Ніби ми злодії

ПРОЛОГ

Коли я вперше за десять років проминаю браму в’язниці, сонце висить сліпучою білою кулею в блякло-сірястому, як помиї, небі. Я й забув, який він величезний, цей зовнішній світ. Попервах мене просто паралізує його безмежність — наче золоту рибку, яку без жодного попередження викинули до океану. А тоді я бачу Філіппу, що прихилилася до автівки. Світло відбивається від її окулярів-авіаторів. Насилу стримую бажання помчати до неї.

Ми обіймаємося міцно, по-братерському, хоча пригортаю я її довше, ніж пригортав би брат. Вона така надійна, така знайома — і це мій перший за тривалий час контакт із людиною, якій до мене не байдуже. Я ховаю обличчя в її волосся. Воно духмяніє мигдалем; я вдихаю цей аромат якомога глибше, притискаю долоні до її спини, щоб відчути, як б’ється її серце.

— Олівере... — Філіппа зітхає і стискає мою потилицю.

На якусь божевільну мить здається, що я зараз розридаюся. Коли я нарешті відпускаю Філіппу, вона всміхається. Зовні анітрохи не змінилася. Ще б пак, адже вона навідувала мене що два тижні, відколи я потрапив за ґрати. До мене приходили тільки вона й Колборн, більше ніхто.

— Дякую, — кажу я.

— Це ж за віщо?

— За те, що ти сьогодні тут.

— Не винна я так само, як і ти... — каже вона, поклавши руку мені на щоку, — Моє дитя, мій бідний в’язню...[39] — усмішка її згасає, і вона прибирає долоню. — Ти впевнений, що цього хочеш?

На мить чи дві я всерйоз замислююся — чи справді я цього хочу. Але відтоді, як Колборн востаннє мене навідав, я тільки те й роблю, що обмірковую, тому вже все вирішив.

— Так, упевнений.

— Гаразд, — вона прочиняє дверцята з водійського боку. — Сідай.

Я вмощуюся на пасажирському сидінні. Там лежать охайно складені чоловічі джинси й футболка. Я кладу їх собі на коліна, а Філіппа тим часом заводить двигун.

— Це чиї речі — Міло?

— Він не заперечуватиме. Я вирішила, що ти не захочеш повернутися в тому ж одязі, в якому поїхав.

— Це не той самий одяг.

— Ти чудово розумієш, про що я, — каже вона. — Він тобі замалий. Схоже, ти набрав кілограмів десять. Хіба зазвичай люди за ґратами не марніють?

— Ні, якщо збираються вийти цілими й неушкоджени-ми, — відповідаю я. — Там, до речі, не так і багато варіантів дозвілля.

— То ти постійно тренувався? Говориш нині — ну просто викапана Мередіт...

Злякавшись, що зашаріюся, я намагаюся якомога непомітніше зняти сорочку. Філіппа наче дивиться на дорогу, але окуляри в неї дзеркальні, тож достеменно визначити напрямок її погляду важко.

— Як вона? — питаю я, розгортаючи чужу футболку.

— Точно що не бідує. Ми не дуже спілкуємося. Власне, усі ми не дуже спілкуємося.

— А як Александр?

— Досі в Нью-Йорку, — каже вона, і це аж ніяк не відповідь на моє запитання. — Приєднався до театру, що ставить дуже круті імерсивні штуки[40]. Просто зараз грає Клео-патру на якомусь складі, серед кучугур піску й живих змій. Арто[41] та й годі. Далі в них запланована «Буря», але це, мабуть, буде остання вистава за його участі.

— Чому?

— Тому що потім вони ставитимуть «Цезаря», а він відмовляється грати в цій п’єсі. Вважає, що саме вона нас усіх зламала. Я постійно йому кажу, що це не так.

— То ти гадаєш, саме «Макбет» нас усіх зламав?

— Ні, — вона зупиняється на червоне світло світлофора й дивиться на мене. — Я думаю, що ми вже від початку всі були зламані...

Автівка гарчить, оживаючи, переходить на першу передачу, потім на другу.

— Не знаю, чи так воно, — кажу я, але до цієї теми ми більше не повертаємося.

Якийсь час в автівці панує тиша, а тоді Філіппа вмикає магнітолу. Вона слухає аудіокнигу — Айріс Мердок, «Море, море». Я кілька років тому читав її в камері. Окрім тренувань і спроб лишитися непоміченим, це все, чим може займатися за ґратами шекспірознавець-злеток. Десь на середині десятирічного терміну мене винагородили за хорошу (тобто непомітну) поведінку тим, що замість чищення картоплі доручили розставляти книжки по полицях.

Я знаю сюжет, тому слухаю зараз хіба краєм вуха. Питаю Філіппу, чи можна опустити вікно, й висуваю голову назовні, що той пес. Вона регоче, але нічого не каже. Свіже повітря Іллінойсу, невагоме й летке, лоскоче мені обличчя. Я дивлюся на світ крізь вії, стривожений тим, який він яскравий навіть цього похмурого дня.

Мої думки повертаються до Деллекера, і я замислююся, чи впізнаю його. Можливо, Замок знесли, дерева спиляли, щоб звільнити простір для справжніх гуртожитків, ще й паркан поставили, щоб дітлашня не потикалася на озеро. Можливо, тепер Деллекер схожий на дитячий літній табір, такий самий стерильний і безпечний.

А може, він, як Філіппа, взагалі не змінився. Я й досі уявляю його величним, зеленим, диким, ніби трохи зачарованим, як ліс Оберона або острів Просперо. Є дещо, чого про такі чарівні місцини вам не розповідають: вони не лише прегарні, вони ще й небезпечні. Чого це раптом Деллекеру бути іншим?

Минають дві години, автівку припарковано на довгій порожній під’їзній алеї перед Холлом. Філіппа виходить першою, я неквапом іду за нею. Сам Холл точнісінько такий самий, як раніше, але я дивлюся на озеро, що простерлося за ним і мерехтить у променях безкровного сонця. Ліс навколо такий самий густий і здичавілий, яким я його пам’ятаю, дерева несамовито прохромлюють небо.

— З тобою все гаразд? — питає Філіппа.

Я так і стою біля машини.

— Ще ніхто з людей

Не потрапляв у лабіринт дивніший

За той, в якому заблукали ми[42].

Паніка тихо тріпотить біля самого серця. На мить мені знову двадцять два роки, і я дивлюся, як вислизає крізь пальці моя невинність упереміш із захопленням і жахом. Упродовж десяти років я намагався пояснити, що таке Деллекер у всій його оманливій пишноті, чоловікам у бежевих комбінезонах, які в коледжі не навчалися, та й навіть школу не всі закінчили. Саме так я усвідомив факт, якого за студентських років не хотів помічати: Деллекер був не так навчальним закладом, як сектою. Коли ми вперше увійшли в ці двері, то ще не знали, що стали вірянами дивної фанатичної релігії, згідно з якою нам могли пробачити будь-що, аби лиш то була офіра на вівтар муз. Ритуальне божевілля, екстаз, людські жертвоприношення... Нас що, зачарували? Промили нам мізки? Так, можливо.

— Олівере? —уже м’якше питає Філіппа. — Ти готовий?

Мовчу. Я ніколи не був готовий.

— Ходімо.

Плентаюся за нею слідом. Я збирався на силі, щоб пережити шок від повернення до Деллекера — байдуже, змінився він чи ні, — але чого я точно не чекав, то це раптового болю попід ребрами, схожого на тугу за колишнім коханням. Я скучив за Деллекером. Я нестерпно за ним скучив.

— Де він? — питаю я, порівнявшись із Філіппою.

— Збирався чекати на тебе у «ШексBEER», але я сумнівалася, чи варто тобі зараз туди потикатися.

— Чому ні?

— Там половина персоналу та сама... — вона знизує плечима. — Не знала, чи ти готовий з ними зустрітися.

— Я б радше переймався, чи готові вони зустрітися зі мною... — кажу, бо знаю, що саме про це Філіппа насправді думає.

— Так, — каже вона. — І це також.

Філіппа веде мене крізь центральний вхід — герб Делле-кера, ключ і перо, осудливо витріщається на мене згори, ніби кажучи: «Тобі тут більше не раді». Я не спитав у Філіппи, хто ще знає про моє повернення. Зараз літо, студенти роз’їхалися, але викладачі ж часто затримуються в академії після завершення навчального року... А що, як, завернувши за ріг, я зіткнуся з Фредеріком? А чи з Ґвендолін? Чи, боронь боже, з деканом Голіншедом?..

У Холлі якось незвично порожньо. Наші кроки лунають широкими коридорами, зазвичай такими велелюдними, що будь-який благенький звук просто заглушують. Я зацікавлено зазираю до музичної зали. На вікнах висять довгі білі полотна, світло широкими блідими смугами падає на порожні крісла. Враження таке, що тут мешкають привиди, наче в покинутому соборі.

У їдальні також порожньо. Майже порожньо. За одним зі студентських столиків, обіймаючи долонями філіжанку з кавою і явно почуваючись ні в сих ні в тих, сидить Колборн. Він квапливо схоплюється, простягає мені руку. Я потискаю її без вагань, несподівано радий його бачити.

Я: Шефе.

КОЛБОРН: Уже ні. Минулого тижня здав значок.

Філіппа: Це ж із якого доброго дива?

КОЛБОРН: Узагалі-то це ідея моєї дружини. Мовляв, якщо я збираюся й надалі постійно ризикувати тим, що мене підстрелять, то варто принаймні робити це за грубі гроші.

ФІЛІППА: Як зворушливо.

КОЛБОРН: Вам би вона сподобалася.

Філіппа сміється й одказує:

— Можливо.

— А ви як? — запитує Колборн. — Ще й досі тут?

Він роззирається, роздивляється порожні столи, карнизи стелі — ніби не годен зрозуміти, куди потрапив.

— Власне, ми живемо в Броудвотері, — відповідає Філіппа.

Либонь, це «ми» означає їх із Міло. Я не знав, що вони з’їхалися. Філіппа для мене й досі майже така сама загадка, як і десять років тому, але від цього моя любов до неї не меншає. Я краще за багатьох знаю, що воно таке — ревно зберігати таємниці.

— Улітку ми тут нечасто буваємо.

Колборн киває. Цікаво, чи йому ніяково через Філіппу? Він знає мене, він знав колись нас усіх... але що він відчуває зараз? Чи бачить він підозрювану, дивлячись на неї? Я пильно спостерігаю за ним, сподіваючись, що не доведеться нагадувати йому про нашу угоду.

— Та воно й зрозуміло, чого вам сюди їздити... — досить приязно нарешті озивається Колборн.

— Авжеж, треба визначитися з репертуаром на наступний рік, але це можна робити й у місті.

— Якісь ідеї вже є?

— Плануємо «Дванадцяту ніч» із третьокурсниками. У нас там двоє зі спільною ДНК, вперше після... ну, після Рен і Річарда... — Западає коротка незатишна мовчанка, а тоді Філіппа веде далі: — А що робити з четвертокурсниками, навіть не уявляємо. Фредерік хоче розширити репертуар і спробувати «Зимову казку», але Ґвендолін наполягає на «Отелло».

— А курс цьогоріч нівроку?

— Один із найкращих. Нарешті набрали більше дівчат, ніж хлопців.

— Еге ж, тоді точно нівроку.

Вони обмінюються короткими усмішками, відтак Філіппа значущо дивиться на мене. Ледь помітно зводить брови. Зараз або ніколи.

Я повертаюся до Колборна й собі відтворюю цей її вираз обличчя. Він глипає на годинник.

— Прогуляймося?

— Як скажете, — озиваюсь я.

— Гаразд, — каже він мені, потім озирається до Філіппи. — Ви з нами?

Вона хитає головою, примудряючись водночас усміхатися й супити брови.

— Мені не треба, — відповідає вона. — Я там була.

Колборн примружує очі. Філіппу це не бентежить, вона торкається моєї руки й каже:

— Побачимося ввечері, — а потім виходить з їдальні, і за нею шлейфом тягнуться запитання, які Колборн не встиг поставити.

Він дивиться їй услід, а тоді питає:

— Що їй відомо?

— Геть усе.

Він супиться, очі майже зникають під густими бровами.

— Чомусь усі завжди забувають про Філіппу, — додаю я. — А потім завжди про це шкодують.

Він зітхає, неначе йому бракує сил по-справжньому розлютитися. Якусь мить задумливо споглядає свою каву, але все ж таки залишає філіжанку на столі.

— Ну що ж, — каже Колборн, — веди.

— Куди?

— Тобі краще знати.

Я мовчки розмірковую. Тоді сідаю. Це місце не гірше за інші.

Колборн силувано всміхається.

— Кави хочеш?

— Не відмовлюся.

Він зникає на кухні, де в кутку стоять дві кавоварки. (Вони там уже щонайменше чотирнадцять років. І завжди повні, хоча я ніколи — навіть за свого студентства — не бачив, хто саме їх наповнює.) Колборн повертається з набраним по вінця кухлем, ставить його Переді мною. Я витріщаюся в молочний вир, а Колборн сідає на той самий стілець, із якого за мить до того підвівся.

— З чого мені почати? — питаю я.

Він знизує плечима.

— З чого вважаєш за потрібне. Послухай, Олівере, я не просто хочу дізнатися, що саме тоді сталося. Я хочу знати також, коли це сталося й чому. Хочу зрозуміти.

Уперше за тривалий час ота крихітна проріха в мені, той чорний синець, якого моя душа намагалася позбутися впродовж майже десяти років, починає нити. Колишні почуття повертаються повільно. Гіркота й насолода, душевний розбрат і сум’яття.

— Я б на це не розраховував, — кажу я Колборнові. — Уже он десять років минуло, а я сам так нічого й не зрозумів.

— Тоді, можливо, нам обом це піде на користь.

— Так, можливо.

Я задумливо роблю ковток кави. Вона нівроку, в неї є аромат, на відміну від тієї брунатної бурди з в’язниці, яка й у кращі дні не надто скидалася на каву. Тепло ненадовго вгамовує біль, що бубнявіє у моїх грудях.

— Отже, — починаю я, коли відчуваю, що готовий. Кухоль гріє мені долоні, спогади наркотиком течуть по венах — гострі, як бритва, кришталево прозорі, стрімкі. — Осінній семестр, 1997 рік. Не знаю, пам’ятаєте ви чи ні, але того року осінь видалася теплою.

СЦЕНА ПЕРША

За два тижні до прем’єри в нас була фотосесія для рекламних банерів, і ДИМ перетворився на справдешню божевільню.

Для зйомки нам потрібні були костюми, і всі гасали туди-сюди, з костюмової до репетиційної зали, змінювали краватки, сорочки та взуття, аж доки Ґвендолін нарешті все не влаштувало. Минулорічні вибори надихнули Фредеріка на ідею поставити «Цезаря» як президентські передвиборчі перегони, тому всі ми були вбрані, наче кандидати на посаду в Білому домі. Дивитися на себе в дзеркало було дивно. Дотепер я не мав жодного доладного костюма, а зараз уперше замислився, що міг би вважатися вродливим, якби докладав зусиль. (До того думки про власну привабливість були скороминущими й без жодних наслідків — сприяли цьому й нечисленні дівчата, з якими в мене були романи і які певної миті неминуче усвідомлювали, що Антоніо чи Деметрієм на сцені я їм до вподоби більше, ніж поза сценою, у ролі непоказного самого себе.) Проте на тлі однокурсників я тьмянів. Александр був викапаний мафіозі в переливчастому графітово-сірому, з оніксовою шпилькою для краватки, що виблискувала на грудях. Джеймс, просто бездоганний у глибокому чорнильно-синьому, скидався на спадкоємця якоїсь невеличкої європейської монархії. Але Річард у світлому перлово-сірому, з криваво-червоною краваткою, просто вражав.

— Мені ввижається, чи він у цьому костюмі й справді здається ще вищим? — спитав я, визираючи крізь шпарину у дверях до репетиційної зали, де саме встановлювали чорний екран для задника. Річарда покликали першим — «для фото на передвиборчий біґборд», як постійно називала це Ґвендолін.

— Це він через власне его здається вищим... — озвався Джеймс.

Александр витягнув шию, зазираючи до зали поміж нашими головами, і промовив:

— Може, й так. Але мусимо визнати, що чувак має дуже крутий вигляд... — він глянув на мене й додав: — І ти б теж мав, якби навчився як годиться зав’язувати віндзорський вузол.

Я: Що, знову криво?

АЛЕКСАНДР: А сам не бачиш?

Я: А просто поправити не можна?

Александр підчепив мене за підборіддя, щоб я підняв голову, і заходився поправляти краватку, пошепки теревенячи з Джеймсом.

— Чесно кажучи, я радий, що в нас сьогодні ввечері немає репетиції. Щоразу, як треба грати цю довбану «сцену в наметі» під акомпанемент зауважень Ґвендолін, мені хочеться просто лягти й здохнути.

— Власне кажучи, саме так ти й мусиш у цій сцені почуватися.

— Та ну, після вистави нормально бути емоційно вичавленим, але вона робить цю історію настільки реальною, що я дивлюся на тебе поза сценою і ніяк не вирішу, чого ж мені кортить — поцілувати тебе чи прибити.

Я фиркнув, і Александр смикнув мене за краватку.

— Припини соватися.

— Вибач.

У нас за спинами з жіночої гримувальні вигулькнула Філіппа. (Вона мала щонайменше три костюми: зараз це була смугаста брючна двійка, яка їй не личила.)

— Про що мова? — спитала вона пошепки.

АЛЕКСАНДР: Мабуть, завтра смоктатимуся з Джеймсом.

ДЖЕЙМС: Оце мені підфартило.

ФІЛІППА: Буває й гірше. Пам’ятаєш, на «Сні» Олівер зацідив мені довбешкою в обличчя?

Я: На свій захист маю заявити, що намагався тебе поцілувати як годиться, але промазав, бо Пак пустив мені в очі свій сік.

АЛЕКСАНДР: Стільки двозначностей в одному реченні, що я навіть розгубився, з чого почати.

На іншому кінці зали Ґвендолін плеснула в долоні й виголосила:

— Що ж, мабуть, краще вже не вийде... Хто далі? Наші подружжя? Чудово, — вона озирнулася до нас і гукнула: — Філіппо, а знайдіть-но мені дівчат, гаразд?

— Єдине, задля чого я взагалі тут потрібна... — пробурмотіла Філіппа і знову зникла в гримувальні.

— Присягаюся, — похитав головою Джеймс, — якщо їй навесні не дадуть пристойну роль, я бойкотуватиму виставу.

Коли з’явилися інші дівчата, одразу стало зрозуміло, що костюмери саме їм присвятили більшість часу. На Рен була вишукана темно-синя сукня, а на Мередіт — щось червоне, що облягало всі її вигини, наче шар фарби. Її зачіска була дуже об’ємною — просто лев’яча грива та й годі.

— І нащо ми їм? — спитала Мередіт.

— Мабуть що на центральний розгорт, — озвався Александр, роздивляючись її з маківки до п’ят. — Тебе в це заливали чи як?

— Так, — кивнула Мередіт. — А виколупати мене можна хіба вп’ятьох.

Здавалося, це її не тішило, а радше дратувало.

— Та ну, — відгукнувся Джеймс, — певен, охочих не бракуватиме.

Він так це виголосив, що стало остаточно зрозуміло: тішитися й справді немає підстав.

— Джсймсе, агов! — гаркнула Ґвендолін. — Ви мені потрібні тут, і дівчата теж! Ще вчора!

Вони рушили на інший кінець зали. Мередіт обережно переступала блискучими лакованими туфлями-човниками через переплутані дроти.

— Овва... — промовила Філіппа. — Тобто я тепер навіть на дівчину не тягну...

— Тільки не ображайся, — відповів Александр, — але в цьому вбранні — не тягнеш.

— Тиша в залі, будь ласка! — гукнула Ґвендолін, навіть не озираючись.

Філіппа скривилася, наче скуштувала підгниле яблуко.

— Свят-свят-свят... — пробурмотіла вона. — Піду перекурю.

Філіппа не стала розвивати тему, але в цьому й не було потреби. Адже, спостерігаючи за тим, як Ґвендолін і фотограф розставляють Річарда, Мередіт, Джеймса та Рен під прожекторами, годі було не зауважити відвертого фаворитизму. Я зітхнув, не надто цим переймаючись, і заходився роздивлятися Джеймса — він, невимушено чарівний, здається, навіть не помічав камери — а ще те, як Ґвендолін саме підсовувала їх із Рен поближче одне до одного. Александра я слухав хіба краєм вуха, аж раптом той, схилившись до мене, поцікавився:

— Ти бачиш те саме, що і я?

— Га?..

— Та ну, роззуй очі на мить, а потім скажи мені, чи ти теж це бачиш.

Спершу я не розумів, про що йдеться. Аж тоді й справді дещо помітив — те, як легенько посмикувався кутик вуст Мередіт, коли Річардова долоня ковзнула по її спині. Вони стояли поруч, ледь розвернувшись одне до одного, але Мередіт не надто скидалася на Кальпурнію, ідеальну дружину політика, закохану в чоловіка до нестями. Її долоня лежала на вилозі Річардового піджака, але якось напружено й неприродно. Річард за наказом фотографа обіймав її за талію. Мередіт ледь посунула руку вгору — так, щоб їхні лікті не стикалися.

— Що, в раю якісь негаразди? — припустив Александр.

Після гелловінського «інциденту», як я це подумки називав, ми всі поводилися так, наче нічого незвичайного не сталося, силкуючись викинути події на пляжі з голови, — мовляв, це була просто п’яна витівка, яка вийшла з-під контролю. Річард недбало перепросив у Джеймса, той так само нещиро прийняв вибачення, і відтоді обоє трималися із холодною чемністю. Усі інші докладали гідних хвали, хоча й заздалегідь приречених на невдачу зусиль повернутися до нормального життя. Але Мередіт стала несподіваним винятком: на початку листопада вона відмовлялася навіть розмовляти з Річардом.

— Хіба вони не сплять знову в одній кімнаті? — поцікавився я.

— Принаймні вчора не спали.

— Звідки знаєш?

Александр знизав плечима.

— Дівчата мені всяке розповідають.

Я скоса глипнув на нього.

— Цікаве щось є?

Коротко на мене глянувши, він відповів:

— Навіть не уявляєш.

Я відчував, як йому кортить, щоб я почав про все розпитувати, тому й не став цього робити. Знову зазирнув до зали, сподіваючись збагнути, що ж там трапилося в Мередіків, але мою увагу відвернув якийсь дрібний рух обіч.

Рен, за вказівкою Ґвендолін, схилила голову на Джеймсове плече.

— От просто тобі ідеальне американське подружжя! — зауважив Александр.

— Еге ж...

Спалах камери. Джеймс неуважно крутив пасмо Рен, але десь іззаду, біля самої потилиці — до кадру це, я впевнений, не потрапило б. Я насупився, примруживши очі, глянув у інший кінець приміщення...

— Александре, ти бачиш те саме, що і я?

Він простежив за напрямком мого погляду з млявою цікавістю. Джеймс і далі накручував локон Рен на палець. Я не міг збагнути, чи вони обоє усвідомлюють, що роблять. Рен усміхалася — можливо, на камеру, — наче людина, яка приховує таємницю.

Александр глянув на мене якось напрочуд сумовито.

— Ти тільки помітив? — спитав він. — Ох, Олівере. Ти такий самий роззява, як і всі вони...

СЦЕНА ДРУГА

Костюмована репетиція наступного вечора була нашим першим прогоном з готовими декораціями. Дванадцять масивних колон тосканського ордеру стояли півколом на горішній платформі. Від неї донизу вів прогін невисоких білих сходів — вони спускалися до Чаші. Так ми називали плаский диск на підлозі — зі штучного мармуру, десь два з половиною метри в діаметрі. Саме там мало відбутися горезвісне вбивство. За колонами м’яко світився задник, перелискуючи всім спектром небокраю, від присмеркової пурпурової заграви до рудуватого світанкового рум’янцю.

Нова декорація — це завжди проблеми, яких зовсім не очікуєш під час перших репетицій, і всі ми повернулися до Замку втомленими й роздратованими. Ми з Джеймсом негайно піднялися до Вежі.

— Мені здається, чи цей прогін і справді тривав годин десять щонайменше? — спитав я, горілиць падаючи на ліжко. Матрац прийняв мене у свої обійми, і я застогнав. Було вже за північ, а ми з п’ятої вечора й не присіли.

— Схоже на те...

Джеймс присів на край ліжка, запустив розчепірені пальці у волосся. Коли він знову підвів голову, я помітив, що виглядає він якимось скуйовдженим, втомленим і навіть трошки хворим. Обличчя здавалося знебарвленим.

Я підвівся на ліктях.

— З тобою все гаразд?

— Тобто?

— Просто ти якийсь ніби... не знаю... зморений, чи що.

— Безсоння.

— Тебе щось непокоїть?

Він кліпнув, дивлячись на мене, наче не зрозумів запитання, а тоді промовив:

— Ні. Усе нормально.

Джеймс звівся, роззувся.

— Ти впевнений?

Він розвернувся до мене спиною, розстібнув джинси й дозволив їм зісковзнути на підлогу.

— Все зі мною гаразд.

Голос його був невиразним, фальшивим, наче хтось натиснув не ту клавішу на фортепіано. Я рвучко підвівся з ліжка й повільно перейшов на його половину кімнати.

— Джеймсе, — промовив я, — ти тільки не зрозумій мене неправильно, але щось я тобі не вірю.

Він глипнув на мене через плече.

— Я виклика більш скромного не бачив[43]... Надто вже добре ти мене знаєш.

Він склав джинси й кинув їх у ногах ліжка.

— То розкажи, що сталося.

Джеймс вагався.

— Мусиш пообіцяти, що нікому не розповіси.

— Не розповім, звичайно.

— А тобі достеменно кортітиме розповісти.

— Джеймсе, — сказав я вже наполегливіше. — Ти взагалі про що?

Він не відповів — просто зняв сорочку й тепер мовчки стояв Переді мною в самому спідньому. Я витріщався на нього — спантеличено, охоплений незрозумілою тривогою. На кінчику язика в мене крутилися десятки запитань, аж тоді я, зашарівшись, опустив нарешті очі... і зрозумів, що саме він намагався мені показати.

— Господи... — я вхопив його за обидва зап’ястки й підтягнув до себе, усе зніяковіння де й поділося. Його руки з внутрішнього боку аж до самих ліктів були вкриті яскравими свіжими синцями. — Джеймсе, це що?

— Сліди від пальців.

Я випустив його лівицю, ніби мене вдарило струмом.

— Що?!

— Сцена вбивства, — промовив він. — Коли я востаннє б’ю його кинджалом, він опускається навколішки, хапає мене за руки, ну й... власне, от.

— Він сам це бачив?

— Певно, що ні.

— Ти мусиш йому показати, — видихнув я. — Може, він навіть не знає, що завдає тобі болю...

Джеймс підвів на мене очі. У його погляді відчувалося роздратування.

— Це ж коли ти сам востаннє залишав комусь такі мітки, не розуміючи, що робиш?..

— Я взагалі ніколи нікому таких міток не залишав.

— Ото ж бо. Інакше б зрозумів.

Я раптом усвідомив, що й досі тримаю його зап’ясток, і рвучко розтиснув пальці. Він похитнувся назад, утративши рівновагу, ніби доти я тягнув його вперед, до себе. Провів пучками пальців по внутрішньому боку руки, міцно прикусивши нижню губу, наче боявся розтулити рота, боявся того, що може зірватися з вуст.

Мене раптом охопила лють, аж кров застугоніла у вухах. Кортіло наставити Річардові по десять синців за кожен Джеймсів, але безглуздо було сподіватися, що я можу йому зашкодити — і власна недолугість бісила мене ще дужче.

— Ти маєш розповісти Фредерікові й Ґвендолін про те, що він з тобою коїть, — промовив я голосніше, ніж збирався.

— Себто донести на нього? — озвався Джеймс. — Ні, уклінно дякую.

— Тоді хоча б Фредерікові.

— Ні.

— Але ж ти мусиш бодай щось сказати!

Він відштовхнув мене на крок назад.

— Ні, Олівере! — Джеймс відвів погляд, втупившись у порожній куток кімнати. — І ти теж мені пообіцяв, що нікому не розповіси. Тому мовчи.

Я відчув проштрик болю, ніби мене щось ужалило.

— Але чому?!

— Бо я не хочу, щоб він тішився, — відповів Джеймс. — Якщо він дізнається, що завиграшки може зробити мені боляче, що тоді його зупинятиме? — він знову підвів на мене очі — блискучі сірі очі. Стривожений, благальний погляд. — Він вгамується, якщо не досягне свого. Тому обіцяй мені, що нікому не розповіси.

Усередині все скрутилося, наче хтось копнув мене в живіт. Те, що кортіло сказати, кудись вислизало, ховалося, тануло. Я вхопився за стовпчик ліжка, що дуже доречно опинився під рукою, і важко навалився на нього. Голова здавалася геть непідйомною від сум’яття, люті й ще якогось гострого, несамовитого почуття, яке годі було визначити.

— Джеймсе, але це ж капець якийсь...

— Знаю.

— То що ми робитимемо?

— Нічого. Поки що нічого.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Наступного вечора на прогоні в костюмах я очей не зводив із Річарда, але врешті-решт сталося так, що не лише я побачив, як він знову переступив межу.

Ми щойно завершили першу сцену другої дії, під час якої Брут розмовляє зі змовниками, потім радиться з Порцією і Лігарієм. (Не уявляю навіть, як Джеймс не заплутався в репліках.) Рен та Філіппа вийшли за кулісу праворуч і зацікавлено підглядали за дійством з-за завіси. Джеймс, Александр і я вийшли ліворуч і тепер з нетерпінням чекали в потемку куліс нашого наступного виходу: дія третя, сцена перша, убивство.

— Як гадаєте, скільки в мене часу? — хрипко спитав Александр через плече.

— На перекур? — спитав я. — Устигнеш, якщо підеш просто зараз.

— Якщо запізнюся, тягніть час.

— І як же я, на твою думку, маю це робити?

— Ну не знаю... удай, ніби текст забув.

— Щоб Ґвендолін розлютилася? Оце вже ні!

Рен на іншому боці сцени притиснула палець до губ, і Джеймс дав Александрові штурханець ліктем.

— Закрий рота вже. Тебе навіть з іншого боку чути.

— Що там зараз? — спитав Александр, стишивши голос.

На сцені був Річард — без краватки й піджака. Він саме розмовляв зі слугою — одним із наших незліченних другокурсників.

— Кальпурнія, — пробурмотів я.

І, наче це саме я її прикликав, між двома центральними колонами з’явилася Мередіт — босоніж, у куцому шовковому пеньюарі, з міцно схрещеними на грудях руками.

Александр ледь чутно присвиснув.

— Ви гляньте лишень на її ноги! Як на мене, файний спосіб розпродати квитки!

— Знаєш, — зауважив Джеймс, — щось від тебе надходить забагато гетеросексуальних зауважень як для хлопця, якому подобаються хлопці.

Александр: Я міг би зробити виняток для Мередіт, але тільки якщо вона буде в цьому халатику.

ДЖЕЙМС: Ти просто огидний.

АЛЕКСАНДР: Я гнучкий.

Я: Заткніться обоє, я хочу послухати.

Джеймс і Александр ззирнулися з незрозумілим мені виразом, але я вирішив не зважати.

— Цезарю, невже // Ти вийдеш з дому? — спитала Мередіт, коли слуга пішов. — Не виходь сьогодні[44].

Вона стояла, упершись однією рукою в стегно, з похмурим і несхвальним виразом. Сцена змінилася, відколи я востаннє її бачив. Мередіт спустилася в Чашу, і тепер, коли розповідала свій сон, це скидалося радше на погрозу, ніж на попередження. Річард, судячи з обличчя, був не в захваті від цього.

— Та ну... — не вгавав Александр. — Я б не розраховував, що він залишиться вдома.

Знову ввійшов слуга, якого достеменно жахала сама необхідність ділити сцену з цими двома.

РІЧАРД: Що кажуть нам авгури?

СЛУГА: Виходити вони тобі не радять,

Бо, нутрощі виймаючи із жертви,

Вони в тварині серця не знайшли.

Річард озирнувся до Мередіт.

РіЧАРД: Отак боги соромлять боягузтво:

Якби ховався Цезар через страх,

То був би він тоді, як звір без серця.

Цього не буде...

Він вхопив Мередіт за плечі, й вона забилася в його руках.

— Це що, мізансцена така? — спитав я. Ані Джеймс, ані Александр не відповіли.

РІЧАРД: Знає небезпека,

Що Цезар небезпечніший за неї.

Ми з нею — мов два леви-близнюки.

Із нас обох я старший і страшніший.

Мередіт смикнулася і скрикнула від болю. Філіппа, яка стояла в кулісі навпроти, перехопила мій погляд і ледь помітно похитала головою.

— Ні, Цезар вийде! — заревів Річард.

Він щосили відштовхнув Мередіт, так брутально, що вона втратила рівновагу й спиною впала на сходи. Мередіт встигла виставити руки, щоб бодай якось пом’якшити падіння, але, коли її лікоть ударився об дерево, пролунав гучний хрускіт. Та сама жага помсти, яку я відчув на Гелловін, змусила мене смикнутися вперед, до них, — що саме я збирався зробити, гадки не маю, — але Александр ухопив мене за плече й прошепотів:

— Спокійно, тигре.

Мередіт відкинула волосся з обличчя й глянула на Річарда знизу вгору розширеними від люті очима. У залі на якусь мить запала тиша — тільки ледь чутно гули прожектори. Аж тоді Мередіт спитала:

— Перепрошую, а що це за фігня щойно була?

— Стоп! — голосно й пронизливо вигукнула Гвендолін із глибини зали.

Мередіт важко зіп’ялася на ноги й ударила Річарда в груди тильним боком долоні.

— Що це зараз було?

— Ти про що? — з якоїсь незбагненної причини він здавався ще лютішим за неї.

— Такого в мізансцені не було!

— Слухай, це важливий момент, я просто захопився...

— Аж так, що вирішив шваркнути мене з цих довбаних сходів?

Ґвендолін уже квапилася центральним проходом, вигукуючи:

— Припиніть! Припиніть негайно!

Річард ухопив Мередіт за руку й рвучко підтягнув її до себе впритул — наче збираючись поцілувати.

— Ти що, і справді збираєшся просто зараз улаштувати тут скандал? — спитав він. — Я б на твоєму місці цього не робив.

Я насилу проковтнув лайку, що бриніла на губах, струсив Александрову руку зі свого плеча й кинувся на сцену. Джеймс помчав за мною. Але нас випередив Каміло — він просто вистрибнув з першого ряду.

— Агов, — гукнув він. — Годі. Вгамуйтеся...

Він просунув між ними руку й відсторонив Мередіт від Річарда.

— Що тут відбувається? — спитала Ґвендолін, діставшись до сцени.

— Та, бачте, наш Дикий Дік вирішив трохи поекспериментувати з мізансценою... — озвалася Мередіт, відштовхнувши Каміло.

Коли його пальці ледь торкнулися її руки, Мередіт скривилася й опустила очі: з-під рукава сповзала цівка крові. Гнів — якийсь безпорадний, розгублений, наполовину за Джеймса, наполовину за Мередіт — вирував у мене в грудях. Я зціпив зуби, намагаючись придушити самозгубне прагнення просто зараз зіштовхнути Річарда до оркестрової ями.

— У мене кров, — промовила Мередіт, розглядаючи червоні плями на пучках пальців. — Сучий ти сину.

Вона розвернулась, відкинула фігурну завісу задника й пішла, не зважаючи на Ґвендолін, що гукнула їй у спину:

— Мередіт, зачекайте!

Річардова лють згасла, наче перегоріла жарівка. Помітно було, що йому ніяково.

— Перерва десять хвилин, — звернулася до нас Ґвендолін. — Та ні, холера, хай буде п’ятнадцять. У нас антракт. Ідіть.

Студенти другого й третього курсів першими чкурнули геть, пішли невеликими групками. Вони стиха перемовлялися. Я відчув, що до мене підійшов Александр. Глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїтися.

— Каміло, перевірте, будь ласка, чи з нею все гаразд, — попросила Ґвендолін. Той кивнув і пішов углиб сцени. Ґвендолін повернулася до Річарда: — Ідіть перепросіть у дівчини, — наказала вона. — І щоб такого більше не було, бо віддам ваш текст Оліверові, а ви дивитиметеся прем’єру з першого ряду.

— Перепрошую.

— У мене перепрошувати не треба, — озвалася Ґвендолін, але її гнів уже стих, перетворившись на звичайне роздратування.

Річард кивнув — майже присоромлено — і провів її очима, поки вона повільно поверталася на своє місце. Аж тоді він озирнувся — і, схоже, тільки зараз усвідомив, що ми п’ятеро тут і злостиво дивимося на нього.

— Та ну, розслабтеся... — промовив він. — Нічого я їй не заподіяв. Вона просто казиться.

Джеймс, який стояв біля мене, так міцно стиснув кулаки, що в нього затремтіли руки. Я тупцяв з ноги на ногу, не годний стояти незрушно. Александр подався вперед, наче готовий був, якщо виникне така потреба, розборонити нас із Річардом.

— На бога... — видихнув Річард, коли йому ніхто не відповів. — Ви ж знаєте, яка вона істеричка...

— Річарде! — вигукнула Рен.

Обличчя його набуло провинного виразу, але лише на мить.

— Та ну... — повторив він. — Мені що, й у всіх вас перепросити?

— Певно, що ні, — озвалася Філіппа спокійним, рівним голосом, який змусив мене відволіктися від стугону крові у вухах. — 3 якого б це доброго дива? Ти просто зірвав прогін, промахав розроблену Ґвендолін мізансцену, змусив Міло розбороняти бійку, можливо, зіпсував костюм, а може, й декорацію, поранив нашу подругу — і, до речі, таке стається вже не вперше. Тепер Оліверові, мабуть, доведеться вчити твій текст і грати твою роль, щоб урятувати виставу, адже ти неминучо знову накосячиш. І в тебе вистачає зухвалості називати Мередіт істеричкою? — її блакитні очі були просто крижаними. — Знаєш, Ріку, все це твоє лайно ніхто тут не терпітиме.

Вона розвернулася до нього спиною, перш ніж той устиг відповісти, і зникла за задником. Філіппа сказала саме те, що кортіло сказати нам усім, тому напруга бодай трохи спала. Я видихнув, а Джеймс розтиснув кулаки.

— Краще не починай, Річарде, — попередила Рен, коли той знову розтулив був рота. Вона похитала головою, обличчя її здавалося напруженим, на ньому був якийсь гіркий вираз, дуже схожий на огиду. — Краще навіть не починай.

І вона пішла за Філіппою.

Річард фиркнув, тоді розвернувся до нас із Джеймсом і Александром:

— Ще зауваги й побажання?

— Жодних, — відповів Александр. — Як на мене, головне вже прозвучало.

Він кинув на нас із Джеймсом застережливий погляд і пішов за кулісу, на ходу вишукуючи в кишенях цигарковий папір.

Ми залишились утрьох. Джеймс, Річард і я. Порох, вогонь і гніт.

Річард і Джеймс якийсь час дивилися один на одного, ніби взагалі забувши про моє існування, але обоє мовчали. Це мовчання здавалося непевним, загрозливим. Я чекав, гадаючи, в який бік воно хитнеться, і від кепського передчуття всі м’язи під шкірою напружилися. Зрештою Джеймс ледь помітно посміхнувся Річардові — такий собі короткий спалах дрібного тріумфу, — а відтак розвернувся і рушив слідом за Александром.

Річардів погляд зупинився на мені; здавалося, він зараз пропалить мене наскрізь.

— Зарано ще тобі вчити мої репліки... — промовив він.

І пішов, лишивши мене на сцені самого. Я мовчав. Просто стояв — незрушний і безпорадний. Нікчемний. Гніт, який не має ані вогню, ані того, що можна було б запалити.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Коли ми завершили прогін (на щастя, минулося без подальших інцидентів), повертатися до гримувальні мені не хотілося. Я тинявся по фоє, доки не вирішив, що всі вже, мабуть, розійшлися, і лише тоді пішов назад. У залі вже вимкнули світло, я наосліп пробирався поміж кріслами, намацуючи собі шлях затерплими руками й розлючено гримаючи, коли в глупій темряві вдарявся колінами об бильця.

У коридорі за сценою дзижчали лампи. Зайшовши до чоловічої гримувальні, я з полегшенням виявив, що вона порожня. Із дзеркал на одній стіні на мене глянуло власне відображення, до іншої тулилася стійка для костюмів, на яку було щільно напхано по два-три костюми для десятка акторів. Усюди валявся звичний театральний мотлох: забутий одяг, гребінці й гель для волосся, зламані олівці для очей.

Я почав стягувати із себе костюм, нарешті не стикаючись ліктями з чотирма іншими хлопцями. Зазвичай я насолоджувався б таким нечуваним простором, але зараз я ще не оговтався після катастрофи, що сталася під час другої дії, а тому відчував хіба що мляве полегшення: як добре, що не мушу ділити гримувальню з Річардом... Я охайно повісив сорочку, піджак і штани на одну вішалку, потім прибрав під стійку черевики. Мій власний одяг розкиданий був по всьому приміщенню — найімовірніше, його просто хапали й відкидали, не тямлячи себе, коли після завершення п’ятої дії всі прагнули якнайшвидше перевдягтися й нарешті чкурнути додому. Зіжмакані джинси я знайшов у кутку, сорочка висіла на дзеркалі. Одна шкарпетка сховалася під столом, а друга так і не зволіла оприявнитися. Я важко впав у крісло і саме завершував взуватися —до біса вже ті шкарпетки! — коли раптом двері, рипнувши, прочинилися.

— То ось ти де... — сказала Мередіт. — А ми не знали, куди ти подівся.

Вона й досі була в пеньюарі. Я зважився глянути на неї краєм ока — і негайно зосередився на зав’язуванні шнурівки.

— Просто треба було подихати свіжим повітрям, — відповів я. — Усе гаразд.

Я встав і подався був до дверей, але Мередіт заступила мені шлях. Стояла, прихилившись до одвірка й підібгавши ногу, наче фламінго, — вигин ступні ідеально вписався в ямку під коліном. Вираз обличчя в неї був якийсь замислений і невпевнений водночас, але щоки пашіли, наче лють ще не вивітрилася.

— Мередіт, тобі щось треба?

— Мабуть, що трохи відволіктися... — вона ледь усміхнулася, чекаючи, поки до мене нарешті дійде.

Розуміння змусило мене здригнутися, наче від легкого удару струмом, і я позадкував, відсторонюючись.

— Сумніваюся, що це вдала ідея.

— Але чому ні?

Здавалося, вона була по-справжньому спантеличена, майже роздратована; мені довелося нагадати собі, що Мередіт — актриса від бога.

— Тому що це така гра, в якій людям завдають болю, — відповів я. — На Річарда мені просто зараз начхати, але сам я потрапити до переліку постраждалих жодного бажання не маю.

Вона кліпнула, її роздратування де й поділося, змінившись чимось іншим — чимось м’якшим, не настільки самовпевненим.

— Я не завдам тобі болю, — промовила Мередіт. Відтак обережно, наче боячись мене злякати, підступилася ближче. Я завмер, ніби прикипівши до місця, дивлячись, як шовк зісковзує з її шкіри, наче вода. Під ключицею в неї вже наливався синець. Я мимоволі згадав Річардові ручиська й подумав, якої шкоди вони здатні накоїти.

— Ти — ні, але дехто інший може завдати, — відповів я.

— Я не хочу зараз про нього думати.

Голос її здавався якимось надірваним, крихким, і я не відразу зрозумів, що це від сорому.

— Еге ж, ти хочеш відволіктися...

— Олівере, усе не зовсім так.

— Серйозно? А як тоді?

Це запитання виказало мій розпач. Я не знав, як воно мало подіяти — чи то віднадити Мередіт, чи то спокусити, чи кинути їй виклик — оприявнити, що вона блефує, змусити її відкрити карти, змусити пояснити, про що йдеться. Можливо, усе відразу.

Проте віднадити її в мене точно не вийшло. Мередіт, як і раніше, дивилася на мене знизу вгору, але так, як не дивилася доти ніколи; у морській глибині її очей мерехтіло щось нарване.

— А отак.

Я відчув у себе на грудях її руки, теплі долоні, що обпекли мені шкіру крізь тонку тканину сорочки. Від її дотику моє серце на мить забуло битися, і я раптом подумав: а чи є на ній щось під цим її пеньюаром? Якась частина мене прагнула зірвати його й негайно дізнатися це напевне, а іншій частині кортіло прикласти Мередіт головою об стіну, щоб до неї повернувся здоровий глузд.

Вона притиснулася до мене, і відчуття її тіла впритул до мого змусило забути про всі логічні заперечення. Мої руки рухалися автоматично, без участі мозку, вони ковзнули до вигину її талії, пестячи шовк. Я вдихав аромат її парфумів, солодкі, густі й спокусливі пахощі якоїсь екзотичної квітки, її пальці м’яко, але наполегливо натиснули на мою потилицю, вона притягнула моє обличчя до свого. Стугін крові у вухах сягнув найвищої точки, уява зрадливо рвонула вперед.

Я відвернувся, і кінчик мого носа ковзнув по щоці Мередіт. Якщо я поцілую її, що буде потім? Я сумнівався, що зможу зупинитись.

— Мередіт, навіщо ти це робиш? — я намагався не дивитися на неї, не дивитися на ці губи.

— Тому що хочу.

Моя ретельно тамована злість здійнялася й зануртувала, наче кислота.

— «Тому що хочу»... — повторив я. — А чому? Тому що Джеймс до тебе не торкнеться, а Александр у нас не по дівчатах? Тому що хочеш допекти Річардові, а я — найпростіший спосіб це зробити? — я відштовхнув її, наші тіла вже не торкалися одне одного. — Ти ж знаєш, який він, коли розлютиться. Ти й справді вродлива, але того не варта.

Останні слова зірвалися в мене з губ, перш ніж я встиг вкусити себе за язика, перш ніж усвідомив, наскільки жахливо те, що я кажу.

Вона якусь мить незрушно дивилася на мене. А тоді розвернулася й рвучко прочинила двері.

— Знаєш, мабуть, ти маєш рацію, — сказала Мередіт. — Людям і справді інколи завдають болю.

Коли за нею затраснулися двері, я подумки повернувся на два місяці назад, у перший день занять із Ґвендолін. Від того, яка Мередіт тоді була гарна, просто дах їхав — але хіба ж це робило іншу частину її особистості менш реальною? Я провів рукою по обличчю, мене нудило.

— От холера... — стиха промовив я. Це було єдине, на що я спромігся.

Я зібрав свої речі, закинув ремінь сумки на плече й вийшов з будівлі, лютячись уже на нас обох. Повернувшись до Замку, я на мить зупинився біля дверей Мередіт, перш ніж підніматися до себе у Вежу. У голові в мене промайнуло: «Тримайся, друже, рана не глибока»[45].

У мене вистачило розуму в це не повірити.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступного ранку трохи по сьомій Джеймс витягнув мене з ліжка на пробіжку. Синці в нього на руках виблякли до якогось підгнило-зеленавого відтінку, але він усе одно вдягнув світшот і натягнув рукави аж на зап’ястки. Надворі тоді вже було доволі зимно, тому дивним це не виглядало.

Бігали ми зазвичай вузькими стежками, що в’юнилися лісом на південному березі озера. Повітря було остудним і дошкульним, ранок видався хмарним, з вуст зривалися білі хмаринки пари. Коло в три з гаком кілометри ми здолали в гарному темпі, перемовляючись короткими уривчастими фразами.

— Де ти вчора подівся? — спитав Джеймс. — Коли опустилася завіса, я так і не зміг тебе знайти.

— Не хотілося перетинатися з Річардом, тому перечекав у фоє.

— А Мередіт влаштувала на тебе засідку?

Я спохмурнів:

— А ти звідки знаєш?

— Просто подумав, що таке цілком можливо.

— Чого це раптом?

— Та вона просто останнім часом так на тебе дивиться...

Я перечепився через якийсь корінь і трохи відстав, а тоді припустив з подвійною швидкістю, щоб наздогнати Джеймса.

Я: Це ж як вона на мене дивиться?

ДЖЕЙМС: Наче вона акула, а ти — морський котик-роззява. Я: Чому це всі останнім часом так мене називають?

ДЖЕЙМС: Це ж хто ще називав тебе морським котиком?

Я: Та ні, я не про котика, я про... Усе, проїхали.

Якийсь час я біг, задумливо прикипівши очима до землі. Тупий біль у лівому боці посилювався на вдиху. У повітрі вчувався запах землі, глиці й зими, що наближалася.

— То ти розповіси мені, що там у вас сталося? — спитав Джеймс.

— Тобто?

— У вас із Мередіт, — він вимовив це якось легко, ніби піддражнюючи мене, але водночас нашорошено. Провина змусила мої щоки побуряковіти ще дужче, ніж це вдалося фізичному навантаженню.

— Нічого в нас не сталося, — одказав я.

— Тобто нічого?

— Кажу ж, нічого такого. Я сказав їй, що перспектива стати наступною боксерською грушею для Річарда мене не вабить, і вона пішла.

— Це єдина причина? — з того, як Джеймс це спитав, було зрозуміло, що мої слова його не переконали.

— Та власне... не знаю.

Майже всеньку ніч я пролежав без сну, подумки наново прокручуючи ту сцену, переймаючись через ту свою сказану наостанок фразу, вигадуючи тисячу інших, які можна було промовити натомість, і караючись, що все завершилося саме так. Я не міг вдавати, буцімто чари Мередіт на мене не діють; я завжди захоплювався нею, але, як мені досі здавалося, робив це з безпечної відстані. Підступившись ближче, вона збила мене з пантелику. Я не вірив, що вона і справді жадала мене, — радше вважав, що просто став найлегшою мішенню. Але я не міг зізнатися в цьому Джеймсові, бо ніяковів і боявся, що припустився помилки.

Він вичікувально дивився на мене.

— Пам’ятаєш, що днями сказав Александр? От і я не міг визначитися, поцілувати її мені кортить чи вколошкати, — промовив я нарешті.

Ми підтюпцем побігли далі в збентеженому мовчанні, що його порушувало хіба цвірінькання божевільних пташок, які ще не вшилися на зимівлю у вирій, проминули стежку, що вела назад до Замку, і рушили вгору до Холлу крутим пагорбом. Десь на півшляху я спитав:

— А ти що думаєш?

— Про Мередіт?

— Так.

— Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся... — промовив Джеймс якимось категоричним тоном, що анітрохи не надихав на подальші запитання. Але це була не та відповідь, якої я чекав, — щось залишалося не висловленим повністю, не промовленим уголос, щось і досі ховалося за його зціпленими зубами. Мені кортіло довідатися, про що він думає, але я не знав, як саме краще про це спитати, тому решту шляху вгору схилом ми здолали мовчки.

Мої литки горіли вогнем, коли ми нарешті вибралися на широкий моріжок поза будівлею Холлу й зупинилися, зігнувшись навпіл і відхекуючись. Тіла наші потроху вистигали, під одяг заповзала листопадова холоднеча. Майка липла мені до

спини, краплі поту стікали скронями з-під волосся. Джсймсові обличчя та шия помаковіли, але решта шкіри була геть блідою від недосипання. Через цей контраст він виглядав якось хворобливо.

— Може, води? — спитав я. — Щось у тебе кепський вигляд.

Він кивнув.

— Так, мабуть, можна.

Вологою травою ми попленталися до їдальні. О восьмій ранку в неділю вона була майже порожньою. Кілька викладачів та інших ранніх пташок тихо читали, перед ними стояли кухлі кави й тарілки зі сніданком. За одним столом улаштувалися кілька танцюристів у чорному спандексі, витягнувши довгі ноги. За іншим сиділа студентка-вокалістка, дихаючи парою над полумиском для пластівців, повним окропу, — схоже, намагалася пом’якшити вплив чогось, вельми схожого на важке похмілля, на свої голосові зв’язки. Біля віддаленої стіни, де були розташовані поштові скриньки, юрмився невеликий різномастий натовп.

— Як гадаєш, що це в них там? — поцікавився я.

Джеймс скривився.

— Та є в мене одна ідея...

Слідом за ним я підійшов ближче, і витріщаки розступилися без нарікань, пропускаючи нас, — можливо, через те, що ми були розпашілі й захекані, а може, й ні. Посеред стіни висіла довга коркова дошка для оголошень про події на території кампуса. Зазвичай вона була помережана флаєрами клубів і пропозиціями репетиторів, але зараз усе це затуляв величезний передвиборчий плакат Річарда, виконаний у монохромному червоному. Річард розлючено дивився на глядача, через глибокі чорні тіні його вродливі риси, здавалося, загострилися. Під бездоганним вузлом краватки, над дрібним текстом з інформацією про виставу йшов напис білими друкованими літерами.

ВСЕ Ж ТАКИ Я - ЦЕЗАР[46]

Ми з Джеймсом роздивлялися плакат так довго, що більшість із тих, хто підійшов дізнатися, що сталося, встигли вже задовольнити свою цікавість і розійтися.

— Ну що ж... — промовив Джсймс. — Це однозначно приверне увагу.

Я й досі не зводив очей із плаката, роздратований тим, що Джеймса він, схоже, не дуже й ушпигнув.

— Та ну його до дідька, — відгукнувся я. — Щось мені не вельми хочеться, щоб упродовж наступних двох тижнів він на мене лупив очі з кожної стіни, наче Старший Брат...

— Він, мов Колосе, тісним крокує світом,

А ми, малі, нікчемні чоловічки,

Снуємо нерішуче коло ніг, Шукаючи собі могил безславних.

Від нас самих залежить наша доля[47].

— І це теж до дідька.

— Слухай, у мене враження, буцімто я з Ллександром розмовляю.

— Даруй, але, на мою думку, шанси, що Річард відірве мені довбешку, зросли десь так відсотків на сто.

— Не забувай про це, коли Мередіт наступного разу на тебе вішатиметься.

— Усе було не зовсім так, — відповів я й негайно про це пожалкував.

— Пильнуй, Олівере, — сказав Джеймс із таким виразом обличчя, наче читав мої думки. — Ти надто довірливий. Зі мною вона теж таке утнула була, ще на першому курсі. Ми разом займалися на сценічному мовленні — ота дурна вправа з мугиканням. Пам’ятаєш?

— Стривай... що вона утнула?

— Вирішила, що хоче мене, і вважала, що я її теж, бо ж її хочуть усі без винятку. Коли я сказав «ні», передумала. Повелася так, ніби нічого не сталося, і накинула оком на Річарда.

— Що, серйозно?

Замість відповіді він, скривившись, промовисто глипнув на мене.

— Боже милий... — я відвів очі, роззирнувся, міркуючи над тим, які ж іще таємниці приховують відвідувачі їдальні. Як же рідко ми цікавимося переживаннями інших... — Але чому ти мені не розповів?

— Мені це не здавалося аж таким важливим.

Я згадав, як він накручував на палець локон Рен, і спитав:

— Коли ми вже зачепили цю тему — чи є щось іще таке, що мені треба знати?

— Ні. Чесно.

Якщо він щось і приховував, за виразом обличчя — спокійного, невимушеного — цього було не збагнути. Мабуть, Александр мав слушність, і ми з Джеймсом обоє були роззявами...

Я переступив з ноги на ногу. Мене сповнювало відчуття, ніби Річард за мною спостерігає, — афіша маячила на периферії зору незграбною червоною плямою. Я озирнувся, зітхнув, дивлячись на неї, і промовив:

— Наскільки я розумію, гарна новина в тому, що після вчорашньої сцени він уже не намагатиметься переламати тобі руки в третій дії.

— Вважаєш?

— А ти іншої думки?

Джеймс якось сумовито, неуважно похитав головою.

— Він для цього надто розумний.

— І що він, на твою думку, тепер робитиме?

— Зачаїться, але хіба що на кілька найближчих днів. Дочекається прем’єри. Не стане ж Ґвендолін мчати на сцену, щоб зупинити виставу...

Джеймс якийсь час роздивлявся афішу. На мить він, схоже, забув про мою присутність.

ДЖЕЙМС: В ім’я усіх богів, скажи мені:

Чим Цезар так вгодований, що виріс

У велетня? Який ганебний вік![48]

Я хвильку помовчав, а тоді промовив у відповідь одну зі своїх реплік, навіть не пригадавши, звідки саме вона.

Я: Дай-но руку!

Згуртуй людей, щоб відвернути зло,

І ні на крок тоді я не відстану

Від ватажка[49].

Джеймс підвів на мене погляд, у сірих очах танцювали золоті лелітки, коли він промовив:

— Я вірю. По руках![[50]

У його усмішці було щось незнайоме, якась нарвана веселість, що мене потішила й водночас стривожила. Я видушив у відповідь якнайширшу усмішку й пішов слідом за Джейм-сом на кухню, щоб перехопити склянку води. У моєму роті просто нестерпно пошерхло.

СЦЕНА ШОСТА

Річардове обличчя переслідувало мене аж до кінця тижня, але не тільки воно. З’явилися афіші з Джеймсом — густо-синього кольору, з гаслом «Душа Рима». Були ще плакати з Ллександром, Рен та Мередіт; а згодом з’явилися спільні світлини мене, Коліна й нашого Лепіда — у фоє ДИМу та в студентській газеті. Кампус знову лихоманило в передчутті прем’єри.

На прем’єрі в залі не було жодного вільного місця. Про якість вистав у Деллекері ходили легенди, і змога побачити майбутнього великого актора, художника чи виконавця-вір-туоза ще до того, як слава зробить їх недосяжними для широкого загалу, вабила не лише студентів і викладачів, чия присутність була цілком зрозумілою. На вистави збиралися також місцеві шанувальники Барда[52],студенти із сусідніх міст і власники сезонних квитків. (Навесні найкращі місця бронювали для цілих юрмищ агентів, запрошених на наші вистави з Нью-Йорка.) От увімкнулися прожектори, вихопили з напівпотемку групу схвильованих другокурсників, що грали римський простолюд, аж нетямлячись від думки про те, що їм вперше випало ступити на деллекерівську сцену. Ми ж, досвідченіші, а тому десь наполовину менше схвильовані, чекали на свій вихід у кулісі.

Вистава набирала обертів упродовж перших двох актів, і напруга нарешті так зросла, що, здавалося, уся зала затамувала подих. Убивство відбулося стрімко й жорстоко, і, щойно Джеймс наказав змовникам розійтися, я, зашпортуючись, рушив зі сцени. У моїх вухах дзвеніло.

— Холера! — я вломився у важку чорну завісу лівої куліси й негайно в ній заплутався. Хтось упіймав мене за плечі, допоміг вибратися з-за запони, поки другорядні змовники квапилися повз нас до гримувальні. У залі гримів пристрасний монолог Антонія над Цезаревим тілом.

КОЛІН: Кривавий праху, ти пробач мені,

Що лагідний з убивцями твоїми.

Останки найшляхетнішого мужа,

Якого тільки бачили віки!

О, горе тим, хто вашу кров пролив![53]

Я намагався намацати в потемку стіну, притиснувши долоню до вуха. Та сама людина розвернула мене так, щоб я не осів долілиць просто на купу тросів.

— З тобою все гаразд? — пошепки спитав Александр. — Що сталося?

— Він мені у вухо зацідив!

— Коли? — це вже був Джеймсів голос.

— Коли я вдарив його кинджалом, він розвернувся й вгатив мені у вухо ліктем!

Череп мені, наче залізничним костилем, проштрикнув гострий біль. Я опустився на якусь раму й тицьнувся головою в коліна. Тепла долоня лягла мені на потилицю — я не знав, чия саме.

— У мізансцені такого не було, — промовив Александр.

— Та хай йому грець, певно, що не було... — озвався Джеймс. — Олівере, дихай.

Я розтиснув щелепи й вдихнув. Джеймсова долоня зісковзнула мені на плече.

— Він знову викручував тобі руки? — спитав я.

— Так, — Джеймс кинув оком на світло, що соталося з-за портальної куліси. Там, на сцені, Колін завершив свою промову й тепер розмовляв зі слугою.

— Тобто він зумисно всю цю хрінь робить? — спитав Александр. — Він же мені трохи голову з плечей не зніс, коли я його вдарив кинджалом, але я вирішив був, що він просто знову надто захопився...

— Ти Джеймсові руки бачив?

Джеймс цитьнув на мене, але все одно розщепив ліву манжету й закасав рукав. Навіть у потемку тут, за кулісами, сині й пурпурові плями на шкірі були добре помітні. Александр на одному подиху видав довгу непристойну тираду.

Джеймс ледь трусонув рукою, опускаючи рукав.

— Отож-бо.

— Джеймсе... — заговорив я. — Треба щось із цим робити.

Він озирнувся до мене, у світлі, що прозирало зі сцени, обличчя його набуло хворобливого малярійно-жовтуватого відтінку. Вже незабаром мав початися антракт.

— Гаразд, — промовив він. — Але Фредеріка й Ґвендолін ми до цього не залучатимемо.

— Але як тоді?..

Коли нарешті заговорив Александр, голос його нагадував гарчання.

— Якщо йому вже аж так кортить почубитися, дамо йому цю можливість.

Я легенько посмикав себе за мочку вуха. Тихий, тонкий, невідступний дзвін — наче муха дзижчить.

— Александре, — сказав я, — це самогубство.

— Не збагну чому.

— Він кремезніший за нас усіх разом.

— Ні, Олівере, дурню ти такий. Він кремезніший за кожного з нас, — виправив він, багатозначно глянувши на мене.

Світло на сцені раптом згасло, і зала вибухнула оплесками. Навколо відразу почалася метушня. У темряві годі було збагнути, хто є хто, але ми знали, що Річард теж десь тут.

Александр підштовхнув нас із Джеймсом до тросів-противаг, і важкі линви захиталися й застогнали в нас за спинами, наче корабельний такелаж. Александрова рука лещатами стискала моє плече, у вухах гриміли оплески, що лунали там, у залі.

— Слухайте, — почав Александр, — Річард не зможе дати відсіч нам трьом водночас. Завтра, якщо він щось утне, замість убивства ми добряче його відгамселимо.

— Погоджуюся, ось моя рука[54], — промовив Джеймс, повагавшись якусь мить.

Я теж відповів не відразу, повагавшись лише на дещицю секунди довше за нього.

— Я згоден теж⁵⁶.

Александр стиснув мою долоню:

— І я. Коли ж утрьох ми ухвалили, // Що нам, як хтось наш заперечить вирок? ^[55]Хай тепер цей виродок казиться скільки влізе.

Він рвучко відпустив нас, коли в залі ввімкнули світло і глядачі з іншого боку завіси почали зводитися. Кілька робітників у чорному — авжеж, наші першокурсники — уже квапилися прибирати розгардіяш після сцени вбивства. Ми втрьох похмуро ззирнулися і більше нічого не сказали, натомість разом рушили до гримувальні. Я йшов за Джеймсом, і мої м’язи поколював той самий неспокій, що й минулого тижня — готовність діяти й тривога.

СЦЕНА СЬОМА

За винятком надмірної Річардової брутальності, прем’єра минула добре, і наступного ранку в усіх коридорах нас засипали компліментами. Вокалісти й інструменталісти трималися осторонь — той, у кого бракувало самовідданості для

такого витонченого мистецтва, як музика, був апріорі нездатним справити на них враження, — але інші витріщалися на нас круглими від захвату очима. Хіба могли б ми пояснити, що стояти на сцені й виголошувати чужі слова так, наче вони твої власні, — це не так прояв мужності, як несамовите прагнення, щоб тебе зрозуміли? Спроба встановити тендітний зв’язок між виконавцем і публікою та повідомити їй щось — бодай щось! — по-справжньому важливе? ...Пояснити це нам було несила, тому ми просто приймали компліменти й привітання з належною — а інколи цілком і повністю удаваною — сумирністю.

На заняттях ми були не надто зосередженими. Я хіба що краєм вуха слухав Фредерікову лекцію і під час однієї з вправ на рівновагу, які ми виконували під проводом Каміло, виявився таким неуважним, що дозволив Філіппі збити себе з ніг. Александр кинув на мене роздратований погляд — це достеменно означало «зосередься, бовдуре». Щойно нас відпустили, я повернувся до Вежі, з кухлем чаю і «Театром заздрощів»[56] Рене Жирара, сподіваючись відволіктися від надокучливих поганих передчуттів щодо сьогоднішньої вечірньої вистави. На ту мить ніякого співчуття до Річарда я вже не відчував — та безугавна, безмежна ворожість, що він її демонстрував протягом останніх кількох тижнів, справляла враження сильніше, ніж три роки мирного приятелювання, — але я знав, що за кожну спробу відплати нас буде покарано. Будь-який неупереджений спостерігач вважав би це банальним бажанням поквитатися, але, коли я намагався переконати себе, що так воно і є, у вухах лунав тихий Фредеріків голос, нагадуючи мені, що дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Перспектива покарання за нашу ворожнечу з Річардом, яка загрозливим громаддям маяла там, на обрії, була не єдиним, що мене гнітило. На вечір п’ятниці було призначено вечірку для акторського складу; за годину після закінчення вистави більшість студентів театрального факультету Деллекера та

відчайдухи з інших факультетів юрмитимуться на першому поверсі Замку, щоб відсвяткувати вдалий початок і хильнути за успішне завершення. Мередіт і Рен, які востаннє з’являлися на сцені в другій дії, люб’язно зголосилися після антракту приготувати все для нестримної нічної гульби, а потім тихенько повернутися на фінальний поклон. Отже, нам, коли звільнимося, залишиться хіба що віддавати хвалу Діонісові й розважатися.

О пів на шосту я згорнув книжку й спустився до їдальні. Стіл і стільці вже прибрали, щоб звільнити місце для танців. Колонки, нишком запозичені зі звукової рубки, височіли в кутку, кабелі звивалися підлогою, тягнучись до найближчих розеток. Я вийшов із Замку й поволі рушив до ДИМу, охоплений тривожним почуттям, яке щохвилини все дужче скидалося на страх.

Мабуть, коли я прочинив двері до гримувальні, емоції вже яскраво оприявнювалися на обличчі, тому що Александр ухопив мене за барки, потягнув до складу декорацій і встромив мені в зуби вже розкурений косяк.

— Годі вже сіпатися, — сказав він. — Усе буде добре.

(Сумніваюся, що хтось припускався колись більшої помилки.)

Я слухняно затягувався, аж доки від косяка не лишилося хіба сантиметра. Александр забрав його в мене, докурив, обпікаючи пальці, викинув недопалок і повів мене назад до гримувальної. Від мого кепського передчуття лишилася хіба що млява параноя десь у глибині свідомості.

Поки я гримувався, одягався й робив вокальні вправи для розігріву голосу, час минав повільно. Разом із Джеймсом, Александром, Рен і Філіппою ми притулилися до стіни за задником, приклали долоні до діафрагми й заходилися на-виспів декламувати: «Волайте! Вийте! Люди із каміння!».[57] Коли вигулькнув першокурснику навушнику з мікрофоном і повідомив, що в нас п’ять хвилин до виходу на сцену, моя власна уповільнена зйомка зупинилася і все стрімко помчало вперед, наче в прискореній перемотці.

Другокурсники полишали гримувальні й займали свої місця за кулісами, нашвидкуруч застібаючи сорочки й манжети, стрибали коридором, намагаючись на ходу зашнурувати черевики, філіппа затягла мене до жіночої гримувальні та накинулася на мене з гребінцем і тюбиком гелю для волосся. Тим часом увімкнулися прожектори, а з тріскотливих динаміків за сценою вже доносилися перші репліки вистави.

ФЛАВІЙ: Розходьтеся, нероби, по домівках!

Яке сьогодні свято?[58]

Філіппа легенько плеснула мене по чолу.

— Олівере, агов!

— Та що таке, хай йому?

— Усе готово, вимітайся... — вона дивилася на мене згори вниз, насупивши брови й упершись рукою в стегно. — Що це з тобою?

— Вибач, — пробурмотів я, вибираючись із крісла. — Дякую, Піп.

— Ти що, накурився?

— Ні.

— Брешеш?

— Так.

Філіппа підтиснула губи й похитала головою, але не стала далі читати нотацій. Я був не зовсім при собі, але й не сказати, що зовсім під кайфом, і вона, мабуть, розуміла, що винний у цьому Александр. Я вийшов із жіночої гримувальні і якийсь час тупцяв у коридорі, аж доки повз не промчав Річард, завваживши на мене не більше, ніж на колір стін. Я попростував за ним, тримаючись позаду десь на пів кроку, ступив у сліпуче світло софітів і якомога щиріше виголосив:

— Мовчіть! Говорить Цезар.

Перший та другий акти проминули, наче атмосферний фронт урагану. Гуркіт, спалахи, передчуття лиха, що наближається, — але і ми, і глядачі знали, що найгірше попереду. Коли на сцену вийшла Кальпурнія, я спостерігав за виставою з куліси. Схоже було на те, що Річард і Мередіт впоралися зі своїми негараздами чи то принаймні поставили їх на паузу до кінця вистави. Він був із нею різким, але не брутальним. Вона здавалася роздратованою, але його не провокувала. Я й оком змигнути не встиг, а Джеймс уже торсав мене за плече й шепотів:

— Гайда.

Третій акт відкривався підсвіченим багряним силуетом колонади на тлі задника — кровоточивий, небезпечний світанок. Річард стояв між двома центральними колонами, решта з нас оточила його колом, а Метелл Цімбр схилив коліна в Чаші, благаючи помилувати брата. Я був найближче й бачив, як смикається жилка в Річарда на щелепі. Александр, який із хижим, якимось котячим терпінням очікував на іншому боці кола, перехопив мій погляд і ледь відхилив полу піджака, демонструючи ніж для паперу, що був устромлений за пояс. (У загальну атмосферу вистави ножі для паперу вписувалися краще за кинджали, до того ж вони були такими самими небезпечними.)

РІЧАРД: Якби я був як ви, то поступився б.

Прислухався б, якби молити міг.

Та в рішеннях своїх я непохитний, Як та Полярна зірка в небесах.

В постійності немає рівних їй

Між безлічі зірок в небесній тверді.

Він роззирнувся, дивлячись на нас, його очі виклично блищали. Ми переступали з ноги на ногу, намацували свої вузькі клинки, але мовчали.

РІЧАРД: Усі вони палають, всі блищать,

Та лиш вона між ними непорушна.

Так і земля населена людьми,

А всі вони — це плоть, і кров, і розум.

Та серед них лиш одного я знаю,

Що непохитний у переконаннях,

Твердий, стійкий. І ця людина — я.

Його голос заповнював собою найвіддаленіші куточки зали, він був наче тріщина в земній корі, наче гомін і тремтіння, з якими починається землетрус. Праворуч від мене Філіппа ледь помітно підвела підборіддя.

Річард: Несхитність доведу я вам наочно:

Я вигнав Цімбра з Риму у заслання,

І я його назад не поверну.

Цінна почав був заперечувати, але я вже його не чув. Я прикипів очима до Джеймса й Александра. Вони дзеркально повторили рух один одного, напівповернувшись до зали так, щоб глядачі могли побачити, як відбивають світло клинки в них на поясах. Я облизнув нижню губу. Все це здавалося надто близьким, надто справжнім, наче я сидів у першому ряду кінотеатру. Я замружився, стиснув руків’я ножа, дослуховуючись, коли прозвучать ті п’ять фатальних слів, після яких я мав діяти.

РІЧАРД: Не вмолив мене і Брут.

Я розплющив очі. Єдиним, кого я зараз бачив, був Джеймс, який опустився на одне коліно й дивився на Річарда з відвертою зневагою.

— Тоді за нас нехай говорять руки! — вигукнув я і, кинувшись до Річарда, «встромив» ніж йому під ту руку, що була далі від глядачів. Інші змовники раптом ожили й тепер юрмилися довкола нас, наче оси. Річард підвів на мене очі, вискалившись, міцно зціпивши зуби. Я «висмикнув» ніж і хотів був позадкувати, але він вхопив мене за комір. Тканина на горлі так натягнулася, що я втратив змогу дихати. Я впустив ножа, вчепився обіруч у його зап’ясток, але Річардів великий палець раптом перетиснув мені сонну артерію.

Перед очима вже все пливло, коли Річард раптом відпустив мене, заревівши від болю, — це Александр учепився йому в чуприну й смикнув назад, відриваючи від мене. Я важко гепнувся на куприк, хапаючись за горло.

Хтось заломив Річардові руку за спину, ще з пів десятка змовників накинулися на нього з ножами, геть забувши про план мізансцени. У загальній колотнечі Річард несамовито смикнувся й копнув Філіппу просто в живіт з такою силою, що збив її з ніг. Вона осіла на сходи — я саме зіп’явся й устиг побачити, як вона падає, і в моєму горлі застряг несамовитий крик люті. Я відштовхнув Цінну й упав навколішки біля Філіппи. Вона підняла голову, притискаючи долоні до живота й судомно хапаючи повітря, — від удару їй забило подих.

Раптом увесь цей безум ущух, я озирнувся, стоячи навколішки над філіппою, яка мовчки чіплялася за мою ногу. Річард стовбичив, оточений захеканими змовниками, руки його висіли уздовж тулуба. Александр досі міцно тримав його волосся в кулаку. Джеймс у роздертому костюмі стояв обіч, стискаючи ніж.

Низьким від ненависті голосом Річард промовив:

— І ти, мій Бруте?

Джеймс ступив назустріч й приклав лезо йому до горла.

РІЧАРД: Цезарю, впади!

Джеймсове обличчя було лячно невиразним. Він зробив різкий рух ножем — Річард видушив якийсь короткий булькітливий звук і опустив голову на груди. Александр і решта змовників один за одним розтиснули руки — і Річард нарешті осів на підлогу. Коли всі виструнчилися, другий і третій курс ошелешено витріщалися то на мене, то на Джеймса, то на Александра — витріщалися розширеними очима, дуже гостро усвідомлюючи, що на нас зараз дивиться вся зала і що сцена цілком і повністю вийшла з-під контролю. В однієї дівчинки з масовки ще залишалася репліка, але вона, схоже, геть про це забула, тому що всі мовчали. Александр зачекав ще трохи, а тоді не витримав і заговорив замість неї.

— Свобода! Воля! Впала тиранія! — він дав найближчому другокурснику штурханця ліктем. — На вулицях про це розголосіть.

Решта засовалася, зітхнула полегшено. Філіппа судомно втягнула повітря — до неї поверталася змога дихати. Я допоміг їй сісти, а Александр тим часом уривчасто роздавав накази:

— До римлян говоріть з усіх трибун:

«Свобода, воля, звільнення від гніту!».

Аж тоді звернувся до змовників Джеймс, і його спокій, схоже, трохи підбадьорив їх:

— Сенатори, не бійтеся! Народе!

Не треба бігти! Владолюбства борг

Оплачений.

Ми знову повернулися до тексту — наче нічого незвичайного не сталося. Але, коли ми з Філіппою зіп’ялися на ноги, я мимоволі озирнувся на Річарда. Той лежав незрушно, тільки повіки лиховісно тремтіли, а на горлі набухала й смикалася жилка. -

СЦЕНА ВОСЬМА

Коли зірвалася змова Брута й Кассія, у моїй голові нарешті трохи прояснішало. Річард під час антракту пішов із театру, ніхто його не бачив аж до четвертого акту, коли він повернувся привидом Цезаря — марою, яка здавалася ще лиховіснішою через свій незворушний кам’яний спокій. Завіса впала о пів на одинадцяту вечора, у мене все тіло нило від утоми, але багаторівнева драма сцени вбивства й передчуття вечірки гнали геть сонливість і тримали в напрузі. Коли я вмився, зняв костюм і перебрався у власний одяг, більшість студентів другого й третього курсів уже встигли піти. Джеймс та Александр чекали на мене в коридорі за сценою з чотирма вже скрученими цупкими косяками — по одному для нас і один для Філіппи, яка вже пішла до Замку перевдягатися. Ми вийшли з ДИМу й неквапом рушили стежкою крізь ліс, запхавши руки до кишень. Першу сцену третьої дії ми не згадували, лишень Александр зауважив коротко:

— Сподіваюся, урок він засвоїв.

Коли до Замку залишалося метрів десять, крізь густу тінь дерев ринуло розпечене світло вечірки. Ми зупинилися, щоб докурити, потім втоптали недопалки у вологу глицю. Александр розвернувся до нас і промовив:

— Тиждень видався довгенький. А тепер я маю намір завершити його довгенькою ніччю, і якщо вам двом до півночі не випаде королівського перепихону, я сам подбаю про те, щоб ви його отримали до ранку — королівський чи ще бозна-який. Второпали?

Я: Щось воно звучить геть-чисто як зґвалтування на побаченні.

Александр: То робіть, як кажу, — і до цього не дійде.

ДЖЕЙМС: Ви обидва потрапите до пекла.

Александр: Еге ж, саме туди.

Я: Прямісінько туди.

Александр: Хай з цього приводу населення острова танцює, запалює святкові вогні і тішиться, як хоче. Ідіть уже.

І ми слухняно пішли.

Двері прочинилися, і нам назустріч виплеснулася гамірна хвиля. У Замку юрмилися люди, хтось пив, хтось танцював, мерехтіло святкове вбрання. (Хлопці не надто відрізнялися від себе звичайних, хіба що трохи краще вдяглися й зачесалися, але дівчат було не впізнати. Впала ніч, а разом із нею нею з’явилися куці обтислі сукенки, чорна туш, лискуча помада, які перетворили звичайнісіньких дівчат на ковен чарівних нічних створінь.) Нас накрило хвилею вітального ґвалту, потягнулися чиїсь руки, вхопили за одяг і, безпорадних, затягли всередину.

У ванній внизу туманіли два кеги, щільно обкладені льодом і пляшками з водою. Стоси пластянок височіли на кухонному столі, пляшки дешевого рому, горілки й віскі були, наче кеглі, складені пірамідою на плиті (придбано все це було переважно коштом захмарних кишенькових, які щомісяця отримувала від своїх Мередіт, наш внесок був значно скромнішим). Питво кращої якості було сховане в Александровій кімнаті. Коли ми прийшли, Філіппа крадькома вшилася нагору й повернулася зі скотчем із содовою для нас усіх. Негайно після цього Джеймс із Александром десь поділися, їх просто поглинула юрба. У кухні зібралися майже всі студенти театрального, вони говорили й сміялися вдвічі голосніше, ніж слід було, і досі даючи виставу, а за ними спостерігали не такі зухвалі глядачі з образотворчого, філологічного й філософського факультетів. Вокалісти й інструменталісти, яким конче кортіло розкритикувати наш вибір музичного супроводу, і танцюристи, які прагнули повимахуватися власними вміннями, тусили у вітальні. Там було напівтемно, тож вони або лише приблизно уявляли собі, з ким саме танцюють, або взагалі плювати на це хотіли.

Від гуркоту музики здригалися навіть дошки підлоги, кожна басова нота скидалася на землетрус у мініатюрі чи на кроки динозавра, що повільно наближався. Поверхня рідини в моїй пластянці йшла брижами й коливалася, поки Філіппа не вкинула до неї цілу жменю льоду.

— Дякую, — сказав я. Обличчя Філіппи здавалося відстороненим і неуважним. — Ти як?

— Нормально, — відповіла вона з якоюсь зболеною посмішкою. — Синець здоровезний, але там, де його ніхто не побачить.

— Ти дуже вродлива, як на мене, — промовив я ніяково.

Філіппа була вбрана в щось коротке й синє, і цей одяг підкреслював її довгі ноги. На щастя, вона не перестаралася з макіяжем і виглядала майже по-людському.

— Іноді навіть зі мною таке трапляється, — озвалася вона, зітхнувши й дозволяючи собі розслабитися. — Де ви були?

— Надворі. Александр скрутив тобі косячок, якщо надумаєш.

— Боже, благослови цього покидька-гедоніста. Де він, до речі?

— На танцполі, — відповів я. — Полює на першокурсників, яким ще невтямки, що всі вони геї.

— Де ж йому ще бути... — зітхнула Філіппа й вийшла з кухні, спритно прошмигнувши між спраглу коктейлів юрбу біля столу. Напоїв стрімко меншало.

Я зробив великий ковток скотчу із содовою, замислившись про те, скільки триватиме монтажний перехід між треками. Колін і ще кілька третьокурсників зупинилися дорогою на під’їзну алею — саме там народ курив, теревенив і чекав, поки вщухне гудіння в барабанних перетинках, — щоб привітати мене з прем’єрою. Я подякував, і вони рушили до виходу. Колін на мить затримався на порозі. Я схилився до нього, щоб почути, що саме він каже.

— Перша сцена третьої дії сьогодні взагалі пустилася берега, — промовив він. — Усе гаразд?

— Та наче так, — озвався я. — Піп трохи дісталося, але вона в нас міцний горішок. Ти Річарда не бачив?

— Він нагорі, налигується віскі, наче лише завдяки цьому й живий.

Ми ззирнулися, почасти зневажливо, почасти стривожено, адже обоє аж надто добре пам’ятали, що сталося, коли минулого разу Річард хильнув зайвого.

— А де Мередіт? — спитав я, розмірковуючи, чи не спричинилася вона якимось чином до паскудного Річардового настрою, а чи провина лежить виключно на нас із Александром і Джеймсом.

— У саду, спілкується з почтом, — відповів Колін. — Вона там гірлянди порозвішувала. Либонь, переймається, щоб ніхто не зірвав.

— Слушно.

Він вишкірився. (Спершу ми вважали його схожим на Річарда, але це порівняння не прижилося. Він грав ті самі бундючно-пафосні ролі, але поза сценою його зухвалість радше зворушувала, ніж бісила.)

— Підемо на перекур? — спитав він.

— Я вже, але можеш пошукати на подвір’ї Піп.

— Чудово, — кивнув він і пішов слідом за своїми друзями. Я роззирнувся, міркуючи, куди це подівся Джеймс.

Десь із годину, а може, й довше я тинявся з кімнати до кімнати, від розмови до розмови, з чемною байдужістю приймав вітання й питво, яким мене пригощали. Музика в їдальні була такою гучною, що я заледве чув, коли до мене зверталися. Тьмяне червонясте світиво й постійний рух чужих тіл навколо лише загострювали моє сп’яніння, і, відчувши, що в голові паморочиться, я вирішив вийти надвір, на під’їзну алею. Щойно опинився просто неба, мене засікла та сама велелюбна дівуля з Гелловіну. Я розвернувся на сто вісімдесят градусів і вшився за будівлю — до саду.

У саду — власне, не сказати, що це був справжній сад, радше просто маленька, поросла травою ділянка, оточена з трьох боків стіною дерев, — людей було значно менше. Усі тут юрмилися групками по троє чи по четверо, розмовляли й сміялися або витріщалися на гірлянди, старанно розвішані між деревами. Подвір’я мерехтіло, наче кількасот послужливих світлячків вирішили вшанувати вечірку своєю присутністю. Мередіт сиділа на столі посеред саду, закинувши ногу за ногу, в одній руці тримаючи пластянку з напоєм, а в іншій — зубочистку з двома настромленими на неї оливками. (Вона, схоже, пила мартіні, хоча всім іншим було цілком досить дешевого алкоголю й коли.) Я нерішуче зупинився біля краю подвір’я. Ми з Мередіт перекинулися хіба декількома словами після того, що сталося тоді в гримувальні, і я не був упевнений, які в нас тепер стосунки. Незабаром я заскочив себе на тому, що витріщаюся на її ноги. Литки в неї були бездоганні й вишукано звужувалися до витончених кісточок та чорних туфель-човників на тринадцятисантиметрових підборах. Я замислився: а що, як вона сидить на столі, тому що просто не може стояти на м’якій землі, не провалюючись?

Зауваживши мою присутність, Мередіт усміхнулася — як мені здалося, доволі приязно. (Хлопець, що стояв біля неї, — я знав, що він віолончеліст, хоча й не був упевнений, з якого саме курсу, — і далі щось говорив, не помітивши, що вона відволіклася.) Мене взяв легкий трем полегшення. Мередіт знову розвернулася до віолончеліста, але дивилася тепер у свій келих, звільна помішуючи мартіні оливками.

Я вже збирався повернутися до будинку, коли чиясь рука обійняла мене за талію.

— Агов, здоров був... — промовила Рен — ніжна і грайлива, наче кошеня, якою вона завжди ставала напідпитку. Вона була вбрана у щось світло-зелене й струмливе і через це скидалася на фею Дзеньку.

Я скуйовдив їй волосся.

— Привіт. Розважаєшся?

— Так, усе супер, тільки Річард поводиться як останній покидьок.

— Овва, яка несподіванка...

Рен насупилася, зморщивши носик. Вона й досі обіймала мене за талію, і мені мимохідь майнуло: цікаво, а встояти на ногах без підпори вона взагалі зможе?

— Не знаю, що це за мороки його взяли... — сказала Рен з гіркотою, якої раніше мені не випадало в неї чути. — Він завжди хамовитий, але зараз Річард... Не знаю. Просто падлючий якийсь...

Обраний нею епітет був настільки безневинним, що в мені ворухнулося якесь щемке поривання — прагнення захистити її, як зробив би це старший брат. Я притиснув Рен до себе і промовив:

— Не знаю, чи «падлючий» — це доречне означення.

— А чому ні?

— Не знаю, кажу ж... Але це вже не просто падлючість, це садизм. Він останнім часом взяв за звичай мордувати нас просто на сцені. На прем’єрі мало не порвав мені барабанну перетинку. У Філіппи синець з Австралію завбільшки, а Джеймс... — я затнувся, із запізненням пригадавши, що пообіцяв нікому не розповідати. Щось мої мовленнєві й зорові фільтри нині працювали з перебоями...

— Що він зробив із Джеймсом? — спитала Рен з якоюсь боязкою невпевненістю. Вона намагалася виструнчитися, але випитий віскі достеменно був проти.

— Я обіцяв нікому не розповідати. Але він сам тобі розкаже, якщо спитаєш.

Я згадав, як Джеймс накручував на палець її локон, і мені раптом спало на думку, що він зробить що завгодно, варто їй лише попросити. Щось у моїх грудях ніяково стиснулося.

Рен знову насупилась. Руки, які мене обіймали, раптом розпружилися, наче вона взагалі забула, що за мене тримається.

— Знаєш, він іноді мене лякає.

— Джеймс? — перепитав я спантеличено.

Вона похитала головою.

— Річард. Я боюся, що він серйозно нашкодить комусь... чи самому собі. Він просто... нарваний якийсь, розумієш?

Я охарактеризував би його іншим словом, але попри це все одно кивнув.

— Може, тобі варто сказати йому про це? Мабуть, ти — взагалі єдина людина, до якої він дослухається.

— Можливо. Але доведеться зачекати до ранку. Просто зараз він п’яний як чіп.

— Ну... — промовив я, — якщо він налигався так, що ноги не тримають, у цієї вечірки ще є шанс завершитися вдало.

Аж тут у мене виникло якесь химерне розпачливе відчуття. Річард, хай яким він був п’яним, ніколи повністю не вирубався від алкоголю. Він лише ставав ще нарванішим, якщо скористатися тим словом, яке вжила Рен.

Мередіт зісковзнула зі столу, перепросивши у своїх шанувальників (на ту мить їх довкола неї було вже четверо). Відтак перетнула подвір’я, на диво впевнено тримаючись на ногах, і, схиливши голову до плеча, протуркотіла:

— Йой, які ж ви в мене гарнюньки!

Стоячи так близько до неї, та ще й не дуже при тверезому розумі, я просто не міг на неї не витріщатися. Вона була в стильній чорній сукні-футлярі, одне плече повністю оголене, на іншому виблискувала тонесенька бретелька з крихітних чорних намистинок. На цих своїх підборах вона була майже однакового зі мною зросту.

— Сад просто приголомшливий, Мер, — сказала Рен.

— Так... — Мередіт усміхнулася, дивлячись на гірлянди. — Аж іти звідси не хочеться, дарма що втрачаю // Двох найніжніше люблячих дітей // І друзів відданих...[59] — вона підморгнула нам.

Через тіні на повіках — темні, сливово-пурпурового відтінку — її очі здавалися ще зеленішими.

— Ти куди? — спитала Рен.

— На кухню, по питво... — вона здійняла порожній келих. — Вам принести?

Рен гикнула.

— Здається, з мене вже досить.

— От і мені так здається... — кивнула Мередіт, прозвучало це майже не докірливо, радше по-сестринському. Вона озирнулася до мене. — Оливку, Олівере? Майже омонім вийшов, ти ба... — вона підняла зубочистку з останньою оливкою, настромленою на кінчик.

— Залиш собі, — сказав я, не в змозі стримати усмішку. — Їсти свою майже тезку — це ж просто канібалізм якийсь.

Її погляд був такий пронизливий, що температура в мене миттю підскочила градусів на десять. Мередіт зубами зняла оливку із зубочистки й зникла в будинку. Я провів її очима, а потім, наче останній дурень, витріщався в порожній отвір дверей, аж поки не заговорила Рен.

— Щось не схоже, що вона аж надто переймається.

— Тобто?

— Вони з Ріком вирішили «зробити перерву», — пояснила Рен, однією рукою зобразивши в повітрі лапки. — Я гадала, ти в курсі.

— Е-е... Ні. Я не знав.

— Це була її ідея. Він від того не в захваті, але ти ж знаєш, який він, ніколи ні за що не перепрошуватиме... — Рен скривилася. — Якби він просто наступив на горло власному гонору, вона, може, й передумала б...

— Он воно як...

Рен позіхнула, затуливши рота тильним боком долоньки. — Котра вже година?

— Не знаю, — відповів я. — Пізно.

У мене й самого повіки потроху важчали.

— Піду дізнаюся.

— А я не хочу знати.

Вона відпустила мене, легенько відштовхнувшись, щоб виструнчитися.

— Гаразд, тобі не казатиму...

Рен плеснула мене по руці, наче собаку по спині, а тоді на непевних ногах подибала вгору сходами, притримуючи спідницю двома пальчиками.

Поки ми розмовляли, подвір’я майже спорожніло. Народ або повернувся до будинку, або (сподівався я) вже подався додому. Я вийшов на середину нашого невеличкого саду й заплющився. Нічне повітря було остудним, але це не дошкуляло — воно радше, ніби бальзам, заспокоїло мою розпашілу шкіру, вимило дим із легень, вигнало з голови оксамитову тінь Мередіт. Коли я розплющив очі, то з подивом помітив блакитну смужку між чорними верхівками дерев — звідти, згори, шкірився білий молодий місяць. Раптом мене пройняло бажання побачити все небо сповна, і я вирішив прогулятися стежкою до озера. Але щойно зрушив з місця, як мене змусив завмерти Джеймсів голос.

— Добре посвітив, місяцю! Справді, місяць світить дуже гарно[60].

Я озирнувся й побачив, що Джеймс стоїть у мене за спиною, запхавши руки до кишень.

— Де тебе носило весь вечір?

— Чесно?

— Так, чесно.

— Якийсь час світив мармизою, потім мене накрило, і я вшився нагору почитати.

Я розреготався.

— Ну просто типовий ботан! А чого знову спустився?

— Та, власне, уже за північ, не можна ж розчаровувати Александра...

— Сумніваюся, що він узагалі пригадає, що саме нам тоді торочив.

— Може, і не пригадає... — Джеймс підвів голову, милуючись небом. — Коли його так мало, воно ніби ще далі від нас, ніж насправді.

Якийсь час ми просто стояли, закинувши голови, і мовчали. Гамір, що долинав із Замку, здавався притлумленим гуркотом, наче віддалік на дорозі ревів двигун. Десь ледь чутно пугукнула сова. Мені раптом спало на думку (либонь, уперше), наскільки самотньо ми жили в Замку, коли сюди не потикалися гості, — коли не гула вечірка, коли інші студенти залишалися за кілометр звідси в Холлі. Тут були лише ми — семеро хлопців і дівчат, і дерева, і небо, і озеро, і місяць, і, звісно, Шекспір. Він мешкав тут із нами, наче восьмий сусід, старший, мудріший товариш, той, хто намагається зайвий раз не потрапляти на очі, але ніколи не йде з думок, наче оце щойно вийшов із кімнати. О так, поезія — небесний дар, // І в ній могутня сила![61]

М’яко загула електрика; гірлянди Мередіт заблимали й згасли. Я озирнувся до Замку, що стояв у глибокому потем-ку. Світло на кухні горіло, музику також було чути, отже, схоже, пробки не вибило.

— Цікаво, що сталося.

А от Джеймсу було не настільки цікаво, щоб відвести очі від неба.

— Поглянь-но, — сказав він.

Тепер, коли світло згасло, ми побачили зірки — крихітні білі цятки, розкидані довкруж місяця. Вони мерехтіли, наче пастки. Світ на одну-однісіньку дорогоцінну мить повністю завмер. Потім пролунав гуркіт, крик, щось там, у будинку, впало. Спершу ніхто з нас навіть не ворухнувся. Ми просто стояли, дивилися один на одного, сподіваючись — мовчки, несамовито, безглуздо сподіваючись, — що хтось просто впустив зі столу пляшку, або зашпортнувся на сходах, чи то утнув ще щось незграбне, але безневинне. Але перш ніж хтось із нас зміг знову заговорити, з будинку ринули чиїсь крики.

— Річард, — промовив я, відчуваючи, як серце стрибнуло кудись у горло. — Закладаюся на що завгодно.

Ми помчали назад до Замку, намагаючись рухатися по прямій, наскільки це було можливо.

Двері були широко розчахнуті, але прохід повністю заблокували люди, що юрмилися в прорізі дверей. Ми з Джеймсом пробилися крізь натовп, щоби потрапити до кухні, де ще з десяток витріщак оточили колом щось у глибині приміщення. Джеймсу вдалося дістатися до місця подій першим, відіпхнувши з дороги двох лінгвістів-другокурсників. Я був надто налиганим, щоб як годиться оцінити відстань, тому, коли Джеймс зупинився, врізався в нього, але щільний натовп довкола втримав нас обох на ногах.

Віолончеліст, який раніше розмовляв з Мередіт, зараз сидів на підлозі, скоцюрбившись і затуляючи рукою обличчя, між пальців у нього скрапувала кров. Філіппа опустилася поруч із ним навпочіпки й тепер балансувала на самісіньких пальчиках ніг посеред сяючих скалок потрощеного скла. Мередіт і Рен стояли перед Річардом, і всі троє одночасно волали. їхні слова перекривали одне одного, і розібрати щось було годі, тим паче, що із сусідньої кімнати досі лунали музика та сміх. Александр стовбичив у дверях за спиною в Річарда, але він майже висів на Коліні й був достеменно не в змозі втрутитися, тому ми з Джеймсом проштовхалися вперед, щоб з’ясувати, що відбувається.

— Що сталося? — загорлав я, бо лише так можна було змусити почути себе в цьому ґвалті.

— Річард, — озвалася Філіппа, розлючено глипнувши на нього через плече. — Спустився й без жодного попередження йому зацідив.

— Якого біса? Чому?

— Спостерігав, бач, із вікна нагорі за тим, що відбувалося надворі.

— Вгамуйтеся всі! — наказав Джеймс.

Рен замовкла, але Річард із Мередіт не звернули на нього жодної уваги.

— Ти геть з глузду з’їхав! — гримала вона. — На тебе вже час гамівну сорочку натягти!

— Гадаю, у нас із тобою буде одна спільна.

— Дідько, це не жарти! Ти ж міг йому зуби повибивати!

Хлопець на підлозі застогнав і схилився вперед, із нижньої губи в нього звисала цівка кривавої слини. Філіппа рвучко звелася й промовила:

— Схоже, таки вибив. Йому треба до медпункту.

— Я відведу, — зголосився Колін. Він притулив Александра до одвірка, обминув Річарда по широкій дузі й пройшов на інший бік кухні. Ми з ним і з Філіппою підняли віолончеліста й закинули його руку на Колінове плече. Не встигли вони навіть вийти з кімнати, як Річард і Мередіт знову заходилися з’ясовувати стосунки.

МЕРЕДІТ: Тепер ти задоволений?

РІЧАРД: А ти?

— Вгамуйтеся, обоє! — високий голос Рен аж бринів. — Просто вгамуйтеся, гаразд?

Річард озирнувся до неї, і вона боязко відступила на крок.

— Це тебе не обходить, Рен.

— Ні, — різко втрутилася Філіппа. — Завдяки тобі це нас усіх обходить.

— Не будь сучкою, Філіппо!

Ми з Джеймсом обоє вийшли вперед, але першою заговорила Мередіт. Річард завмер, тільки напружені м’язи під плечима ходили ходором.

— Не смій говорити з нею таким тоном. Повернися й подивися на мене, — наказала вона. — Припини на всіх наїжджати, наче якась довбана шкільнота, і просто подивися на мене!

Він розвернувся й так раптово подався в її бік, що всі відсахнулися, але Мередіт не зрушила з місця — чи то посміливішала, чи то остаточно схибнулася.

— Стули писок, бо... — почав був Річард, але вона не дала йому нагоди продовжити.

— Бо що? Бо ти й мені зуби виб’єш? — спитала вона. — Давай, не соромся. Що, слабо?

Я вирішив, що, можливо, «посміливішала» і «схибнулася» — це не взаємовиключні поняття.

— Мередіт, — обережно гукнув я.

Річард розвернувся до мене, і Джеймс із Філіппою підступилися ближче одне до одного, змикаючи лави.

— Краще не спокушай, — промовив Річард. — Бо ти до медпункту потрапиш хіба шматочками.

— Відійди! — Мередіт штовхнула його, з глухим звуком ударивши в груди обома руками. Перш ніж вона встигла відсахнутися, Річард вхопив її за зап’ясток. — Він тут ні до чого. Ти вдаєш, наче йдеться про нього, тому що мене вдарити не можеш, а тобі просто горить когось відгамселити!

— Тобі цього хотілося б, еге ж? — Річард із силою шарпонув її до себе. Мередіт силкувалася викрутити руку з його лещат — аж шкіра побілішала. — Тобі кортить, щоб я й тебе трохи відчухрав — аби лиш усім було на що глянути? Ми ж обоє знаємо, як ти любиш, коли на тебе дивляться. Хвойда!

Той чи інший синонім слова «хвойда» на адресу Мередіт від нас шістьох звучав до того тисячу разів, але зараз усе було геть інакше. Здавалося, усі принишкли, хоча в сусідній кімнаті гуркотіла музика.

Річард ухопив Мередіт за підборіддя, змушуючи її підняти голову.

— Що ж, принаймні якийсь час було доволі прикольно...

Остання тонка нитка моїх сумнівів розірвалася. Я кинувся на Річарда, але Мередіт стояла ближче. Усі скрикнули, коли вона навідліг зацідила йому в обличчя — зовсім не як на заняттях у Каміло, не так прораховано, прицільно, а несамовито й люто, поклавши собі за мету завдати якомога більше болю.

Річард брудно вилаявся, але перш ніж зміг дістатися до Мередіт, на нього, неначе двоє півзахисників, кинулися Джеймс та Александр. Навіть їхньої спільної ваги забракло для того, щоб збити його з ніг. Він і далі ревів, лаявся й намагався вхопити Мередіт бодай за щось, що граниться під руку.

Я обхопив її за талію, але Річард устиг вчепитися їй у волосся, і Мередіт скрикнула від болю, коли він щосили смикнув її до себе. Я відірвав її від підлоги, потягнув до себе, геть від Річарда, вона тицьнулася мені в груди, я втратив рівновагу і врізався у Філіппу. Річарда, Джеймса й Александра відкинуло назад, просто на шафки, пів десятка витріщак кинулися їх підтримувати, щоб ті не впали на підлогу.

Я згріб волосся Мередіт зі свого обличчя, досі однією рукою міцно притримуючи її за талію, навіть не знаючи до пуття, захистити я її хочу, втримати чи все відразу.

— Мередіт... — почав був я, але вона зацідила мені ліктем у живіт і відштовхнула.

Я похитнувся, але Філіппа встигла вхопити мене за сорочку і вчепилася так, наче боялася того, що я можу зробити, якщо вона розтисне пальці. Мередіт дивилася повз нас на Річарда, опустивши руки й важко дихаючи. Він повільно підвівся. Джеймс відступив від нього ще раніше, а тепер і ті кілька людей, що підтримували Річарда за плечі, квапливо прибрали руки. Александр стиха лаявся, пучками пальців мацаючи закривавлену губу. Всі погляди прикипіли до Мередіт, але це була не та захоплена увага, до якої вона звикла. Усі її почуття зараз були промовисто написані в неї на обличчі: сором, лють, безпорадна недовіра.

— Ну ти й покидьок, — промовила вона.

А відтак розвернулася, плечем штурхнула нас із Філіппою і пішла, дорогою до сходів шугонувши й без того нажаханих першокурсників.

Ми з Річардом стояли обличчям до обличчя, геть-чисто беззбройні фехтувальники. Краєм ока я побачив, що Александр потягнувся по серветку, щоб витерти роз’юшені губи. Я чув, як квилить Рен, але цей звук лунав наче здалеку. Джеймс стояв поруч із Річардом, немов тінь, дивлячись на мене з якимось ошелешеним виразом, сумішшю страху й обурення. Від злості волосинки в мене на шкірі стали сторч, здавалося, вона аж вібрує під туго напнутою тканиною сорочки. Мені кортіло завдати Річардові такого самого болю, як він завдав Мередіт, Джеймсові, усім нам, хто дав йому бодай натяк на привід. Я глянув на Філіппу, бо так само, як і вона, не вірив, що зможу стриматися й не накинутися на Річарда.

— Я піду, — видушив я насилу.

Вона кивнула й відпустила мою сорочку. Зволікати я не став. Натовп розступився Переді мною, як до того перед Мередіт. Я завернув до холу між кухнею та їдальнею, притиснувся спиною до стіни й повільно дихав носом, допоки не припинило паморочитися в голові. Я навіть не міг збагнути, від чого саме я не при собі — чи то від віскі, чи то від травки, чи то від нестримної люті. Ще раз глибоко зітхнув наостанок, а тоді, схилившись, щоб не зачепити одвірок, вибрався на сходи.

— Мередіт! — гукнув я вже втретє.

Вона була тут сама, стояла на середині сходового маршу. За стінами тихо стугоніла музика. З кухні пробивалося тепле рожеве світло.

— Дай мені спокій.

— Агов... — я здолав три сходинки з тих, що нас розділяли. — Зачекай.

Вона зупинилася, рука, що лежала на поруччях, тремтіла.

— Чого саме я мушу чекати? З мене вже досить і цієї довбаної вечірки, і всіх тих, хто там, унизу. Чого тобі?

— Я просто хочу допомогти.

— Та невже?..

Я глянув на неї знизу вгору — розхристана сукня, руки схрещені на грудях, помаковіле обличчя — і відчув тиху болісну пульсацію внизу живота. Оце вона вперта...

— Проїхали, — сказав я і відвернувся, збираючись спускатися.

— Олівере!

Я стиснув зуби й знову розвернувся до неї.

—Так?

Спершу вона нічого не казала, просто розлючено на мене дивилася. Волосся в неї було розкошлане, пасмо заплуталося в сережці з того боку, де Річард її хапав. Рана всередині мене відкрилася, вона пекла — кривава, болісна, червоняста й запалена рана.

— Ти й справді хочеш допомогти? — спитала вона. Власне, запитанням це було лише наполовину — обережним, не впевненим щодо майбутньої відповіді запитанням.

— Так, — повторив я, мабуть, надміру палко, бо мене образив її сумнів.

На обличчі Мередіт раптом з’явився той самий нарваний, відчайдушний вираз, з яким вона дивилася на мене тоді в гримувальні. Одним рвучким рухом вона здолала останні три сходинки, що розділяли нас, і поцілувала мене, упіймала, міцно обплівши обома руками потилицю. Я був ошелешений, але не зрушив із місця, геть забувши про все, окрім несподіваного жару її вуст, що опалив мої власні.

Ми відсторонилися, вдивляючись в обличчя одне одного розширеними збентеженими очима. Ніщо в Мередіт ніколи не здавалося простим, але тієї миті вона була саме такою. Простою, близькою, вродливою. Трохи скуйовдженою, трохи зболеною.

Ми знову заходилися цілуватися, уже палкіше. Вона розсунула мої губи, всотуючи мій подих просто з рота, штовхнула мене, так що я позадкував, врізавшись у поруччя. Я вчепився в її стегна, підтягнув до себе, готовий відчути все її тіло, кожен його сантиметр.

Незнайомий голос прорізав щільний гомін музики за стіною.

— Оце так...

Мередіт відсахнулася, відступила на крок від мене, і я мало не втратив рівновагу, коли виявилося, що її немає поруч.

Якийсь безіменний першокурсник стояв біля узніжжя сходів із пластянкою в руці. Він переводив погляд з мене на Мередіт із тупим, якимось млявим подивом.

— Оце так... — повторив він і, зашпортуючись, поплентав до кухні.

Мередіт потягнулася до мене й узяла за руку.

— До мене, — наказала вона.

Я пішов би за нею куди завгодно, і мені було начхати, хто про це дізнається — Річард (який заслуговував на значно гіршу кару, ніж ця дрібна зрада) або хтось інший.

Ми піднялися сходами поспіхом, незграбно, нам заважали її високі підбори, те, що я був напідпитку, і наше дурнувате небажання бодай на мить відірватися одне від одного. Ми промчали коридором другого поверху, врізаючись у стіни та знову й знову прикипаючи одне до одного вустами, аж нарешті вдерлися до її спальні. Вона затраснула за нами двері й клацнула замком. Ми радше не зітнулися, а врізалися одне в одного, уся ця пропасна сцена була пронизана спалахами болю — Мередіт чіплялася за моє волосся, прикусила мені нижню губу, здригалася, коли груба щетина на моєму підборідді дряпала їй шию. Баси, що долунали знизу з їдальні, билися музичним супроводом, наче якийсь несамовитий тубільський барабан.

— Яка ти офігезна... — пробурмотів я в ту крихітну мить, коли міг говорити, — Мередіт саме стягала мою сорочку через голову.

Вона пожбурила сорочку в інший кінець кімнати.

— Так, я в курсі.

Те, що вона в курсі, чомусь заводило ще дужче, ніж якби вона вдавала, буцімто не знає про це. Я намацав блискавку на боці її сукні й видихнув:

— Гаразд, я просто про всяк випадок.

Решту одягу теж було зірвано й недбало пожбурено вбік — ми лишилися в самій білизні, а Мередіт ще й у туфлях. Ми цілувалися, задихаючись і хапаючись одне за одного, наче боялися розтиснути пальці. У голові паморочилося, підлога хиталася під ногами, варто було лише заплющити очі. Я провів рукою від ямки на потилиці Мередіт аж до талії, її шкіра під моїми пальцями, здавалося, била струмом. Від теплого шовковистого доторку її губ до вуха я застогнав і притиснув її ще міцніше — нестямний, несамовитий, страшенно розлючений на самого себе через те, що колись удавав, буцімто не жадаю її.

Ми здолали вже пів шляху до ліжка, коли у двері врізався чийсь кулак — так, що вони аж здригнулися. А тоді ще один удар. І ще — наче у двері гамселив збожеволілий баран.

— ВІДЧИНИ!!! ВІДЧИНИ ЦІ ДОВБАНІ ДВЕРІ!!!

— Річард... — я позадкував, але Мередіт квапливо обійняла мене за шию.

— Хай собі гупає у двері хоч цілу ніч, якщо кортить.

— Він їх із петель зірве... — промовив я, але мої слова розчинилися між її губами, перш ніж я встиг їх вимовити, і думка забулася, навіть не сформувавшись до пуття. Серце в мене шалено калатало.

— Хай лише спробує...

Мередіт штовхнула мене спиною вперед до ліжка, і я не заперечував.

Після цього все якось змішалося, розлетілося на друзки. Річард гамселив у двері. Горлав щось, погрожував і лаявся, але я цього не чув, його голос перетворився просто на частину важкого ритму.

— Я ВБ’Ю ВАС! ВБ’Ю, БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, ВБ’Ю ВАС ОБОХ!!!

Чути це було геть нестерпно, а надто коли між нами з ним була Мередіт, справжня, реальна, дурманлива Мередіт, і одного ковтка її подиху вистачало для того, щоби повністю заглушити цей галас. Він вигорів нарешті, згас, наче фінал поганої пісні, і я не знав, чи то Річард пішов, чи то я оглух до всього, за винятком Мередіт. Голова в мене була такою легкою, що, якби не вага Мередіт на мені, я міг би полетіти геть. Потроху мій мозок і тіло відновили зв’язок. Я ще трохи дозволив їй робити, що заманеться, а тоді перекотив на спину й притис, не бажаючи повністю їй підкорятися.

Коли я впав поруч із Мередіт на матрац, м’язи в мене під шкірою заходилися дрібним тремом. Ми обоє були надто розпаленими, щоб торкатися одне одного, тому просто лежали, переплівшись хіба ногами. Наші судомні короткі зітхання довшали, глибшали, і нарешті сон штовхнув мене вглиб, наче сила тяжіння.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Проспав я недовго, і сон цей був немов у людини, яка дрейфує на плоту, — мене ніби гойдали хвилі. На морську хворобу це скидалося більше, ніж на сп’яніння. Я розплющив очі ще до того, як збагнув, що прокинувся, і втупився в незнайому стелю. Поруч лежала Мередіт, підклавши руку під щоку. Інша рука була міцно притиснута до грудей. Крихітна зморшка залягла між бровами, наче те, що снилося Мередіт, її непокоїло.

Лампа на тумбочці заливала ліжко водянистим помаранчевим світлом. Я обережно потягнувся, щоб її вимкнути, але завмер з простягнутою рукою. Дихання Мередіт лоскотало мені долоню. Я просто не міг на неї не витріщатися — але цього разу не через вроду, а тому що темні плями на її тілі, які я в хмільній гарячці прийняв за гру світла й тіні, так нікуди й не поділися. Ніжна лінія її зап’ястка була вкрита крихітними пурпуровими пуп’янками, наче на шкірі в неї мали от-от розквітнути фіалки. Давніші синці вже були бляклими, ніби акварельними, — вони виднілися там, де до неї торкалася важча за мою рука, де ті примарні пальці стискали її надто сильно: ямка на потилиці, вигин коліна. Вона вся була вкрита такими самими синцями, як Джеймс. Мене почало нудити, але ця нудота оселилася радше десь у грудях, а не в шлунку.

Я зважився нарешті прибрати пасмо волосся з її щоки, а тоді вимкнув світло. Кімната навколо мене ніби зменшилася, глупа темрява нарешті проковтнула її. Я відкинув ковдру й спустив ноги на підлогу. Мене мучила страшенна спрага — конче треба було пом’якшити пошерхле горло й кортіло, щоби прояснішало в голові. Стоячи посеред кімнати, я натягнув спіднє.

Перш ніж відімкнути двері, я на мить припав до них вухом. Чи настільки Річард схибнувся, щоб чергувати в коридорі всеньку ніч, очікуючи, поки хтось із нас нарешті вийде? Нічого не почувши, я ледь-ледь прочинив двері. В обидва боки тягнувся порожній темний коридор. Світло й музику внизу вимкнули, і весь будинок зараз здавався схожим на порожню мушлю, що колись була прихистком для якогось безхребетного створіння.

Я прокрався до ванної, розмірковуючи, чи я — єдиний, хто нині на ногах. Схоже, що ні — двері Александрової кімнати були прочинені, ліжко порожнювало. Я рухався якнайтихіше, щоб нікого не розбудити. Зрозуміло було, що сутички не уникнути, але хай принаймні вона станеться не раніше, ніж судилося. А чи бодай після того, як мені вдасться переконати себе, що все це насправді сталося, — мої спомини про події на вечірці були тьмяні, якісь химерні, наче все це мені наснилося. Якась частина мене і справді прагнула вважати все це сном.

Вирішивши, що світло у ванній просто забув вимкнути якийсь підпиткуватий гість, я розчахнув двері, не постукавши. А за мить, поки мої очі звикали до світла, людина, що скоцюрбилася на підлозі, хутко зіп’ялася на ноги.

— Господи!

— Тихо, Олівере, це я!

Джеймс потягнувся мені за спину, щоб зачинити двері. Його рука ковзнула по моєму голому животу, і я здригнувся від того, якою вологою була його шкіра. Він ступнув назад — був голий-голісінький, і вода стікала з тіла. Десь там, у нього за спиною, стиха дзюркотів увімкнений душ.

— Що ти тут робиш?

Він натиснув спуск на унітазі, ринула вода. Джеймс витер рота.

— Мене просто знудило, — промовив він.

— З тобою все гаразд?

— Так. Хильнув зайвого, не зважай. А ти чому не спиш?

— Спрага замучила, — відповів я, відводячи очі. Ми вже три роки жили в одній кімнаті, і бачити Джеймса оголеним мені траплялося й раніше, але зараз я заскочив його зненацька й через це почувався якимось безпардонним, чи що.

— Ти не проти, якщо я полізу назад? — він коротко, якось уривчасто махнув рукою в бік душу. — Мені самому від себе огидно. Ненавиджу блювоту.

— Давай.

Я прослизнув повз нього до рукомийника, набрав пригорщу холодної води, плеснув її собі в рота. Джеймс тим часом перебрався під душ. Струмені води, засичавши, ринули на нього. Він наполовину засмикнув шторку.

— Отже, — промовив Джеймс старанно-недбалим тоном. — Ти оце щойно від Мередіт?

— Ем-м-м... Так.

— Гадаєш, це була вдала ідея?

— Мабуть, не надто.

Моє відображення у дзеркалі було якимось скуйовдженим, неохайним. Я крадькома витер з кутика рота розмазану губну помаду Мередіт. У дзеркалі я бачив, що Джеймс прихилився до стіни душу, і вода скрапує з його носа й підборіддя.

— Я так розумію, що всі в курсі, — сказав я й заходився вмиватися, сподіваючись, що бодай завдяки цьому обличчя нарешті не пашітиме.

— Якийсь першокурсник повернувся зі сходів і... власне, сповістив цю новину всім присутнім.

— Ненавиджу першокурсників... — Я закрутив кран, потім опустив кришку унітаза й сів на неї.

— І? Як усе минуло?

Я підвів очі на Джеймса. Від тривоги шкіру ніби шпигали голками.

— Ти ж знаєш, Річард мене тепер уб’є.

— Так, він і справді наче щось на кшталт цього планував утнути...

Джеймс, замружившись, підставив обличчя під струмінь води. Власні руки й ноги здавались мені важкими й непотрібними, наче м’язи й кістки розчинилися і замість них тепер не розмішаний як годиться бетон. Я запустив вологу розчепірену долоню у волосся й запитав:

— До речі, а де він?

— Гадки не маю. Вшився до лісу з пляшкою скотчу після того як Піп та Александр не дали йому вибити двері Мередіт.

— Боже.

Я сидів якусь мить, опустивши голову, а тоді примусив себе зіп’ястися на ноги, перш ніж надто обважнів, щоби поворухнутися.

— Ти зараз збираєшся повернутися до неї? — спитав Джеймс. Він стояв до мене спиною, вода стікала між його лопатками двома вузенькими цівками (на мить мені здалося, що вона от-от змиє його синці, наче плями фарби).

— Я не хочу просто кидати її, наче це був секс на одну ніч.

— А хіба це не він?

Здається, я ніколи досі так не лютився на Джеймса. Це почуття здійнялося в мені несподівано — потужне, вразливе, болісне, наче опік.

— Hi, — відказав я аж надміру голосно.

Він глянув на мене через плече, збентежено насупившись.

— Он воно як?..

— Слухай, я знаю, ти від неї не в захваті, але вона не просто якась там дівка.

Джеймс кліпнув.

— Так, схоже, і справді не просто... якась... — промовив він і знову розвернувся до мене спиною.

— Джеймсе, — гукнув я, сам до пуття не знаючи, що збираюся сказати.

Він вимкнув воду, на мить затримавши руку на вентилі крана. Кілька краплинок, що висіли в нього на віях, скотилися щоками — наче сльози.

— Що? — спитав він після паузи.

Я намагався дібрати бодай якісь слова — відчував їхні обриси, але не зміст, — аж тоді мою увагу привернула пляма на його щоці.

— Я... у тебе блювота на щоці, — бовкнув я.

Вираз його обличчя лишався незрушним, доки він не збагнув сенс цієї дурнуватої фрази. І наступної миті Джеймс по-маковів аж до самісіньких коренів волосся.

— Ох...

Раптом ми обоє страшенно зніяковіли (і це здавалося просто абсурдним після п’яти хвилин відвертої розмови й цієї випадкової голизни).

— Вибач, оце бридота на таке дивитися... — пробурмотів Джеймс.

— Усе нормально, — я нахилився, підібрав з підлоги його рушник. — От, тримай.

Ми разом потяглися до рушника і, коли я випростався, мало не зіткнулися головами. Я позадкував, неймовірно гостро відчуваючи власне тіло і його незграбність. Джеймс виглядав цілком і повністю притомним, ба навіть якимось нашорошеним. Моє обличчя вмить побуряковіло.

Пробурмотівши «на добраніч», я тицьнув йому рушник і поспіхом вийшов.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Десь за годину я знову прокинувся від того, що хтось гупав у двері. І голос теж почув — жіночий. Не Річардів. Я підвівся на ліктях, Мередіт біля мене заворушилася. У двері знову тарабанили, цього разу наполегливіше.

— Олівере, я знаю, що ти там, — заговорила Філіппа. — Уставай.

Голос її звучав глухо, наче в поганому записі. Я не хотів, щоб вона розбудила Мередіт, тому вислизнув із ліжка й прочинив двері, не переймаючись навіть тим, щоби знайти джинси.

Обличчя у Філіппи було бліде й змарніле.

— Одягайся, — наказала вона. — Обоє вдягайтеся. І спускайтеся до пірса. Просто зараз.

З цим вона й пішла — швидким кроком, похнюпившись. Я ще мить стовбичив у дверях, здивований тим, що так і не почув від неї жодного ущипливого коментаря. Щось було не так — аж настільки не так, що на тлі цього те, що я прокинувся deshabille[62] в кімнаті Мередіт, не мало тепер жодного значення. Я знову зачинив двері й почав збирати свій розкиданий по підлозі одяг.

— Мередіт, — гукнув я наполегливо. — Прокидайся.

Удвох ми рушили до пірса — спантеличені, напівсонні.

— Що, в біса, відбувається? — спитала вона. — Ще ж навіть не розвиднілося.

— Не знаю, — відповів я. — Філіппа здалася мені засмученою.

— Чим саме засмученою?

— Вона не сказала.

Зашпортуючись у досвітній темряві, ми спустилися хиткими дерев’яними сходами, вбудованими у схил пагорба. М’яка, якась притлумлена остуда, наче снігова ковдра, огорнула мене й змусила затремтіти, навіть попри те, що я натягнув светра й куртку. Сходинки були всипані рінню та якимось гілляччям, тому перечепитися можна було завиграшки. Через не я пильно дивився собі під ноги, аж доки не здолав останню сходинку, ступивши на рівне. Лише тоді я підвів очі. Кілька впертих зірок і досі піддивлялися за нами з неба, що було майже таким самим темним, як покручене чорне верховіття дерев. Я зволікав якусь мить, поки очі призвичаювалися до цього похмурого передранішнього світу. Тіні потроху набирали обрисів і нарешті згуснули в Джеймса, Александра, Рен і Філіппу — усі вони стояли на пірсі, дивлячись у воду. За їхніми спинами я нічого не бачив, не видно було, на що саме вони витріщаються.

— Що там? — спитав я. — Агов, народе!

Александр єдиний озирнувся до мене. Він похитав головою — ледь помітно, наче надсилу.

— Що відбувається? — спитала Мередіт.

Нарешті в її голосі вчулася тривога.

Я проштовхався повз Джеймса й Рен, і Переді мною тепер був обшир озера з оповитими туманом берегами. Там, де поверхня води мала бути гладенькою, наче скло, дрібні брижі шелестіли навколо моторошної блідої постаті, що наполовину занурилась у воду. Річард погойдувався горілиць, з неприродно вивернутою шиєю і роззявленим ротом. Застигле обличчя здавалося грецькою маскою страждання. Навколо його голови розповзалася густа темна кров — ринула з понівечених кісток і плоті там, де колись були очниця й вилиця. Зараз вони тріснули й розбилися, наче яєчна шкаралупа.

Ми стояли на пірсі, заціпенілі й мовчазні, і під нами припинила обертатися Земля. Жахлива тиша пройняла шість наших теплих живих тіл і Річарда — оте незрушне, неживе щось, — забравши нас у спільний нездоланний полон. Аж тоді пролунав якийсь звук, ледь чутний стогін; Річард кволо простягнув до нас руку, і цілий світ раптом зірвався з місця. Рен затиснула долонями рота, придушуючи крик, а Джеймс схопив мене за руку.

— Боже милий... — він похлинувся цим останнім словом. — Він іще живий...