Ніби ми злодії

ПРОЛОГ

На те, щоб піднятися з першого поверху до Вежі, у мене йде років десять. Я дибаю сходами повільно, ніби приречений до страти — на ешафот, а Колборн, так само неквапом, — за мною назирці. Тутешній аромат старого дерева й старовинних книг із невагомим присмаком пилу майже нестерпно знайомий, хоча я навіть не зважав на нього десять років тому, коли тут мешкав. Двері трохи прочинені, наче один із нас, тих колишніх двадцятирічок, не зачинив їх, поспішаючи до театру, до П’ятої студії, до «ШексВЕЕR»... чи ще бозна-куди. На мить я замислююся, чи не чекає на мене Джеймс там, за дверима.

Я штовхаю їх, і вони безшелесно прочиняються — двері заіржавіли не настільки, як я. Порожня кімната витріщається на мене, коли я переступаю поріг, готовий до того, що біль споминів вгатить ніби блискавкою. Але замість нього я чую лише слабкий шепіт, зітхання, схоже на найлегший подих вітру по той бік шибки. Врешті-решт я наважуюся зрушити з місця.

Тут і досі живуть студенти, принаймні мені так здається. На порожніх книжкових полицях лежить шар пилу — завтовшки в кілька тижнів, але не років. З ліжок прибрали білизну, вони здаються якимись голими і схожими на кістяки. Моє ліжко. Джеймсове. Я торкаюся одного зі стовпчиків його ліжка; дерев’яна спіраль, гладенька, ніби скло. Видихаю — я й не помітив, що затримав подих. Кімната цілком і повністю пересічна.

Вікно між моєю шафою і Джеймсовим ліжком — вузьке, наче амбразура, — примружившись, вдивляється в озеро. Якщо витягнути шию, можна побачити кінець пірса, що виступає над по-літньому смарагдовою водою. Я розмірковую (уперше, хоч як це дивно): а що, якби я спостерігав за тим, що сталося, звідси, якби не провів ніч після вечірки на честь «Цезаря» поверхом нижче, у кімнаті Мередіт? Ні, надто темно було, кажу собі. Нічого б я звідси не побачив.

— Ви тут жили? — Колборн стоїть у мене за спиною, дивлячись у стелю, у далеку центральну точку, де всі бантини сходяться, наче шпиці колеса. — Ти й Ферроу?

— Так, Джеймс і я.

Колборнів погляд звільна опускається. Тепер детектив дивиться мені просто в очі. Дивиться й хитає головою.

— Ви двоє... Ніколи не розумів.

— І ми також. Легше було не розуміти.

Він якусь мить вагається, добираючи слова.

— Ким ви були один для одного? — питає нарешті.

Звучить нечемно, але він просто роздратований тим, що не годний краще сформулювати власне запитання.

— Багато ким. Друзями, братами, співучасниками... — обличчя Колборна спохмурніло, але я не зважаю на це й веду далі: — Джеймс був таким, яким я відчайдушно хотів стати й ніколи не міг: талановитий, розумний, компанійський. Єдина дитина в сім’ї, де мистецтво цінували вище за логіку, а пристрасть — вище за мир і спокій. Я вчепився в нього, наче реп’ях, щойно ми познайомилися, сподіваючись, що мені теж перепаде бодай дещиця його блиску.

— А він? — питає Колборн. — Йому з тебе яка була користь?

— Невже так складно повірити в те, що я просто можу комусь подобатися, Джо?

— Зовсім ні. Я ж тобі багато разів казав, що ти припав мені до душі навіть проти моєї власної волі.

— Авжеж, — сухо кажу я, — і мені ваша душа повсякчас світить і гріє.

Він гмикає.

— Можеш не відповідати на запитання, але я його не знімаю.

— Гаразд. Це, певна річ, просто припущення, але, мабуть, Джеймсові я подобався з причин, прямо протилежних тим, з яких він подобався мені. Усі казали, що я «милий», але насправді мали на увазі «наївний». Я був наївним, вразливим і просто-таки неймовірно пересічним. Але доволі розумним, щоб не пасти задніх поруч із ним, тому Джеймс мене й терпів

Колборн дивиться на мене якось дивно, немовби оцінно.

— І що, це все?

— Звісно, що ні, — кажу я. — Ми чотири роки були нерозлучними. Цього не поясниш за кілька хвилин.

Колборн супиться, ховає руки в кишені. Мій погляд автоматично сковзає до його стегна, шукаючи золотий виблиск поліцейського жетона, і аж тоді я згадую, що він змінив роботу. Знову кидаю погляд на його обличчя. Він радше не постарішав, а полиняв, наче старий пес.

— Хочеш дізнатися, що це було, на мою думку? — питає він.

Я заінтриговано зводжу брови. Від мене часто хотіли почути пояснення моїх стосунків із Джеймсом, і це спочатку здавалося несправедливим — бо ж від однієї частини рівняння вимагали, щоб вона відповідала за нього повністю, — але жодна людина досі не пропонувала поставити нам діагноз.

— Я гадаю, він захопився тобою, тому що ти був аж так захоплений ним.

(«Захоплений». Я звертаю увагу на вибране ним слово. Мені це визначення не здається аж таким точним, але й не скажеш, що воно геть хибне.)

— Так, можливо, — кажу я. — Я не питав. Він був моїм другом... Ба ні, чесно кажучи, набагато більше, ніж другом... І цього було достатньо. Розбиратися в причинах у мене не було потреби.

Ми стоїмо, дивлячись один на одного. Мовчимо, але ніяковіє через це мовчання лише Колборн. Йому страшенно кортить поставити ще одне запитання, але він цього не робитиме. Утім, він підбирається якомога ближче, поволі, можливо, сподіваючись, що я сам не витримаю і завершу думку за нього:

— Коли ти кажеш «більше, ніж другом»...

Я чекаю.

— Так?

Він полишає спробу.

— Гадаю, це не має значення, але все одно не можу про це не думати.

Я всміхаюся йому якомога невизначений? — так, щоб він точно не міг викинути ці думки з голови ще дуже довго. Якби ж то Колборнові стало снаги спитати, я б йому відповів.

Моя відчайдушна закоханість у Джеймса (от воно, правильне слово, і до біса те «захоплення») була поза межами поняття статі. Колборн — цілком пересічний собі Джо, щасливо одружений, батько двох дітей, чимось схожий на мого власного батька, — не справляє на мене враження людини, яка здатна це зрозуміти. Мабуть, це нікому не під силу, аж доки сам цього не переживеш, і тоді вже просто не зможеш заперечувати.

То ким ми були один для одного? За десять років я так і не спромігся дібрати гожого слова, щоб дати цьому визначення.

СЦЕНА ПЕРША

Щойно третьокурсники завершили з «Двома веронцями», декорації розібрали з якоюсь майже нечемною похапливістю. За три дні сценою повністю заволоділи декорації «Ліра», і ми вперше потрапили до простору, що зазнав перетворення. У розкладі стояло фехтування, але натомість ми увійшли за лаштунки, вервечкою, одне за одним, не відчуваючи майже нічого, хоча зазвичай перспектива побачити нову декорацію викликала неабияке хвилювання.

(Александр уже повернувся з лікарні. Він ішов останнім — із запалими очима, якийсь скутий і безживний, геть-чисто ожилий мрець. Він здавався таким зламаним, що мені поки бракувало бажання — чи то, може, сміливості — з ним поговорити.)

— Ну от, — виголосив Каміло, вмикаючи робоче освітлення. — Цього разу вони справді перевершили самих себе.

На одну неймовірну мить я забув про втому й тягар постійної тривоги, що мене гнітила. Ми немов потрапили до якоїсь зачарованої країни.

Позначені скотчем на підлозі декорації здавалися оманливо простими: порожня сцена з вузьким Мостом, що тягнувся центральним проходом, ніби злітна смуга. Але сценічне рішення вражало, від нього паморочилося в голові, наче від наркотика. Величезне дзеркало вкривало всю підлогу, кожен її сантиметр, відбиваючи глибокі тіні за лаштунками. Ще одне дзеркало здіймалося вздовж стіни, де мав бути задник; воно стояло під кутом, так щоб у ньому відбивалися лише темрява й порожнеча — але не глядачі. Мередіт першою наважилася ступити на сцену, і я насилу придушив безглузде бажання схопити її за руку й потягти назад. Її точна копія стояла догори дриґом, відбиваючись у підлозі.

— Господи... — видихнула вона. — Як вони це зробили?

— Дзеркальний плексиглас[118], — пояснив Каміло. — Тому поверхня не трісне, і нею можна цілком безпечно ходити. Костюмери закріплять на підошвах нашого взуття спеціальні накладки, щоб ми не сковзалися.

Мередіт кивнула, дивлячись униз, у прозорий вертикальний тунель, що вів — куди? Філіппа обережно ступила на сцену й підійшла до Мередіт. Потім до них долучився Александр, за ним Рен, тоді Джеймс. Я й досі стовбичив за лаштунками, вагаючись.

— Овва, — захоплено видихнула Рен тонким голосом. — Л як воно все виглядає, якщо ввімкнути світло?

— Давайте покажу, — озвався Каміло, повертаючись до пульта в суфлерському кутку. — Voila.

Коли ввімкнулися прожектори, Рен зойкнула. Це було не гаряче, задушливе жовте світло, до якого ми звикли, — ні, це світиво було нестерпно-білим. Ми закліпали, засліплені ним, чекаючи, поки звикнуть очі. Аж тоді Мередіт тицьнула вгору.

— Дивіться!

Над нами, між дзеркалом-задником і завісою (де зазвичай були тільки порожні штанкети й довгі ліани тросів), зараз висіли мільйони крихітних дротиків з оптоволокна, сяючи яскраво-блакитним, ніби зірки. Дзеркало під ногами перетворилося на неозоре нічне небо.

— Ходи сюди, — гукнув мене Каміло. — Присягаюся, це безпечно.

Я слухняно вигулькнув з-за лаштунків і опустив ногу на дзеркальну підлогу, побоюючись, що стопа зараз просто пройденаскрізь і я шубовсну донизу. Але дзеркало нікуди не поділося, воно здавалося оманливо твердим. Я обережно дістався до центру сцени, де юрмилися мої однокурсники, дивлячись хто вгору, хто вниз із роззявленими від захвату ротами.

— Вони зробили справжні сузір’я... — промовила Філіппа. — Ондечки Дракон...

Вона тицьнула пальцем, і Джеймс простежив за напрямком її погляду. Я глянув на Міст, над яким зі стелі залу звисала ше одна оптоволоконна гірлянда.

— Оце вони дають... — стиха видихнув Александр.

Власні відображення в нас під ногами ширяли над зоряною прірвою. У мене неприємно закрутило в шлунку.

— Не поспішайте, — сказав Каміло. — Походіть трохи. Звикайте рухатися тривимірною підлогою.

Усі мої однокурсники розійшлися сценою, їх поволі віднесло від мене, наче брижі на поверхні озера. Раптом я відчув якийсь незрозумілий поштовх за сонячним сплетінням і зрозумів, що це мені нагадує — озеро взимку, коли воно ще не встигло вкритися кригою і в ньому відбивається неосяжне чорне небо, наче портал до іншого всесвіту. Я заплющив очі, відчуваючи, що мене захитує.

Останні кілька тижнів промайнули стрімким вихором, час інколи тягнувся просто нестерпно повільно, а іноді мчав так швидко, що навіть подих не було коли перевести. Ми перетворилися на маленьку колонію опівнічників. За винятком занять і репетицій, Рен рідко виходила з кімнати, але вночі в неї зазвичай горіло світло. Александр, відколи його виписали з лікарні, щотижня дві години проводив у компанії медсестри та штатного психолога і жив під загрозою виключення, якщо бодай трішечки заступить за межу. У Замку його постійно пильнували Колін і Філіппа, поки він потерпав від ломки. Вони мучилися з ним разом: стежили за ним, переймалися, не спали. Я сам куняв хіба уривками, у неналежний час, і сон мій завжди був дуже коротким. Коли я збував ночі внизу з Мередіт, вона лежала поруч зі мною спокійно й тихо, але постійно клала руку мені на спину або на груди, поки лежала з книжкою (іноді годинами не перегортаючи сторінку), можливо, просто для певності, що я поруч.

Якщо в мене не виходило заснути в одній кімнаті, я перебирався до іншої. З Джеймса, утім, компанія теж була така собі. Інколи ми лежали в ліжках один навпроти одного, поринувши в приємну тишу. Інколи він вовтузився й бурмотів уві сні. А ще траплялися ночі, коли він, вважаючи, що я вже заснув, вислизав із ліжка, брав куртку та черевики і просто зникав у темряві. Я ніколи не питав, куди він іде, боячись, що він не покличе мене із собою.

Я й досі бачив Річардауві сні майже щоночі, найчастіше він ввижався мені в підвалі. З-під дверцят шафки стікала кров, і коли я розчахував їх, то бачив усередині Річарда — потрощене тіло, з носа, очей і рота скрапувала червона юшка. Але він уже не був єдиним актором у цьому театрі жасних снів: до трупи долучилися Мередіт і Джеймс, які іноді грали моїх коханців, іноді ворогів, а інколи відтворювали такі маячні сцени, що я не міг збагнути, хто вони. Найпаскуднішим було те, що час від часу вони сварилися одне з одним і взагалі мене не помічали. У драмах, які розігрувала моя підсвідомість, вони, як насильство і близькість, стали якимось чином взаємозамінними. Кілька разів я прокидався, провинно здригаючись, і не міг пригадати, у чиїй кімнаті я зараз, чиє дихання м’яко шелестить у тиші.

Я розплющив очі, і на мене глянуло моє власне відображення. У голові негайно запаморочилося. Щоки в мене були запалі, шкіра поплямована вибляклими синцями. Я підняв голову, по черзі дивлячись на своїх друзів.

Александр уже дістався до кінця Мосту і тепер сидів, втупившись у порожню залу. Мередіт стояла на самісінькому краєчку сцени, прикипівши очима до оркестрової ями, наче стрибунка, що обмірковує самогубство. Рен за кілька кроків позаду неї дріботіла, обережно ставлячи ноги одна перед іншою, розкинувши руки, ніби йшла линвою. Філіппа знайшлася біля лівої куліси; її обличчя було повернене до Каміло, який схилився до неї і щось шепотів, не порушуючи тишу зали.

Джеймса я побачив біля задника, він стояв, витягнувши руку, долоня до долоні з власним відображенням, і його очі в холодному космічному світлі були сірясто-синіми.

Я переступив з ноги на ногу, підошви рипнули дзеркалом. Джеймс озирнувся й зустрівся зі мною поглядом. Але я залишився, де стояв, боячись рушити до нього, боячись, що зашпортнуся на рівному місці, зірвуся з якоря, який мене тримає, і порину в зоряну порожнечу — заблукалим неприкаяним місяцем.

СЦЕНА ДРУГА

Перша вистава «Ліра» минула нівроку. Афіші, виконані в білому та густо-синьому, з’явилися на всіх вільних стінах у кампусі та в місті. На одній з них був Фредерік у білому вбранні, біля його ніг нерухомо тулилася Рен, а під ними напис:

КРАЩЕ НЕ ВСТРЯВАЙ

ПОМІЖ ДРАКОНОМ І ЙОГО ШАЛЕНСТВОМ[119].

На іншій афіші Джеймс самотньо стояв на Мосту, з мечем на поясі — яскравий спалах у темряві. Серед віддзеркалення зірок у нього під ногами були розкидані мудрі слова Блазня:

БОЖЕВІЛЬНИЙ ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ ЛАГІДНОСТІ ВОВКА.

На прем’єрі зала була повна. Коли ми вийшли на поклони, глядачі попідводилися, ніби підхоплені океанським припливом, але оплески не спроможні були заглушити відгомін горя, що бринів у повітрі після трагічної фінальної сцени. Гвендолін сиділа в першому ряду поряд із деканом Голіншедом, на щоках мерехтіли сльози, до носа вона притискала паперову хустинку. Ми повернулися до гримувальні в задушливій тиші.

Вечірку трупи запланували, як завжди, па п’ятницю, хоча всі ми, я цього певен, були не в тому настрої, щоб святкувати. Водночас нам відчайдушно хотілося вдати, буцімто все гаразд — чи щось на кшталт, — і переконати в цьому всіх довкола. Колін, який «вмирав» наприкінці третього акту, зголосився повернутися до Замку й за час, що лишиться до виходу на поклон, підготувати все до нашого повернення.

Мляво вдаючи повагу до кампанії керівництва академії, спрямованої на боротьбу з надмірною пиятикою, ми купили вдвічі менше алкоголю, ніж зазвичай, а Філіппа та Колін дали всім потенційним гостям зрозуміти, що якщо в радіусі кілометра від Замку — чи то від Ллександра — опиняться якісь заборонені речовини, кара буде страшною.

Після вистави перевдягалися ми повільно, почасти через те, що костюми були складні (нас одягли в стилі неокласичного ампіру, у різні відтінки синього, сірого й бузкового), а почасти тому, що погано спали й зараз почувалися надто втомленими, щоб квапитися. Джеймс перевдягнувся швидше, ніж ми з Ллександром, повісив костюм на стійку й, не сказавши жодного слова, вийшов із гримувальні. Коли ми опинилися за за-цником, за Джеймсом уже й слід загув.

— Мабуть, подався до Замку.

— Гадаєш?

— А куди йому ще йти?

— Хтозна. Я вже нічого не загадую наперед.

Ніч була зимна, з неба шугав безжальний вітер. Ми закутались у куртки й швидко рушили до Замку, втягнувши голови в плечі. Вітер так ревів, що музику ми почули лише тоді, коли вже дісталися до самісіньких вхідних дверей. На відміну від минулої вечірки, надворі вогників не було — тільки з вікна кухні соталося тьмяне жовте світло. Нагорі в одному з вікон бібліотеки тремтіла свічка.

Ми увійшли й побачили, що в кухні народу небагато. Відкоркували тільки дві пляшки, більшість наїдків лишалися неторканими.

— Котра зараз? — спитав я.

— Та вже доволі пізно, — озвався Александр. — Узагалі-то народу мало б уже бути більше.

Ми вислухали тихі привітання невеличкої групи гостей, що зібралися біля кухонної стійки, а тоді з їдальні вийшли Рен і Філіппа. Вони перевдяглися для вечірки, але виглядали якимись на диво безбарвними: Філіппа була в чомусь гладенькому сріблясто-сірому, Рен —у блідому й холодному рожевому.

— Привіт, — промовила Філіппа, трохи підвищивши голос, щоб її було чути крізь гуркіт і шурхання музики, яка долинала із сусідньої кімнати. Мотив здавався недоречно бадьорим. — Випити хочете?

АЛЕКСАНДР: Можна й випити. Що там у нас є?

РЕН: Та небагато. Нагорі заникали трохи горілки.

Я: Мене влаштує. Хтось Джеймса бачив?

Всі враз похитали головами.

ФІЛІППА: Ми думали, він повернеться з вами.

Я: Еге ж. Ми теж так думали.

— Може, він знову пішов прогулятися, — припустила Рен. — Мабуть, йому потрібно трохи часу, щоб оговтатися після Едмунда, ти ж розумієш, про що я?

— Еге ж, — повторив я. — Мабуть.

Александр роззирнувся, витягнувши шию, щоб як годиться роздивитися присутніх, а тоді спитав:

— А де Колін?

— У їдальні, — відповіла Рен. — Перед гостями стелиться, на відміну від нас.

Філіппа торкнулася Александрового ліктя.

— Ходімо, — сказала вона, — він на тебе чекав.

Вони вдвох зникли в їдальні.

Рен глянула на мене й усміхнулася. Я не надто переконливо віддзеркалив її усмішку й запитав:

— Гадаю, Мередіт ти не бачила?

— Мені здається, вона має бути десь у саду.

— Не образишся, якщо я залишу тебе?

Вона кивнула.

— Усе гаразд.

Я неохоче полишив її і вислизнув назовні.

Мередіт знову сиділа на столі. Видовище було знайоме й неабияк нагадувало б сумнозвісну листопадову вечірку, якби не те, яким самотнім і безлюдним здавалося подвір’я. Вітер вився навколо мене, силкувався запустити пальці під сорочку та піджак, жбурляв шкірою жмені сиріт. Мередіт зіщулилася, притиснувши до тіла лікті й щільно стуливши коліна. Вона знову вбралася в чорне, але вигляд мала такий, наче зібралася на поминки, а не на вечірку. Її волосся нестримним рудим вихором майоріло навколо обличчя.

Поки я йшов подвір’ям, верховіття шурхотіло над головою, наповнюючи пітьму м’яким посвистом і стукотом. Музика в Замку то накульгувала, то була жвавою і ритмічною; час від часу її заглушував вітер, а тоді вона раптом долинала з-за дерев, наче димно-солодкі пахощі ароматичних паличок. Я сів на стіл поруч із Мередіт. Вона прибрала волосся з обличчя, і пасма заплуталися в неї між пальцями. Спершу в темряві було погано видно, але ніжна шкіра в неї під очима поблискувала, а під віями виднілися дрібні чорні цятки. Вона скидалася на Лахмітницю Енні[120]. Мередіт дихала якось коротко й уривчасто, втягуючи повітря носом, але за винятком цього здавалася спокійною. Відколи я вийшов із будинку, вона на мене навіть не глянула, і я не знав, потішить її мій дотик чи роздратує, тому теж сидів незрушно.

— Усе гаразд? — спитав я, коли вітер на мить ущух. Те саме запитання я поставив Джеймсу у Вежі місяць тому — і я вже знав відповідь.

— Нічого не гаразд.

— Я можу чимось допомогти? — я глянув на власні руки, що, мляві й безпорадні, лежали на колінах. — Я й досі... хочу допомогти.

Знову здійнявся вітер, кинув кілька її локонів мені в обличчя. Вони ковзнули мені по губах, залоскотали носа. Її парфуми на той час я вже добре знав — амбра й жасмин. Щось боляче стислося в грудях. Ще один порив вітру вщух, пасма Мередіт знову впали їй на плечі. Вона колупала край свого келиха короткими обкусаними нігтями, які намарно намагалася замаскувати винно-червоним лаком.

— Олівере, — промовила вона якимось напруженим, жалісливим голосом. — Мені треба тобі щось сказати.

Біль у грудях усе дужчав, рубець на душі погрожував розійтися.

— Гаразд, — сказав я.

Єдина сльозинка прокреслила акварельно-чорну доріжку її щокою. Мені кортіло стерти цю сльозу, поцілувати повіки Мередіт, взяти її за руки, зігріти їх. Натомість я чекав.

Вона раптом підняла голову, витерла очі й скоса глипнула на мене.

— Знаєш, а давай краще завтра поговоримо.

— Серйозно? — спитав я. — Я не...

Її долоня лягла мені на коліно.

— Завтра.

— Гаразд. Якщо ти впевнена.

— Я впевнена, — сказала вона. — Сьогодні давай спробуємо розважитися.

Біль ущух до якогось нудотного, марудного відчуття й ніби провалився кудись у живіт.

— Певна річ, — я вказав у куточок власного ока. — Може, ти хочеш?..

— Так. Дай-но зберу себе з уламків, а тоді знайду тебе, — вона простягла мені майже порожній келих. — Принесеш мені випити?

— Це допоможе?

— Принаймні не зашкодить.

Мередіт зісковзнула зі столу, на мить затримавши руку в мене на коліні. Я провів її поглядом, поки вона йшла через подвір’я. Вітер, що знову здійнявся, куйовдив їй волосся, воно шлейфом розвівалося за нею. Коли Мередіт зникла в будинку, коліщатка в моїй голові нарешті почали обертатися, хоч спершу й повільно. І Що ж такого жахливого вона збиралася мені сказати, що це примусило заплакати навіть її, цю мармурову статую?

Я й раніше мучив себе запитанням: чи не стало вирішальним фактором у моєму рішенні дати Річардові померти радше моє егоїстичне бажання безкарно залицятися до Мередіт, ніж страх перед самим Річардом. Але я ніколи не замислювався про те, що й сама Мередіт, можливо, винна в чомусь так само жахливому — чи навіть гіршому. Останні пів року ніби розщепилися на дрібні скалки споминів: от Мередіт сміється, і зуби її виблискують, відбиваючи світло каміна; от пісок, вода, і мокре простирадло липне до її тіла на пляжі. От вона падає на сцені, з її рукава стікає цівка крові. Руки Мередіт, нерухомо притиснуті до боків, коли вона горлає на Річарда тоді на кухні. Його пальці, що вчепилися в її волосся. Закривавлений клапоть у каміні. Чи могла це зробити Мередіт? Залишити мене, поки я спав у кімнаті, нишком утекти із Замку на пірс і вбити його, потім роздягнутися й повернутися до мене в ліжко? Від самої думки про таке паморочилося в голові. Але це було абсурдно, майже неможливо. Я б точно прокинувся.

І ще один образ, ще один спалах, напівсон-напівспогад, непрохано вигулькнув перед очима. П’ята студія. Вона. Джеймс. Я міцно заплющив очі й затрусив головою, прагнучи зруйнувати цю картинку, розпорошити її, неначе малюнок на сухому піску. Намагаючись відволіктися, я наблизив келих Мередіт до губ, вилив собі до рота краплі, що залишилися на дні. Горілка. Я зліз зі столу і ввійшов до будинку крізь чорний хід. Знову завив вітер.

У Замку бриніли голоси й музика, опинившись у пастці посеред поривів вітру, що біснувалися там, ззовні. На кухні Рен і Колін розмовляли із зайнятим у «Лірі» другокурсником. Філіппи й Александра я не побачив, Мередіт теж уже зникла. Я прослизнув між двома першокурсниками, які без надмірного натхнення обговорювали плани на літо, і пішов до сходів. Рен сказала, що нагорі є горілка, але так і не уточнила, де саме. Достеменно не в Александровій кімнаті — її проголосили зоною, вільною від психотропних речовин. Найімовірніше, у бібліотеці. Я ледь схилив голову, пірнувши у дверний проріз, і зупинився, здивований. У бібліотеці хтось був.

— Джеймсе?

Він стояв на столі спиною до мене, запхавши руки в кишені. Вікно було розчахнуте, і тепер кімнатою гуляв вітрюган, термосячи краї його сорочки, яку Джеймс навіть не завдав собі клопоту застібнути. Поруч із ним на столі стояла відкоркована пляшка горілки, але склянки я не побачив.

— Що ти робиш? — спитав я.

Усі свічки — які ми, з огляду на кількість книжок у приміщенні, ніколи не запалювали — зараз горіли, і їхні пломінці тріпотіли на протязі, відкидаючи тіні, що грали у квача на полицях, підлозі й стелі. Зовні все це мало такий вигляд, ніби Джеймс вирішив улаштувати спіритичний сеанс.

— Знаєш, а звідси видно човнарню.

— Супер, — озвався я. — Може, спустишся? Ти змушуєш мене нервуватися.

Джеймс розвернувся й зістрибнув з краю столу, так і не витягнувши руки з кишень. Приземлився він несподівано вправно як для того, хто видудлив менш ніж за годину пів літра горілки, а тоді рушив кімнатою, аж доки не зупинився Переді мною. Після вистави він не вмився — через світлу пудру й розмазану вздовж нижніх вій підводку здавалося, що його очі провалилися глибоко в очниці.

— На пару слів спустись до мене, брате![121] — промовив він, якось дивно, криво вишкірившись.

— Та без проблем, але, може, спершу зачинимо вікно?

— Замкніть // Ворота і сховаймося від бурі.

Я обійшов Джеймса, підступився до вікна й щільно зачинив його.

— Дивний у тебе настрій.

— Ця холодна ніч усіх нас зробить блазнями і божевільними.

— Припини. Я тебе не розумію.

Він зітхнув і промовив:

— Вони погрожують відшмагати мене за правду, а ти — за брехню. А інколи мене б’ють за мовчання.

— Що з тобою?

— Нездужаю я щось.

— Радше ти налигався.

— П’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет! — вперто промовив він. — О, ці затемнення — провісники майбутнього розбрату!.. Фа, соль, ля, мі...

Він знову видерся на стіл і сів, звісивши ноги. Таким п’яним я його зроду не бачив, і, не розуміючи, що робити, вирішив йому підіграти.

— Що нового, брате Едмунде? — запитав я. — Про що ти розмірковуєш?

— Я все думаю, брате, про події, які, як я читав, повинні відбутися услід за недавніми затемненнями, — озвався він. — Надходять моровиця, дорожнеча і загальна ворожнеча. Державу роздирають чвари, виникає недовіра, друзів шлють у вигнання, подружжя розходяться. Всього не перерахуєш.

— Ось чим ти займаєшся!

Він перестрибнув на кілька рядків уперед:

— Якщо здумаєш вийти, бери зброю.

— Зброю?

— Слухай, брате, я раджу для твоєї користі. Слово честі...

Я чекав на продовження репліки, але так і не дочекався. Він знову несподівано перестрибнув на інший фрагмент тексту:

— Я передав тобі те, що бачив і чув. Але це — ніщо у порівнянні з дійсністю.

Джеймс схопився зі столу, підбіг до вікна і знову розчахнув його.

— Тож скористайся ніччю і біжи! — він ухопився за підвіконня, так що аж кісточки пальців побіліли, висунувся якомога далі назовні, його погляд шалено стрибав серед голих кістяків дерев.

— В темряві з мечем

Він тут стояв, і шепотів Закляття,

І місяць закликав допомогти.

Я поклав руку Джеймсові на плече, побоюючись, що він може випасти, якщо занадто перехилиться вперед, і промовив:

— Де він тепер?

Кого саме він мав на увазі? Річарда? Він не просто грав — це було зрозуміло з того, як він дихав, як незмигно дивився...

Джеймс провів рукою по обличчю й видихнув:

— Погляньте, я в крові.

Він виставив чисту долоню, тицьнув її мені просто в обличчя. Я відштовхнув його руку, терпець мені уривався.

— Де він, негідник? — спитав я.

Він очманіло посміхнувся мені й відгукнувся луною:

— Де він, негідник? Там узагалі-то має бути пауза, еге ж? Кома перед уточненням. Але Шекспір її не ставив, усі коми потім розставляли його редактори. Де він, негідник? Він тут. Та не будіть. Він збожеволів.

— Ти мене лякаєш, — сказав я. — Припини це.

Він похитав головою, і його посмішка поволі згасла.

— Прошу тебе, іди, будь ласка, — промовив він.

— Джеймсе, просто поговори зі мною!

Він відштовхнув мене на крок.

— В цій справі я до твоїх послуг.

Зачепивши мене плечем, він швидко пройшов до дверей. Я помчав за ним, ухопив його за руку, змусив розвернутися до мене.

— Джеймсе! Стій!

— З'явився ворог. Вишикуйте військо... — тепер він уже кричав. Вільною рукою Джеймс із силою вгатив себе в голі груди, так що на них лишився яскравий червоний відбиток. Я спробував перехопити й інший його зап’ясток. — Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав.

— Джеймсе! — я смикнув його за руку. — Що ти маєш на увазі? Щось сталося?

— Навіть значно більше. // Час викриє усе... — він висмикнув у мене руку, розгладив сорочку, наче намагався витерти руки. — Потрібно трохи крові, щоб здавалось // Що тут був справжній бій...

— Ти п’яний. Верзеш якусь дурню, — наполягав я, бо в щось інше вірити не хотілося. — Просто заспокойся, і ми...

Він похмуро похитав головою.

— Буває, й більше

Себе п’яниці ріжуть для забави...

Він подався до сходів.

— Джеймсе! — я знову спробував його втримати, але він виявився прудкішим. Смикнувши рукою, Джеймс збив з найближчої полиці кілька свічок. Я вилаявся й відсахнувся.

— Вогні! Сюди! — вигукнув він. — Рятуйся, брате! Прощавай!

Він стрімко кинувся до сходів і зник. Я знову вилаявся, затоптав свічки. Куточок факсимільного видання ін-фоліо на нижній полиці встиг зайнятися. Я висмикнув його з-під інших книг і збив вогонь кутом килима. Переконавшись, що пожежа скасовується, я сів на п’яти, витер рукавом чоло, яке вже встигло вкритися потом навіть попри холодне березневе повітря, що ним тягнуло з вікна.

— Якого дідька. Якого грьобаного дідька!.. — пробурмотів я, спинаючись на непевні ноги.

Я підійшов до вікна, зачинив його, замкнув, а тоді роззирнувся й глянув на пляшку горілки на столі. Вона була на дві третини порожньою. Певна річ, трохи доклалися Мередіт, Рен, та й Філіппа також, але ж дівчата були майже тверезі!.. Джеймс ніколи не був любителем заливати собі очі. Його нудило після вечірки на честь «Цезаря», але... що «але»? Тоді він і половини цього не видудлив...

Його безладні уривчасті репліки й досі луною бриніли в кімнаті. Акторська балаканина, сказав я собі. Метод із домішками безумства. Не варто шукати в його словах жодного сенсу. Я підніс пляшку до губ. Горілка обпекла мені язика, але я вихилив її одним незугарним ковтком. У глибині горла зібралася водява слина, ніби мене самого мало от-от знудити.

Я поспіхом задмухав свічки, потім, стискаючи в руці пляшку, рушив униз шукати Джеймса. Витягну його надвір і триматиму там, допоки не протверезіє достатньо, щоб у його словах з’явився бодай якийсь сенс.

Біля узніжжя сходів я мало не врізався у Філіппу.

— А я саме зібралася нагору по горілку... — промовила вона. — Господи, ти що, сам-один усе вихилив?

Я похитав головою:

— Джеймс. Де він?

— Боже милий, я не знаю... Вийшов крізь кухню десь хвилину тому.

— Зрозуміло, — сказав я.

Філіппа втримала мене за рукав, коли я спробував її обминути.

— Олівере, що сталося?

— Не знаю. Схоже, Джеймсові зірвало дах. Я піду гляну, може, знайду його і з’ясую, що, в біса, відбувається. А ти пильнуй інших.

— Так, — кивнула вона. — Так, авжеж.

Я тицьнув пляшку їй до рук.

— Сховай її десь, — попросив я. — У Джеймсовому випадку вже запізно, та й для Мередіт також, але принаймні не дай налигатися Рен і Александрові. Якесь у мене погане передчуття щодо цієї ночі.

— Гаразд, — відповіла вона. — Ти... обачніше, будь ласка. Стережися.

— Кого це я маю стерегтися?

— Джеймса, — вона знизала плечима. — Ти ж сам сказав, він не при собі. Просто... не забувай, що було минулого разу.

Якусь мить я витріщався на неї і лише тоді збагнув, що вона має на увазі мій зламаний ніс.

— Так, — сказав я. — Дякую, Піп.

Я обійшов її, коридором дістався кухні. Єдиними, хто зараз там тусив, були третьокурсники, переважно з театрального. Коли я ввійшов, вони замовкли й озирнулися до мене. Коліна серед них не було, тож я звернувся до всіх одразу, підвищивши голос, щоб мене було добре чути крізь гуркіт музики, який долинав із сусідньої кімнати:

— Джеймса ніхто не бачив?

Дев’ятеро з десятьох похитали головами, але остання дівчина вказала на двері й промовила:

— Він пішов туди. Судячи з виразу обличчя, до ванної.

— Дякую.

Я кивнув їй і рушив у вказаному напрямку. У передпокої було темно й порожньо. У вхідні двері бився вітер, у віконечку над дверима деренчали шибки. Двері ванної були зачинені, але з-під них просочувалося світло, і я прочинив їх, не постукавши наперед.

Сцена, що відкрилася моїм очам, виявилася ще химернішою і моторошнішою, ніж та, що відбулася в бібліотеці. Джеймс нависав над рукомийником, усією вагою спираючись на кулаки; кісточки правиці були розбиті й кровили. Величезна тріщина зміїлася ламаними лініями з одного кута дзеркала в інший, а на стійці попід ним тягнувся довгий слід від щіточки туші для вій. Сам тюбик від неї впав на підлогу й тепер мерехтів під плінтусом металевим фіолетовим блиском. Туш Мередіт.

— Джеймсе, якого біса?.. — промовив я, уздовж хребта мені ніби поколювала безліч голок. Він рвучко підвів голову, наче й не чув, як прочинилися двері, не знав, що я зайшов. — Це ти дзеркало розбив?

Він глянув на дзеркало, потім на мене.

— Просто не пощастило.

— Я не знаю, що відбувається, але ти мусиш зі мною поговорити, — сказав я, не в змозі зосередитися через стугін пульсу в скронях і глухе гупання музики за стіною — наполегливе, невблаганне. — Я просто хочу допомогти. Дозволь мені допомогти тобі, гаразд?

У Джеймса затремтіла нижня губа, і він закусив її. Але й руки теж тремтіли, наче не годні були витримати його ваги. Через тріщину Джеймсове відображення в дзеркалі ніби розкололося на чотири частини. Він похитав головою.

— Ні.

— Ну ж бо. Ти можеш усе мені розповісти. Усе, навіть найпаскудніше. Ми придумаємо, як усе виправити, — я зрозумів, що це звучить як благання, і важко сковтнув слину. — Джеймсе, будь ласка.

— Ні.

Він спробував відштовхнути мене й піти, але я заступив йому шлях.

— Пропусти мене!

— Джеймсе, стривай...

Він кинувся на мене всією вагою — нетверезим, незграбним рухом. Я однією рукою зіперся на двері, іншою спробував утримати його за плечі. Відчувши мій доторк, Джеймс навалився ще дужче, і я притис його до себе, щоб завадити йому збити мене з ніг або взагалі змусити нас обох беркицьнутися на підлогу.

— Відпусти мене! — глухо видихнув Джеймс кудись у згин мого ліктя.

Ще кілька секунд він сіпався і пручався, намагаючись вивільнитися, але я тримав його несподівано міцно. Джеймсові руки були затиснуті між нами, долонями він і досі намарно впирався мені в груди. Раптом він здався мені неймовірно тендітним. Я завиграшки міг би взяти над ним гору.

— Ні, поки ти зі мною не поговориш.

Мені стиснуло горло, я боявся, що заплачу, аж тоді зрозумів, що Джеймс уже плаче, навіть ридає, судомно хапаючи повітря, так що його плечі під моїми руками тремтять і ходять ходором. Ми ще якусь мить погойдувалися в цих незугарних обіймах, аж тоді він підвів голову. Його обличчя опинилося впритул до мого. Він відсахнувся, вивільнився і, заточуючись, рушив до передпокою, промовивши з якоюсь дитячою дошкульною образою:

— Не йди за мною, Олівере.

Але я все одно пішов — насліпо, безглуздо, наче сновида, якого змушує рухатися незборима таємнича сила. Я загубив його в натовпі, що танцював у їдальні, у непевних каламутних спалахах, синіх і фіолетових, серед електричних тіней, що рухалися від стіни до стіни, і від того дійства паморочилося в голові. Я торував собі шлях між танцюристами, видивляючись Джеймсове обличчя в людському мареві. Нарешті вгледів, що він вислизнув на кухню, і гайнув слідом за ним, мало не зоравши підлогу носом, — так я квапився його наздогнати.

До третьокурсників устигли долучитися Рен, Колін, Александр і Філіппа. Джеймс озирнувся через плече, побачив мене і, схопивши Рен за руку, повів її геть.

— Джеймсе! — пискнула вона, задріботівши слідом. — Що ти...

Але він уже тягнув її з кухні на сходи, які вели до Вежі.

— Стривай! — почав був я, але він мене перепинив.

— Рен, ходи зі мною в ліжко, будь ласка.

Вона знерухоміла, і ми завмерли, дивлячись на неї. Але сама Рен бачила лише Джеймса. Її губи беззвучно ворухнулися, а тоді вона, затинаючись, видушила:

— Т-т-так.

Він глянув на мене понад її маківкою з якимось дивним, гірким і мстивим, виразом, але це тривало лише коротеньку мить. Відтак він пішов, потягнувши Рен за собою. Не ймучи віри власним очам, я рушив за ними, але Александр утримав мене за плече.

— Олівере, ні, — сказав він. — Не цього разу.

Він, Філіппа і я стояли, дивлячись одне на одного, а принишклі третьокурсники витріщалися на нас. За нашими

спинами, наче нічого не сталося, гуркотіла музика, надворі завивав вітер. Я, ніби закам’янівши, стояв посеред кімнати, надто вражений, щоб заговорити або зрушити з місця. Ба навіть щоб помітити, що Мередіт зникла.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Прокинувся я сам-один у кімнаті Філіппи. Після того як Джеймс із Рен зникли у Вежі, ніч я провів, очманіло тиняючись Замком і гадаючи, куди поділася Мередіт. Хвилювався я значно дужче, ніж зважився б комусь розповісти. Коли будинок нарешті спорожнів і всі наші лягли, я дійшов тривожного висновку, що вона не збиралася повертатись. О пів на третю постукав до Філіппи. Вона відчинила мені двері, вбрана в мішкувату фланелеву сорочку й вовняні шкарпетки, натягнуті до середини литок.

— Я не можу піти до Вежі, — сказав я. — Мередіт зникла. Не хочу спати один.

Я нарешті дізнався, як це.

Вона прочинила двері, поклала мене до ліжка й скрутилася калачиком поруч, не сказавши ані слова. Коли мене почав бити трем, Філіппа підсунулася ближче, обійняла мене за талію і заснула, упершись підборіддям мені в плече. Я дослухався до її дихання, відчував, як її серце калатає мені в спину, і відчайдушно намагався обдурити себе, переконуючи, що, можливо, коли ми прокинемося, усе знову буде гаразд, ми всі повернемося до нормального життя. Але хіба ж у нас воно було, те нормальне життя, щоб до нього повергатися?..

Уранці в будівлі було порожньо. Я не знав, куди всі поділися, але повернутися мої однокурсники, найімовірніше, розраховували до вимитого й налощеного Замку, де ніщо не нагадуватиме про вчорашню вечірку. Мені ж можливість відволіктися була потрібна, наче ліки, треба було чимось зайняти мозок, дати йому якусь поживу, щоб завадити блукати лабіринтом споминів про минулу ніч. Тому я провів кілька годин рачки, від смороду відбілювача паморочилося в голові, а шкіра на руках аж пекла — так ретельно я відчищав усе навколо. Здавалося, у Замку до пуття не прибирали багато років поспіль, і я накинувся на бруд, який скупчився в борозенках між мостинами, одержимий раптовою ідеєю, що зумію вичистити будинок, освятити його, відпустити йому гріхи й дарувати нове життя.

З кухні я перейшов до ванної на першому поверсі, потім до їдальні, відтак до передпокою.

Дати раду розбитому дзеркалу я не міг — доведеться зв’язуватися з господарським відділом у Холлі, — але все одно витер червоні плями Джеймсової крові й чорні патьоки туші Мередіт. Тюбик і досі валявся на підлозі. Я підняв його й укинув до кишені, міркуючи, коли ж випаде нагода повернути його власниці.

Я заповз сходами нагору з ганчіркою та поліроллю напереваги, і коли дістався другого поверху, у мене вже нили коліна. Повернути первісний вигляд підпаленому килиму в бібліотеці все одно не вийшло б, тому я залишив усе як є. Вичистив ванну, вимив підлогу в коридорі, налощив вікна в кімнатах і навів там такий-сякий лад, наскільки можна було це зробити, не чіпаючи чужих речей. Застелив ліжко в кімнаті Філіппи. Коли я побачив гладеньку й неторкану постіль Рен, мій шлунок ніби зав’язався в тугий вузол. Я зачинив двері її кімнати, так і не наважившись увійти. В Александровій кімнаті був такий розгардіяш, що впоратися з ним виявилося мені не до снаги. Я зазирнув під його ліжко, перевірив шухляди столу на предмет наркоманського причандалля, але нічого не знайшов. (Сподіваймося, урок він засвоїв.) Кімната Мередіт виглядала точнісінько так само, як напередодні, коли ми з неї вийшли, — тут був безлад, але не хаос, книжки стосами лежали на столі, на тумбочці стояли порожні келихи з-під вина, на підлозі в узніжжі ліжка валявся одяг. Сукні, в якій вона була ввечері, я не помітив.

Коли я знову вийшов у коридор, з іншого його кінця на мене вирячилися Річардові двері. Хтось зачинив їх після його смерті, і, наскільки я знав, ніхто з нас відтоді їх не відчиняв.

Я закліпав, не в змозі навіть до пуття пригадати, який вигляд мала його кімната. Сам того не усвідомлюючи, я рушив коридором і раптом заскочив себе на тому, що повертаю ручку. Двері прочинилися легко, навіть не рипнувши. Надвечірнє світло з домішками призахідної червіні лилося у вікно й мальовничо підсвічувало ліжко. Решта кімнати гонилася в сірясто-блакитній тіні, терпляче чекаючи ночі. Тут залишилося так багато його речей: книжки у твердих палітурках, що здавалися оголеними без своїх суперобкладинок, були розставлені на полиці над ліжком, його годинник (я знав, хоча й не з власної волі, що Річардові його подарувала Мередіт на день народження, коли ми навчалися на третьому курсі) лежав, занедбаний, на столі. Пара брунатних шкіряних боксерських рукавичок висіла на дверцятах шафи, а всередині неї я побачив безліч плічок, на яких висіли білі майки, які він так любив, і сорочки з тканини, що легко бгалася.

У моїй душі ворухнулося старе, підзабуте тепло, і я відвернувся, шукаючи те, що нагадало б мені, чому сумувати за Річардом — дурість. На підвіконні, наче шерега вояків, які очікували наказів, вишикувалися дерев’яні шахи. Усі фігури стояли на своїх місцях, за винятком білих коней — один з них лежав на боці, а іншого не було взагалі. Мені спало на думку, що він міг впасти з дошки, і я опустився навпочіпки, щоб зазирнути під ліжко. І тут-таки відчув, як придушено зойкнуло моє сумління. Пара черевиків безладно валялася там, де Річард востаннє роззувся, шнурки були розв’язані й сплутані. Я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти: він ніколи не кинув би взуття так недбало, якби знав, що не повернеться.

Горе охопило мене так раптово, що мені навіть здалося, ніби я зараз зомлію. Річард був тут, у цій кімнаті, де ми намагалися сховати його геть з очей, у компанії всіх наших смертних гріхів. Заточуючись, я зіп’явся на ноги, навпомацки вийшов у коридор і затраснув за собою двері.

Я піднявся сходами до Вежі, не знаючи, що там на мене чекає, — просто несамовито кортіло опинитися якнайдалі від Річардової кімнати. На перший погляд тут усе було як завжди, і кілька секунд я, погойдуючись, стовбичив на порозі, сподіваючись, що цей звичний, майже рідний інтер’єр мене заспокоїть. Наша крихітна кімнатка на горищі, два ліжка, дві книжкові полиці, дві шафи. Коли ноги перестали підтинатися, я ступив досередини. Своє розібране ліжко я застелив неймовірно ретельно, відтягуючи неминучий перехід на Джеймсову половину. Коли в моєму кутку ані розправляти, ані складати, ані прибирати до шухляди, ані ховати до шафи вже не було чого, я нарешті взявся за його бік.

Я вирівняв стоси книжок, витрусив пил із фіранок, підняв олівець, що скотився з полиці на підлогу. Джеймс завжди був охайним, тож роботи мені тут було небагато. Зрештою я заходився розправляти покривало на ліжку й простирадло під ним, намагаючись не думати про Джеймса й Рен, про те, як саме з’явилися всі ці зморшки та брижі.

Кут простирадла вибився з-під матраца. Я опустився навпочіпки, щоб заправити його, але зупинився, коли мої пальці натрапили на щось несподівано м’яке. Я підняв руку, і з долоні пурхнула біла пушинка й упала на підлогу. Відгорнувши кут покривала, я побачив біля однієї з ніжок Джеймсового ліжка купку білого бавовняного пуху — здавалося, ніби його якийсь час недбало заштовхували туди ногою. Я підгорнув ковдру ще вище. Якщо раптом тут завелися постільні блощиці чи видерлася пружина, доведеться вписати новий матрац до переліку, який я укладав для господарського відділу...

Я стягнув з узніжжя матраца простирадло на гумці. Біля його краю виднілася проріха, схожа на вишкір. Вона була сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Я перевірив, чи, бува, не стирчить із підлоги якийсь цвях чи скалка, але не побачив нічого, що могло б розпороти тканину. Проріха зяяла в мене перед очима. Насміхалася з мене, і я навіть не розумів, що схиляюся над нею все нижче й нижче, доки не побачив вузький червоний слід на краю, схожий на відбиток помади. Кілька секунд я просто сидів незрушно, витріщаючись на матрац, ніби прикипівши до місця, а тоді запхав руку в проріху.

Я нишпорив серед пружин, набивки й піни, аж поки не намацав щось загрозливо, беззаперечно тверде. Витягти його було важко — кінцем ця річ зачепилася намертво, — але, смикнувши щосили, я нарешті дістав свою знахідку зі сховку і впустив її на підлогу. Вона здавалася лячно недоречною тут, у цій кімнаті, — якимось анахронізмом, чимось майже готичним, поцупленим з іншого часу, з іншої, похмурішої, доби. Десь у глибині душі я відразу зрозумів, що це насправді таке — старий наконечник багра, загнутий з одного боку, наче пазур, знятий з давно забутого стелажа для інструментів біля задньої стіни човнарні. Сам гак і руків’я були нашвидкуруч витерті, але кров усе одно залишилася в заглибинах, і зараз вона тріскалася й осипалася, наче іржа.

Я відчув, що легеням раптом забракло повітря. Підхопив багор з підлоги й кинувся геть із кімнати, притискаючи долоню до рота; здавалося, я от-от виблюю власне серце.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Я стрімголов помчав лісом до ДИМу — точнісінько так, як лише кілька тижнів тому, коли стискав у кулаку закривавлений клапоть тканини. Багор я тримав напереваги, як спис, ноги несамовито сколочували землю, перетворюючи її на місиво. Коли попереду замаячила будівля, я раптом збагнув свою помилку — геть забув про час. Біля входу вже зібралася черга, поціновувачі театру у вечірньому вбранні розмовляли й сміялися, тримаючи в руках глянцеві програмки. Я рвучко пригнувся і якомога непомітніше рушив уздовж підніжжя пагорба, опустивши голову.

Бічні двері, що вели на сходи, рипнувши, прочинилися. Я притримав їх, коли вони спробували були за мною затраснутися, м’яко причинив, а тоді помчав донизу сходами з такою швидкістю, що мало не впав. Поки я проштовхувався захаращеним меблями підвалом, обличчя мені лоскотав піт. Минуло три моторошні хвилини, перш ніж я знайшов приміщення з шафками, і відімкнений замок глипнув на мене своїм єдиним циклоповим оком. Я знову відтягнув убік столик, зняв замок і прочинив дверцята. Кухоль був на місці, його ніхто не чіпав, клятий клапоть лежав на дні, наче зіжмакана серветка. Я кинув багор поруч, зачинив дверцята й, не зважаючи на звуки, які лунали при цьому, заходився їх копати, поки ті не стали врівень. Замок рипнув, коли я проштовхував його назад у завісу, і цього разу я без вагань його заклацнув. Хитнувшись, позадкував на крок, якусь мить дивився на шафку, а тоді знову подибав до сходів; паніка здіймалася від підошв аж до маківки гарячою пропасною хвилею.

Я промчав двома коридорами за сценою, крізь стіни долинав гомін і кроки публіки. За задником мене проминули, прямуючи до лаштунків, двоє другокурсників; коли ми мало не зітнулися, вони почали тицяти в мене пальцями й шепотітися. Я рвучко розчахнув двері гримувальні, і всі підвели на мене очі.

— Де, в біса, тебе носить? — гаркнув Александр.

— Перепрошую! — вигукнув я. — Я просто... потім поясню. Де мій костюм?

— Та ми вже, дідько, вдягли в нього Тімоті, бо гадки не мали, де ти є!

Я розвернувся на п’ятах і побачив Тімоті — другокурсника, який зазвичай грав бунтівного слугу Корнуола. Він схопився на ноги — обличчя блідо-зеленаве, роздруківка з текстом ролі в руці.

— От халепа, вибач, будь ласка, — промовив я. — Тіме, давай-но сюди мої манатки.

— Слава тобі, боже, — видихнув він. — Слава тобі, довбаний ти боже, бо я вже намагався вивчити твій текст...

— Вибач, просто дещо сталося...

Я хутко напнув на себе те, що він квапливо зняв, намагаючись водночас дати раду чоботам, перев’язі й камзолу. Гомін гля-дацької зали у динаміку над нашими головами рипнув і вщух. Пролунав тихий спільний вражений видих, і я зрозумів, що софіти підсвітили нетутешній у своїй величі палац Ліра.

КЕНТ: Я думав, що герцог Альбанський миліший королю за герцога Корнуольського.[122]

ГЛОСТЕР; Усім так здавалось. Але тепер, перед поділом королівства, не зрозуміло, кого він любить більше. Наділи так вирівняні, що важко вирішити, яка частка краща.

КЕНТ: Це ваш син, мілорде?

Я глянув на Александра, який, стоячи навколішки, зашнуровував мені чоботи, поки я намагався впоратися з ґудзиками на камізельці.

— Джеймс уже на сцені? — спитав я.

— Певна річ, — він так сильно смикнув шнурівку, що я мало не поточився, втративши рівновагу. — Не смикайся, чорт забирай!

— А Мередіт? — я потягнувся по шийну хустку.

— Гадаю, вже в кулісі чекає.

— Отже, вона тут, — сказав я.

Він звівся й почав заправляти мені ремінь у шльовки.

— А де їй ще бути?

— Не знаю, — мої пальці були незграбні й тремтливі, я не міг зав’язати навіть звичний вузол. — Минулої ночі вона кудись зникла.

— Потім перейматимешся. Зараз не на часі.

Він надто туго затягнув на мені ремінь і підхопив зі столу мої рукавички. Я глянув у дзеркало. Волосся моє було страшенно скуйовджене, щоки блищали від поту.

— У тебе жахливий вигляд, — зауважив Александр. — Захворів?

— Такий я відчуваю біль у грудях // І між надією та страхом спір, // Що млосно стало від напливу дум[123], — не стримався я.

— Олівере, що...

— Не зважай, — озвався я. — Мені вже час.

Я вислизнув до коридору, перш ніж він устиг відповісти. Двері важко причинилися за мною, і я зупинився, тримаючись за ручку, змушений на мить завмерти через брак сил: цієї миті вони були потрібні мені лише для того, щоби просто дихати. Я заплющився, зосередившись на вдихах і видихах, аж доки остання репліка першої сцени не повернула мене до життя.

Це був голос Мередіт, низький і рішучий:

— ...І негайно щось робити.

Я рушив за лаштунки.

На непевних ногах я плентався вздовж декорації в безжальній темряві за сценою, поки очі мої не призвичаїлися до прохолодного світла лампи в суфлерській будці. Помреж помітив мене й засичав у гарнітуру:

— Рубко, агов! У нас тут живий Едгар. Ні, справжній. Вигляд пошарпаний, але він вбраний і готовий до виходу.

Він затулив мікрофон долонею і прошипів:

— Чуваче, Ґвендолін тобі яйця відірве... — а відтак знову зосередився на тому, що відбувалося на сцені.

Я на мить замислився, що б він сказав, якби я зізнався, що реакція Ґвендолін мене зараз хвилює найменше.

На сцені Джеймс шанобливо схилив голову перед батьком.

ҐЛОСТЕР: Наші кращі часи в минулому. Озлоблення, підступи, зради і згубні безпорядки будуть супроводжувати нас до могили. Викрий цього мерзотника, Едмунде.

Джеймсові губи скривилися, і я з раптовим тремом згадав те, що він товкмачив мені вночі. Глостер завершив промову й рушив помережаною зірками підлогою в протилежну кулісу.

— Ось так завжди, — сказав Джеймс, коли він зник. — Яка дурість! Коли ми самі псуємо і спаскуджуємо собі життя, ми звинувачуємо у наших нещастях сонце, місяць і зорі. Можна подумати, ніби ми дурні з волі небес, злодії і зрадники внаслідок атмосферного тиску, п’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет. Усе найгірше в собі ми пояснюємо надприродними силами.

Він глянув у небо, стиснув кулак і насварився на зірки. Сміх розквітнув у нього на губах і задзвенів у моїх вухах — відчайдушний і зухвалий.

— Чудовий виверт людської розпусти — звалити відповідальність за свій блуд на зірки! — він тицьнув пальцем у одне із сотень сузір’їв, а тоді провадив далі, тепер уже задумливо: — Батько пустував із матір’ю під знаком Дракона. Я народився під Великою Ведмедицею. Звідси виходить, що я повинен бути грубим і сластолюбним... — він знову розсміявся, але сміх цей пролунав гірко. Я переступив з ноги на ногу, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки. — Які нісенітниці! Я такий, як є, і був би таким же, хоч би найцнотливіша зірка блимала над моєю колискою... Ось іде Едгар...

Він говорив якось невпевнено, чи то через те, що сумнівався в моїй появі, чи то його гнітило щось серйозніше. У чому була причина, я не знав. Натомість обережно ступив у наш зоряний світ.

— Що нового, брате Едмунде? — спитав я вдруге за останні вісімнадцять годин. — Про що ти розмірковуєш?

Крок за кроком ми гладенько пройшли ту саму розмову, яка уривками точилася минулої ночі. Джеймсове обличчя скидалося на маску. Він подавав текст рівно, як завжди, ніби не помічаючи недовіри, переляку й люті, які мало не розривали мене навпіл щоразу, коли я на нього дивився. Мої слова прозвучали жорстко й уривчасто:

— Певне, якийсь мерзотник звів на мене наклеп.

— Боюсь, що так, — повільно промовив він, але вже наступної миті знову зісковзнув у свою звичну неквапну, шовкову лагідність.

Я геть забув мізансцену і тепер стояв незрушно, подаючи свої репліки невиразно, наче на автоматі.

Коли він завершив чергову фразу, я спитав різко:

— Сподіваюсь, ти мені незабаром про все розкажеш?

— В цій справі я до твоїх послуг, — відповів він.

Після цього я мав піти зі сцени, але залишився. Я довго, дуже довго чекав, і врешті йому довелося-таки зазирнути крізь Едгара й побачити замість нього мене. У його очах майнуло впізнання, а разом з ним спалахнув страх. Я відвернувся, щоб піти, і, повертаючись за лаштунки, почув, як він знову заговорив, але тепер голос його звучав трохи слабше.

ДЖЕЙМС: Повірив батько, і повірив брат,

Тому що чесність вища за підозри.

Їх простодушність легко обдурити.

Чого я від народження не маю,

Те розумом зумію досягти.

Байдуже, як дістанусь до мети.

Ця бравада раптом здалася мені фальшивою. Він знав, що я знаю. І цього наразі було достатньо. Вистава мала шкутильгати далі.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступні десять із гаком сцен я намарно чекав у гримувальні на Джеймсову появу. Він так і не з’явився, але мені вистачило клепки не вирушити за лаштунки на пошуки. Протистояння, яке нам судилося, не годилося заганяти у вузькі коридори й проходи за сценою. Антракт — от найкраща моя нагода перехопити його, поки він не втік. Коли остання сцена третього акту наблизилася до жорстокої розв’язки, я зіп’явся на ноги й накинув піджак на голе тіло. У своїх лахах божевільного я почувався оголеним і вразливим.

За задником було порожньо, горіло тьмяне осінньо-жовте світло. Я саме простував до чорного ходу, коли в іншому кінці коридору вигулькнула Мередіт. Я не бачив її жодного разу за цей вечір і на мить просто завмер. Вона була схожа на грецьку принцесу — оповита блідо-блакитним шифоном і вуаллю, із золотою діадемою на чолі. Кучері вільною хвилею падали їй на спину. Я розвернувся й пішов просто до неї, не знаючи, коли знову випаде шанс заскочити Мередіт саму і які ще сюрпризи наготував для нас цей вечір. Звук моїх кроків змусив її підняти голову, на обличчі промайнуло здивування, а тоді я просто впіймав її і поцілував — так палко, як стало духу.

— А це нащо було? — спитала Мередіт, коли я відсунувся.

Вона знала, що вродлива. Не було потреби їй про це говорити.

— Знаєш, ти мене лякаєш до смерті, — промовив я, вчепившись у тканину сукні, щоби втримати Мередіт якомога ближче.

— Тобто?

— Не знаю. Коли я дивлюся на тебе, мені здається, що в сонетах з’являється сенс. Принаймні в найкращих із них.

Хай там яких слів ми обоє сподівалися, це достеменно були не вони. Мередіт зашарілася, а мене раптом охопило легеньке радісне хвилювання — неймовірне, недоречне, геть незрозуміле з огляду на всі події цього вечора. Але вже за мнть воно згасло, наче пломінець свічки, під подувом сумніву.

— Де ти була минулої ночі? — спитав я.

Вона відвела очі.

— Я просто... мені треба було декуди піти.

— Не розумію.

— Я тобі розповім, — промовила вона, неуважно пестячи пучкою пальця мою ключицю. — Сьогодні. Але трохи згодом.

— Гаразд, — мимоволі я замислився, чи буде воно в нас, те «згодом». І що воно взагалі означає, її «згодом». — Тоді згодом.

— Мені треба йти, — Мередіт прибрала мені волосся з чола — зворушливим, лагідним жестом, уже тоді добре мені знайомим і завжди бажаним. Але від хвилювання та поганих передчуттів у мене все одно підтиналися коліна.

— Мередіт, — гукнув я, коли вона рушила до жіночої гримувальні. Вона зупинилася біля дверей. — Того дня, на заняттях... — мені не хотілося цього казати, але зупинитися я був не годен. — Не треба більше так цілувати Джеймса.

Мередіт якусь мить спантеличено дивилася на мене; аж тоді обличчя її набуло жорсткого виразу, й вона поцікавилася:

— А кого саме ти ревнуєш? Його чи мене?

Стиха обурено фиркнувши, вона зникла за дверима, перш ніж я встиг відповісти. У мене ж стиснуло горло. Що я взагалі збирався зробити? Захистити її, попередити — що саме? Я щосили вгатив долонею в стіну; рука заболіла.

Доведеться зачекати. Третя дія добігала кінця; з динаміків було чути, як Колін хапає повітря.

КОЛІН: Поранено мене. Дай обіпрусь. —

Сліпого — з двору, мертвого холопа —

На звалище. — Як сильно кров тече!

Як недоречно це. Подай же руку.

Я чекав біля лівих дверей на сцену, прихилившись до стіни. Світло на сцені згасло, глядачі почали аплодувати, спочатку мляво, потім усе загальніше, вражені жорстокістю сцени засліплення Глостера. Другокурсники ринули за лаштунки, помчали геть, не помітивши мене. Потім вийшов Колін. Тоді Філіппа. Аж нарешті Джеймс.

Я вхопив його за лікоть і потягнув геть від гримувалень.

— Олівере! Ти що?!

— Треба поговорити.

— Просто зараз? — спитав він. — Відпусти, ти робиш мені боляче.

— Та ну? — Я щосили вчепився в його руку — був масивнішим за нього, і мені вперше в житті раптом захотілося, щоб ми обоє чітко це усвідомили.

Я розчахнув двері до коридору й потягнув Джеймса за собою. Спершу мені спав на думку склад декорацій, але туди достеменно подалися б на перекур Александр і хтось із другого й третього курсів. Тоді подумав про підвал, але потрапити там у пастку не хотілося. Джеймс поставив ще два чи три запитання — усе це були варіації на тему «куди ми йдемо?», — але я не зважав, і його пульс під моїми пальцями дріботів усе швидше.

Моріжок за Холлом був широким і пласким — останнє відкрите місце, за яким уже був схил пагорба, що вів униз, до лісу. Справжнє небо в нас над головами було величезним і робило всі наші дзеркала й мерехкі вогники над сценою просто сміховинними — жалюгідною спробою Людини наслідувати Бога. Коли ми опинилися на достатній відстані від ДИМу і я був певен, що в темряві нас не побачать і, тим паче, не почують, то випустив Джеймсову руку й відштовхнув його. Він зашпортнувся, але втримався на ногах, відтак нервово озирнувся через плече на крутий схил пагорба за спиною.

— Олівере, у нас же вистава йде, — промовив він. — Що сталося?

— Я знайшов багор, — раптом мені захотілося, щоб зараз, як учора вночі, біснувався шпаркий вітрюган. Тиша світу під темним склепінням небес душила, була надто безмежною, просто нестерпною. — Я знайшов багор, захований у твоєму матраці.

У безжальному місячному сяйві його обличчя здавалося блідим, наче кістка.

— Я можу все пояснити.

— Серйозно? — спитав я. — Тому що мені, бач, треба відкривати четверту дію, тож у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб переконати мене, що це не те, що я думаю.

— Олівере... — почав він і відвернувся.

— Скажи мені, що ти цього не робив, — я наважився підступитися ближче, стишив голос до шепоту, побоюючись заговорити голосніше. — Скажи мені, що ти не вбивав Річарда.

Він заплющив очі, сковтнув і промовив:

— Я цього не хотів.

У грудях стиснувся сталевий кулак, вичавлюючи залишки повітря з легень. Кров, здавалося, вихолола і тепер повзла венами, наче морфін.

— Господи, Джеймсе... ні... — голос зірвався. Зламався навпіл. Звуку не залишилося.

— Присягаюся, я не хотів... ти мусиш зрозуміти... — він у розпачі ступив до мене. Я на непевних ногах позадкував на три кроки, туди, де Джеймс не міг мене дістатися. — Це був нещасний випадок, як ми й казали. Це був нещасний випадок! Олівере, будь ласка!

— Ні! Не наближайся, — сказав я, виштовхуючи із себе слова, на які бракувало повітря. — Тримайся на відстані. Розповідай, що саме тоді сталося.

Світ, здавалося, завмер, неначе дзиґа, яка знерухоміла на гострому кінчику. Над головами в нас безжально виблискували зірки, ніби друзки скла, розкидані по небу. Кожен нерв у моєму тілі перетворився на оголений дріт, що тремтів від подиху холодного березневого повітря. Джеймс виглядав ще холоднішим — крижана статуя, не мій друг, узагалі не людина.

— Після того як ти пішов нагору з Мередіт, Річарда ніби перемкнуло, — почав він. — Як на Гелловін, тільки гірше. Він вибіг із Замку... просто не тямив себе від люті. Ти б його бачив. Це було наче вибух наднової... — він повільно похитав головою, на обличчі змішалися благоговіння й жах. — Рен і я, ми сиділи за столом. Гадки не мали, що відбувається, а тоді він просто вигулькнув поруч, з таким виразом обличчя, наче просто розчавить будь-кого, хто трапиться йому на шляху. Він рушив до лісу — навіщо, гадки не маю, — і Рен спробувала його зупинити... — Джеймс затнувся, замружився, ніби спогад був надто близьким і надто болісним, нестерпно болісним. — Господи, Олівере... Річард схопив її, і, клянуся, мені здалося, що він її зараз просто зламає навпіл. Але він жбурнув Рен на траву через усе подвір’я. А тоді помчав у ліс, полишивши її ридати. То був якийсь жах. Я її заспокоював як міг, ми з Піп поклали її до ліжка. Але вона все плакала й товкмачила: «Знайдіть його, він собі зашкодить!». Ну, я й пішов...

Я розтулив рота, не ймучи віри почутому, але він не дав мені вимовити ані слова.

— Не треба казати, що я повівся як повний дурень, — сказав Джеймс. — Я це знаю. І тоді знав. Але все одно пішов.

— І ти його знайшов... — я вже бачив, до чого воно все йшло. Сварка. Погрози. Штовханина. І один сильний поштовх. Занадто сильний.

— Не відразу, — відповів Джеймс. — Я тинявся в темряві, наче останній ідіот, кликав його. Потім мені спало на думку, що він міг спуститися до причалу... — він знизав плечима, і цей рух був такий безсилий і безпорадний, що я відчув, як вузол у грудях послабшав, хоча й зовсім трішки. — Тоді я спустився пагорбом до озера, але його не побачив. Дістався до човнарні, просто щоб пересвідчитися, що він зопалу не утнув якоїсь дурниці — ну, у воду не стрибнув, чи що... А коли розвернувся, щоб іти назад, Річард стояв у мене за спиною. Він увесь цей час тягався за мною лісом назирці, наче в якійсь збоченій грі... — тепер Джеймс говорив швидше, немовби всі ті слова, які він тримав у собі кілька місяців, разом ринули назовні. — І я сказав: «От ти де... Ходімо назад, твоїй сестрі зовсім зле». А він мені... Ну, ти розумієш, що він міг мені сказати. Мовляв, «не тобі перейматися моєю сестрою». Л я йому: «Гаразд. Лле всі нервуються. Повертайся, ми все владнаємо». І він знову так на мене глянув... Господи, Олівере, мені цей погляд потім кілька тижнів снився... У нього в очах наче була вся ненависть цього світу. На тебе так колись дивилися?

На мить його, здавалося, охопив той самий знеможливий страх, а потім він похитав головою і повів далі:

— Тоді все й почалося. Він штовхав мене. Він... знущався... — Джеймсів голос знервовано злетів угору, Джеймс потер руки, переступив з ноги на ногу, наче не міг зігрітися. — І він не збирався зупинятися. Як тоді, на Гелловін, — мовляв, давай пограємось. Я не повівся, але від того стало тільки гірше. «Чому ти не даси мені здачі? Не хочеш руки бруднити? А давай-но пограємося, маленький принце, просто пограємося!..» Для нього це була просто гра, але я злякався... я намагався його вмовити, знову запропонував: давай ти повернешся до Замку, поговоримо з Рен... І з Мередіт поговоримо теж, усе владнаємо... І тоді він... він просто... він сказав...

Джеймс затнувся, його обличчя спалахнуло негарним густо-червоним рум’янцем, наче ті слова були настільки брудні, що він просто не годен був їх повторити.

— Джеймсе, що саме він сказав?

Він кинув на мене гострий погляд. Відхилив назад голову, його губи стиснулися в жорстку рівну лінію, очі були темні й бездонні. Схожість із Річардом була разюча; навіть голос був той самий, коли він заговорив:

— «Чому б вам з Олівером просто не визнати, що ви втрі-скалися один в одного, й не дати спокій моїм дівчатам?»

Я дивився на нього. Мені стиснуло горло, липкий холодний страх поволі розповзався кінцівками.

— А я сказав, — провадив далі Джеймс, уже своїм голосом: — «Не знаю, хто тебе переконав у зворотному, але Мередіт тобі не належить, а Рен — тим паче. Упийся хоч до смерті, якщо так кортить. Я йду». Але він мене не пустив.

— Тобто як це — «не пустив»?

— Йому хотілося битися. І він не збирався мене відпускати без бійки. Я спробував його обминути, але він мене схопив і жбурнув просто на двері човнарні. А вони ж крихкі, там усе вже геть спорохніло... Я проломив їх власним тілом, упав на купу якогось мотлоху, що лежав там на підлозі. Л він знову на мене накинувся, і я схопив те, що трапилося під руку... а це виявився багор.

Джеймс затнувся, притиснув долоню до очей, наче хотів стерти цей спогад. У нього тремтіли губи. Він узагалі весь сходив тремом із маківки до п’ят.

— І що потім? — Я не хотів про це питати, не хотів цього знати, не хотів більше чути ні слова.

— А тоді він засміявся, — кволо видихнув Джеймс із-під долоні. Я майже почув наживо цей звук, низький, грізний Річардів сміх, що бринів у темряві. — Він засміявся і спитав: «Hv ж бо, красунчику, ну ж бо, маленький принце, що, слабо?». І знову мене штовхнув. Штовхав аж до краю пірса, повторюючи: «Слабак! Слабак! Ти цього не зробиш!». Я озирнувся, а просто за мною вже була вода, і я міг думати тільки про те, що сталося тоді на Гелловін... Хто б йому цього разу завадив мене втопити? А він не затикався, товкмачив постійно: «Слабак, не зможеш, слабак, слабак, слабак...». І я... — його долоня зісковзнула, затулила рота, очі розширилися від жаху, наче він оце щойно зрозумів, що саме накоїв. — Я не хотів, — тихо застогнав Джеймс із-під долоні. — Не хотів... Але мені було так страшно... і я був такий розлючений...

Я вже бачив, як усе це могло статися. Рвучкий і несамовитий удар. Болючий ривок віддачі. Несподівано гарячі бризки крові в обличчя. Річард ніби у сповільненій зйомці валиться у воду. Нудотний сплеск — і ще нудотніша тиша.

— Олівере, я вважав, що він помер... — промовив Джеймс так тихо, що я заледве чув його. — Присягаюся, я вважав, що він уже мертвий. І не знав, що робити, просто... побіг. Певно, я тоді збожеволів на мить. Помчав до лісу і, мабуть, шастав би там цілу ніч... якби не налетів на Філіппу.

Я заціпенів, ошелешений, вражений.

— Що?!

Він якось розгублено кивнув, наче до пуття не пам’ятав, що було далі.

— Мабуть, вона почала хвилюватися, що я довго не повертаюся, пішла шукати мене... і ми просто зіткнулися. Це диво, що я її не поранив, у мене ж досі в руці був цей клятий багор — не знаю, навіщо його забрав.

— Вона знала... — видихнув я, у голові знову і знову звучали лише ці два слова. — Вона знала?!

— Філіппа була така спокійна, наче саме на це й чекала. Навіть не стала ні про що питати, просто відвела до будинку і якось затягла нагору. Я так трусився, що їй довелося мене роздягати, але щойно вона відвела мене до ванної, а сама пішла, щоб спалити мій закривавлений одяг, мене почало нудити, я зблював і не міг зупинитися, аж поки...

Він різко затнувся і зробив у мій бік якийсь дивний жест, ніби я мав закінчити це речення за нього.

— Боже... — видихнув я. — Поки не прийшов я...

Напівсонний, роздягнений. Я. І він. Він, який скоцюрбився на підлозі, відчуваючи, як несамовито калатає серце.

— Ти мені не сказав... — доки ці слова не зірвалися в мене з губ, я не розумів, що саме це й було найпаскуднішим. — Чому ти мені не сказав?!

— Я не хотів, щоб ти знав, — відповів Джеймс. Він знову ступив до мене, і цього разу я не позадкував. — Філіппа — може, вона просто божевільна, не знаю... їй усе наче з гуски вода... Лле ти! Олівере, ти...

У Джеймса зірвався голос, і він знову зробив той самий химерний жест, але цю думку я не міг завершити за нього.

— Що «я», Джеймсе? Не розумію!

Він впустив руку й знову безпорадно, безнадійно знизав плечима.

— Я понад усе не хотів, щоб ти дивився на мене, як оце зараз.

Мабуть, на обличчі в мене був жах, але геть не з тієї причини, про яку він думав. Я дивився на нього в холодному світлі місяця — на нього, такого тендітного, такого крихкого, такого наляканого, і тисяча запитань, які з Різдва допікали мені щоразу, коли я зводив на нього погляд, танули, розчинялися, зникали, аж поки не залишилося тільки одне.

— Олівере?..

— Так, — озвався я, цим словом приймаючи відразу все.

Я не помітив, коли саме він заплакав, але зараз у нього на щоках блищали сльози. Він дивився на мене — недовірливо, розгублено...

— Усе гаразд, — сказав я чи то собі самому, чи то Джеймсові. Озирнувся на ДИМ і якось одразу заспокоївся, знову почувши в голові слова Гамлета: «Головне — бути готовим». — Усе буде гаразд, — повторив я, хоча саме щодо цього в мене й були найбільші сумніви. — Ми все залагодимо, а зараз маємо повертатися.

Я гадки не мав, що означало це «все» або який сенс воно мало, на думку Джеймса.

— Нам треба повертатися й поводитися, наче нічого не сталося. Сьогодні мусимо якось протриматися, а вже потім вирішимо, що робити. Гаразд?

Щось — чи то полегшення, чи то надія — нарешті осяяло його обличчя.

— Ти що...

— Так, — сказав я, і це була єдина можлива відповідь на всі запитання, що він міг мені поставити. — Гайда.

Я вже розвернувся був до ДИМу, коли Джеймс схопив мене за руку.

— Оліверс... — почав він, і цього разу моє ім’я прозвучало як запитання.

— Усе гаразд, — повторив я. — Усе потім. Ми все це владнаємо.

Він кивнув, опустив очі, але я відчув, що його пальці міцніше вчепилися в мою руку.

— Ходімо вже.

Ми помчали назад до театру, прослизнули в бічні двері й розділилися. Я пішов за лаштунки, а він — в інший бік, до туалету, змити всі ознаки свого розпачу. На коротку мить я всерйоз задумався про те, чи можливе ще взагалі якесь «гаразд» або щось на кшталт. Але саме в такий спосіб розбиває серце трагедія, подібна до нашої чи «Короля Ліра», — до останньої хвилини змушуючи вірити, що фінал ще може виявитися щасливим.

СЦЕНА ШОСТА

Друга половина вистави нестримно, стрімголов мчала вперед. Я був геть не при собі, як воно й належить Томові з Бедлама, але Фредерік і Глостер, мабуть, відчули якусь зміну, тому що до кінця четвертої дії вони вже почали якось підозріливо на мене позирати.

П’ята дія розпочалася з того, що Джеймс віддавав накази військам. Він говорив з добре помітним притиском — певно, йому, як і мені, кортіло якнайшвидше дограти виставу, усамітнитися разом зі мною у Вежі й вирішити, що робити далі. Він перекинувся кількома короткими фразами з Рен — враження було такс, що він геть її не бачив під час їхнього діалогу, і до Фредеріка звертався з тією ж холодною байдужістю. З’явився Каміло в супроводі Філіппи й Мередіт — вигляд в останньої був такий винуватий, що я повірив: вона й справді когось отруїла. Я чаївся в потемку в глибині сцени, чекаючи на свій вихід і фінал вистави. Філіппі стрімко стало зле, вона вхопилася за руку Каміло, щоби встояти на ногах.

ФІЛІППА: Мені погано!

МЕРЕДІТ (убік): Це і зрозуміло.

Я добре розбираюся в отрутах.

ДЖЕЙМС (до Каміло, кидаючи рукавичку):

Ось відповідь моя. Якщо хто-небудь

Насмілиться сказати, що я зрадник,

Він підло збреше. Протруби, герольде!

Він підвищив голос, щоб викликати мене зі сховку. На сцену вийшли герольди, зазвучали сурми. Філіппа впала, і зграйка другокурсників забрала її з кону.

ГЕРОЛЬД (читає): «Якщо серед дворян і офіцерів армії знайдеться бажаючий силою зброї довести, що Едмунд, який видає себе за графа Глостера, зрадник і обманщик, хай він виступить після третього сигналу труби. Супротивник готовий до зустрічі».

Я втягнув повітря крізь шалик, який ховав мені ніс і рота, щоб Едгар лишався невпізнанним, і ступив на сцену, поклавши руку на руків’я меча.

Я: Своє ім’я я втратив. Підлий наклеп

Його зганьбив. Та я такий же знатний, Як супротивник.

КАМІЛО: Хто твій супротивник?

Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?

ДЖЕЙМС: Він сам. ЕЦо скажеш?

Я виголосив перелік його гріхів, який він вислухав із зосередженою, цілком щирою увагою. Коли він заговорив, у голосі не було звичної люті, звичної зарозумілості. Його слова звучали задумливо, просякнуті смиренним усвідомленням власної облудності.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати, Мечем я їй дорогу прокладу. — Труби, сурмач!

Ми витягли мечі, вклонилися один одному. Розпочався останній двобій. Ми рухалися майже в унісон, мечі виблискували, леза спалахували під штучними зірками. Я почав брати гору, завдавати більше ударів, ніж отримував, відтісняючи Джеймса до вузького входу на Міст. На його чолі й у ямці під горлом виблискував піт, ноги рухалися дедалі незграбніше. Я загнав його глибоко у ворожий морок глядацької зали, і от нарешті відступати йому вже не було куди. Останній удар криці об крицю відізвався луною у вухах, і я встромив меч йому попід руку. Він схопився за моє плече, втягнув повітря, і його власний клинок зі дзенькотом упав на дзеркальну підлогу Моста. Я теж дав своєму мечу впасти, підхопив Джеймса однією рукою під спину, щоб підтримати, і, опустивши очі, побачив, що він дивиться кудись повз мене, у напівпотемок лівої куліси. Там, на самісінькому краєчку освітленого простору, стояла Ґвендолін, її обличчя здавалося позбавленим узагалі будь-якого виразу від глибочезного шоку. Біля неї я побачив декана Голінше-да, а поруч із ним — детектива Колборна, і значок на його стегні виблискував у світлі наших оптоволоконних зірок.

Джеймсові пальці вчепилися в мої руки. Я стиснув зуби й повільно опустив його на підлогу. В нас за спинами повели з авансцени в куліси Мередіт. Каміло дивився їй услід з потемнілим від тривоги обличчям.

МЕРЕДІТ: Багато що я знаю.

КАМІЛО: Прослідкуйте

За нею, бо розлючена вона.

Останній другокурсник пішов зі сцени. Я схилився над Джеймсом. Фіолетова стрічка, якими в нас зображували кров, виднілася в розщепленому комірці його сорочки, і я заходився витягати її, поки він говорив.

— Я все зробив, у чому звинуватив//Мене цей лицар... — промовив він. — Навіть значно більше. Час викриє усе... — він затремтів піді мною, і я поклав руку йому на груди, щоб угамувати цей трем. — Та хто ж ти є, // Мій переможець? — втомлена усмішка з’явилася на ного вустах. — Лицаре, відкрийся. // Зізнанням відповім я на зізнання.

— Не нижчий я Зі? кров'ю, аніж ти.

Якщо ж я вищий — гріх твій вдвічі тяжчий...

Я стягнув з обличчя шалик. Більше не було чим його розрадити.

— Мене зовуть Едгар, і я — твій брат.

Я озирнувся на лаштунки. І Іоруч із Колборном стояла Мередіт і щось шепотіла йому на вухо. Коли вона зрозуміла, що я на неї дивлюся, то стулила вуста й повільно похитала головою. Я знов озирнувся на Джеймса.

— Та боги справедливі, бо карають

Нас за гріхи плодами цих гріхів.

Джеймс розпачливо розсміявся, і я відчув, як щось глибоко всередині, між легенями, розкололося навпіл.

— Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав, — промовив він.

У нас за спиною заговорив Каміло, але я його майже не чув. Моя наступна репліка призначалася йому, та натомість я адресував її Джеймсові:

— Я знаю це.

Якийсь час він просто дивився на мене, аж тоді раптом підняв голову і рвучко потягнув мене до себе. Поцілунок був майже братерський, але не зовсім. Надто невагомий, надто зболений. Залою прошелестів пошепт подиву та збентеження. Серце в мене несамовито гупало, так щемило, що я вкусив Джеймса за губу. Я відчув, як йому перехопило подих, і відпустив його, поклавши назад на підлогу. Запала довга, надто довга тиша. Хай там якою мала бути репліка Каміло, він її забув, тому я заговорив поза своєю чергою:

— Зараз розкажу.

Хотів би вмерти я, коли закінчу.

Наступний рядок я забув. Та й не хотів пам’ятати. Каміло перервав мою промову, — можливо, намагався реабілітуватися за те, що схибив, — але його голос зривався й звучав невпевнено. Джеймс нерухомо лежав на підлозі, наче Едмундове життя його полишило, а того, що зосталося від його власного, було замало, щоб поворухнутися.

КАМІЛО: Якщо і далі розповідь сумна, —

Не треба. Я і так вже гірко плачу.

Я мовчав. Мені раптом відняло мову. Одна з другокурсниць, збагнувши, що ані Джеймс, ані я більше нічого не скажемо, квапливо вибігла на сцену і зруйнувала чари заціпеніння, що охопили всіх присутніх.

— Допоможіть!

Я дав Каміло з нею поговорити. Підраховувалися й звітувалися смерті. Час було виносити Джеймса, але ніхто з нас не поворухнувся, з гіркотою усвідомлюючи, що саме чекало на нас там, за лаштунками. Слуги й герольди вимовляли наші репліки боязкими, невпевненими голосами.

Вийшов Фредерік із мертвою Рен на руках. Він теж осів на підлогу і, попри всі зусилля, помер, розчавлений тягарем свого горя. Каміло — останній бастіон нашого світу, що руйнувався просто зараз, — завершив виставу, як міг, промовою, яку мав виголосити я.

КАМІЛО: Хоч ці події засмутили нас,

Твердими бути вимагає час.

Ми брати приклад з короля повинні

І в довголітті, і в довготерпінні.

Усі зірки згасли водночас. Світ занурився в пітьму. Пролунали перші повільні, невпевнені оплески. Я сидів, учепившись у Джеймса, поки світло знову не ввімкнулося, а тоді допоміг йому зіп’ястися на ноги. Рен і Фредерік звелися, геть-чисто живі мерці. Філіппа, Мередіт і Александр з’явилися з-за лаштунків, не наважуючись підняти очей. Ми незграбно вклонилися, дочекалися, поки світло знову згасне. Коли це сталося, ми вервечкою подалися за лаштунки. За нами впала завіса, ця важка хвиля оксамиту — відсікаючи м’який людський гомін, що долинав із зали. Там поволі оговтувалися, підводилися з крісел.

Над головами в нас ожило робоче освітлення. Студенти першого й другого курсів розступилися, угледівши незнайоме обличчя Колборна. Він повільно рушив зі свого місця за лінією декорації, дивлячись на Джеймса — так, наче нікого крім нього в цілому світі не було.

— Що ж, — промовив він, — досить уже Цієї вистави. Ви готові розповісти мені правду?

Джеймс біля мене поточився, розтулив губи, збираючись заговорити. Але перш ніж вій устиг вимовити бодай звук, я ступив уперед. Рішення вже було прийняте, прийняте тієї ж миті, коли воно сяйнуло мені, щойно народившись.

— Так, — промовив я. Колборн, не ймучи віри власним вухам, озирнувся до мене. — Так, я готовий.

СЦЕНА СЬОМА

Вогні й сирени. Надворі, під маревним небом, глядачі в найсвятковішому своєму вбранні, робітники сцени в чорному та актори в костюмах дивилися, як Волтон саджає мене на заднє сидіння автівки з написом «Поліцейське управління Броудвотера» на боці. Усі шепотілися, витріщалися, тицяли пальцями, але я бачив лише своїх однокурсників, які стояли, з’юрмившись, горнучись одне до одного, точнісінько як того дня на пірсі. Александрове обличчя повнилося таким смутком, що для подиву місця не залишилося. Філіппа була якоюсь розпачливо-спантеличеною. Обличчя Рен здавалося взагалі позбавленим будь-якого виразу. У погляді Мередіт було щось несамовите, але я не міг дібрати гожого слова, щоб визначити, що саме. Джеймс дивився з розпачем. А Річард стояв із ними поруч, такий реальний — дивно, що його ніхто, крім мене, не бачить; у його очах палало чорне полум’я, він чомусь і досі був незадоволений.

Я опустив очі й глянув на кайданки, що вже виблискували на моїх зап’ястках, відтак відкинувся на оббиту порепаною шкірою спинку сидіння. Колборн зачинив дверцята, і я щосили намагався не задихнутися в цьому затісному темному безгомінні.

Наступні сорок вісім годин минули в приміщенні для допитів — я стискав пластянки з ледь теплою водою і відповідав на запитання Колборна, Волтона й ще двох офіцерів, чиї прізвища я забув, щойно почув. Я переказав їм ту саму історію, яку Джеймс розповів мені, лише з потрібними корективами:

Річард розлютився через нашу з Мередіт зряду, я замахнувся багром, охоплений ревнощами і страхом. Про те, що відбувалося наступного ранку, мене не питали.

Подальші вистави «Ліра» скасували. Скориставшись малою, яку я намалював у Волтоновому записнику, Колборн провів п’ятьох полісменів з ліхтариками у підвал, і там вони зламали дверцята на моїй шафці за допомогою болторіза й лома. І отримали викривальні докази, всуціль вкриті моїми відбитками.

— А от тепер, — холодно звернувся до мене Колборн, — саме час викликати адвоката.

Ніякого адвоката в мене, певна річ, не було, тому мені його надали. У тому, що це вбивство, сумнівів не було, залишалося хіба що з’ясувати, як саме його кваліфікувати. Моя адвокатка пояснила: найкраще, що ми зараз можемо зробити, — це наполягати на перевищенні меж необхідного самозахисту замість убивства другого ступеня. Я кивнув і нічого не сказав. Від дзвінка рідним відмовився. Якщо вже мені й хотілося з кимось поговорити, то точно не з ними.

У понеділок уранці оголосили мій новий статус: затриманий на стадії досудового розслідування. Утім, до в’язниці поки що не відрядили. Я залишався в Броудвотері, тому що (як заявив Колборн), якби мене перевели до більшої установи з більшою кількістю в’язнів, до суду я навряд чи дожив би. Мені ж натомість здавалося, що він просто зволікає. Навіть після того, як я віддав йому власноруч написане зізнання, Колборн, схоже, так до кінця й не повірив мені. Урешті-решт, до ДИМу він тоді приїхав, щоб заарештувати Джеймса на підставі відомостей, які Надійшли від «анонімного джерела». Себто, я так розумію, від Мередіт.

Мабуть, через те, що Колборна й досі гризли сумніви, він дозволив мені таку кількість побачень. Першими прийшли Філіппа й Александр. Вони пліч-о-пліч опустилися на лавку по той бік ґрат.

— Господи, Олівере... — промовив Александр, щойно мене побачивши. — Що, в біса, ти тут робиш?!

— Просто... чекаю.

— Я не це мав на увазі.

— Ми розмовляли з твоєю адвокаткою, — втрутилася Філіппа. — Вона попросила мене виступити в суді, свідком захисту, який має дати тобі характеристику.

— А мене — ні, — докинув Александр, кутики його вуст смикнулися в сумовитій усмішці. — Через проблеми з наркотою.

— Ого... — я глянув на філіппу. — То як, виступиш?

Вона схрестила руки на грудях, щільно обхопивши себе за плечі.

— Не знаю. Я тебе ще не пробачила.

Я провів пальцем по одному з прутів ґрат, що розділяли нас.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж гадки не маєш, так? Не уявляєш навіть, що ти накоїв... — Філіппа похитала головою, очі в неї були розлючені й невблаганні. І голос, коли вона знову заговорила, пролунав так само. — Мій батько за ґратами, відколи мені виповнилося тринадцять. Тебе там просто живцем з’їдять.

Я не наважувався глянути на неї.

— Але чому? — спитав Александр. — Чому ти це зробив?

Я знав, що він питає не про те, чому я вбив Річарда. А тому зіщулився на своєму тапчані, обмірковуючи запитання.

— Це яку «Ромео і Джульєтті», —урешті-решт сказав я.

Філіппа нетерпляче фиркнула й спитала:

— Це ти зараз про що?

— «Ромео і Джульєтта», — повторив я, нарешті наважившись глянути на них. Александр сидів, важко спираючись на стіну. Філіппа розлючено дивилася на мене. — Ви змінили б фінал, якби у вас була така можливість? Що, якби Бенволіо вийшов уперед і сказав: «Це я вбив Тібальта. Це зробив я»?..

Філіппа похнюпилася, запустила розчепірені пальці у волосся.

— Ти дурень, Олівере, — сказала вона.

Із цим годі було сперечатися.

Вони приходили ще кілька разів. Просто побалакати. Розповісти мені, що відбувається в Деллекері. Повідомити, коли про те, що сталося, дізналася моя родина. Філіппа виявилася єдиною, хто наважився поспілкуватися з моєю матір’ю телефоном. Мені самому на це забракло духу. Ані батько, ані Керолайн зі мною не зв’язувалися; утім, ні на що інше я й не сподівався. Якось уранці біля поліційного відділка Колборн побачив Лію; вона ридала й жбурляла каміння в стіну. (З Огайо вона втекла поночі, так само, як і я колись.) Він привів її до мене на побачення, але сестра розмовляти зі мною не стала. Просто сиділа на лаві, дивилася на мене й кусала нижню губу до крові. Я намагався перепросити в неї цілісінький день, але це було намарно, й увечері Колборн посадовив її на автобус додому. Волтон, запевнив він мене, зателефонував моїм батькам і повідомив, куди поділася їхня донька.

Мередіт я не бачив аж до суду, хіба чув дещо про неї від Ллександра з Філіппою, а ще від своєї адвокатки. Мабуть, мені належало знемагати від бажання все пояснити, але що саме я їй сказав би? Відповідь вона вже отримала — на те останнє запитання, яке тоді поставила. Але я часто про неї думав. Частіше, ніж про Фредеріка, Ґвендолін, Коліна або декана Голіншеда. Про Рен я зовсім не міг думати. І авжеж, єдиним, кого я насправді хотів бачити, був Джеймс.

Він прийшов за кілька днів по тому, як мене затримали. Я сподівався, що він з’явиться раніше, але, як пояснив

Александр, це був перший день, коли він узагалі спромігся зішкребти себе з підлоги.

Коли він прийшов, я спав горілиць на своєму вузькому ліжку, поринувши в те химерне непозбувне заціпеніння, що так і не минулося ще з часів антракту «Ліра». Відтак відчув чиюсь присутність там, зовні, і повільно сів. Джеймс сидів просто на підлозі перед ґратами, блідий і якийсь ефемерний, наче ганчір’яна лялька, пошита на живу нитку з клаптів світла, споминів та ілюзій.

Я зісковзнув із койки — охоплений раптовою, несподіваною слабкістю — і сів до нього обличчям.

— Я не можу тобі дозволити таке вчинити, — сказав він. — Я не приходив раніше, бо не знав, що робити.

— Ні, — швидко відповів я. Адже я теж зіграв свою роль у цих подіях, правда? Я пішов за Мередіт нагору, не подумавши, що може статися, коли про це дізнається Річард. Я переконав Джеймса залишити Річарда у воді, коли нікому іншому

це не вдавалося. Я сумлінно припустився належної кількості трагічних помилок і не бажав виправдання.

— Будь ласка, Джеймсе, — попросив я. — Не руйнуй те, що я зробив.

Його голос був хрипким і зболеним.

— Олівере, я не розумію, — сказав він. — Чому?

— Ти знаєш чому.

Вдавати, буцімто ми обидва цього не знаємо, мені набридло.

(Не думаю, що він мені пробачив. Після того як винесли вирок, він спершу часто мене навідував. Щоразу просив дозволити йому все виправити. І щоразу я відмовлявся. Тоді вже я зрозумів, що виживу у в’язниці, тихо вестиму зворотний відлік днів, аж доки не спокутую всіх своїх гріхів. Але його душа була м’якшою і занурилася в гріх по маківку — я сумнівався, що він би тут вижив. Мою відмову він сприймав щоразу болісніше. Востаннє Джеймс прийшов за шість років після суду: до того я не бачив його шість місяців. Він здавався старшим, хворим, виснаженим.

— Олівере, благаю, — промовив він. — Я більше так не можу.

Я знову відмовився. Він потягнувся до моєї руки, що лежала на столі, поцілував її і розвернувся, щоб піти геть. Я спитав, куди він тепер, і він сказав:

— До пекла. До Дель Норте. Нікуди. Не знаю.

Судовий процес виявився милосердно коротким. Філіппу, Джеймса й Александра тягали свідчити, а Мередіт відмовилася сказати бодай слово — ані на мій захист, ані проти мене. На всі запитання вона давала одну й ту саму безглузду відповідь: «Я не пам’ятаю». Щоразу, коли я бачив її, моя рішучість давала тріщину. На інші знайомі обличчя я намагався взагалі не дивитися. Батьки Рен і Річарда. Дія і мама — з набряклими, заплаканими обличчями, такі далекі. Коли настала моя черга зробити заяву, я зачитав своє письмове зізнання без жодних емоцій, нічого не додаючи, — наче це був іще один монолог, який я вивчив напам’ять. Наприкінці всі, здавалося, чекали на вибачення, але тут я нічим не міг їм зарадити. Що я міг сказати? «А цю, пітьмою зроджену, личину // Я заберу — мені належить він»[124].

Ми зійшлися на вбивстві другого ступеня (з додатковим терміном за перешкоджання правосуддю), перш ніж присяжні винесли свій вердикт. Автобус відвіз мене за кілька кілометрів на південь у глибину штату. Я здав одяг та особисті речі й почав відбувати десятирічний термін того ж дня, коли в Деллекері завершився навчальний рік.

Колборнове обличчя було останнім знайомим, яке я побачив, перш ніж почалося моє ув’язнення.

— Знаєш, іще не пізно, — сказав тоді він. — Якщо є інша версія подій, яку ти захочеш мені розповісти...

Хоч як це було дивно, я раптом захотів віддячити йому за те, що він відмовлявся мені вірити.

— Сам я людина досить-таки порядна, — визнав я, — а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, самолюбний. У мене напохваті більше гріхів, ніж думок, щоб їх обміркувати, уяви, щоб їх втілити, часу, щоб їх здійснити. І навіщо тільки такі людці, як я, повзають між небом і землею? Усі ми пройдисвіти несосвітенні. Не йми віри нікому з нас[125].