Мовчання адресоване мені

зоря в долонi

це вже не зоря

а тiльки спогад

про далеке

свiтло

Щоденнi зречення,

щоденний страх покари.

Приймаю хрещення

в приблуди, в яничари.

Горять вогнем обидвi щоки,

до спраглих уст несуть ропи.

I тiльки й мовиться: «Допоки?»

I тiльки й чується: «Терпи!»

чекання

до ворiт на крилах

летить

а за ворота

каменем падає

самiтником

вагiтна нiч

приймає пологи

у людства

Лови, козаче, з усiма

у небi неводом хмаринку.

З’їв гарбуза, доїж шкуринку,

а хлiбної, даруй, нема.

Живем як перше, поживаєм,

хмiльнi вертаємось з хрестин,

печем весiльнi короваї,

збиваєм труни i хрести.

це пожовкле фото

наче палиця

у колесi часу

картуз не любить

голови

йому милiший цвях

в одвiрку

пiсля окупацiї

кури

iз власних яєць

стали висиджувати

крукiв та шулiк

Я йшов iз дому, мав мету:

як повернусь, то обмету

бiля порога з власних нiг

з вершин найвищих в свiтi снiг.

Пейзаж один. I на трубi - труба.

А дим важкий i кучерявий

фiльтрують нашi голови дирявi.

Планета наша, кажуть, голуба.

Живем всi рiзно,

i хто як звик.

Життя не пiсня,

життя - це крик.

накидає вечiр

пiджаки на плечi

зваблює дiвчат

з солов’ями в змовi

ловить їх на словi

а вони мовчать

Зустрiлися на ешафотi:

Хто ти?

печаль

похукує на очi

мов на скло

а пiсля неї

радiсть

свiтлом миє