Мовчання адресоване мені

звiвши суть до символу

вручаєш менi двi макiвки

вбереженi тобою

вiд посягань наркоманiв

i пронесенi через кордони мiлiцiї

щоб впорскнути у мої набухлi вени

мiнiмальну дозу сподiвання

котра пiзнiше мусить вихлюпнутися

очима

очi тi будуть рiзного кольору

i дивлячись на одне бачитимуть рiзне

та це нiяк не буде зв’язане з їхнiм

кольором

а тiльки з прихованим виразом

все приховане врештi-решт стає

явним

рiзниця лише в тому

яке зернятко було

загорнуте у землю

ти вiдцвiла менi пилком жадання

не торкнувшись уст

лиш пелюстками обсмалила вiї

невладний над собою

тримаю у руцi два скiпетри

шкодуючи що нiколи вони

не слугуватимуть тарахкальцями

на забаву нашим дiтям

яких я зрiкся а ти не пам’ятаєш

пiд мертвим серцем макiвки

що так нестерпно їй

болить

флакон з бурштинового скла

iз срiбним переливом

мав форму квiтки

що цвiте у джунглях

або деiнде не у нас

вбирає аромат екзотики

тут мешкав джин

але помер

вiд трьох твоїх вiдвертих небажань

якi довiльно сам собi тлумачив

вiд твого iменi

той джин помер

вiд трьох своїх бажань

що загадав але не виконав

i залишив менi у спадок

своє житло

i всi твої здiйсненнi небажання

палає свiчка

чорнiє профiль

i страшно трохи

либонь з незвички

горить iзнизу

тремтить рука

грайливе лезо язичка

ув очi лиже

сльозиться око

ув оцi трiска

на самiм днi глибоко

свiча горить iз трiском

горить мов церква

неначе ризи

але не зверху

горить а знизу

помолись Богу Всевишньому

пiд дахом якого мешкаємо

опiкою якого живемо

з дозволу якого мучимося

зацiлованi спокусами

задобренi лукавим

мучимося

вiд власної недосконалостi

та гординi великої

страждаємо

за грiхи свої i ближнiх своїх

каємось

перед Богом Всемилостивим

на все Його воля

а воля Його

залежить вiд нас

покличмо Його iм’я

засушенi

i прикрашенi японським словом

квiти нагадують

про єгипетськi гробницi

що не має нiякого зв’язку

iз їхнiм культовим поклонiнням

пресвiтлому сонцю

всi квiти язичниці

якщо вони не зробленi з паперу

цi войовничi атеїсти

бояться лиш вогню

а мумiї

зберiгши спокiй i красу

уже нiчого не бояться

пiд тиском часу вони стiйкi

як добра пам’ять

не бийте глечикiв

бо їм також болить

навiть якщо вони зостались цiлi

частiше пестьте їхнє вухо

бо правда все-таки не в молоцi

хоча воно i бiле

а в тому що болить

навiть тодi коли вони порожнi

тодi болить найбiльше

не бийте глечикiв

хоча б за те

що розбиваючись

вони приносять щастя

немов козацька голова

пiдвiшена за оселедець

висить на цвяшку колобок

i посмiхається до мене

чорним носом

до речi мiй знайомий стверджує

що колобок це все та ж сама паляниця

лише вагiтна

я так одразу б не повiрив

та мiй знайомий трохи гiнеколог

ну ось вiн знов образився

i зi спини нагадує

ранкове сонце на коротеньких нiжках

або жовток що не навчився ще ходити

або ромашку польову

любить не любить любить не

чотири залишилося пелюстки

квапливо повертається лицем

не вiдривайте менi нiг

i знов смiється носом i очима

а вiї як метеликовi крила

так дивиться розчулена корова

за що ж його повiсили

при свiтлi їхнiх свiчок

я щоразу спотикався

i падав

почуваючись слiпцем

мацав перед собою

темряву

благословлялося менi

лише поряд з тобою

хоч ти свiтила менi

свiчником

який не знав ще свiчки

але займався

вiддаючись твоїй руцi

сьогоднi ж

я мов кiт

обходжусь власним зором

до жодних не вдаюсь свiтил

тим паче штучних

ось i зараз

читаю в темрявi

iнокентiя аненського

среди миров в мерцании светил

ромео прощається

з кольоровою свiтлиною

джульєта уся в бiлому

у бiлих рукавичках

тримає червону троянду

ще двi червона i рожева

лежать у неї пiд ногами

поряд iз чорним черевичком

все правильно шепоче ромео

пiдносячи до уст

чорний черевичок з отрутою

джульєта зостається

жити

але з однiєю босою ногою

тому частенько плаче

на кольоровiй свiтлинi

джульєта

в замiжжi дездемона

все справедливо

полiчила мої пальцi

кожного братом назвала

усi її люблять

але жоден за неї не вболiває

на порiг пустить

а до хати не запрошує

кожен князь сам собi

сам собi iлля муромець

а вона без захистку

без притулку

опечалена

та зiбралися всi брати її

та згорнулися

у долонi гуртом приголубили

стали пестити

золотою

стали кликати

сестру свою

каблучку

блукаємо Волинню

через усi сто лiт єпархiї

вiд церкви до церкви

вiд храму до храму

у пошуках благодатi

i знамення небесного

самотнi але суєтнi

з вiрою та без праведностi

вклякаємо

перед зацiлованими iконами

Божої Матерi

i молимось до єдиного

Бога

ця кава чорна i гiрка

гiрка i чорна

душа набрякла i глевка

а дзеркало потворне

до кави влити б молока

i стане бiло

душа похнюплена й важка

i затвердiла

немов керамiка сервiз

такий що б’ється

ледь не розхлюпав ледь донiс

i кава п’ється

душа прокинулась душi

наснився ранок

а на столi завмерли шiсть

порожнiх фiлiжанок

втрапивши до пастки

заєць зумiє звiльнитися

якщо перестане бути зайцем

ставши людиною або соняшником

вiн опиниться поза небезпекою

оскiльки впiймався лише заєць

i нiхто бiльше

коли заєць зникне

пастка зостанеться порожньою

зробити це зовсiм нетрудно

варто тiльки зняти маску

поки що заєць вагається

пожертвувати собою

чи своїм я

бiжить собака по водi

за ним бiжить чиясь дитина

в долоньцi срiбна хворостина

а у собаки очi золотi

поперед себе хвилi гонять

але нiяк не здоженуть

вже й пес натомлений заснув

дитя посапує iз прутиком в долонi

i тiльки я яку вже нiч не сплю

я вiдмовляюся собi простити

в однiй з найкращих монотипiй

себе рятую i топлю

аби не дорiкнула ти зi сну

чому не змiг ти

до мене по водi прибiгти

а я бiжу але по дну

повзу на животi як пес

iз рибками в очах собачих

i з-пiд води тебе я бачу

як сонце бачу я тебе

його волосся чи твоє промiння

ще не сягнули мого дна

над головою пелюшки пере весна

а ти сидиш на березi осiння

земля вхромилась в груди вiссю

з плечей упала голова

я щойно вибрався iз лiсу

та заблудився у словах

я знову там

там де провину

провинами щасливо перерiс

де кожен їсть свою морквину

де кожен сам для себе лiс

де кожен сам для себе клiтка

i не стачає всiм морквин

а бiль з’являється нiзвiдки

з обценьками до голови

де тiльки я у всьому винуватий

де лиш моя розкаяна вина

беру вiд тебе моркву з вати

й вона менi смачна-смачна

ти менi вголос читаєш

стефана цвейга

в оригiналi

хоча мене й не покидає вiдчуття

що живу серед нiмцiв

я не розумiю жодного його слова

але розумiю тебе

хоч би ти зверталася до мене

на одному з дiалектiв

нiкому невiдомої мови

ще невiдкритого племенi

в басейнi рiчки Амазонки

я розумiю тебе завжди

навiть тодi коли не розумiю

колись i я навчу тебе

української мови