли, а Дієго, за його виняткові заслуги, нарешті довірили справжню рушницю.

Рано-вранці наші мандрівники вкрили гіллям свої шатра й поховали кошики та ящики. Індіанці взяли з собою харчі. Замкнених у клітці цуценят Вацлав повісив на гіллі, яка стирчала над урвищем, немов мускуляста рука.

Мисливці безтурботно покидали таборище: тут їм ніщо не загрожувало, боятися не було чого, тим паче, що смерком вони повернуться назад.

План полювання був дуже простий: посуватися вперед понад урвищем, поки знайдеться зручне місце, де можна зійти в ущелину. Лготка радісним гавкотом висловила своє схвалення й вирішила по-своєму відзначити початок походу: високо задерши хвоста, вона тричі голосно гавкнула, відтак, немов досвідчений розвідник, метнулася вперед понад урвищем. Собака весь час нюшила повітря й раз по раз, давши чималого гака, поверталася до мисливців, які йшли позаду.

Всіх сповнювала невимовна радість. Можливо, тому, що вони вперше вийшли на лови після тривалої перерви.

Цього разу експедицію супроводжував і негр Хосе. Він ублагав дядечка Франтішка взяти його з собою хоча б до полудня, потім він повернеться до табору й швидко впорається: й цуценят нагодує, й зварить стомленим мисливцям гарну вечерю з упольованої дичини.