Ніби ми злодії

ПРОЛОГ

— А він коротший, ніж я пам’ятав... — кажу я Колборнові, коли ми стоїмо на пірсі, дивлячись на воду. — Тоді мені здавалося, ніби він аж кілька кілометрів завдовжки...

Стиха перемовляючись, ми пройшли лісом і опинилися на південному березі озера. Колборн слухає мене з незмінним терпінням, зважуючи та оцінюючи кожне почуте слово. Я озираюся до нього й питаю:

— Дітлахів що, взагалі тепер сюди не пускають?

— Силоміць не втримаєш, але щойно вони розуміють, що це звичайний собі пірс і дивитися тут нема на що, уся цікавість щезає. У нас є нагальніша проблема: народ цупив усе, що колись належало тобі.

Таке мені й на думку спасти не могло, тому я спантеличено витріщаюся на Колборна:

— Це ж що саме, наприклад?

Він знизує плечима:

— Старі книги, деталі костюмів, фотографію вашого курсу з того коридору за сценою... її ми повернули, але хтось устиг зішкребти зі світлини твоє обличчя, — він помічає мою розгубленість і додає: — Насправді все не так уже й погано. Я досі отримую листи, автори яких намагаються мене переконати, що ти невинуватий.

— Так, — кажу я. — Я такі теж отримую.

— Ну то як? Тебе вони переконали?

— Ні. У мене є точніша інформація.

Йду до краю пірса, Колборн — за мною, тримаючись на крок позаду. Я знаю, що заборгував йому нове закінчення нашої старої історії, але мені несподівано важко розповідати далі. До Різдва ми ще могли вдавати, буцімто з нами взагалі-то все гаразд — чи що колись із нами буде все гаразд.

Я зупиняюся на краю пірса, дивлюся у воду. Мабуть, можна сказати, що виглядаю я нівроку як на свій вік. Волосся в мене темне, як і раніше, очі такі ж ясні, яскраво-блакитні, тіло кремезніше, і сам я сильніший, ніж був до в’язниці. Тепер мені потрібні окуляри для читання, але, за винятком цього й кількох нових шрамів, я не надто змінився. Мені тридцять один, але почуваюся я старшим.

Скільки зараз Колборнові? Я не питаю, хоч міг би. Наші стосунки не регламентовані вимогами ввічливості. Ми стоїмо на самісінькому краєчку пірса, так що пальці ніг аж стирчать над водою. Мовчимо. Над поверхнею озера здіймається такий знайомий запах стоячої води, що я відчуваю, як ледь напружується задня стінка горла.

— Ми нечасто сюди приходили, коли надворі було зимно, — починаю без його спонукань. — Після Дня подяки й аж до Різдва ми переважно сиділи в Замку, біля каміна, розписували декламаційні схеми для наших монологів. Якщо не зважати на порожнє крісло, усе було майже гаразд. Я жодного разу не бачив, щоби хтось сідав у те крісло, відколи Річард помер. Ми, мабуть, усі були трохи забобонними — п’єси, у яких купа відьом та привидів, здатні зробити тебе марновірним...

Колборн неуважно киває. Відтак вираз обличчя змінюється, він супить чоло.

— То що, ти вважаєш, що Шекспір у чомусь винен?

Запитання настільки несподіване й безглузде для такої розумної людини, що я не можу приховати усмішку.

— Шекспір винен у всьому, — кажу я.

Колборн і собі всміхається слідом за мною, хоча трохи нашорошено: він не впевнений, чи знає, що тут кумедного.

— Це ж чому?

— Це складно пояснити словами... — я роблю паузу, витрачаю хвилину на те, щоб зібратися з думками, потім продовжую, так і не подужавши це зробити: — Ми провели чотири роки — а більшість із нас ще й кілька років до того на додачу, — занурившись у Шекспіра. З головою занурившись. Тут ми могли віддатися цій спільній одержимості. Ми спілкувалися шекспірівськими рядками, наче окремою мовою, і трохи втратили зв’язок із реальністю.

Я ще раз обмірковую власні слова.

— Ні, мабуть, навіть не так. Шекспір цілком реальний, але його персонажі існують у світі крайнощів. Їх кидає із захвату в розпач, з кохання — у ненависть, із дива — у жахіття. Але це не мелодрама, вони не переграють. Кожна мить для них — вирішальна.

Я скоса дивлюся на нього, не знаючи, чи вдалося мені бодай приблизно пояснити, про що йдеться. У Колборна на обличчі й досі та невпевнена напівусмішка, але він киває, і я веду далі:

— Хороший шекспірівський актор — та взагалі будь-який хороший актор! — не промовляє слова, він їх відчуває. Ми відчували всі пристрасті персонажів, яких грали, наче свої. Але емоції персонажа не скасовують емоцій актора — ні, ти просто відчуваєш усе відразу. Уявіть, що всі ваші думки й почуття переплелися з усіма думками та почуттями геть іншої людини. Інколи буває доволі складно відрізнити одне від іншого.

Я трохи вповільнююся, затинаюся. Мене дратує неспроможність пояснити власні думки (і той факт, що навіть зараз, десять років по тому, я сприймаю себе як актора, лише підсилює це роздратування). Колборн уважно, з цікавістю спостерігає за мною. Я облизую губи й продовжую, тепер обережніше:

— Уже сама наша здатність відчувати була така неосяжна, що під її вагою ми аж заточувалися, наче Атлант під вагою земної кулі... — Я зітхаю, і свіжість повітря забиває мені памороки. Цікаво, скільки часу знадобиться на те, щоб знову до неї звикнути? У мене болить у грудях — можливо, через цю свіжість, а можливо, й ні. — Щодо Шекспіра, річ у тім, що він дуже... переконливий. Проговорює вголос невимовне. Перетворює скорботу, і радість перемоги, і захоплення, і лють на слова, на щось, що ми здатні зрозуміти. Шекспір робить усі таємниці людського єства збагненними... — я затинаюся. Знизую плечима. — Виправдати можна взагалі будь-що, якщо зробити це достатньо поетично.

Колборн опускає очі, дивиться на сріблясті лелітки сонця на поверхні води.

— Гадаєш, Річард погодився б із цим?

— Гадаю, Річард був зачарований Шекспіром так само, як і ми всі.

Колборн приймає це без заперечень.

— Знаєш, дивина та й годі, — каже він. — Мені час від часу доводиться нагадувати собі, що я ніколи не був із ним знайомий...

— Ви його або полюбили б, або зненавиділи.

— Чому ти так думаєш?

— Просто таким він був.

— А ти сам? Ти його любив чи ненавидів?

— Зазвичай і те, й інше водночас.

— То ось що ти мав на увазі, коли сказав, що ви все відчуваєте удвічі більше?

— Авжеж, — киваю я. — Схоже, ви мене зрозуміли.

Западає приємна тиша — принаймні для мене приємна. Я на мить забуваю, навіщо ми тут, і дивлюсь, як із дерева зривається листочок, як він кружляє, підхоплений вітром, як опускається на воду. Брижі розходяться колами по озерній гладіні, прямуючи до берегів, але згасають, так і не сягнувши їх. Я майже бачу, як ми всімох біжимо лісом вздовж берега, зриваємо одяг, мчимо до озера, готуючись разом стрибнути у воду. Третій курс, рік комедії. Світлий, чудовий, такий далекий. Минуле, якого не повернути.

— Ну ж бо, — каже Колборн, так і не дочекавшись, поки я знову заговорю. — І що далі?

— Різдво, — я відвертаюся, дивлюся на ліс. Тепер Замок зовсім близько, Вежа здіймається понад верховіттям дерев, її довга тінь падає на човнарню. — Тоді все пішло шкереберть.

— І з чого це почалося? — питає він.

— Воно на той час уже давно почалося.

— Тоді що змінилося?

— Ми розділилися, — сказав я. — Джеймс поїхав до Каліфорнії, Мередіт — до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, Рен — до Лондона, Філіппа... хтозна-куди. Я повернувся до Огайо. Наше спільне ув’язнення в Замку, з почуттям провини й примарою Річарда, було на свій штиб жахливим. Але коли ми опинилися окремо одне від одного, коли розлетілися по всьому світу й залишилися з цим сам на сам — це виявилося значно гіршим.

— І що тоді сталося? — питає він.

— Ми розкололися, — кажу я, але це звучить якось неправильно. Адже насправді нічого такого простого й зрозумілого, як тріщини у склі, тут не було. — Але розбилися на друзки лише згодом, коли всі знову повернулися до Деллекера.

СЦЕНА ПЕРША

Різдво в Огайо було просто жахливим.

Чотири дні напередодні свята я спромігся витримати тільки завдяки тому, що був трохи напідпитку й спілкувався з ріднею, лише коли не було іншого виходу. Святвечір минув без пригод, але різдвяна вечеря (захопливий сиквел Дня подяки) перетворилася на скандал: Керолайн вийшла з-за столу й була відсутня підозріло довго, а тоді батько заскочив її в туалеті, де та змивала виблюване в унітаз. Минуло три години, а Керолайн з батьками досі горлали одне на одного в їдальні. Я вшився зі сцени і зараз пакував валізу, яка стояла, роззявивши пащеку, посеред мого незастеленого ліжка. Скатавши в жмут пів десятка шарфів і стільки ж пар шкарпеток, я вкинув усе це до її надр.

— Олівере! — Лія вже десять хвилин, схлипуючи, стовбичила у дверях, заступаючи мені шлях. — Ти не можеш просто зараз поїхати!

— Мушу, — я згріб зі столу стос книжок і кийув їх на шарфи. — Я цього не витримую. Мені треба забиратися звідси.

З вітальні поверхом нижче знову ринуло гримотіння батькового голосу. Лія зарюмсала.

— І тобі також, до речі... — я відсунув її з дороги, зірвав куртку з гачка на дверях. — Іди до подружки чи ще кудись.

— Олівере! — заскиглила Лія, і я відвернувся, не годний глянути на її зморщене, ніби в немовляти, обличчя, що аж блищало від сліз.

Я пожбурив до валізи купу одягу — гадки не мав, чистого чи брудного, та зараз це не мало ніякого значення, — і з виляском затраснув її. Блискавка на боці застебнулася без проблем, тому що я зібрав лише половину привезених речей. Унизу дустом верещали мати й Керолайн.

Я натягнув куртку, підхопив валізу з ліжка, мало не віддавивши сестрі ногу.

— Ну ж бо, Ліє, — сказав я. — Ти маєш мене випустити.

— Ти що, просто отак-от мене кинеш?

Я зціпив зуби, тамуючи хвилю провини, що здійнялася звідкись із глибини шлунка, наче жовч.

— Вибач, — сказав я, а тоді проштовхнувся повз неї у двері.

— Олівере! — гукнула Лія, перехилившись через поруччя, коли я помчав сходами донизу. — Куди ти поїдеш?

Я не відповів. Не знав.

Прокотивши валізу під’їзною доріжкою, запорошеною снігом, я чекав на узбіччі таксі — викликав його, ще перш ніж почав збирати речі. Принагідно я розмірковував, що ж тепер, в біса, робити. Кампус Деллекера на різдвяні канікули закрили. Винайняти номер у броудвотерівському готелі або купити квиток на літак до Каліфорнії я не міг собі дозволити. Філадельфія була не так уже й далеко, але я досі лютився на Александра й не хотів його бачити. Найкращим варіантом була б Філіппа, але я гадки не мав, де вона зараз і як із нею зв’язатися. На таксі я дістався до автовокзалу, а звідти з телефона-автомата набрав Мередіт, пояснив, що сталося, і запитав, чи ще в силі її пропозиція щодо Дня подяки.

Різдвяної ночі автобусів не було, і мені довелося шість годин сидіти під будівлею автовокзалу, цокаючи зубами від холоду й наново намагаючись зрозуміти, чи не припустився, бува, помилки. До ранку я вже так задубів, що стало все одно, чи правильно чиню, тож негайно купив квиток до терміналу в Нью-Йорку. Майже всю дорогу я проспав, прихилившись до бруднющої шибки. Коли ми нарешті були на місці, я знову зателефонував Мередіт, і вона дала мені адресу у Верхньому Іст-Сайді[103].

Її батьки й старший брат із дружиною знову подалися до Канади. Навіть коли вдома були я, Мередіт і Калеб (середній із трьох нащадків цієї родини, поки що не одружений, який нещодавно бучно відсвяткував своє тридцятиріччя), квартира здавалася порожньою і неторканою, геть-чисто декорації із серіалу. Меблювання тут було дороге, стильне й незручне, усе в сліпучо-білій і тьмяній графітово-сірій гамі. У вітальні загальну естетику часопису для дизайнерів інтер’єрів трохи порушували речові докази того, що у квартирі й справді хтось живе: том «Вогнища марнославства»[104] із загнутими кутиками сторінок, кілька недопитих пляшок вина, пальто від Армані, недбало кинуте на бильце канапи... Єдиною ознакою нещодавнього свята була менора з чотирма недогарками, яка притулилася на підвіконні. («Євреї з нас хрінові», — пояснила Мередіт.)

Її власна кімната виявилася меншою, ніж я очікував, але через високу похилу стелю вона не здавалася тісною. Порівняно з кімнатою Мередіт у Замку тут усе було просто-таки несвітськи охайно: одяг розкладений по шафках і шухлядах, книги рівненько розставлені на полицях за темами. Першим мені впав у вічі туалетний столик. Він був захаращений чорними пухнастими пензликами, гладенькими тюбиками помади й туші, а за рамою дзеркала стирчало стільки світлин, що використовувати те дзеркало за призначенням було майже неможливо. У верхньому кутку знайшлася одна-єдина дитяча фотографія Мередіт з братами (вони змалечку були неймовірно вродливими — темно-руде волосся й зелені очі; на світлині всі троє сиділи як ті лялечки-мотрійки на бампері чорного «мерседеса»), але на всіх інших були ми. Рен із Річардом у чорно-білому гримі під час заняття з пантоміми на другому курсі. Александр у галереї, вдає, буцімто курить одну на двох цигарку з Гомером. Мередіт і Філіппа в куцих шортиках і бюстгальтерах від бікіні розпласталися на мілині біля північного берега озера, наче оце щойно гепнулися гуди просто з неба. Усміхнений Джеймс — усмішка щира, не на камеру! — зніяковіло здійняв руку, затуляючись від об’єктива, а іншою обійняв мене за шию. Я сміюся, не помічаючи, що мене фотографують, а в моєму волоссі заплутався яскравий осінній листочок.

Я стояв і дивився на цей ностальгічний колаж, аж доки в горлі не став клубок.

Озирнувшись через плече на незайману невиразність решти кімнати — гладеньке покривало на ліжку, гола паркетна підлога, — я нарешті усвідомив, яка Мередіт самотня. І не спромігся (як завжди) знайти слова, щоб висловити це своє запізніле розуміння, а тому промовчав.

Три дні ми з Мередіт просто били байдики — читали, розмовляли, не торкаючись одне одного, — а Калеб приходив і йшов, ігноруючи мою присутність. Він майже не бував тверезий і постійно з кимось розмовляв телефоном. Як і сестра, він був такий вродливий, що це здавалося майже несправедливим. Зовні він був дуже схожий на Мередіт, і його риси були якимись ніжними й жіночними — хоча на свій штиб, який не годилося назвати непривабливим. Калеб часто всміхався, але погляд лишався відчуженим, наче його думки постійно були десь далеко. Нам він пообіцяв — хоча ми не наполягали — влаштувати карколомну вечірку на честь Нового року. А Калеб, незважаючи на всі свої недоліки, був людиною слова.

Уже о пів на десяту вечора тридцять першого грудня у квартирі роєм роїлися якісь люди в розкішному святковому вбранні. Я не знав нікого, Мередіт була знайома лише з кількома, а Калеб — щонайбільше із чвертю присутніх. До одинадцятої всі вже налигалися, і ми з Мередіт також, але, коли на кухонному столі почали робити кокаїнові доріжки, ми непомітно вислизнули з дому, прихопивши із собою дві пляшки «Лоран-Пер’є».

На Таймс-сквер, як і у квартирі, було повно-повнісінько люду, і Мередіт вхопила мене попід лікоть, щоб її не відтіснило натовпом. Ми реготали, перечіпалися за щось, пили рожеве шампанське просто з горлечка, аж доки пляшку не конфіскував роздратований поліціянт. Сніг падав нам на голови й плечі, неначе конфеті, сніжинки заплутувались у віях Мередіт. Вона сяяла вночі, неначе самоцвіт — яскравий і бездоганний.

Я з п’яних очей так їй і сказав, й опівночі ми поцілувалися, стоячи на розі, — одна з мільйонів пар, які тоді водночас цілувалися на Мангеттені.

Ми тинялися містом, поки шампанське не вивітрилося, а самі ми не почали замерзати, а тоді незграбно почимчикували назад до квартири. Там було темно й тихо, останні з гуляк влаштувались у вітальні — чи то спали, чи то були надто під кайфом, щоби поворухнути бодай м’язом. Ми нишком прокралися до кімнати Мередіт, стягнули із себе мокрий одяг і скрутилися, обійнявшись, під ковдрою на її ліжку. Спроба зігрітися повільно, але передбачувано перетворилася на нові й нові поцілунки, відтак на поступове роздягання, обережні доторки, а тоді врешті-решт на секс. Уже опісля я все чекав, що мене накриє відчуття провини, тиснутиме потреба перепросити в Річардового привида. Але цього разу, коли я був майже готовий розплющити очі й побачити, як він височіє наді мною, привид відмовився з’являтися. Натомість тінь на стіні чомусь перетворилася на Джеймса, якому геть не було що робити в цій кімнаті й у моїх думках тієї миті. Усередині піднялася лють, але, перш ніж вона вдарила мені в голову, Мередіт поворухнулася, підсунулася ближче — і видиво розвіялося. Я полегшено видихнув, мені майнуло, що Мередіт спромоглася вирвати мене з якогось тривожного напівсну. Пучками пальців я окреслив її плече, гладенький вигин талії, мене заспокоювала ця м’якість і жіночність. Її голова лежала в мене на грудях, і я замислився, чи відчуває вона той самий нетривкий спокій, що тоді раптом огорнув мою збаламучену душу.

Наступні три дні проминули приблизно так само. Надвечір ми налигувалися, терпіли Калеба, скільки вистачало снаги, а тоді разом падали в ліжко. Удень ми гуляли Нью-Йорком, збували час і тринькали гроші родини Дарденнів у книгарнях, театрах і кав’ярнях, розмовляли про життя після Деллекера, нарешті усвідомивши, що до цієї миті — усього кілька місяців. Але багато чого так і лишилося несказаним.

— На весняній виставі будуть агенти, — якось по обіді сказала Мередіт, коли ми поверталися зі «Стренда» з порожніми руками — тільки тому, що вже побували там раніше. — А потім буде ще один показ, у травні. Я ще навіть не думала, що саме читатиму, — вона ліктем дала мені штурханця. — Нам з тобою треба зробити спільний етюд. Можемо взяти... Не знаю навіть. Маргарет і Саффолка[105]... — вона підвела голову й спитала легковажно: — А ти б носив моє серце як прикрасу, в коробочці?

— Не знаю. А ти носила б мою голову в кошику, якби її відрубали пірати?

Вона глянула на мене, ніби я геть здурів, аж тоді — на моє полегшення й радість — розсміялася, і сміх її був нестримним і прегарним, наче щойно розквітла тигрова лілея. Коли веселощі вгамувалися, Мередіт глянула на перехожих навколо, що рівним потоком сунули до Юніон-сквер.

— Буде так дивно, — сказала вона вже серйозніше, — коли всі наші тут зберуться.

— Це буде прикольно, — сказав я, замислившись, чи не впише вона нас до себе на тиждень, поки триватимуть покази. А що? Спатимемо на підлозі, наче школярі на піжамній вечірці... — Такий собі тест-драйв. За рік, мабуть, уже всі тут осядемо.

— Гадаєш?

— Ну, ми ж маємо бути там, де Шекспір. Ти й надалі житимеш у батьків?

— Божечки, ні. Мені треба вибиратися звідси.

— Тоді, мабуть, тобі доведеться оселитися в якійсь халупі посеред нетрів Квінса, як і всім нам.

Я схилився до неї, наші плечі стикнулися, і вона якось невпевнено всміхнулася мені.

— Знову туситимемо один в одного на головах, як у Замку?

— А, власне, чому ні?

Усмішка Мередіт згасла, вона похитала головою.

— Як раніше вже не буде.

Я обхопив її рукою за шию, пригорнув до себе й поцілував у скроню. Відчув, як вона зітхнула, видихаючи власний смуток, і втягнув його в себе. Ні, як раніше вже не буде. З цим годі було сперечатися.

У неділю ввечері ми вилетіли назад до «ОТара», першим класом — це був Калебів подарунок. До Замку ми дісталися першими, оскільки заняття розпочиналися тільки в середу. (Я був за це вдячний. Хай там що відбувалося між Мередіт і мною — ми так жодного разу й не говорили про це після нашого невдалого «побачення» в «ШексBEER», — я не готовий був обговорювати це з іншими.) Я відірвав наліпку «Ла-Ґвардії» зі своєї валізи й поставив ту біля ліжка. На мить завмер, дивлячись у куток кімнати, який займав Джеймс. Мої сімейні драми й те, як я зосередився на Мередіт, дали мені змогу на пару тижнів викинути Джеймса з голови. Я казав собі, що той ревнивий розпач, який охопив мене під час «Різдвяної маски», був просто хвилинним божевіллям, побічним ефектом підступної театральної магії. Але, стоячи зараз у Вежі, у кімнаті, де мене зустріла Джеймсова тінь, я відчував, цей розпач знову повільно підкрадається до мене.

На непевних ногах я спустився вниз і провів ще одну ніч із Мередіт — інше мені годі було вигадати.

СЦЕНА ДРУГА

У середу просто зранку на дошці оголошень з’явилося повідомлення про прослуховування в другому семестрі.

Усіх студентів четвертого та другого курсів,

а також вибраних студентів третього курсу просять підготувати двохвилинні монологи для прослуховування

на «КОРОЛЯ ЛІРА».

Нижче висів розклад прослуховувань і репетицій. Першим мав іти Александр, глядачів у нього не було. Потім він мав подивитися монолог Рен, вона — мій, я — виступ Філіппи, сама Філіппа — Джеймсів, а він — Мередіт.

Наступний тиждень ми провели, нашвидку готуючи нові фрагменти до прослуховування. Вибір п’єси всіх нас здивував.

За п’ятдесят років у Деллекері ще жодного разу не бралися за «Ліра», найімовірніше, через те, що (як зазначив Александр) випускати в головній ролі тендітного недолітка ледь за двадцять було б просто абсурдом. Як цю проблему збиралися вирішити Фредерік та Ґвендолін, ми поки що не здогадувалися.

О восьмій вечора в день прослуховування я самотою сидів на нашому місці в «ШексBEER», привертаючи дуже недобрі погляди компаній, яким потрібен був столик. Мередіт щойно пішла, щоб підготуватися до свого виходу, а Філіппа, мабуть, незабаром мала з’явитися. Я подивився її прослуховування — Тамора[106] в неї вийшла просто дивовижна, — і зараз мені страшенно кортіло обговорити розподіл ролей з кимось, хто вже виступив. (Александр і Рен десь поділися.) Я допив пиво, але до бару не пішов: був упевнений, що, варто лише звестися, столик негайно займуть.

На щастя, Філіппу чекати довелося хвилин п’ять, не більше. Її волосся скуйовдив вітер, щоки пашіли від холодних колючок снігу — Надворі хурделило. Коли вона опустилася поряд, я спитав:

— Вип’єш?

— Господи, так... Мені б чогось тепленького...

Я вислизнув з-за столу, поки вона складала на купку свій одяг: шарф, шапку, рукавички й пальто. Приніс із бару два кухлі гарячого сидру, і Філіппа здійняла свій у мовчазному тості, перш ніж зробити великий ковток.

— Мабуть, там уже й пекло замерзло, — промовив я, змітаючи з лави сніг, що впав з її шарфа й шапки.

— Повірю, коли побачу розподіл... — вона витерла липку крапельку сидру з вуст. — Як гадаєш, яким він буде?

— Хочеш, щоб я вгадав? Щодо Ліра — гадки не маю, але Рен точно буде Корделією. Ви з Мередіт — Регана та Гонерилья. Я, мабуть, — Олбені, Джеймс — Едгар, Александр — Едмунд.

— От щодо останнього я б не була такою впевненою.

— Чому ні?

Вона посовалася на лавці, глянула на трьох танцюристів за сусіднім столиком, що цмулили біле вино з келихів на високих ніжках. Коли Філіппа схилилася над столом, я інстинктивно повторив цей рух. Наші обличчя тепер опинилися так близько, що пасмо її волосся лоскотало мені чоло.

— Власне, я щойно дивилася Джеймсовс прораховування... — почала вона.

— Що читав? — спитав я. — Він відмовився мені казати.

— Річарда Плантагенета, друга дія «Генріха VI», сцена шоста. «Я змушу Генріха віддать вінець! // В його правлінні — Англії кінець»[107].

— Серйозно? Ллє ж цей монолог такий... Не знаю, агресивний, чи що... Якось не в його стилі.

— Так. Коли він дістався до «Час прийде — Йорк доможеться свого»[108], то ніби раптом став геть іншою людиною, — Філіппа повільно похитала головою. — Ти б його бачив, Олівере. Він мене просто налякав, присягаюся.

Якусь мить я ошелешено мовчав, аж тоді знизав плечима:

— Ну що ж... молодець.

Вона кинула на мене такий скептичний погляд, що я мало не розсміявся.

— Піп, я серйозно, — сказав я. — Джеймс молодець. Він на початку року жалівся мені, що втомився від свого амплуа; у нього широчезний діапазон, йому просто ніколи не давали продемонструвати своїх здібностей, тому що всі провідні ролі завжди отримував Річард. То чого марно зі шкіри пнутися? Л тепер Джеймс має нагоду спробувати щось нове.

Філіппа зітхнула.

— Мабуть, маєш рацію. Бачить бог, хотіла б я теж отримати шанс зробити щось нове.

— Може, цього разу будуть якісь зміни. Адже динаміка інша...

Я невиразно кивнув у кінець столу, де ще півтора місяці тому міг би сидіти Річард. Він перетворився на непозбувну сліпу пляму в полі мого периферичного зору. Та й не лише мого, підозрював я.

— Певно, твоя правда, — промовила Філіппа, відводячи очі. Тепер вона дивилася в бік дверей, але не на щось конкретне, просто в нікуди. — Хай там що, я неабияк здивуюся, якщо Джеймса не призначать Едмундом.

Я не сприйняв це її пророцтво всерйоз (дурень, що вже тут поробиш). Наша розмова рушила в іншому напрямку, наступні дві години минули спокійно, аж тоді з’явилася Мередіт, а з нею — невеличкий сніговий вихор.

— Розподіл вже є. І ви не уявляєте, що там! — виголосила вона, кинувши на стіл аркуш паперу.

Я навіть не встиг спитати, де всі інші.

Ми з Філіппою ледь не буцнулися головами, спробувавши одночасно заглянути до списку; вона аж похлинулася й виплюнула весь сидр через стіл.

— Фредерік гратиме Ліра?

— А Каміло — Олбені? — видихнув я. — Що це за чортівня?

— Це ще не все, — озвалася Мередіт, розмотуючи шарф. — Читайте до кінця, це просто божевілля якесь...

Ми знову схилилися над аркушем, цього разу вже обережніше. Фредерік і Каміло йшли в переліку першими, за ними студенти четвертого курсу, потім третього і насамкінець другокурсники.

Розподіл на «Короля Ліра»:

КОРОЛЬ ЛІР — Фредерік Тісдейл

ОЛБЕНІ — Каміло Варела

КОРДЕЛІЯ — Рен Стерлінг

РЕГАНА — Філіппа Коста

ГОНЕРИЛЬЯ — Мередіт Дарденн

ЕДМУНД — Джеймс Ферроу

ЕДГАР — Олівер Маркс

БЛАЗЕНЬ — Александр Васс

КОРНУОЛЛ — Колін Гайленд

Я кинув читати після Коліна і тепер, роззявивши рота, витріщався на Мередіт.

— Що з ними, в біса, таке?

— А дідько їх знає... — озвалася вона, і далі намагаючись дати раду шалику, який заплутався у волоссі. Я машинально

підняв руку, щоб допомогти, але вгатив зап’ястком об нижню частину стільниці й передумав. — Таке враження, що просто перетасували всіх хлопців, а тоді вирішили, що чіпати ще й дівчат — забагато мороки.

ФІЛІППА: Александр просто здуріє.

Я: Поки що в мене таке враження, що здурів тут я.

МЕРЕДІТ: Олівере, чесне слово, ти поводишся так, наче вони тобі невідь-яку послугу зробили. Ти давно вже на це заслужив.

Її обличчя зникло на мить — облишивши спроби розплутати шалик, вона заходилася знімати його через голову. Філіппа глянула на мене, звівши брови. Я міг би списати тепло, що поволі ширилося всередині, на сидр, але мій кухоль уже давно спорожнів.

Мередіт нарешті впоралася зі своєю проблемою і пожбурила лиходійський шалик на речі Філіппи.

— Ви що тут, лише вдвох? — спитала вона.

— Якийсь час я взагалі сидів сам-один, — відповів я. — Де всі наші?

— Рен після прослуховування повернулася до Замку й відразу лягла, — сказала Мередіт. — Мабуть, не хоче ризикувати знову отримати напад... — так ми почали називати той випадок, коли Рен знепритомніла під час монологу леді Анни.

Що саме з нею тоді сталося, ніхто, мабуть, так і не зрозумів. Лікар, якого викликали з Броудвотера, визначив це як «нервове виснаження». Але діагноз від Александра — «комплекс провини» — здавався мені правдоподібнішим.

— А Джеймс? — спитала Філіппа.

— Сидів на моєму прослуховуванні, але його накрило, — сказала Мередіт. — Психував. Ну, ти в курсі... — ця остання репліка була звернена до мене, хоча я в курсі не був. — Я спитала, чи прийде він до бару. Сказав, що ні, мовляв, хоче прогулятися.

Брови Філіппи поповзли ще вище — так високо, що майже зникли у волоссі.

— У таку негоду?!

— От і я про те. А він сказав, що хоче провітритися і йому начхати, що там у розподілі — завтра вранці список буде такий самий.

Я глянув на Мередіт, потім на Філіппу й повільно спитав:

— Гаразд. А де ж тоді Александр?

Філіппа: З Коліном, мабуть.

Я: Але... звідки ти знаєш?

МЕРЕДІТ: Так начебто всі в курсі...

Я: Він же сказав, що це таємниця!

ФІЛІППА: Та ну. Єдиний, хто думає, що це й справді таємниця, — то Колін.

Я похитав головою, роздивляючись переповнену залу.

Я: А чого ми взагалі тоді намагаємося вдати, буцімто тут можна щось від когось приховати?

МЕРЕДІТ: Ласкаво просимо до художньої академії. Як каже Гвендолін: «Коли входите до театру, дещо треба залишити за порогом: гідність, скромність та особистий простір».

ФІЛІППА: А я вважала, що гідність, скромність і гордість.

Я: А мені вона казала про гідність, скромність і невпевненість у собі.

Ми всі якусь мить мовчали, аж тоді Філіппа зауважила:

— Що ж, це багато чого пояснює.

— Гадаєш, у неї різні переліки для кожного студента? — спитав я.

— Мабуть, — озвалася Мередіт. — Просто дивуюся, що Ґвендолін, виявляється, вважає найбільшою моєю проблемою особистий простір.

— Може, хотіла підготувати до того, що тебе роздягатимуть очима, лапатимуть і мало не ґвалтуватимуть у кожній нашій виставі? — спитала Філіппа.

— Ха-ха-ха, я об’єкт для домагань, як кумедно... — Мередіт закотила очі. — Присягаюся, з тим самим успіхом можна було просто в стриптизерки йти...

Філіппа пирхнула над своїм кухлем і промовила:

— Усім потрібен запасний план.

— Авжеж... — докинула Мередіт. — Ти завжди можеш змінити стать, раз і назавше стати хлопчиком і називати себе Філіппом.

Вони сиділи, ображено глипаючи одна на одну, і я спробував розрядити ситуацію.

— Слід розуміти, що мій запасний план — це екзистенційна криза.

— Не все так погано, — промовила Філіппа. — Можеш просто зіграти Гамлета.

Ми вихилили ще шість кухлів сидру на трьох, марно очікуючи на появу когось із наших. Раніше розподіл ніколи не викликав так мало цікавості. Ми пили, теревенили і мляво сміялися, але неможливо було викинути з голови думки про те, що всі змінили пріоритети. Рен тепер надто тендітна, щоб здолати звичний шлях від ДИМу до бару. Джеймс надто не при собі. Александр зайнятий геть іншим. Дивну примху керівництва Деллекера теж годі було збагнути. Чого це раптом вони вирішили покласти край бойкоту «Ліра», що тривав понад пів століття, ще й запхали до вистави Фредеріка й Каміло? Натягаючи наприкінці вечора куртку й рукавички, я казав собі, що вони просто намагаються закрити прогалину, яка залишилася після Річарда. Але інший невгамовний голос десь у глибині свідомості підказував, що, імовірно, є менш очевидні мотиви. Чи може бути, що вони, як і Колборн, нам не довіряють? Можливо, Фредерік і Каміло були не просто нашими товаришами-акторами й викладачами... Невже вони нарешті почали розуміти, що ми вскочили в халепу?

СЦЕНА ТРЕТЯ

Наша перша вилазка до трагічної трясовини «Короля Ліра» ситуацію майже не прояснила. Однак я з болісною ясністю усвідомив, що ми таки серйозно недооцінили всі жахливі наслідки Річардової відсутності. Йшлося про значно більше, ніж просто спорожніла спальня, вільне крісло в бібліотеці, місце за столиком у їдальні, де він сидів, наче привид Банко, видимий лише нашій компанії. Мені часто здавалося, буцімто я бачу його краєм ока — зникому тінь, що розчиняється за рогом. Уночі він знову й знову повертався в мої сни — як партнер з етюдів, як мовчазний товариш по пляшці в барі, — перетворюючи навіть найбуденніші сюжети на щось темне й лиховісне. Я не єдиний потерпав від цих нічних тортур. Джеймс почав бурмотіти й ворочатися уві сні, а в ті ночі, коли ми з Мередіт спали разом, я іноді прокидався й відчував, як вона тремтить поруч. Двічі нас будили крики й плач, що лунали з кімнати Рен. Після смерті Річард продовжував мордувати нас так само, як мордував за життя — велетень, що залишив по собі не так порожнечу, як чорну діру, величезний всемогутній вир, який потроху поглинав усе, що було нашим звичним побутом.

Коли ми боязко вступили в найкоротший місяць календаря, цей побут ліг переважно на мої плечі.

Прибирання в Замку стало моїм головним заняттям на додачу до навчання, репетицій і домашніх завдань. Розкладу я не дотримувався, він залежав від того, коли випадав вільний час, а будівля порожнювала. Такі збіги траплялися зрідка, з великими перервами, і доводилося користуватися нагодою, щойно вона з’являлася, незалежно від того, яким втомленим я почувався.

На другий день лютого я стояв рачки в бібліотеці, нарешті взявшись до справи, яку відкладав тижнями, — ретельно чистив камін. Те, що лишилося від кількох колод, лежало на ґратках, наче купа почорнілих кісток. Я підняв недогарки дуже обережно, адже боявся, що вони просто розсиплються в руках, лишивши кіптяву на килимі. Дровини я поклав у заздалегідь наготований паперовий мішок. Попри нестримну зимову холоднечу, я спливав потом, великі солоні краплі стікали з чола в камін. Коли поліна були надійно загорнуті в мішок, я узяв совок і щітку й почав розгрібати купу попелу, що височіла попід задньою стіною димаря. Прибираючи, я ледь чутно бурмотів Едгарів монолог:

Жахливо буть самотнім у біді,

Бо втіхи не знаходиться тоді.

Але біда з душі буває знята

Присутністю страждаючого брата.[109]

Наступний рядок вилетів з пам’яті, тому я затнувся й сів на п'яти. Що там далі? Пригадати не виходило, тому я заповз глибше в камін і почав монолог наново, заходившись наводити лад. Найщільніша кучугура попелу розвалилася під щіткою, але, коли я став його змітати, щетина раптом зачепилася. На дні каміна лежало щось довге й перекручене, схоже на зміїну шкіру.

Якась ганчірка. Просто клапоть тканини, сантиметрів дванадцять завдовжки і п’ять завширшки, скручений по краях. Один кінець важчий, з подвійним швом — можливо, комір сорочки або манжета рукава. Я схилився над своєю знахідкою і легенько дмухнув. Кілька лусочок попелу злетіли в повітря. Колись біла тканина була сильно опалена й зашмарована чимось темно-червоним, схожим на вино. Якусь мить я ошелешено витріщався на неї, а тоді завмер просто де був, навколішки біля каміна. Мене охопив такий жах, що я навіть не почув, як прочинилися двері. Уже за мить на сходах пролунали кроки, стаючи все гучнішими, — хтось піднімався нагору. Я, здригнувшись, оговтався, підняв підступний клаптик з підлоги і сховав у кишеню. Відтак схопив совок і щітку й зіп’явся на ноги, тримаючи їх напоготові, наче меч і щит.

Я так і стояв, знерухомівши в цій дурнуватій позі, коли у дверях з’явився Колборн. Його очі ледь помітно розширилися, але здивування, викликане моєю присутністю, швидко змінилося упізнанням.

— Олівере...

— Детективе Колборне, — видушив я неслухняними губами.

Він обвів рукою кімнату.

— Можна зайти?

— Якщо хочете.

Колборн запхав руки до кишень джинсів. На одному стегні в нього виблискував значок, на іншому випинало край куртки руків’я пістолета. Я поклав щітку та совок у найближче крісло, чекаючи, поки гість заговорить.

— Хіба зазвичай о цій порі у вас не репетиція? — спитав він, розсуваючи фіранки й визираючи з вікна туди, де розкинулося озеро.

— У мене сьогодні репетиція бою о п’ятій, — я порпався в архівах власного мозку, намагаючись знайти одну з дихальних вправ Ґвендолін і сподіваючись, що від неї проясніє в голові.

Колборн кивнув і якось дивно всміхнувся.

— А що це ти взагалі тут робиш? Якщо можна поцікавитися, звісно.

— Прибираю, — я подумки порахував до чотирьох і втягнув повітря.

У нього ледь смикнулися губи, наче під цією удаваною усмішкою ховалася справжня.

— Не думав, що студенти Деллекера з тих, хто сам за собою прибирає.

— Зазвичай ні. Але я відпрацьовую плату за навчання.

Порахувати до п’яти. Видихнути.

Він хмикнув, наче не йняв віри почутому.

— Тобто це що виходить: тебе змушують тут прибирати?

— На додачу до всього іншого. — Пульс почав сповільнюватися. — Але я не проти.

— Ти ж наче з Огайо, так?

— У вас хороша пам’ять. Чи ви маєте на мене досьє?

— Мабуть, що «так» за обома пунктами.

— Мені варто перейматися? — спитав я, але насправді переймався тепер значно менше.

Так, Колборн був досвідченішим глядачем, ніж ті, до кого я звик... але все ж таки глядачем.

— Ну, взагалі-то це тобі самому краще знати.

Ми дивилися один на одного. Він так і всміхався своєю двоїстою усмішкою, і мені раптом спало на думку, що за інших обставин він би мені сподобався.

— Та якось проблематично не перейматися, коли до твого дому так часто навідується поліція, — бовкнув я, не подумавши. Адже він не знав, що місяць тому я підслухав його розмову з Волтоном.

Якщо Колборн і помітив, як я схибив, то не дав цього зрозуміти.

— Слушно... — він ще раз визирнув з вікна, потім перетнув кімнату й сів на канапу Переді мною. — Ви багато читаєте чи все це просто для краси? — спитав, тицьнувши в бік найближчої полиці.

— Читаємо.

— А щось, крім Шекспіра, читаєте?

— Певна річ. Адже Шекспір не у вакуумі існує.

— Тобто?

Я не розумів, чи й справді йому цікаво, а чи це якийсь підступ.

— Ну, взяти хоча б «Цезаря», — сказав я, не впевнений, яку саме інформацію проти нас він сподівається з цього витягти. — На перший погляд, це п’єса про падіння Римської республіки, але вона також про політику Англії раннього Нового часу. У першій сцені трибуни й городяни розмовляють про професії і свята так, наче перебувають у Лондоні 1599 року, хоча за сюжетом це має бути 44-й рік до нашої ери. Там є кілька анахронізмів, зокрема годинник у другому акті, але здебільшого текст можна тлумачити в обидва боки...

— Розумно, — озвався Колборн, на мить замислившись. — Знаєш, я ще пам’ятаю, як читав «Цезаря» у школі. Нам нічого цього не розповідали, просто тягнули волоком крізь текст. Мені було тоді років п’ятнадцять, і я всерйоз уважав, що це такий спосіб покарання.

— Будь-яка шкільна дисципліна може здаватися покаранням, якщо її погано викладати.

— Маєш рацію. Мабуть, мені просто цікаво, що змушує хлопця приблизно такого віку вирішити, що він хоче все своє життя присвятити Шекспірові.

— Ви мене питаєте?

— Так. Я заінтригований.

— Не знаю, — сказав я. Значно легше було говорити далі, ніж замовкнути. — Я запав на Шекспіра дуже рано. Мені було років одинадцять, старшокласники шукали когось на роль хлопчика для «Генріха V», і вчителька англійської відвела мене на прослуховування — вона, мабуть, вважала, що це допоможе подолати сором’язливість. Я й сам тоді не второпав, як опинився на сцені серед усіх цих хлопців з мечами і в обладунках, ще й удвічі вищих за мене. І от я вже вигукую:

«Хоч і малий я ще, а хвальків цих наскрізь бачу»[110] — просто сподіваючись, що мене почують. До прем’єри я був неймовірно нажаханим, а потім уже не хотів займатися нічим іншим. Це щось на кшталт залежності.

Колборн помовчав трохи, а тоді спитав:

— Це робить тебе щасливим?

— Прошу?

— Усе це робить тебе щасливим?

Я розтулив рота, щоб відповісти — «так» здавалося єдиною можливою відповіддю, — але потім знову його стулив, засумнівавшись. Кашлянув, прочищаючи горло, і почав уже обережніше:

— Не вдаватиму, буцімто це не важко. Ми постійно працюємо, мало спимо, нам важко завести нормальних друзів поза своєю бульбашкою, але воно того варте — хоча б тому, які ми окрилені, коли стоїмо на сцені й промовляємо Шекспірові слова. Цієї миті здається, що досі ми наче й не жили. А тоді ніби вмикається світло, і все погане зникає, і вже ніде, крім сцени, не хочеться бути.

Колборн сидів якось аж неприродно тихо, уважно дивлячись мені в очі.

— Ти змалював просто-таки бездоганну картину залежності.

Я спробував здати назад:

— Може, звучить надто драматично, але ми так влаштовані. Ми все так відчуваємо...

— Дивовижно.

Колборн спостерігав за мною, затиснувши зчеплені руки між колінами. Поза здавалася недбалою, але кожен м’яз у тілі був вичікувально напруженим. Цокання годинника на каміні звучало оглушливо голосно, гупало по барабанних перетинках. Знайдений у каміні клаптик тканини відтягував кишеню, наче свинцева куля.

— Отже, — повів я далі, бо мені раптом захотілося змінити тему, відвести розмову геть від того, що я тільки-но сказав. — Що вас привело до нас?

Він відкинувся назад, помітно розслабившись.

— Та от цікаво мені...

— Ви про що?

— Про Річарда, — сказав він. Мені боляче було чути, що він завиграшки вимовляє ім’я, якого ми всі сахалися, наче брудної лайки, чогось, значно гіршого за ті непристойності й нецензурщину, які так легко з нас лилися. — А тобі хіба ні?

— Я здебільшого намагаюся про це не думати.

Колборнів погляд ковзнув від моїх ніг до обличчя й назад. Оцінний погляд, який ніби вимірював глибину моєї щирості.

— Я не можу не сушити собі мізки, що ж саме сталося тієї ночі, — сказав він, ліниво тарабанячи пальцями по бильцю канапи. — Схоже, всі пам’ятають ті події по-різному.

У його голосі був ледь чутний, якийсь знуджений виклик. Відповідай, мовляв, якщо наважишся.

— Мабуть, це тому, що всі провели ту ніч по-різному... — Власний голос здався холодним і невиразним, нерви знову вгамувалися, адже Колборн дав мені роль, яку я тепер мав грати, а в підборі акторів він був не винахідливіший за Ґвендолін. Я залишався на узбіччі, осторонь, упертий свідок, якого можна переконати. — Це ж як із новинами по телевізору. Коли стається якась катастрофа, хіба всі пам’ятають її однаково? Усі ж бачили ті події під різними кутами, з різних точок...

Він повільно кивнув, обмірковуючи мої аргументи.

— Мабуть, із цим не посперечаєшся... — Колборн підвівся з канапи. Випроставшись, перекотився з носака на п’ятку, глянув на стелю. — От саме в цьому й проблема, Олівере, — сказав він, звертаючись швидше до люстри, ніж до мене. — Воно все математично не тримається купи.

Я чекав, що він зараз пояснить свою думку. Але він мовчав, і тоді я зауважив:

— Математика ніколи не була моїм сильним місцем.

Колборн насупився, але водночас його обличчям промайнула якась ледь помітна втіха.

— Несподівано. Зрештою, Шекспір — це ж поезія — ну, більша частина його творів. А в поезії завжди є якась математична закономірність, еге ж?

— Можна й так сказати.

— У будь-якому математичному рівнянні послідовність відомих і невідомих змінних складається в певне задане рішення.

— Оце приблизно все, що я пам’ятаю з алгебри. Знайдіть X.

— Саме так, — кивнув він. — Отже, ми маємо рівняння з відомим результатом — Річардовою смертю. Назвемо її X. А з іншого боку від знаку рівності ваші — себто студентів-четвертокурсників — розповіді про те, що сталося. A, В, С, D, Е та F, наприклад. І ще є всі інші. Назвемо їх Y. За ці дев’ять тижнів ми встановили всі змінні, але я досі не можу обчислити X. Не можу збалансувати дві частини рівняння, — він похитав головою, рух був стриманий і продуманий. — Що це означає?

Я дивився на нього. Мовчав.

— Це означає, — провадив Колборн далі, — що принаймні одна змінна хибна. Розумієш, про що я?

— Почасти. Але, на мою думку, хибне ваше вихідне твердження.

— Це ж чому? — спитав він насмішкувато, мало не виклично.

Я знизав плечима.

— Не можна кількісно висловити людське єство. Його не можна виміряти — принаймні не так, як ви хочете. Люди сповнені пристрастей і вад, вони недосконалі. Припускаються помилок. Їм зраджує пам’ять. Їх можуть надурити власні очі... — я зробив паузу, достатньо тривалу, щоб він повірив, ніби наступна моя фраза — звичайний експромт. — А іноді люди, налигавшись, падають в озеро.

Колборн кліпнув, і на його обличчі з’явилося якесь глибоке спантеличення — наче він не міг збагнути, чи не прорахувався, бува, зі мною.

— Ти справді гадаєш, що все так і було?

— Так, — сказав я. — Певна річ, так і було.

Ми товкмачили це тижнями. Так. Він упав. Звісно, що впав.

Колборн зітхнув, у теплій бібліотеці його дихання здавалося важким і гучним.

— Знаєш, Олівере, ти мені подобаєшся. Сам не второпаю чому.

Я спохмурнів, не впевнений, чи правильно розчув.

— Дивна заява.

— Власне, іноді правда буває дивнішою за вигадку. Я маю на увазі, що хотів би тобі вірити. Але це надто вже гучне слово, тому натомість попрошу тебе про послугу.

Я зрозумів, що він чекає на відповідь, і сказав:

— Гаразд.

— Ти, мабуть, встигаєш тут усе добре роздивитися, поки прибираєш, — промовив він. — Якщо знайдеш щось незвичайне... Скажімо так: я не проти про це дізнатися.

Пауза — геть-чисто сценарний ритм у п’єсі.

— Гаразд, матиму на увазі.

Колборнів погляд на мить затримався на мені, а тоді детектив повільно рушив кімнатою до сходів, де й зупинився.

— Обережніше, Олівере, — застеріг він. — Я вже казав, ти мені подобаєшся. І... давай я скажу так, щоб до тебе точно дійшло. Якась гнилизна в Данськім. королівстві[111]...

На цьому він пішов, усміхаючись самими кутиками вуст, сумовито й насмішкувато водночас. Я стояв нерухомо, поки під його кроками рипіли сходи, і тільки коли почув, як грюкнули вхідні двері, розтиснув у кишені кулак. Закривавлений клапоть став геть пожужмлений і вологий від поту.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Я дав Колборнові п’ять хвилин фори, бо не хотів, щоб він побачив, як я вийду із Замку. Тоді запхав усе причандалля для прибирання назад під раковину, одягнув куртку, рукавиці й вийшов крізь чорний хід. Усю дорогу до ДИМу я здолав бігцем, відчуваючи, як паморозь хрускотить у мене під ногами. Коли дістався до корпусу, руки й ноги в мене затерпли, а очі сльозилися від шпаркого лютневого вітру.

Я увійшов через бічні двері й нашорошено прислухався. У залі був третій курс, який насилу брав приступом другу дію «Двох веронців». Сподіваючись, що не натраплю на когось за лаштунками, я поквапився до сходів і, перестрибуючи через дві сходинки й ковзаючи долонею по бильцях, помчав до підвалу.

Під Театром Арчибальда Деллекера з усіма його бічними коридорами й аванзалами було просторе підвальне приміщення. Зазвичай до цього тьмяно освітленого лабіринту з низькою стелею наважувалися поткнутися хіба представники технічних служб — щоб витягти старий реквізит і меблі, які ще бозна-коли визнали непотрібними й прирекли на вічне зберігання.

Я не збирався туди йти, навіть думки про це не спадало — аж доки не здолав пів шляху до ДИМу. Спершу мені просто хотілося опинитися якнайдалі від Замку. Але, проминувши два чи три напівтемні коридори, захаращені театральним мотлохом, зрозумів, що випадково знайшов просто-таки геніальне рішення. Ніхто й ніколи не зможе тут нічого знайти — навіть якщо знатиме, що саме шукати. Незабаром я натрапив на затягнутий павутинням куток, де до стіни втомлено притулилася секція шафок (мабуть, десь таку вісімдесяті їх прибрали з проходу за задником сцени). Іржа стікала із зябр на їхніх боках, наче стара висохла кров, і сповзала через роззявлені го-строкуті дверцята. Кращого місця годі було знайти.

Я відсунув з дороги бувалий у бувальцях столик на козлах і заходився продиратися крізь купу сміття. На дверях першої шафки висів замок, його дужка була вкрита плямами іржі, наче хворий зуб. Я зняв його, щосили потягнув за ручку й вилаявся так голосно, наскільки стало снаги, коли дверцята раптом розчахнулися й вгатили мені по гомілці. Шафка була порожньою, якщо не зважати на щербатий кухоль із вицвілим гербом Деллекера й кільцем чорного кавового осаду на денці. Я запхав руку до кишені й намацав клаптик тканини, який знайшов у каміні. Примружився, роздивляючись його в тьмяному світлі, і лиховісна червона пляма витріщилася на мене у відповідь. Я навіть не був упевнений, що це справді кров, але власна параноя нагадала про день відправи за Річардом, коли я заскочив Філіппу на самоті біля каміна. Цю думку я з острахом відкинув. На дверях бібліотеки не було замків, тож зробити це міг будь-хто з нас. Повітря в підвалі несподівано здалося мені крижаним. Будь-хто з нас міг зробити... що саме? Мене раптом почало нудити. Кортіло якнайшвидше прибрати клапоть геть з очей. Я нахилився й заштовхав його до кухля. Якщо хтось і знайде його тут, то вирішить, що не просто ганчірка — замащена фарбою, гримом чи ще чимось таким, цілком і повністю безневинним. На мою думку, так воно й було. Я дорікав собі за нервозність. Александр має рацію: якщо ми не триматимемо себе в руках, усе піде шкереберть. Я затраснув дверцята, а відтак задумався. Комбінації замка я не знав. Повертатися сюди не хотілося, але про всяк випадок я залишив замок не замкненим — він просто висів на дужці.

Я посунув стіл назад, на його колишнє місце перед шафками, сподіваючись, що більше нікому не спаде на думку його рухати, що ніхто навіть не дізнається, що я сюди навідувався. Відступив на крок, постояв, дивлячись на коліщатко замка, на крихітну щілину між корпусом та дужкою. Які ж це тортури — неухвалені рішення...

СЦЕНА П’ЯТА

Дорогою з підвалу я заблукав, а тому спізнився на початок бою. Джеймс, Каміло і троє другокурсників уже чекали.

— Перепрошую, — сказав я. — Вибачте, я просто забув про час.

— Де ти був? — спитав Джеймс із якимось химерним непроникно-невиразним обличчям.

Мене охопило нестерпне бажання поставити йому те саме запитання, але ж не привселюдно!

— Пізніше поговоримо, — втрутився Каміло. — У нас достолиха роботи, а часу обмаль. Ви двоє проганяли цю сцену на вихідних?

Я глянув на Джеймса, і той, перш ніж я встиг відповісти, промовив:

— Так.

Сам я нічого сказати не встиг.

Насправді ми прогнали цю сцену лише двічі, бо більшу частину суботи й усю неділю Джеймса в Замку не було.

— Тоді починайте, — наказав Каміло. — З тієї миті, коли Едгар кидає виклик.

Контури декорації «Ліра» були позначені на підлозі синім тканинним скотчем. Рішення, до речі, було цікаве: авансцена переходила в подіум, який тягнувся центральним проходом просто до зали. Ми називали його Мостом; за планом, він мав бути метр двадцять заввишки.

Я став на своє місце в глибині сцени, меч висів біля лівого стегна. Джеймс разом з іншими вже теж були на місцях: він сам на Мосту, солдати ліворуч, Каміло й герольд праворуч. Там-таки мала бути й Мередіт, але коли за роллю вона мала просто мовчки спостерігати за подіями, її не викликали.

Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?[112]

ДЖЕЙМС: Він сам. Що скажеш?

Я гнівно глянув на нього, стиснувши кулаки у спробі придушити раптовий біль у животі. Накручувати себе емоціями перед викликом на бій потреби не було, я вже був на межі.

Я: Діставай свій меч.

Якщо моя несправедлива мова,

То зброєю за наклеп відплати.

Я витягнув меч, і Джеймс звів брови, наче його це потішило. Я пройшов сценою і піднявся на Міст.

Я: А я за правом, що мені дає

Народження, в ім’я своєї честі

Прийшов оголосити всім, що ти,

Не дивлячись на силу і на доблесть,

На молодість і успіх у бою,

Ти — зрадник перед богом, батьком, братом,

Ти — зрадник перед герцогом, і весь

Укритий ти із голови до ніг

Слідами бруду, підлості й паскудства.

Десь на середині моєї промови насмішкувата веселість Джеймса поступилася місцем виразу холодної огиди. Коли

настала його черга говорити, я уважно спостерігав за ним, намагаючись зрозуміти, чи це й справді просто акторська гра, а чи ми обоє, і він, і я, приховували якісь таємниці за зчепленими до скреготу зубами.

ДЖЕЙМС: Я міг би вимагати, щоб назвав

Своє ім’я ти, та у тебе вигляд

І справді гідний, гордий, войовничий,

А мова виявляє виховання;

Тому я, навіть всупереч закону,

Відстрочити не хочу наш двобій.

З тим самим успіхом він міг би плюнути мені в обличчя.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати,

Мечем я їй дорогу прокладу. —

Труби, сурмач!

Ми здійняли зброю, вклонилися, і далі дивлячись один одному в очі. Він атакував першим; блок я поставив незграбно, і його клинок ковзнув лезом мого аж до самої ґарди, лиховісно свиснувши. Я відкинув супротивника й так само незугарно спромігся відновити рівновагу. І ще удар, і знову блок. Я відбив, ударивши його в ліве плече. Мечі схрестилися, їхні затуплені краї черкнулися зі звуком, що нагадував стугін і брязкіт барабанів.

— Спокійно, — зауважив Каміло. — Не так затято.

Ми плелися, наче виноградна лоза, вузьким проходом між двома довгими смугами скотчу. Хореографія двобою була така: я мав загнати його на кінець Мосту, і там він мусив упасти, тримаючись рукою за живіт, а в нього між пальцями розпуститься криваве суцвіття. (У те, як саме все це мало статися, костюмери нас поки що не втаємничили.) Ми билися, стоячи один навпроти одного, між нами виблискували клинки. Джеймс зашпортнувся, втратив рівновагу, але, коли я здійняв руку, щоб завдати смертельного удару, його пальці щільніше стиснули ефес меча. Навершя й ґарда щосили зацідили мені в обличчя, перед очима вибухнули розпечені до білого жару зірки, і біль вгатив, наче розлючений баран. Каміло та один із солдатів хором скрикнули. Меч вислизнув у мене з рук і лунко впав поруч, а сам я повалився горілиць па лікті, і з носа ринула кров, немов хтось відкрутив на повну кран.

Джеймс впустив меча і тепер дивився на мене несамовитими виряченими очима.

— Це що ти, в біса, робиш?! — загорлав Каміло.

Джеймс позадкував, наче сновида, — поволі, заворожено. Його пальці стиснулися в кулак, кісточки були замащені червоним. Я спробував заговорити, але в роті був металічний присмак, підборіддям юшила кров, заливаючи сорочку на грудях. Двоє солдатів допомогли мені зіп’ястися на ноги, і моя голова важко впала на груди, наче чиясь рука перетяла всі жили в шиї.

Каміло й досі горлав:

— Це просто неприпустимо! Що, в біса, з тобою?

Джеймс нарешті перевів погляд з мене на нього.

— Я... — почав він.

— Вимітайся, — наказав Каміло. — 3 тобою потім розберуся.

Джеймсові губи беззвучно ворухнулися. У його очах раптом забриніли сльози, він розвернувся й вибіг із зали, забувши про куртку, рукавиці... взагалі про все.

— Олівере, ти як? — Каміло опустився поруч зі мною навпочіпки, підчепив за підборіддя. — Усі зуби цілі?

Я стулив губи, проковтнув кров, насилу стримавши бажання зблювати. Каміло тицьнув спочатку у вищого з двох солдатів, потім в іншого.

— Ти допоможеш мені доправити його до медпункту. А ти — гайда за Фредеріком, перекажи йому, що вони з Ґвендолін мені потрібні. Просто зараз потрібні. Хутко!

Коли мене підвели, світ похитнувся, і я відчув слабку надію, що зараз знепритомнію і вже ніколи не отямлюся.

СЦЕНА ШОСТА

З медпункту мене відпустили аж об одинадцятій. Відбувся лише зламаним носом, без зміщення. До перенісся мені пластиром прикріпили шину, трохи нижче, під очима, швидко розповзалися червонясто-пурпурові кола. Ґвендолін і Фредерік навідали мене, спитали, що сталося, палко перепросили, а потім заходилися благати, щоб я за змоги нікому про це не розповідав, а іншим студентам, якщо хтось із них розпитуватиме, казав, що стався нещасний випадок. Нам не потрібні зараз ані нові плітки, ані нові проблеми, наполягали вони. Я так і не вирішив, чи дослухаюся до їхнього прохання, коли настав час повертатися до Замку.

Я відразу ж піднявся нагору, але не у Вежу. Навряд чи Джеймс там, але ризикувати мені не хотілося. Натомість я легенько постукав у двері Александрової кімнати. Я почув, як там, усередині, засунули шухляду, а за мить він з’явився на порозі, тримаючись за ручку дверей.

— Трясця, Олівере... — видихнув він, побачивши мене. — Піп розповіла мені, що сталося, але я не думав, що все аж так паскудно.

Очі в Александра були почервонілі, губи сухі й порепані. Вигляд він мав не набагато кращий за мене.

— Я взагалі не хочу про це говорити.

— Цілком зрозуміло... — Александр шморгнув носом і витер його рукавом. — Я можу чимось допомогти?

— Ця суча голова просто розколюється, і я волів би зараз не відчувати нічого вище шиї.

Він ширше прочинив двері.

— Дядечко лікар чекає на вас.

Я нечасто заходив до Александра, і мене завжди дивувало, як тут темно. За останні кілька тижнів він устиг завісити вікно гобеленом. Ліжко було поховане під стосами книжок. Зараз він зібрав їх і важко гепнув на й без того захаращений стіл. На підлозі валялися зіжмаканий цигарковий папір, зламані сірники та брудний одяг. Александр тицьнув у бік ліжка, і я з вдячністю впав на матрац. Пульс важко стугонів у скронях.

— Можна спитати, що сталося? — поцікавився він, порпаючись у горішній шухляді столу. — Я не вимагатиму подробиць. Просто хочу знати, чи не зіштовхнути Джеймса в озеро наступного разу, коли його побачу.

Не впевнений, чи було це зауваження звичайним для Александра проявом чорного гумору, а чи за ним ховалося щось більше, я посовався на ліжку, списав усе на застарілу параною і вирішив не звертати уваги.

— Ги останнім часом його часто бачиш? — спитав я. — У мене такс відчуття, що Джеймса постійно десь носить.

— Приходить і йде. Тобі краще знати, ніж мені.

— Він зазвичай з’являється після того, як я лягаю, а коли встаю, його вже нема.

Александр витягнув із футляра від фотоплівки кілька маленьких суцвіть травки й заходився дрібнити їх на цигарковий папір.

— Як на мене, він надто заглибився в роль. Ну, метод занурення, розумієш?.. Уже не второпає, де завершується Едмунд і починається він сам.

— Це паршиво.

Александр глянув на мене й мій розквашений ніс.

— Без варіантів... — він скривився, наче прикусивши язика. — Тобі якісь знеболювальні дали?

Я витягнув з кишені баночку з крихітними білими пігулками.

— Шикардос, — сказав він. — А дай-но мені дві ці штуки.

Я простягнув йому пігулки. Він розтовк їх футляром від фотоплівки й висипав отриманий порошок до травки, що лежала на цигарковому папері. Відтак знову висунув шухляду й витяг ще одну загадкову баночку. Зняв кришечку, постукав ємністю по долоні. Знову білий порошок, ще дрібніший. Він додав його до косяка, так і не сказавши мені, що це. Та я й не питав.

— То що сталося? — поцікавився він, почавши скручувати косяк. — Ви відпрацьовували бій із третьої сцени п’ятої дії, а потім він просто взяв і зацідив тобі в табло?

— Ну, загалом так.

— Якого дідька?! Чого це раптом?

— Присягаюся, я й сам не проти дізнатися.

Александр лизнув липкий краєчок паперу, потім притиснув його пучкою пальця. Закрутив вершечок і простягнув косяк мені.

— Тримай, — сказав він. — Скури за раз, і тиждень нічого не відчуватимеш.

— Супер.

Я підвівся, притримуючись за спинку його стільця. У скронях стугоніло.

— Ти як, нормально?

— Буду нормально за кілька хвилин.

Схоже, я його не переконав.

— Упевнений?

— Так, — відповів я. — Усе буде добре.

Я навпомацки, як сліпий, рушив до дверей, хапаючись за меблі, допоки не дістався протилежної стіни.

— Олівере, — гукнув Александр, коли я вже прочинив двері.

— Що?

Я озирнувся, і він кинув мені запальничку, показав на свій ніс і сумовито всміхнувся. Я торкнувся обличчя. На верхній губі була свіжа кров.

Зазвичай у Замку ми не курили. Я вийшов крізь бічні двері й зупинився на під’їзній доріжці, міцно затиснувши косяк, чи що воно таке було, між губами. Вдихнув, як два роки тому навчив мене Александр: глибоко, усіма легенями. Було зимно, навіть як для лютого, і моє дихання разом із димом ринуло з рота однією довгою спіраллю. Носові пазухи здавалися важкими та набряклими, наче їх забило глиною. Я розмірковував, коли зійдуть синці і чи за три тижні ніс виглядатиме, як колись.

Прихилившись до стіни, я спробував викинути всі думки з голови — був певен, що інакше накручу себе до божевілля. У лісі було тихо, але водночас він бринів ледь чутними звуками — десь далеко пугукала сова, сухо шелестів падолист, вітер шерхотів у верховітті дерев. Звільна мій мозок якимось чином відокремився від решти тіла. Я й досі відчував біль, і досі корчився в лещатах неприйнятого рішення, але між мною, думками, почуттями і всім іншим наче з’явилась якась завада — легка поволока, підсвічений екран, на якому плавно рухалися силуети лялькового театру тіней. Що саме до цього спричинилося — холоднеча чи Александрів косяк, — я визначити не міг, але поступово тіло почало затерпати.

Відчинилися й зачинилися двері. Я озирнувся на них без будь-яких сподівань, майже збайдужіло. Мередіт. Якусь мить вона вагалася, стоячи на ґанку, а тоді спустилася. Я не зрушив з місця. Вона підійшла, витягнула з мого рота косяк, кинула його на землю й поцілувала мене, перш ніж я встиг заговорити. Біль відлунював уже не в переніссі, а в самому мозку. Тепла долоня Мередіт торкалася моєї щоки, її вуста притягували, наче магніт. Вона взяла мене за руку, як багато тижнів тому, і повела назад до будинку.

СЦЕНА СЬОМА

Майже весь наступний день я проспав, отямившись лише на пару секунд, коли Мередіт вислизнула з ліжка, прибрала мені волосся з чола й пішла на заняття. Я щось їй пробурмотів, але слова так до пуття й не набули форми. Сон знову заповз на мене, як лагідний муркотливий кіт, і впродовж наступних восьми годин я не прокидався. А коли прокинувся, на ліжку поряд зі мною сиділа, закинувши ногу на ногу, Філіппа.

Я каламутними очима глипнув на неї і заходився проводити ревізію плутаних споминів про вчорашній вечір, щоб збагнути, є на мені щось під ковдрою чи ні. Коли я спробував сісти, вона штовхнула мене в груди, примушуючи знову лягти.

— Як почуваєшся? — спитала вона.

— А виглядаю як?

— Чесно? Просто жахливо.

— Збіг? Не думаю. Котра зараз?

За вікнами було вже темно.

— За чверть дев’ята, — сказала Філіппа, насупивши чоло. — Ти що, цілий день проспав?

Я застогнав і засовався, голову піднімати не хотілося.

— Майже. Як заняття?

— Усе минуло дуже спокійно.

— Чому?

— Ну, взагалі-то, без тебе нас було лише четверо.

— А кого ще не було?

— А сам як гадаєш?

Я повільно відвернувся від неї, не відриваючи голову від подушки, і втупився у стіну. Від цього руху в носові пазухи стрілив біль, який мене відволік — але лише на мить.

— Ти, мабуть, чекаєш, щоб я спитав, де він, — сказав я.

Вона розправила ковдру в мене на грудях.

— Учора його ніхто не бачив. Після репетиції він просто зник...

Я гмикнув і промовив:

— Там ще мусить бути «але», я чую, як воно насувається.

Філіппа зітхнула, її плечі трохи піднялися й опали значно нижче, ніж були до того.

— ...Але зараз він повернувся. Він нагорі, у Вежі.

— Тоді я залишуся тут, поки Мередіт мене не випхає втришия.

Її вуста перетворилися на тонку рожеву лінію. За скельцями окулярів — чому це вона раптом в окулярах, до речі, вона ж нічого не читає! — очі Філіппи здавалися дрімотною океанською блакиттю, терплячою, але змореною.

— Ну ж бо, Олівере, — тихо сказала вона. — Сходи поговори з ним, це ж не боляче.

Я вказав на своє обличчя.

— Як бачиш, інколи буває боляче.

— Слухай, ми теж на нього розлючені. Мабуть, там, де стояла Мередіт, коли він увійшов, навіть підлога обгоріла. Рен і та з ним не хоче розмовляти.

— От і добре, — сказав я.

— Олівере.

— Що?

Вона підперла щоку рукою й усміхнулася — якось дивно, похмуро.

— Що? — повторив я вже нашорошено.

— Річ у тобі, — сказала вона. — Ти знаєш, я б сюди й не поткнулася, якби на твоєму місці був хтось інший.

— І що це означає?

— Це означає, що в тебе значно вагоміші причини злитися, ніж у всіх нас, але ти перший його пробачиш.

Тривожне відчуття, що Філіппа бачить мене наскрізь, змусило щільніше втиснутися в матрац.

— Та невже? — пробурмотів я, але це прозвучало слабко й непереконливо навіть для мене самого.

— Еге ж бо, — її усмішка згасла. — Ми зараз не можемо дозволити собі вчепитися одне одному в горлянки. Усе й так доволі паскудно.

Раптом вона здалася мені дуже тендітною. Тонка і прозора, наче людина, хвора на рак. Холоднокровна Філіппа... Мене охопило дивне непереборне бажання просто обійняти її і сором через те, що я бодай на мить у чомусь її запідозрив.

Мені захотілося затягнути її під ковдру й притиснути до себе. Я вже ладний був це зробити, аж тоді згадав, що, можливо, голий.

— Добре, — сказав я. — Поговорю з ним.

Вона кивнула, і мені здалося, що я побачив, як за її окулярами замерехтіла сльозинка.

— Дякую, — вона зачекала секунду, зрозуміла, що я й досі лежу незрушно, і спитала: — Гаразд, то коли?

— Ем-м... за хвилинку.

Вона кліпнула, і сльозинка — якщо вона взагалі була — де й поділася.

— Ти що, голий? — спитала вона.

— Не виключено.

Вона вийшла з кімнати. Я неквапом одягнувся.

Коли піднімався до Вежі, здавалося, що я рухаюся, наче в уповільненій зйомці. Якось не відчувалося, що я йду нагору, щоб зустрітися з Джеймсом, уперше за пару днів. Враження було таке, ніби ми востаннє бачилися й щиро спілкувалися ще задовго до Різдва. Двері на горішньому майданчику були прочинені. Я нервово облизнув губи та штовхнув їх.

Джеймс сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Але ліжко було не його — моє.

— Зручно? — поцікавився я.

Він швидко підхопився і зробив два кроки вперед.

— Олівере...

Я підняв руку, долонею до нього, наче вартовий на мосту.

— Ні, просто стій там... поки що...

Він зупинився посеред кімнати.

— Гаразд. Я зроблю все, що ти захочеш.

Мостини підлоги ходором ходили в мене під ногами. Я сковтнув, тамуючи напад якоїсь дивної, розпачливої ніжності.

— Мені хочеться тобі пробачити, — бовкнув я. — Але, Джеймсе, я б тебе зараз просто вбив, присягаюся.

Я потягнувся до нього, стиснув порожній кулак.

— Я хочу... Господи, я навіть пояснити це не можу. Ти наче той птах, розумієш?

Він розтулив губи — у нього на язиці вочевидь крутилося якесь запитання, якийсь здивований вигук. Я рвучко, негарно рубанув рукою, зупиняючи його. Думки були хаотичними, навіженими.

— Александр мав рацію, Річард — не горобець, це ти горобець. Ти... не знаю, щось таке тендітне, невловиме, і мені здається, що якби я лише впіймав тебе, то роздушив би.

Обличчя Джеймса набуло якогось жахливого зболеного виразу, а він зараз просто не мав на нього права, не тепер. Пів десятка взаємовиключних почуттів вирували в мені відразу, і я зробив один широчезний незграбний крок до Джеймса.

— Я неймовірно хочу так на тебе розлютитися, щоб нарешті це зробити, але просто не можу, тому натомість злюся на себе. Ти взагалі розумієш, як це несправедливо?

Голос мій звучав високо й напружено, наче в маленького хлопчика. Це мене дратувало, тому я голосно вилаявся:

— Дідько! Хай йому грець усьому — і мені, і тобі... Трясця, Джеймсе!

Мені кортіло повалити його на підлогу, збити його з ніг... 1 що далі? Жорстокість цієї думки мене стривожила, і я, придушено загарчавши від люті, схопив книжку, що лежала на валізі біля Джеймсового ліжка, і жбурнув її в нього, кинув йому просто під ноги. Це був «Лір» у паперовій обкладинці, м’який і не здатний заподіяти шкоди, але Джеймс усе одно скривився, коли книжка в нього влучила. Вона із шелестом упала до його ніг, одна сторінка повисла навскіс, відірвавшись від корінця. Коли Джеймс підняв очі, я негайно відвів погляд.

— Олівере, я...

— Не смій! — я тицьнув у нього пальцем, наказуючи замовкнути. — Не смій. Просто дай мені... просто... дай мені хвилину.

Я прибрав волосся з чола. За переніссям гойдалася важка куля болю, очі починали сльозитися.

— Та що в тобі таке? — спитав я, і мій голос пролунав якось придушено, попри марну спробу його вирівняти. Я вдивлявся у Джеймса, чекаючи на відповідь, якої, знав напевне, не отримаю. — Я мушу зараз тебе ненавидіти. Я хочу тебе ненавидіти — Господи, ще й як хочу! — але цього замало...

Я похитав головою, цілком і повністю розгублений. Що з нами відбувалося? Я шукав у Джеймсовому обличчі якийсь натяк, якусь підказку, за яку міг би вхопитися, але Джеймс мовчав, дуже довго мовчав, лише дихав, і його обличчя кривилося, наче дихати було боляче.

— Своє ім'я ненавиджу я сам! — промовив він. — Мій янголе, адже ж воно — твій ворог[113].

Сцена на балконі. Недовіра заважала мені сушити собі мізки над тим, чому він вибрав саме її, і я сказав:

— Джеймсе, тільки не починай, будь ласка. Можемо ми бодай зараз побути просто самими собою?

Він сів, підняв понівечену книгу з підлоги.

— Вибач, — промовив Джеймс. — Зараз легше бути Ромео, чи Макбетом, чи Брутом, чи Едмундом. Кимось іншим.

— Джеймсе, — повторив я уже м’якше, — у тебе все гаразд?

Він похитав головою, не зводячи на мене очей. Його голос звучав якимись обережними, зляканими уривками.

— Ні. Не гаразд.

— Так... — я переступив з ноги на ногу. Підлога й досі здавалася недостатньо твердою. — А можеш сказати, що не так?

— Ну... — почав він з дивною, водявою посмішкою. — Ні не можу. Все не так.

— Вибач, — сказав я, і це прозвучало як запитання.

Він зробив крок уперед, здолавши невелику відстань між нами, простягнув руку й торкнувся синця, що розповзся під моїм лівим оком. Мене вгатив розряд болю. Я здригнувся.

— Це я маю перепрошувати, — сказав Джеймс. Я переводив погляд з одного його ока на інше. Сірі, наче криця, золоті, мов мед, очі. — Я не знаю, що мене змусило це утнути. Я раніше ніколи не хотів завдати тобі болю.

Пучки пальців у нього були просто крижані.

— Але саме зараз? — сказав я. — Чому?

Його рука безживно повисла вздовж тіла. Він відвернувся й сказав:

— Олівере, я не знаю, що зі мною не так. Мені кортить зробити боляче всьому світу.

— Джеймсе... — я взяв його за руку, розвернув до себе.

Не встигнувши ще вирішити, що робити далі, я раптом відчув на грудях його руку й опустив очі. Його долоня була притиснута до моєї майки, пальці лежали на ключиці. Я чекав, пригорне він мене до себе, а чи відштовхне. Але він просто дивився на власну руку, як на щось химерне, досі не бачене.

СЦЕНА ВОСЬМА

Лютий промчав стрімко. Минула середина місяця, перш ніж я нарешті припинив помилково вказувати в даті на письмових роботах «січень». День показу проміжних семестрових етюдів насувався все швидше — і, попри те, що Фредерік і Ґвендолін були аж напрочуд добросердими, коли розподіляли сцени, ми все одно відчайдушно намагалися не потонути в морі тексту, який треба було вивчити, книг, які слід було прочитати, підручників, які необхідно переглянути, та робіт, які належало вчасно здати. Якось недільного вечора Джеймс, я та дівчата зібралися в бібліотеці, готуючись прогнати сцени, які ми мали показувати на заняттях наступного тижня. Джеймсу й Філіппі дісталися Гамлет і Гертруда; Мередіт і Рен — Емілія — Паламонові.

— От правда, — промовила Філіппа, учетверте затнув-шись на одній і тій самій репліці, — від них що, шматок би відвалився, якби вони дали мені Офелію? Хай яка в мене багата уява, але я все одно недостатньо стара, щоб ти був моїм сином.

— І ще — на горе — мати ви мені[114], — докинув Джеймс.

Філіппа важко зітхнула.

— У чім же це так голосно й брутально

Мене ти винуватити насмів?

— У чім? Цей вчинок брудом укриває

Обличчя скромності, на лицемірство

Чесноту перетворює саму... [115]

Вони продовжили тихенько сваритися. Я відкинувся на спинку канапи та якийсь час спостерігав за тим, як Мередіт розчісує волосся Рен. Видовище було прегарне: світло вогню м’яко грало на їхніх обличчях, підсвічувало вигини вуст і вій.

РЕН: А ти зробила б це за цілий світ?

МЕРЕДІТ: Весь світ — ціна велика аж занадто

За гріх такий дрібний.

РЕН: Не вірю я.

Ніколи б ти такого не зробила![116]

Я знову взявся за нотатник. Текст було розмічено й попідкреслювано чотирма різними кольорами і так безладно всіяно позначками, що серед них важко було побачити оригінал. Якийсь час я бурмотів репліки собі під ніс, голоси інших тихенько шелестіли, зливаючись із шамротінням і потріскуванням полум’я в каміні. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я вже починав нервуватися, аж тут унизу відчинилися двері.

Я випростався.

— Ну нарешті...

Хтось швидко підіймався сходами.

— Давно вже час, я на тебе тут цілий вечір чекаю... — вигукнув я і лише тоді зрозумів, що це не Александр.

— Колін, — промовила Рен, перериваючи сцену.

Він кивнув, його руки ніяково ворушилися в кишенях куртки.

— Вибачте за вторгнення.

— Що сталося? — спитав я.

— Александра шукаю... — щоки Коліна маковіли, але мене брали сумніви, що це від холоду.

Філіппа й Мередіт ззирнулися, а тоді Мередіт промовила: — Ми гадали, що він з тобою.

Колін кивнув, його погляд ширяв кімнатою, старанно уникаючи нас.

— Так, Александр сказав, що ми зустрінемося о п’ятій і вип’ємо, але я його не бачив і жодних звісток не отримував... — він знизав плечима. — Просто хвилюватися почав, розумієте...

— Так... — Філіппа вже підводилася з крісла. — Хто хоче зазирнути до нього в кімнату? Я гляну на кухні — а що, як він записку залишив?

— Я піду.

Колін майже вибіг із бібліотеки, йому кортіло якнайшвидше опинитися в коридорі, де ми на нього не витріщатимемося.

МЕРЕДІТ: Як вважаєте, що сталося?

Я: Не знаю. Він нікому з вас нічого не казав?

РЕН: Ні, але з ним останнім часом щось негаразд.

ДЖЕЙМС: Можна подумати, з кимось із нас усе гаразд.

Рен насупилася й глянула на мене. Додати було нічого, тому я просто знизав плечима. Вона розтулила губи, але що саме збиралася сказати, ми так і не дізналися, бо в бібліотеку знов увірвався Колін; щойно помаковіле обличчя зараз було біле-білісіньке.

— Він у себе — і йому зле... Зовсім зле!

На останньому слові його голос зірвався. Ми всі посхоплювалися на ноги. Уже в коридорі нас наздогнав голос Філіппи, що пролунав із кухні, нервовий і високий.

— Народе, агов? Що там у вас?

Двері вгатили об стіну, коли Колін розчахнув їх навстіж. Книги, одяг та зіжмаканий папір були розкидані по всій кімнаті, наче тут вибухнула бомба. Александр лежав на підлозі, його руки та ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, голова закинута назад, наче йому зламали шию.

— Боже... — видихнув я. — Що робити?

Повз мене до кімнати проштовхнувся Джеймс.

— Розступіться. Коліне, підніми його, зможеш?

Рен тицьнула пальцем у глибину кімнати.

— Що це?

Підлога під ліжком була заставлена баночками від пігулок і футлярами від фотоплівки. Вони були запхані під ліжко так глибоко, що з-під кута ковдри, яка сповзла чи не до підлоги, їх майже не було видно. З деяких було відірвано аптечні етикетки, лишилися самі клаптики білого паперу.

Джеймс опустився поряд з Александром на коліна, стиснув його зап’ясток, намацуючи пульс. Колін обережно підняв його голову — і з Александрових губ зірвався якийсь звук.

— Живий, — сказав я. — Точно живий, він, мабуть, просто...

Голос у Джеймса був тонкий і напружений:

— Та помовч бодай мить, я не можу...

Філіппа вигулькнула у дверях кімнати за нашими спинами.

— Що тут відбувається?

Александр щось пробурмотів, і Колін схилився чи не впритул до його обличчя.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, передоз.

— Господи... Який передоз? А на чому він сидить, хтось знає?

— Пульс уривчастий, — швидко й тихо промовив Джеймс. — Йому треба до лікарні. Хтось із вас, гайда вниз, телефонуйте до швидкої. І зберіть усю цю погань.

Він кивнув у бік баночок попід ліжком.

Колін, який заколисував мокру від поту Александрову голову на колінах, пополотнів.

— Не можна все це здати лікарям — ти що, хочеш, щоб його виключили?

— А ти хочеш, щоб він помер? — відрубав Джеймс.

Колін не встиг відповісти, Александрове тіло раптом звело судомою, щелепи стиснулися, м’язи засмикалися.

— Робімо, як він сказав, — втрутилася Мередіт. — Гайда хтось до телефона, просто зараз!

Вона опустилася навпочіпки поруч із Джеймсом і заходилася вигрібати баночки з-під ліжка. Александр застогнав, пальці зашкребли підлогу. Колін схопив його руку, міцно стиснув, ледь подавшись уперед. Рен забилася в куток і зіщулилася там, обхопивши себе руками за плечі; здавалося, її нудить. Мій шлунок теж намагався вийти через рот.

Філіппа схопила мене за руку.

— Олівере, ти можеш...

— Так, я піду. Подбай про Рен.

Я вибіг із кімнати й помчав сходами вниз. Затерплі ноги підтиналися. Зірвавши з важеля слухавку, я набрав 911.

За мить по інший бік пролунав голос. Жіночий. Байдужий. Діловий.

— Дев’ять-один-один. Що у вас сталося?

— Я в Замку на території академії Деллекера, нам терміново потрібна швидка.

— Про який саме екстрений випадок ідеться? — вона була така спокійна, така холодна. Я насилу тамував бажання гримнути на неї: «Про терміновий! Чули про такий?».

— Якесь передозування, не знаю, чим саме. Відрядіть швидку, хутко!

Я впустив слухавку, дозволив їй просто випасти з моєї руки. Вона ривком натягнула дріт і загойдалася на ньому, як повішаний на мотузці. Я чув металевий голос у телефоні, далекі звуки розпачу й тривоги нагорі, а в голові крутилося лише одне запитання: чому? Чому наркотики, чому передоз, що він зробив, що він зробив, щовінзробив, щовінзробивщовінзробивщовінзробив?!

Знову повернутися нагору я не міг себе примусити, але й на місці стояти був не годний. Мене наперед жахало те, що я міг сказати, коли поліція та парамедики почнуть ставити запитання. Я залишив трубку висіти й розчахнув двері, не взявши ані куртку, ані шарф, ані рукавички — нічого.

Ідучи доріжкою, де рінь, наче крихітні крижинки, колола мені ноги крізь шкарпетки, я поступово набирав швидкість. Коли я ступив на землю, вкриту брудною ковдрою лежалого снігу й соснової глиці, то вже мчав на повну силу. Попри холоднечу серце важко гупало в грудях, кров ринула по венах, гуркотіла у вухах, аж поки греблю в ніздрях не прорвало і з носа знову не ринуло. Я біг навпростець крізь ліс, гілки й колючки дряпали мені обличчя, руки й ноги, але я їх майже не відчував, дрібні уколи болю губилися в несамовитому ґвалті паніки. Я звернув зі стежки, пірнаючи в ліс, так глибоко, що не знав, чи зможу відшукати дорогу назад, так глибоко, щоб мене ніхто не почув. Коли здалося, що зараз розірветься або серце, або легені, я гепнувся на всі чотири на замерзле листя й завивав на дерева, допоки в горлі щось не обірвалося.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

У вівторок зранку на заняттях нас було лише четверо: Джеймс, Філіппа, Мередіт і я. Александр досі не повернувся з реанімації Броудвотерської лікарні — хоча стан його стабілізувався, принаймні нам так сказали. У понеділок усіх одне за одним тягали із занять на психологічну консультацію. Штатний психолог і лікар із Броудвотера по черзі ставили настирливі запитання про нас самих, про інших, про нашу спільну історію зловживання психоактивними речовинами. (За результатами цієї співбесіди ми отримали брошури про небезпеку вживання наркотиків і суворе нагадування, що відвідування прийдешнього семінару про шкідливий вплив алкоголю є обов’язковим для всіх.) На додачу до звичайних проблем, спричинених стресом і перевтомою, у Джеймса та Рен — наскільки я зрозумів з того, що підслухав під дверима Голіншедового кабінету дорогою до туалету, — були ознаки посттравматичного стресового розладу. Рен узяла звільнення від занять ще на день, щоб перепочити, але, коли я запропонував Джеймсу зробити те саме, він заперечив:

— Якщо я цілий день сидітиму самотою в Замку, у мене дах зірве.

Я не став з ним сперечатися, але виявилося, що в П’ятій студії почувався він анітрохи не краще.

— ...Що ж, — промовила Ґвендолін, щойно ми сіли на свої місця. — Сумніваюся, що сьогодні хтось із вас готовий до засвоєння нового матеріалу, і до того ж вас надто мало. Завтра мені б довелося пояснювати ту саму тему.

Тому вона зважила за краще опрацювати проблемні сцени «Ліра», на ретельний розбір яких під час репетицій забракло часу.

Упродовж години ми з Джеймсом спостерігали за тим, як Ґвендолін патрає Мередіт і Філіппу, шукаючи в дівчатах проблиски справдешнього сестринського суперництва, щоб роздмухати між ними полум’я для сцени. Робота була не з легких; Мередіт заледве знала своїх братів, а Філіппа казала, що в неї ані братів, ані сестер немає взагалі (я досі не знаю, чи це правда). Відтак Ґвендолін вивела мене зі ступору, запитавши про моїх сестер; це була не та тема, яку мені тоді — та й будь-коли — хотілося обговорювати. До того ж вона мало не розбовкала всім, що я — новий прибиральник у Замку, але, на щастя, перемкнулася на іншу тему. Покінчивши з дівчатами, вона дала нам п’ять хвилин перерви й наказала Джеймсові та Мередіт прийти готовими до другої сцени четвертої дії.

Коли ми повернулися, Ґвендолін почала роботу над сценою докору — мовляв, минулого тижня вони грали абияк.

— Ні, серйозно, — мовила вона. — Це одна з найпристрасніших сцен у п’єсі між двома найпотужнішими персонажами. Ставки високі як ніколи, тому я не хочу, щоб у мене складалося враження, ніби я підглядаю за невдахою, який намагається зняти дівку в барі...

Мередіт і Джеймс слухали її мовчки і, коли Ґвендолін завершила промову, розійшлися по своїх місцях, навіть не глянувши одне на одного. (Відтоді, як Джеймс зламав мені ніс, ставлення Мередіт до нього перетворилося з прохолодного на крижане, і це, поза всякими сумнівами, також спричинялося до того, що на сцені між ними не було ніякої хімії.)

Філіппа подала їм репліку — не свою, але Ґвендолін вирішила себе цим не утруднювати, — і вони розпочали сцену, але так кострубато, що мене аж перехнябило. Текст у їхньому виконанні здавався пласким; торкалися вони одне одного вимушено й ніяково.

Філіппа, що сиділа поруч зі мною, дивилася, як руйнується сцена, з таким похмурим і зболеним виразом обличчя, ніби її катували.

— Стоп, стоп, стоп! — гукнула нарешті Ґвендолін, змахнувши рукою. — Зупиняймося.

Джеймс і Мередіт із вдячністю розійшлися, відсахнувшись одне від одного, наче однополярні магніти. Мередіт склала руки на грудях; Джеймс похмуро втупився в підлогу. Гвендолін глянула спочатку на одного, потім на іншу й поцікавилася:

— І що це, в біса, з вами обома таке?

Мередіт завмерла. Джеймс це відчув і теж напружився, але очей на неї не зводив. Ґвендолін стала руки попід боки й заходилася пильно роздивлятися цих двох.

— Я докопаюся до суті, хай би якою вона не була, — сказала вона. — Але спершу давайте обговоримо сцену. Що в ній відбувається? Мередіт?

— Гонерильї потрібна Едмундова допомога, тому вона його підкуповує єдиним відомим їй способом... — голос Мередіт звучав так, наче все це їй неймовірно набридло.

— Певна річ, — кивнула Ґвендолін. — Чудова відповідь, якщо тобі відняло все нижче шиї. Джеймсе? Тепер ми слухаємо вас. Що відбувається з Едмундом?

— Він бачить інший шлях отримати бажане, але все одно грає тими картами, які вона йому здає, — промовив він невиразним, якимось механічним голосом.

— Цікаво. Але це повна дурня, — сказала Ґвендолін, і я здивовано відірвався від споглядання власних колін. — Цій сцені бракує чогось величезного, і воно просто перед вами, — вела далі вона. — Гонерилья не вбиватиме свого чоловіка просто заради того, щоб отримати нового командувача, а Едмунд не ризикуватиме Реганиним титулом, якщо йому не запропонують щось вагоміше. То чому вони це роблять?

Усі мовчали. Ґвендолін рвучко розвернулася на п’ятах і гукнула:

— Та на бога! Олівере! — Це було так голосно, що я аж підстрибнув. — Я знаю, що ви точно в курсі. «Бо бла-бла-бла і вбивство — як вогонь і дим»... Яке слово я випустила?

У голові сяйнув давно знайомий рядок із «Перікла».

— Хіть? — промовив я; це слово нашорошувало, я однаково боявся мати слушність і помилитися.

— Хіть! — гаркнула Ґвендолін, струснувши затиснутим кулаком у бік Джеймса і Мередіт. — Пристрасть! Якщо грати логіку, а не почуття, сцена не працює! — Кулак знову злетів у повітря. — Цілком очевидно, що ви двоє хіті не відчуваєте, тому треба ситуацію виправити. Як? Для початку стати обличчям одне до одного.

Вона взяла Джеймса за плечі й рвучко розвернула, так що він і Мередіт опинилися майже носом до носа.

— Тепер відкиньмо всю цю нісенітницю про «він / вона» й почнімо розмовляти як живі люди. Припиніть промовляти «Едмунде» таким тоном, ніби він — чувак, якого ви підчепили на вечірці. Це не про нього, це про вас.

Вони обоє дивилися на Ґвендолін порожніми очима.

— Ні, — похитала вона головою. — Ні. Дивитися треба не на мене, — вони розвернулися й втупилися одне в одного, і за мить Ґвендолін додала: — Ми з вами тут не у витрішки граємо!

— Воно не працює, — гримнула Мередіт.

— А чому? — спитала Ґвендолін. — Тому що ви двоє зараз одне одному не до смаку? Це, чорт забирай, паскудно...

Вона зупинилася, зітхнула.

— От що, діти... Я знаю це достеменно, бо прожила довге, буремне життя. От як насправді працює хіть — вам не конче потрібно одне одному подобатися. Чули колись про секс із ненависті?

Філіппа видала такий звук, ніби її нудить. Я проковтнув нервовий смішок.

— Ви собі дивіться одне на одного, але перебийте мене, якщо помиляюся, — вела далі Ґвендолін. — Джеймсе, вам не подобається Мередіт. Чому саме? Вона вродлива. Розумна. Вона пристрасна. Думаю, ви просто її боїтеся, а боятися ви не любите. Але ж є ще дещо, хіба ні?

Вона зрушила з місця й почала повільно кружляти навколо них, наче рись, що підкрадається до здобичі.

— Ви дивитеся на неї так, наче вона вам огидна, але не думаю, що річ у цьому. Гадаю, вона бентежить вас, так само як і будь-якого іншого чоловіка, в якого ще можна намацати пульс. Коли ви дивитеся на неї, у вас з’являються брудні, сексуальні думки, яким ви не можете дати ради, і тоді ви стаєте огидним самому собі.

Джеймсові руки, що досі безживно висіли, раптом стиснулися в кулаки. Я бачив, як обережно він дихає — груди піднімалися й опускалися розмірено, наче в механічної іграшки.

— А от і наша міс Мередіт... — промуркотіла Ґвендолін. — Ви не боїтеся ані бруду, ані сексу, то в чому річ? Ви звикли, що всі, кого проминаєте, витріщаються на вас як на богиню, і, мабуть, вас зачіпає, що Джеймс опирається. Він тут єдиний хлопець, якого вам не під силу отримати. Наскільки нестримно ви його хочете через це?

На відміну від Джеймса, Мередіт, здавалося, не дихала взагалі. Вона стояла геть нерухомо, ледь розтуливши губи, на її щоках пашіли червоні плями. Я знав цей погляд — той самий нестямний палючий погляд, як тоді на сходах під час вечірки на честь «Цезаря». У мене в грудях щось стиснулося.

— А от тепер, — наказала Ґвендолін, — я нарешті хочу, щоб ви забули про зоровий контакт і роздивилися одне одного, сантиметр за сантиметром. Ну ж бо. Не кваптеся.

Вони підкорилися. Мередіт і Джеймс дивилися одне на одного, вивчали, занурившись у це з головою, а я стежив за їхніми поглядами й бачив те, що бачили вони: обриси Джеймсового підборіддя, трикутник гладенької шкіри, що виднілася у V-подібному вирізі його коміра. Тильний бік його рук, тендітні виступи кісток, бездоганні, наче в статуй, вирізьблених Мікеланджело. І Мередіт: м’яка рожева мушля вуст, вигин шиї, лінія плечей. Крихітна мітка, яку мої зуби залишили на її зап’ястку. Від хвилювання кожен нерв у мені аж іскрив.

— Л тепер гляньте одне одному в очі, — промовила Ґвен-долін. — І цього разу зробіть усе по-справжньому. Філіппо?

Філіппа глянула в текст, який тримала в руках, і промовила останню Освальдову репліку:

— Що неприємне, те його смішить,

Що радувати має, те печалить[117].

Мередіт ривком втягнула повітря, ніби людина, яка прокидається. її долоня лягла на Джеймсові груди, перш ніж той устиг ворухнутися, утримуючи його на відстані витягнутої руки.

МЕРЕДІТ: Тож не заходьте. Певне, бідний герцог

Від страху втратив гнів і самолюбство

І на образи не відповідає.

Усе, про що домовились в дорозі,

Вступає в силу.

Вона пограла з комірцем його сорочки, на мить відволікшись на тепло шкіри під тканиною. Він навпомацки знайшов її руку, пучками пальців провів по мереживу блакитних жилок на зап’ястку.

МЕРЕДІТ: Їдьте до сестри,

Збирайте військо, станьте на чолі.

Я теж візьмусь за меч, а чоловіка

За прядку засаджу.

Поки вона говорила, він дивився на її губи, а тоді Мсредіт зігнула лікоть, запрошуючи Джеймса підступитися ближче, ніби забула, чому його треба тримати на відстані.

МЕРЕДІТ: Тримать зв’язок

Ми будем через Освальда. Сміліше!

Чекають вас визнання й вдячність дами.

Ось стрічка валі.

Її рука ковзнула до горловини светра, і його рука потягнулася слідом за нею, завмерши на волосину від її шкіри, поки вона намацувала хустку й витягала її.

— Нагніться! — наказала вона.

Одним раптовим рухом він схопив хустку й поцілував Мередіт із такою силою, що мало не збив її з ніг. Вона обома руками вчепилася в його сорочку, ніби хотіла його задушити, і я почув, як збилося його дихання, почув ледь помітний схлип у відповідь. Це було жорстко й агресивно, хустка та її витончена спокуса були роздушені й забуті. Якби вони мали пазурі, то, мабуть, просто роздерли б одне одного на шматки. Мені було гаряче, мене нудило, у голові паморочилося. Я хотів відвернутися, але не міг — враження було таке, ніби спостерігаю за автомобільною аварією. Я так міцно зціпив зуби, що перед очима все аж попливло.

Мередіт нарешті відірвалася від Джеймса, відштовхнула його на крок. Тепер їх розділяв трохи більше ніж метр, та вони все не зводили одне з одного очей, розпатлані й захекані.

МЕРЕДІТ: Цей цілунок,

Якщо б усе сказати він посмів,

Від серця. Зрозумій і прощавай!

ДЖЕЙМС: До смерті твій!

Він повернувся, рушив у хибний бік і просто вийшов зі студії. Щойно він зник, Мередіт відвернулася від того місця, де стояв Джеймс, і слова її пролунали різко й затято:

— Які чоловіки бувають різні!

Цей кожну може звабити, а я

Нікчемі нерішучому належу.

Продзвенів дзвінок, саме вчасно. Я вибіг у коридор; від огидного відчуття, що на мене всі витріщаються, аж пекло шкіру.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Я кулею злетів сходами, мало не перекинувши через поруччя якогось студента філософського факультету — так мені кортіло якнайшвидше забратися з П'ятої студії. Дорогою впустив книгу, але повертатися по неї не став — хтось достеменно підніме, а в кутику на форзаці було написано моє прізвище. Діставшись галереї, я, навіть не постукавши, рвучко розчахнув двері, затраснув їх за собою і привалився до них спиною. Під шиною на переніссі засвербіло — підступало бажання чхнути, і на мить я затамував подих, уявивши, як зараз буде боляче.

— Олівере? — Фредерік визирнув з-за дошки з ганчіркою для крейди в руці.

— Так, — озвався я, видихаючи. — Перепрошую, я просто... хотів побути в тиші.

— Розумію. Може, сядете, а я наллю вам чаю?

Я кивнув, очі сльозилися, бо я щосили намагався не чхнути. Пройшовши кімнатою, підступився до вікна й визирнув надвір. Там усе було безрадісним і сірим, тьмяне озеро вкривав тонкий шар криги. Звідси, здалеку і з чималої висоти, воно здавалося каламутним дзеркалом, і я уявив, як Бог тягнеться донизу, щоб протерти скло рукавом.

— Мед? — спитав Фредерік. — Чи лимон?

— Так, будь ласка, — озвався я; думки мої були далекі від того, що зривалося з губ.

У голові спліталися в обіймах і боролися Джеймс і Мередіт. Під волоссям і між лопатками поколював шкіру піт. Хотілося розчахнути вікно, дозволити холодному пориву зимового вітру вгамувати пропасницю, що струменіла у венах, заморозити мене, щоб узагалі нічого не відчувати.

Фредерік приніс мені чашку з блюдцем, і я зробив чималенький ковток чаю. Він обпік мені язик і піднебіння, я не відчув смаку, навіть різкої кислоти лимону не відчув. Фредерік спантеличено дивився на мене. Я спробував був йому всміхнутися, але вийшла радше якась гримаса, судячи з того, що він легенько постукав себе пальцем по носі й запитав:

— Як воно?

— Свербить, — зізнався я.

Відповідь була інстинктивна, але доволі чесна.

Спочатку Фредерікове обличчя нічого не виражало, аж тоді він розсміявся.

— Ви, Олівере, — сказав він, — воістину незламна людина.

Моя усмішка тріснула, геть-чисто шар тиньку.

Фредерік почовгом рушив назад до буфета, щоб продовжити розливати чай. Я стиснув кулаки якомога міцніше, тамуючи бажання закричати, а чи, можливо, вибухнути несамовитим сміхом, хоча горло в мене, як і раніше, боліло після тієї ночі, коли в Александра стався передоз.

Із запізненням продеренчав дзвоник; я глянув на Фредеріка, який дивився на золотий годиннику себе на зап’ястку.

— А інші затримуються? — спитав він.

— Я не знаю, — власний голос здався мені якимось напруженим, ламким. — Александр у лікарні, Рен повернеться завтра, але...

— Л решта?

— Не знаю, — повторив я, не в змозі придушити раптову хвилю паніки. — На заняттях у Ґвендолін були всі.

Невелика раціональна частина мого мозку видала перелік причин, через які вони могли запізнюватися. Найімовірніше, просто почувалися вибитими з колії через те, що відбулося щойно на занятті. Втомилися. Їм зле. ПTCP.

Фредерік визирнув до коридору, спершу глянув у один бік, потім в інший, наче дитина, яка збирається перейти вулицю. Я взяв філіжанку, сподіваючись, що чай мене заспокоїть, але вона вислизнула з моєї тремкої руки. Гарячезна рідина плеснула мені на шкіру — я задихнувся зболеним криком, а тонка порцеляна впала на підлогу й розбилася на друзки.

Фредерік, рухаючись швидше, ніж будь-коли на моїй пам’яті, рвучко озирнувся.

— Олівере... — почав він здивовано, мало не докірливо.

— Вибачте! — вигукнув я. — Вибачте, вона просто вислизнула, і я...

— Олівере, — повторив Фредерік, зачиняючи двері. — Я не через філіжанку переймаюся.

Він узяв із буфета серветку, приніс мені. Я промокнув руки, як міг, бо вони й досі страшенно трусилися. Дихання було коротке й уривчасте, ніби на мене раптом напала гикавка — я хапав просякле крейдяним пилом повітря так жадібно, наче воно мало от-от закінчитися. Фредерік опустився в крісло, де зазвичай сидів Джеймс.

— Будь ласка, гляньте на мене, Олівере, — сказав він суворо, але м’яко. Я звів очі. — Отак. А тепер розкажіть-но мені, що сталося.

— Усі... — я похитав головою, розриваючи серветку на дрібні клаптики своїми нещасними попеченими пальцями. — Ми просто... розвалюємося.

Тоді я вже зрозумів, якою вона буде, наша історія. Наша маленька драма стрімко мчала до кульмінації. Що буде далі, коли ми опинимося на краю урвища?

Спочатку розплата. Потім падіння.