Ніби ми злодії

ПРОЛОГ

Сиджу, прикутий кайданками до столу, і думаю:

«Якби не заборона,

Я про свою в’язницю розповів би

Таке, що і найлегше слово в тебе

Пошарпало б, як бороною, душу...»[2].

Охоронець стовбичить біля дверей, спостерігаючи за мною, наче очікує чогось.

Входить Джозеф Колборн. Він уже сивіє, йому майже п’ятдесят. Це так дивно — що кілька тижнів бачити, як він постарішав, а він старішає отак-от, що кілька тижнів, упродовж уже десяти років. Колборн сідає навпроти мене, схрещує руки на грудях і каже:

— Олівере...

— Джо...

— Чув, що слухання щодо умовно-дострокового звільнення пройшло на твою користь. Вітаю.

— Я б подякував, якби вирішив, що ви це всерйоз.

— Ти ж знаєш, я вважаю, що тобі тут не місце.

— Але це не означає, що ви вважаєте мене невинуватим.

— Ні. — Колборн зітхає, кидає погляд на годинник — той самий, який він носив, коли ми щойно познайомилися, — з таким виглядом, наче йому зі мною вже стало нудно.

— То чому ви тут? — питаю я. — Невже з тієї самої осоружної причини?

Його брови перетворюються на пряму темну лінію.

— «Осоружної»?.. Хай йому грець! Просто «набридлої» сказати не можна?

— Ну, ви ж знаєте: можна забрати хлопа з театру...

Він хитає головою, роздратовано й потішено водночас.

— Ну й добре... — починаю я і роблю паузу.

— Що «ну й добре»?

— Шибениця — то добре. А кому добре? Тому, хто зробив погано[3], — озиваюся, сповнений рішучості заслужити його роздратування. — Нащо ви тут? Могли б уже й збагнути, що я нічого вам не розповім.

— Та власне... — каже він, — гадаю, цього разу я таки змушу тебе передумати.

Трохи виструнчуюся на своєму стільці.

— Це ж яким чином?

— Я йду з поліції. Продався, погодився на місце в приватній охоронній фірмі. Треба подбати про освіту моїх малих.

Якусь мить я просто витріщаюся на нього. Завжди уявляв, що Колборна радше доведеться приспати, наче старого лютого пса, ніж він зголоситься полишити крісло шефа поліції.

— І з якого доброго дива це раптом має мене переконати? — цікавлюся я.

— Усе, що ти розкажеш, залишиться виключно між нами.

— То нащо тоді мені взагалі щось розповідати?

Він знову зітхає, і зморшки на його обличчі глибшають.

— Олівере, мені відтепер начхати на все це — злочини, покарання... Хтось відбув свій термін — ну й добре, у нашій роботі навіть таке задоволення рідко випадає. Але я не хочу, розпрощавшись зі значком, змарнувати ще бозна-скільки часу на спроби розгадати, що ж насправді сталося тоді, десять років тому.

Спершу я нічого не кажу. Сама ідея нівроку, але віри я не йму. Роззираюся на похмурі стіни зі шлакоблоку, на крихітні чорні камери, що блимають на мене з кожного кута, на охоронця, що випнув нижню щелепу...

Заплющуюся, глибоко вдихаю і уявляю собі свіжість весняного Іллінойсу. Як воно буде — вийти на волю, коли третину власного життя ти скнів у затхлій в’язничній камері?

Видихаю, розплющую очі. Колборн пильно за мною спостерігає.

Не знаю, — кажу я. — Я все одно вийду звідси. І не хочу наражатися на ризик знову опинитися за ґратами. Може, краще не будити лихо...

Він нервово тарабанить пальцями по столу.

— А скажи-но мені... — каже Колборн. — Чи траплялося тобі отак-от лежати в камері й витріщатися в стелю, намагаючись зрозуміти, як ти взагалі тут опинився? Ще й заснути не вдається, тому що постійно прокручуєш у голові той самий день?

— У мене так щоночі, — відповідаю без тіні іронії. — Але є одна відмінність, Джо. Для вас це був усього один день, а потім усе пішло як зазвичай. А для нас це був день, за яким потягнулися всі ті наступні дні... — я подаюся вперед, зіпершись на лікті, так що моє обличчя опиняється лише за кілька сантиметрів від його, і тепер, навіть коли я стишую голос, Колборн усе одно чує кожне моє слово. — Мабуть, воно вас живцем жере — те, що ви так і не дізналися. Так і не дізналися хто, так і не дізналися як, так і не дізналися чому. Але ж ви і його не знали...

На обличчі в Колборна тепер дивний, якийсь хворобливий вираз — наче я раптом перетворився на невимовно огидне й моторошне чудовисько.

— Ти весь цей час зберігав свої таємниці, — каже він. — Від такого й збожеволіти можна. Нащо тобі це?

— Бо я так хотів.

— Що, і досі хочеш?

Серце моє важко сіпається в грудях. Так, таємниці важчі за свинець.

Відкидаюся на спинку стільця. Охоронець байдужо спостерігає за нами, наче ми — двоє незнайомців, що теревенять іноземною мовою, і наша розмова далека й неважлива. Я думаю про інших. Тих, що колись були нами. Ми робили паскудні речі, але так було треба... чи то принаймні тоді так здавалося. Зараз, багато років по тому, я вже цього не певен, але не знаю, чи зможу все це пояснити Колборнові, чи вдасться мені розтлумачити йому всі перипетії і той фінальний ексод[4]?

Вдивляюся в його відкрите спокійне обличчя, у сірі очі — тепер у павутинні зморщок, але такі ж чисті та яскраві, як завжди.

— Гаразд, — кажу я. — Я розповім. Але мусите дещо затямити.

Колборн сидить незрушно.

— Я тебе слухаю.

— По-перше, розповім я вам усе лише після того, як звідси вийду. По-друге, моя розповідь не матиме жодних наслідків ані для мене, ані для когось іншого — двічі за один і той самий злочин до відповідальності не притягують. І нарешті, це аж ніяк не спроба перепросити.

Я чекаю бодай на якусь відповідь, на кивок чи репліку, але він просто дивиться на мене, мовчазний і незрушний, як сфінкс.

— То що, Джо? — питаю я. — Згодні?

Мене обдаровують короткою зимною посмішкою.

— Мабуть, що так.

СЦЕНА ПЕРША

Час дії: вересень 1997 року, мій четвертий, випускний курс у класичній академії Деллекера.

Місце дії: Броудвотер, Іллінойс, маленьке, майже незначуще містечко. Надворі й досі тепла осінь.

Входять актори. Нас тоді було семеро — семеро юних талантів, на яких чекало неосяжне видатне майбутнє, хоча на той час ми не бачили далі, ніж розгорнуті в нас перед носом книги. Нас завжди оточували книжки, слова, поезія, усі шалені пристрасті цього світу, оправлені в шкіру й велень[5]. (Почасти все сталося саме через це.) Бібліотека Замку була просторою восьмикутною залою з книжковими полицями вздовж стін. Уся вона була захаращена розкішними старовинними меблями. Тут завжди було заколисливо тепло завдяки чималенькому каміну, в якому майже постійно палав вогонь — байдуже, яка температура була надворі.

Годинник на камінній полиці видзвонив північ, і всі ми по черзі стрепенулися — наче ожили сім статуй.

— Тепер за північ[6], — промовив Річард. Він сидів у найбільшому кріслі, ніби на троні, витягнувши довгі ноги й умостивши ступні на камінні ґратки. Три роки, упродовж яких він грав виключно королів та імператорів, привчили його сидіти так на будь-якому стільці, байдуже, на сцені чи поза нею. — А завтра о восьмій годині нам судилося безсмертя... — він із виляском згорнув книжку.

Мередіт, яка, наче кішка, скрутилася на одному кінці канапи (я сам, що той пес, розлігся на іншому), поцікавилася, граючи довгим темно-рудим локоном:

— Куди це ти?

РІЧАРД: Стомившись працею, чекаю ночі,

Щоб любий, сон у ліжку віднайти[7].

ФІЛІППА: Тільки не починай.

РІЧАРД: Та вставати ж рано, і все таке.

АЛЕКСАНДР: Ти диви, наче йому не байдуже.

Рен, яка, по-турецькому схрестивши ноги, влаштувалася на подушці біля каміна й не звертала уваги на шпильки інших, спитала:

— Усі вже вибрали свої фрагменти? Я щось ніяк не вирішу.

Я: А може, Ізабеллу? У тебе чудова Ізабелла.

МЕРЕДІТ: «Міра...» — це комедія, бовдуре. А в нас прослуховування на «Цезаря».

— Не розумію, нащо нам узагалі ті прослуховування... — Александр, який згорбився за столом у темній глибині зали, потягнувся по пляшку скотча, що стояла біля його ліктя. Він наново наповнив свій келих, зробив великий ковток і скривився, дивлячись на нас. — Та я б хоч зараз розподілив усі ролі цієї бісової п’єси.

— Це ж як? — спитав я. — Я от ніколи не знаю наперед, ким буду.

— Це тому, що тобі завжди дають роль в останню чергу, — відповів Річард. — Отримуєш що залишилося.

— Ой-йой, — несхвально озвалася Мередіт. — То хто ми сьогодні — Рідненький Річард чи Дикий Дік?

— Не звертай на нього уваги, Олівере, — втрутився Джеймс.

Він сидів самотою в найдальшому куті, не вважаючи за потрібне відволікатися від записника. Джеймс завжди був найсерйознішим зі студентів нашого курсу, і саме це (можливо) пояснювало, чому він також був найкращим актором та (певна річ) його ніхто за це не зневажав.

— От, — Александр витяг з кишені зіжмаканий стос десяток, розрівняв їх і тепер перераховував на столі. — Тут п’ятдесят доларів.

— І нащо? — поцікавилася Мередіт. — Хочеш приватний танець?

— А ти що, тренуєшся на майбутнє?

— Поцілуй мене в дупу.

— Попроси як годиться.

— То за що п’ятдесят баксів? — спитав я, щоб перепинити їх. Мередіт з Ллександром завжди були найчорноротішими з нас усіх, і перелихословити одне одного було для них предметом якоїсь збоченої гордості. Лише дай їм волю — гиркатимуться всеньку ніч.

Александр постукав по стосу десяток довгим пальцем.

— Закладаюся на п’ятдесят баксів, що просто зараз визначу, хто кого гратиме, і не помилюся.

Ми п’ятеро зацікавлено ззирнулися. Рен і далі супилася, дивлячись у полум’я каміна.

— Гаразд, послухаємо, — втомлено зітхнувши, промовила Філіппа, наче цікавість нарешті взяла над нею гору.

Александр відкинув з обличчя норовливі чорні кучері й почав:

— Ну, Річард без варіантів буде Цезарем.

— Це тому, що всі ми потайки мріємо його вбити? — поцікавився Джеймс.

Річард звів темну брову.

— Еt tи, Вrиtе?[8]

— Sic semper tyrannis, — озвався Джеймс, ручкою, наче кинджалом, різонувши по горлу. — Так завжди стається з тиранами.

Александр указав спочатку на одного, потім на другого.

— Отож-бо, — промовив він. — Джеймс буде Брутом, бо він завжди грає хороших хлопців, а я буду Кассієм, тому що завжди граю поганців. Річард і Рен не можуть бути подружжям, тому що це вийде просто збочення якесь, отже, Рен буде Порцією, Мередіт — Кальпурнією, а ти, Піп, у нас знову травесті.

Філіппі, роль якій було підібрати складніше, ніж Мередіт (фам фаталь) або Рен (інженю), доводилося перебиратися в чоловіка, коли в нас закінчувалися пристойні жіночі ролі — а в шекспірівському театрі таке траплялося часто-густо.

— Краще вбийте мене, — озвалася вона.

— Зачекай, — втрутився я, наочно підтверджуючи Річардову теорію щодо того, що під час розподілу ролей мені завжди залишаються самі вишкребки. — А я ж тоді хто?

Александр, ледь примружившись, якийсь час роздивлявся мене. Потім провів кінчиком язика по зубах.

— Можливо, Октавій, — вирішив він нарешті. — Лнтонія тобі не дадуть — тільки не ображайся, але ти просто недостатньо показний. Лнтонієм у нас буде цей набрида з третього курсу... ну, як його?

ФІЛІППЛ: Річард Другий?

РІЧАРД: Ну дуже смішно. Ні. Колін Гайленд.

— Просто супер, — я знову втупився в текст «Перікла», який передивлявся, здається, уже всоте. Я й близько не був таким обдарованим, як вони, а тому, схоже, мені судилося довіку грати другорядні ролі в чужих історіях. Я вже бознаскільки разів питав себе: це мистецтво наслідує життя чи навпаки?

АЛЕКСАНДР: Ставлю п’ятдесят баксів, що ролі розподілять саме так. Хтось хоче побитися об заклад?

МЕРЕДІТ: Ні.

АЛЕКСАНДР: А чому ні?

ФІЛІППА: Тому що саме так усе й буде.

Річард реготнув і звівся з крісла.

— Сподіваймося... — він рушив до дверей і дорогою зупинився, щоб ущипнути Джеймса за щоку. — Принце, добраніч! [9]

Джеймс відмахнувся від Річардової руки записником, відтак знову демонстративно сховався за ним. Мередіт луною розсміялася слідом за Річардом і промовила:

— У гніві ти один з найгарячіших задирак в Італії! [10]

— Чума на ваші два роди![11] — пробурмотів Джеймс.

Мередіт потягнулася з тихим, спокусливим стогоном і підвелася з канапи.

— Спатусі? — поцікавився Річард.

— Так. Після Александрових слів усе це взагалі позбавлене сенсу.

Книжки свої вона так і полишила розкиданими на низькому столику перед каміном, і там-таки — порожній келих з півмісяцем помади на вінцях.

— Добраніч, — промовила вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Хай бог помагає.

Удвох вони зникли в коридорі.

Я потер очі, в яких від читання впродовж декількох годин поспіль уже починало неабияк пекти. Рен пожбурила книжку собі за спину, і я здригнувся, коли та гепнулася на канапу біля мене.

РЕН: До біса все це!

АЛЕКСАНДР: Оце так бойовий настрій!

РЕН: Краще я просто читатиму Ізабеллу.

ФІЛЛІПА: Краще просто йди до ліжечка.

Рен повільно звелася, покліпала, щоб позбутися відбитку полум’я в очах.

— Либонь, лежатиму без сну всю ніч, повторюватиму монолог, — зізналася вона.

— Курнеш? — Александр допив свій скотч (уже вкотре) і тепер скручував на столі косяк. — Можливо, допоможе розслабитися.

— Ні, дякую, — озвалася Рен, виходячи в коридор. — Добраніч.

— Як знаєш, — Александр відсунув стілець, косяк стирчав у куточку губ. — А ти, Олівере?

— Якщо я допоможу тобі його скурити, завтра прокинуся без голосу.

— Піп?

Вона зсунула окуляри на потилицю й ледь кахикнула, перевіряючи горло.

— Боже милий, як ти паскудно на мене впливаєш... — пожалілася вона. — Гаразд.

Александр кивнув — уже дорогою до дверей, руки в кишенях. Я з дещицею заздрості провів їх очима, а тоді знову зіперся на бильце канапи. Я намагався зосередитися на монолозі, в якому було стільки приміток, що текст годі було роздивитися.

ПЕРІКЛ: Прощай же, Антіоху! Той, хто може

Не червоніть від чорних діл своїх,

На все готов, щоб затаїти їх.

Гріхом ти не обмежишся одним,

Бо хіть і вбивство — як вогонь і дим[12].

Останні два рядки я ледь чутно пробурмотів. Знав їх напам’ять, вивчив уже багато місяців тому, але все одно боявся: а що, як під час прослуховування забуду якесь слово чи фразу? Я кинув погляд на Джеймса, який сидів у іншому кінці кімнати, і спитав:

— Ти ніколи не замислювався над тим, чи знав сам Шекспір ці тексти бодай наполовину так добре, як оце ми?

Він відволікся від монологу, який читав, підвів очі й зізнався:

— Постійно про це думаю.

Я видушив усмішку — хоч хтось мене підтримав.

— Ну що, я здаюся... У мене жодного прогресу.

Він глянув на годинник.

— Та й у мене теж.

Я важко звівся з канапи й слідом за Джеймсом пішов крученими сходами до нашої спальні — вона була прямісінько над бібліотекою. Верхня з трьох кімнат у невеличкій кам’яній прибудові, яку зазвичай називали Вежею. Колись тут було просто горище, але десь наприкінці сімдесятих павутиння й сміття прибрали, щоб заселити ще більше студентів. Двадцять років по тому у Вежі жили ми з Джеймсом: тут стояли два ліжка із синіми деллекерівськими покривалами, дві потворні старі шафи, кілька книжкових полиць, надто непоказних для бібліотеки.

— Як гадаєш, чи й справді все вийде так, як сказав Александр? — спитав я.

Джеймс стягнув футболку, скуйовдивши волосся.

— Як на мене, надто вже це передбачувано.

— Хіба нас колись дивували розподілом?

— Фредерік постійно мене дивує, — озвався він. — Але рішення, як завжди, прийматиме Ґвендолін.

— Якби ж то її воля, Річард би сам грав усі чоловічі ролі й половину жіночих на додачу.

— А друга половина тоді лишилася б для Мередіт... — він притиснув долоні до очей. — Коли в тебе завтра прослуховування?

— Одразу після Річарда, а у Філіппи — за мною.

— А я піду за нею. Боже, я страшенно через неї переймаюся.

— Так, — кивнув я. — Це справжнє диво, що вона досі не вилетіла.

Джеймс задумливо насупився, стягуючи з себе джинси.

— Ну... вона трохи стійкіша за нас. Може, саме тому Ґвендолін так її і мордує.

— Просто тому, що вона здатна це витримати? — спитав я, й собі роздягаючись і кидаючи одяг у купу на підлозі. — Але це жорстоко.

Він знизав плечима.

— Ну, це ж Ґвендолін...

— Якби рішення ухвалював я, то зробив би все навпаки. — промовив я. — Призначив би Александра Цезарем, а Річарда змусив би грати Кассія.

Джеймс відкинув ковдру й поцікавився:

— А мене б так і залишив Брутом?

— Ні, — я жбурнув у нього шкарпеткою. — Ти б грав Антонія. А мені нарешті дісталася б головна роль.

— Настане й твій час грати трагічного героя. Просто дочекайся весни.

Я підвів погляд від шухляди, в якій саме порпався.

— Що, Фредерік знову ділиться з тобою своїми таємницями?

Джеймс ліг і закинув руки за голову.

— Ну, здається, він згадував «Троїла й Крессіду». У нього є чудова ідея — поставити її як битву статей. Усі троянці — чоловіки, усі греки — жінки.

— Дурня якась.

— Чому? Ця п’єса про секс настільки ж, наскільки про війну... — озвався він. — Ґвендолін, авжеж, зажадає, щоб Річард грав Гектора, а ти в нас тоді будеш Троїлом.

— А чого це раптом Троїл — я, а не ти?

Він посовався трохи, вигнув спину.

— Ну... я, здається, вже казав, що хочу трохи урізноманітнити собі портфоліо...

Я витріщився на нього, геть не впевнений, варто ображатися чи ні.

— Не дивися на мене так, — зітхнув Джеймс із натяком на докір у голосі. — Фредерік погодився, що нам усім не завадило б вийти за звичні межі. Я вже втомився грати закоханих дурнів на кшталт Троїла. Та й тобі, я впевнений, набридло вічно бути товаришем головного героя.

Я горілиць упав на ліжко.

— Так, мабуть, твоя правда.

На мить я дозволив думкам відволіктися, аж тоді реготнув.

— Що тут такого кумедного? — спитав Джеймс, потягнувшись, щоб вимкнути світло.

— Тобі доведеться бути Крессідою, — зауважив я. — Ти в нас єдиний, хто для цього видався достатньо гарним на вроду.

Ми лежали в темряві й сміялися, аж доки не заснули. Л спали ми міцно, навіть не здогадуючись, що вже незабаром підніметься завіса нашої власної драми.

СЦЕНА ДРУГА

Класична художня академія Деллекера займала близько восьми гектарів на східній околиці Броудвотера, і їхні межі так часто збігалися, що важко було визначити, де саме завершується місто й починається кампус. Першокурсники мешкали в цегляних будинках у місті, другий і третій курси юрмилися в Холлі, а жменька четвертокурсників тулилася десь по закапелках кампуса або, полишена напризволяще, мала сама собі шукати житло. Ми, четвертокурсники театрального, жили на віддаленому березі озера в будівлі, яка мала вигадливу назву «Замок» (хоча насправді це був не замок, а невеличка кам’яна споруда, що з якогось доброго дива мала башту; саме в цій башті мешкали колись садівники цього обійстя).

Деллекер-Холл, просторий маєток із червоної цегли, стояв на крутому пагорбі над темною незрушною гладінню озера. Студентські гуртожитки й актова зала були на четвертому та п’ятому поверхах, аудиторії та кабінети викладачів розташувалися на другому й третьому, а перший поверх поділили між собою їдальня, концертна зала, бібліотека та оранжерея. Із західного боку до будівлі тулилася капличка, а в 1960-ті зі східного боку було зведено корпус Інституту динамічного мистецтва Арчібальда Деллекера (який зазвичай із певних причин називали ДИМ). Від самої будівлі Холлу його відокремлювало маленьке подвір’я і мереживо доріжок. Саме ДИМ став прихистком для театру Арчібальда Деллекера й репетиційної зали, а отже, саме там переважно ми й збували час.

О восьмій ранку в перший день занять тут панувала просто-таки неймовірна тиша.

Ми з Річардом вийшли із Замку разом, хоча до мого прослуховування лишалося ще пів години.

— Як ти? — спитав він, поки ми піднімалися стрімким схилом пагорба на моріжок.

— Нервуюсь, як завжди. — Байдуже, скільки прослуховувань було в мене в анамнезі, я й досі щоразу страшенно переймався.

— Ну й дарма, — озвався Річард. — Ти ще жодного разу не зіграв так жахливо, як тобі чомусь здається. Просто не метушись. Ти цікавіший, коли заспокоюєшся.

Я розгублено насупився.

— Тобто?

— Тобто коли забуваєш про те, що ти на сцені. І про те, що треба нервуватися, також забуваєш. Ти тоді починаєш справді слухати інших — слухати так, наче вперше чуєш ті репліки, які вони промовляють. Коли ти такий, з тобою дуже класно працювати. А збоку за цим споглядати — справжнє диво... — він похитав головою, помітивши моє спантеличення. — Дарма я це тобі сказав. Тільки кирпу тепер не дери... — здоровенним ручиськом він плеснув мене по плечу, і я від несподіванки поточився, гойднувся вперед, торкнувшись пучками пальців вологої трави. Річард гучно зареготав, аж луна розійшлася вранішнім повітрям, і вхопив мене за руку, щоб допомогти втримати рівновагу.

— От бачиш? — сказав він. — Просто міцно стій на ногах, і все буде добре.

— Ну ти й зараза... — промовив я, ледь усміхнувшись (саме так Річард і діяв на людей).

Коли ми дісталися до ДИМу, Річард ще раз весело плеснув мене по спині й зник у репетиційній залі. Я ж тинявся коридором за задником, згадуючи Річардові слова, і подумки наново й наново товкмачив свій монолог з «Перікла», наче читав «Богородице Діво».

Саме під час першого в семестрі прослуховування визначали, які ролі ми гратимемо в осінній виставі. Того року ставили «Юлія Цезаря». Трагедії та хроніки залишали четвертому курсу, третій отримував романтичні п’єси й комедії, а всі епізодичні ролі грали другокурсники. Першокурсники працювали за лаштунками, гарували над загальними дисциплінами й гадали, у що вони, в біса, вляпалися. (Щороку студентів, чия робота була визнана незадовільною, відраховували — часто чи не половину курсу. Дожити до четвертого курсу можна було або завдяки таланту, або завдяки талану. У моєму випадку — друге.)

Світлини курсу за минулі пів сотні років висіли двома охайними рядами на стіні в коридорі. Наша була останньою і, ніде правди діти, найсексуальнішою — рекламне фото з минулорічної вистави «Сон літньої ночі». Ми на ньому виглядали молодшими.

Це Фредерікові спало на думку поставити «Сон...» як піжамну вечірку. Ми з Джеймсом (відповідно Лізандр і Деметрій) у смугастих боксерах і білих майках стояли, розлючено витріщаючись один на одного, а між нами скоцюрбилася Рен (Гермія в куцій рожевій нічній сорочці). Філіппа стояла ліворуч від мене, вбрана в довшу синю нічну сорочку; вона була Геленою і стискала в руках подушку — саме подушками вони з Рен билися в третій дії. А в самісінькому центрі фото сплелися, наче змії, Александр і Мередіт. Він — лиховісний і спокусливий Оберон в обтислому шовковому халаті, вона — хтива Титанія у відвертому чорному мереживі. Але найбільше увагу привертав Річард. Він стояв у клоунській фланелевій піжамі серед мужлаїв-ремісників, а з його густої чорної чуприни стирчали величезні віслюкові вуха. Ного Нік Навій був агресивним, непередбачуваним і геть нарваним. Він мордував фей, мучив усіх інших акторів, лякав глядачів до напівсмерті і — як завше — був головною окрасою вистави.

Ми семеро пережили щорічні «чистки», тому що в нашій компанії кожен став у якомусь сенсі незамінним. За чотири роки ми перетворилися зі збіговиська виконавців ролей другого плану на маленьку, але добре вимуштрувану драматичну трупу. Деякі з наших переваг були очевидними. Річард — уособлена сила, метр дев'яносто бетонного огрому, з пронизливими чорними очима й бентежним басом, що глушив решту звуків у приміщенні. Він грав войовників, деспотів і всіх, хто мав або зачарувати глядачів, або налякати. Мередіт була просто живим втіленням спокуси — справжня мрія: пружні вигини тіла й оксамитова шкіра. Але в її сексуальній принадності було щось безжальне — коли вона рухалася, ти дивився лише на неї, хай там що відбувалося довкола, дивився мимоволі. (Вони з Річардом були «парою» в усіх сенсах цього слова, починаючи з весняного семестру другого курсу.)

Рен, Річардова кузина, — хоча, дивлячись на них, ніхто б довіку про це не здогадався, — була нашою інженю. Сусідським дівчиськом, тендітним створінням із шовковистим пшеничним волоссям і круглими оченятами порцелянової ляльки. Александр був у нас штатним лиходієм — худющий, жилавий, з довгими темними кучерями й гострими хижими зубами — через них він скидався на вампіра, коли всміхався.

Нас із Філіппою класифікувати було важче. Вона була висока, з оливковою шкірою, із чимось невловимо хлопчачим у подобі. А ще в ній було щось зимне й мінливе, завдяки чому й Гораціо, й Емілія в її виконанні виходили однаково переконливими. Я натомість був середнячком у всьому — не надто вродливий, не надто здібний, без видатних талантів — зате з умінням майстерно приховувати хиби інших. Упевнений, «чистку» третього курсу я пережив тільки через те, що без мене Джеймс ставав похмурим і дратівливим.

Нам дуже пощастило на першому курсі, коли ми з ним опинилися в крихітній комірці на горішньому поверсі гуртожитку. Коли я вперше прочинив двері, Джеймс підвів очі від сумки, яку саме розбирав, простягнув руку й виголосив:

— А ось і велебний Олівер! Ласкаво просимо, отче Олівере![13]

Він був із тих акторів, за якими всі починають упадати, варто їм лише ступити на сцену. І я не став винятком.

Уже тоді, у перші наші дні в Деллекері, я постійно від усіх його захищав і навіть починав ревнувати, коли хтось із наших приятелів підступався надто близько, зазіхаючи на мою роль «найкращого друга», — а ставалося це не частіше за зорепади. Дехто сприймав мене просто як відданого товариша головного героя — цілком відповідно до ролей, які я завжди отримував від Ґвендолін. Але Джеймс за своїм єством і справді був викапаним героєм, тож я через це не переймався. Він був най-вродливішим із нас (Мередіт якось назвала його діснсївським принцом), але навіть дужче, ніж врода, вабила властива йому дитяча глибинність почуттів — і на сцені, і поза нею. Упродовж трьох років я насолоджувався його всеосяжною популярністю й захоплювався ним — без натяку на заздрість, хоча у Фредеріка він ходив в улюбленцях, так само, як Річард — у Ґвсндолін. Певна річ, Джеймсу не притаманні були ані Річардова пиха, ані його темперамент, Джеймса просто всі любили, тоді як Ричарда однаково палко любили й ненавиділи.

Зазвичай ми залишалися на прослуховування того з однокурсників, хто йшов за нами слідом (а тому можливість грати без свідків ставала моральною компенсацією для того, кого слухали першим), і я тривожно крокував коридором, мріючи, щоб моїм глядачем був Джеймс. За Річардової присутності в глядацькій залі, навіть якщо він не ставив це собі за мету, всі ніяковіли. Зараз до мене долинав з репетиційної зали його голос, дзвінко відлунюючи від стін.

РІЧАРД: Не маючи підстав, не поспішайте

Наш гострий меч Зо бою розбудити;

В ім’я господнє, будьте обережні.

Коли зіткнуться дві такі держави, Вже не обійдеться малою кров’ю. А кожна крапля крові безневинних — Тому прокляття, хто меча гострив, Щоб вкоротити вік, і так короткий[14].

Я вже двічі бачив був, як він читає цей монолог, але враження, яке справляла його гра, від того не слабшало.

Рівно о пів на дев’яту двері до репетиційної зали, рипнувши, прочинилися, і я побачив у шпарині знайоме обличчя Фредеріка — зморшкувате й кумедне.

— Олівере? Ми готові вас прослухати.

— Чудово.

Серце в мене зайшлося — затріпотіло, наче там, між легенями, бив крилами крихітний птах.Заходячи до зали, я, як завжди, почувався дрібним і незначущим. Це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею та великими вікнами, що виходили на кампус. Блакитні оксамитові завіси на них були розсунуті й замітали дерев'яну підлогу запилюженими краями.

— Доброго ранку, Ґвендолін, — промовив я, і голос мій луною розійшовся приміщенням.

Руда, худюща, що та жердина, жінка, яка сиділа за режисерським столом, зиркнула на мене. Здавалося, саме вона домінує в цій залі. Зухвала рожева помада й пов’язаний на голові шалик у «турецький огірок» робили її схожою на ромку. Вона ворухнула пальцями на знак вітання, і браслети на її зап’ястку дзенькнули. Річард умостився на стільці ліворуч від столу, склавши руки на грудях, і тепер дивився на мене зі спокійною усмішкою. На амплуа виконавця головних ролей я не зазіхав, а тому конкурентом він мене не вважав. Я коротко йому всміхнувся й надалі вирішив не зважати на його присутність.

— Олівере, — промовила Ґвендолін. — Дуже рада вас бачити. Схоже, ви схудли?

— Взагалі-то навпаки, — озвався я, відчуваючи, як починають пашіти щоки. Напередодні літніх канікул вона порадила мені «підкачатися». Я щодня годинами гарував у спортзалі — провів там весь червень, липень і серпень, сподіваючись її вразити.

— Гм... — промимрила Ґвендолін, повільно роздивляючись мене з маківки до п’ят із стриманою увагою работоргівця на ринку. — Що ж... Починаємо?

— Так, звісно.

Я згадав Річардову пораду, став якомога рівніше й подумки заприсягся не смикатися без поважної причини.

Фредерік відкинувся на спинку сусіднього з Ґвендолін крісла, зняв окуляри, протер скельця крайкою сорочки.

— І що ви для нас сьогодні приготували? — спитав він.

— Перікла, — відповів я. Він сам запропонував мені цей монолог минулого семестру.

Фредерік легенько, по-змовницькому, кивнув.

— Чудово. Починайте, коли будете готові.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Залишок дня ми провели в барі — тьмяно освітленій, з дерев’яними панелями на стінах забігайлівці, персонал якої знав більшість студентів із Деллекера на ім’я, приймав не лише справжні, а й підробні посвідки особи та не зважав на те, що декому з нас був двадцять один уже три роки поспіль. У четвертокурсників прослуховування завершилися до полудня, але Фредерік і Ґвендолін мусили передивитися ще сорок двох студентів, тож — із перервами на обід і вечерю, а також обговорення — списки з розподілом ролей навряд чи варто було очікувати раніше півночі. Ми вшістьох сиділи в нашій звичайній кабінці в «ШексBEER» — найдотепніший жартик, на який спромоглися в Броудвотері, — а на столі все більшало порожніх кухлів і келихів. Усі ми пили пиво, за винятком Мередіт, яка жлуктила горілку із содовою, і Александра, який пив скотч — не розбавлений.

Зараз була черга Рен чергувати в ДИМу, чекаючи, поки вивісять списки виконавців. Решта вже відбули свою варту, і якщо Рен теж з’явиться з порожніми руками, нам доведеться чергувати по другому колу. Сонце вже сіло, і то давно, але ми й досі аналізували власні виступи.

— Я все промахала, — пожалілася Мередіт уже, мабуть, удесяте. — Замість «мимохідь» сказала «мимохіть», наче цілковита дурепа.

— Ну, в контексті твого монологу особливої різниці я не бачу... — втомлено озвався Александр. — Ґвендолін, можливо, навіть не помітила, а Фредерікові, швидше за все, начхати.

Перш ніж Мередіт встигла відповісти, до бару ввірвалася Рен, стискаючи аркуш паперу.

— Є! — виголосила вона, і ми всі схопилися. Річард підвів її до столу, всадовив, а тоді забрав у неї аркуш. Рен уже передивилася список, тож тепер дозволила відтіснити себе в куток, а решта схилилися над столом.

Кілька секунд тиші — а тоді Александр виструнчився.

— А я вам що казав! — він плеснув по списку, тицьнув пальцем у бік Рен і вигукнув: — Корчмарю, а дозвольте-но мені пригостити панну!

— Сідай уже, дурню ти заплішений! — втрутилася Філіп-па, хапаючи його за лікоть і затягуючи назад до нашої кабінки. — Ти не все вгадав!

— Ні, все!

— Не все, бо Олівер гратиме не лишень Октавія, а й Каску!

— Що, серйозно? — я облишив вивчати список, щойно побачив рисочку між своїм іменем та роллю Октавія, тож тепер нахилився глянути ще раз.

— Так, а я взагалі трьох одразу: Деція Брута, Луцілія й Титінія, — вона стоїчно посміхнулася мені — такому самому «на тобі, боже, що мені не гоже», як і вона сама.

— Нащо їм це? — спитала Мередіт, помішуючи залишки горілки й висмоктуючи останні краплини крізь червону соломинку. — Адже другокурсників — хоч залийся!

— Бо третій курс ставить «Норовливу», — пояснила Рен. — І їм знадобиться купа народу, загребуть усіх, до кого дотягнуться.

— Оце Колін замахається... — зауважив Джеймс. — Дивіться, його призначили на Антонія і Траніо.

— Зі мною торік утнули те саме, — озвався Річард так, наче ми цього не знали. — 3 вами я був Нік Навій, а з четвертим — Король На Сцені¹⁵. Репетиції мав по вісім годин на день...

Інколи третьокурсників брали до вистав четвертого курсу на ролі, які не можна було довірити студентам другого. Це означало, що з восьмої до третьої в тебе заняття, потім репетиція однієї вистави до пів на восьму, а тоді другої — аж до одинадцятої. Відверто кажучи, ані Річардові, ані Колінові я не заздрив.

— Цього разу тобі поталанило, — втрутився Александр, ущипливо посміхнувшись. — Матимеш репетиції тільки половину тижня — ти ж помираєш у третій дії.

— А от за це я вип’ю, — докинула Філіппа.

— О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать![15] — виголосив Річард.

— Йой, та заткайся ти вже, — озвалася Реп. — Краще при гости всіх, і, можливо, ми тебе ще трохи потерпимо.

Він звівся й виголосив:

— Всю славу віддав би за кухоль пива![16]

Із цим Річард попростував до шинквасу. Філіппа похитала головою і промовила: — Якби ж то...

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Ми кинули речі в Замку й стрімголов помчали поміж деревами, а тоді сходами, що вели схилом пагорба на берег озера. Ми сміялися, горлали одне на одного — впевнені, що нас не почують, і надто п’яні, щоб перейматися тим, що буде, якщо почують-таки. На озері був пірс — тягнувся понад водою від човнярні, де вкривалася іржею купа якогось старезного нікчемного мотлоху (човнів на південному березі озера не тримали, відколи Замок перетворився на студентський гуртожиток). На цьому пірсі ми провели багато теплих, а інколи й зимних вечорів — курили, пили, талапали ногами у воді.

Мередіт, яка була в значно кращій формі, ніж усі ми, і бігала швидше, мчала вперед, волосся маяло, наче прапор, у неї за спиною. Вона дісталася до місця першою. Зупинилася, закинула руки за голову, над поясом виднілася смужка блідої шкіри.

— Як солодко у місячному сяйві

Дрімає все довкола![17] — вона розвернулася й схопила мене за руки, тому що я опинився найближче від неї. — Сядьмо тут.

Хай слух леліє музики звучання.

Нехай зіллються з тишею нічною

Її солодкі, гармонійні звуки[18]

Я вдавав, ніби опираюся, але Мередіт усе одно потягла мене до краю пірса. Решта, одне за одним, скотилася сходами й долучилася до нас. Захеканий Александр дістався до місця останнім.

— Л нумо купатися голяка! — гукнула Мередіт, на ходу скидаючи черевички. — Я цього літа навіть не поплавала жодного разу!

— Вважають гідним осуду, як місяць

На дівчину погляне крізь вікно²⁰, — попередив Джеймс.

— На бога, Джеймсе, не будь занудою... — вона ляснула мені черевичком по стегну. — Олівере, а гайда зі мною до води?

Жодної довіри в мене її лукава посмішка не викликала, тому я відповів:

— Коли ми востаннє купалися голяка, я впав на пірсі й решту ночі провів долілиць на канапі, поки Александр витягав мені скабки з дупи.

Усі розреготалися, а Річард протяжно, по-вовчому присвиснув.

МЕРЕДІТ: Ну ж бо, мерщій хтось зі мною купатися!

АЛЕКСАНДР: А ти й добу походити вдягненою не можеш, так?

ФІЛІППА: Може, якби Рік грав її як годиться, вона б не поводилася з нами, як шльондра.

Знову сміх, знову свист. Річард зверхньо глянув на Філіппу й промовив:

—Мені здається, ця жінка забагато обіцяє[19].

Вона закотила очі й сіла біля Александра, який зосереджено скручував косяк — кришив травку в цигарковий папір.

Я вдихнув солодкаве, із деревним запахом, повітря та якнайдовше затамував подих. Після спекотного літа, проведеного в приміському Огайо, мені кортіло якнайшвидше повернутися до Деллекера й до озера. Уночі вода тут була чорною, а вдень набувала глибокого синьо-зеленого відтінку нефриту. Густий ліс оточував озеро зусібіч, за винятком північного берега, де дерева росли не так щільно і в місячному світлі мерехтіла діамантовим пилом смужка білого піску. Тут, на південному березі, ми були достатньо далеко від схожих на світлячків вогників Холлу, і можна було не перейматися, що нас побачать, а тим паче — що почують. Тими днями нам подобалося бути на самоті.

Мередіт відкинулася на пірс, заплющила очі й щось утихомирено мугикала собі під ніс. Джеймс і Рен сиділи на іншому краю та дивилися на пляж. Александр скрутив косяк, розкурив його й простягнув Філіппі.

— На, курни. Завтра в нас жодних справ, — промовив він, але це було не зовсім так. Завтра в нас був перший офіційний день занять і загальні збори ввечері. Менше з тим, Філіппа взяла косяк і зробила довгу затяжку, а тоді передала його мені. (Ми всі з особливої нагоди дозволяли собі травку — винятком був хіба Александр, який постійно був трохи під кайфом.)

Річард зітхнув; сповнений глибокого задоволення звук прогуркотів у нього в грудях — здавалося, наче воркотить велетенський кіт.

— Це буде чудовий рік, — промовив він. — Я відчуваю. РЕН: А може, це тому, що ти отримав омріяну роль? ДЖЕЙМС: І наполовину менше тексту, ніж інші?

РІЧАРД: Це взагалі-то справедливо після минулого року.

Я: Я тебе ненавиджу.

РІЧАРД: Ненависть — найщиріший різновид лестощів.

АЛЕКСАНДР: Там в оригіналі йдеться про наслідування, довбаку[20].

Хтось захихотів. У наших головах і досі приємно гуло. Ці сварки були незлобивими й не завдавали нікому болю. Ми, наче семеро дітей в одній родині, стільки часу проводили разом, що вже мали нагоду побачити одне одного і з найкращого боку, і з найгіршого, і жодний з них не справив на нас надмірного враження.

— Уявляєте, це вже наш останній рік... — промовила Рен, коли пауза після загального сміху дещо затягнулася.

— Не уявляю, — озвався я. — Здається, лише вчора батько горлав, що я пускаю життя на пси.

Александр фиркнув.

— А що саме він тобі казав?

— «Ти що, відмовишся від стипендії в Кейз-Вестерн і проведеш наступні чотири роки з розмазюканою пикою і в колготках, освідчуючись якійсь дівулі у вікні?»

Самого словосполучення «мистецька академія» вже було достатньо, щоб мій невблаганно-практичний батько оскаженів, але жорсткий відбір у Деллекері майже всіх примушував здивовано зводити брови. Це ж із якого доброго дива розумним, талановитим студентам жити під загрозою примусового виключення наприкінці кожного навчального року й випускатися навіть без традиційного наукового ступеня, який засвідчив би, що їм і справді вдалося вижити в цьому закладі? Але дечого більшість людей, які жили за межами химерної царини художньої освіти, не здатна була збагнути: диплом Деллекера був чимось на кшталт золотого квитка Віллі Вонки — він гарантував своєму власникові доступ до елітарних творчих і філологічних спільнот навіть поза академією.

Батько, який був налаштований проти Деллекера навіть затятіше за багатьох інших, навідріз відмовився приймати моє рішення змарнувати університетські роки. Акторська професія сама собою здавалася йому паскудною, але щось таке нішеве й старомодне, як шекспірівська драматургія (а в Деллекері ми нічого іншого не ставили), було значно гіршим. Мені було вісімнадцять, я був страшенно вразливим і вперше відчув цей неймовірний жах: розпач людини, яка бачить, що в неї просто крізь пальці вислизає щось, чого вона несамовито прагнула. Тому я наважився заявити, що або вчитимуся в Деллекері, або не вчитимуся взагалі ніде. Мати переконала батька оплатити мою освіту — після кількох тижнів ультиматумів і суперечок, що йшли по колу. Приводом стало те, що мою старшу сестру мали от-от витурити з університету Огайо, і батьки сподівалися, що перед гостями тепер можна буде хвалитися принаймні моїми досягненнями. (Чому вони не покладали особливих надій на Лію, наймолодшу й найталановитішу з нас, так і залишилося таємницею.)

— Якби ж моя матінка так шаленіла... — промовив Александр. — Вона ж бо досі вважає, буцімто я вчуся в Індіані...

Александрова мати віддала його на всиновлення, коли він був ще малюком, і не надто намагалася підтримувати стосунки. (Вона спромоглася повідомити синові про батька тільки те, що той чолов’яга був чи то з Пуерто-Рико, чи то з Коста-Рики, — звідки саме, вона достеменно не пам’ятала, — і що він гадки не мав про існування нащадка.) Свою освіту Александр оплачував з неймовірно щедрої стипендії і невеликих статків, які йому залишив дід-небіжчик, — старий зробив це виключно заради того, щоб дошкулити своїй непутящій доньці.

— А мій батько розчарований, що з мене не вийшло поета, — докинув Джеймс.

Професор Ферроу викладав у Берклі творчість поетів-романтиків, а його дружина, значно молодша за чоловіка (а на додачу — овва, який скандал! — його колишня студентка), сама була поеткою, аж доки, коли ще Джеймс навчався в початковій школі, у неї не стався нервовий зрив, яку Сильвії Плат[21]. Я познайомився з його батьками влітку позаминулого року, коли приїжджав до Каліфорнії навідати друга, і моя підозра, що люди вони цікаві, але до власного сина їм не цікаво анітрохи, тоді остаточно підтвердилася.

— А моїм начхати, — промовила Мередіт. — Вони по вуха в ботоксі й спробах ухилитися від податків, а про сімейний добробут дбають мої братики.

Сімейка Дарденнів жила то в Монреалі, то на Мангеттені, продавала шалено дорогі наручні годинники політикам та зіркам і ставилася до єдиної доньки радше як до якоїсь екзотичної тваринки, ніж як до рідної людини.

Філіппа, яка ніколи не розповідала про батьків, промовчала.

— Хоч ми й рідня, проте не рідні зовсім[22], — виголосив Александр. — Боже милий, оце паскудні в нас родини...

— Ну, не у всіх... — заперечив Річард. Його батьки й батьки Рен — троє бувалих у бувальцях акторів і режисер — жили в Лондоні й часто виходили на сцену у Вест-Енді. Він знизав плечима. — От у нас батьки чудові.

Александр видихнув цівку диму й викинув косяк.

— Поталанило вам, — промовив він і зіштовхнув Річарда з пірса. Той впав у воду з голосним плюскотом, нас усіх обдало бризками. Дівчата заверещали, затуляючи голови, ми з Джеймсом зойкнули від несподіванки. За мить ми всі, мокрі до рубця, реготали й аплодували Александрові — так голосно, що аж не чути було, як, випірнувши, лається Річард.

Ще годину ми байдикували, а потім одне за одним почали повільно підніматися нагору до Замку. Я залишився на пірсі останнім. У Бога я не вірив, але, хай там що за сила мене зараз чула, я попросив, щоб Річард не зурочив.

Хороший рік — це все, чого я хотів.

СЦЕНА П’ЯТА

Заняття з Ґвендолін о восьмій ранку — це було таки збіса зарано.

Ми сиділи нерівним колом, підібгавши під себе ноги, наче індіанці з дитячої книжки, позіхали й стискали кухлі з кавою, принесені з їдальні. П’ята студія — лігво Ґвендолін, прикрашене різнокольоровими гобеленами й захаращене ароматичними свічками, — була розташована на другому поверсі Холлу. Жодних пристойних меблів тут не було, замість того на підлозі валялася ціла купа подушок, завдяки чому спокуса влаштуватися зручніше й поспати була просто непереборною.

Ґвендолін прибула, як завше, на чверть години пізніше, ніж мала б («Запізнюватися треба стильно», — зазвичай казала

вона), горнучись у шалик із блискітками; на пальцях у неї виблискували золоті каблучки, масивні, що ті кастети. Вона сяяла яскравіше за бліде вранішнє сонце за вікном, і дивитися на неї було майже боляче.

— Доброго ранку, любчики! — прощебетала вона. Александр пробурмотів щось схоже на вітання, але решта промовчала. Вона завмерла, взявшись руками попід кощаві боки й дивлячись на нас згори вниз.

— Оце ганьбище! Перший день занять — та у вас мусять зараз очі горіти, хвости маєте тримати пістолетом!

Ми мовчки витріщалися на неї, аж тоді вона здійняла руки й наказала:

— Лну підвелися! Почали!

Наступні пів години були присвячені вервечці складних асан. Як для жінки за шістдесят, Ґвендолін була якоюсь аж лячно гнучкою. Коли хвилинна стрілка наблизилася до дев’ятої, вона випросталася з пози короля-голуба з таким ущасливленим зітханням, що, мабуть, зніяковів не лише я.

— Ну що, краще? — спитала вона.

Александр знову щось пробурчав.

— От закладаюся, що ви влітку страшенно за мною скучали, — провадила Ґвендолін далі. — Але в нас буде купа часу, щоб обговорити це після зборів. А зараз я б хотіла відразу взятися до справи. Маю повідомити вам, що цього року все в нас відбуватиметься трохи не так, як раніше.

Вперше аудиторія (за винятком Александра) продемонструвала якісь ознаки життя. Ми засовалися, виструнчилися й заходилися слухати.

— Аж дотепер ви були в безпеці, — промовила Ґвендолін. — І мені здається, краще чесно попередити вас, що від-сьогодні ці часи в минулому.

Я скоса глянув на Джеймса, який насупився. Незрозуміло було, чи то Ґвендолін, як зазвичай, драматизує, чи то вона й справді збирається щось змінити.

— Ви вже мене непогано знаєте, — сказала вона. — Ви в курсі, як я працюю. Це Фредерік вас умовлятиме й припрошуватиме, а я вас штовхатиму. Я й до того повсякчас вас штовхала, але... — вона здійняла вказівний палець, — не надміру.

От із цим погодитися було важкувато. Методи викладання у Ґвендолін були жорстокі, студенти часто-густо йшли з її занять заплаканими. (Актори — наче устриці, заявила вона, коли від неї зажадали пояснень щодо шаленого емоційного тиску. Треба розколоти мушлю й відкрити її, щоб видобути з неї дорогоцінну перлину.)

Ґвендолін тим часом вела далі:

— Це ваш останній рік, і я збираюся штовхати вас якнайдужче. Я знаю, на що ви здатні, і хай мені грець, якщо я не витягну це з вас до того, як ви звідси підете.

Я знову кинув стривожений погляд — цього разу вже на Філіппу.

Ґвендолін поправила шалик, пригладила волосся й поцікавилася:

— А тепер хто мені скаже: що є найдужчою завадою хорошій грі?

— Страх, — промовила Рен.

Це була одна з багатьох мантр самої Ґвендолін: на сцені треба бути відчайдушним.

— Так. Страх. Страх чого саме?

— Вразливості, — відповів Річард.

— Саме так, — кивнула Ґвендолін. — Ми завжди лише на п’ятдесят відсотків наш персонаж. Усе решта — ми самі, і ми боїмося продемонструвати, якими є насправді. Боїмося виглядати по-дурному, якщо оприявнимо власні почуття на повну силу. Але у світі Шекспіра перед пристрастю не встояти, її не соромляться. Отже! — вона плеснула в долоні, і ми аж підстрибнули від цього звуку. — Відсьогодні ми женемо страх геть. Якщо ви ховаєтеся, гарної роботи годі й чекати, тому витягнемо назовні всю цю бридоту. Хто перший?

Декілька секунд ми приголомшено сиділи в тиші, аж тоді Мередіт озвалася:

— Давайте я.

— Чудово, — кивнула Ґвендолін. — Вставайте.

Я з важким серцем дивився, як Мередіт підводиться. Вона стала посеред нашого маленького кола, потупцяла з ноги на ногу, аж поки нарешті не знайшла рівновагу, заправила пасма за вуха — так вона зазвичай робила, коли треба було зосередитися. У кожного з нас буди свої методи зосередження, але далеко не всім це вдавалося так природно.

— Мередіт... — промовила Ґвендолін, усміхаючись. — Наша морська свинка. Дихайте.

Мередіт стояла, заточуючись, наче під вітром, із заплющеними очима й ледь розтуленими губами. Видовище химерним чином заспокоювало, але водночас було якимось моторошно чуттєвим.

— Отже, — звернулася до неї Ґвендолін. — Ви готові?

Мередіт кивнула й розплющила очі.

— Чудово. Почнемо з чогось легенького. У чому саме ви як акторка найсильніші?

Мередіт, завжди така впевнена, вагалася.

ҐВЕНДОЛІН: У чому ви найсильніші?

Мередіт: Мені здається...

ҐВЕНДОЛІН: Ніяких «мені здається». У чому ви найсильніші?

МЕРЕДІТ: Гадаю...

ҐВЕНДОЛІН: Мені однаково, що ви там собі гадаєте, я хочу почути, що ви знаєте. Мені начхати, якщо ваша відповідь прозвучить зарозуміло, мене цікавить виключно те, у чому ви найсильніші, і ви як акторка маєте вміти про це розповідати. Отже, у чому ви найсильніші?

— Я тілесна! — виголосила Мередіт. — Я відчуваю всім тілом і не боюся це використовувати.

— Не боїтеся використовувати, але боїтеся пояснити, що ви насправді маєте на увазі!

Ґвендолін уже майже горлала. Я дивився то на неї, то на Мередіт, стривожений тим, як швидко розгортаються події.

— Ви ходите околяса, тому що ми всі сидимо тут і витріщаємося на вас! — вигукнула Ґвендолін. — Давайте, кажіть! Просто зараз!

Недбала вишуканість Мередіт де й поділася, тепер вона стояла, виструнчившись, зсунувши ступні.

— У мене чудове тіло, — промовила вона нарешті. — Бо я гарую над ним як проклята. Мені подобається мати такий вигляд, мені подобається, коли люди на мене задивляються. І це робить мене привабливою.

— Оце точно, що привабливою... — Ґвендолін шкірилася, що той Чеширський кіт. — Ви дуже вродлива дівчина. Хай навіть ваша відповідь прозвучала збіса стервозно, але знаєте що? Це правда. Ба більше, це щира відповідь! — Ґвендолін тицьнула в Мередіт пальцем. — Оце було щиро. Розумничка.

Філіппа й Александр вовтузилися, намагаючись не зустрічатися з Мередіт поглядами. Річард дивився на неї так, наче хотів просто зараз зірвати з неї одяг, а я гадки не мав, куди подіти очі. Мередіт кивнула і вже рушила сідати, але Ґвендолін вигукнула:

— Ми ще не завершили!

Мередіт завмерла.

— Ми визначили, у чому ваша сила. Тепер я хочу почути про вашу слабкість. Чого ви найбільше боїтеся?

Мередіт стояла, злостиво дивлячись на Ґвендолін, яка, на мій подив, теж мовчала, не порушуючи тишу. Решта зніяковіло скоцюрбилися на підлозі, крадькома позираючи на Мередіт із сумішшю співчуття, захоплення й збентеження.

— У всіх є свої слабкості, Мередіт, — заговорила Ґвендолін. — Навіть у вас. Найсильніше, що ви можете зробити, — це визнати їх. Ми чекаємо.

Запала болісна тиша. Мередіт стояла незрушно, наче скам’янівши, і лише в очах буяло ядучо-зелене полум’я. Вона тієї миті була такою беззахисно відкритою, що навіть уже сам погляд на неї здавався вторгненням у приватне, зухвалим збоченням, і я насилу тамував бажання гримнути, щоб вона, у біса, сказала бодай щось...

— Я боюся... — дуже повільно заговорила вона цілу вічність по тому, — що краси в мене більше, ніж таланту чи розуму. І що через це ніхто не сприйматиме мене всерйоз. Ані як акторку, ані як особистість.

І знову запала мертва тиша. Я примусив себе опустити очі й глянув на інших. Рен сиділа, затуливши долонею рота. Вираз Річардового обличчя був навдивовижу лагідним. Філіппу, здається, нудило. Александр насилу стримував нервову посмішку. Праворуч від мене Джеймс вдивлявся в Мередіт із гострою, оцінною цікавістю, наче вона була статуєю, скульптурою, витвором мистецтва, якому тисячу років тому надали подобизни поганського божества. її викриття виявилося жорстким, гіпнотичним, але водночас якось химерно сповненим гідності. Вражений і спантеличений, я зрозумів, що саме цього прагнула Ґвендолін.

Вона так довго дивилася Мередіт просто в очі, що, здавалося, час зупинився. А тоді із силою видихнула й промовила:

— Добре. Сідайте. Просто тут.

Коліна Мередіт механічно підітнулися, і вона опустилася в центр кола. Спина її була пряма й негнучка, наче дошка в паркані.

— Гаразд, — промовила Ґвендолін. — А тепер поговоримо.

СЦЕНА ШОСТА

Влаштувавши Мередіт годинний допит про те, що їй в собі не до вподоби (список був довший, ніж я годен уявити), Ґвендолін нарешті відпустила нас, пообіцявши, що впродовж двох наступних тижнів усі ми зазнаємо цього ж безжального випробування.

Коли ми піднімалися на третій поверх повз юрму другокурсників, що спускалися до оранжереї, мене наздогнав Джеймс.

— Це було жорстоко, — промовив я напівголосно.

Мередіт ішла за кілька кроків попереду. Річард обіймав її за плечі, але вона, здається, цього навіть не помічала. Вона рішучо сунула вперед, уникаючи зустрічатися з іншими поглядом.

— Що ж... — прошепотів Джеймс. — Це ж Ґвендолін.

— Ніколи не думав, що таке скажу, але я просто чекаю не дочекаюся, поки нас на дві години замкнуть у галереї...

Ґвендолін викладала в нас інтуїтивні методи акторської гри — вчила володіти голосом і тілом, слухати серце, а не розум. А Фредерік відкривав нам сокровенні нюанси шек-спірівського тексту, все, починаючи від віршованого розміру до історії раннього Нового часу. Створіння книжкове й сором’язливе, я надавав перевагу саме Фредеріковим заняттям, але в мене була алергія на крейду, якою він писав на дошці, тому в галереї я майже постійно пчихав.

— Гайда, — промовив Джеймс стиха, — поки Мередіки не окупували наш стіл. (Філіппа вигадала це прізвисько наприкінці другого курсу, коли ці голуб’ята щойно почали зустрічатися й були просто нестерпними.)

Коли ми проминули повз них на сходах, я завважив, що на обличчі Мередіт і досі якийсь відсутній вираз. Хай там що Річард казав, намагаючись її розрадити, користі з того було нуль.

Фредерік проводив заняття з четвертокурсниками в галереї, а не в аудиторії, яку доводилося використовувати зі значно численнішими другим і третім курсами. Вузьке приміщення з високою стелею раніше простягалося вздовж усього третього поверху, але після відкриття школи його непоштиво поділили на невеличкі кімнати та студії. Довга галерея стала Короткою галереєю, завдовжки всього лише шість метрів; на стінах тут висіли книжкові полиці й портрети давно померлих кузенів і нащадків родини Деллекерів. Двомісний диванчик і низька канапа стояли одне навпроти одного під стелею, що була прикрашена вишуканою ліпниною, а маленький круглий столик і два стільці ніжилися в сонячному промінні, що лилося з віт-ражного вікна на південному кінці кімнати. Під час кожного чаювання у Фредеріка (тобто двічі на місяць на третьому курсі та щодня на четвертому) ми з Джеймсом мчали до столика. Він стояв якнайдалі від цього клятого крейдяного пилу, а ще звідси відкривалася чудова панорама озера й лісу довкола, де над верховіттям дерев, наче чорний святковий ковпак, височів конічний дах Вежі.

Коли ми увійшли, Фредерік був уже на місці. Він саме викотив дошку з химерної маленької комірки, що вмостилася між книжковою полицею та безносим бюстом Гомера у віддаленому кінці галереї. Я чхнув, а Джеймс промовив:

— Доброго ранку, Фредеріку.

Той озирнувся на нас.

— Джеймсе. Олівере. Як приємно вас бачити. Ну що, задоволені розподілом ролей?

— Цілком і повністю, — відповів Джсймс, хоча в голосі його прозвучала журлива нотка, яка мене спантеличила. Сумувати через те, що гратимеш Брута?.. Аж тоді я згадав його зізнання, почуте позаминулої ночі, — що йому, мовляв, кортить урізноманітнити акторське портфоліо.

— Коли перша репетиція? — спитав він.

— У неділю, — підморгнув Фредерік. — Ми вирішили, що варто дати вам тиждень на те, щоб оговтатися.

Четвертий курс жив у замку без нагляду і мав сумнозвісну схильність до зловживань, тож усі звикли до того, що на початку року саме цей курс влаштовує якусь бучну вечірку. Ми запланували її на п’ятницю. Фредерік і Ґвендолін, ба навіть декан Голіншед знали про це, але шляхетно вдавали, буцімто навіть гадки не мають.

Нарешті до галереї увійшли Річард із Мередіт, і ми з Джеймсом квапливо кинули речі на стіл. Я знову чхнув, витер носа чайною серветкою і глянув у вікно. Кампус топився в сонячному світлі, поверхня озера йшла брижами під легеньким вітерцем. Річард і Мередіт сіли на диванчик, залишивши Александрові й Філіппі канапу. Про те, де сяде Рен, вони не подумали — утім, вона зазвичай залюбки, наче дитина в очікуванні казки, влаштовувалася просто на підлозі.

Фредерік наливав чай на буфеті, і в кімнаті як завше пахло крейдою, лимоном і Цейлоном. Наповнивши вісім філіжанок, — чаювання під час занять у Фредеріка було обов’язковим, мед заохочувався, але молоко й цукор проносили контрабандою, — він розвернувся й промовив:

— З поверненням!

Фредерік підморгнув нам, геть-чисто маленький книжковий Санта.

— Мені сподобалося те, що ви показали вчора на прослуховуваннях. Я з нетерпінням очікую, коли ми з вами почнемо знову працювати цього семестру... — Він віддав першу філіжанку Мередіт, яка передала її Річардові, а той — Джеймсо-ві... аж доки вона не опинилася в Рен.

— Четвертий рік навчання. Рік трагедії, — виголосив Фредерік велично, коли таця спорожніла, а в кожного опинилися філіжанка й блюдечко. (Пити чай з кухлів, як він часто нагадував нам, — це все одно, що дудлити якісне вино з пластинок.) — Я втримаюся від закликів ставитися до трагедії серйозніше, ніж до комедії. Взагалі-то комедія має бути для персонажів просто-таки смертельно серйозною, бо інакше глядачам не буде смішно. Але про це ми поговоримо якось іншим разом...

Він узяв з таці філіжанку, зробив ковток і знову поставив її на місце. Фредерік ніколи не проводив заняття за столом чи за кафедрою, натомість походжав перед дошкою.

— Цього року ми зосередимося на трагічних п’єсах Шекспіра. Як гадаєте, що саме ми вивчатимемо?

Я чхнув, наче відповідаючи на його запитання, а за мить усі почали озвучувати свої міркування.

АЛЕКСАНДР: Джерела сюжету.

ФіЛІППА: Структуру.

РЕН: Систему образів.

МЕРЕДІТ: Конфлікт, внутрішній і зовнішній.

Я: Долю й свободу волі.

ДЖЕЙМС: Трагічного героя.

РІЧАРД: Трагічного лиходія.

Фредерік здійняв руку, зупиняючи нас.

— Добре. Так, — промовив він. — Так, усе те, що ви перелічили. Ми, авжеж, розглянемо всі п’єси, і проблемні, з «Троїлом і Крессідою» включно, також. Але, певна річ, почнемо ми з «Юлія Цезаря». Отже, запитання: чому «Юлій Цезар» — це не історична хроніка?

Джеймс відповів першим, із властивим йому академічним завзяттям.

— Тому що історичні хроніки — це коли йдеться про історію Англії.

— Так, авжеж, — кивнув Фредерік і знову покрокував вздовж дошки. Я шморгнув носом, розмішав чай і, відкинувшись на спинку стільця, приготувався слухати.

— Більшість трагедій має якісь історичні елементи, але до історичних хронік, як цілком слушно зауважив Джеймс, ми відносимо п’єси про історію Англії, названі за іменами британських монархів. А як щодо інших причин? Що насамперед робить «Цезаря» саме трагедією?

Мої однокурсники зацікавлено ззирнулися, але висувати першу гіпотезу, ризикуючи помилитися, ніхто не бажав.

— Ну... — зважився я, коли ніхто так і не заговорив. Голос мій звучав гугняво через закладений ніс. — У кінці п’єси більшість головних героїв гине, але Рим стоїть і надалі, — я затнувся, намагаючись якнайкраще сформулювати свою думку. — Я вважаю, що п’єса більше про людей, ніж про політику. Ну, тобто вона, авжеж, про політику, але, якщо порівняти... ну, не знаю... наприклад, з «Генріхом VI», де всі постійно б’ються за трон, «Цезар» більше про особистостей. Про персонажів, про те, хто вони, а не лише про те, хто зараз при владі...

Я знизав плечима, не впевнений, чи мені вдалося бодай почасти пояснити свою думку.

— Так, гадаю, Оліверові вдалося дещо намацати... — заговорив Фредерік. — А тепер, з вашого дозволу, я поставлю ще одне запитання. Що важливіше: те, що Цезаря вбили, чи те, що зробили це його найближчі друзі?

Запитання було не з тих, що потребують відповіді, тому всі промовчали. Я раптом збагнув, що Фредерік дивився на мене з тією гордою батьківською прихильністю, якою зазвичай удостоював тільки Джеймса. Останній, коли я глянув на нього понад столом, підбадьорливо мені всміхнувся.

— От саме в цьому, — заговорив Фредерік, — полягає сутність трагедії.

Він обвів нас поглядом, склавши руки за спиною, у скельцях його окулярів відбивалося полуденне сонце.

— Отже... Починаємо?

Він відвернувся до дошки, узяв шматок крейди з таці й заходився писати.

— Дія перша, сцена перша. Вулиця. Ми бачимо трибунів і простолюд. Як гадаєте, що важливе для нас у цій сцені? Швець змагається в дотепах із Флавієм та Маруллом і під час подальших запитань презентує нам нашого героя-тирана...

Ми квапливо порпалися в сумках, шукаючи зошити й ручки, поки Фредерік провадив далі. Ми записували чи не кожне його слово. Сонце зігрівало мені спину, ніздрі лоскотав гірко-солодкий аромат чорного чаю. Я крадькома зиркав на однокурсників, які писали, слухали, час від часу ставили запитання, і вражено думав, як мені пощастило опинитися серед них.

СЦЕНА СЬОМА

Загальні збори за традицією проводилися в декорованій золотавими блискітками музичній залі дев’ятого вересня, у день народження Леопольда Деллекера. (Він перебрався на північ із Чикаго й збудував цей маєток у 1850-х. На академію будівля перетворилася лише пів століття по тому, коли дбати про неї виявилося задорогим задоволенням для родини Деллекерів, чисельність якої стрімко зменшувалася.) Якби старигань Леопольд якимось чином спромігся уникнути смерті, сьогодні йому б виповнилося сто вісімдесят сім років. Нагорі, в актовій залі, чекав величезний торт саме з такою кількістю свічок — його мали нарізати й пригостити студентів і викладачів після вітальної промови декана Голіншеда.

Ми влаштувалися ліворуч від проходу, в самісінькому центрі довгого ряду, що його також займали другий і третій курси. Студенти театрального, найгаласливіші, найреготливіші, сиділи за студентами відділення інструментальної і хорової музики (ті трималися відсторонено і, схоже, всерйоз намагалися відповідати загальній думці, що саме вони — найспокійніші й найнеприступніші зусіх деллекерівських факультетів). Студенти з хореографії (збіговисько недогодованих, схожих на лебедів створінь) сиділи за нами. По той бік проходу влаштувалися студенти з факультету образотворчого мистецтва (їх можна було легко впізнати за нестандартними зачісками та одягом, завжди зашмарованим фарбами й гіпсом), філологи (ці спілкувалися одне з одним — а інколи з іншими також — майже винятково давньогрецькою та латиною) і студенти філософського факультету (найхимерніші, але водночас найдотепніші, адже кожну розмову вони сприймали як соціальний експеримент і вимахувалися словиськами на кшталт «гілозоїзм»[23] і «співставність», наче для всіх довкола вони були так само зрозумілими, як «доброго ранку»). Викладачі влаштувалися на стільцях, виставлених на сцені довгим рядом. Фредерік і Ґвендолін сиділи поруч, наче літнє подружжя, стиха перемовляючись із сусідами.

Загальні збори були одним з тих рідкісних випадків, коли всі ми поєднувалися в єдине ціле — морс людей у формі, колір якої в нас заведено було називати «деллекерівським синім», бо ніхто не хотів називати його павичевим. Авжеж, носити офіційні кольори академії нас ніхто не примушував, але майже всі були вбрані в однакові сині светри з гербом, гаптованим ліворуч на грудях. Більша версія цього ж родинного герба прикрашала штандарт за сценою — білий андріївський хрест на блакитному тлі, довгий золотий ключ і гостре чорне перо, схрещені на кшталт мечів на передньому плані. Під ними було виведено девіз: Per aspera ad astra. Мені траплялося чути різні переклади, але найбільше до вподоби припав варіант «Крізь терни до зірок».

Як завжди, саме з цього почав свою промову на загальних зборах декан Голіншед.

— Добрий вечір усім. Per aspera ad astra.

Він ступив на сцену з-за лаштунків, прожектор підсвітив його обличчя, і всі ми принишкли.

— От і початок ще одного року. Присутнім тут першокурсникам просто скажу: ласкаво просимо! Ми раді, що ви тепер з нами. Другий, третій і четвертий курси — з поверненням. І вітання!

Голіншед був дивним — високий, але сутулий; тихий, але владний. У нього був масивний гачкуватий ніс, тонке мідяно-руде волосся й маленькі окуляри в прямокутній оправі — скельця такі товсті, що очі за ними здавалися втричі більшими, ніж були насправді.

— Якщо сьогодні ввечері ви сидите в цій залі, — провадив він далі, — це означає, що вас прийняли до славетної родини Деллекера. Тут у вас з’явиться чимало друзів і, можливо, кілька ворогів. Не дозволяйте цій останній перспективі вас залякати — якщо ви не нажили ворогів, значить, ви жили надто обачно. А саме від цього я й хочу вас застерегти.

Він помовчав кілька секунд, ніби обмірковуючи щойно промовлені слова.

— Щось його кудись не туди понесло... — пробурмотів Александр.

— Йому доводиться переробляти свої промови щонайменше кожні чотири роки, — озвався я пошепки. — Хіба ж годиться його звинувачувати?

— У Деллекері я закликаю вас жити сміливо, — вів Голіншед. — Творіть, припускайтеся помилок і ні про що не шкодуйте. Ви опинилися в Деллекері, тому що для вас існувало дещо важливіше за гроші, за усталені порядки, за успішність в освіті, яку можна виміряти в балах. Я без жодних вагань кажу вам, що ви надзвичайні. Проте... — обличчя його спохмурніло, — наші сподівання щодо вас цілком і повністю відповідають вашому величезному потенціалу. Ми очікуємо від вас цілеспрямованості. Ми очікуємо відданості. Ми очікуємо, що ви нас вразите. І ми дуже не любимо, коли нас розчаровують!

Його слова прогриміли на всю залу й повисли в повітрі, наче хмара духмяної пари — невидима, проте добре відчутна. Він дозволив неприродній тиші тривати незвично довго, а тоді раптом рвучко відсунувся назад від кафедри й промовив:

— Дехто з вас долучився до нас уже наприкінці епохи, і коли ви вийдете звідси, то потрапите не лише до нового десятиріччя, до нового століття, а й до нового тисячоліття. Ми збираємося докласти максимум зусиль, щоб підготувати вас до цього. Майбутнє — безмежне, безкрає, сповнене можливостей, але воно небезпечне. Хапайтеся за кожну можливість, яку ви маєте, і тримайтеся за неї, щоб вас не віднесло назад до моря.

Погляд його безпомильно зупинився на нас, четвертому курсі театрального.

— В ділах людей приплив є і відплив.

Приплив нас мчить до успіху, з відпливом

На човен наш чекає мілина.

І доки ми на гребені у хвилі,

Повинні ми пливти до перемоги, Щоб щастя не прогавити[24].

Не марнуйте ані миті, леді й джентльмени, — Голіншед замріяно всміхнувея, а тоді глянув на годиннику себе на зап’ястку. — До речі, стосовно проґавленого щастя. Там, нагорі, чекає величезний торт, який треба знищити. Приємного вечора!

Він зійшов зі сцени, перш ніж присутні встигли нагородити його оплесками.

СЦЕНА ВОСЬМА

Минув тиждень, допоки сталося ще бодай щось цікаве. Після заняття у Фредеріка (під час якого ми обговорювали тонку межу між гомосоціальним і гомоеротичним у сумнозвісній «сцені в наметі», балансуючи між веселощами й зніяковінням) ми разом спускалися сходами, нарікаючи на голод. У їдальні — колись тут була обідня зала родини Деллекерів — під час обідньої перерви було велелюдно, але наш звичний столик порожнював, чекаючи на нас.

— Помираю з голоду, — оголосив Александр, накинувшись на вміст своєї тарілки попри те, що решта ще не встигла навіть зайняти місця. — Мене від такої кількості цього бісового чаю вже нудить.

— Можливо, якби ти поснідав, то не нудило б, — озвалася Філіппа, з огидою споглядаючи, як він напихає рота товченою картоплею.

Річард прийшов останнім. У руці в нього був уже розпечатаний конверт.

— Там пошта прийшла, — промовив він і сів між Мередіт і Рен скраю столу.

— Нам усім? — спитав я.

— Мабуть, що так, — відповів Річард, не піднімаючи на мене очей.

— Піду принесу, — зголосився я.

Коли я звівся, дехто з компанії пробурмотів «дякую*. Наші поштові скриньки були у віддаленому куті їдальні. Спочатку я знайшов власне прізвище на стіні, що складалася з маленьких дерев’яних чарунок. Найближче до мене була скринька Філіппи, потім Джеймса, а решта були розкидані за абеткою. У всіх знайшлися однакові квадратні конверти, на яких дрібним вишуканим Фредеріковим почерком були написані наші імена. Я відніс їх до столу й роздав.

— І що це таке? — спитала Рен.

— Не знаю, — відповів я. — Ще ж наче зарано для завдань проміжного іспиту зі сценічного мовлення, хіба ні?

— Ні, це не вони, — озвалася Мередіт, яка вже розпечатала листа. — Це «Макбет».

Усі негайно замовкли й заходилися відкривати власні конверти.

Щороку в Деллекері проводилося кілька традиційних заходів. Поки надворі було тепло, студенти образотворчого факультету відтворювали крейдою на асфальті «Зоряну ніч» Ван Гога. У грудні філологи влаштовували читання «Ночі перед Різдвом» латиною. Студенти філософського факультету що-січня будували корабель Тесея, а в березні проводили конференцію; факультет інструментальної і хорової музики на Валентинів день давав «Дона Жуана», а танцюристи щоквітня — «Весну Священну» Стравинського. Студенти театрального на Гелловін ставили сцени з «Макбета» і фрагменти з «Ромео і Джульєтти» на різдвяний карнавал. Перший, другий і третій курси до цього майже не залучали, тому я гадки не мав, як саме розподіляють ролі.

Я зламав печатку на своєму конверті й витяг звідти листівку, на якій було сім рядків, виведених дрібним Фредеріковим почерком.

Будь ласка, гелловінської ночі чекайте на початку стежки за чверть північ.

Підготуйтеся до сцени ІІІ дії І і сцени І дії IV

Ви гратимете БАНКО.

Прийдіть до костюмової о 12:30 18 жовтня для примірювання костюма.

Не обговорюйте це з однокурсниками.

Я витріщався на листівку, міркуючи, що, мабуть, сталася якась помилка. Знову оглянув конверт, але на ньому достеменно було написано «Оліверові». Тоді глипнув на Джеймса, щоб дізнатися, чи не помітив він чогось незвичайного, але його обличчя лишалося незворушним. А я вважав, що Банко при Макбеті-Річарді гратиме він...

— Ну що ж... — промовив Александр дещо збентежено. — Наскільки я зрозумів, ми не маємо права це обговорювати...

— Так, не маємо, — озвався Річард. — Така традиція. На «Різдвяній масці» — карнавалі на Різдво — все так само, ми аж до вистави не маємо права знати, хто кого гратиме...

А в мене геть з голови вилетіло, що він минулого року грав Тібальта...

Я вдивлявся в обличчя дівчат. Філіппа здавалася анітрохи не здивованою. Рен мала схвильований вигляд. А Мередіт супилася якось нашорошено.

— То що, це, типу, репетицій у нас взагалі не буде? — не вгавав Александр.

— Так, — повторив Річард. — Завтра у ваших скриньках лежатиме п’єса з режисерськими примітками. Вам треба просто вивчити текст і прийти... Перепрошую, — він відсунув стілець і пішов, не сказавши більше ані слова. Рен і Мередіт спантеличено ззирнулися.

МЕРЕДІТ: Що це з ним?

РЕН: Ще пів години тому все було гаразд.

МЕРЕДІТ: Ти підеш чи я?

РЕН: Полотном дорога.

Мередіт зітхнула і звелася, полишивши на тарілці половину вівчарського пирога. Александрові, який уже встиг втоптати свою порцію, тепер вистачило делікатності зачекати аж три секунди і лише тоді поцікавитися:

— Як гадаєте, вона доїсть, коли повернеться?

Джеймс підсунув йому тарілку.

— Жери вже, дикуне.

Я глянув через плече. Мередіт наздогнала Річарда в кутку біля кавоварок, і тепер він, насупившись, щось казав їй, а вона його слухала. Відтак вона торкнулася його руки й заговорила до нього, але Річард відсахнувся й пішов з їдальні. У його погляді промайнула тінь збентеження. Мередіт провела його очима, а потім повернулася до нас. Сказала, що в Річарда мігрень і що він пішов до Замку. А тоді, схоже, навіть не завваживши, що її тарілка зникла, знову сіла за стіл.

Обідня перерва тривала; я їв і слухав розмови однокурсників. Вони нарікали на величезні обсяги монологів з «Цезаря», які доведеться вивчити до першого виходу на сцену без тексту — репетиція мала відбутися вже за тиждень. Конверт кам’яною брилою тиснув мені на коліна. Я глипнув на Джеймса. Він теж мовчав і, схоже, не надто прислухався до загальної розмови. Я глянув на Мередіт, потім на порожній Річардів стілець... Мене не полишало відчуття, що баланс сил якимось чином зсунувся.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Заняття зі сценічного руху відбувалися по обіді в репетиційній залі. Ми витягли з комори потерті блакитні мати, поклали їх на підлогу й тепер ліниво робили розтяжку, очікуючи на появу Каміло.

Каміло — молодий чилієць, трохи схожий на пірата через темну борідку й золотий кульчик у вусі, — був у нас постановником трюків, особистим тренером і викладачем сценічного руху.

Заняття зі сценічного руху на другому й третьому курсах були присвячені танцям, пантомімі, етюдам тварин і всій базовій гімнастиці, яка може стати в пригоді акторові. Перший семестр четвертого курсу відвели на сценічний рукопашний бій, а другий семестр — на фехтування.

Каміло з’явився рівно о першій і, оскільки був понеділок, вишикував нас зважуватися.

— Ти з початку семестру набрав два з чвертю кілограми, — зауважив він, коли я став на ваги. Його потішило те, як я підкачався влітку, хай навіть Ґвендолін цього не оцінила. — Дотримуєшся програми, яку я для тебе склав?

— Так, — кивнув я, і загалом це навіть можна було вважати правдою. Ішлося про те, що я маю бігати, качатися, добре харчуватися й не надто близько знатися із зеленим змієм. Настанови Каміло щодо свідомого споживання алкоголю ми всі одностайно ігнорували.

— Чудово. Качайся, але не дуже себе мордуй... — він подався до мене, наче хотів поділитися якоюсь таємницею. — Для Річарда цілком природно виглядати Неймовірним Галком, але в тебе, відверто кажучи, не той обмін речовин. Вживай більше білків, і будеш у нас стрункий і дзвінкий.

— Чудово, — я зійшов із вагів і поступився місцем Александрові. Він був вищий за мене, але завжди надміру сухоребрий, тому що забагато курив і постійно просипав сніданки. Я глянув на власне відображення в довгих дзеркалах на стіні навпроти вікон: справді, я нівроку підкачався, але все одно хотілося добрати ще трохи ваги, ще наростити м’язи. Я робив розтяжку й дивився на Джеймса — той був найнижчим із нас, хлопців, — заледве метр вісімдесят, худорлявий, але не щуплявий. У ньому було щось котяче, якась майже первісна гнучкість. (Коли ми робили етюди тварин, Каміло наказав йому зіграти леопарда. Місяць Джеймс тинявся нашою кімнатою в темряві, а тоді так увійшов у роль, що стрибнув на мене, коли я спав. Потім я пів години намагався вгамувати ошаліле серце й запевняв його, що так, мій нажаханий крик був цілком і повністю щирим.)

— А Річарда сьогодні немає? — спитав Каміло, коли Александр зійшов із ваг.

— Він нездужає, — озвалася Мередіт. — У нього мігрень.

— Шкода, — промовив Каміло. — Що ж, тоді працюватимемо без нього.

Він згори вниз дивився на нас шістьох, що рівненькою вервечкою сиділи на краю матів, геть-чисто каченята.

— То на чому ми зупинилися минулого тижня?

ФІЛІППА: На ляпасах.

КАМІЛО: Гак. Нагадайте-но мені правила.

РЕН: Переконатися, що стоїш не надто близько. Підтримувати зоровий контакт із партнером. Повернутися так, щоби приховати справжнє місце удару-підзвучки.

КАМІЛО: І?

ДЖЕЙМС: Бити лише відкритою пласкою долонею.

Каміло: І?!

МЕРЕДІТ: Має виглядати переконливо.

КАМІЛО: Як цього домогтися?

Я: Найкращий варіант — звукові ефекти.

— Просто чудово, — підсумував Каміло. — Гадаю, тепер ми готові розглянути щось істотніше. Як щодо удару навідліг?.. — він кахикнув, прочищаючи горло, і захрускотів кісточками пальців. — Отже, удар навідліг. Б’ємо або кулаком, або відкритою долонею, залежно від мети. Цей удар відрізняється від прямого тим, що ми не перетинаємо корпуса.

— Тобто? — спантеличилася Мередіт.

— Джеймсе, можна вас? — звернувся Каміло до мого друга.

— Так, звісно, — Джеймс зіп’явся на ноги й дозволив Каміло поставити себе у вихідне положення — тепер вони стояли лицем до лиця.

Каміло простягнув руку так, що пучка його середнього пальця завмерла на волосинку від кінчика Джеймсового носа.

— Коли ви даєте ляпаса, рукою ви перетинаєте середину корпуса партнера, — він дуже повільно провів рукою перед обличчям Джеймса, не торкаючись його. Джеймс повернув голову в тому ж напрямку. — А коли ви б’єте навідліг, так робити не годиться. Замість цього моя рука піде прямо вгору збоку від нього... — правий кулак Каміло рушив вертикально вгору від лівого стегна повз Джеймсову маківку. — От, бачите? Одна довга пряма лінія. Обличчя не перетинаємо, бо ще пустимо юшку партнерові. Власне, оце й усе. Спробуємо на повній швидкості? Джеймсе, з вас підзвучка.

— Гаразд.

Їхні погляди зустрілися, і Джеймс ледь кивнув. Рука Каміло промайнула між ними, і прозвучав лункий удар, коли

Джеймс ляснув себе по стегну й відсахнувся. Усе сталося так швидко, що годі було повірити, що насправді вони один одного не торкнулися.

— Просто чудово, — підсумував Каміло. — А тепер поговоримо про те, коли й за яких обставин вам може знадобитися цей рух. У когось є ідеї?

Філіппа відповіла першою — на заняттях у Каміло таке ставалося часто-густо.

— Оскільки ви не перетинаєте корпуса партнера, можна стояти ближче одне до одного... — вона схилила голову до плеча, дивлячись то на Каміло, то на Джеймса, неначе подумки наново прокручувала в пам’яті їхні рухи. — І це робить вашу взаємодію інтимнішою, а сам удар — особливо дошкульним саме через цю інтимність.

Каміло кивнув.

— Зауважте, наскільки театр — а надто Шекспір — здатні зачарувати нас сценами насильства. Але в цьому випадку йдеться не просто про сценічний засіб. Коли стинають голову Макбетові, коли відрізають язика Лавінії, коли змовники омивають руки в Цезаревій крові — це все одно має на вас впливати, байдуже, жертва ви, агресор чи просто спостерігач. Чи бачили ви колись справжню бійку? Вона потворна. Вона примітивна. Але, найголовніше, вона емоційна. На сцені ми маємо постійно пильнувати, щоб не завдати шкоди іншим акторам, але водночас пам’ятати, що першоджерелом насильства є сильне почуття. Інакше глядачі просто не йнятимуть вам віри... — він дивився то на одного, то на іншого з нас, аж тоді його погляд зупинився на мені. Попід вусами майнула посмішка. — Олівере, не хочете приєднатися до нас?

— Так, звісно, — я зіп’явся на ноги й зайняв місце навпроти Джеймса.

— Отже... — промовив Каміло, опустивши долоні нам на плечі. — Всім відомо, що ви двоє — нерозлучні друзяки, еге ж?

Ми обоє всміхнулися.

— Джеймсе, ви зараз спробуєте навідліг вдарити Олівера. Вголос озвучувати нічого не потрібно, але я прошу вас уявити, який вчинок Олівера змусив би вас зацідити йому. І допоки не відчуєте цей поклик, ані мізинцем не ворушіть.

Джеймсова усмішка згасла. Він дивився на мене пильно, спантеличено, зсунувши брови.

— Олівере, а ви маєте зробити дещо протилежне, — вів далі Каміло. — Уявіть собі, що ви чимось спровокували цей напад. 1 коли він станеться, дозвольте вашим відчуттям вдарити себе, хай навіть кулак вас не торкнеться.

Я закліпав, цілком і повністю розгубившись.

— Коли будете готові, — промовив Каміло й позадкував. — Не кваптеся.

Ми стояли незрушно, дивлячись один на одного. Очі в Джеймса були яскраві, ясно-сірі, але зараз, коли він стояв так близько, я помітив тонкі золотаві обвідки навколо зіниць. Щось у нього в голові відбувалося, там крутилися якісь коліщатка — жовна напружилися, нервово тремтіла нижня губа. Джеймс ніколи, наскільки мені було відомо, не лютився на мене по-справжньому. Зачарований цим химерним видовищем, я геть забув про свою частину вправи й натомість просто дивився, як напруга зростає, як здіймаються його плечі, як стискаються кулаки опущених уздовж тулуба рук. Він коротко, різко кивнув. Я знав, що мало відбутися далі, але незрозумілий рефлекс змусив мене податися вперед, нахилитися до нього. Джеймсова рука злетіла до моєї голови, але я не відреагував як годиться, не зробив підзвучку, не розвернувся, просто здригнувся, коли щось гостре дряпонуло мені щоку.

У залі запала химерна тиша. Джеймс зсунув брови, дивлячись на мене, Закляття розбрату розвіялося.

— Олівере? Ти ж не... Ох!

Він узяв мене за підборіддя й змусив повернути голову. Торкнувся до щоки. Кров.

— Господи, пробач!

Я вхопився за його лікоть, щоби втриматися на ногах.

— Усе гаразд. Там що, і справді щось серйозне?

Каміло відсунув Джеймса вбік.

— А дайте-но гляну... — промовив він. — Та ні, звичайна подряпина, кутиком годинника зачепило... З вами все гаразд?

— Так, — промовив я. — Не знаю, що сталося, я просто відволікся й підставився... — я ніяково знизав плечима, несподівано гостро усвідомивши, що викладач і четверо моїх однокурсників, про існування яких я геть забув, витріщаються на мене. — Це все через мене. Не підготувався. — Джеймс, про якого я не забув (хіба ж такс взагалі було можливо: забути про Джеймса?) дивився на мене так стривожено, що я мало не розсміявся. — Та ні, серйозно, — промовив я. — Зі мною все гаразд...

Утім, повертаючись на своє місце, я мало не зашпортнувся, а в голові в мене паморочилося так, наче Джеймс і справді мене вдарив.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Наша перша читка напам’ять не задалася. Це була також перша репетиція на сцені. Глядацька зала Арчібальда Деллекера вміщувала п’ятсот глядачів. Оздоблювали її з усією скромністю, гідною оперного театру доби бароко. Крісла були оббиті тим самим синім оксамитом, з якого пошили головну завісу, а люстра мала такий ефектний вигляд, що деякі глядачі з балконів дивилися на неї більше, ніж на сцену. Попереду ми мали ще шість тижнів репетицій. Ані декорацій, ані справжніх платформ поки що не було, але місце під них позначили на сцені скотчем. Здавалося, ніби ми стоїмо посередині велетенського лабіринту.

Текст Каски я вивчив, але за Октавія ще не брався як годиться — все одно він з’являється лише в четвертій дії. Скоцюрбившись у третьому ряду, я гарячково перечитував свої рядки, поки Александр із Джеймсом намагалися пробитися крізь те, що ми почали називати «сценою в наметі». На ту мить це почасти була суперечка щодо воєнної стратегії, а почасти — сварка коханців.

ДЖЕЙМС: Чи міг би я з тобою так вчинити?

Коли таким жадібним стане Брут,

Що приховає золото від друга,

Хай блискавками вб’ють його боги!

Александр: Тобі не відмовляв я.

ДЖЕЙМС: Відмовляв.

Александр: Та ні! Мої слова перекрутив

Дурний гонець. Ти краєш серце, Труте!

Недоліки у друзях вибачають,

А ти їх перебільшуєш лишень[25].

Вони так довго й так люто дивилися один на одного, що я кинув оком на режисерське крісло ще до того, як Джеймс кліпнув і промовив:

— Текст!

Мене кольнуло співчутливе зніяковіння. Річард, який за лаштунками чекав на свій вихід привидом Цезаря, переступив з ноги на ногу, склавши руки на грудях.

— Вони мене болюче зачепили, — гукнула Ґвендолін із глибини залу. З того, як вона карбувала ритм, я зрозумів, що постійні зволікання вже починають її дратувати.

ДЖЕЙМС: Вони мене болюче зачепили.

Александр: Не любиш ти мене.

ДЖЕЙМС: Лиш вад твоїх.

Александр: Друг не повинен вади помічати.

ДЖЕЙМС: Підлесники не помічають вад,

Хоч би вони були, як той Олімп.

АЛЕКСАНДР: То хай ідуть Антоній і Октавій,

Щоб лиш мені помститися! Стомився

Я від життя... Текст!

ҐВЕНДОЛІН: Ненависний я другу.

Александр: ...Ненависний я другу.

Аж до нестями брат мене довів.

Я зганьблений, як раб. Мої гріхи

Розібрані... Дідько! Текст!

ҐВЕНДОЛІН: Розібрані і завчені напам’ять.

Александр: Так, перепрошую.

...Розібрані і завчені напам’ять,

Щоб при нагоді кинути в обличчя.

Я виплакав би душу із очей!

Александр простягнув уявний кинджал (реквізиту в нас іще не було) і рвонув комір сорочки.

Александр: Ось мій кинджал, я відкриваю груди.

В них серце, що золоте... перепрошую... за золото дорожче, Цінніше за Плутонові скарби... Усе правильно? Хай йому грець... Текст!

Він глянув на режисерське крісло, але, перш ніж Ґвендолін встигла підказати йому репліку, з-за лівої куліси у світло софітів ступив Річард.

— Перепрошую, — промовив він, і його глибокий голос пішов луною в майже порожній залі. — Ми що, цілий вечір витратимо на цю сцену? Вони ж реплік не знають, уже зрозуміло!

У тиші, що запала після його слів, я витріщився на Джеймса, роззявивши рота, боячись озирнутися. Вони з Александром обидва прикипіли до Річарда такими розлюченими поглядами, наче той бовкнув якусь непристойність. Мередіт завмерла де сиділа — просто на підлозі в проході, з витягнутою ногою — вона саме розминала її, намагаючись позбутися судоми в підколінку. Рен і Філіппа витягнули шиї, вдивляючись у темряву понад моїм плечем. Я нарешті зважився оглянутися. Ґвендолін встала. Фредерік сидів біля неї, склавши руки на грудях, і насуплено дивився в підлогу.

— Річарде, годі, — з притиском промовила Ґвендолін. — Ідіть перепочиньте п’ять хвилин і не повертайтеся, поки не охолонете.

Річард якусь мить так і стояв незрушно, наче не розуміючи почутого, аж тоді рвучко розвернувся на п’ятах і пішов за лаштунки, не промовивши більше ані слова.

Ґвендолін озирнулася до Джеймса й Александра.

— Ви двоє теж маєте на перепочинок п’ять хвилин. Перечитайте текст і повертайтеся готовими до роботи. Словом, загальна перерва. Усі геть звідси.

Коли ніхто не зрушив з місця, вона плеснула в долоні, виганяючи нас із зали, наче набридливих курчат, що потнулися куди не слід. Я ще мить зволікав, доки повз мене не проминув Джеймс, аж тоді пішов за ним до складу декорацій.

Александр уже був там і саме розкурював косяк.

— Сучий син! — промовив він. — Та в нього реплік удвічі менше, ніж у нас! І вистачає ж нахабства переривати нашу першу читку напам’ять! Та пішов він! — Александр сів, із силою затягнувся, потім передав косяк Джеймсові. Той зробив коротку затяжку й віддав його назад.

— Власне, маєш слушність, — озвався Джеймс, видихаючи віхтик білого диму. — Але й він також.

Александр здавався обуреним.

— Овва! Ну тоді й ти йди, за компанію!

— Та не лізь ти в пляшку... Нам і справді варто було краще вивчити текст. Річард просто нам про це сказав.

— Еге ж... — втрутився я. — Але повівся при цьому як останній довбак.

Кутик Джеймсових вуст смикнувся в натяку на посмішку.

— І справді.

Двері прочинилися, і з’явилася Філіппа, мерзлякувато обіймаючи себе руками за плечі, — надворі проти ночі було прохолодно.

— Привіт. Як ви тут, усе гаразд?

Александр ще раз глибоко затягнувся й розтулив губи так, що дим ринув назовні лінивою цівкою.

— Довгий у нас нині вечір, — промовив Джеймс невиразно.

— Якщо вам від того полегшає, там Мередіт оце щойно відірвала Річардові макітру.

— Це ж за що? — поцікавився я.

— За те, що він поводився як довбень, — озвалася Філіппа, наче це було очевидно. — Те, що вона з ним спить, аж ніяк не означає, що вона не помічає, коли він козлить.

ДЖЕЙМС: Щось я не доганяю... То він довбень чи козел?

ФІЛІППА: Відверто кажучи, у Річарда незлецьки виходить два в одному.

Я: Ну, принаймні якийсь час йому нічого не перепаде.

Александр: Еге ж. Просто клас. 1 він від цього стане значно згідливішим...

— Власне, він перепросив, — озвалася Філіппа. — Перед Мередіт принаймні. Сказав, що поводився як хлопак і що йому дуже шкода.

— Та ну? — дим оповивав Александрову маківку — здавалося, голова от-от займеться. — То він у нас не просто козел, довбень і сучий син, але ще й перепросив? — він викинув косяк на підлогу й роздушив його черевиком. — Просто супер, тепер у нас немає жодних підстав на нього сердитися. Ні, серйозно, пішов він... — Александр облишив нарешті мордувати недопалок і підвів на нас очі. Ми стали навколо нього, міцно стискаючи губи, щоби втримати серйозний вираз облич. — Що таке?

Філіппа перехопила мій погляд, і ми обоє розреготалися.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА

«Час іде різною ходою для різних людей»[26]. Для нас він ішов однохіддю, риссю і галопом упродовж усього жовтня. (І ніколи не завмирав аж до ранку двадцять другого листопада, а відтоді — принаймні так мені здавалося — не зрушив з місця.)

Ми давно вже розібралися з нашими сильними й слабкими сторонами. Після Мередіт робити це довелося Александрові. Він оголосив, і то з гордістю, що здатний лякати людей, але водночас зізнався, що переймається, чи не став лиходієм у персональній історії. Рен виявилася власницею двогострого меча; вона була у найтіснішому контакті зі своїми емоціями, але, як наслідок, стала надто вразливою, щоб вижити в акторському середовищі з його несамовитою конкуренцією.

Річард розповів те, що нам і до того було добре відомо: він непереборно впевнений у собі, але через його его з ним дуже важко працювати.

Філіппа виголосила без найменшого збентеження, що вона різнобічна, але через це в неї немає «амплуа» й вона ризикує завжди грати виключно другорядних персонажів. Джеймс — він говорив повільно, замислено, здається, навіть не зважаючи на присутність усіх інших, — пояснив, що повністю занурюється в кожного свого героя, але інколи в нього не виходить потім спекатися їх і знову навчитися бути собою. Коли настала моя черга сповідатися, ми вже так знечулили до комплексів одне одного, що моє зізнання — мовляв, я найменш здібний на курсі, — здається, нікого не здивувало. Жодних переваг у себе я знайти не міг і чесно в цьому зізнався, але мене перебив Джеймс.

— Олівере, кожна сцена за твоєї участі виходить про інших. Ти найкраща людина й найщедріший актор з нас усіх, а це значно важливіше за талант, — сказав він.

Я негайно заткнувся, упевнений, що так вважає лише він. Але, дивина та й годі, ніхто йому не заперечив.

Шістнадцятого жовтня ми влаштувалися на своїх звичних місцях у галереї. Надворі був просто-таки ідеальний осінній день, усі дерева над озером ніби одночасно зайнялися. Вибухи кольору — помаранчево-брунатного, сірчано-жовтого, криваво-червоного — відбивалися на поверхні води догори дриґом.

Джеймс глянув у вікно понад моїм плечем і промовив:

— Схоже, Ґвендолін змусила наших художників варити стільки бутафорської крові, що вистачить залити весь берег.

— А кумедно було б...

Він похитав головою, смикнувши кутиком вуст, і ковзнув на стілець навпроти мене. Я підсунув йому філіжанку на блюдці та спостерігав, як він з усмішкою наблизив її до губ. Аж тоді з коридору ввірвалися до галереї інші, і чари лінивого супокою розвіялися в повітрі, наче хмаринка пари.

Офіційно ми відклали поки що заняття по «Цезарю» й узялися за «Макбета», але знайомі репліки з «Цезаря» все одно крутилися в нас на язиках, і напруга бриніла в повітрі. Тижні складних репетицій і психологічні маніпуляції Ґвендолін призвели до того, що про об’єктивність тепер годі було мріяти. Того дня все розпочалося зі звичайної розмови про структуру трагедії, але швидко перетворилося на суперечку.

— ...Ні, я цього не казав, — промовив Александр під час заняття, роздратовано відкидаючи пасма з обличчя. — Я казав, що структура трагедії в «Макбеті» просто-таки кидається в очі. А «Цезар» порівняно з цим — звичайний телесеріал.

МЕРЕДІТ: І що це, в біса, означає?

ФРЕДЕРІК: Мередіт, будь ласка, обережніше зі словами.

Рен поворухнулася на підлозі, поставила чашку на блюдце, яке тримала між колінами.

— Ні, — втрутилася вона. — Я розумію, про що ти.

РІЧАРД: Тоді поясни іншим, зроби нам таку ласку.

РЕН: Макбет — ідеальний трагічний герой.

ФІЛІППА: Трагічний недолік — шанолюбство.

Я: (чхаю).

— А леді М. — ідеальна трагічна лиходійка, — додав Джеймс, дивлячись то на Рен, то на Філіппу, наче чекаючи на їхню згоду. — На відміну від Макбета, в неї немає жодних докорів сумління щодо вбивства Дункана, а це фактично торує шлях усім іншим їхнім злочинам.

— То в чому різниця? — спитала Мередіт. — У «Цезарі» все так само. Брут і Кассій вбивають Цезаря і цим прирікають себе на катастрофу.

— Але ж вони не лиходії, еге ж? — спитала Рен. — Тобто Кассій, можливо, лиходій, але Брут робить те, що робить, для блага Риму.

— Не тому, що я любив Цезаря менше, а тому, що я більше любив Рим[27], — процитував Джеймс.

Річард нетерпляче фиркнув і поцікавився:

— До чого ти хилиш, Рен?

— До того, що і я, — відповів Александр, подавшись уперед до самого краєчка канапи, так що коліна підібганих ніг опинилися в нього аж біля грудей. — «Цезар» — трагедія зовсім іншої категорії, ніж «Макбет».

МЕРЕДІТ: Тоді якої?

АЛЕКСАНДР: А хрін його знає.

ФРЕДЕРІК: Ллександре!

АЛЕКСАНДР: Перепрошую.

— Гадаю, ви все надто ускладнюєте, — промовив Річард. — І в «Цезарі», і в «Макбеті» розклад однаковий. Трагічний герой — Цезар. Трагічний лиходій — Кассій. Ні се ні те — Брут. Припускаю, між ним і Банко можна поставити знак рівності.

— Чекайте-но, — втрутився я. — То це ж виходить, що Банко...

Але мене перебив Джеймс.

— Тобто ти вважаєш, що трагічний герой — Цезар? Річард знизав плечима.

— А хто ж іще?

Філіппа тицьнула в Джеймса:

— Та, власне...

— Це має бути Брут, — промовив Александр. — Антоній чітко дає це зрозуміти в п’ятій сцені п’ятої дії. Там твоя репліка, Олівере. Що саме він каже?

Я: Так, Брут був найшляхетнішим із римлян. Всі змовники... (пчхи!) ...що Цезаря вбивали, Зробили це від заздрості, лиш Брут При цьому думав про загальне благо, З високих убиваючи спонук[28].

— Ні, — наполягав Річард. — Брут не може бути трагічним героєм.

Джеймс здавався прикро враженим.

— Але чому ні?!

Річард мало не розреготався, завваживши вираз його обличчя.

— Та тому, що в нього аж чотирнадцять трагічних вад! — вигукнув він. — А в героя має бути лишень одна!

— У Цезаря це шанолюбство, так само як і в Макбета, — втрутилася Мередіт. — Тут усе просто. Єдина трагічна вада Брута — це те, що він достатньо дурний, щоб дослухатися до Кассія.

— Але як Цезар може бути героєм? — спитала Рен, дивлячись то на одного, то на іншу. — Він же ж помирає в третій дії!

— Так, але п’єса ж названа на його честь! — видихнув Річард із притиском, у голосі в нього вчувалося роздратування. — Так само як усі інші трагедії названі на честь головного трагічного героя!

— Овва... — невиразно озвалася Філіппа. — Ти що, і справді збираєшся доводити власну точку зору, виходячи з назви п’єси?..

— А я й досі прагну почути, що ж там за чотирнадцять вад таких... — докинув Александр.

— Я не мав на увазі, що їх і справді рівно чотирнадцять, — промовив Річард силувано. — Я зараз про те, що неможливо виокремити одну ваду, яка примушує його вкоротити собі віку.

— Але ж хіба не годиться припустити, що трагічна вада Брута — його безмежна любов до Риму? — спитав я, дивлячись понад столом на Джеймса, який, примружившись, прикипів поглядом до Річарда. Фредерік стояв біля дошки, підтиснувши губи, і слухав нас.

— Ні, — заперечив Річард. — Бо, окрім неї, є пиха, марнославство, зарозумілість...

— Це все, взагалі-то, приблизно одне й те саме, кому про це знати, як не тобі... — Джеймсів голос розкраяв Річардову промову, і всі ми вражено замовкли.

— І що це було? — поцікавився Річард. Джеймс стиснув зуби, і я зрозумів, що він не збирався промовляти це вголос.

— Ти мене почув.

— Так, хай йому грець, почув... — озвався Річард, і від цього крижаного уривчастого голосу в мене стали сторч волосинки на потилиці. — Даю тобі нагоду забрати свої слова назад.

— Джентльмени... — я майже забув про Фредерікову присутність. Він говорив тихо, м’яко, і на мить я подумав, що від шоку він от-от зомліє. — Досить.

Річард, який подався вперед, наче готовий схопитися з канапи й накинутися на Джеймса, зм’як і відкинувся на подушки. Рука Мередіт ковзнула йому на коліно.

Джеймс відвів очі.

— Вибач, Річарде. Мені не варто було цього казати.

Річардове обличчя спочатку лишалося невиразним, аж тоді гнів розтанув, і тепер вигляд у нього був пригнічений.

— Мабуть, я на це заслужив, — промовив він. — Я ж так і не перепросив до пуття за те, що зірвався тоді на прогоні. Мир, Джеймсе?

— Так, звісно, — Джеймс знову звів очі, плечі його полегшено розпружилися. — Мир.

Запала коротка ніякова пауза. Я обмінявся спантеличеними поглядами з Філіппою та Александром. Мередіт промовила:

— А що це щойно було? На бога, це ж усього лише п’єса!

— Власне... — Фредерік зітхнув, зняв окуляри й заходився протирати скельця краєчком сорочки. — Дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Річард повів бровою до Джеймса.

— На мечах за їдальнею? Завтра на світанку?

ДЖЕЙМС: Лише за умови, що Олівер буде моїм секундантом.

Я: Тож і я померти

Готовий у надії на життя[29].

РІЧАРД: Чудово. А Мередіт — моєю секунданткою.

АЛЕКСАНДР: Дякую за довіру, Ріку.

Річард розреготався, схоже, усе пробачивши. Ми повернулися до обговорення, і розмова тривала цілком мирно, але краєм ока я все одно спостерігав за Джеймсом. Між нами всіма й раніше траплялося суперництво, але ніколи доти не ставалося таких відвертих виявів ворожості. Зробивши ковток чаю, я переконав себе, що ми просто занадто гостро реагуємо. Актори за своєю природою мінливі — алхімічні істоти, створені з легкозаймистих елементів: емоцій, его, заздрощів. Щойно нагрієш, перемішаєш — і можеш отримати золото. Або катастрофу.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Гелловін наближався, наче тигр поночі, з тихим попереджувальним гарчанням. Усю другу половину жовтня небо було грозове, ніби побите синцями, і Ґвендолін щоранку зустрічала нас фразою: «Оце погода в нас — просто-таки огидно-шотландська!».

Лиховісний день підповзав майже впритул, і серед студентів наростав схвильований гомін, який уже годі було вгамувати. Уранці тридцять першого, поки ми наливали собі каву в їдальні, довкола нас стиха перемовлялися. Усі воліли знати: що ж станеться сьогодні на вітристому пляжі?

Ми були надто знервовані, щоб зосередитися на заняттях, тому Каміло відпустив нас раніше, наказавши «іти готуватися до чарів». Повернувшись до Замку, ми всіляко намагалися не перетинатись, тинялися по кутках і товкли знову й вкотре власні репліки, наче пацієнти божевільні. Коли настала відьомська пора, ми, одне за одним, рушили до лісу.

Ніч була якоюсь аж лячно теплою, я насилу дибав у м’якій, оксамитовій темряві заломистою лісовою стежкою. Невидимі корені дерев пнулися вгору, силкуючись ухопити мене за кісточку. Якоїсь миті я все ж таки зашпортнувся і впав. Вогкий запах близької негоди залоскотав ніздрі. Я обтрусився й далі йшов уже обережніше. Серце калатало стрімко й гучно, наче в переляканого кроля.

Діставшись до початку стежки, я на мить злякався, що спізнився. Годинника серед предметів мого костюма, який складався зі штанів, чобіт, сорочки й френча — умовно військового, бо він не належав до уніформи жодної армії, — не було. Я завмер на узліссі, вдивляючись у будівлю Холлу там, на пагорбі. Тьмяно світилися три чи чотири вікна — і мені майнуло, що це хтось зі студентів, надто обачних, щоб потнутися на берег, вирішив боязко спостерігати за дійством здаля. У темряві хрупнула гілка, і я озирнувся.

— Хто тут?

— Олівере? — голос був Джеймсів.

— Так, — озвався я. — Де ти?

Він вигулькнув поміж двох чорних сосон. Обличчя здавалося блідим овалом у потемку. Джеймс був убраний у стрій, подібний до мого, але на плечах мав срібні еполети.

— Я так і сподівався, що моїм Банко будеш ти... — промовив він.

— Мабуть, я маю тебе привітати, всевладний тане...

Тепер, коли мої підозри підтвердилися, я відчув маленький проштрик гордості.

Водночас мене охопило непевне погане передчуття, якесь незрозуміле сум’яття. Не дивно, що Річард так засмутився, коли розподілили ролі...

Північ. Віддалений подзвін дзиґарів на каплиці розкраяв незрушне нічне повітря, і Джеймс щосили стиснув мою руку.

— Ударив дзвін. Пора мені. Іду!

Дункане, дзвін скорботний, що гуде,

Тебе у рай чи в пекло проведе[30].

Він відпустив мене і зник у тінях гущавника.

Я пішов слідом, але тримався трохи віддалік — ану як знову зашпортнуся і звалимося вже обидва?..

Смуга дерев на північному березі між пляжем і Холлом була густою, але вузькою, і незабаром поміж гілками я помітив тьмяно-помаранчеві відблиски вогнища. Джеймс — я тепер уже чітко бачив його чи принаймні його обрис — зупинився, і я навшпиньки підійшов ближче.

На пляжі зібралося кількасот людей. Деякі щільно вмостилися на лавках. Інші тісними маленькими групками влаштувалися просто на піску — їхні чорні силуети вирізнялися на тлі яскравого багаття. Гуркіт грому заглушив плюскіт хвиль і потріскування вогню. Глядачі захоплено зашепотілися, коли небо в нас над головами, лиховісно пурпурове, наче написане олійними фарбами, підсвітила біляста блискавка.

Потім на березі запала тиша, аж раптом пролунав чийсь високий дзвінкий голос:

— Дивіться!

До берега поверхнею озера наближався якийсь темний огром, щось довге й округле, схоже на спину лохнеського чудовиська.

— Що це? — видихнув я.

— Відьми, — повільно озвався Джеймс. Відблиск полум’я танцював червоними лелітками в його зіницях.

Коли монструозна почвара підсунулася ближче, поступово набуваючи чітких обрисів, я зрозумів, що це перевернутий догори дриґом човен. Судячи з висоти корпусу над водою, під ним було достатньо місця для повітряної кишені. Човен наблизився, на мить поверхня озера зробилася гладенькою, наче скло. Аж тоді нею пішли брижі, озеро здригнулося, і з води повстали три постаті. Глядачі хором йойкнули.

Дівчата радше скидалися на привидів, а не на відьом. Гладенькі мокрі пасма закривали обличчя, напівпрозорі білі сукні облягали руки й ноги, вилися за ними цівками туману. Коли вони щойно з’явилися з води, з їхніх пальців скрапувало, а тканина так обліплювала тіла, що легко було зрозуміти, хто з них хто, хоч голів вони не підіймали. Ліворуч була Філіппа — її довгі ноги й вузькі стегна ні з чиїми не сплутаєш. Праворуч — Рен, нижча й тендітніша за подруг. А посередині — Мередіт, з розкішними безсоромними вигинами під тонкою білою тканиною. У моїх вухах застугоніла кров. На мить ми з Джеймсом забули один про одного.

Мередіт підвела підборіддя, щоб пасма волосся зісковзнули з чола і відкрили обличчя.

— Щоб знов зійтися нам усім,

Сигналом буде дощ чи грім? — спитала вона. Голос її прозвучав низько й соковито в духмяному повітрі.

— Діждемося, щоб стихнув бій,

Тоді збираймося мерщій! — відповіла Рен грайливо.

— Але ж не в темряві нічній, — а це вже був голос Філіппи, гортанний і зухвалий.

Звідкілясь із хащі докотився гуркіт барабану, і глядачі затремтіли від захвату. Філіппа озирнулася на звук, просто в бік стежки, де ми з Джеймсом ховалися поміж тінями.

— Барабан, барабан!

Йде Макбет, відважний тан! — Мередіт рвучко здійняла руки, що досі безвольно висіли, і двоє інших дівчат наблизилися до неї. Усі втрьох взялися за руки.

— Хай у цей вечірній час

Забреде Макбет до нас.

Хай не стріне у степу

Ані скирту, ні копу,

Ні притулку, ні багаття.

Вони встали трикутником і здійняли відкриті долоні до неба.

— Стій! Здійснилося закляття, — вигукнула Мередіт.

Джеймс раптом втягнув у себе повітря, наче до того навіть не дихав, — і зробив крок у коло світла.

— Оце був день — жахливий і щасливий! — промовив він, і всі обернулися до нас. Я й собі підійшов ближче, уже не боячись зашпортнутися.

— Далеко ще до Форреса? — спитав я, а тоді завмер. Троє дівчат стояли пліч-о-пліч, дивлячись просто на нас. — Хто ці

Відлюдкуваті й висохлі створіння?

Хоч на землі стоять вони, проте

Не добереш — чи люди це, чи духи?

Тепер ми спускалися повільніше. За нами стежила тисяча очей, п’ятсот пар легень затамували подих.

Я: Питання зрозуміли? Ніби так,

Бо одночасно палець заскорузлий

Притиснули усі до вуст сухих.

ДЖЕЙМС: Ви говорити вмієте? Хто ви?

Мередіт раптом схилилася перед нами в глибокому поклоні.

— Хай славиться Макбет, Гламісський тан!

Рен підступилася ближче й опустилася навколішки.

— Хай славиться Макбет, Кавдорський тан!

Філіппа не зрушила з місця, але промовила чистим дзвінким голосом:

— Хай славиться Макбет, король майбутній!

Джеймс відсахнувся. Я втримав його за плечі й спитав:

— Ти затремтів, Макбете? Ти злякався

Солодких слів?

Він скоса глянув на мене, і я знехочу його відпустив. Повагавшись мить, я прослизнув повз нього, зійшов з останньої піщаної сходинки й опинився серед відьом.

Я: Зізнайтесь задля правди,

Ви — привиди, чи все ж таки — живі?

Мій друг від вас почув на знак вітання

Свій титул, і обіцянку нового,

І віщування долі короля.

Його ви схвилювали. То чому ж

Про мене ви нічого не сказали?

Якщо ви здатні бачити майбутнє

І знати долю кожної зернини,

Мені відкрийте — я не жду від вас

Ні особливих милостей, ні гніву.

Мередіт миттю схопилася із землі.

— Будь славен ти! — вигукнула вона, і двоє інших луною повторили те саме. Мередіт стрімко подалася вперед, опинившись мало не впритул до мене, між нашими обличчями лишалося буквально кілька сантиметрів.

— Ти нижчий, ніж Макбет, зате ти — вищий.

Рен вигулькнула в мене за спиною, її пальці потарабанили по моїх лопатках, і вона глянула на мене з лукавою посмішкою.

— Нещасний ти, зате ти щасливіший.

Філіппа так і трималася віддалік.

— Ти не король, та королів народиш, — виголосила вона байдужо, майже знудьговано. — Хай слава знайде вас, Макбет і Банко!

Рен та Мередіт і досі пестили й обмацували мене, термосили мій одяг, вивчали обриси моїх шиї і плечей, відкидали волосся з чола. Рука Мередіт сягнула до моїх губ, пучки торкнулися нижньої, аж тоді Джеймс, який спостерігав за всім цим з якоюсь захопленою огидою, здригнувся й заговорив. Голови дівчат розвернулися до нього, а я поточився, бо від того, що я залишився поза їхньою увагою, мені раптом підітнулися коліна.

ДЖЕЙМС: Провісниці, ви ще не все сказали.

По смерті батька Сінела я — тан

Гламісський, та Кавдорським буть не можу, Бо тан Кавдорський сам іще живий.

А стать мені Шотландським королем

Ще важче, ніж Кавдором. Звідкіля

Взялись ці нісенітниці?

Вони лише похитали головами, притиснули вказівні пальці до вуст і ковзнули назад до води. Коли відьми зникли в глибині, а ми майже оговталися, я розвернувся до Джеймса, вичікувально звівши брови.

— З їхніх слів,

Твої нащадки будуть королями, — промовив він.

— А ти — ще за життя!

— Я — тан Кавдорський?

Чи я не зрозумів?

— Ні, саме так.

З-за дерев прошелестіли, наближаючись, чиїсь кроки, і я озирнувся.

— Та хто сюди іде?

Сцену було майже завершено, і поміж своїми репліками я раз у раз глипав на воду. Вона знову була незрушна, у гладіні відбивалося грозове пурпурове небо. Коли настав час, я і двоє щасливчиків-третьокурсників, що грали Росса й Ангуса, вийшли праворуч, геть з освітленої вогнищем ділянки.

— Ми все, — прошепотів один із них. — Ні пуху ні пера.

— До дідька, — я чкурнув за повітку, що стояла на самому краєчку пляжу.

Завбільшки вона була з вуличний туалет, і, зазирнувши за ріг, я побачив багаття, човен догори дриґом на воді та смужку піску, де тепер самотою стовбичив Джеймс.

— Чи не кинджал я бачу у повітрі?

Мені б його схопити за руків’я... — він заходився щось намацувати в порожньому повітрі перед собою.

— А, ти не дався! Та тебе я бачу!

Цей монолог я ніколи не сподівався від нього почути. Джеймс був надто бездоганним, щоб говорити про кров і вбивство від імені Макбета, але зараз, у червоних відблисках полум’я, він уже не здавався схожим на янгола. Натомість у його красі з’явилося щось диявольське — щось заборонене.

— Твердь земна,

Моїх не слухай кроків, щоб каміння

Не заволало: «Стій!» і ненароком Не сполохнуло тишу, повну жаху, Що ночі цій так личить... Я грожу, Але слова рішучість не розбудять. Слова — вода: вони лиш волю студять. Ударив дзвін. Пора мені. Іду!

Він ще раз прокляв Дункана й вислизнув, щоб зустрітися зі мною в потемку. Глядачі шепотілися, чекаючи, поки почнеться наступна сцена.

— А тепер що? — спитав я, коли Джеймс опинився поруч. — Здається... стривай.

Він відсахнувся, врізавшись у мене.

— Що?

— Геката! — просичав він.

Перш ніж я встиг зрозуміти, про що йдеться, з води стрімко випірнув Александр. Глядачі вражено зойкнули, коли збурена вода навколо нього ринула назад до озера. Він був мокрий, голий до пояса, з неприборканими кучерями навколо обличчя. Александр закинув голову і завив у небо, що той вовк.

— Дідько як є, — пробурмотів я.

З озера знову виринули дівчата.

— Що сталось? Ти не в гуморі, Гекато? — не встигла Мередіт завершити свою репліку, як Александр ухопив її за карк, навсібіч розбризкуючи воду.

— Я зла на вас, зухвалі і уперті! — прогарчав він. —

Як ви могли про таємниці смерті,

Свої не стримавши роти,

Макбету все розповісти,

Не втаємничивши в діла

Хоча б мене, царицю зла!

Джеймс раптом ухопив мене за руку.

— Олівере... — видихнув він. — «Занадто схожий ти на привид Банко...»!

— Дідько!.. Дідько!!!

Він затягнув мене до повітки, двері за нами зрадницьки рипнули. Тут, усередині, уся підлога була захаращена веслами й рятівними жилетами, так що насилу знайшлося місце, щоб стати обличчям до обличчя. На нижній полиці чекало п’ятилітрове цебро.

— Хай йому грець... — пробурмотів я, наспіх розстібаючи куртку. — Скільки, на їхню думку, нам знадобиться крові?

— Схоже, що ціле море... — озвався Джеймс, схилившись і піднімаючи накривку. — Халепа, оце воно тхне...

Солодкавий, гнилий сморід наповнив приміщення, а я тим часом намагався скинути із себе чоботи.

— Здається, за правдоподібність маємо нарахувати їм додаткові бали...

Моя рука заплуталася в рукаві.

— Трясця, трясця, трясця!!! Я застряг! Хай йому всяка всячи... Джеймсе, допоможи!!!

— Цить! Зараз! — Він підступився, смикнув сорочку за край, зриваючи її з мене через голову. Я заплутався головою в комірі, врізався в Джеймса...

— Ці штани можна кров’ю поливати? — спитав він, хапаючи мене за пояс, щоби втримати на ногах.

— Ну не піду ж я голяка!

Він узяв відро.

— Так, і справді. Рота закрий.

Я квапливо стулив губи й заплющив очі, а він вихлюпнув мені на голову відро, наче під час якогось збоченого поганського хрещення. Я зафиркав і закашлявся, коли рідина ринула на лице.

— Що це ще за гівняна бридота?

— Не знаю. А ще навіть не уявляю, скільки в тебе часу... — він потягнувся до моєї голови. — Не рухайся, — Джеймс розтер «кров» по моєму обличчю, грудях і плечах, запустив зашмаровані червоним пальці у волосся, щоб воно стало сторч.

— Отак-от... — якусь мить він просто дивився на мене водночас із огидою і захватом.

— То як я виглядаю?

— Офігезно... — видихнув він і підштовхнув мене до дверей. — Іди вже!

Зашпортуючись, я вибрався з повітки й чкурнув до дерев, лаючись, коли гостра рінь і соснова глиця штрикали мої босі ступні. Авжеж, чекати на північ, гадки не маючи, кого перестрінеш у темряві, було доволі моторошно, але існувала ще одна проблема. Я знав лише власні сцени, тому навіть не уявляв, скільки часу маю до тієї миті, коли муситиму вийти привидом Банко. Якась гілка шмагнула мене по обличчю, але я не звернув на це уваги й уперто дибуляв угору пагорбом, перечіпаючись через каміння, корені дерев та пагони рослин. Ще одна подряпина на мармизі — то дрібниці, я вже й так був по вуха в крові. Шкіра здавалася липкою, вистигаючи на свіжому нічному повітрі, серце знову заходилося — почасти через виснажливий шлях до стежки, почасти через страх проґавити свій другий вихід.

Як з’ясувалося, до узлісся я дістався навіть передчасно. Тепер я чвалав повільно й незграбно, під ногами тріскотіло якесь дрібне ломаччя, але глядачі схвильовано прикипіли очима до Джеймса —у того саме відбувалася друга розмова з відьмами. На мене ніхто не звертав уваги. Я зачаївся під низькою гілкою, гострий запах глиці на мить прорвався крізь сморід бутафорської крові, якою я був залитий з голови до ніг.

Рен: Щось у мене ниють кості.

Хтось іде до нас у гості.

Гак, з петлі злети

І його впусти.

ДЖЕЙМС: Гей, зупиніться, відьми опівнічні,

Що робите ви тут?

Дівчата танцювали коло багаття — простоволосі, з розкошланими пасмами, до спідниць прилипли зелені водорості. Час від часу одна з них кидала до вогню жменю мерехкого пилу, і в повітря злітав стовп кольорового диму. Я чекав на вихід у своєму сховку, бо був останнім у вервечці привидів. Але як саме вони з’являться? Я видивлявся серед натовпу глядачів знайомі обличчя, проте надворі було надто темно, щоб роздивитися риси. Ліворуч від повітки я таки спромігся вгледіти біляву голову Коліна й відблиски полум’я на чиїхось мідяних кучерях — схоже, то була Ґвендолін. І мимоволі мені майнуло: а де ж у біса Річард?

Вибух потойбічного сміху Рен знову повернув мою увагу до дійства на березі.

МЕРЕДІТ: Кажи!

РЕН: Питай!

Філіппа: Ми відповідь дамо!

Мередіт:Чекаєш ти на відповідь від нас

Чи від мудріших?

ДЖЕЙМС: Кличте якнайстарших.

Голоси дівчат злилися в тонкий безладний наспів. Джеймс, замислений, невпевнений, стояв, дивлячись на них.

Мередіт: Хай скипає на вогні

Піт убивці, кров свині,

Що пожерла свій приплід.

УСІ ТРОЄ: Привид привиду услід

Хай по черзі прийдуть в світ!

Філіппа кинула щось у полум’я, і вогонь заревів та шугонув угору просто над нашими головами. Низький голос пішов луною над пляжем — оглушливий, моторошний, наче ревіння якогось первісного божества. А оце вже достеменно Річард!

— Для тебе небезпечний Файфський тан.

Макдуфа бійся, щоб не втратить сан!

Видно його не було, але голос тиснув на нас зусібіч, такий гучний, що від нього аж завібрували кістки. Для Джеймса це було такою ж несподіванкою, як і для мене, як і для всіх інших, і він промовив, затинаючись:

— Що ж, дякую! Пересторога вчасна.

Мене ти зрозумів, але скажи...

Річард перервав його, знов оглушливо заревівши.

Річард: КРИВАВИМ БУДЬ, ВІДВАЖНИМ І СМІЛИВИМ:

ДЛЯ ВОРОГІВ ТИ БУДЕШ НЕВРАЗЛИВИМ.

ХТО ЖІНКОЮ НАРОДЖЕНИЙ НА СВІТ, ТОГО ТОБІ БОЯТИСЯ НЕ СЛІД.

ДЖЕЙМС: Живи, Макдуфе! Можна не боятись.

Річард: СМІЛИВИЙ БУДЬ, ЯК ЛЕВ. ПУСТА ТРИВОГА, КОЛИ ОБСТУПИТЬ ВІЙСЬК ЧУЖИХ ОБЛОГА.

АЖ ПОКИ ЛІС БІРНАМСЬКИЙ ЇМ УСЛІД НА ДУНСИНАН НЕ РУШИТЬ У ПОХІД, МАКБЕТ НЕЗЛАМНИЙ.

ДЖЕЙМС: Ні, тому не бути!

Стволи дерев із місця не зіпхнути.

Не наймеш їх, як військо, хай вам біс!

Спокійний будь: стоїть Бірнамський ліс.

Радій і знай: не втративши вінця, Земним шляхом ти пройдеш до кінця.

Але іще питання я задам:

Скажіть мені, раз все відоме вам,

Чи зійде потім на престол держави

Рід Банко?

Відьми знову заголосили всі разом:

— Ні про що вже не питай!

ДЖЕЙМС: Відповідайте, відьми, бо навіки

Я можу вас проклясти!

ВІДЬМИ: Честолюбне серце раньте

І в пітьму безмовно каньте!

Вісім постатей у плащах звелися з останнього глядацького ряду. Дівчина, яка сиділа поруч, вражено зойкнула. Постаті ковзнули до центрального проходу й почали спускатися сходами (це що, знову третьокурсники? — подумав я). Джеймс спостерігав за ними нажаханими очима.

— Лиш Судний день ланцюг їх перерве?

Іще один! — видихнув він.

Серце в мене підстрибнуло кудись у горло. Я ступив у світло вдруге. Бутафорська кров липко виблискувала в мене на шкірі. Джеймс прикипів до мене очима, усі глядачі озирнулися. У тиші затріпотіли здушені зойки.

— Жахливий вигляд! — кволо пробелькотів Джеймс. Я знову заходився спускатися сходами. Здійнявши руку, я вказав на вісім постатей у киреях, визнаючи їх за своїх кревних.

— Привиди не брешуть.

Бо недаремно ж з посмішкою Банко

Як на нащадків дивиться на них... — видихнув Джеймс.

Я опустив руку, і постаті зникли, розчинилися в потемку, що оточував нас зусібіч, наче їх і не було зовсім. Ми з Джеймсом стояли біля вогнища — нас розділяло не більше трьох метрів. Я виблискував ясно-червоним, моторошний і закривавлений, наче новонароджене немовля. Обличчя мого друга було білим-білісіньким.

— Хіба не так? — видихнув він, звертаючись, як здавалося, до мене. Запала дивна тиша, яка щомиті важчала. Ми обидва подалися вперед, не зрушивши з місця, наче чекали, що зараз щось станеться. Але між нами раптом вигулькнула Мередіт.

— Звичайно, так, — промовила вона, і Джеймс нарешті відвернув від мене погляд. — Та не засмучуйся, дивак.

Він дозволив відвести себе назад до вогнища, до звабливих проявів відьомської уваги. Я піднявся нагору сходами, зупинився там і завмер — привидом, який переслідував Макбета. Двічі Джеймсів погляд повертався до мене, але глядачі дивилися лише на дівчат. Ті кружляли біля багаття, реготали в грозове небо, а потім знову заспівали. Джеймс якусь мить нажахано витріщався на них, а тоді відвернувся й чкурнув геть від вогнища.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

Зуб акули, жовч козла,

Гілка тиса, що була

Потай зрізана в пітьмі, Труп дитини, що в тюрмі Придушила шльондра-жінка, Жида грішного печінка...

Мередіт та Рен і досі танцювали, їхні рухи були дикими й шаленими. Філіппа тим часом здійняла в руках казан, який був закопаний глибоко в пісок. Багряна густа рідина коливалася в ньому — це була та ж сама бутафорська кров, що зараз лоскотала мою шкіру.

ВІДЬМИ РАЗОМ: Звийся, полум’я, скачи!

Дужче, зілля, клекочи!

З павіана кров цідіть І відвар уже студіть.

Філіппа перекинула казан. Почувся нудотний сплеск, і все занурилося в пітьму. Глядачі посхоплювалися з місць, ревучи від захвату й сум’яття. Я помчав назад, у свій прихисток під деревами.

Коли на березі ввімкнулося світло — тьмаві помаранчеві ліхтарики, що химерно блимали вздовж води, — пляж вибухнув криками, реготом та оваціями. Я стояв, зігнувшись, в прохолодному лісовому потемку, зіпершись долонями в коліна, і важко дихав. Мені здавалося, ніби я щойно дивом вибрався з-під зсуву лавини. Усе, чого мені зараз кортіло, — це знайти інших четвертокурсників і разом із ними полегшено зітхнути.

Але на тихе спокійне святкування можна було навіть не розраховувати. Гелловін вимагав воістину бучного гуляння, справдешньої вакханалії, і почалося все це вже незабаром. Коли викладачі й боязкі студенти першого та другого курсів пішли, звідкілясь виринули наче витворені залишками відьомської магії кеги, а з колонок, що так моторошно посилювали Річардів голос, ринула музика. Александр з’явився першим з наших, вибравшись із озера, немов ожилий потопельник. Шанувальники й друзі з інших факультетів (перших було чимало, других — хіба декілька) оточили його зусібіч, і він заходився розважати їх оповідкою про те, як понад годину просидів у воді. Я ще трохи постояв у безпечному сховку під деревами, добре усвідомлюючи, що з маківки до п’ят у бутафорській крові, тож поза увагою залишитися не вийде.

Лише помітивши Філіппу, я зважився нарешті вийти на пляж.

Щойно я потрапив на світло, мене почали вітати, плескати по спині й куйовдити волосся, доки не збагнули, який я липкий. Коли я дістався до Філіппи, в руках у мене було вже дві пластянки з пінистим пивом, які хтось устиг мені втелющити.

— На, тримай! — я простягнув їй один зі стаканчиків. — Веселого Гелловіна!

Вона глянула на моє закривавлене лице, на брудні босі ноги, знову підвела очі на обличчя.

— Нівроку костюмчик.

Я смикнув Філіппу за рукав сукні — та була досі мокра і майже прозора.

— Твій мені більше до вподоби.

Вона закотила очі.

— Як гадаєш, цього року нас усіх примусять роздягтися догола?

— Ну, в нас іще різдвяний карнавал попереду.

— Боже милий, бодай тобі заціпило...

— Інших бачила?

— Мередіт пішла шукати наш Моторошний Голос. А де Джеймс і Рен — зеленого поняття не маю.

Александр перепросив у слухачів і втиснувся поміж нами, обійнявши за шиї.

— А незлецьки все пройшло, га? — промовив він. І додав: — Хай йому грець, Олівере, ну ти й нечупара!

— Не нечупара, а Банко. — Обидві мої сцени він провів під перевернутим човном.

— Від тебе сирим м’ясом смердить.

— А від тебе — затхлою водою з озера.

— Touche[31], — вишкірився він і потер долоні. — То що, розпочинаємо тусу?

— Це ж як ми її маємо розпочинати? — поцікавилася Філіппа.

— Бухати, горлати, відриватися! — він націлився на неї пальцем, наче пістолетом. — Хіба що в тебе є кращі ідеї!

Вона здійняла руки — мовляв, здаюся! — і кинула:

— Що ж, покажи приклад.

Схоже, Гелловін викликав у студентів Деллекера напад якоїсь сибаритської істерії. Те, що я пам’ятав про вечірки з попередніх трьох курсів, швидко забулося, тому що студентів четвертого вважали ледве не зірками. Незнайомі люди, заледве знайомі й ті, яких я насилу впізнавав, завалювали мене та інших компліментами, питали, як довго тривали наші репетиції, і висловлювали належний подив, коли дізнавалися, що жодних репетицій не було взагалі. Десь годину я дудлив напої, які мені пропонували, затягувався косяками й цигарками, але невдовзі вже почав задихатися від натовпу, який щільно оточував мене зусібіч. Я заходився видивлятися когось зі своїх, зі студентів четвертого курсу театрального. (Від Александра й Філіппи мене відтіснили, хоча я не зрозумів, коли і як саме це сталося.) Я позбувся другокурсниці, яка несамовито пускала мені бісики, сказав, що хочу ще випити, відтак знайшов пиво і рушив до краю освітленого майданчика. Дихалося тепер трохи легше. Перспектива якийсь час спостерігати за гульбою, не беручи в ній участі, цілком мене влаштовувала. Я повільно цмулив пиво, аж тоді чиясь долоня лягла на моє передпліччя.

— Привіт!

— Мередіт.

Вона полишила групу хлопців з образотворчого (які, певно, благали її попозувати їм) і слідом за мною вислизнула з впру вечірки. Мередіт досі була у відьомському вбранні, і в тому запамороченому стані, у якому я на ту мить перебував, не витріщатися на неї було просто неможливо.

— Що, втомився вислуховувати, який ти в нас крутий? — поцікавилася вона.

— Більшість просто хотіла помацати кров.

Вона всміхнулася й провела пальцями від мого ліктя до плеча. — Маленькі хворі збоченці.

Мередіт напевно встигла хильнути, але п’янішала вона повільніше за всіх нас.

— А може, їм просто потрібен був привід, щоб тебе полапати... — вона злизнула цятку бутафорської крові з пучки пальчика й підморгнула мені. Її густі чорні вії були схожі на віяла зі страусового пір’я. Жест був просто нестерпно сексуальним, і це чомусь викликало в мене роздратування.

— Знаєш, — промовила вона, — а тобі личить отак-от — з оголеним торсом, у крові...

— А тобі — без бюстгальтера й у простирадлі, — озвався я машинально, і це лише наполовину був сарказм. Моя уява змалювала в уповільненій зйомці, як Річард вибиває мені зуби, і я додав голосно: — А де твій хлопець? Здається, я його не бачив.

— Та щось комизиться, намагається завадити мені й усім іншим розважитися як годиться...

Я простежив за напрямком її погляду. Там, на пляжі, Річард самотою сидів на лавці, обіруч тримаючи пластянку з напоєм і дивлячись на гультяїв так, наче вся та вечірка здавалася йому глибоко образливою.

— Що з ним?

— Та кого це парить? З ним завжди щось не слава богу... — вона смикнула мене за руку. — Гайда! Он, Джеймс тебе видивляється.

Руку я висмикнув, але слухняно пішов за нею слідом, одним ковтком вихиливши вміст пластянки. Я відчував, що Річард розлючено дивиться на мене.

Хтось ізнову розпалив багаття. Біля вогню стояли Джеймс і Рен, вони розмовляли й не звертали ні на кого уваги. Коли ми підійшли, Джеймс саме простягнув Рен свій мундир. Вона накинула його на плечі, щільно загорнулася, аж тоді опустила очі й розреготалася. Край мундира теліпався в неї біля колін.

— Як, у біса, ви всі четверо влізли під той човен? — спитав Джеймс, коли я опинився достатньо близько, щоб їх почути.

— Та, власне, там навіть доволі затишно було, — відповіла Рен. — Я разів п’ять випадково мало не цьомкнула Александра.

— Чудово. Зараз він ще хильне — і розповідатиме всім і кожному, що ти його хочеш аж нетямишся.

Рен розвернулася до нас і зойкнула, обіруч учепившись у комір Джеймсової куртки.

— Олівере, як ти мене налякав! У тебе й зараз вигляд моторошний.

Я: Я б залюбки змив кров, але вода, схоже, холодна.

РЕН: Та ні, як до пояса зайдеш, то нівроку...

Я: ...Каже дівчина, яка стоїть біля вогню, горнучись у чужий мундир.

— Рен, — Мередіт понад плечем подруги вдивлялась у бік лавок на пляжі. — Будь ласка, можеш поговорити з Річардом? Мені він страшенно набрид...

Рен зморено всміхнулася нам і промовила:

— О гідний слави, доблесний кузен!

Джеймс провів її очима, поки вона проштовхувалася крізь натовп. Мередіт зазирнула до його напівспорожнілої пластянки, забрала її й потягнулася за моєю.

— Стійте тут, — промовила вона. — Я зараз принесу ше випити.

— Чудово, — озвався я. — Чекаю не дочекаюся.

Коли вона пішла, Джеймс розвернувся до мене й спитав:

— З тобою все гаразд?

— Так, — кивнув я. — Усе нормально.

Зі скептичної посмішки я зрозумів, що він мені не вірить, але Джеймс милосердно змінив тему.

— Знаєш, а вигляд у тебе й справді жахливий. Ти мене до напівсмерті налякав, коли вигулькнув із-за дерев.

— Джеймсе, агов, ти ж сам зі мною це зробив!

— Еге ж, тільки тоді, у темряві, у тій повітці, воно було не так лячно. А потім, коли ти з’явився на світло, та ще з таким виразом обличчя...

— Що ж... — промовив я. — За кров’ю він з’являвся... Кров — за кров!

— Еге ж... З тобою гиркатися не варто...

— Повертаю комплімент, — озвався я. — 3 тебе вийшов на диво переконливий лиходій.

Він знизав плечима.

— Та краще вже лиходієм буду я, ніж Річард. У нього такий вигляд, наче він ладен когось вколошкати.

Я знову глянув у бік лавок. Річард і Рен сиділи пліч-о-пліч, схиливши одне до одного голови. Він щось говорив, лиховісно насупившись і втупившись у власні долоні. Неспокій, що вже вгамувався був, знову зринув на поверхню. Я сказав собі, що в мене просто крутить у животі, що я забагато випив за такий короткий проміжок часу...

— ...це — повість,

Яку дурний писака розповів

Із пристрастю й завзяттям, та без змісту... — промовив я. — Не зважай на нього.

Минула ще година, а може, навіть дві чи три. Небо було таким темним, що важко було визначити, скільки точно тривала гулянка, якщо лише не вимірювати плин хвилин кількістю спожитих напоїв. Я загубив лік після сьомого, але руки в мене повсякчас були зайняті. Студенти молодших курсів уже рушили назад до Холлу, пробираючись із реготом і лайкою поміж дерев, перечіпляючись за коріння, що стирчало з-під землі, і розхлюпуючи залишки пива просто на себе. Четвертокурсники з усіх факультетів і кілька третьокурсників, з тих, що молоді та ранні, лишилися.

Хтось вирішив, що розходитися, поки всі не вимокнуть до рубця, не годиться, і почалися непевні й хиткі півнячі двобої.

Після десятка раундів чемпіонами стали Александр із Філіппою. Вони скидалися радше на одне ціле, а не на двох окремих людей. Довгі ноги Філіппи так міцно обплели Александрові плечі, що ці двоє нагадували моторошних сіамських близнюків. Він стояв по пояс у воді, ледь погойдуючись, притримуючи Філіппу за коліна. На відміну від Мередіт, Александрове сп’яніння було очевидним, але, схоже, робило його непереможним.

— Хто наступний?! — горлав він. — Нездоланні, от ми хто!

— Якщо тебе все ж таки хтось здолає, будемо завершувати? — поцікавився Джеймс.

Решта наших сиділа на піску, босими ногами до озера. Забуті пластянки з напоями обтяжували пальці. Повітря було несподівано теплим як для жовтня, але прохолодна вода лоскотала ступні й нагадувала, що зима вже скоро.

Александр ледь похилився ліворуч і відпустив ногу Філіппи, щоб тицьнути рукою в наш бік; їй довелося вхопитися за іншу його руку, щоб не впасти.

— Хтось із вас, чуваки, — промовив він.

Я глянув на Джеймса й хитнув головою. Нас цілком улаштовувало просто критикувати їх і підбадьорювати, поки вони розправлялися із залишками третього курсу.

МЕРЕДІТ: Я назад до води не потнуся.

Філіппа: Що сталося, Мер? Не любиш жорсткої гри?

Десь із три десятки глядачів заулюлюкали й засвистіли.

МЕРЕДІТ: Я знаю, що ти робиш. Під’юджуєш мене.

ФІЛІППА: Звісно. А виходить?

МЕРЕДІТ: Зараз на власні очі побачиш, сучко. Стережися!

Глядачі загорлали, а Філіппа вишкірилася. Мередіт звелася, струсила із себе пісок і гукнула через плече:

— Ріку, агов! Час провчити цих бовдурів!

Річард, який зволів-таки спуститися на пляж, сидів десь за метр позаду нас.

— Ні, — озвався він. — Шийся в дурепи, якщо вже так кортить. Я збираюся залишитися сухим.

І знову регіт, уже зневажливіший. (Мередіт багато хто любив, але в неї було чимало заздрісників, тому будь-яку її невдачу декілька людей залюбки смакували.)

— Чудово, — сказала вона прохолодно. — А я піду.

Мередіт підсмикнула спідницю й зав’язала її вузлом на стегнах. А тоді увійшла у воду, озирнулася й гукнула:

— Ти йдеш, Олівере?

— Хто, я?

— Певно, що ти. Хтось же має допомогти мені потопити цих придурків. А Джеймс, хай йому грець, достеменно не збирається.

— Вона має слушність, — озвався Джеймс безтурботно. — Достеменно, хай мені грець, не збираюся.

(На відміну від усіх нас, кого вабило до Мередіт у якомусь біологічному, неуникному сенсі, Джеймс, здається, вважав її відверту сексуальність просто огидною.) Він посміхнувся, дивлячись на мене.

— Розважайся!

Ми з Мередіт якусь мить дивилися одне на одного, але лютий вираз її обличчя виключав саму можливість відмовитися. Люди, геть мені не знайомі, вигукували щось підбадьорливе, аж нарешті я трохи незграбно зіп’явся на ноги.

— Це паскудна ідея, — промовив я, звертаючись переважно до себе самого.

— Не переймайся, — Рен дала Джеймсові стусана ліктем. — Я примушу його разом зі мною вийти битися з переможцями.

Джеймс узявся заперечувати, але я не почув, що саме він сказав, тому що Мерсдіт ухопила мене за руку й потягнула до води.

— Ставай навколішки, — звеліла вона.

— От закладаюся, вона це всім хлопам каже, — докинув Александр. — Я бачу, ти ні скромності не маєш, // Ні сорому дівочого[32].

Я розлючено глипнув на нього й опустився навколішки у воду. Вона виявилася такою холодною, що мені аж перехопило подих, а груди й живіт ніби скувало кригою.

— Боже, — видихнув я. — Швидше, залазь уже!

— От закладаюся, він це каже всім дівкам, — зауважила Філіппа, підморгнувши. — Бувай здоров! Але скажу я щиро: // В твоє лицарство мала більше віри[33].

— Гаразд, — звернувся я до Мередіт, коли розпусний сміх знову забулькотів у моїх вухах. — Давай уже їх знищимо

— Оце правильний настрій! — Вона закинула мені на плече одну ногу, потім другу, і я відразу ж мало її не впустив. Вона була легенькою, але я налигався й аж дотепер не усвідомлював, як сильно. Мередіт умостила ступні в мене під пахвами, і я повільно виструнчився. Пролунали кволі оплески, а я досі намагався відновити рівновагу, прагнучи, щоб вода припинила штовхати й тягнути мене. Бутафорську кров на шкірі трохи розмило, і тепер вона стікала в мене по животу на пояс штанів.

Колін, наш зухвалий юний Антоній, схоже, взяв на себе обов’язки рефері. Він улаштувався верхи на перевернутому човні, в обох руках тримаючи по пластянці.

— Леді, пазурі не розпускаємо, — попередив він. — Очей одна одній не видряпуємо. Перший, хто зіштовхне дівчину у воду, переміг.

Я намагався зосередитися на Александрові, розмірковуючи, як би збити його з ніг. Обабіч мого обличчя маячили стегна Мередіт, вологі й гладенькі, і опанувати себе через це було важкувато.

— Ганьба, облудна і фальшива лялько![34] — виголосила Філіппа із захватом.

— Я — лялька? А, то ти на цьому граєш?

Ти зростом хизувалась перед ним,

Що ти, мовляв, висока та ставна!

Поставою його зачарувала

І виросла в очах його ще вище

Лиш через те, що я така мала?

Ах, я мала, мальована жердина?[35] — озвалася Мередіт.

— О, з нею не жартуй, як розізлиться:

Вона була ще в школі забіяка,

Хоча й мала, але несамовита![36] — розсміялася Філіппа.

І знову той самий обурливий регіт.

— Не дозволяйте їй шпильки пускати!

Пустіть мене до неї![37] — вигукнула Мередіт.

І ми рвонули вперед. Я хитався під вагою Мередіт, намагаючись утриматися на ногах. Дівчата несамовито зчепилися, навколо бурувала вода, нестямний гучний регіт Александра заважав зосередитися. Мередіт утратила рівновагу, і я, коли вага її змістилася, сам рвучко похилився назад. Я смикнувся у зворотний бік і врізався в Александра. Філіппа мало не копнула мене в обличчя. Усе пішло обертом, але мені раптом сяйнула ідея. Я знову тараном посунув на Александра, аж тоді

побачив, як Переді мною промайнула біла ступня Філіппи, і ризикнув відпустити Мередіт, щоби вхопити Філіппу за ногу. Ми похилилися вбік, і я гаркнув:

— Мередіт, зараз!!!

Ухопивши ногу Філіппи, я смикнув її вгору, а Мередіт щосили штовхнула супротивницю. Філіппа негайно завалилася назад, потягнувши за собою Александра. Ще мить вони розмахували руками, намагаючись утримати рівновагу, а тоді обоє повалилися у воду. Нас із Мередіт повело праворуч, я знову вхопив її вільною рукою за стегно. Глядачі аплодували й свистіли, але я насилу їх чув, тому що ноги Мередіт міцно обхоплювали мою голову, а одна її рука вчепилася у волосся. Перед очима все пливло, я задурманено розвернувся і спробував усміхнутися.

Філіппа з Александром виринули на поверхню, кашляючи й відпльовуючись.

— Усе, — промовив Александр. — Дайте мені хильнути. З мене досить.

— Гадаю, з нас усіх, — озвалася Філіппа.

— Ет, ні! — на мій розпач, виголосила Мередіт. — Рен казала була, що битиметься з переможцем.

Колін плеснув по борту човна.

— Так, було! Було таке!

— Я за, якщо Джеймс не проти, — заявила Рен.

Я змахнув воду з очей і глянув на Джеймса. Він сидів і нервово пересипав з долоні в долоню пісок, з якоюсь нерішучою напівусмішкою на вустах. Раптом мені дуже закортіло, щоб він зголосився.

— Ну ж бо, Джеймсе, — гукнув я. — Пошиймо тебе в дурні й підемо додому.

— Нумо, помстися за нас! — підхопила Філіппа. Вона стояла на березі й викручувала спідницю.

— Що ж... — озвався він нарешті. — Якщо вже я мушу...

Рен зіп’ялася на ноги й простягнула обидві руки Джеймсові, щоб допомогти йому звестися. Свою спідницю вона підв’язала значно скромнішим штибом, ніж Мередіт, і пішла до води. Глядачі вже почасти розійшлися, але залишилося десь із десяток витріщак, які заходилися підбадьорювати нас.

Мередіт у мене на плечах ніби поважчала, і я ледь посунув її вперед. Вона прибрала пасма волосся в мене з очей кінчиками пальців і гукнула:

— Агов, там, унизу! Ти як взагалі?

— Я для цього всього надто налигався.

— Ти мій герой.

— От саме про це я завжди й мріяв.

Рен добрьохала до нас і зауважила:

— Божечки, оце холоднеча!

— Не така ніч, щоб купатись![38] — скривився Джеймс, який підійшов до нас слідом за нею. — Дай я тебе підсаджу...

Він нахилився, як я до того, і підтримав її за руку, а вона закинула ногу йому на плече. Але не встигла ще Рен видертися верхи на Джеймса, як пролунав голос, якого цієї ночі ми майже не чули.

— Взагалі-то, мабуть, треба з цим завершувати.

Я озирнувся, повільно й обережно. Річард, насупившись, стояв на березі.

— Ти ж не захотів грати! — вигукнула Мередіт. — Отже, тепер не маєш права голосу.

— Ми просто розважаємося, — докинула Рен. Вона ще не вмостилась як годиться і тепер сиділа в Джеймса на плечі, наче папужка. А сам Джеймс дивився на Річарда.

— Це все повна дурня. Хтось обов’язково покалічиться. Злазь уже.

— Та ну, Ріку... — гукнув Александр — він уже розтягнувся на піску з черговою пластянкою в руці. — Усе з нею буде добре.

— Закрий рота, — наказав той. — Ти п’яний.

— А ти ні? — поцікавилася Філіппа. — Розслабся, це просто гра.

— Іди під три чорти, Філіппо, тебе це не обходить!

— Річарде! — гримнула Рен. Філіппа ж лише люто дивилася на нього, здивовано розтуливши губи.

— Так, схоже, виставу на сьогодні завершено, — оголосив Колін, зісковзуючи з боку човна. — Усе, народе, по домівках!

Кілька витріщак із невдоволеним буркотінням почали розходитися. Сам Колін повагався трохи, дивлячись то на Річарда, то на нас, наче не міг визначитися, чи потрібен нам іще рефері.

— Може, ви двоє припините нарешті зажиматися? — поцікавився Річард, і його голос розлунився над водою, немов знову підсилений чарами.

— А, зрозуміло... — видихнула Мередіт. — Казишся, що ми собі розважаємося, поки ти копилиш губи? Ще б пак, тобі ж один-єдиний раз за все життя не довелося виходити на поклон!

Його обличчя пополотніло, і я міцно вхопився за коліна Мередіт, намагаючись попередити її, щоб не бовкнула чого не слід. Але вона чи то не відчула мого потиску, чи то не зрозуміла, чи то їй було начхати.

— А пішов ти... — видихнула вона. — Світ не зобов’язаний обертатися навколо тебе.

— Нормальна заява від дівки, готової продатися за увагу!

— Річарде, якого дідька?! — Від люті в мене раптом у голові стало гаряче. Я мимоволі міцніше стиснув ноги Мередіт. Це поривання захистити її було несподіваним, безпідставним, але я не встиг навіть зашарітися. Сама Мередіт якось загрозливо мовчала.

Річард розтулив був рота, але його перебив Джеймс.

— Годі, — наказав він. Такого різкого тону від нього мені досі жодного разу не випадало чути. — Піди-но провітри голову й повертайся, коли заспокоїшся.

Річардові очі потемнішали.

— Відпусти мою кузину, бо я...

— Бо ти що? — Рен із плюскотом зістрибнула у воду, але лишалася біля Джеймса. — Що з тобою? Це ж просто гра!

— Гаразд, — промовив Річард, заходячи до води. — То пограймо. Рен, ану ходи сюди, зараз моя черга.

— Річарде, не будь довбнем. — Мередіт скинула ногу в мене з плеча, і я підтримав її за талію, щоб допомогти спуститися.

Тепер, коли плечі не гнітила чужа вага, мені здавалося, що я перетворився на кульку, наповнену гелієм. Я закліпав щосили, сподіваючись, що в голові теж прояснішає.

— Ні, я хочу пограти... — наполягав Річард. Скільки ж він вихилив? Говорив він чітко, але рухався безладно й розхлябано. — Рен, з дороги!

— Річарде, він нічого такого не зробив... — почав був я.

Той озирнувся.

— Не переймайся — тобою я займуся за мить.

Я позадкував. Власні шанси, якщо вже Річардові кортіло влаштувати з кимось бійку, мене геть не надихали.

— Облиш його, — наказав Джеймс гостро. — Він зголосився грати, тому що ти не захотів, і просто бажав зробити приємність дівчатам...

— О, так, ми всі в курсі, що Олівер у нас дуже вправно робить приємності...

— Річарде, — втрутилася Мередіт. — Не будь покидьком.

— А я не покидьок. Я просто хочу пограти. Ну ж бо, ти наче була не проти повторити наостанок... — він обминув Рен і штовхнув Джеймса. Той із тихим плеском заточився.

— Річарде, годі! — гукнула Рен.

— А що таке? — спитав Річард. — Просто гра! Ще один раунд! — він знову штовхнув Джеймса, і той відкинув його руку.

— Річарде, я тебе попереджаю...

— Що таке? Я просто хочу пограти!

— Я не граю, — озвався Джеймс, кожен м’яз його тіла здавався напнутим, напруженим. — Вгамуйся вже, хай тобі грець.

— Он воно як... Значить, із дівками, з Александром, з Олівером граєш, а зі мною ні? — вимогливо доскіпувався Річард. — НУ Ж БО!

— Річарде, годі! — загорлали ми всі разом, але було вже запізно. Річард знову штурхнув Джеймса, і тепер це вже достеменно була не гра. Джеймс важко впав у воду, забив руками по поверхні, намагаючись утримати рівновагу. Щойно він знову зіп’явся на ноги, як накинувся на Річарда, штовхнув його всією своєю вагою так, що той позадкував. Довкола них нуртувала вода, але Річард лише реготав — він був значно масивніший, і про чесний двобій навіть не йшлося. Я посунувся був до них, ноги в мене підтиналися, аж Річардів сміх раптом перетворився на гарчання, і він швиргонув Джеймса у воду долілиць.

— РІЧАРДЕ!!! — загорлав я.

Може, він просто не почув мене, адже Джеймс несамовито борсався під його руками, а може, тільки вдав, буцімто не чує. Річард тримав його під водою, обхопивши рукою за шию. Джеймс товк його кулаком у бік, але не збагнути було, відбивається він чи просто намагається вивільнитися. Дівчата, Колін і Александр кинулися до них, але я опинився поруч першим. Річард просто струсив мене із себе, холодна водда хлюпнула в обличчя, потрапивши до носа й рота. Я знову кинувся до нього, вчепився кліщем і крикнув:

— ГОДІ!!! ТИ ЙОГО ЗАДУШИШ!!!

Плечем він врізав мені в підборіддя, і я боляче прикусив язика. Наче нізвідки вигулькнув Колін, учепився в Річардову руку, якою той тримав Джеймса під водою, а я знову загорлав:

— ТА ТИ Ж ЙОГО В БІСА ВТОПИШ! ПРИПИНИ!!!

Мередіт обхопила Річарда за шию, Філіппа вчепилася в його лікоть. Ми всі сплелися в один клубок, а вода вирувала довкола, крижана й лиховісна. Аж тоді Річард нарешті відпустив Джеймса. Той вигулькнув на поверхню, жадібно хапаючи повітря, і я вчепився в нього, щоб він знову не занурився під воду.

— Джеймсе! — гукнув я. — Джеймсе, ти як?!

Він обійняв мене рукою за шию, заходячись кашлем, вода з жовчю ринула йому на груди. Мередіт гамселила Річарда в груди стиснутими кулаками, оскаженіло горлала на нього, примушуючи вийти з води на берег.

— Ти геть здурів?! Ти ж міг його вбити!!!

— Та що з тобою таке? — вторувала їй Рен, голос її зривався, щоками струміли сльози.

— Джеймсе?.. — я щосили намагався втримати друга вертикально, незграбно обхопивши руками попід ребра. — Ти дихати можеш?

Він кволо кивнув і знову закашлявся, міцно замружившись. У мене стислося горло, щось у грудях напнулося, наче тятива лука.

— Боже ж мій, боже... — стиха видихнув Колін. — Це що оце зараз було?

— Не знаю... — пробурмотіла Філіппа, стоячи між нами. Її трусило, вона була геть знесилена. — Витягнімо його з води...

Ми з Коліном допомогли Джеймсові дістатися до берега. Він осів на пісок і повалився на бік. Мокре волосся липло до очей, із кожним подихом усе тіло здригалося. Я опустився поруч, над нами схилилася Філіппа. Александр здавався ошелешеним, Колін — нажаханим. Рен стиха плакала, від схлипувань у неї ходором ходили плечі. Мередіт я ще ніколи не бачив такою розлюченою, навіть у тьмяному світлі місяця було помітно, як пашать її щоки.

А Річард просто якось зніяковіло стояв трохи далі.

— Річарде, агов... — обережно почав був Александр. — Це, взагалі-то, триндець...

— Але ж із ним усе гаразд? Джеймсе, агов?

Джеймс підвів на нього очі. Дивився знизу вгору, погляд у нього був крицево-ясний і твердий. Запала тиша, і в мене раптом виникло дурнувате відчуття, що ми самі й усе навколо нас — скляне. Мені лячно було дихати, лячно поворухнутися, лячно, що зараз щось розіб’ється на друзки.

— Ми просто грали, — промовив Річард із тонкою посмішкою. — Це просто гра.

Мередіт ступила вперед і опинилася між Річардом і всіма нами.

— Іди звідси, — промовила вона. Річард розтулив рота, але вона не дала йому сказати ані слова. — Повертайся до Замку і лягай спати, перш ніж утнеш іще якусь дурість і тебе звідси випруть.

Вона була схожа на фурію, очі палали, волосся лежало на плечах мокрими заплутаними пасмами.

— Іди, кажу! Просто зараз!

Річард розлючено глипнув на неї, роззирнувся, глянув на нас, а відтак розвернувся й неквапом рушив угору пагорбом. Мене накрила хвиля полегшення, у голові запаморочилося — наче в затерплій кінцівці відновився кровообіг.

Щойно Річард зник у тінях попід деревами, Мередіт здулася.

— Господи боже мій... — вона зігнулася навпіл, притиснула долоні до очей, її вуста скривилися, наче вона щосили намагалася не розридатися. — Джеймсе, мені так шкода...

Він відштовхнувся руками і сів на піску, схрестивши ноги.

— Усе гаразд, — промовив він.

— Ні, не гаразд... — вона й досі ховала обличчя в долонях.

— Це не твоя провина, Мер, — озвався я. Сама думка про те, що Мередіт може заплакати, здавалася такою химерною і тривожною, що я не був упевнений, чи годен це побачити.

— Ти за нього не відповідаєш, — промовила Філіппа. Вона глянула на Рен, яка стояла, втупившись у землю. По її щоках струміли сльози, зависали на підборідді й зривалися в пісок. — Ніхто з нас за нього не відповідає.

— Як шаленіла буря уночі! — промовив Александр значно тверезішим голосом, ніж пів години тому. — Дідько, ну й паскудство...

Мередіт нарешті опустила руки. Очі в неї були сухими, але губи здавалися порепаними й безбарвними, наче її от-от знудить.

— Не знаю, як усі, а я хочу помитися й лягти. А тоді впродовж принаймні восьми годин вдавати, буцімто нічого не сталося.

— Гадаю, сон нам усім не завадить... — озвалася Філіппа. Зусібіч почувся схвальний гомін.

— Ідіть, народе, — промовив Джеймс. — Я ще... словом, я вас наздожену за мить.

— Упевнений? — спитав Колін.

— Так. Зі мною все добре, просто хочу хвилинку посидіти.

— Гаразд.

Усі неквапом рушили геть із пляжу. Мередіт пішла першою, ще раз провинно глянувши на Джеймса, а потім, незрозуміло чому, на мене. За нею — Філіппа, обіймаючи Рен за плечі. Колін з Александром удвох попрямували стежкою вгору. Я затримався, заявивши, що маю забрати з повітки костюм.

Коли я повернувся, Джеймс сидів там-таки, де ми його залишили, і дивився на озеро.

— Посидіти з тобою? — спитав я. Мені не хотілося лишати його на самоті.

— Будь ласка, — промовив він тихо. — Я просто не можу їх зараз бачити... нікого з них.

Я кинув речі й опустився на пісок поруч із Джеймсом. Негода за час вечірки якось непомітно минула. Зараз небо було безхмарним і тихим, зірки зацікавлено піддивлялися за нами зі склепіння кольору індиго. Поверхня озера теж була незрушною, і я раптом подумав, які ж вони брехуни — і небо, і вода. Безбурні, спокійні, чисті — наче нічого не сталося. А воно таки сталося, і так, як доти, тепер ніколи вже не буде.

Кілька впертих краплинок води так і залишилися в Джеймса на щоках. Він був зараз сам на себе не схожий. Здавався таким тендітним, що я боявся до нього доторкнутися. Він хотів був щось сказати, можливо, покликати мене на ім’я, але вийшла сама лише тінь звуку, і він затнувся, притиснувши тильний бік долоні до вуст. У моїх грудях запекло, але боліли не м’язи, не кістки — ніби якесь вістря прохромило наскрізну діру. Я зважився потягнутися до Джеймса. Він коротко судомно видихнув, тоді почав дихати вже рівніше. Ми довго мовчки сиділи поруч, я обіймав його за плечі.

Озеро, широка темна гладінь, прозирало потім у кожній зіграній нами сцені — наче декорація з поставленої колись вистави, зсунута за лаштунки, де про неї швидко забули б, якби нам не довелося щодня її проминати. Щось незворотно змінилося за ці кілька похмурих хвилин, які Джеймс провів під водою; наче брак кисню змусив усі наші молекули скластися наново.