Мовчання адресоване мені

Допоки, Господи?!

Невже це я?!

Чи Ти впiзнав мене,

чи вiдрiзнив мене вiд мене,

чи ще не зрiкся,

як зрiкся я себе?

Я зрiкся сам себе, але не знаю:

я котрий себе котрого зрiкся?

Невже це я?…

Перш, нiж зайти у дiм,

замiсть вiтання, кидаю гранату…

Б’ю дiда в пах лише за те,

що вiн старий, а я навчився бити,

за те, що правда не на моєму боцi…

Вивертаю кишенi убитого,

знiмаю з руки електронного годинника,

такого учора зняв з живого,

та вiн також помер, бо не умiв

дiлитись,

до того ж i годинник надто квапився,

а я цiную час, час це - життя,

але годинники дорожчi…

Невже це я?!

Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа,

клякаю перед страхом i молюся Богу…

Моя молитва набрякла кров’ю й потом,

вона така важка, що не здiйметься

вище од цих гiр

i то лише для того, щоб впасти

менi на голову прокляттям.

Невже це я?! Невже!…

О Господи, прости менi грiхи!…

Нi, не прощай, лише звiльни мене

вiд мене,

склепи мої печальнi очi, зiший повiки,

вiзьми мене звiдсiль,

живого або мертвого вiзьми,

нехай спочину,

бо душа трiщить i рветься,

наче шмата.

Я так втомив себе собою,

що не боюсь нiчого вже й нiкого,

окрiм себе.

Холодний ствол у ротi розтає,

як празниковий пiвник-смоктунець,

лизни його - i бiльш не кукурiкне,

та палець не кивнув,

бо жити тяжче, нiж померти,

а я такий дурний, що вибираю завше тяжче.

Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила

присмак,

у грудях порожнечу i мовчазне

приречення,

що не сховалося у вистрiляну гiльзу,

позаяк ця схованка нiкчемна,

i я її не гiдний, навiть її,

бо я - Нiхто. Нiхто - i годi.

Честь вiддаю усiм i всюди,

роздав усю до крихти.

Без честi легший автомат,

та погляд (хоч очi голубi) все важчає…

Невже це я?! О Господи!…

Пошли до мене жайвора, що знає

українську мову,

нехай у дзьобику тримає слово,

яке мене врятує,

але нехай мовчить,

я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях,

на слово жайвiр сяде, мов на яєчко,

i вилупиться з слова слово,

яке врятує всiх.

До мене ж пришли крука,

або пришли за мною,

нехай нап’ється неба iз моїх очей,

нехай наїсться скла.

У вогнегаснику хлюпається брага,

настояна на скорпiонах…

В шерензi голених потилиць

(потилицi i ззаду й спереду),

якщо й зустрiнеться лице, то не лице,

а морда…

сонце свiтить усiм однаково,

але не всi мають уявлення

про соняшник…

Iдемо в гори здавати кров,

та лише декотрим перепаде цукерка…

А ось i птах, його iм’я, мов пострiл,

i пострiл, наче птах, розправив

гострi крила,

постукавсь дзьобом в спину

i сiв на груди,

ми обнялись, i нашi крила вдарились

об небо,

одне об одне, покликали до себе вiтер,

i пострiл згас, як гасне думка…

Нарештi, Господи, нарештi!…

Слова набрякли кров’ю в ротi

i збилися у грудку болю.

Нарештi!… Довкола всi з свiчками

i тiльки я з ножем в руцi,

та ще дiвча в школярськiй формi

з олiвчиком.

- Дитятко, не пiдходь,

голiвку вiдверни,

роби, як всi оцi, що обпекли мене

свiчками.

- Я не боюсь. То ж не ховай ножа

у грудях

i не ховай очей… Я не боюсь.

- Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе.

- Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем.

- Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка?

- Я дощ. Я - клаптик неба,

в чужих руках не зiм’ятий.

Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi.

- А донинi ти ким доводилась менi?

- Ти дихав мною, вiдтепер ти мною

будеш жити.

Ти не помреш, ще не злiпили

того глечика,

в якому ми помремо разом.

- Це суперечить лiнiї життя.

Поглянь, яка коротка.

- Ти будеш жити за моєю,

твою ж я домалюю олiвцем.

Дай руку, рiдний.

- Вона в кровi, я весь в кровi,

я почорнiв од кровi,

не вiдрiзню, де власна, де чужа…

Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити?

Це буде не життя, а мука.

- Ти будеш жити. А я… я буду

карою твоєю, твоїм спасiнням…

- Ми будем жити разом?

- Ми будем жити…

У глечику.

- Спасибi, ти розважило мене,

наївне дощенятко,

але iди звiдсiль, тут смерть…

- Смерть всюди, де є життя,

народження - це смерть…

- А смерть - народження?…

- Можливо. До зустрiчi у глечику.

- Ти йдеш? I ти чекатимеш мене?

- Чи я чекати буду? Нi.

Приходь нежданим.

- Прийду…

але твоїми вже ногами,

прийду так, як приходить страх,

так, як душа вертається у тiло,

а тiло до душi.

Прийду. Ти не чекай мене…

I я зробив свiй перший крок,

не встаючи на ноги.

Вмирати легше горiлиць,

нiж впавши ницьма,

але вмирати легко - тяжче.

Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи,

воно ходило ходором,

коли спiвали кулi носiям

афганських коломийок,

я їх не чув, бо вже своє вiдслухав,

своє вiджив…

вiджив, та не звiльнився.

I враз побачив напис олiвцем на небi: