Ніби ми злодії

ЕПІЛОГ

Завершуючи свою розповідь, я відчуваю, що з мене ніби витекло життя — наче впродовж кількох останніх годин я спливав кров’ю, а не словами.

— Я все сказав. І рота я віднині // Вже не відкрию[126], — кажу я Колборнові.

Я відвертаюся від вікна Вежі й, намагаючись не дивитися йому в очі, повз нього йду до сходів. Слідом за мною він у шанобливій тиші спускається до бібліотеки. Там на нас чекає Філіппа, вона сидить на канапі, на колінах — розгорнута «Зимова казка». Вона піднімає голову, і в скельцях її окулярів відбивається надвечірнє світло. Коли я бачу Філіппу, на серці в мене трохи легшає.

— Ось вже й день, — звертається вона до Колборна. — Та, певне, ви подробніше хотіли б // Дізнатися про есе[127].

— Ну, від Олівера мені нічого більше й не треба, — озивається він. — Він підтвердив деякі мої давні підозри.

— І що, вам тепер спокійніше спатиметься, коли однією таємницею поменшало?

— Щиро кажучи, не знаю. Я гадав, якесь логічне завершення зробить усе це... стерпнішим. Але тепер уже в цьому не певен...

Я неквапом відходжу на інший кінець кімнати, дивлюся на довге чорне підпалене місце на килимі. Тепер, розповівши все Колборнові, почуваюся якимось розгубленим. У мене більше не залишилося нічого свого, навіть таємниць.

Мене гукають на ім’я, примушуючи озирнутися.

— Олівере, ти не проти ще одного, останнього запитання? — питає Колборн.

— Можете питати, — кажу я. — Але не обіцяю, що відповім.— Справедливо, — він кидає погляд на Філіппу, потім знову дивиться на мене. — Що ти робитимеш далі? Мені просто цікаво. Що тепер?

Відповідь настільки очевидна, що я здивований, чому йому це не спало на думку. Спершу я вагаюся, мені не хочеться ділитися ще й цим. Аж тоді я зустрічаюся поглядом із Філіппою і розумію, що їй теж цікаво.

— Ну, взагалі-то я маю поїхати до сестри — ви ж пам’ятаєте Лію? Вона вчиться в аспірантурі в Чикаго, — кажу я. — Я не звинувачуватиму інших членів родини, якщо вони не захочуть мене бачити. Але найдужче — ви маєте це знати, — найдужче у світі я хочу зустрітися з Джеймсом.

І тоді відбувається щось дивне. Я сподівався побачити на їхніх обличчях обурення, але його немає. Натомість Колборн озирається на Філіппу, у його розширених очах — тривога. Філіппа виструнчується на своїй канапі й застережно здіймає руку, не даючи йому заговорити.

— Піп? — питаю я. — Що сталося?

Вона повільно підводиться, розгладжуючи невидимі брижі на джинсах.

— Є дещо, чого я тобі не розповіла.

Я сковтую, тамуючи нестримне бажання кинутися геть із кімнати й ніколи не дізнатися, що саме вона зараз збирається сказати. Але натомість залишаюся на місці — страх того, що незнання виявиться ще гіршим, просто паралізує мене.

— Я боялася, що, якщо розповім тобі, поки ти там, ти не захочеш виходити, — каже вона. — Тому чекала.

— Що саме розповіси? — питаю я. — Що саме?

— Ох, Олівере... — видихає Філіппа; її голос зараз — наче віддалене відлуння себе самого. — Мені так шкода. Джеймса більше немає.

Світ іде мені з-під ніг. Рука насліпо хапається за полицю поруч, шукаючи бодай якогось опертя. Я роздивляюся підпалину на килимі, намагаюся почути стукіт власного серця — і не чую анічогісінько.

— Коли?.. — оце й усе, що мені вдається видушити.

— Чотири роки тому, — стиха каже вона. — Уже чотири роки.

Колборн стоїть, похнюпившись. Чому? Йому що, соромно, що він витягнув із мене цю історію, хоча весь цей час знав, а я — ні?

— Як це сталося? — питаю я.

— Повільно. Це все провина, Олівере, — каже вона. — Провина його вбивала. Як гадаєш, чому він припинив тебе навідувати?

У її голосі чути розпач, але жалощів до неї в мені немає. Для них просто не залишилося місця. І для гніву також. Є лише катастрофічне відчуття втрати. Філіппа веде далі, але я її майже не чую.

— Ти ж знаєш, яким він був. Якщо ми відчували все вдвічі сильніше, то він —учетверо.

— Що він із собою зробив? — питаю я.

Голос у неї тихий-тихий. Ледь чутний.

— Втопився, — каже вона. — Він втопився. Господи, Оліве-ре, мені так шкода! Я хотіла тобі розповісти, коли це сталося, але так боялася, що ти можеш щось утнути... — і зараз вона боїться цього не менше, я це бачу. — Мені так шкода...

Я розчавлений. Спустошений.

Раптом мені здається, що в кімнаті нас четверо. Уперше за десять років я дивлюся на крісло, яке завжди було Річардовим, і бачу, що воно не порожнює. От він, Річард, сидить на своєму місці, відкинувшись на спинку, зі своєю лев’ячою зарозумілістю. Він дивиться на мене з тонкою, наче бритва, посмішкою, і я розумію, що це саме воно — denouement, удар у відповідь, остаточний фінал, на який він чекав. Річард затримується рівно настільки, щоб я встиг помітити тріумфальний блиск у його напівзаплющених очах; аж тоді зникає.

— Ну що ж... — вимовляю я, зібравшись на силі. — Тепер я знаю.

Більше не кажу ані слова аж до нашого прощання з Колборному Холлі. День добіг кінця, і, поки ми повертаємося лісом, настає ніч, щоб закоркувати нас у темряві. Небо сьогодні беззоряне.

— Олівере, — каже Колборн, коли ми знову опиняємось у затінку Холла. — Мені прикро, що сьогодні все так завершилося.

— Є чимало всього, через що мені теж прикро.

— Якщо я можу для тебе щось зробити... Ну, ти знаєш, як мене знайти, — він дивиться на мене не так, як дивився до того, і я розумію, що він нарешті пробачив мене — тепер, коли дізнався правду.

Він простягає руку, і я її приймаю. Потиск. І ми рушаємо кожен власним шляхом.

Філіппа чекає на мене біля автівки.

— Відвезу тебе куди скажеш, — каже вона. — Лишень пообіцяй, що мені не доведеться хвилюватися.

— Ні, — відповідаю я. — Не доведеться. Хвилювань нам уже вистачило на ціле життя, тобі не здається?

— Радше на десять життів.

Я прихиляюся до автівки поряд із нею, і ми довго стоїмо, споглядаючи Холл. Герб Деллекера дивиться на нас зверху вниз у всій своїй оманливій величі.

— Все це вже забуте? — питаю я. — Забута днів шкільних невинна дружба?[128]

Мені цікаво, чи Філіппа упізнає цитату. Колись цю репліку вимовляла саме вона — у ті безтурботні часи третього курсу, коли всі ми вважали себе непереможними.

— Ми ніколи цього не забудемо, — озивається вона. — І саме це — найгірше.

Я копаю землю носаком черевика.

— Є дещо, чого я все ж таки й досі не розумію.

— Що саме?

— Якщо ти весь цей час знала, то чому нікому нічого не розповіла?

— Господи, Олівере, хіба ж це не очевидно? — вона знизує плечима, коли я не відповідаю. — ...Ви всі були єдиною моєю родиною. Та я власноруч уколошкала б Річарда, якби вважала, що це вас захистить!

— Це я розумію, — кажу, а в голові крутиться думка про те, що, якби це й справді зробила вона, нам би цс точно минулося. І справді, це міг зробити будь-хто з нас. — Але я про себе, Піп. Чому ти мені не розповіла?

— Я знала тебе краще, ніж ти сам, — відповідає вона, і я чую в її голосі смуток десятирічної витримки. — Я страшенно боялася, що ти зробиш саме тс, що врешті-решт і зробив.

Моє мучеництво годі було назвати шляхетним. Я не наважуюся підвести очі на Філіппу, мені соромно за всі ті рани, що я завдав — наче той смертник з бомбою, примотаною до грудей, який, збираючись підірвати себе, не подумав про супутні збитки.

— Як Фредерік і Ґвендолін? — питаю я, квапливо хапаючись за легшу тему. — Геть забув запитати.

— Ґвендолін анітрохи не змінилася, — каже Філіппа з тінню усмішки, яка зникає, ледь з’явившись. — Хіба що, як мені здається, тепер вона тримає зі студентами певну дистанцію.

Я киваю, не коментуючи почуте.

— А Фредерік?

— Він ще викладає, але здав, — відповідає вона. — Йому це важко далося. Усім нам. Але інакше мене б не покликали на посаду режисерки, тож, мабуть, усе не так і погано.

— Мабуть, — порожньою луною озиваюся я. — А Каміло як?

Я не знаю, коли в них усе почалося, але підозрюю, що на День подяки на четвертому курсі. Це ж як ми були зайняті собою, що нічогісінько не помітили...

Вона усміхається — ледь-ледь, провинно.

— Він зовсім не змінився. Що два тижні, коли я повертаюся додому, питає про тебе.

Ми ненадовго замовкаємо, і я майже прощаю її. Що два тижні...

— Ти вийдеш за нього? — питаю я. — Уже стільки часу минуло...

— От і він так каже. Ти ж приїдеш на весілля? Мені ж треба, щоби хтось вів мене до вівтаря.

— Тільки якщо церемонію вестиме Голіншед.

Либонь, вона сподівалася якоїсь чіткішої обіцянки. Але цієї обіцянки вона не отримає. Джеймса немає, і я більше ні в чому на цім світі не впевнений.

Ми деякий час мовчки стоїмо пліч-о-пліч. Потім вона говорить:

— Уже пізно. Куди тебе відвезти? Ти ж знаєш, що можеш залишитися в нас?

— Ні, — кажу я. — Дякую. Хіба що підкинь до автовокзалу.

Ми сідаємо в автівку й мовчки вирушаємо.

У Чикаґо я не був десять років, і в мене йде доволі багато часу на те, щоб знайти будинок, адресу якого знехочу записала мені Філіппа. Це виявляється доволі скромний, але елегантний міський маєток, який свідчить про гроші, успіх і бажання, щоб власницю ніхто не турбував. Перш ніж постукати у двері, я довго стою на тротуарі, дивлюся на вікно спальні, де сяє м’яке біле світло. Минуло сім років відтоді, як я востаннє її бачив. Вона навідала мене один-єдиний раз, щоб сказати, що нікого я своїм вчинком не обдурив. Принаймні її — точно ні.

— Той клапоть у шафці, — сказала Мередіт тоді. — Він не від твоєї сорочки, тієї ночі ти був у іншій. Я це точно знаю.

Я вдихаю якнайглибше (власні легені й досі здаються якимись замалими) і стукаю. Стоячи на ґанку в теплих літніх сутінках, розмірковую, чи, бува, Філіппа її не попередила.

Коли Мередіт відчиняє двері, очі в неї вже мокрі. Вона навідліг дає мені ляпаса, і я покірно приймаю удар. Я заслуговую навіть на гірше. Видавши тихий звук зболеного задоволення, вона прочиняє двері достатньо широко, щоби впустити мене до будинку.

Мередіт така ж бездоганна, якою я її запам’ятав. Волосся в неї зараз коротше, але лише трішечки. Одяг вона тепер носить хіба що на дещицю не такий обтислий. Ми наливаємо собі вина, але не п’ємо. Вона сидить у кріслі у вітальні, а я — на канапі поруч, і ми розмовляємо. Кілька годин поспіль. У нас накопичилося десять років невисловленого.

— Пробач, — кажу я, коли западає пауза, достатньо довга задля того, щоб нарешті наважитися. — Знаю, я не маю права про це питати, але... те, що сталося у вас із Джеймсом на заняттях у Гвендолін, — воно колись траплялося поза сценою?

Вона киває, не дивлячись на мене.

— Дише один раз, одразу після того. Ми вважали, що кожен вирушив у власних справах, але потім я зайшла до музичної зали, а він був там. Я хотіла була відразу вий ти, але він мене схопив, і ми...

Я знаю, що тоді сталося, їй навіть не треба мені цього розповідати.

— Не знаю, що нас змусило так вчинити. Мені треба було зрозуміти, що між вами двома відбувалося, як це він так завиграшки тобою попихав. А інший спосіб мені на думку не спав, — каже вона. — Але все скінчилося, щойно розпочавшись. Ми почули, що хтось іде — певна річ, це була Філіппа, вона, мабуть, зрозуміла, що щось не так... І тоді ми ніби отямилися. Просто завмерли. І він спитав: «Про що ти думаєш?». А я тоді сказала: «Про те саме, що й ти». Нам навіть не було потреби промовляти твоє ім’я вголос... — вона супить брови й дивиться в червоне озеро вина в келиху. — Це був просто поцілунок, але, боже милий, як же було боляче...

— Я знаю, — кажу, не відчуваючи обурення. Хто з нас міг би сказати, що менший за інших грішник? Нами було так легко маніпулювати — збентеження зробило з нас справжній шедевр.

— Я вважала була, що на тому все й завершилося, — повідомляє Мередіт якимось непевним напруженим тоном. — Але тієї ночі, коли була вечірка на честь «Ліра», я зайшла до ванної поправити макіяж і відчула, що мене хтось обійняв за талію. Спочатку вирішила, що це ти, але то був він, геть п’яний... варнякав якусь маячню. Я його відштовхнула, спитала: «Джеймсе, та що з тобою таке?». А він відповів: «Ти не повіриш, якщо розповім». І знову мене потягнув до себе, але цього разу дуже жорстко. Боляче. Сказав: «Чи, можливо, тільки ти й зрозумієш, але нащо заперечувати? Що зроблено, те зроблено, тож відплата нам обом порівну». І цього було досить — я зрозуміла. Насилу від нього втекла. Вибралася із Замку й пішла до Колборна. Розповіла йому все, що могла. Не про пірс, не про той ранок... але все інше. І я хотіла тобі все розказати, просто там, за задником, але боялася, що ти утнеш якусь дурню, наприклад допоможеш йому втекти в антракті. Я ж навіть подумати не могла...

Голос її зривається.

— Мередіт, вибач мені, — кажу я. — Я не подумав. Мене не хвилювало, що буде зі мною, але я мав подумати про те, що станеться з тобою.

Вона не дивиться на мене, натомість веде далі:

— Є одна річ, яку мені треба дізнатися. Просто зараз.

— Так, звісно.

Хай там як, я перед нею в боргу.

— Ми з тобою. Усе, що між нами було. Це було по-справжньому чи ти завжди все знав, і наші з тобою стосунки — то була просто твоя спроба врятувати Джеймса від в’язниці?

Вона пильно дивиться на мене цими своїми темно-зеленими очима, і мені стає зле.

— Боже, Мередіт, ні. Я гадки не мав, — кажу я їй. — Ти для мене була... справжньою. Іноді я думаю, що крім тебе нічого справжнього в мене взагалі не було.

Вона киває, ніби хоче мені вірити, але щось їй заважає.

А тоді питає:

— Ти був у нього закоханий?

— Так, — просто відповідаю я. Ми з Джеймсом піддали один одного тим нерозважливим пристрастям, що про них колись розповідала Ґвендолін: радість і гнів, жага й розпач. Тож хіба це так дивно — після всього? Мене це більше не ошелешує, не вражає, не змушує ніяковіти. — Так, був.

Але це не вся правда. Уся правда в тому, що я й досі в нього закоханий.

— Я знаю, — каже вона втомлено. — 1 тоді знала, просто вдавала, буцімто не знаю.

— 1 я знав. І він сам теж. Мені шкода.

Вона хитає головою, якийсь час дивиться в темне вікно.

— Знаєш, мені теж шкода. Його.

Так боляче про це говорити. У мене починають нити зуби. Я розтуляю рота, але замість слів із вуст зривається якийсь схлип, придушене ридання, і горе, що його досі стримував шок, раптом накриває мене нестримною хвилею. Я згинаюся навпіл, і той химерний, якийсь хворобливий сміх, що застряг у горлі ще десять років тому, нарешті виривається назовні. Мередіт схоплюється, впускає на підлогу келих, але не зважає на дзенькіт розбитого скла, Вона знову й знову повторює моє ім’я, каже ще щось, але я майже її не чую.

Ніщо так не знесилює, як горе. За чверть години я вичавлений цілком і повністю, горло зірване й болить, розпашіле обличчя липке від сліз. Я лежу на підлозі, не пам’ятаючи, як я тут опинився, а Мередіт сидить поруч, заколисуючи мою голову, наче це щось тендітне й невимовно дороге, здатне розбитися будь-якої миті. Минає ще пів години, протягом яких я не кажу ані слова, і тоді вона допомагає мені звестися й веде до ліжка.

Ми лежимо поруч у похмурій тиші. Усе, про що я можу думати, — це Макбет — у моїй уяві в нього Джеймсове обличчя, — який кричить: «Не спіть! Макбет зарізав сон!». О, цей бальзам для зболеного розуму. Я відчайдушно прагну сну, але навіть не сподіваюся, що він до мене прийде.

Менше з тим, уранці я прокидаюся, кліпаючи набряклими повіками, а за вікном сходить сонце і заливає променями кімнату. Серед ночі Мередіт перекотилася й тепер спить, пригорнувшись щокою до мого плеча, а волосся віялом розсипалося в неї за спиною.

Хоча вголос ми про це не говоримо, але якось саме собою зрозуміло, що я залишусь у Мередіт на невизначений час. У професійному житті навколо неї ціла юрба люду, а в особистому вона самотня й заповнює довгі години книжками, словами й вином. Упродовж тижня ми знову розігруємо Різдво в Нью-Йорку, але цього разу обережніше. Я сідаю на канапу з кухлем чаю біля ліктя й книжкою на колінах, інколи читаю, іноді просто витріщаюся на сторінки. Спочатку вона вмощується навпроти. Потім поруч. Аж тоді лягає головою мені на коліна, і я починаю пестити її волосся.

Коли я пояснюю все це Лії, важко зрозуміти, що вона відчуває: засмучення чи полегшення.

Мені телефонує Александр, ми домовляємося зустрітися й випити наступного разу, коли він буде в місті. Отримати звістку від Рен я не сподіваюся — Мередіт розповіла, що вона в Лондоні, пише п’єси й живе самітницею, уникаючи зовнішнього світу. Про Джеймса ми більше не говоримо. І я знаю: хан би що трапилося, цю тему ми вже не зачіпатимемо.

Телефонує Філіппа, просить до телефону мене. Каже, що дещо надіслала мені поштою. За два дні я отримую цей пакунок — простий брунатний конверт, усередині якого лежить ще один — білий, менший. У мене на мить зупиняється серце, коли я бачу на ньому напис Джеймсовим почерком. Я ховаю конверт під диванну подушку й вирішую розпечатати, коли Мередіт поїде.

Наступного тижня в неї зйомки у Лос-Анджелесі, Вона кладе на тумбочку новий ключ, цілує мене й залишає досипати в нашому — хоча, мабуть, я почав так вважати трохи передчасно — ліжку. Знову прокинувшись, я витягаю Джсймсового листа.

Зараз мені вже більше відомо про те, що саме тоді сталося. Він полишив маленьку квартиру, яку винаймав на околиці Берклі, поїхав на північ і втопився в крижаній воді біля архіпелагу Сан-Хуан[129]. У покинутій на причалі порому автівці він залишив ключі, пляшечку з-під ксанаксу[130] і два майже однакові конверти.

Перший був не підписаний і не запечатаний, у ньому лежала коротка, написана від руки прощальна записка, без жодних пояснень чи зізнань. (Принаймні він ушанував моє останнє прохання.) На другому конверті він написав лише одне слово:

ОЛІВЕРОВІ

Я відкриваю його незграбними пальцями. Одинадцять віршованих рядків посеред аркуша. Почерк Джеймсів, але якийсь нерівний, наче писали поспіхом, ще й ручкою, в якій майже не залишилося чорнила. Текст я впізнаю — уривчастий, мозаїчний монолог, зібраний із фрагментів однієї з початкових сцен «Перікла»:

Ох! Море кидало мене об скелі

Не раз, не два, і міг лиш думать я,

Що неминуча смерть уже моя.

Чим був колись, про те я вже забув,

Та чим я став, всім тілом відчуваю:Людиною, задублою внівець.

Тепла у жилах ледве вистачає,

Щоб міг я ворушити язиком,

Благаючи про поміч вас.

Як ви Не допоможете — отут загину.

Тоді хоч поховайте, як людину[131].

Я перечитую текст тричі, розмірковуючи про те, чому це раптом Джеймс обрав такий дивний, незрозумілий фрагмент для свого послання мені, аж тоді згадую, що востаннє чув ці слова, коли він декламував їх, лежачи напідпитку на піску якогось пляжу в Дель-Норте, вдаючи, наче його викинуло припливом. Я надто добре усвідомлюю власну відчайдушну потребу знайти якесь приховане послання в цій маячні, і коли мій здогад починає набувати обрисів, мене поймають підозри, я просто боюся сподіватися. Лле сенс цього тексту і його, нехай яку невелику, роль у нашій історії просто неможливо не брати до уваги, усе це надто значущо й вагомо для такого скрупульозного шекспірознавця, як Джеймс.

Коли бездіяльність стає геть нестерпною, я кваплюся вгору сходами до кабінету, у голові бринять рядки, що мали б стати останніми Перікловими словами — якби лише він не попросив про допомогу.

Комп’ютер на столі оживає, щойно я торкаюся миші, і минає ціла нескінченна хвилина, перш ніж я поринаю в Інтернет, шукаючи все, що можна знайти про смерть Джеймса Ферроу в похмуре середзим’я 2004 року. Ковтаю п’ять, шість, десять старих статей, і всі вони товкмачать одне й те саме. Він утопився в останній день грудня, і, попри те, що місцева влада кілька днів обшукувала крижану воду в радіусі кількох кілометрів, його тіла так і не знайшли.

Exeunt omnes[132].