Мисливці за орхідеями

I В РАНЧО НА ЮКАТАНСЬКІЙ РІЦІ КАНДЕЛЯРІЯ

— Єндо! Єніку! Єно! Де це ти вже знову щез?

Ось уже три тижні в глухому кутку мексіканського Юкатану лунали вигуки чеською мовою. А коли настирливе волання не давало ніяких наслідків, увсебіч линули такі «заманливі» обіцянки, що якби Єнік почув їх, то радніше віддав би перевагу дружбі з кайманом^[1], аніж поверненню до того, хто його гукав.

Найделікатнішою була погроза спустити з хлопця шкуру або посадити його в купу червоних мурашок, які за півгодини залишили б од Єніка хіба обглодані кістки.

— Єндо! Єніку! От капосний хлопчисько! — Із низької, але просторої будівлі з верандою на південь, усміхаючись, вийшов високий поставний кароокий юнак років двадцяти. Над верхньою губою в нього засіялися невеличкі вусики, та, на жаль, цю юнакову окрасу можна було помітити лише зблизька: вуса ще не наважились прибрати якогось певного кольору, і хоч Вацлав Веверка запевняв, ніби вони такі ж самі русяві, як і волосся, однак волосся його було явно темніше.

Голосні погрози не справили на Вацлава ніякісінького враження: зачувши їх, він зареготав, блиснувши білими зубами, відтак склав долоні рупором і крикнув:

— Єндо, тікай!

Неподалік на горбі стояло двоє чоловіків — дон Фернандо Альварес, гостинний хазяїн ранчо^[2], та його приятель Франтішек Долежал, той лютий чоловік, який погрожував щезлому Єніку страшною карою, коли він зараз же не повернеться. Вацлав Веверка попрямував до них неквапливо й ліниво, немов щойно прокинувся після тривалого сну.

Денна спека помалу спадала, сонце вже хилилося до невисоких, укритих лісом гір. Було десь пів на шосту — пора досить пізня для прогулянок у країні, де сонце заходить одразу ж по шостій і тут же, майже без сутінків, западає ніч.

Чоловіки, що стояли на пагорку, жваво розмовляли. Франтішек Долежал, ставний чоловік років тридцяти, про щось розпитував хазяїна ранчо, а той охоче відповідав.

Бистрі чорні очі, орлиний ніс і круте підборіддя Долежалове свідчили про те, що він — людина рішуча, смілива й метка. Коротко обстрижене чорне волосся та обвислі вуса надавали його обличчю суворого виразу; тож не було нічого дивного, що ця запальна людина розсердилася на малого шалапута.

Долежал пильно поглядав на горби та верхівки гір і розпитував дона Фернандо про породи дерев у тутешніх лісах, про те, чи не добралися до цих хащ лісоруби або «доярі» дорогоцінного соку каучуконосів. Він добре знав, що жадоба наживи нерозважливо губить мексіканські ліси й що навіть уряд неспроможний покласти край цьому злочинному винищенню, бо й справді, це було злочинне винищення — адже тільки вороги природи можуть вирубувати ліси, не дбаючи про нові насадження.

Дон Фернандо заспокоїв Долежала:

— Ні, сюди ще не дотяглися жадібні пазури гендлярів. Найближче місто Сан-Філіпе лежить за чотирнадцять льє^[3] на схід; до Боланкана, розташованого на заході, — ще далі, а гватемальський Сан-Хуан — ген за лісами на півдні.

Метис дон Фернандо Альварес швидко збагнув, що цікавить його несподіваних, але приємних гостей.

Ось уже другий день він щедро приймав їхній невеличкий загін, що складався з трьох чоловік, і йому завтра буде трохи сумно, коли вони вирушать до лісу. Хто знає, чи повернуться вони ще сюди, на північ, — адже дон Франтішек сказав, що вони мають намір дістатися до озера Петен у Гватемалі, а звідти — до Британського Гондурасу.

Вчора ввечері чужинці співали в його ранчо таких дивних пісень, що збіглися всі пастухи, робітники, охоронники та слуги й жадібно слухали їх аж до пізньої ночі.

Щоправда, коли на території ранчо з'явився цей маленький караван — попереду на ослах їхали двоє чоловіків та хлопець, а за ними в супроводі трьох індіанців і негра повільно котився візок, запряжений двома мулами, — обережний дон Фернандо волів виїхати їм назустріч верхи, з рушницею напоготові. Одначе невдовзі все з'ясувалося. Начальник експедиції, Франтішек Долежал, вільно розмовляв по-іспанському. Він чемно попрохав у дона Фернандо дозволу зупинитися в його домі, пообіцяв гарно заплатити слугам і відверто відповів на запитання дона Фернандо, куди й чого їде: його експедиція збирає рослини, пакує їх у ящики, складені на візку, й відсилає до далекої Англії.

Це пояснення начебто вдовольнило ранчеро, але не надовго. Ввечері, трохи відпочивши, Франтішек Долежал усівся разом зі своїми товаришами в колі господаревої родини й почав оповідати, що шукає квіти, які ростуть на кронах високих дерев, у болотах на старих, трухлявих пнях або на скелях, де коріння цих рослин вільно висить у повітрі.

Остаточно сумніви дона Фернандо розвіялись лише тоді, коли молодший із чужинців, хлопець років п'ятнадцяти, на прохання дона Франтішка приніс книгу з малюнками рослин, у яких було тверде коріння, широке листя й чудесні квіти.

Подивитися на них збіглися всі хатні; хазяйка дому та її дві доньки щиро повірили дону Франтішку, що цими розкішними квітами багаті англійські дами охоче прикрашають свої туалети, бо квіти ці не в'януть не лише протягом кількох годин, але зберігають свою свіжість багато днів; досить лише вранці занурити їх у воду, й вони можуть правити за окрасу дамам на балах та в театрах багато вечорів.

Виявилося, що дехто із слуг дона Фернандо бачив такі квіти в лісі після бурі: вони валялися на землі, очевидно, зірвані вітром з верхівок дерев. Мисливці й пастухи мовчки усміхались — їм теж траплялося бачити такі рослини. Словом, тубільці знали про орхідеї, але не звертали на них особливої уваги — адже вся тутешня природа була суцільним квітучим садом. Почувши, що в їхніх лісах працює не одна така експедиція й що в Європі ці квіти ціняться дуже високо, вони страшенно здивувалися.

— Але ж вони у вас зав'януть, — озвалася сеньйорита Іза, молодша дочка хазяїна. — До Європи ж дуже далеко, далі, як до Веракруса або до Меріди.

Всі голосно зареготали й сказали Ізі, що до Англії в сто раз далі, ніж до їхньої столиці Меріди, та дівчинка лише похитала головою.

— Неправда, світ не такий уже й великий! З першого-ліпшого пагорка видно його край! Там, де небо з'єднується з землею, і є край світу.

Шкода, що Єнік Сатрапа не вмів говорити по-іспанському. А то він міг би розповісти цій дівчинці, що, мабуть, була його ровесницею, який великий той світ! Навіть в Англії, куди з Центральної Америки справді дуже далеко, не видно кінця світу. З Англії треба довго їхати, перш ніж потрапиш до Чехії, а там теж не близько від Хрудіма до його рідного села Лготки. Якщо ж їхати ще далі, на схід, — то там лежить далека країна Росія та ще якісь інші землі, і ніде нема краю світу…

Дізнавшись, чому всі регочуть з Ізи, Єнік відчув жаль до цієї дівчинки, яка виросла в такій глушині; він пам'ятав, які мізерні були його власні знання, коли він іще жив у Лготці. В школі Єнік, щоправда, чув про те, який великий світ, але хіба можна уявити собі його безмежні простори, якщо ти ніколи не їздив далі Хрудіма? Тепер, коли Єнік перетнув океан і опинився в Центральній Америці, навіть дорога з Чехії до Англії здавалася йому легкою прогулянкою.

— Ця маленька американка знає поки що небагато, але, щиро кажучи, досвід іноді важить значно більше, ніж знання. Людина найкраще зрозуміє те, що пізнала на власній шкурі, — зауважив трохи згодом Єнік своєму «брату» Вацлаву, коли вони вже лежали в ліжку.

А потім, коли до спальні зайшов «дядечко» Франтішек, всі троє довго розмовляли потемки про те, що їх чекає наступного дня, аж поки сон не склепив їм повіки.

Дивна була ця родина — «дядечко» і двоє «братів», кожен з яких носив інше прізвище. Про те, як вона виникла, ми незабаром дізнаємося.