Мовчання адресоване мені

я б розповiв тобi про все

яка бiда мене трясе

все чисто б розповiв про себе

але тобi не треба

моя душа у тiлi не ночує

ув око вiтром кинуло зорю

i навiть домовик старий не чує

як я з собою говорю

Ти вся у пошуках вини,

а я у тузi за тобою

живу, неначе перед боєм,

немов i не прийшов з вiйни.

Я повернувся не з вiйни,

вернувся разом iз вiйною…

- Це вiн торiк помер весною?

- Нi, вiн загинув восени.

Єва з широким гузном

i хилиткими цицьками,

мiж якими кулончик - камiнь,

кохає мене давно.

А я нiчого не знав.

Так гарно було не знати!

- Василю, яблуко на…-

i простягнула гранату.

Душа заскучила за лiтом

i за теплом.

Цiлую руку замполiту

i б’ю чолом.

Беру вiд нього чашу з кров’ю

i п’ю до дна,

а вiн перстом цiля в мiжбрiв’я,

малює знак -

червону зiрку у промiннi,

на п’ять кутiв.

Душа чекає воскресiння

i холодiв.

Кудись подiвся мамин хрестик,

мабуть, згубив.

А душу далi треба нести,

якби, якби

лиш до зими, а там до лiта -

i загуло б…

Душа для того, щоб болiти.

Навiщо ж лоб?

i бачив я звiра

i бачив людину

i не вмiв їх розрiзнити

бо хоч i заглядав до люстерка

i вдосталь надивився на руїни храмiв

а бувало що й сам писав на стiнах

я нiколи не був греком

я навiть не був українцем

хоч ним народився i писався

спочатку я пiзнав розчарування

потiм бiль

i бачив я себе

i не вмiв розрiзнити

i не впiзнавав

i ховався вiд себе

i боявся себе

i спитав я у себе:

хто я?

але нi я нi древнi греки

про мене нiчого не знали

i пiзнав я бiль

i став болем

в очах

чужих

я цiлував її в уста

я пестив лоно їй

одне дiлив iз нею ложе

я був їй вiрним

цiлуючи обвислi груди

я виссав з них життя

В ту мить я збагнув:

моє життя - термiн

вагiтностi всесвiту,

що це не смерть, а пологи,

що всесвiт мучиться зi мною,

кричить зi мною

i плаче

за мною

недоношеним.

Той, хто в мене стрiляв,

мабуть, був хорошим чоловiком

(нехай пошле йому Аллах

довгих рокiв життя),

але вiн не їв сала,

а я вирiс на Українi.

Той, хто в мене стрiляв,

близький менi i рiдний,

i я його люблю,

хоч вiн не їсть сала,

а я вирiс на Українi.

Нiколи не дорiкну

тому, хто в мене стрiляв,

я навiть вдячний йому,

i якби зустрiв того чоловiка,

то спитав би:

що виросло на тому мiсцi,

де проллялася моя кров?

Але я живу на Українi,

а вiн там, де й стрiляв.

I лише зрiдка я картаю

того, хто в мене стрiляв,

що вiн таки мусив би

бути точнiшим.

поряд зi мною лежала чиясь рука

не гоголiвський нiс

у чиновницькому мундирi

а звичайна людська рука

вiд кистi до лiктя

обтягнута жовтою шкiрою

i засiяна рудим товстим

жорстким на вигляд волоссям

зрiдка вище вiд зап’ястя

посипана ластовинням

iз чорними смужками бруду

пiд нiгтями

зап’ястя охоплював

бiлим металевим саморобним

браслетом

старий потертий годинник

iз написом на циферблатi

ПОБЕДА

за п’ятнадцять перша

мимоволi зауважив я

годинник справно вицокував

секундна стрiлка описувала кола

звичайна людська рука

чого ж я так злякався

це все годинник

його колючi колiщатка

ухопили край моєї душi

i затягують у механiзм

чавлять нiвечать

кожен його цок

голоснiший од вибуху

звичайна рука звичайний годинник

Боже що ж це за такi звичаї

Бiль вийшов з мене

i лишився ззовнi,

а крик

назад вернувсь

у горло.

Великий бородатий дядько,

впiймавши сонце за волосся,

ударив ним

перед моїм лицем

об камiнь.

- А що, малий, злякався?

- Ви помиляєтесь.

Коли я був малим,

i тре’ було рубати пiвня,

менi важкою видавалася сокира,

тож мусив нести птицю до сусiда,

бо сам не мiг забити.

Тодi я був малим,

а нинi вирiс,

вирiс сам iз себе.

Бiль вийшов з мене,

бiль мене покинув.

Зостався жаль до пiвня,

та не зосталось пiвня.

- А що, злякались, дядьку?