Мисливці за орхідеями

XIX У БЕЛІЗІ

Дядечко Франтішек передусім подбав про житло для всіх членів експедиції, а вже тоді почав шукати корабель, на якому міг би відправити до Англії свій дорогоцінний вантаж.

Найточніші відомості щодо цього йому могли дати службовці банку, з якими містер Гау підтримував ділові стосунки.

Дон Фернандо Альварес дотримав свого слова й переслав у Белізький банк листа дона Франтішка; тож банківські службовці вже знали, що одного дня до них за дальшими інструкціями й грошима прийде містер Франтішек Долежал, представник фірми Д. С. Гау з Лондона. Тому містера Франтішка Долежала було зустріто надзвичайно люб'язно, й директор банку запросив його до свого кабінету. Зайшовши до приймальні, Франтішек звернув увагу на елегантно вдягненого чоловіка, котрий теж, мабуть, прийшов сюди в якійсь справі. Франтішек уже сидів у кабінеті директора, а незнайомець усе ще не йшов йому з голови. Мізкуючи, чим цей чоловік його так зацікавив, Франтішек згадав швидкий, наче блискавка, погляд незнайомця, котрий одразу ж опустив очі. Франтішек устиг іще помітити сиве волосся на схиленій голові незнайомця — очевидно, цей чоловік був уже немолодий. Детальніше розглядати його не було коли, та й, зрештою, навіщо? Хіба такі випадкові зустрічі в місті дивина?

Франтішек уже кілька хвилин сидів у зручному кріслі й люб'язно відповідав на люб'язні запитання містера Блека. Дивне враження від зустрічі з незнайомим чоловіком потроху розвіялося. Містер Блек повідомив містера Франтішка, що корабель, який іде в Меріду, вже вийшов із Лівінгстона. Він забере в Белізі вантаж, який у Меріді перекладуть на великий трансатлантичний пароплав, — сам Беліз не має прямого пароплавного сполучення з Європою.

Містер Блек запевнив містера Франтішка, що той може цілком спокійно відправити свої ящики на каботажному судні. Капітани цих кораблів, метиси — люди надійні й чудові моряки, а ці властивості в тутешніх місцях украй необхідні, підкреслив містер Блек, бо вздовж узбережжя розкидано безліч маленьких острівців, а це вимагає особливої пильності. Велику небезпеку являють собою також різні тутешні авантюристи, які швендяють неподалік портів і не від того, щоб поживитися за рахунок чийогось майна.

Містер Блек поцікавився, чи має містер Долежал намір повернутися цим кораблем до Європи. Дізнавшись, що експедиція хоче тільки позбутися зайвого вантажу й подорожувати далі на південь, до Гондурасу, а можливо, й до Коста-Ріки, він тут же люб'язно запропонував свої послуги: сказав, що може дати містеру Долежалові рекомендаційні листи до всіх своїх знайомих та друзів-комерсантів у Гватемалі, в місті Лівінгстоні, в Гондурасі, в Пуерто-Кортес та в костаріканському Лімоні.

Франтішек був вельми вдячний містерові Блеку за всі його поради й дружню допомогу. Містер Блек справді мав повсюди численних друзів. Крім того, він до найменших подробиць знав навіть найвіддаленіші пункти Центральної Америки. Почувши, наприклад, що містер Долежал збирається дістатися до костаріканських гір, він запропонував йому найзручніший шлях: морем до Лімона, а звідти — залізницею до гірського містечка Карільйо.

— Гроші, які на ваше ім'я переказав містер Гау… — сказав, підводячись, містер Блек.

— З вашого дозволу, я залишу їх у вас, — урвав його Франтішек. — Зараз мені потрібно зовсім небагато. Напередодні від'їзду я візьму ще частину; коли решту ви перекажете на адресу комерційного дому в Лімоні, я буду вам вельми вдячний. Та про це ми домовимося згодом. Боюся тільки, що наші канікули триватимуть тут довше, ніж я бажаю.

— Я не дивуюся, що ви хочете якнайшвидше поїхати звідси. Беліз не може запропонувати вам багато розваг. Нас, білих, тут близько чотирьохсот чоловік. Англійці, німці, французи, іспанці та північноамериканці утворили свої самостійні групи й партії. Вони живуть недружно, розрізнено, кожен намагається якомога швидше зробити солідний маєток і накивати звідси п'ятами. Добре розважатися, можна лише в Європі.

Останню фразу містер Блек вимовив уже в приймальні. Франтішек знову побачив там незнайомця з гострим поглядом, який, стоячи біля віконця, щось підписував.

Дядечко Франтішек неквапливо попрямував до набережної, де містилися контори лісозаготівельних фірм і транспортних компаній. Рекомендаційний лист містера Блека позбавив його зайвих турбот. Дядечка Франтішка скрізь зустрічали з усмішкою й запевняли, що його вантаж буде дбайливо навантажено на пароплав і доставлено в Лондон. Дядечко Франтішек заплатив митний та страховий внески і, задоволений, повернувся до готелю.

У дворі готелю дядечко Франтішек застав лише індіанців, які відпочивали в тіні. Вони сказали, що Вацлав, Єнік і Дієго пішли оглядати місто.

Після двогодинної прогулянки наша молода трійця повернулася до готелю. Ні Беліз, ані його околиці не викликали в неї захоплення. Зразу ж за містом починалися багнисті луки, подекуди перетяті піщаними валами або порослі деревами.

Місто складалося з одного майдану й чотирьох більш-менш прямих вулиць. Решта будинків і хатин було розкидано в безладді. Головні будівлі — церква, лікарня, резиденція губернатора, банк і різні інші установи — стояли на амарантових палях, тобто на колодах з червоного дерева, забитих у болотистий грунт.

Найважливіша й найпожвавленіша частина міста — звичайно, порт. І саме в порту наші друзі перебували більшу частину свого часу. Трудящий кольоровий люд, замбо й ладіно, вантажив на кораблі найрізноманітніші овочі, паки бавовни, лантухи рису, бочки індиго^[7], цукор і кошики бананів. Замбо — негритянсько-індіанські метиси — складають більшість населення Британського Гондурасу, й найтяжчі роботи виконують саме вони.

Найбільші партії вантажів привозили з величезних складів лісопромислових компаній. Порт був ущерть забитий штабелями деревини рідкісних тропічних порід. Звідси відправляли кольорові колоди в усі частини світу. Тут було червоне, чорне й кедрове дерево, одначе найчастіше траплялися палісандровий кедр, жовте й рожеве дерево, яке в Європі цінилося дуже високо.

Негр Хосе найохочіше розгулював по ринку. Тепер йому не треба було куховарити, він мав багато вільного часу й міг милуватися купами свійської птиці, риби, черепах та овочів. Тут усе було дуже дешеве. Белізькі торгівці скаржилися на поганий збут. Місто спорожніло, в ньому залишилося десь близько тисячі людей, решта працювали — хто в навколишніх лісах, хто на ріці. Зате напередодні різдвяних свят, коли до міста повертаються всі лісоруби й чисельність населення зростає до п'ятнадцяти тисяч, товар іде назахват.

Незабаром з Лівінгстона прибуло судно й навантажило всі ящики та кошики з орхідеями у свій велетенський трюм. Через два дні воно знову вийшло в море й узяло курс на північ. У дядечка Франтішка немов камінь з серця впав.

Тепер йому залишалося тільки знайти корабель, який би вирушав на південь і взяв би наших мандрівників на свою палубу. Маленьких пароплавчиків тут не бракувало, проте дядечко Франтішек не хотів їхати на якомусь із них, бо вони простоюють на ремонті біля кожного прибережного села або острова. Містер Блек допоміг дядечкові Франтішку в його пошуках, і за два дні після відправки вантажу їм пощастило знайти підходяще судно, яке прямувало до Лівінгстона. Містер Блек був трохи здивований, що Долежал скрізь возить із собою негра й чотирьох індіанців. Він запевняв його, що в Лівінгстоні, а тим паче в Коста-Ріці, можна вільно найняти потрібну кількість людей; та дядечко Франтішек не погодився з ним.

— Не гнівайтесь, — відповів він містерові Блеку, — але цього разу я не послухаюся вашої поради. Кілька зайвих фунтів для мене нічого не важать, зате на цих людей я можу цілком покластися: вони віддані мені й уже опанували мистецтво збирання рослин. Я радію з їхньої готовності їхати зі мною далі й не увільню їх. — Згадавши про те, як самовіддано поводилися індіанці під час нічного нападу в джунглях, він додав — Ці люди вже кілька разів доводили нам свою відданість, а це вже неабищо. Мені не хотілося б відмовлятися від них.

І тільки поведінкою Дієго дядечко Франтішек був трохи незадоволений. Останніми днями хлопець весь час кудись зникав, тож можна було подумати, що він лаштується до втечі.

Покликавши Єніка, дядечко Франтішек сказав йому таке:

— Звичайно, в мене немає ні прав, ні тим паче бажання затримувати Дієго, але мені не подобається його таємнича поведінка. Поговори з ним, Єніку. Якщо Дієго має намір піти від нас, то нехай іде, але принаймні хоч скаже про це. Я не відпущу його ні з чим.

Єнік також був незадоволений Дієго. З самого ранку юний індіанець десь зникав і повертався лише пізно вночі; на всі Єнікові запитання Дієго відповідав ухильно.