Ніби ми злодії

ПРОЛОГ

Ми з Колборном удвох виходимо на полуденне світло. День здається якимось первісним, доісторичним, і сліпуче сонце сяє за тонкою облямівкою хмар. Окулярів немає в жодного з нас, і зараз ми мружимося від світла, геть-чисто невдоволені новонароджені немовлята.

— Куди тепер? — питає він.

— Я хотів би прогулятися берегом озера.

Іду моріжком, Колборн рушає слідом за мною. Він переважно мовчить, просто слухає. Час від часу його обличчя відгукується на щось, почуте від мене: він ледь зводить брови чи кутик вуст смикається. Він поставив кілька запитань, переважно уточнював якісь дрібнички, на кшталт «а коли саме це було?». Послідовність подій у моїй голові чітка, але пояснити її комусь — завдання нівроку, теоретично дуже просте, але насправді таке, що вимагає неабияких зусиль. Це чимось схоже на спробу скласти ланцюг із кісточок у доміно. Одна подія неминуче тягне за собою іншу.

Дорогою до лісу ми мовчимо. Дерева вищі, ніж я був запам’ятав, — мені вже не доводиться пригинатися, щоб маківкою не чіпляти гілки. Я замислююся про те, на скільки дерево виростає впродовж десяти років, тягнуся, щоб помацати кору, наче оцей вузлуватий стовбур — плече старого приятеля, з яким я мимохідь вітаюся. Але ні ж бо: у мене немає старих приятелів, за винятком Філіппи. Якої думки тепер про мене всі інші? Не знаю, я з ними ще не бачився.

З хащів виходимо на берег. Він зовсім не змінився. Біла рінь, що нагадує сіль, довжелезні вервечки бувалих у бувальцях лавок. Повітка, де колись на Гелловін Джеймс обливав мене бутафорською кров’ю, похилилася — це тепер така собі Пізанська вежа в мініатюрі.

Колборн ховає руки до кишень і дивиться на воду. Звідси ледь видно інший берег — тьмяну смугу між деревами та їхніми відображеннями в озерній гладіні. Вежа стирчить над лісом, наче якась казкова фортеця. Я відраховую три вікна збоку, щоб знайти те, що колись було навпроти мого ліжка, — вузьку чорну шпарину в сірій кам’яній стіні.

— Тієї ночі було зимно? — питає Колборн. — Щось я не пригадую.

— Так, доволі зимно... — я розмірковую, чи зберігся той просвіт у верховітті над садом, а чи гілки сплелися й сховали його. — Принаймні мені так здається. Ми всі тоді пили, а пиячили ми завжди надміру, так наче хтось саме цього від нас очікував. Культ надмірностей: алкоголь, наркотики, секс і кохання, гордість, заздрість і помста. Ні в чому не знали міри.

Колборн хитає головою.

— Щоп’ятниці в мене не виходить заснути — лежу й розмірковую, які ще дурості утне якийсь підпиткуватий хлопак і чому саме вранці мені доведеться давати раду.

— Вже не доведеться.

— Так, і справді. Тепер перейматимуся виключно через власних малих.

— Скільки їм?

— Чотирнадцять, — відповідає він якось так, начебто сам собі не йме віри. — Цієї осені йдуть до старшої школи.

— У них усе буде добре, — кажу йому я.

— Звідки ти знаєш?

— Бо в них кращі батьки, ніж були в нас.

Він усміхається, розмірковуючи, чи, бува, не знущаюся я. Відтак киває в бік Замку.

— Хочеш, підемо на південний берег?

— Поки що ні... — я сідаю на пісок і дивлюсь на нього знизу вгору. — Це довга історія. Вам іще багато чого не відомо.

— У мене цілий день попереду.

— Що, так і стовбичитимете аж до сутінків?

Він кривиться, але все ж таки опускається на пісок поруч зі мною; з озера дме вітерець.

— Отже, — каже він. — Скільки з того, що ти розповів мені про ту ніч, було правдою?

— Усе, — відповідаю я, — певною мірою.

Пауза.

— Ми що, знову гратимемо в цю гру?

— А я // В безчесті чесний, у брехні правдивий... [63] — озиваюся до нього.

— А я ж бо вважав був, що у в’язниці з тебе вибили цю дурню...

— Тільки завдяки цій дурні я там і вижив.

Упевнений, є одна річ, якої Колборн ніколи не збагне: мова потрібна мені, як їжа, для того, щоб жити, — лексеми, морфеми, фрагменти значень підживлюють мене розумінням того, що так, і справді на позначення всього цього існує якесь слово. Хтось і раніше це відчував.

— Чому ти просто не розповіси мені, що саме тоді сталося? Без оцієї вистави? Без цих своїх поетичних витребеньок?

— Для нас усе було виставою... — Легенька, не призначена для інших усмішка заскочує мене зненацька, і я опускаю очі, сподіваючись, що він не помітить. — Для нас усе було поетичним...

Колборн якийсь час мовчить, а тоді каже:

— Твоя взяла. Розповідай як заманеться.

Я дивлюся понад озером на верхівку Вежі. Якийсь великий птах — можливо, яструб — поволі, ліниво кружляє понад деревами — вишуканий чорний бумеранг на тлі сріблястого неба.

— Вечірка розпочалася близько одинадцятої. До першої години ночі ми всі налигалися, і Річард найдужче. Розбив склянку, перерахував зуби якомусь хлопу. Відбувалася якась огидна дурня, усе пішло шкереберть. А о другій я був нагорі, у ліжку з Мередіт.

Навіть не дивлячись на Колборна, я відчуваю, що він розглядає мій профіль, але не зводжу на співрозмовника очей.

— То це правда? — питає він, і я зітхаю, роздратований ноткою подиву в його голосі.

— А хіба мало було свідків?

— Двадцять налиганих ущент підлітків на вечірці, лиш один із яких і справді щось бачив...

— Ну, він же не сліпий.

— Отже, між вами таки щось було.

— Так, — кажу я. — Між нами таки щось було.

Не знаю, про що розповідати далі. Певна річ, Мередіт повністю підкорила мене. Вона, наче богиня Афродіта, вимагала всезагального захоплення й обожнювання. Але що то була за слабкість, яку вона раптом відчула до мене, дрібної ручної тваринки? Просто-таки незбагненна таємниця.

Поки я розповідаю про все Колборнові, у моєму животі звивається хробачком відчуття провини. Наші стосунки викликали особливу цікавість, але Мередіт відмовилася свідчити під час суду наді мною, уперто наполягаючи, що вона буцімто не пам’ятає нічого з того, про що всім аж так кортіло дізнатися. Декілька тижнів на неї полювала преса, і ця увага виявилася надмірною навіть для Мередіт. Коли мені винесли вирок, вона повернулася до своєї квартири на Мангеттені й десь із місяць сиділа там безвилазно. (Її брат, Калеб, потрапив до новин ще до того, як туди вскочила вона, коли зламав якомусь папараці щелепу портфелем. Після цього ті стерв’ятники втратили до них цікавість, а я почав ставитися до Калеба значно приязніше.)

Мередіт урешті-решт потрапила на телебачення — зараз вона грає головну роль у серіалі про юристів, в основу якого лягла трилогія про Генріха VI. У в’язниці серіал користувався неабиякою популярністю — не через те, що першоджерелом була шекспірівська хроніка, а завдяки тому, що багато екранного часу Мередіт вештається в обтислих пеньюарчиках, які щедро демонструють її принади. Вона приїжджала мене навідати — лиш один раз, — і, коли пішов поголос, що в мене з нею щось на кшталт роману, інші в’язні раптом почали неабияк мене поважати. Якщо на мене напосідалися, вимагаючи подробиць, я розповідав про те, що можна було самотужки знайти в інтернеті, а чи про те, що було цілком очевидним: вона й справді руда від природи, у неї маленька родимка на стегні й у сексі вона гаряча штучка. Про інтимніші речі я мовчав: про те, що кохалися ми ніжно й несамовито, про те, що, попри свою звичку лихословити, у ліжку вона хіба шепотіла мені на вухо: «Божечки, Олівере!..» — про те, що ми, можливо, навіть кохали одне одного — десь хвилину чи дві.

Колборну я розповідаю все лише в загальних рисах.

— Знаєш, вона ж тоді прийшла до мене вночі, — каже він, впираючись п’ятами в пісок. — Дзвонила у двері, поки ми не прокинулися, я відчинив — а вона стовбичить на порозі в цій своїй дурнуватій сукні, мерехтить, наче різдвяна ялинка... — він майже сміється. — Я вирішив, що все це мені сниться. Вона вдерлася до будинку, заявила, що їй треба зі мною поговорити, що зачекати це не може, що у вас там вечірка і лише зараз ви її не шукатимете.

— Коли це було?

— Того тижня, коли ми тебе заарештували. Здається, у п’ятницю.

— То от куди вона ходила... — Він кидає на мене погляд. І я знизую плечима. — Я її шукав.

Ми занурюємося в тишу — чи то майже в тишу, якщо не зважати на віддалене пташине цвірінькання, шамотіння вітру в глиці, шелест хвиль, що лоскочуть берег. Історія змінилася, ми обоє це відчуваємо. Усе відбувається так само, як десять років тому. Ми бачимо Річарда у воді й розуміємо, що тепер усе ніколи вже не стане таким, як було колись.

СЦЕНА ПЕРША

Річард потягнувся до нас — і цим остаточно зірвав світ з орбіти. Усе похилилося, рвонулося кудись уперед. Щойно промовивши ці три слова — «Він іще живий!», — Джеймс сторчголов помчав до краю пірса.

— Річарде! — проквилила Рен, звук вийшов якийсь придушений і мимовільний, наче кашель.

її кузен судомно бився у воді, яскраво-червона кров булькотіла в нього на губах, простягнута до нас рука хапала повітря.

— Джеймсе! — Александрів голос, різкий і відчайдушний, розрізав напівтемряву. — Олівере, тримай його!

Я, перечіпаючись об власні ноги, зірвався з місця, важко гупаючи по вологих дошках, охоплений незрозумілим страхом: а що, як Джеймс кинеться у воду і дозволить Річардові потягнути себе на дно?..

— Джеймсе! — мої пальці ковзнули по спині його куртки, ухопивши порожнечу. — Стривай!

Я ще раз навмання змахнув рукою і незграбно перехопив його за талію. Джеймс утратив рівновагу, хитнувся вперед, здивовано скрикнувши. Якоїсь жахливої миті вода рвонулася нам назустріч, але саме коли я зойкнув, вирішивши, що ми от просто зараз беркицьнемося в озеро, Джеймс долілиць повалився на пірс, а я гепнувся на нього зверху. Біль проштрикнув кістки, але я не зрушив із місця, сподіваючись, що моєї ваги буде достатньо, щоби втримати Джеймса.

Рен спробувала знову покликати Річарда, але зайшлася придушеним кашлем і затнулася.

— Він нас чує? — спитав Александр. — Боже милий, він що, нас чує?

Моя голова звисала над краєм пірса, у скронях стугоніла кров, очі були широко розплющені. Річард щось булькотів крізь густий кривавий слиз у роті. Його кінцівки були покручені, зігнуті, наче зламані пташині крила — геть-чисто пташеня, яке виштовхнули з гнізда, коли воно ще не здатне було полетіти. У пам’яті раптом виринув «Гамлет». «Ми не зважаємо на призвістки. Без божої волі й горобець не загине»⁶⁷.

— Він не помер! — Джеймс звивався там, піді мною. — Він не помер, пусти мене!

— Ні! — різко вигукнув Александр. — Стривайте...

Раптом я почув голос Філіппи — близько, ближче за Александрів.

— Олівере! — руки її лягли мені на плечі, вона потягнула мене геть від краю пірса. — Підводься, — наказала вона. — Забери його геть звідси.

— Джеймсе, ходімо!

Я потягнув його назад, ривком підвів на ноги. Джеймс якось кволо напружився у мене в руках, і я на мить злякався, що, можливо, зламав йому ребра. У нас за спинами стояла навколішки, тихенько квилячи, Рен, а біля неї скоцюрбилася

Мередіт. Її обличчя пополотніло — але па ньому була радше лють, ніж жах.

— Відпусти мене! — видихнув Джеймс, мляво штовхаючись. — Відпусти ме...

— Не відпустить, якщо ти збираєшся утнути якусь дурню, — промовив Александр. — Просто зачекай трохи...

— Не можна чекати, він же вмирає!

— І що ми зробимо, стрибнемо у воду й урятуємо його? Уся королівська кіннота й уся королівська рать? Заткайся і поміркуй, увімкни голову бодай на мить!

— Про що поміркувати? — спитав я, і досі тримаючи Джеймса, хоча й не розумів до пуття, нащо це роблю.

— Як це взагалі сталося? — спитав Александр, ні до кого не звертаючись.

— Ну, він упав... — відразу озвалася Філіппа. — Мабуть.

— Просто впав? — запитав я. — Піп, ти на обличчя його глянь!..

— Отже, він вдарився й розбив голову, — сказала Мередіт. — Зважаючи на те, скільки він видудлив, тебе що, і справді це дивує?

— Господи, Річарде... — повторила Рен, але тепер вона говорила обурено, сердито витираючи очі. — Річарде... дурню ти такий...

— Агов! Припини це! — Александр підхопив її і поставив на ноги. — Не тужіть за ним, Річард сам, хай йому трясця, винен...

— Ви всі здуріли? — видихнув Джеймс, дивлячись геть божевільними очима то на одного з нас, то на іншого. Він нарешті припинив пручатися, наче забув, що я його тримаю. — Ми маємо йому допомогти!

— Маємо? — Александр різко розвернувся й рвучко ступив до нас. — Тобто от просто-таки маємо? Серйозно?

— Александре, він ще живий!..

— Еге ж бо...

— Що ви..? — почав був я, але жоден з них мене, мабуть, не почув.

— Не можна отак просто стовбичити й сперечатися, як це сталося, треба щось робити... — заговорив Джеймс, але Александр його перепинив:

— Слухай, я знаю, у тебе патологічна потреба грати героя, але зараз зупинися на мить і запитай себе, чи не буде так краще для всіх.

Я із жахом дивився на нього.

— Що ти такс кажеш? — кволо пробурмотів Джеймс, наче знав відповідь наперед.

Александр стояв, притиснувши довгі руки до тулуба, його аж смикало від якоїсь шаленої внутрішньої напруги. Він озирнувся через плече на воду. Річард уже не бився, він лежав моторошно незрушно, наче вдаючи мертвого. Вода була гладенькою і темною, наче оксамит, якщо не зважати на легенькі брижі від Річардового дихання.

«Якщо це станеться тепер, то не станеться потім»[64].

— Я маю на увазі, давайте спочатку все добре обмізкуємо, а тоді вже діятимемо, — промовив Александр. На скронях у нього, попри вогку листопадову остуду, виблискував піт. — Я про те, що... ви що, уже геть забули, як він поводився впродовж цих останніх кількох тижнів? Як він нас мотлошив на сцені, так що ми тепер усі в синцях? Як він мало не втопив тебе на Гелловін? А вчора? — він озирнувся до мене. — Я про вас із Мередіт!

Груди мені проштрикнув гострий біль.

— Річард геть схибнувся. Ви просто не чули, як він горлав, що саме з вами зробить, коли до вас дістанеться. Якби він зараз не лежав у воді, то там, найімовірніше, лежав би ти, Олівере.

— Нам довелося відтягувати його, щоб він не ломився у двері, — промовила Філіппа. Я й забув, як близько вона стояла, поклавши руку мені на спину. Згадав про це аж тепер, коли Філіппа заговорила і я почув, як бринить її голос. — Він так жбурнув Александра в стіну, що той її мало власним тілом не виніс.

— Та я — то дурниці... а Рен? — спитав Александр, звертаючись до Джеймса, а не до Філіппи. — Ти ж там був, ти сам усе бачив.

— Що він накоїв? — спитала Мередіт, коли Джеймс не відповів. Рен щільно замружилася. — Що він з нею зробив?

— Вона намагалася зупинити його, коли він помчав геть, — заговорила Філіппа, притишивши голос, — майже пошепки, наче Річард міг почути. Наче вона боялася його розбудити. — Він просто жбурнув її через усе подвір’я. Міг їй усі кістки переламати.

— Що, гадаєш, це все отак-от просто завершиться? — спитав Александр, у його голосі бринів страх. — Ти що, справді віриш, що ми зараз витягнемо Річарда з води, він одужає і ми всі знову станемо друзями?

Відповіддю йому була хитка тиша. «Якщо це станеться те-пер, то не станеться потім».

Александр нервово запхав руку до кишені й витягнув недопалок цигарки. Припалив його запальничкою, прикриваючи вогонь складеною кошичком долонею, наче це був бозна-який скарб. Після першої затяжки він стенув плечима, а після другої його голос зазвучав тихіше, хай навіть не зовсім твердо.

— Можете не казати цього вголос, якщо не хочете. Але п’ять хвилин тому, коли ми думали, що він мертвий, що саме ви відчули?

Обличчя Філіппи було попелясто-білим, але геть позбавленим виразу. На щоках у Рен виблискували сріблясті доріжки сліз. Мередіт стояла виструнчившись, незворушна, наче статуя. Джеймс завмер між нею та мною, розтуливши губи в якомусь жалюгідному, дитячому страху. Довкола нас, наїжачившись, здіймалися чорні силуети дерев, моторошно рівні й незрушні, і тонкі хмари тягнулися молочним небом, наче дим. Світ уже не був темним; до нього прийшло холодне світло, воно лежало низько біля обрію, скрадалося нічийною землею між днем і ніччю. Я примусив себе глянути туди, вниз, на Річарда. Якщо він досі дихав, я цього не чув, але навіть зараз, у цій тиші, він лежав, вишкіривши закривавлені зуби. На кінчику язика в мене билося непозбувне бажання зізнатися в тому, що тієї фатальної миті, коли я вирішив, що він мертвий, єдине, що я насправді відчув, — це полегшення.

— Так, — промовила Мередіт. Чомусь здавалося, що вона зараз відповідає за нас усіх. Її тепла життєрадісність де й поділася; у зимній розважливості й спокої, з якими вона трималася, було щось, від чого мене аж сироти взяли. — І що ти пропонуєш? Що ми зараз маємо зробити?

Александр знизав плечима, і в цьому простому безглуздому жесті було щось моторошно доленосне.

— Нічого.

Доволі довго всі мовчали. Ніхто не заперечував. Мене вразило це мовчання, аж тоді я усвідомив раптом, що й сам не пустив ані пари з вуст.

Нарешті в мертвому повітрі забринів Джеймсів голос.

— Ми маємо йому допомогти. Мусимо.

— Чому, Джеймсе? — тихо, з докором спитала Мередіт, ніби він якимось чином її зрадив. — Ти ж як ніхто маєш це розуміти... Ми нічогісінько йому не винні.

Джеймс відвів очі — можливо, через зневагу, а може, й через сором, — і Мередіт звернула свій погляд Медузи Горгони на мене. Близькість минулої ночі в найдрібніших подробицях підступилася крадькома й полонила мій розум: вологі губи на моїй шкірі, огидні відбитки Річардових пальців на її тілі... І хтозна, що з цього було переконливішим. Я важко сковтнув клубок у горлі.

«Якщо не станеться тепер, станеться колись»[65].

Александр вагався, він ладен був утрутитися, але промовчав, коли я зрушив із місця, переступив з ноги на ногу та став між Джеймсом і ними всіма. Джеймс здригнувся від того, як важко лежали мої руки в нього на плечах.

— Ніхто ж не бере з собою того, що кидає тут, то чому б не покинути його раніше? Що буде, те й буде[66], — промовив я.

Джеймс дивився на мене з просто нестерпним сумнівом, ніби я був незнайомцем, чужою людиною, яку він навіть не впізнавав. Я притягнув його трохи ближче до себе, намагаючись якось пояснити йому: я просто хочу, щоб він і всі решта були цілі й неушкоджені, щоби більше не боялися... прагну цього дужче, ніж зберегти Річардові життя, і тепер ці два прагнення взаємовиключні.

— Джеймсе, будь ласка. Хай собі...

Він іще мить витріщався на мене, а тоді знову опустив голову.

— Рен? — гукнув він, ледь озирнувшись — так, щоби бачити її хіба краєм ока.

Вона здавалася неймовірно юною; зіщулилася між Мередіт та Ллександром, міцно обхопивши себе руками за талію, наче їй просто несила було їх розтиснути. Але з цих зимних карих очей ніби десь поділася вся колишня лагідність, наче Рен її виплакала. І тепер вона не відповіла вголос, навіть не розтулила губи — просто повільно кивнула.

Так.

Якийсь звук, схожий на болісний сміх, зірвався з Джейм-сових губ.

— Тоді гаразд, — промовив він. — Хай помре.

Полегшення, цей мерзенний наркотик, знову ринуло по моїх венах — спочатку гостре й прозоре, а наступної миті все в мені наче затерпло. Я почув, як видихнув хтось із присутніх, — можливо, Філіппа, — і зрозумів, що це відчуття охопило не лише мене. Обурення, яке мали б зараз відчувати, ми тихо приспали, придушили, наче облудний поговір, не давши йому нагоди бути почутим. Хай там що ми зробили б — чи то пак не зробили б, — нам здавалося, що, оскільки ми діяли всі разом, то особисті гріхи можна в якийсь спосіб відпустити. Співучасть — найкраща розрада.

Александр хотів щось сказати, але вологий хлюпіт змусив нас озирнутися до озера. Річардова голова перекотилася набік, вона опустилася вже так низько, що вода булькотіла біля його носа й рота. Навколо Річардового обличчя розповзалася темна криваво-червона пляма. Усе його тіло напружилося, закам’яніло, м’язи на шиї і руках були випнуті, як сталеві троси, хоча, здавалося, він не в змозі був поворухнутися. Ми дивилися на Річарда, застиглі, наче паралізовані. Пролунав якийсь віддалений стогін, звук, що бився десь у Річарда всередині, не годний знайти виходу. Його тілом пройшла остання судома, долоня, яка досі намарно тягнулася на звук наших голосів, раптом розкрилася, як квітка. Пальці розпружилися, тоді знову стиснулися, увіп’ялися в долоню. А тоді все стихло.

Нарешті Александр опустив плечі, і весь дим, який він утримував у легенях, ринув назовні.

— Так, — звернувся він до нас, раптом ставши таким самим спокійним і тихим, як озеро за його спиною. — І що тепер?

Запитання було настільки безглуздим, і вимовив він його таким недолуго-буденним тоном, що мені довелося зціпити зуби, щоби придушити істеричний сміх. Мої однокурсники заворушилися, заходилися ззиратися, розвернувшись спиною до води. їхні обличчя були спокійні, невиразні; паніка, що проймала всіх ще хвилину тому, де й поділася. Тепер не було жодного сенсу метушитися. Жодного сенсу квапитися. Я не міг не розмірковувати над тим, чи в мене самого обличчя зараз таке саме невиразне. Можливо, я виявився все ж таки кращим актором, ніж завжди вважав, і ніхто з них не запідозрив, що моєму горлі зараз б’ється якийсь збочений мовчазний сміх?

ФІЛІППА: Нам треба вирішити, що ми казатимемо поліції. Як саме пояснюватимемо, що сталося.

АЛЕКСАНДР: З ним? Та хтозна. Мені невтямки навіть, де я сам до півночі був.

МЕРЕДІТ: Так казати не можна. У нас тут мертве тіло, а тобі невтямки, де ти був?..

Я: Боже, ну це ж не хтось із нас зробив...

ФІЛІППА: Ні, певно, що ні...

Я: Він напився. Налигався як чіп і подався світ за очі до лісу.

РЕН: Вони захочуть знати, чому ніхто з нас за ним не пішов.

АЛЕКСАНДР: Може, тому що він — довбаний психопат, який не гребував розпускати руки й навіть жбурнув тебе через усе подвір’я?

МЕРЕДІТ: Ти ідіот, чи що? Їй не можна таке казати, це схоже на мотив.

ДЖЕЙМС: Тоді тобі теж краще не казати, де ти була.

Він говорив так тихо, що я заледве його почув. Джеймс дивився на Мередіт, його погляд був невиразний, а обличчя — біле й застигле, наче гіпсова маска.

— Вибач, — сказала вона, — а який у мене мотив убити свого хлопця?

— Ну, от у мене, наприклад, з усіх подій цієї ночі в голові відклалося те, що твій хлопець привселюдно назвав тебе хвойдою, а ти, щоб йому помститися, помчала нагору трахатися з Олівером. Чи я щось пропустив?

Він дивився тепер не на Мередіт, а на мене, і я знову відчув той самий більу грудях, наче Джеймс ухопив невидимий кинджал і прокрутив його в мене між ребер.

— Слухай, він має рацію, — промовила Філіппа, перш ніж Мередіт устигла заперечити. — Ми не знаємо, що саме сталося з Річардом, але немає жодного сенсу все ще дужче ускладнювати. Менше скажемо — швидше відкараскаємося.

— Гаразд, але бійку в кухні не приховаєш, її пів академії бачило... — озвався Александр, а потім тицьнув у наш із Мередіт бік. — А ще хтось заскочив цих двох недоумків, коли вони зажималися на сходах...

— Той хтось був п’яний, — відрубала Мередіт. — Ще п’яніший за тебе, а тобі самому невтямки, де ти був.

Їх перебила Філіппа.

— Ми всі багато пили, тому, якщо не бажатимете відповідати на якесь запитання, просто кажіть, що не пам’ятаєте.

— А все інше? — спитав Джеймс.

— Ти про що? — скинулася Рен. — Яке ще «все інше»?

— Ти знаєш, про що я. Про те, що було до.

Філіппа, як завжди, збагнула найшвидше.

— Жодного слова про Гелловін, — сказала вона. — Ані про нього, ані про сцену вбивства Цезаря, ані про все інше.

— То що, — спитав Александр, — це виходить, що аж до вчорашнього вечора все типу було чудово?

Обличчя Філіппи було геть невиразним, і я раптом уявив, як вона сидить навпроти якогось поліціянта-новачка — спина виструнчена, коліна зсунуті, — готова відповісти на будь-яке запитання, що їй поставлять.

— Саме так, — кивнула вона. — Аж до вчора все було чудово.

Рен пошурхала носаком черевичка по пірсу, дивлячись кудись убік, щоб не зустрітися поглядом ні з ким із нас.

— А сьогодні вранці? — спитала вона кволо.

— Тут ніхто не буває, окрім нас сімох, — озвався Александр. — Отже, скажемо, що ми просто його знайшли.

— А що ми буцімто робили до того? — спитав я.

— Спали, — відповіла Мередіт. — Ще навіть не розвиднілося.

Але саме коли вона це промовила, між деревами розлупився дзвінкий пташиний спів, і ми зрозуміли: часу обмаль. Я глянув у кінець пірса, туди, де у воді незрушно лежав Річард. Я й досі не міг викинути з голови отого нещасного гамлетівського горобця. «Головне — бути готовим»[67].

Александр сказав приблизно те саме, але висловився значно простіше:

— Котра зараз година? І... чи він точно... теє? Ми цього певні?

— Ні, — відповіла Філіппа. — Але, перш ніж викликати поліцію, треба пересвідчитися.

Знову запала тиша, і вона була достатньо довгою, щоб страх, про який ми на мить забули, знову нагадав про себе.

— Я все зроблю, — сказала Мередіт.

Вона розчепіреними пальцями провела по волоссю, а тоді опустила руки. Я тисячі разів бачив, як вона це робить — прибирає волосся з обличчя, збирається на силі й ступає у світло софітів. Але спостерігати, як Мередіт зникає в крижаній воді, — то було для мене занадто.

— Ні. Усе зроблю я.

Вони подивилися на мене, як на божевільного. Усі, крім Мередіт. Її обличчям промайнуло щось схоже на розпачливу вдячність — так стрімко, що я заледве помітив цей вираз.

— Гаразд, — сказала вона. — Іди.

Я кивнув, радше собі самому, ніж звертаючись до інших. Коли заговорив, думав я лише про неї, а не про те, що саме мені доведеться замість неї зробити. Решта розступилися, відкривши для мене вузький прохід до кінця пірса. Я кілька секунд стояв незрушно, мовчки, аж тоді ступив уперед. Три повільні кроки — і всі наші лишилися в мене за спиною. Я повагався, нахилився, щоб роззутися. Ще три кроки. Я роз-стібнув блискавку на куртці, скинув куртку на пірс, стягнув футболку. Холодне повітря опалило мою оголену шкіру, по

голові, по спині, по руках і ногах залоскотали сироти, кожна волосинка на тілі стала сторч. Ще три кроки.

Озеро ніколи не здавалося таким величезним, таким темним і глибоким. Річард уже майже пішов під воду, наче статуя, що впала з п’єдесталу, над поверхнею виднілися хіба якісь схожі на мармурові фрагменти — три напівзігнуті пальці, вигин ключиці, чуттєва лінія горла. Страждання, вирізьблене в камені. Шкіру його вкривала тонка ясно-червона плівка, надто яскрава, надто кричуща для цього царства туманно-сірого й вічнозеленого. Страх нещадно увіп’явся мені в серце, здушив його в маленький твердий клубок, наче вишневу кісточку.

Я дивився на Річарда, поки не зрозумів, що в мене застигне кров, якщо я от просто зараз не ворухнуся. Озирнувся на інших, щоб сказати, що не зможу — не зможу наблизитися, не зможу зануритися в чорну воду, не зможу помацати це понівечене горло, щоби перевірити, чи є пульс. Але коли я побачив, як вони з’юрмилися, наче п’ятеро дітей, що бояться темряви, і витріщаються на мене, ніби чекаючи розради, власний страх здався мені егоїстичним.

Я затримав подих, заплющився і зробив крок із пірса.

СЦЕНА ДРУГА

Минуло дві години, а мене й досі трусило. Ми сиділи вервечкою попід стіною в коридорі третього поверху, де було, м’яко кажучи, дуже тепло. Мені дали ковдру й сухі джинси, але нагоди прийняти душ не було. А ще гірше за невідступну холоднечу було відчуття, що озерна вода й Річардова кров всоталися в мою шкіру, що вони палять мене, що роз’їдають кожен сантиметр мого тіла. Філіппа, яка сиділа ліворуч так близько, що мені було аж трохи ніяково, раптом, навіть не глянувши на мене, легенько, майже невагомо поклала руку на мій зап’ясток — на внутрішній його бік. Вона, Джеймс, Александр і Рен уже дали свідчення. Мередіт саме була в кабінеті, її допитували, а я в якомусь кататонічному ступорі чекав, коли прийде моя черга.

Двері прочинилися з важким шурхотом, і на порозі з’явилася Мередіт. Я намарно намагався перехопити її погляд, аж тоді почув голос Голіншеда:

— Містере Марксе!

Рука Філіппи зісковзнула з моєї. Я звівся й рушив до дверей — уривчастою механічною ходою Бляшаного Лісоруба. Зупинившись на порозі, я знову озирнувся на однокурсників. Ті сиділи, відвернувшись, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене... всі, за винятком Александра, який ледь помітно мені кивнув. Я опустив голову й увійшов до кімнати.

Вона виявилася більшою, ніж я очікував, — схожа на галерею, але з низькою стелею і не така світла. Вікна виходили на довгу під’їзну алею Холлу, велична кована брама там, удалині, здавалася гострими чорними смугами. Коли за спиною гучно грюкнули двері, я здригнувся. У кімнаті було четверо. Фредерік стояв у кутку біля вікна; Голіншед, тицьнувшись підборіддям у груди, прихилився до величезного столу з лев’ячими пазуристими лапами замість ніжок; Ґвендолін сиділа за столом, сперши голову на руки. А ще тут був молодший за них усіх чоловік із широкими плечима й рудуватим волоссям, вбраний у брунатну куртку-бомбер та сорочку з краваткою. Я краєм ока бачив його в Замку, перш ніж нас усіх зігнали до Холлу.

— Доброго ранку, Олівере.

Він простягнув мені руку, і я потиснув її холодними вологими пальцями, усвідомлюючи, що, мабуть, виглядаю трохи кумедно в цій битій міллю ковдрі, яка звисає в мене з плечей, наче мантія скинутого з трону короля.

— Це детектив Колборн, — промовив Голіншед. Він глянув на мене понад скельцями окулярів, обличчя його було суворим, майже безжальним. — Він поставить вам кілька запитань про Річарда.

Ґвендолін тихо схлипнула й затиснула рота долонею.

— Гаразд, — сказав я. Здавалося, замість язика в мене наждак.

— Не хвилюйтеся, — промовив Колборн, і в голові в мене раптом прокотився луною той самий істеричний сміх, що й дві години тому. — Мені просто треба, щоб ви розповіли, що саме сталося, а якщо не пригадуєте чогось, то так і кажіть, що не пам’ятаєте. Краще ніякої інформації, ніж хибна.

— Гаразд.

— Може, сядете? Так нам буде простіше.

Він жестом указав на стілець у мене за спиною. Ще один стояв біля Голіншедового столу, розвернутий до мене. Порожній.

Я опустився на стілець, міркуючи, чи, бува, він не зникне в повітрі, перш ніж я на нього сяду, і чи не опинюся на підлозі. Тієї миті ніщо довкола не здавалося надійним і міцним — навіть меблі. Колборн сів навпроти мене на інший стілець і запхав руку до кишені. Він витяг маленький чорний диктофон і поклав його собі за спину, на край Голіншедового столу. Гаджет уже був увімкнений, мені підморгував маленький червоний вогник.

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму нашу розмову? — спитав Колборн доволі чемно, але я знав, що відмовитися не можна. — Якщо не буде потреби конспектувати все почуте в нотатнику, я зможу повністю зосередитися на вашій розповіді.

Я кивнув і поправив ковдру. Гідність зараз нічого не важила, і до того ж я просто не знав, куди подіти руки.

Колборн подався вперед і почав:

— Отже, Олівере... Можна звертатися до вас просто на ім’я?

— Так, звісно.

— Отже, ви — студент четвертого курсу театрального факультету.

Я не знав, чи чекають від мене відповіді, тому озвався з крихітним запізненням.

— Так.

Колборн, здавалося, цього не помітив, натомість перейшов до наступного не-запитання.

— Декан Голіншед сказав мені, що ви з Огайо.

— Так, — знову із запізненням кивнув я.

— Скучили за домівкою? — спитав він, і я відчув щось дуже схоже на полегшення.

— Ні, — я міг би відповісти, що домівкою для мене став Деллекер, але мені не хотілося казати більше, ніж було потрібно.

КОЛБОРН: Ви з великого міста?

Я: Мабуть, можна сказати, що із середнього. З більшого за Броудвотер.

КОЛБОРН: У школі грали в театрі?

Я: Так.

КОЛБОРН: Подобалося? Як воно все було?

Я: Нормально. Не так, як тут.

КОЛБОРН: Бо тут..?

Я: Краще.

КОЛБОРН: У вас близькі стосунки? Я маю на увазі, у вас шістьох?

Це прозвучало незвично. Нас завжди було семеро.

— Наче в братів і сестер, — сказав я і негайно пошкодував про це, чекаючи, коли ж тепер прозвучить слово «суперництво».

— Ви живете в одній кімнаті з Джеймсом Ферроу, — тихіше продовжував Колборн. — Ви провели минулу ніч саме в ній?

Я кивнув — боявся, що голос зірветься, а тому не наважувався заговорити. Ми вирішили, що Джеймс підтвердить мої слова. Те, що якийсь п’яний першокурсник бачив мене на сходах із Мередіт, геть не означало, що ми мусимо зізнатися в тому, що відбувалося далі.

— О котрій ви лягли? — спитав Колборн.

— О другій... Чи о пів на третю... Десь так, мабуть.

— Гаразд. Розкажіть мені, що відбувалося на тій вашій вечірці. І якомога докладніше.

Я перевів погляд із Колборна на Фредеріка, потім на Голіншеда. Ґвендолін сиділа, втупившись у стільницю, її волосся здавалося якимось млявим, геть неживим.

— Неправильних відповідей тут немає, — додав Колборн. Його голос був ледь хрипкуватим, тому детектив здавався старшим, ніж насправді.

— Так, звісно. Перепрошую... — я міцніше стиснув ковдру. Чому ж ці кляті долоні такі вологі?.. — Отже... Ми з Джеймсом і Александром вийшли з ДИМу, коли вже минуло о пів на одинадцяту. Не квапилися, тому, мабуть, до Замку потрапили десь близько одинадцятої. Взяли собі випити, а потім загубили один одного в натовпі. Я просто... ну, тинявся там якийсь час... Хтось мені сказав, що Річард нагорі, пиячить самотою.

— Не знаєте, бува, чому він не спілкувався з іншими? — спитав Колборн.

— Та, власне, ні, — похитав я головою. — Я подумав, що він спуститься, коли сам захоче.

Колборн кивнув.

— Продовжуйте.

Я глянув у вікно на довгу звивисту дорогу, що вела геть із Деллекера й зникала в сірій габі.

— Я вийшов надвір. Побалакав із Рен. Потім із Джеймсом. А тоді... тоді ми почули... наче якийсь шум, ну, тобто в будинку... Пішли глянути, що там відбувається. На той час ми з Джеймсом залишилися вдвох. Куди поділася Рен, не знаю.

— І ви тоді були на подвір’ї, так?

— Так.

— Коли ви повернулися до приміщення, що саме там відбувалося?

Я посовався на стільці. Два різні спомини намагалися визначити, який із них візьме гору: те, як усе було насправді, і версія, якої ми вирішили дотримуватися.

— Та важко сказати напевне... — відповів я, відчувши якусь швидкоплинну втіху через те, що принаймні ці чотири слова відповідали дійсності. — Музика була дуже гучною, усі говорили водночас... але Річард когось ударив — я не пам’ятаю, як звуть того хлопа. Колін повів його до медпункту.

— Алан Бойд, — сказав Голіншед. — Ми з ним також поспілкуємося.

Колборн проігнорував це зауваження, його увага була прикута до мене.

— А що потім?

— Мередіки — ну, тобто Річард і Мередіт — посварилися. Точно не знаю, чому саме.

Точніше кажучи, я не знав, що з цього приводу розповіла Мередіт.

— Інші стверджували, що Алан приділяв їй трохи більше уваги, ніж Річард вважав припустимим, — зауважив Колборн.

— Можливо. Я не знаю. Річард був п’яний — ну, тобто геть налиганий. І бешкетував. Верз усіляку гидоту. Мередіт засмутилася й пішла нагору, щоби побути на самоті. Я пішов слідом за нею, просто хотів пересвідчитися, що з нею все гаразд. Ми трохи поговорили з нею в кімнаті... — з пам’яті зринули кілька яскравих кадрів: пасма темно-рудого волосся, що липло до помади на вустах, шовковисті чорні лінії підводки на повіках, бретелька сукні, що зісковзує з плеча. — Ми розмовляли в її кімнаті, а тоді Річард і собі піднявся нагору та почав гамселити у двері... — додав я, мабуть, занадто квапливо, сподіваючись, що Колборн не помітить, як маковіють у мене обличчя й шия. — Вона не хотіла з ним розмовляти, так йому й сказала, просто крізь двері, ми боялися їх відімкнути... Л тоді він нарешті пішов.

— О котрій це було?

— Боже, точно не пам’ятаю... Уже було пізно. Мабуть, десь о пів на другу...

— Коли Річард пішов, ви знали, куди саме він подався?

— Ні, — сказав я, відчуваючи, що дихати стає трохи легше. Ще дещиця правди. — Ми якийсь час іще залишалися в кімнаті.

— І коли саме ви з неї вийшли?

— Усі вже розійшлися. Я пішов нагору й ліг. Джеймс уже був у ліжку, але ще не спав. — Я спробував уявити, як він перекочується на бік, щоб пошепки потеревенити зі мною через усю кімнату. Але натомість бачив тільки тьмяне жовте світло у ванній, пару й струмені гарячої води, які спотворювали Джеймсові риси в дзеркалі. — Він мені сказав, що Річард подався до лісу з пляшкою скотчу.

— І ви більше нічого про нього не чули?

— Аж доки Александр його не знайшов? — призма споминів минулої ночі розкололася, мене оповила ранкова остуда. Я наче відчував воду — на власній шкірі, на волоссі, попід нігтями. — Ні, не чув.

— Гаразд, — промовив Колборн. Його голос звучав м’яко, так розмовляють із наляканими кіньми й божевільними. — Вибачте, що питаю, але мені потрібно, щоб ви розповіли, що побачили сьогодні вранці.

Картинка й досі стояла в мене перед очима. Річард, на межі життя й смерті, закривавлений, жадібно хапає повітря, а ми всі просто дивимося, чекаючи, поки впаде завіса. Трагедія помсти, хотілося сказати мені. Либонь, сам Шекспір не впорався б краще.

— Я побачив Річарда, — відповів я. Не мерця в повному сенсі цього слова, але й не людину, яка спроможна самотужки триматися на воді. — Він наче завис там, посередині озера. Весь понівечений, потрощений, кінцівки якось неприродно вивернуті...

— І ви... — Колборн кашлянув, прочищаючи горло. — Ви спустилися у воду..

Він уперше ніби якось завагався.

— Так.

Я щільніше загорнувся в ковдру, наче вона могла мене вкрити, захистити від відчуття, що довкола мене змикається крижана вода. Сидячи в сухому теплому Голіншедовому кабінеті, я розумів, що ніколи цього не забуду: як стиснулися легені, так швидко, що мені здалося, ніби вони от-от вибухнуть, як я хапав повітря радше від шоку, ніж прагнучи кисню. Річардове обличчя, аж надто близько, біле, наче кістка. Кислуватий металічний сморід крові. Та божевільна тяга розсміятися раптом повернулася, нестримна, наче нудота, — на якусь болісну мить мені здалося, що мене зараз виверне на килим просто Колборнові під ноги. Я знову важко сковтнув, заганяючи каламуть назад. Сам Колборн зважив цей напад проявом емоцій і тактовно чекав, поки я опаную себе.

Нарешті я спромігся заговорити.

— Хтось же мав це зробити...

— І він був мертвим?

Я міг би розповісти йому, як воно було: як я потягнувся до Річардової шиї і виявив, що тіло холодне, що жилка, яка колись пульсувала люттю, нарешті вгамувалася. Натомість я сказав лише:

— Так.

Колборн дивився на мене холодним поглядом, зумисно невиразним, наче у гравця в покер. Перш ніж я замислився над тим, що саме він намагається від мене в такий спосіб приховати, детектив кліпнув і відкинувся на спинку стільця.

— Так, це, мабуть, було важко. Співчуваю.

Я кивнув, не впевнений, чи треба зараз йому подякувати, а чи йому за роботою належить висловлювати співчуття.

— Ще одне запитання, якщо дозволите.

— Так, якщо це треба, то слухаю вас.

— Розкажіть мені про останні тижні, — сказав він недбало, наче просив про щось цілком природне. — Ви всі перебували у стресі, і Річард, мабуть, потерпав від нього найдужче. Чи не помітили ви в його поведінці чогось дивного?

І знову мозаїка спогадів склалася, як вітражна шиба, зі скалок кольору та світла. Біле мерехтіння місяця на поверхні води в Гелловін, сині сліди на Джеймсових руках, яскрава стигло-червона цівка, що виповзає з-під шовкового рукава Мередіт. Усе в мене всередині, ще мить тому зав’язане вузлом, зведене судомою, несподівано розтиснулося. Пульс уповільнився.

— Ні, — відповів я. У моїй голові тихо лунали слова Філіппи. — Аж до вчора все було чудово.

Колборн дивився на мене пильно, зацікавлено.

— Гадаю, наразі це все, — промовив він після паузи, що здалася мені якоюсь аж надто довгою. — Я залишу вам свої контакти. Якщо щось спаде на думку, будь ласка, без вагань повідомте мені.

— Певна річ, — сказав я. — Так і зроблю.

Але, певна річ, не зробив. Лж доки не минуло десять років.

СЦЕНА ТРЕТЯ

На п’ятому поверсі Деллекер-Холлу були таємні апартаменти — вони призначалися для найшанованіших гостей закладу. У цьому химерному помешканні було три спальні, ванна кімната й велика спільна вітальня з каміном, елегантним вікторіанським гарнітуром і кабінетним роялем. Тут,

у Голсворт-Гаусі (таку назву апартаменти отримали на честь заможних родичів дружини Леопольда Деллекера), керівництво факультету вирішило сховати тих шістьох четвертокурсників, що залишилися, поки на південному березі озера юрмилися поліціянти.

Того вечора декана Голіншеда викликали на термінові збори до музичної зали, але він вирішив, що наша присутність на них не потрібна. Декан пояснив, що не хотів піддавати нас чи інших студентів спокусі пліткувати. Отже, поки вся академія чотирма поверхами нижче сиділа в приголомшеному мовчанні, Рен, Філіппу, Джеймса, Ллександра, Мередіт і мене ув’язнили біля каміна в Голсворт-Гаусі. Фредерікові та Ґвендолін не хотілося залишати нас повністю на самоті, тому за дверима, що відокремлювали апартаменти від решти п’ятого поверху, поставили вартову, одну з медсестер медпункту. Вона сиділа, шморгаючи в паперову серветку, і знехочу розв’язувала кросворд.

Я щосили нашорошував вуха, дослухаючись до задушливої тиші й несподівано гостро усвідомлюючи, що всі студенти академії зараз зібралися там, унизу, без нас. Вигнання виявилося просто нестерпним. У ньому відчувалося щось схоже на дамоклів меч, якийсь відтермінований осуд, страх, що нам винесуть вирок присяжні з числа наших товаришів. («О, пророчий // Мій здогаде!»[68]) Наше меркантильне полегшення через те, що Річарда більше немає, швидко квасніло. А я сам уже знайшов для себе тисячу причин боятися. Що, як хтось із нас мимоволі пробовкається? А чи заговорить уві сні? Чи забуде ту версію подій, яку ми домовилися всім розповідати? Або, можливо, нам так і доведеться ходити навшпиньки аж до скону, чекаючи, поки розірветься нитка, поки впаде сокира?

Александра, схоже, проймала та сама тривога.

— Як гадаєте, усім іншим розкажуть, що ми тут нагорі? — спитав він, так зосереджено втупившись у килим, наче в нього раптово з’явився рентгенівський зір, який давав змогу побачити, що відбувається там, унизу.

— Сумніваюся, — озвалася Філіппа. — Сюди достеменно нікого не пустять...

Пообіч її вуст залягли темні глибокі зморшки, вона ніби постарішала на десять років за ту саму кількість годин. Інші мовчали, марно дослухаючись до звуків, що долинали знизу. Джеймс сидів, міцно стиснувши коліна й обхопивши себе руками за плечі, наче геть задубів. Рен, яка влаштувалася у кріслі, здавалася принишклою і млявою, її руки й ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, ніби в покинутої напризволяще ляльки. Мередіт сиділа неподалік від неї на канапі, схрестивши ноги й стиснувши кулаки; від напруження вишукані обриси її тіла виглядали жорсткими й незграбними.

— Як гадаєте, що буде з «Цезарем»? — спитав Александр, коли йому стало остаточно несила терпіти тишу.

— Скасують, — озвалася Філіппа. — Знайти когось йому на заміну було би просто непристойно.

— Тобто на те, що «шоу має тривати», у цьому випадку начхати, так?

Я спробував — на одну жалюгідну мить — уявити, що хтось, будь-хто, перебере на себе Річардову роль. Із глибини пам’яті луною озвалися колишні погрози Ґвендолін змусити мене вивчити його репліки й замінити Річарда. Сама думка про це тепер спонукала мене зіщулитися, викликала опір.

— Але ж направду... — сказав я, злякавшись, що зірвуся на крик, якщо негайно не опаную свій голос. — Ви що, дійсно хотіли б повернутися на сцену без нього?

Хтось похитав головою; усі мовчали. Аж тут...

— Слухайте, це тільки мені здається... — почав Александр, — ...чи у всіх сьогодні найдовший день у житті?

— Ну... — озвався Джеймс, — ...у Річарда — точно ні.

Александр із роззявленим ротом витріщився на нього широко розплющеними очима.

— Джеймсе, — промовила Мередіт, — якого дідька?

Філіппа з присвистом видихнула, помасажувала чоло.

— Не варто, — сказала вона, а тоді підняла очі й обвела нас поглядом. — Не варто одне з одним сваритися й гиркатися. Не через це... «Запізнілий жаль // Минулого не верне. Що зробили, // Того не переробиш, друже мій»[69].

Александр зайшовся кволим безрадісним сміхом, який мені зовсім не сподобався.

— «Лягай, лягай, лягай!»[70] — пробурмотів він. — Хай йому грець, мені треба перекурити. І нащо тільки вони втелющили ту медсестру під дверима?

Александр зіп’явся на ноги, покрутився на місці, рухаючись швидко й нервово, як завжди, коли його щось засмучувало. Відтак заходився тинятися кімнатою безцільним зигзагом. Узяв кілька випадкових нот на роялі, тоді почав розчахувати дверцята шаф і порпатися на книжкових полицях.

— Що це ти робиш? — спитала Мередіт.

— Пійло шукаю, — озвався він. — Має ж тут бути якась ничка. Останнім у цій кімнаті зупинявся той хлоп, що написав книгу про Ніцше. Власною дупою закладаюся, що він алконавт.

— Як тобі взагалі може зараз кортіти хильнути? — спитав я. — У мене після вчорашнього й досі алкоголь аж у вухах хлюпає.

— Так отож... Клин клином вибивають... Ось! — він виринув із надр шафи в глибині кімнати, тримаючи в руці пляшку чогось бурштинового. — Хто буде бренді?

— Давай, — сказала Філіппа. — Може, попустить трохи.

Александр знову занурився з головою в шафу, звідти дзенькнули келихи.

— Хтось іще?

Рен промовчала, але, на мій подив, Джеймс і Мередіт одночасно промовили:

— Так, будь ласка.

Александр повернувся з пляшкою в одній руці й кособокою пірамідкою з чотирьох келихів у іншій. Він хлюпнув собі стільки бренді, що вистачило би спалити Холл на попіл, потім передав пляшку Філіппі.

— Не знаю, скільки тобі, — сказав він. — Особисто я планую так налигатися, щоб заснути.

— Не впевнений, що взагалі ще засну, — озвався я.

Понівечене Річардове обличчя — яскраве, наче карнавальна маска, — вигулькувало перед очима щоразу, як я їх заплющував.

Джеймс, який дивився у вогонь і гриз ніготь, виголосив:

— Мені здалось, що крик стояв: «Не спіть!»[71].

— Де спатимемо? — спитала Мередіт, не зважаючи на нього. — Кімнат лише три.

— Власне, ми з Рен можемо лягти в одній, — відповіла Філіппа, скоса глянувши на неї. Мередіт вдала, буцімто не чує.

— Хто до мене? — спитав Александр. Якусь мить чекав на відповідь, але так її й не отримав. — Та не зголошуйтеся всі відразу, ви що?

— Залишуся тут, — промовив я. — Мені однаково.

— Котра зараз? — поцікавилася Мередіт.

Вона зі страдницьким виразом обличчя піднесла склянку до губ, наче цей простий рух виявився для неї неймовірно важким завданням.

Філіппа примружилася, вдивляючисьу прямокутний бронзовий годинник на столику, що стояв біля неї.

— Чверть на десяту.

— Всього лише? — здивувався я. — А таке враження, наче вже за північ...

— Враження таке, що в нас нині Судний день... — Александр зробив величезний ковток бренді, скреготнув зубами, проковтнув напій і знову потягнувся по пляшку. Наповнив склянку майже по вінця, зіп’явся на ноги, міцно стиснувши її в руці. — Я пішов спати, — виголосив він. — Якщо хтось вирішить, що йому не до снаги ночувати у вітальні... то всі в курсі: мені байдуже, з ким. Добраніч.

Він вийшов із кімнати, наостанок якось коротко, дерев’яно нам вклонившись. Я провів його поглядом і зіперся головою на руку, не дивуючись тому, наскільки вона важка. Виснаження кволо струміло венами, притлумлюючи всі інші відчуття. У тому вогкому досвітньому напівпотемку, дивлячись на те, як помирає Річард, я відчував радше полегшення, ніж розпач. Зараз, коли знову споночіло, — після всього, що ми зробили й сказали протягом тих довгих гіпнотичних годин, які тепер відділяли нас від ранку, — я почувався надто втомленим для смутку чи жалощів. Можливо, їх не було, тому що я й досі не міг повірити. Я був майже готовий до того, що от зараз Річард із гуркотом розчахне двері, витираючи бутафорську кров з обличчя, і зайдеться жорстоким реготом — мовляв, незлецьки я вас ошукав!

Філіппа допила бренді. Звук, із яким вона поставила келих на стіл, змусив мене підвести очі.

— Я теж піду, — промовила вона, спинаючись на ноги. — Хочу якийсь час просто полежати, хай навіть заснути не вдасться. Рен? Чому б тобі теж не лягти?

Рен ще кілька секунд не рухалася, відтак наче ожила, встала з крісла. Очі її були тьмяними, погляд — розфокусованим. Вона прийняла простягнуту руку Філіппи і слухняно рушила за тою.

— Ти спатимеш тут? — спитала Мередіт, коли вони пішли.

Вона зверталася до мене, ніби Джеймса поруч не було. Він не відреагував, узагалі ніяк не дав знати, що її чує.

Я кивнув:

— Третя спальня твоя.

Вона випросталася — повільно, обережно, наче в неї нило все тіло.

— Ідеш спати? — спитав я.

— Так, — кивнула вона. — І сподіваюся не прокинутися.

Мене ніби голкою пройняв перший проштрик справжнього смутку, але ніякого стосунку до Річарда він не мав — узагалі ніякого. Я хотів щось сказати, але не годен був дібрати доречного слова, тому так і сидів на канапі мовчки, незрушно, аж поки Мередіт не вийшла з кімнати. Келих бренді залишився наполовину недопитим. Коли за нею зачинилися двері, я видихнув, осів на подушки й провів руками по обличчю.

— Вона це несерйозно, — промовив Джеймс.

Я насупився, не прибираючи долонь від обличчя.

— Це ти мене зараз заспокоїти намагаєшся чи ушпигнути?

— Я нічого такого не намагаюся зробити, — озвався він. — Не гнівайся на мене, Олівере. Я зараз цього не витримаю.

Я видихнув і нарешті відсунув долоні.

— Вибач. Я не гніваюся. Я просто... не знаю. Спустошений якийсь.

— Нам треба поспати.

— Що ж, можемо спробувати.

Ми лягли — я на одну канапу, Джеймс на іншу, навіть не шукаючи ковдр і нормальних подушок. Я підсунув під голову якийсь декоративний валик і накинув на ноги плед. Джеймс на іншій канапі зробив те саме — відволікся хіба, щоб допити свій бренді й залишок із келиха Мередіт. Коли він обла-штувався, я вимкнув лампу, яка стояла позаду мене на столі, але кімнату й досі підсвічувало полум’я каміна. Воно потроху згасало, перетворюючись на дрібні жовтогарячі пуп’янки, що мерехтіли між дровинами.

Я дивився на дерево, яке чорніло, кришилося й розсипалося, і в мене стискалися легені, відмовляючись всотувати достатню кількість повітря. Як швидко, як раптово геть усе пішло шкереберть. Коли це почалося? Точно не з нас із Мередіт, сказав я собі; усе почалося за кілька місяців до того. З «Цезаря»? З «Макбета»? Точку відліку визначити було просто неможливо. Я зіщулився, не в змозі позбутися відчуття, що величезний невидимий тягар тисне на мене, геть-чисто кам’яна брила. (То був велетенський демон на ймення Провина, який уже підкрався до мене. Тоді я ще не був із ним знайомий, але впродовж наступних місяців він забиратиметься мені на груди щоночі й сидітиме, вишкірившись просто в обличчя, — мерзенна нічна почвара, що ніби зійшла з картини Фюзелі[72]⁶.)

Вогонь прогорів до жарин, світло повільно полишало кімнату, витікаючи крізь шпарини. Від нестачі кисню в мене запаморочилося в голові, я почав відключатися, і це більше скидалося на задуху, ніж на засинання.

До життя мене повернув чийсь шепіт:

— Олівере!

Я сів і закліпав у темряві, вдивляючись туди, де лежав Джеймс, але це говорив не він.

— Олівере, агов!

У чорному проваллі дверного прорізу блідою тінню виринула Мередіт. Голова її, наче квітковий бутон, набубнявілий після зливи, прихилилася до одвірка, і на якусь химерну мить я замислився, скільки ж важать її локони, чи відчуває вона їх, коли ті звиваються за спиною.

Я виліз із-під ковдри й прокрався кімнатою, нишком кинувши ще один швидкий погляд на Джеймса. Той лежав горілиць, але голову відвернув убік, так що я бачив хіба його потилицю. Незрозуміло було, чи то він міцно спить, чи старанно намагається вдати, буцімто спить.

— Що сталося? — прошепотів я, опинившись поруч із Мередіт.

— Не можу заснути.

Моя рука смикнулася до неї, але надто далеко не сягнула.

— Паскудний був день, — ніяково пробурмотів я.

Вона видихнула й мляво кивнула.

— Може, зайдеш до мене?

Я відсунувся, мимоволі пригадався той вечір у гримувальні, коли я так само відсахнувся від неї. Мередіт могла спокусити будь-кого, але Долю спокушати все ж було не варто. Одного з нашої компанії ми вже втратили.

— Мередіт, — заговорив я, — помер твій хлопець. Він загинув сьогодні вранці.

— Знаю, — озвалася вона. — Але я не про це.

Очі в неї були скляні, ані тіні каяття в погляді.

— Я просто не хочу спати сама.

Шпичак смутку встромився ще глибше, зачепивши за живе. Оце добре мене привчили, що їй не можна довіряти... Хто саме привчив? Річард? Ґвендолін? Я знову озирнувся через плече на Джеймса — але побачив хіба копицю волосся, яка стирчала з-за бильця канапи.

Я вирішив, що врешті-решт байдуже, де саме я спатиму. Після ранкових подій ніщо вже не мало особливого значення. Душі двоє з нас — якщо не всі шестеро — усе одно вже занапастили.

— Гаразд, — промовив я.

Відповіддю мені був лише один короткий кивок, а тоді Мередіт повернулася до спальні. Я пішов за нею, зачинивши за собою двері. Ковдри на ліжку вже були сколочені, збиті на купу й пожужмлені. Я влігся на постіль просто в джинсах. Спатиму в одязі. Ми обоє спатимемо. Просто спатимемо.

Ми не торкнулися одне до одного, ми навіть не розмовляли. Вона забралася в ліжко поруч зі мною і лягла на бік, вмостивши руку під подушку. Спостерігала за тим, як я облаштовуюся, як трохи вище підтягаю свою подушку. Коли я нарешті припинив вовтузитися, вона заплющила очі — але до того кілька сльозинок таки прослизнуло поміж віями. Я намагався не звертати уваги на те, як Мередіт тремтить на іншому боці матраца, але це скидалося на цокання годинника з камінної полиці в Замку — ледь відчутний безугавний трем, не зважати на який було просто неможливо. Минула, мабуть, чи не година, коли я нарешті здійняв руку, не дивлячись на Мередіт. Вона підсунулася ближче, тицьнулася головою мені в груди. Я обійняв її за плечі.

— Боже милий, Олівере... — видихнула вона якось тонко, здушено, притиснувши долоньку до вуст, щоби стишити голос іще дужче.

Я пригладив локони, що лоскотали їй спину.

— Так, — промовив я. — Так, я знаю.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Усе скасували. І решту вистав «Цезаря», і всі наші звичайні заняття — аж до Дня подяки. Ми двічі пили з Фредеріком чай у Голсворт-Гаусі, один раз до нас на вечерю прийшла Ґвендолін, але впродовж тих двох днів перед канікулами ніхто більше нас не навідував. У вівторок ми повернулися до Замку, щоб зібрати речі. Річардова смерть була офіційно визнана нещасним випадком, але це одкровення — дивина та й годі! — майже не зарадило тому неспокою, що нас поймав. Того вечора ми мали відвідати поминальну відправу, де побачимо інших студентів — і самі потрапимо їм на очі! —уперше опісля тієї суботньої ночі.

Замок порожнював, але щось у лісі довкола змінилося. Повітря просякло стороннім запахом, смородом реактивів і якогось обладнання, гуми й пластику — рештками запахів десятків невидимих чужинців. Сходи до пірса перегородили навхрест ядучо-жовтою попереджувальною стрічкою. Піднявшись до Вежі, я витяг з-під ліжка валізу й заходився бездумно напихати до неї свої речі, вкидаючи сорочки та штани просто на розокремлені черевики, шкарпетки й згорнуті шалики. Я вперше їхав додому на День подяки. Зазвичай ми з Фі-ліппою і Александром залишалися в кампусі, але тепер декан Голіншед повідомив, що академію вперше за двадцять років зачинять на свята.

Крученими сходами я стягнув валізу на другий поверх — лаючись і хекаючи, бо коліщатка наїжджали мені на ноги, а руку забив об перила. До бібліотеки я дістався геть упрілий і роздратований. Інші вже поїхали — усі, крім Філіппи, яка самотою стояла біля каміна з довгою мідяною коцюбою в руці, кінець якої вона спрямувала в підлогу, наче вістря меча. Вона підвела очі, коли я з гуркотом вдерся до зали й гепнувся у крісло — зумисно обминувши найближче, яке чомусь досі вважав Річардовою власністю.

— Вогонь що, увесь цей час горів? — спитав я.

— Ні, — озвалася Філіппа, здіймаючи коцюбу, щоби поворушити два благенькі оцупки в каміні. — Це я його розпалила.

— Навіщо?

— Не знаю. Просто здавалося, ніби щось не так.

— Усе не так, — промовив я.

Вона неуважно кивнула.

— Ти поїдеш із нами до аеропорту?

— Так, — відповіла вона.

Каміло запропонував підкинути четвертокурсників до аеропорту «О'Гара». Звідти Мередіт полетить до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, а Джеймс — до Сан-Франциско. Рен мали забрати тітка й дядько, з якими вона згодом полетить до Лондона. (Вони приїхали напередодні, і Голіншед винайняв їм номер в єдиному пристойному готелі Броудвотера, оскільки Голсворт-Гаус був зайнятий.) На мене чекав Огайо. Філіппа, якщо на неї тиснули, вимагаючи відповіді, зазвичай казала, що вона з Чикаго, але я не знав, чи є в неї там якась рідня.

— А потім? — спитав я, намарно намагаючись говорити якомога недбаліше.

Вона не відповіла, просто дивилась у вогонь, і очі її ховалися за відбитком полум’я у скельцях окулярів.

— Піп, слово честі, я не намагаюся пхати носа в чужі справи.

Вона знову тицьнула вугілля коцюбою. Вийшло трохи роздратовано.

— То й не пхай.

Я посовався у кріслі. Те, що я хотів їй сказати, незрозуміло чому здавалося дуже важливим.

— Слухай, ти ж знаєш, що можеш поїхати до мене, якщо захочеш, правда? — випалив я нарешті. — Я не маю на увазі, що ти повинна це зробити, я тебе не примушую, просто... Якщо тобі треба. Ну, тобто мої всі просто оскаженіють, бо я жодного разу досі не привозив додому дівчину, і вони точно все це хибно зрозуміють, але... Просто про всяк випадок. От. Вибач. Усе, мовчу.

Філіппа обернулася, і я з полегшенням зрозумів, що вона не супиться. Натомість вона дивилася на мене якось сумовито, збентежено. Мені раптом сяйнула дурнувата й безпідставна думка, що вона розмірковує: казати мені «я тебе кохаю» чи ні? Але різниця між нами полягала в тому, що Філіппа завжди вважала, що люди таке й без того розуміють, а я завжди переймався, що не розуміють.

— Олівере...

Оце було й усе, що вона сказала.

Просто видихнула моє ім’я, наче щось тепле й миле, а тоді прихилилася до камінної полиці; можливо, їй надто важко було стояти.

— Я боюся, — промовила Філіппа з кривенькою усмішкою, наче зізнавалася в чомусь ганебному.

— Чого саме? — спитав я, але не тому, що боятися не було чого. Навпаки, через те, що причин для страху було забагато.

Вона знизала плечима:

— Того, що буде далі.

Ми обоє мовчали, аж доки на камінній полиці не видзвонив годинник. Філіппа підвела погляд.

— Уже п’ята.

Поминальна відправа мала розпочатися о пів на шосту.

— Боже милий... — сказав я. — Так. Нам уже час.

Я змусив себе підвестися з крісла, але Філіппа не рухалася.

— Ти йдеш? — спитав я.

Вона кліпнула на мене якось спантеличено й розгублено, наче щойно прокинулася, але що саме їй снилося, уже не може згадати.

— Іди... — вона взялась обтрушувати край светра, вимащений сажею. — Мені треба перевдягтися.

— Гаразд, —уже на порозі я знову зупинився. — Піп?

— Га?

— Не бійся.

З мого боку було егоїзмом таке казати. Якщо вже Філіппа втратить душевну рівновагу, то важко уявити, що буде з іншими. Вона ж бо єдина з нас увесь цей час міцно тримала себе в руках.

Філіппа всміхнулася — усмішка була такою кволою, що я вже вирішив, ніби вона мені просто ввижається.

— Гаразд.

СЦЕНА П’ЯТА

Нагорі, на стежці, я побачив Джеймса. Він стовбичив, дивлячись просто перед собою, наче не міг примусити себе зробити ані кроку. Якщо він і чув моє наближення, то ніяк не дав цього знати. Я зупинився позаду нього в сутінковій тиші, не розуміючи, що робити далі.

Десь у верховітті пугукнула сова — можливо, та сама, що й суботньої ночі.

— Чи тобі не здається, що це збочення? — спитав він без жодних передмов, навіть не озираючись. — Улаштувати відправу на пляжі...

— Мабуть, вирішили, що музична зала трохи занадто... ну, святкова... — озвався я. — Усе це тамтешнє золото...

— Узагалі-то логічно було б провести церемонію якнайдалі від озера.

— Так.

Я озирнувся на Холл. На мить мені здалося, ніби ми знову потрапили до того гелловінського вечора — ми з Джеймсом знову зачаїлися під деревами, немов тіні, — але повітря було занадто зимним, воно лоскотало шкіру, наче пласке сталеве лезо.

— Я йому більше не довіряю.

— Ти про що?

— Спочатку Гелловін, потім це, — пояснив я, знизавши плечима, дарма що цього жесту він не побачив. — Наче озеро повстало проти нас. Наче в ньому оселилася якась наяда, яку ми розлютили. Може, Мередіт мала рацію і нам таки варто було викупатися голяка на початку семестру...

Я навіть не усвідомлював, як по-дурному це прозвучить, аж доки слова не зірвалися в мене з вуст.

— Щось на кшталт поганського ритуалу? — поцікавився Джеймс, ледь повернувши голову. Тепер я бачив його обличчя в профіль, розрізняв обриси його щоки. — Господи, Олівере... Спи з нею, якщо вже тобі так приспіло, але не дозволяй їй залазити тобі в голову.

— Я з нею не сплю, — я бачив, що він збирається заперечити, і додав: — Тобто... в тому сенсі не сплю.

— Байдуже. Хіба ні? — спитав Джеймс і озирнувся до мене. Цей рух був якимсь навмисно недбалим, непереконливим.

— Тобто?

— Байдуже, у тому чи в іншому сенсі.

— Не розумію.

Він заговорив трохи гучніше, так що тепер його голос краяв м’яку лісову тишу, наче лезо.

— Байдуже, бо я повірити не можу, що ти такий дурень.

— Джеймсе, — сказав я, надто спантеличений, щоб розлютитися, — ти зараз про що взагалі?

Він відвів очі.

— Про тебе, — озвався нарешті, дивлячись у гущавник. — Про тебе та про неї, — він скривився, наче ці слова, вимовлені разом, залишили в його роті бридкий післясмак. — Ти що, не розумієш, як це виглядає збоку, Олівере? Жодного значення не має, спите ви з нею в тому чи іншому сенсі — виглядає це паскудно.

— А тобі що до того, як воно виглядає? — спитав я, щосили примушуючи себе вдати обурення. Насправді його слова мене радше збентежили. Цей дошкульний сарказм досі був мені незнайомим.

— А мені до того байдуже, — відповів він. — Ій-богу, байдуже. Мені не байдуже до тебе і до того, що може статися, якщо ти не вгамуєшся.

— Я не...

— Я знаю, що ти не розумієш, ти взагалі ніколи нічого не розумієш. Річард мертвий!

Я знову озирнувся на Холл — квадратний силует на верхівці пагорба.

— Але це ж не ми його вбили!

— Не будь таким наївним, Олівере, принаймні один-єди-ний раз у житті! Він помер два дні тому, а його дівка вже збуває ночі з тобою в ліжку?.. — Джеймс похитав головою, сенс його слів сунув на мене розпачливою, безжальною лавиною. — Людям це не сподобається. Піде поголос. Плітки. Люди завжди пліткують... — він приклав складену човником долоню до вуха й провадив далі: — Зімкніть вуста і нашороште вуха: // До вас прибув з чутками Поговір. // А хто, скажіть, їх слухати не хоче?[73]

Мені стиснуло горло; воно здавалося сухим, як крейда.

— Чому ти кажеш так, наче це ми його вбили?

Він ухопив мене за барки, ніби збираючись придушити.

— Тому що, хай тобі грець, усе це має саме такий вигляд! Ти що, вважаєш, ніхто не замислиться про те, чи, бува, не міг його хтось зіштовхнути?! Спатимеш із Мередіт — і всі вирішать, що це зробив ти.

Я витріщався на нього, заклякнувши від подиву. Здавалося, у світі не лишилося нічого надійного, нічого певного, крім його руки, крім цього втілення гніву, важкого кулака, що вперся мені в груди.

— Джеймсе, але поліція... Вони сказали, що це нещасний випадок. Він головою вдарився... — пробелькотів я. — Просто впав.

Мабуть, Джеймс побачив страх на моєму обличчі, тому що жорсткі зморшки біля його очей і вуст зникли, наче хтось перерізав потрібний дротик, знешкодивши вибуховий пристрій за мить до вибуху.

— Так, авжеж...

Він опустив очі, розтиснув кулак. Провів долонею по моїй куртці, щоб розгладити складки.

— Вибач, Олівере. Усе якось шкереберть...

Я спромігся хіба що ніяково знизати плечима, і досі надто вражений, щоби поворухнутися.

— Усе гаразд.

— То ти мені пробачиш?

— Так, — кивнув я на крихітну мить пізніше, ніж слід було. — Я завжди тобі пробачатиму.

СЦЕНА ШОСТА

Крихітні вогники тисячі свічок мерехтіли на пляжі. Половина присутніх тримала в руках тоненькі білі воскові свічки в паперових стаканчиках, а по краях кожного ряду, наче маленькі примарні брамники, ширяли в повітрі паперові ліхтарики. Четвертокурсники з вокального відділення тісною купкою з’юрмилися на піску й тихо співали, їхні голоси бриніли, відбиваючись від води, наче тутешні примхливі русалки раптом занурилися в жалобу.

Поруч із ними височів старий дерев’яний кін і запнутий полотном мольберт. В узніжжі обох цвіли білі лілеї, але їхній невагомий аромат був надто тонким, щоби перебити густий землистий запах озера.

Ми з Джеймсом пройшли центральним проходом крізь чагарник шепоту, який знехочу розступайся перед нами. Реп, Річардові батьки, Фредерік і Ґвендолін сиділи па першій лаві праворуч, Мередіт і Александр — ліворуч. Я сів між ними, Джеймс опустився на лаву біля мене, а коли прийшла Філіппа, ми з Александром трохи розсунулися, щоб звільнити для неї місце. Це ж навіщо, майнуло мені, нас посадили попереду? Задля того, щоб усі на нас витріщалися?.. Вервечки лавок здавалися галереєю залу суду, погляди сотень очей обпалювали мені потилицю. (Відчуття це зрештою стане звичним. Особливий різновид катування для актора: цілком і повністю заволодіти увагою глядачів і через сором розвернутися до них спиною.)

Я кинув погляд на інший бік проходу. Рен сиділа поруч зі своїм дядьком, так жахливо схожим на Річарда, що я просто не годен був відвести від нього очей. Таке саме чорнюще волосся, такі ж чорні очі, такі самі жорсткі обриси вуст. Але це знайоме обличчя було старшим, зморшкуватим, зі срібними нитками у бакенбардах. Таким, поза всякими сумнівами, Річард став би років за двадцять. А тепер цього ніколи не буде.

Мабуть, Річардів батько відчув, що я на нього дивлюся, так само, як я відчував спрямовані на мене чужі погляди, бо раптом він рвучко озирнувся в мій бік. Я відвів очі, але недостатньо швидко — на мить наші погляди зустрілися, і мене наче струснуло електричним розрядом ізсередини. Я судомно втягнув повітря, десь на периферії зору вигецували вогники свічок. Вночі блукають духи і вогні...[74]

— Олівере? — прошепотіла Філіппа. — Ти як?

— Нормально, — відповів я. — Усе гаразд.

Я сам собі не вірив, і вона також мені не повірила, але перш ніж встигла сказати ще бодай щось, хор замовк і на березі з’явився декан Голіншед. Він був у чорному, за винятком шали-ка (деллекерівський синій, з ключем і пером, гаптованими на краєчках), який мляво висів у нього на шиї. Якщо не зважати на цю кольорову смужку, Голіншед здавався похмурим і величним; його гачкуватий ніс відкидав на обличчя потворну тінь.

— Добрий вечір, — голос його пролунав тьмяно та зморено.

Філіппа переплела пальці з моїми. Я стиснув її руку — із вдячністю, бо мав тепер за що вхопитись.

— Ми сьогодні зібралися тут, — вів далі Голіншед, — щоби вшанувати пам’ять чудового хлопця, якого ви всі знали.

Він закашлявся, прочищаючи горло, склав руки за спиною і на мить утупився в землю.

— Яким найкраще запам’ятати Річарда? — спитав він. — Він не з тих, хто швидко щезає з пам’яті. Він, можна сказати, був величнішим за саме життя. Як на мене, не буде перебільшенням вважати, що він також величніший за смерть. Кого він вам нагадує? — Голіншед знову помовчав, кусаючи губу. — Згадуючи Річарда, не можна не думати про Шекспіра. Річард виходив на нашу сцену багато разів, у багатьох ролях. Але є одна роль, у якій нам так і не випало можливості його побачити. Ті, хто добре його знав, найімовірніше, погодяться, що з нього вийшов би прекрасний Генріх V. Принаймні я зараз почуваюся обділеним через те, що мене позбавили нагоди побачити Річарда в цій ролі.

Браслети Ґвендолін дзенькнули, коли вона притиснула долоню до вуст. Її обличчям котилися сльози, залишаючи на щоках довгі смуги розмазаної туші.

— Генріх V — один із найулюбленіших і найскладніших героїв Шекспіра, і Річард багато в чому був таким самим для нас. Гадаю, сумуватимуть за ними однаково...

Голіншед запхав руку до глибочезної кишені пальта. Щось у ній намацуючи, він провадив далі:

— Перш ніж прочитати це, я мушу перепросити в Річардових товаришів, наших акторів. Ніколи не вважав, буцімто маю артистичний талант, але я хочу вшанувати пам’ять Річарда і сподіваюся, що, зважаючи на обставини, і ви, і він також знайдете у власних серцях достатньо милосердя, щоб пробачити мені це недолуге виконання.

Рядами пробіг короткий шепіт. Голіншед витяг аркуш паперу й розгорнув його. Я почув, як зашелестіла тканина, і глянув убік. Александр узяв Філіппу за іншу руку. Він дивився просто перед собою, напружено випнувши нижню щелепу.

ГОЛІНШТЕД: Запнися, небо, чорним! День, стань ніччю!

Комети, вісниці жахливих змін,

Махніть своїми косами з кришталю,

Збатожте збурені, лихі світила,

Що попустили Генріховій смерті, —

Він надто славен був, щоб жити довго![75]

Він насупився, зіжмакав аркуш і запхав його назад до кишені.

— Деллекер ще ніколи не втрачав такого студента, — виголосив Голіншед. — Давайте збережемо світлі спомини про Річарда — він би достеменно цього хотів. Мені випала честь презентувати вам його портрет, який відтепер висітиме у фоє Театру Арчибальда Деллекера.

Голіншед простягнув руку й зірвав з мольберта м’яку чорну тканину. З-під неї виринуло Річардове обличчя — це був його портрет для «Цезаря» в первозданному своєму вигляді, такий, яким він був до того, як його збільшили і змінили кольорову гаму, — і серце стрибнуло мені кудись аж у горло. Я знову відчув, як роблю крок із пірса, як пірнаю в крижане озеро. Річард люто вдивлявся в нас понад смугою пляжу — владний, розлючений, якийсь аж огидно живий. Я так міцно стиснув руку Філіппи, що в неї побіліли кісточки. Голіншед помилявся: Річард не хотів, щоби про нього зберігали світлі спомини, він ніколи не був аж настільки великодушним. Він прагнув знищити нас — тих, що залишилися.

— Це все, що я можу сказати вам зараз від Річардового імені, — вів далі Голіншед, але я майже його не чув. — Мені не випало щастя бути знайомим із ним так близько, як дехто з вас. Тому зараз я відступаюся, щоб кілька слів про нього сказав хтось ближчий до нього, хтось із тих, кого він любив.

На цьому, без жодних ефектних жестів, він і справді завершив промову й зійшов із кону. Я стривожено озирнувся, але Мередіт не ворухнулася. Вона сиділа з якимось аж попелясто-блідим обличчям, Александрова ліва рука лежала в неї на колінах, і Мередіт міцно стискала її обіруч. Ми вчотирьох тепер були пов’язані, наче ляльки в паперовій гірлянді. Я відчув, як заходиться під моїми пальцями жилка на Філіппиному зап’ястку, і ледь розтиснув пальці.

Тихий шерех змусив мене глянути в інший бік. Рен підвелася й рушила до кону. Коли вона видерлася на нього, її було ледве видно: бліде обличчя й тонке світле волосся, що майоріло десь на рівні мікрофона.

— У нас із Річардом не було рідних братів і сестер, тому ми були ближчими, ніж зазвичай бувають кузен із кузиною, — заговорила вона. — Декан Голіншед мав слушність, коли сказав, що Річард був величнішим за життя. Але ця його риса не всім подобалася. Я знаю, що багатьом із вас він не подобався взагалі... — вона звела голову, але на нас не дивилася. Голос її був тонким і тремтів, але очі були сухими. — Якщо вже зовсім відверто, іноді він навіть мені самій не подобається... тобто не подобався. Річард узагалі був не з тих, кого легко вподобати, але з тих, кого легко полюбити.

На сусідній лаві тихо заплакала місис Стерлінг, учепившись однією рукою в комір пальта. Її чоловік сидів, стиснувши між колінами кулаки.

— Господи, — пробурмотів Александр. — Я вже не витримую...

Мередіт увіп’ялася нігтиками в його зап’ясток. Я прикусив язика, потім так міцно зчепив зуби, що мені здалося, ніби вони зараз розкришаться.

— Думка про те, що мені доведеться його... доведеться відпустити його ще до того, як ми постарішаємо і струхлявіємо, ніколи до мене не приходила... — провадила далі Рен, добираючи слова одне за одним, наче дитина, яка, перебираючись через струмок, шукає наступний надійний камінець. — Але я почуваюся зараз не так, як має почуватися людина, що втратила двоюрідного брата. Я почуваюся як людина, що втратила частину власного єства.

Вона якось гірко реготнула.

Джеймс схопив мене за руку — так раптово, що я здригнувся. Утім, він, здається, навіть цього не збагнув. Джеймс дивився на Рен із якимось розпачливим виразом, швидко сковтуючи, ніби його от-от знудить. З іншого боку від мене тремтіла Філіппа.

— Минулої ночі я не могла заснути, тому почала перечитувати «Дванадцяту ніч», — промовила Реп. — Ми всі знаємо, як вона завершується — авжеж, щасливий фінал, — але й сумний також. Олівія втратила брата, і Віола теж, але вони дуже по-різному це переживають. Віола змінює ім’я, змінює власну особистість і майже відразу закохується. Олівія ж ховається від світу і взагалі відмовляється підпускати до себе кохання. Віола відчайдушно намагається забути брата. А Олівія, можливо, аж забагато його згадує. То як правильніше? Не зважати на скорботу чи віддатися їй повністю? — Рен підняла голову і, відшукавши нас очима, тепер переводила погляд з одного обличчя на інше: Мередіт, Александр, Філіппа, я і, нарешті, Джеймс. — Ви всі знаєте, що Річард просто терпіти не міг, коли на нього не зважають, — промовила вона, звертаючись тільки до нас і ні до кого більше. — Але, можливо, щодня, коли ми підпускатимемо до себе скорботу, у нас вийде й потроху відпускати її. І врешті-решт ми знову зможемо дихати. Принаймні так би цю історію розповів Шекспір. Гамлет каже: «Не поспішай до райського блаженства, // Помучся ще на цім безладнім світі, // Щоб розказать про мене»[76]. Але виставу ще не завершено. Розбилось благородне серце. Принце, // Добраніч[77]. А нам, які залишилися, слід жити далі.

Вона замовкла, а тоді зійшла з кону. Дехто з присутніх почав невпевнено, журливо всміхатися, але не ми. Ми так міцно трималися за руки, що не відчували їх. Рен повернулася на своє місце, ноги в неї підтиналися. Вона важко опустилася між тіткою та дядьком, ще кілька секунд сиділа, виструнчившись, а тоді раптом осіла дядькові на коліна. Він схилився, закриваючи собою Рен, спробував затулити її руками, але вже за мить плечі в обох так трусилися, що важко було зрозуміти, хто саме з них ридає.

СЦЕНА СЬОМА

Імпровізована поминальна вечеря відбулася в «ШексBEER». Усім нам конче треба було випити, і жодному не хотілося повертатися до самотнього Голсворт-Гаусу. За нашим столиком було на диво малолюдно. Звичний Річардів стілець порожнював (усі уникали навіть дивитися на те місце, де йому належало б сидіти). Рен уже вирушила до аеропорту, а інші підходили переважно для того, щоб висловити співчуття й здійняти келих на спомин про Річарда, і відразу квапливо йшли. Ми самі здебільшого мовчали. Александр заплатив за цілу пляшку «Джонні Вокер Блек Лейбл», і тепер вона, відкоркована, височіла посеред столу, а її вміст поступово зменшувався, аж доки рідини лишилося хіба на пару сантиметрів.

АЛЕКСАНДР: Коли Каміло по нас приїде?

ФІЛІППА: Уже скоро. Чи в когось із вас рейс іще до дев’ятої? Ми всі похитали головами.

АЛЕКСАНДР: Джеймсе, ти коли будеш на місці?

ДЖЕЙМС: О четвертій ранку.

ФІЛІППА: І батько приїде по тебе так рано?

ДЖЕЙМС: Ні. Візьму таксі.

МЕРЕДІТ: Александре, а ти взагалі куди їдеш?

Александр: До зведеного брата у Філлі. Біс його знає, де нині моя матінка. А ти?

Вона погойдала в руках келих, спостерігаючи за тим, як водяві рештки скотчу просочуються між підталими кубиками льоду.

— Батьки в Монреалі з Девідом та його дружиною, — сказала вона. — Тож у квартирі будемо тільки ми з Калебом, якщо він колись надумає повернутися з роботи.

Я хотів якось розрадити Мередіт, але не зважувався до неї доторкнутися, не привселюдно. На груди тиснув якийсь тягар, наче жахи й потрясіння цих останніх днів надірвали мені серце.

Я: Щось у нас найдепресивніші у світі плани на свята.

ДЖЕЙМС: Думаю, Рен іще гірше.

АЛЕКСАНДР: Господи, та дідько б тебе взяв лише за те, що ти промовив це вголос.

ДЖЕЙМС: Просто глянув на ситуацію під іншим кутом.

МЕРЕДІТ: Як гадаєте, вона повернеться після канікул?

Запала важка тиша.

— Ти про що? — голосно спитав Александр.

Мередіт відкинулася на спинку, глянула на сусідній стіл.

— Ну, самі поміркуйте, — заговорила вона, десь учетверо тихіше за нього. — Вона що, поїде додому, поховає кузена, три дні тужитиме за ним, а потім полетить за океан, на іспити й прослуховування? Такого стресу вона може не пережити... — Мередіт знизала плечима. — Можливо, Рен не повернеться. Може, закінчить наступного року чи взагалі полишить навчання... Не знаю.

— Вона тобі щось казала? — різко спитав Джеймс.

— Ні! Вона просто... На її місці я б не захотіла отак відразу повертатися до академії. А ви?

— Божечки... — Александр провів долонями по обличчю. — Я навіть про це не думав...

Власне, про це ніхто, за винятком Мередіт, не думав. І тепер ми втупилися кожен у свій келих, відчуваючи, як від сорому пашать щоки.

— Рен має повернутися, — промовив Джеймс, дивлячись то на мене, то на Мередіт, наче хтось із нас міг якось його розрадити. — Вона мусить.

— Можливо, для неї самої це не найкращий варіант, — озвалася Мередіт. — Може, їй треба перепочити. Від Деллеке-ра... і від нас усіх.

Джеймс на мить завмер, а тоді звівся й пішов, не промовивши жодного слова. Александр провів його похмурим поглядом.

— П’ятеро солдатиків правом захопились, // Засудили одного — четверо лишилось...[78] — промовив він.

СЦЕНА ВОСЬМА

Будинок в Огайо, де жила моя родина, я навідувати не любив. Це був один із дванадцяти майже однакових будинків (усі з вагонки, пофарбованої в ледь відмінні відтінки бежевого) на тихій вулиці в передмісті. Кожен із цих будиночків мав власну чорну поштову скриньку, сіру під’їзну доріжку і смарагдово-зелений моріжок, усіяний маленькими круглими кущами самшиту, деякі з яких уже були оповиті різдвяними гірляндами.

Святкова вечеря на День подяки (захід, за традицією, неймовірно нудний, який на дещицю урізноманітнювали хіба що безліч наїдків і вина) цього разу минула якось напружено. Батько з мамою сиділи на різних кінцях столу, вбрані, як я завжди називав це подумки, «на вихід до церкви»: чорні слакси і аж гнітючо схожі светри кольору зеленого горошку. По один бік столу, чіпляючи одна одну ліктями, сиділи мої сестри, а я вмостився на самоті по інший бік, розмірковуючи, коли це Керолайн устигла так схуднути, а Лія, навпаки, надбала таких форм. Обидві ці зміни, схоже, за моєї відсутності стали підставою для родинного розбрату: батько раз у раз просив Керолайн «припинити бавитися зі своєю їжею і почати врешті їсти», а материні очі знову й знову поверталися до декольте Лії, наче від його глибини вона неймовірно ніяковіла.

Не звертаючи уваги на цей пильний огляд, Лія, щойно ми відкоркували вино, заходилася жваво розпитувати мене про Деллекер. Вона чомусь неабияк зацікавилася моєю альтернативною освітою, тоді як Керолайн не виявляла до неї жодного інтересу. (Ображатися на це я не збирався. Керолайн узагалі майже ні до чого не виявляла інтересу, окрім виснажливих фізичних вправ і моди 60-х, якою була просто одержима.)

— Ти вже знаєш, яку п’єсу ви братимете у весняному семестрі? — спитала Лія. — Ми на курсі світової літератури щойно дочитали «Гамлета».

— Навряд чи ми його братимемо, — озвався я. — «Гамлета» ставили торік.

— Хотіла б я побачити тебе у вашому «Макбеті», — захоплено провадила далі Лія. — Тут Гелловін був страшенно нудним.

— Що таке, ти вже занадто доросла, щоб вдягатися в карнавальне ганчір’я?

— Я побувала на просто жахливій вечірці в образі Амелії Ергарт[79]. Мабуть, я була єдиною з дівчат, хто прийшов без спіднього.

Слово «спіднє» в її виконанні змусило мене якось нашорошитися. Я нечасто бував удома протягом останніх чотирьох років і, як і раніше, сприймав її як дівчинку, якій ще не скоро виповниться шістнадцять.

— Ем-м-м... — видушив я, — це... Власне, так.

— Ліє, — гримнула мати. — Не за вечерею!

— Мамо, та годі!..

(Коли це вона почала звертатися до неї «мамо», а не «матусю»? Я потягнувся по келих і квапливо його вихилив.)

— Маєш фотографії з «Макбета»? — знову напосілася Лія. — Я б дуже хотіла глянути.

— Не збивай її на манівці, будь ласка, — втрутився батько. — Одного актора в родині нам вистачить.

Подумки я з ним погодився. Від перспективи того, що на мою сестру в одній нічній сорочці витріщатимуться всі хлопці Деллекера, мене почало трохи нудити.

— Не переймайся, — озвалася Керолайн, яка сиділа, згорбившись, і зосереджено висмикувала нитку з манжети свого світшота. — Лія в нас для цього надто розумна.

Щоки молодшої замаковіли.

— Чому ти завжди кажеш так, наче це щось жахливе?

— Дівчата, — знову втрутилася мати, — не зараз.

Керолайн хмикнула й замовкла, розмазуючи виделкою по тарілці товчену картоплю. Лія сьорбнула вина (їй налили

лише пів келиха), щоки в неї досі пашіли. Батько зітхнув, похитав головою і звернувся до мене:

— Олівере, а передай-но соус.

Через пів години нестерпних мук мати відсунула стілець і звелася, щоб зібрати тарілки. Лія і Керолайн заходилися прибирати зі столу, але, коли я й собі намірився встати, батько наказав мені лишатися на місці.

— Нам із матір’ю треба з тобою поговорити.

Я виструнчився в очікуванні. Але він більше нічого не сказав, натомість знову схилився над тарілкою і взявся визбирувати з неї крихти пирога. Незграбним, нервовим рухом я налив собі вже четвертий за вечерю келих вина. Вони що, якось довідалися про Річарда? Я чатував біля поштової скриньки аж два дні й витягнув листа з Деллекера, щойно той надійшов, а все заради того, щоб батьки не дізналися про останні події.

Ще за п’ять хвилин повернулася мати. Вона опустилася поруч із батьком на стілець, де під час вечері сиділа Лія, і усміхнулася; верхня губа в неї нервово тремтіла. Батько витер рота, поклав серветку на коліна й пильно глянув на мене.

— Олівере... — почав він. — У нас до тебе серйозна розмова.

— Гаразд. Про що йдеться?

Батько глянув на матір (як завжди, коли треба було поговорити «серйозно»).

— Ліндо?..

Вона потяглася через стіл і взяла мене за руку, перш ніж я встиг її відсунути. Я насилу стримав бажання висмикнути зап’ясток з материних пальців.

— Про таке легко розповісти не вийде, — заговорила вона, а в очах уже мінилися сльози. — І, мабуть, це стане для тебе несподіванкою, бо ти так рідко буваєш удома...

Провина поповзла моїм хребтом, ніби павук.

— Твоя сестра... — мати коротко, придушено зітхнула. — У твоєї сестри проблеми.

— У Керолайн, — втрутився батько, ніби важко було зрозуміти, кого саме з дівчат вона має на увазі.

— Вона цього семестру не повернеться до університету, — вела далі мати. — Вона доклала максимум зусиль, щоби скласти іспити, але лікар, схоже, вважає, що перерва в навчанні піде на користь її стану здоров’я.

Я глянув на матір, потім на батька і сказав:

— Гаразд. Але що...

— Будь ласка, не перебивай, — гримнув батько.

— Добре. Вибач.

— Розумієш, любий, Керолайн не повернеться до університету, але й удома вона теж не залишиться, — пояснила мати. — Лікарі вважають, що їй потрібен нагляд, якого ми не зможемо забезпечити, бо щодня на роботі.

Керолайн із нас трьох була найбезвідповідальнішою, але те, що батьки, схоже, мали на увазі, ніби її взагалі не можна залишати на самоті, неабияк напружувало.

— Що це означає? — спитав я.

— Це означає, що вона... вона на якийсь час поїде туди, де їй зможуть допомогти.

— До реабілітаційної клініки, чи що?

— Ми це так не називаємо, — відрубав батько, наче я бовкнув якусь непристойність.

— Гаразд, тоді як ми це називаємо?

Мати делікатно відкашлялася.

— Той заклад називається центром відновлення.

Я знову глянув на неї, потім на батька, а тоді спитав:

— Це ж від чого їй треба відновлюватися?

Батько роздратовано фиркнув.

— Ти ж, певно, помітив, що вона не їсть як годиться, — промовив він.

Я висмикнув руку з материних пальців.

У голові було порожньо, мозок ніби зависнув, відмовляючись обробляти інформацію. Я відпив трохи вина, відтак склав руки на колінах, щоб мати до них не дісталася.

Я: Розумію. Це... жахливо.

БАТЬКО: Так. Але тепер нам треба поговорити про те, що це означатиме для тебе.

Я: Для мене? Не розумію, про що ти.

МАТИ: Власне, саме до цього я й веду...

БАТЬКО: Будь ласка, просто вислухай, гаразд?

Я зціпив зуби й глянув на матір.

— Цей центр відновлення... Він дуже дорогий, — почала вона. — Але ми прагнемо, щоб Керолайн отримала якнайкраще лікування. І проблема в тому... проблема в тому, що ми не можемо собі дозволити оплачувати і її перебування в центрі відновлення, і цю твою академію.

У мене затерпло все тіло — так стрімко, що аж запаморочилося в голові.

— Що? — спитав я, ніби не розчув.

— Божечки, Олівере, мені так шкода! — з її очей полилися сльози, залишаючи на скатертині темні цятки, наче від воску, що стікає зі свічки. — Ми дуже через це переймаємося, але річ у тім, що зараз ми мусимо допомогти твоїй сестрі. Вона в дуже поганому стані.

— Але ж ви платили за її освіту! Ви ж щойно сказали, що вона відрахувалася з універу... що з тими грошима?

— Їх замало, — коротко озвався батько.

Я витріщався то на нього, то на матір, роззявивши рота. Від неймовірності почутого кров у моїх жилах ніби перетворилася на слиз. Вона стугоніла у скронях, повільно курсуючи від серця до мозку.

— Лишився ж один семестр... — видихнув я. — Що мені тепер робити?

— Тобі доведеться поговорити з керівництвом академії, — промовив батько. — Може, варто взяти «гарячу» позику, якщо тобі справді так кортить отримати диплом.

— Якщо мені кортить... А чого це раптом мені не має кортіти?

Він знизав плечима.

— Сумніваюся, що наявність диплома має для актора якесь значення.

— Я... що?

— Кене, — розпачливо втрутилася мати. — Будь ласка, давай просто...

— Давайте відверто. — Лють, що зародилася десь у глибині живота, швидко поглинула паростки ошелешеної недовіри. — Ви мені зараз кажете, що я мушу кинути Деллекер, бо Керолайн потрібно, щоб якийсь супервідомий лікар годував її з ложечки?

Батько грюкнув долонею по столу.

— Я кажу, що тобі треба починати розглядати альтернативні фінансові джерела, бо дбати про здоров’я твоєї сестри для нас важливіше, ніж платити двадцять тисяч доларів за те, щоб ти крутив фіглі на сцені!

Заціпенілий від гніву, я дивився на нього якусь мить, а тоді рвучко відсунув стілець і схопився з-за столу.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

Наступного дня я чотири години провів, замкнувшись у батьковому кабінеті, — спілкувався телефоном з адміністрацією Деллекера. Мене з’єднали з Фредеріком, потім із Ґвендолін, а тоді, нарешті, з деканом Голіншедом. Усі вони, судячи з того, як звучали їхні голоси, були геть зморені, але запевнили, що ми обов’язково щось придумаємо. Серед варіантів була позика, робота під час навчання й подання заявки на короткочасну стипендію. Поклавши нарешті слухавку, я пішов до своєї кімнати, впав на ліжко і втупився у стелю.

Мій погляд ковзнув на стіл (захаращений старими світлинами з вистав і програмками), на книжкову полицю (напхом напхану пошарпаними книжками в м’яких обкладинках, придбаними за безцінь у букіністів чи на бібліотечних розпродажах), а далі — на постери, галерею моїх театральних досягнень у старшій школі. Переважно це був Шекспір: «Дванадцята ніч», «Міра за міру», навіть дивом вціліла афіша із шалено недоладного «Цимбеліна», дію якого перенесли на повоєнний Південь з міркувань, яких режисер так і не спромігся до пуття пояснити. Я зітхнув, охоплений химерною журливою ніжністю, й замислився над тим, чим, власне, взагалі були зайняті мої думки до Шекспіра. Перше недолуге знайомство з ним сталося, коли мені було одинадцять, і вже незабаром захоплення перетворилося на справдешню Бардоманію. Я придбав на свої дорогоцінні кишенькові гроші примірник повного зібрання творів і всюди тягав його із собою, надто щасливий, щоби помічати значно менш поетичну реальність, яка мене оточувала. Досі в моєму житті не було нічого, аж настільки захопливого й важливого. Без Шекспіра, без Деллекера, без схиблених на його творах однокурсників — що на мене чекає?

Я вирішив — цілком і повністю серйозно, без жодних вагань, — що пограбую банк або продам нирку, але не допущу цього. Довго сушити мізки над цією безвихіддю мені не хотілося, тому я витяг із сумки «Театр заздрощів» і заходився читати.

Трохи по сьомій мати постукала у двері та оголосила, що вечеря на столі. Я пропустив це повз вуха й не зрушив з місця, але пошкодувати про це довелося вже за дві години, коли почало бурчати в животі. Перш ніж лягати, Лія притягла мені сендвіч із залишками вчорашніх смаколиків. Вона вмостилася на краєчку мого матраца і промовила:

— Я так розумію, вони тобі сказали...

— Так, — озвався я з повним ротом індички, хліба й журавлинного соусу.

— Співчуваю.

— Я знайду гроші. Я просто не можу полишити Деллекер.

— Чому? — вона зацікавлено роздивлялася мене своїми яскраво-синіми очима.

— Не знаю. Просто... я більше ніде не хочу вчитися. Джеймс, і Філіппа, і Александр, і Рен, і Мередіт... вони мені як родина.

Я не планував виключати з цього переліку Річарда, воно якось саме вийшло. Хліб у роті раптом перетворився на глевку мішанку.

— Вони навіть краще, ніж родина, якщо чесно, — додав я, коли спромігся нарешті ковтнути те, що було в роті. — Ми всі пасуємо одне одному. Не те що тут.

Вона смикнула за краєчок моєї ковдри й зауважила:

— Раніше ми теж одне одному пасували. Ви з Керолайн колись нормально одне до одного ставилися.

— Ні, не нормально. Просто ти була надто маленькою, щоб це збагнути.

Вона спохмурніла, тому я вирішив пояснити:

— Не переймайся. Я її люблю, як і належить. Просто вона мені не дуже подобається.

Лія закусила нижню губу, замислившись. Вона ще ніколи так сильно не нагадувала мені Рен; горе й любов водночас здійнялися в мені, сягнувши аж по вінця. Мені кортіло її обійняти, стиснути її руку, зробити бодай щось... Проте в нашій родині не заведено було таких фізичних проявів приязні, тому я вирішив, що це може здатися сестрі надто дивним.

— А я тобі подобаюся? — спитала вона.

— Звісно, що подобаєшся, — озвався я, її запитання мене здивувало. — Ти єдина в цьому домі бодай чогось варта.

— Добре. Дивись мені, не забувай про це, — вона видушила усмішку й зісковзнула з ліжка. — Пообіцяй, що завтра вийдеш із кімнати.

— Тільки якщо тата не буде.

Лія закотила очі.

— Дам тобі знати, коли на обрії буде чисто. Спи вже, ботане.

Я тицьнув пальцем на власне око, потім указав на неї.

— Скалка. Колода.

Вона висолопила язика, а тоді зникла в коридорі, лишивши двері за собою ледь прочиненими. Гм, може, не така вже вона й доросла...

Я знову ліг, щоб дочитати Жирара, але невдовзі коротенький, несподівано значущий уривок із книжки спромігся подолати ту перепону у свідомості, яку я звів, щоб не думати про Річарда.

«Міметичний конфлікт таким чином об’єднує тих, хто готовий разом протистояти одному й тому самому ворогу і присягається не зраджувати інших. Ніщо не об’єднує краще, ніж спільний ворог».

На наступній сторінці мене змусило загальмувати ім’я Каски — так раптово, наче воно було моїм власним. Урешті-решт я згорнув книжку. То виходить, Річард був нашим ворогом? Це здавалося неабияким перебільшенням, але як іще нам було його назвати? Я задумливо гортав сторінки, розмірковуючи про те, як легко виявилося нас переконати прийняти оте Александрове «нічого».

За кілька днів, що минули відтоді, мій жах устиг вихолонути й зачерствіти, але я знову спитав себе, що саме спонукало мене це зробити. Щось, що легко виправдати, на кшталт страху чи дрібної помсти, заздрості чи холодного розрахунку

Я торкнувся краю закладки. На її звороті стрімким почерком було написано телефонний номер червоним чорнилом. Після поминальної відправи, уже в аеропорту, я відніс одну із сумок Мередіт до зони огляду багажу. Коли я віддав їй ту валізу, вона (завбачливо пересвідчившись, що Джеймс із Александром достатньо далеко й нас не чують) запропонувала мені приїхати до Нью-Йорка й навідати її перед поверненням до академії. Річарда більше не було. Чи залишилися тепер бодай якісь перепони?

Відчуття провини змушувало шкіру свербіти, наче від висипки. Щоразу, коли думки навіть побіжно поверталися до Річарда, свербіж дужчав. І трохи вгамовувався, перетворюючись на невиразний дискомфорт, коли на годину чи дві я примушував себе забути про нього. Л ще гіршою за провину була невизначеність.

«Я боюся, — сказала мені тоді Філіппа. — Боюся того, що буде далі».

Зараз, коли я лежав отак, потрапивши до минулого, у власній спальні, що не змінилася з часів мого навчання в старшій школі, майбутнє здавалося мені як ніколи непевним. Я міркував про все це в категоріях драматичної структури, бо інакше просто не вмів. Річардова смерть нагадувала не так denouement[80], як перипетію другої дії, каталітичний епізод, який запустив маховик подій. Як казала Рен, виставу ще не завершено. І невідомий фінал наперед лякав мене.

Я притиснув долоні до очей. Утома, яка оселилася у моїх кістках, яка заповзла в них ще у Голсворт-Гаусі, нікуди не поділася, наче слабкість, що залишається по тому, як уже мине гарячка. Незабаром я заснув просто поверх ковдри, продираючись крізь сон, у якому ми, четвертокурсники — але лише вшістьох, — стояли по стегна в оповитому туманом, порослому деревами трясовинні, знову й знову повторюючи хором: «Блазень утопився в струмку; гляньте у воду, і ви побачите його»[81].

Десьзагодинуя, здригнувшись, прокинувся. Крізь просвіти в жалюзі виднілися смужки чорнильно-чорного беззоряного неба. Я підвівся на ліктях, намагаючись зрозуміти, що саме мене розбудило. Глухий стукіт десь унизу, на першому поверсі, змусив мене виструнчитися, дослухаючись. Не в змозі збагнути, чув я щось чи мені просто здалося, я спустив ноги з ліжка і прочинив двері. Поки спускався до передпокою, мої очі повільно призвичаювалися до напівпотемку. Втім, досвід блукання будинком у темряві я мав величезний, тож можна було не перейматися, що зашпортнуся. Діставшись узніжжя сходів, я зупинився і, тримаючись однією рукою за поруччя, нашорошив вуха.

На веранді знову щось ворухнулося — завелике для сусідського кота чи єнота. І знову цей звук. Хтось стукав у двері.

Я прокрався до них і обережно визирнув крізь бічне скло. Л відтак, не ймучи віри власним очам, намацав замок і відімкнув.

— Джеймсе!

Він стояв на веранді, з дорожньою сумкою біля ніг. У холодному нічному повітрі дихання зривалося в нього з вуст білими цівками пари.

— Я не знав, чи ти, бува, не спиш, — промовив він, наче просто спізнився на домовлену зустріч, а не впав як сніг на голову.

— Що ти тут робиш? — спитав я, ошелешено дивлячись на нього, не впевнений, чи не сниться мені все це.

— Вибач, — сказав він. — Треба було зателефонувати.

— Ні, усе гаразд... заходь, холоднеча надворі...

Я заклично махнув, і Джеймс швидко увійшов до будинку, підхопивши свою сумку. Я зачинив за ним двері й знову їх замкнув.

— Твої сплять? — спитав він, стишивши голос до шепоту — Так. Піднімайся нагору, поговоримо в моїй кімнаті.

Джеймс слідом за мною піднявся сходами. Пройшов коридором, роздивляючись картини на стінах, якісь дрібнички на столиках. Йому досі не випадало в мене бувати, і зараз я соромився та страшенно ніяковів. А ще до болю гостро усвідомлював, що книжок у нас обмаль.

У моїй кімнаті цей недолік не так кидався в очі — за роки я відгородився від решти дому (решти сусідів, решти Огайо) шарами паперу, чорнил і поезії, геть-чисто білка, що облаштовує собі гніздо. Джеймс увійшов за мною і тепер стояв незрушно, з помітною цікавістю роззираючись, поки я зачиняв двері. Власна кімната вперше здалася мені дуже маленькою.

— Давай-но її сюди... — я потягнувся по його сумку і вмостив її у вузький просвіт між ліжком та стіною.

— Мені подобається, — сказав Джеймс. — Затишно.

Власна Джеймсова кімната в Каліфорнії мала такий вигляд, наче її вирізали з журналу про декорування для заможних бібліотекарів.

— Та ну, не дуже...

Я сів у ногах ліжка і тепер спостерігав за тим, як він ніби всотує в себе довколишній інтер’єр. Джеймс здавався тут якимось недоречним — але не в поганому сенсі, а так, наче він студент, який помилився аудиторією і раптом виявив, що новий предмет по-справжньому його зацікавив. Водночас я не міг не завважити, який він виснажений. Джеймс горбився, pv-ки висіли батогами. Светр був увесь зім’ятий, наче він у ньому спав. На додачу він не поголився, і легка тінь щетини на підборідді здавалася болісно незвичною.

— Просто ідеально, — підсумував Джеймс.

— Що ж, почувайся як удома. Тільки от... не зрозумій мене зараз хибно, ти навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити... але, на бога, звідки ти тут узявся?

Він зіперся на край мого столу.

— Мені конче треба було злиняти з дому, — сказав він. — Удень самотою тинятися будинком, увечері навшпиньки перед батьками ходити... Я вже просто не годен був усе те витримувати. До Деллекера повернутися не міг, тому полетів у Чикаґо, але там було так само паскудно. Думав сісти на автобус до Броудвотера, але такого рейсу не було, тож я приїхав сюди.

Він похитав головою.

— Пробач, треба було перед тим зателефонувати.

— Не кажи дурниць.

— Вітаєм, герцогу! Ти воскресив нас![82]

— Тільки не ображайся, але щось у тебе кепський вигляд як на воскреслого, — сказав я. — Відверто кажучи, ти якийсь пошарпаний.

— Ніч була довга.

— Тоді давай лягати. Поговорити зможемо вранці.

Він кивнув, утомлений погляд засвітився вдячністю. Я витріщався на нього, і мій мозок на мить ніби вимкнувся, залишилося тільки одне безглузде запитання: чи він колись раніше так на мене дивився?..

— Де саме? — спитав він.

— Що?.. А, так... Може, ляжеш тут, а я тоді переберуся на канапу внизу.

— Я не збираюся зганяти тебе з власного ліжка.

— Ти більше потребуєш сну, ніж я.

— Та ну, можна ж просто... Хіба ми тут у тебе вдвох не помістимося?

Мої синапси знову вимкнулися. Джеймсове обличчя було почасти спантеличеним, почасти вичікувальним і таким хлоп’ячим, що тієї миті він уперше за кілька тижнів був схожий на себе самого. Він переступив з ноги на ногу, кинув погляд у вікно, і до мене нарешті дійшло, що він чекає на відповідь.

— Чому б і ні... — видушив я.

Його губи ніяково смикнулися натяком на усмішку.

— Не така ми вже й дивна парочка, еге ж?

— Еге ж.

Я дивився, як він, нахилившись, розшнуровує черевики, потім і сам зняв шкарпетки та стягнув штани. Глипнув на годинник на тумбочці біля ліжка. Третя ночі. Я спохмурнів, вираховуючи, скільки ж часу він провів у автобусі. П’ять годин? Шість?

— Тобі як більше до вподоби? — спитав Джеймс.

— Що?

— З якого боку ліжка?

— А, ти про це... Не має значення.

— Гаразд.

Він склав джинси й повісив їх на спинку стільця біля письмового столу, потім зняв светра. Його зап’ястки й передпліччя досі були поцятковані бляклими тінями синців.

Я нерішуче опустився на ближчий край ліжка й заскочив себе на тому, що раптом згадав літо, яке ми провели в Каліфорнії, — як ми по черзі сідали за кермо старого BMW, яке колись належало Джеймсовому батькові, як дісталися узбережжям до якогось сірого, оповитого серпанком туману пляжу, налигалися там білого вина, накупалися голяка й заснули на піску.

— Пам’ятаєш ту ніч у Дель-Норте... — почав я, — ...коли ми вирубилися на пляжі?

— Л потім прокинулися вранці й виявили, що наш одяг зник?

Він підхопив нитку розмови так швидко, що я зрозумів: він, мабуть, і сам про це думав. Я ледве не розсміявся й озирнувся до нього. Джеймс саме відкинув ковдру, і очі в нього блищали яскравіше, ніж доти.

— Я й досі сушу собі мізки, що тоді сталося, — сказав я. — Як гадаєш, чи могло наше шмаття просто віднести геть припливом?

— Радше вже знайшовся хтось із почуттям гумору і вмінням пересуватися абсолютно нечутно. І цьому комусь припала до серця думка змусити нас простувати до автівки голяка.

— Дивно, що нас тоді не заарештували.

— У Каліфорнії? Та ну, там це дрібничка.

Раптом ота стара історія — вода, сірий досвіток, Джеймсові слова «там це дрібничка» — здалася мені аж надто знайомою, розбурхуючи нещодавні спогади. Він відвів очі, і я зрозумів, що обоє знову думаємо про одне. Ми залізли в ліжко, поперекладали подушки і вдали, ніби нам зручно, —усе це в збентеженій тиші. Я лежав горілиць, і мене проймав розпач від того, що десять-п’ятнадцять сантиметрів між нами раптово наче перетворилися на сотні кілометрів. Той жалюгідний страх, що охопив мене під час заупокійної відправи, справджувався: навіть смерть не завадить Річардові нас мордувати.

— Можна я вимкну світло? — спитав Джеймс.

— Так, звісно, — озвався я, тішачись, що ми нарешті думаємо про різне.

Він вимкнув лампу, і зі стелі на нас ринула темрява. А разом із нею прийшла тиха, дурнувата паніка — я більше не бачив Джеймса. Я насилу стримав бажання негайно почати

обмацувати ліжко, доки не знайду його руку. А тоді заговорив, просто щоб почути відповідь.

— Знаєш, про що я згадую увесь час? Ну, коли думаю про Річарда?

Відповів він після довгої паузи, наче йому не хотілося цього знати:

— Про що?

— Про горобця з «Гамлета».

Я відчув, як він ворухнувся.

— Так, ти вже казав. Що буде, те й буде[83].

— Ніколи не розумів цей монолог, — сказав я. — Тобто ні, маю на увазі, що я його розумію, але він якийсь безглуздий... Так довго намагатися звести рахунки й відновити бодай якусь справедливість... І от маєш, Гамлет раптом виявляється фаталістом.

Матрац під Джеймсом знову ледь гойднувся. Мабуть, він повернувся до мене, але в кімнаті було занадто темно.

— Мені здається, ти його чудово розумієш. Для Гамлета тепер геть усе безглузде. Увесь його світ розвалюється на шматки, і коли він усвідомлює, що не може цього зупинити, не може все якось виправити, не може нічого змінити... йому лишається одне.

Мої очі звикали до темряви так повільно, що це починало дратувати.

— І що ж саме?

Джеймсова тінь знизала плечима в потемку.

— Зняти із себе відповідальність. Просто звинуватити в усьому долю.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Наступного ранку я повертався до тями поступово, погойдуючись на поверхні сну, якийсь час навіть не розплющуючи очей. Щось лоскотало мені плече, і я раптом згадав: Джеймс. На відміну від кількох ночей, які я провів, лежачи поряд із Мередіту Голсворт-Гаусі, зараз я миттєво, неймовірно гостро усвідомив його присутність.

Я розплющив одне око, не впевнений, варто відсунутися чи ні. Джеймса будити не хотілося. Вночі він перекотився до мене, і зараз його голова пригорнулася до мого плеча, а дихання лоскотало мені руку.

Несподівана, химерна думка про те, що я не хочу відсуватися, сяйнула мені з дивовижною яскравістю сонячного променя, що впав навскіс просто в очі. Тепла сонна важкість Джеймса в ліжку біля мене сприймалася природно, з нею було зручно, сотте il faut[84]. Я лежав дуже тихо, сам не знаючи, на що чекаю, і врешті-решт поволі знову задрімав.

Цього разу спав я не так довго й недостатньо глибоко, щоб мені щось наснилося. Здавалося, минуло лише кілька секунд — а я вже прокинувся з непевним відчуттям, що десь поряд звучать стишені голоси. Шепіт потроху набрав сили, а тоді сягнув найвищої точки, вибухнувши квапливо придушеним сміхом. Я підвівся на ліктях. Джеймс ледь поворухнувся поруч, але ще не прокинувся до пуття. Я шалено закліпав і, коли очі призвичаїлися до яскравого ранкового світла, люто витріщився на сестер. Вони, обидві в піжамах, тупцяли у дверях. Лія прикусила нижню губу й далі тихенько хихотіла. Керолайн прихилилася до одвірка й тепер шкірилася, роздивляючись мене. З-під мішкуватого світшота з логотипом університету Огайо стирчали кістляві ноги — геть-чисто сірники.

— Ану вимітайтеся звідси обидві, — наказав я.

Лія засміялася вже вголос. Джеймс розплющив очі, примружився, вдивляючись у мене, а відтак, простеживши за напрямком мого погляду, озирнувся до дверей.

— Раночку, чи що, — промовив він.

КЕРОЛАЙН: Познайомиш нас зі своїм хлопцем, Олівере?

Я: Пішла ти до біса, Керолайн.

ДЖЕЙМС: Я Джеймс. Радий знайомству з вами обома.

Лія вважала це просто неймовірно кумедним.

КЕРОЛАЙН: Коли влаштуєш камінг-яут перед мамою з татом?

Я: Серйозно, геть із моєї кімнати!

КЕРОЛАЙН (Джеймсові): Що ти взагалі в ньому знайшов?

ДЖЕЙМС: Знущаєшся? Олівер закрутив з найссксуальиі-шою дівчиною нашого курсу!

КЕРОЛАЙН: З тією рудою?

ДЖЕЙМС: Еге ж.

Пауза.

КЕРОЛАЙН: Брешеш!

ЛІЯ: Та ну! А я думала, що вона Річардова подружка!

КЕРОЛАЙН: Так, до речі, а куди подівся Річард?

Я: Нікуди він не подівся. Геть звідси, кажу!

Я відкинув ковдру, вислизнув із ліжка і виштовхав їх обох у коридор. Лія витріщалася на мене, наче вперше бачила.

— Олівере, — поганим театральним шепотом почала вона, — Олівере, а ви з Мередіт що, і справді...

— Заткнися. Я не збираюся це обговорювати.

Я підштовхнув її до сходів, і вона неохоче рушила донизу. Керолайн, утім, затрималася, щоби сповістити:

— Мама хоче знати, чи тебе й твого хлопця чекати на сніданок.

— Може, поїси за нас обох?

її усмішка згасла, перетворившись на гримасу. Я відразу пожалкував про сказане, але вибачатися не став. Вона пробурмотіла щось схоже на «гівнюк» і мовчки пішла. Я повернувся до кімнати. Джеймс уже встав і зараз порпався в сумці.

— Отже, це твої сестри... — промовив він.

Якщо йому й було ніяково, виду він не подав.

— Вибач.

— Та нічого, — озвався Джеймс. — А в мене ані братів, ані сестер.

— Не варто марнувати час, шкодуючи про це... — я глипнув на двері, вперше збагнувши, наскільки небезпечним може бути його перебування в домі. Мені було начхати, що подумають про Джеймса рідні, але не начхати, що подумає про них він. Сестри — то ж ще квіточки порівняно з батьком...

— Снідатимеш?

— Не відмовлюся. Хочу познайомитися з усією твоєю родиною.

— Я знімаю із себе відповідальність за те, що вони тобі верзтимуть.

— Ти не прийдеш?

— Прийду, дай мені хвилинку, — сказав я. — Знайдеш сам дорогу?

Він просунув голову в горловину чистого блакитного светра.

— Та мабуть, що знайду...

Коли він пішов, я швидко натягнув свіжу футболку й учорашні штани. Витягнув із «Театру заздрощів» закладку, запхав її до кишені. Вийшовши на сходовий майданчик, прислухався до голосів, що лунали знизу. Схоже, Лія закидала Джеймса запитаннями про Каліфорнію. Матері майже не давали нагоди вставити ані слова, але коли їй таки вдавалося, голос її звучав водночас чемно, спантеличено і ледь підозріливо. З полегшенням зрозумівши, що батько, схоже, вже пішов, я прокрався коридором до його кабінету, прослизнув усередину й зачинив двері. Це була невеличка потворна кімната зі здоровенним монітором, що гудів на столі, наче якесь доісторичне чудовисько, занурене у сплячку. Я зняв слухавку телефона, затиснув її між вухом і плечем та витяг із кишені закладку. Після катастрофи за святковим обідом на честь Дня подяки я зважував можливість у вихідні вшитися на Мангеттен. То була чиста авантюра, але перспектива зустрічі з Мередіт у порожньому пентгаусі — байдуже, що саме там відбувалося б, — здавалася набагато привабливішою, ніж зачинитися ще на три дні у своїй колишній спальні, переховуючись від батьків і Керолайн. Але потім на порозі, геть-чисто Божий посланець, з’явився Джеймс...

Голосний сигнал виклику краяв вухо. Я надто міцно стискав слухавку, в глибині душі сподіваючись, що Мередіт не відповість.

— Алло?

Можливо, через відстань, а чи то зв’язок був поганий, але голос її здавався тремким, якимось розгубленим, наче вона __

оце щойно прокинулася. Від самого цього низького «алло?» у животі ніби спалахнули жарини. Я глянув на двері, щоб переконатися, що вони зачинені.

— Мередіт, привіт. Це... Олівер, — сказав я. — Слухай, тут учора вночі до мене Джеймс нагрянув... Я гадки не мав, що він приїде, але зараз не можу ж отак просто його тут кинути... Мабуть, із Нью-Йорком не вигорить...

Коротка, якась порожня пауза. А тоді Мередіт промовила:

— Так, гаразд.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА

Перший день грудня видався сонячним, бадьорим і морозяним. За розкладом заняття мали розпочатися завтра, і коли ми прийшли до кампуса, нам повідомили, що ми можемо знову заселитися до Замку о четвертій годині дня. Александр і Філіппа влаштувалися за нашим постійним столиком у «ШексBEER», гріючи долоні об кухлі грогу з сидру, а Джеймс пив чай із Фредеріком. Мередіт, рейс якої затримали, сиділа в «Ла-Ґвардії». Від Рен не було ані чутки, ані звістки.

Я затягнув речі на третій поверх Холлу, бо декан Голіншед запросив мене на коротку розмову. Він запропонував вирішення моєї раптової фінансової проблеми: поєднати позику, невикористані кошти зі стипендії та підробіток-відпрацювання під час навчання.

Я слухав, і кивав, і безугаву йому дякував, а потім, коли він мене відпустив, знову закинув сумку на плече й рушив стежкою через ліс. Як пояснив Голіншед, одним із моїх обов’язків відтепер буде прибирання та дрібний ремонт у Замку. Я зовсім не вважав це принизливим. Те, що тепер не доведеться полишати Деллекер, викликало в мене такий захват, що, якби попросили, я б надраїв усі вбиральні в Холлі.

У Замку й досі був такий самий розгардіяш, як і напередодні нашого від’їзду. Я вирішив почати з кухні, захаращеної сміттям, що залишилося після тієї злощасної вечірки на честь прем’єри «Цезаря». Мене попередили, що все причандалля, потрібне для прибирання, зберігається під рукомийником — раніше мені якось не спадало на думку туди зазирати. Але спершу я розпалив камін у бібліотеці. У Замку було просто нестерпно холодно, наче зима якось просоталася крізь кам’яні стіни й оселилася тут за нашої відсутності.

Я видобув із кошика кілька газетних аркушів, зіжмакав їх, запхав під два свіжі поліна; старий попіл прибирати не став. Кілька хвилин порався з камінними сірниками, аж тоді нарешті спалахнуло благеньке, але стійке полум’я. Я заходився розтирати над ним руки, допоки не відчув їх знову.

Випроставшись, я почув, як унизу прочинилися двері, і завмер, вичікуючи. Це що, Александр примудрився прослизнути до Замку за три години до призначеного часу? Подумки вилаяв його останніми словами й навшпиньки спустився сходами, щоб перехопити Александра на кухні. Принагідно я намагався зметикувати, як пояснити власну присутність. (Обтяжувати його чи когось із наших моєю родинною драмою не хотілося. Їм і власних проблем вистачало.)

За дві сходинки до узніжжя сходів незнайомий голос змусив мене завмерти:

— ...А нагадайте-но мені, нащо ми тут?

— Тому що я хочу роздивитися все навкруги, перш ніж дітлашня повернеться.

— Як скажете, Джо.

Я опустився навпочіпки на нижню сходинку й зазирнув у дверний отвір. У їдальні спинами до мене стояли двоє. Вищого я впізнав — чи то пак, упізнав брунатну куртку-бомбер. Колборн. Нижчий був у синій стьобаній куртці й кошлатому жовтому шарфі — майже напевно ручної роботи. Неслухняна копиця вогнисто-рудого волосся створювала враження, що голова цього чоловіка палає. (Звали його, як я згодом дізнався, Нед Волтон.) Він погойдувався з носака на п’яту й роззирався.

— Що саме ми шукаємо, шефе?

— Не треба називати мене шефом, — озвався Колборн; судячи з того, як він при цьому зітхнув, таке зауваження йому доводилося робити вже не вперше. — Я не шеф. І нічого тут не чіпай.

Волтон пішов до вікна, на ходу стягуючи рукавички, підчепивши зубами за пучки пальців. Відтак запхав їх до кишені. Мені майнуло: цікаво, а пірс йому звідти видно?

ВОЛТОН: А в них до цього студенти гинули?

КОЛБОРН: Та якась танцівниця вкоротила собі віку, ще років десять тому. Дізналася, що не пройшла на четвертий курс, пішла до себе в кімнату й порізала вени.

ВОЛТОН: Господи!..

КОЛБОРН: Я її тут бачив. Гарненька. Така вся... наче паперова лялечка. Журналісти тоді ніби сказилися, звинувачували академію, що, мовляв, «доводить студентів до розпачу».

ВОЛТОН: То з цим хлопом та сама історія?

Колборн розвернувся на місці, узявся попід боки; обличчя в нього було зосереджене й задумливе.

— Ні. Він, наскільки я зрозумів, був тутешньою зіркою. Бачив у місті здоровезні червоні афіші? «Я — Цезар»?

— Так.

— То ж оце він.

— Стрьомний якийсь перець, — зауважив Волтон.

Колборн кивнув.

— Дітлашня про це ані пари з вуст, але в мене таке враження, що не всі його любили.

— Навіть так? — Волтон звів руду брову.

— Еге ж.

Волтон насупився, дивлячись на Колборна.

— То ось чому ми тут? — спитав він. — А я гадав, що справу вже офіційно визнали нещасним випадком...

— Отож... — обличчям Колборна промайнула тінь. — Визнали.

— Он як... — у Волтоновому голосі бриніло невисловлене запитання. Він притулився до підвіконня, схрестивши руки на грудях. — А посвятіть-но мене...

Колборн поволі ступив уперед, прикипівши очима до підлоги.

— Днів дев’ять тому, — почав він, — четвертокурсники та інші студенти театрального були на виставі в корпусі образотворчих мистецтв, — він махнув рукою в бік ДИМу, на північний схід.

Я сів на п’яти, ухопившись однією рукою за стіну, щоб утримати рівновагу. Дихав я носом, швидко й дрібно, холодне повітря краяло легені. А Колборн знай собі сунув уперед, обережно ставлячи одну ногу перед іншою, обходив кімнату широким колом.

— Вистава завершилася десь о пів на одинадцяту, — провадив він далі. — Після неї дітлашня повернулася сюди лісом навпростець. Тут уже гула вечірка. Музика, танці, наркота, бухло. Річард засів у бібліотеці з пляшкою скотчу.

— Якщо він тутешня зірка, то чого б це йому сидіти на самоті?

— А от саме цього мені, схоже, ніхто й не хоче розповідати. Він був не в гуморі, тут вони всі одностайні, але чому саме? Один із третьокурсників припустив, що в Річарда були проблеми з дівчиною.

— А що за дівчина?

— Мередіт Дарденн, теж із четвертого курсу.

— Звідки мені знайоме це прізвище?

— Її родина робить оті модні годинники. Могли б усе місто купити, якби захотіли.

— Гадаєте, саме тому ніхто проти неї не свідчить?

Колборн знизав плечима.

— Не знаю. Але виходить на те, що вони з Річардом страшенно погиркалися в усіх на очах і вже трохи згодом того ж вечора вона зажималася з іншим.

Волтон тихо, лиховісно присвиснув. Я подався вперед, упершись долонями в коліна. Кров ринула з кінцівок і грудей до голови, застугоніла у вухах.

ВОЛТОН: Це ж із ким?

КОЛБОРН: Та спершу ніхто не хотів зізнаватися, але дехто таки розповів, що з Олівером Марксом. Це теж четвертокурсник. Сам він стверджує, що пішов з нею нагору, але вони начебто просто розмовляли.

ВОЛТОН: Щось не дуже віриться.

Колборн гмикнув.

— Це ти ще не бачив цю дівицю. Тому навіть не уявляєш, наскільки не віриться.

Волтон стиха розсміявся.

— А що вона сама про це каже?

— Ну, взагалі-то їхні розповіді збігаються, — відповів Колборн. — Вона стверджує, що вони пішли до її кімнати, розмовляли, а потім Річард теж видерся нагору і спробував вибити двері. Вони його не пустили, і Річард урешті-решт кудись вшився, був геть не при собі. А далі починається якась каламуть.

— Що за каламуть?

Колборн повернувся до Волтона, насупився, наче власне спантеличення дратувало навіть його самого.

— Приблизно водночас — а о котрій саме це сталося, ніхто, схоже, до пуття повідомити не в змозі, — розходяться майже всі, крім четвертокурсників. Розлючений Річард забирається з-під дверей цієї своєї дівчини — можливо, вона там розважається з кимось із їхніх спільних друзів, а можливо, вони і справді просто розмовляють. Хапає пляшку «Гленфіддіка» і йде геть із будинку. Він уже напідпитку — а напідпитку він агресивний, щодо цього теж усі одностайні. Отже, Річард виходить на подвір’я, де його двоюрідна сестра розмовляє з таким собі Джеймсом Ферроу.

ВОЛТОН: Цей теж із четвертого курсу?

КОЛБОРН: Еге ж, Марксів сусід по кімнаті. Вони живуть на горищі.

ВОЛТОН: Так. І що далі?

— Рен — двоюрідна сестра — намагається заспокоїти Річарда, але він її «відпихує». Так висловився цей Ферроу. Коли я його спитав, що це означає, йому наче заціпило. От я й думаю собі, чи не почав Річард бешкетувати, якщо ніхто з них за ним не пішов. Хай там як, Ферроу залишається з цією Рен, а сам Річард зникає в лісі. — Колборнове обличчя спохмурніло, очі майже сховалися під навислими густими бровами. — І відтоді Річарда вже ніхто не бачив, аж доки наступного ранку Александр Васс — це останній із тутешніх четвертокурсників — не спускається на пірс перекурити й не знаходить його у воді. Отже, нам не відомо, ані де Річард був, ані що саме робив упродовж приблизно трьох годин.

Вони обоє помовчали, дивлячись у вузьке вікно. Там, зовні, день топився в безжально-білому сонячному сяйві, що ніяк не пом’якшувало шпаркої холоднечі.

— А патологоанатомка що каже? — спитав Волтон.

— Каже, що Річард отримав сильний удар по голові, але чим саме, вона не годна визначити. Спершу ми припустили, що саме цей удар був причиною смерті.

Волтон насупив чоло.

— А хіба ні?

— Ні.

Колборн важко зітхнув, його плечі трохи опустилися.

— Він був живий, коли впав у воду. Живий, але чи то непритомний, чи то надто очманілий, щоб перевернутися. Хай там що це було, воно зацідило йому просто в обличчя... травма серйозна, але не смертельна.

— А чого він тоді помер?

— Втопився, — відповів Колборн. — У якомусь сенсі. Захлинувся своєю кров’ю.

Я відвернувся від дверей і прихилився до стіни. У голові паморочилося, пульс ледве відчувався, і мені раптом спало на думку: а як воно? Як воно, коли бракне повітря, коли життя витікає у воду навколо тебе, а твоя кров, густа, наче нафтова пляма, розповзається, заливає все довкруж, доки не сягає очей... і тоді світ багряніє. Асфіксія. Відмова всіх систем організму. Темрява.

Із сусідньої кімнати пролунав різкий, виразний Колборнів голос:

— Не клеїться. Щось ми проґавили.

— Пляшку від віскі знайшли?

— Знайшли. У лісі, приблизно за чотириста метрів від пірса. Спочатку ми припустили, що саме пляшкою його й угатили, але вона ціла. Порожня, цілісінька, слідів крові немає, відбитки на ній лише Річардові. То що він, чорт забирай, робив із третьої ранку до шостої?

— Шоста — це час смерті?

— Точніше експертка визначити не змогла.

Вони якийсь час помовчали. Я у своєму сховку не наважувався навіть ворухнутися.

— Що думаєте? — зрештою спитав Волтон.

Колборн тихо, роздратовано мугикнув. Я поволі подався вперед, поки знову його не побачив; він хитав головою, прикусивши кінчик язика.

— Та дітлашня ця... — промимрив він нарешті. — Четвертий курс. Не йму я їм віри.

— Чому?

— Вони ж, трясця їхній мамі, актори, — озвався Колборн. — Брехати їм — що дихати. Хіба ж із ними можна знати щось напевне?

— Дідько...

Вони знову замовкли.

Потім Волтон запитав:

— То що робитимемо?

— Пильнуватимемо їх. Чекатимемо, поки хтось із них нарешті не розколеться... — він роззирнувся, обвівши поглядом порожню їдальню. — Їх у цьому кублі шестеро, сидять самотою. Довго чекати не доведеться.

Мостини підлоги рипнули — чоловіки рушили до кухні.

— Ставлю на цю його кузину, — сказав Волтон.

— Може, й так, — озвався Колборн. — Подивимося.

— Куди зараз?

— Хочу піти туди, де знайшли пляшку, роздивлюся, може, второпаю, як Річард звідти потрапив на пірс.

— Гаразд, а потім?

— Не знаю. Залежить від того, чи знайдемо ми бодай щось...

Волтон ще щось відповів, але голос лунав уже зовсім здалеку, тож я не розчув, що саме. Рипнувши, двері причинилися за ним з глухим грюканням. Я сповз на підлогу, коліна раптом підітнулися, наче кістки в ногах просто розчинилися. У моїй уяві маяла величезна Річардова тінь, і якби я зараз міг говорити, то спитав би в нього:

— Та як же встигли в передсмертну мить // Ви тайни дна морського роздивитись?[85]

На що він — так мені уявлялося — відповів би:

— Здається, встиг, хоча не раз душа

Із тіла рвалась; та ревниві води

Її держали, не давали їй

В повітря чисте зринути і тисли

На груди трепетні, що силкувались —

Аж розривались — викинути дух мій.

— І не прокинулись ви з тої муки?[86] — запитав би я.

І він би нарешті облишив Шекспіра й просто відповів: — Ні.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Перший день занять минув напрочуд спокійно. Рен досі не з’явилася, а Мередіт приїхала в понеділок так пізно, що її навіть ніхто з нас не бачив, а тому у вівторок їй дозволили відсипатися. Оскільки прийшли лише хлопці й Філіппа, викладачі просто розповіли, що на нас чекає в короткому семестрі між Днем подяки та Різдвом: «Ромео і Джульєтта», початок занять із фехтування та уривки монологів до проміжних іспитів.

Вечір заскочив нас чотирьох у бібліотеці Замку (в якій я напередодні старанно наводив лад). Ми конспектували свої монологи й розбирали їх. Столи були захаращені ручками, олівцями, маркерами, зошитами й келихами з-під вина. Високе полум’я в каміні освітлювало всю кімнату, але повністю розігнати холоднечу йому виявилося не до снаги.

Ми з Філіппою сиділи з ногами на канапі, обличчям одне до одного, обоє накрившись однією цупкою вовняною ковдрою. У мене ще годину тому почали злипатися очі, і я нарешті дозволив їм заплющитися. Мабуть, я заснув би, якби не постійний рух лівої ступні Філіппи, яка совалася біля моєї ноги, коли Філіппа писала.

Рядки нового монологу юрмилися в голові, безладні, хаотичні, ще не вишикувані як годиться, не закарбовані в пам’яті. Цього разу мені дали текст аж навдивовижу потужний: запальну промову Філіпа Байстрюка напередодні герцю з «Короля Джона».

Насмілюсь дати вам свою пораду:

Як громадяни ієрусалимські

Під час їх бунту, об’єднайтесь ви,

Забувши тимчасово ворожнечу,

І разом покарайте цих нахаб[87].

Я рвучко сів, коли раптом пролунав тоненький голос:

— Усім привіт! Вибачте за запізнення.

— Рен! — Джеймс підхопився з крісла.

Вона стояла у дверях, у неї були сонні й утомлені очі, на плечі висіла дорожня сумка.

— Ми вже вирішили, що ти не повернешся, — сказав Александр, лихим оком кинувши вглиб коридору, де була кімната Мередіт.

— Я що, аж так вас дістала? — поцікавилася Рен, поки Джеймс знімав у неї з плеча сумку і ставив на підлогу.

— Певно, що ні. Ти як? — Філіппа вже підвелася й підійшла, відкривши обійми.

Рен впливла в ці обійми й міцно обхопила її за талію.

— Уже краще.

Я слідом за Філіппою підвівся з канапи і, охоплений на мить якоюсь дурнуватою ніжністю, обійняв їх обох одразу.

— І нам теж уже краще.

Александр зневажливо фиркнув.

— Ні, ви це серйозно? — спитав він. — Обіймашки? Це в нас що, так тепер заведено?

— Стули писок, — промовила Рен, притискаючись щокою до плеча Філіппи. — Не треба все псувати.

— Як знаєте.

Наступної миті довгі мавпячі Александрові руки стиснули всіх нас гуртом, а тоді долучився ще й Джеймс. Ми втратили рівновагу, хитнулися, Рен, потрапивши в пастку, реготала в серці нашого живого вузла. Цей звук струсив нас усіх, сягнув наскрізь, від тіла до тіла, наче подих теплого повітря.

— Що тут відбувається?

Понад головами друзів я озирнувся до дверей.

— Мередіт.

Вона стояла у дверях, босоніж, без макіяжу, в легінсах і довгій футболці, яка, я був майже певен, колись належала Річардові. Волосся скуйовджене, погляд тьмяний і порожній. Востаннє я її бачив ще в аеропорту, і зараз мені трохи перехопило подих.

Наш живий вузол розчепився, кожен позадкував на крок, і Рен вигулькнула на волю. Суворе обличчя Мередіт полагіднішало.

— Рен.

— Я, — вона мляво всміхнулася.

Мередіт закліпала, на непевних ногах увійшла до кімнати і просто-таки врізалася в Рен. Вони обіймалися, реготали, небезпечно хиталися — ми з Філіппою заледве встигли підхопити цих двох, коли вони мало не перекинули кавовий столик.

Коли ми всі знову міцно стояли на своїх двох, відчуваючи, як печуть забиті лікті й відтоптані ноги, Мередіт нарешті відпустила Рен з обіймів і промовила:

— Ти саме вчасно. З приїздом в Рим, // Моя ти найдорожча![88]

ФІЛІППА: Певно, ледве на ногах тримаєшся. Коли ти вилетіла з Лондона?

РЕН: Учора вранці. Я з радістю послухала б, як минув День подяки у кожного з вас, але не хочу нікого образити, заснувши в процесі.

АЛЕКСАНДР: Не кажи дурниць. Лягай. Тобі спочинок необхідний[89].

ДЖЕЙМС: Де твоя валіза?

РЕН: Унизу. У мене сил бракує зараз тягти її нагору.

ДЖЕЙМС: Я принесу.

РЕН: Упевнений?

— Нехай іде, — сказала Мередіт, прибираючи волосся з чола Рен. — Маєш такий вигляд, що не завадило б і тебе саму віднести на руках.

— Ходімо, — сказала Філіппа. — Я допоможу тобі влаштуватися.

Вони вдвох зникли в коридорі, а Джеймс розчинився на сходах. Александр сонно всміхнувся й промовив:

— Уся зграя на місці...

Він ліниво перевів погляд із мене на Мередіт, і його усмішка згасла. Здавалося, уся її лагідність полишила кімнату разом з Рен, і зараз Мередіт стояла, дивлячись на мене жорстко й холодно.

— Гаразд, — промовив Александр. — Піду я, мабуть, курну, перш ніж лягати...

Він щільно обгорнув шию шарфом і вийшов, тихенько насвистуючи «Таємних коханців». (Я розмірковував, чи не варто наздогнати його й зіштовхнути зі сходів.)

Мередіт знову стояла як фламінго, упершись ступнею в коліно іншої ноги. У її виконанні навіть ця поза виглядала витончено. Я не знав, куди подіти руки, тож запхав їх до задніх кишень, і мені відразу здалося, що вигляд у мене якийсь аж занадто недбалий.

— Як там Нью-Йорк? — спитав я.

— Та власне... Шарпанина, колотнеча...— сухо озвалася вона. — От парад був...

— Зрозуміло.

— А як Огайо?

— Відстій, — сказав я. — Як завжди.

Те, що я міг приїхати до Нью-Йорка, але не приїхав, так важко висіло в повітрі між нами, що згадувати про це навіть не було потреби.

— Як родина? — спитав я.

— Зеленого поняття не маю, — озвалася вона. — Бачила хіба Калеба, і то лише один раз. Решта в Канаді.

— Еге ж.

Я уявив, як вона тиняється порожньою квартирою, і довкола немає нічого, що могло б відволікти її від думок про Річардову смерть. Канікули в нас, здається, не так уже й відрізнялися: читати годинами поспіль, витріщатися в стелю, не маючи жодного зв’язку ані з братами й сестрами, ані з батьками — адже всі вони здавалися такими чужими, ніби взагалі були представниками іншого біологічного виду. Певна річ, мені несподівано поталанило, бо приїхав Джеймс... а от їй не пощастило. Неможливість перепросити змусила мій язик намертво приклеїтися до піднебіння.

Мередіт схрестила руки на грудях:

— Я йду лягати, якщо тобі нічого мені сказати.

Нічого. Мені відчайдушно кортіло їй щось сказати, але в голові було порожньо. Дивина та й годі: я так кохався в словах, а вони мене постійно зраджували.

Мередіт і досі чекала, дивлячись на мене. Коли я промовчав, її маска байдужості на мить дала тріщину, і я побачив тихе розчарування.

— Гаразд, — промовила вона. — Тоді добраніч.

— Я... Мередіт, зажди...

— Що ще? — якось зморено і мляво спитала вона.

Я переступив з ноги на ногу, невпевнено, ніяково, проклинаючи власну недорікуватість.

— Ти... е-е-е... хочеш спати сама?

— Не знаю, — одказала вона. — А ти хочеш спати зі мною чи віддаси перевагу Джеймсові?

Я відвів погляд, сподіваючись, що вона не помітить, як у мене пашать щоки. Коли я знову глянув на Мередіт, вона похитала головою, куточок її вуст ледь тремтів — це було щось середнє між жалістю та зневагою. Чекати на відповідь вона не стала — просто розвернулась і рушила геть коридором. Я дивився їй услід, коліщатка в голові дзижчали й торохкотіли, продукуючи якісь нікчемні, недоречні варіанти відповіді... а тоді вона зникла з поля зору, і казати щось стало запізно.

Я ще трохи потинявся біля каміна, зважуючи, йти за нею чи не варто — може, просто вдертися до її кімнати, притиснути до стіни й цілувати, аж доки їй забракне дихання, щоби шпигати мене словами, — чи краще просто повернутися до Вежі й спробувати заснути. Для першого я був надто боязкий, для другого — надміру схвильований. Не годний збагнути, що робити далі, я натомість просто потягнувся по куртку.

Ніч виявилася такою зимною, що повітря надворі ніби зацідило мені просто в обличчя. Я пішов крізь ліс, згорбившись і піднявши плечі, щоб не задубіли вуха, і пильнуючи, щоб у темряві не перечепитися через якісь корені чи камені. До пірса я дістався, майже не розуміючи, де я. Ноги самі винесли мене туди, наче саме пірс був місцем, піти куди було зараз найлогічнішим. Уночі озеро було чорним і нерухомим, ніби дзеркало, що своєю гладінню бездоганно відбивало світло п’яти сотень зірок. Ніч видалася безмісячна, однак там, де серед гладіні зоряного поля мав відбиватися місяць, чорніла маленька цяточка На пірсі самотою сидів Александр, чеберяючи ногами над водою.

Я дістався кінця містків і зупинився в нього за спиною. Мабуть, Александр чув мої кроки, але ніяк не дав цього знати. Просто сидів і дивився на озеро, стиснувши долоні між колінами.

— Можна до тебе? — спитав я, слова зірвалися з губ віхтиком пари.

— Звісно.

Я опустився поруч, якийсь час ми мовчали.

— Курнеш? — зрештою спитав він.

— Так, не завадить.

Він дістав із кишені косяк, простягнув мені й заходився намацувати запальничку. Клацнув коліщатком. Спалахнув вогник, і я затягнувся якомога глибше, обпалюючи димом горло.

— Дякую, — сказав я після другої затяжки і повернув йому косяк.

Александр кивнув, не озираючись.

— Як усе минуло?

Я зрозумів, що він про мою розмову з Мередіт.

— Не вельми.

Ми довго сиділи мовчки, дим і пара від нашого дихання змішувалися, кучерявилися, пливли над водою. Я намагався викинути з голови Мередіт, але безпечного способу відволіктися не було. У кожному куточку мозку чаїлися страхи й сумніви, плазували, ладні накинутися на мене й устромити в мене ікла — аби привід знайшовся.

— Колборн приходив до Замку, — промовив я, хоча й не збирався про це казати.

Я нікому не розповідав, що саме почув, коли підслуховував, але знання це було небезпечне, і сам собі я не дуже довіряв.

— Коли? — спитав Александр.

— Учора.

— Ти розмовляв з ним?

— Ні, але чув, як він розмовляв з іншим коном. Молодий рудий хлопець. Раніше його не бачив.

Александр ковтнув дим, і той зовсім по-драконячому ринув у нього з ніздрів.

— Про що вони розмовляли? — спитав він якось невпевнено; судячи з інтонацій, насправді йому геть не хотілося цього знати.

— Про все... про все це, — я зробив широкий невизначений жест, який наче охоплював і озеро, і пірс, і нас обох.

— Гадаєш, він щось підозрює? — спитав Александр.

Той, хто знав його гірше за мене, либонь, не розчув би в його голосі страху.

— Він розуміє, що ми збрехали. Просто не знає, про що саме.

— Дідько.

— Отож-бо...

Він знову зробив затяжку, і кінчик косяка спалахнув жовтогарячим — то був єдиний яскравий виблиск у бляклій іллінойській глушині. Від косяка вже лишилися хіба спомини. Александр простягнув мені недопалок; я востаннє затягнувся й загасив його.

— Що робитимемо?

— Гадаю, нічого, — озвався він, і це порожнє слово «нічого» змусило мене стиснути кулаки в кишенях. — Дотримуватимемося нашої легенди, як і домовилися. Намагатимемося не втратити розуму.

— Треба розповісти іншим. Він просто чекає, коли хтось із нас схибить.

Александр похитав головою.

— Якщо дізнаються, почнуть поводитися підозріло.

Я закусив нижню губу, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозна насправді небезпека. Згадав, як у ніч вечірки зіткнувся із Джеймсом у ванній. Наче за якоюсь мовчазною згодою, іншим ми про це не розповідали. Так, дрібничка, нічого важливого... Але думка про те, що, можливо, таємниці є не лише в нас, змусила серце прискорено битися. Якщо ми брешемо одне одному так само, як брешемо Колборнові... Я не зміг завершити думку.

— Як гадаєш, що з ним насправді сталося? — спитав я. — Після того як він пішов із Замку?

— Не знаю, — Александр одразу зрозумів, про кого я. — Щось не віриться, що він отак-от просто тинявся лісом.

— А ти сам де був?

Він якось невпевнено глянув на мене і спитав:

— А що?

— Та просто цікавлюся. Я ж проґавив усе, що сталося після того, як я... е-е-е... пішов нагору.

— Якщо я тобі розповім, маєш пообіцяти, що не розбовкаєш.

— Чому?

— Бо, на відміну від тебе, — бундючно озвався він, — у мене не заведено цілуватися так, щоби про це знала вся академія.

Із сумішшю цікавості та роздратування я спитав:

— То з ким ти був, дурбецало?

Александр відвернувся із задоволеною усмішкою.

— З Коліном.

— З Коліном?! Не знав, що він по хлопцях.

Александр усміхнувся ширше, показавши гострі ікла.

— От і він не знав...

Я знехочу засміявся — а ще дві хвилини тому здавалося, що це взагалі неможливо.

— Покличте сюди пристава. Ми тут відкрили таке безпутне розпутство, якого ще світ не бачив[90].

— І хто б оце говорив.

— Та ну тебе, — пробурчав я. — Вона перша почала.

— Та звісно, що вона. Тільки не ображайся, Олівере, але починати щось — це не твоя сильна сторона.

Я похитав головою, мої веселощі трохи підтруював гіркий післясмак, що залишився після розмови з Мередіт.

— Я просто дурень.

АЛЕКСАНДР: Якщо тобі від цього полегшає, я вчинив би так само.

Я: Та хто ти взагалі такий, щоб я на тебе зважав?

АЛЕКСАНДР: У плані сексу я — амфібія.

Я: У житті не чув такої бридоти.

АЛЕКСАНДР: До речі, тобі самому не завадило б спробувати.

Я: Красно дякую, цього року в мене й без того забагато сексуальних невдач.

Я зітхнув і глянув униз, на своє відображення у воді. Обличчя здавалося якимось незнайомим, і я примружився, намагаючись зрозуміти, що не так. Розуміння вгатило мене, наче удар під дих: зараз, коли моє темне волосся було скуйовджене дужче, ніж зазвичай, а блакитні очі у тьмяному світлі зірок губилися в темних западинах, я дуже скидався на Річарда. На одну нудотну мить він глянув на мене з глибини. Я рвучко підвів голову.

— Все гаразд? — спитав Александр. — Мені на мить здалося, що ти збираєшся туди шубовснути.

— Ем-м-м... Ні.

— Добре. То й не треба, — він зіп’явся на ноги. — Ходімо. Тут страшенна холоднеча, а самого я тебе не залишу.

— Гаразд.

Я й собі встав, струсив із колін попіл.

Александр запхав руки глибше до кишень і тепер вдивлявся в темряву, що огорнула берег навпроти.

— Я повертався від Коліна, — сказав він, і це прозвучало якось недоречно. — Ну, коли знайшов Річарда. Спустився сюди перекурити... а він там. Мені навіть на думку не спало перевірити, чи Річард ще живий... він просто здавався зовсім мертвим. Мабуть, навіть не чув моїх кроків.

Я не розумів, нащо він це мені розповідає. Можливо, Александр щоранку наново переживав ту жахливу мить, коли побачив Річарда. Так само як я відчував, ніби все всередині обривається, й аж по горло провалювався у спомини, варто лише заплющити очі.

— Але знаєш, що дивно? — вів далі Александр.

— Що?

— У воді була кров, а на пірсі не було.

Я глянув під ноги. Чисте сухе дерево, що через вітер, сонячні промені й воду за багато років виблякло аж до кольору старої кістки. Жодної червоної краплинки. Ані плямки.

— І що з того?

— У нього було розбите обличчя. Якщо він справді ударився головою і впав у воду... то об що саме, хай йому грець, він приклався?

Недопалок, що залишився від нашого косяка, і досі тлів на самому краю пірса. Александр зіштовхнув його у воду носаком черевика. Поверхнею розійшлися брижі, спотворюючи відображення неба так, що зірки затремтіли й замиготіли, то зникаючи, то з’являючись наново.

— Я все думаю про птаха... — мені страшенно не хотілося цього казати. Це було наче нервовий тик, наче якийсь незборимий потяг... ніби мені вдасться викинути цю картинку з голови, якщо я подужаю описати її вголос.

Александр спантеличено глипнув на мене.

— Якого ще птаха?

— З «Гамлета». Він мені його нагадав.

— А, ти про це... — озвався Александр. — Не впевнений, що мені він схожий на горобця. Горобець занадто... тендітний.

— А який же він тоді птах?

— Не знаю. Той, що кидається у шибу, намагаючись знищити власне відображення...

Тепер настала моя черга спантеличено на нього подивитися, але щойно наші погляди зустрілися, мені захотілося розреготатися. Я жахнувся, а тоді збагнув, що Александр сам насилу стримується.

— Господи... — промовив я, похитавши головою.

Александр нарешті дозволив собі видихнути й тихо розсміявся.

— Коли це ми стали такими чудовиськами?

— Може, ми завжди ними були?

Він знизав плечима, глянув, як мерехтить і тане біла хмарка пари від його сміху. Здавалося, разом з нею здимів і його гарний настрій, тож коли Александр знову заговорив, голос звучав гірко.

— А може, від Річарда навчилися, — промовив він.

Це налякало мене більше, ніж Колборн.

СЦЕНА ТРИНАДЦЯТА

За тиждень ми спустилися до їдальні на сніданок і виявили, що все тут аж гуде від радісного хвилювання. За всіма столами розпечатували конверти із запрошеннями й обговорювали «Різдвяну маску», що мала відбутися, як було заведено, усупереч нещодавнім подіям. Ця веремія здалася несподівано живлющою після похилених голів і напружених, без усмішок облич, які ми спостерігали впродовж останніх кількох тижнів.

— Хто хоче принести пошту? — поцікавився Александр, із притаманним йому завзяттям напавшись на стосик дерунів. (Філіппа погрозами змусила його підвестися з ліжка, стверджуючи, що якщо він і далі пропускатиме сніданки, то просто розтане в повітрі.)

— А який сенс? — спитав я. — Ми ж знаємо, що там.

Філіппа дмухнула на свою каву й промовила:

— Тобі не здається, що цього року може бути дещо інакше?

— Не знаю. Навпаки, таке враження, що всі намагаються повернутися до нормального життя.

— І хвала богу, — втрутився Александр. — Мене вже забембало, що всі на нас витріщаються.

— Могло бути й гірше, — Рен ганяла яєчню по тарілці замість того, щоб їсти. Вона здавалася змарнілою і виснаженою, наче вже кілька днів і ріски в роті не мала. — Он у моєму випадку всі або відводять очі, або дивляться крізь мене, наче я взагалі не існую.

Ми сиділи в принишклій тиші, уникаючи зустрічатися поглядами й дивитися на порожній Річардів стілець, а інші студенти тим часом і далі теревенили про карнавал, про те, що вдягнуть на свято, про те, як розкішно буде прикрашена бальна зала... Закляття окремішності розвіялося, коли біля нашого столу вигулькнув Колін, поклавши руку (ніхто, крім мене, цього не помітив) на спинку Александрового стільця.

— Доброго ранку, — сказав він і насупився. — У вас усе гаразд?

— Так, — Александр трохи роздратовано наштрикнув на виделку сосиску. — Звісно, що все гаразд, оце метикуємо, чи не варто влаштувати у себе в Замку поселення для прокажених...

— Що, витріщаються? — спитав Колін, роззираючись, ніби досі не помітив, на якій відстані всі тримаються від нашого столу.

— Вуаєристи срані... — озвався Александр і перекусив сосиску навпіл, так що аж зуби цокнули, наче ніж гільйотини. — Що привело тебе до нашої самотньої обителі?

Колін продемонстрував знайомий конверт — маленький, квадратний, з чорними бризками дрібного Фредерікового почерку.

— Нам надіслали розподіл на «Ромео і Джульєтту», — сказав він. — Мені здалося, що ви захочете дізнатися.

— Он воно як? — Александр розвернувся на стільці, щоб глянути на інший кінець зали, де стояли наші поштові скриньки.

— Хочеш, принесу?

— Ні, не треба, — Мередіт відсунула стілець і кинула серветку на сидіння. — Я хочу ще кави. Принагідно й листи принесу.

Вона вийшла з-за столу і рушила залою; усі машинально від неї сахалися, наче боялися, що її нещастя заразне. Мене вшпигнула чи то злість, чи то тривога (що саме, важко було визначити — після Річардової смерті я вже не здатен був розрізнити цих почуттів). Я розірвав навпіл скибочку бекону й далі дрібнив її, аж поки не перетворив на крихти. Навколо досі були люди, але я геть нікого не помічав, аж доки Філіппа голосно гукнула:

— Олівере!

— Га?

— Припини мордувати бекон.

— Вибач, їсти не хочеться. Побачимося на заняттях.

Я підвівся й поніс тарілку на кухню. Кинув її в контейнер для брудного посуду, навіть не утруднюючи себе тим, щоб зішкребти недоїдки, і пішов. Мередіт досі порпалася в поштових скриньках, збираючи наші листи. Я люто втупився в компанію філологів — ті влаштувалися за столом неподалік і тепер витріщалися на неї — та не зводив з них очей, аж доки вони знову посхилялися над тарілками й почали пошепки перемовлятися грецькою.

— Мередіт, — покликав я, підступившись якомога ближче, щоб мене ніхто не міг почути, крім неї.

Вона підвела очі, байдуже глянула мені в обличчя і знову відвернулася до поштових скриньок.

— Так?

— Слухай-но... — без вагань почав я. Моя лють до всіх навколо якимось чином зробила мене сміливішим, ніж зазвичай. — Вибач за вчорашнє, пробач за День подяки. Визнаю першим: я не розумію, що між нами відбувається. Але хочу розібратися.

Мередіт облишила поштові скриньки, її рука лежала на тій, що була підписана «Стерлінг, Рен». Праворуч була Річардова скринька. Порожня. Табличку з його іменем так і не зняли.

Я змусив себе не зважати на це й прикипів очима до Мередіт. її обличчя було непроникне, але вона принаймні мене слухала.

— Може, підемо чогось вип’ємо? — спитав я, схилившись до неї. — Тільки ми вдвох. У мене думки плутаються, коли всі отак витріщаються, ніби це якесь довбане реаліті-шоу.

Вона схрестила руки на грудях і скептично поцікавилася:

— Це що буде, типу, побачення?

Я не знав, як правильно відповісти.

— Мабуть. Не знаю. Розберемося вже на місці.

Її обличчя полагіднішало, і мене вже вкотре вразило те, яка вона вродлива.

— Гаразд. Ходімо вип’ємо.

Вона тицьнула мені пару конвертів і залишила самого біля поштових скриньок; я дивився їй услід, як дурень. Лише за кілька секунд уторопав, що тепер, коли Мередіт пішла, філологи витріщаються вже на мене. Я зітхнув, удав, буцімто не помічаю їх, і розпечатав перший конверт. Почерк на ньому був розгонистим і витким, зовсім не схожим на дрібну похилу писанину Фредеріка. Клапан конверта утримувала синя шовкова стрічка з восковою печаткою, на якій стояв герб Деллекера. Я просунув під неї палець і розгорнув листа. Записка була коротка, така сама, яку попередні три роки, тільки дата стояла інша.

Вас сердечно запрошують на щорічну

РІЗДВЯНУ МАСКУ.

Будь ласка, з’явіться до бальної зали Джозефіни Деллекер між 18:00 та 19:00 у суботу, 20 грудня.

Маска та вечірнє вбрання обов’язкові.

Другий конверт був меншим і не таким ошатним. Я розірвав його, швидко продивився листа.

Будь ласка, будьте в бальній залі о 18:45 20 грудня. Підготуйте акт І, сцени 1, 2, 4 та 5; акт II, сцену 1.

Ви гратимете БЕНВОЛІО.

Будь ласка, прийдіть до костюмової о 12:30

15 грудня для примірки.

Просимо бути в репетиційній залі о 15:00 16 грудня для постановки бою.

Не обговорюйте це з однокурсниками.

Я вийшов з їдальні, вирішивши не повертатися за стіл. Моє місце зайняв Колін. Конверти вже були розпечатані, й усі скоса позирали одне на одного, міркуючи, що написав Фредерік іншим. Я вперше подумав, що мені не так уже й кортить це довідатися.

СЦЕНА ЧОТИРНАДЦЯТА

У зимовому семестрі розклад у нас виявився настільки безладним, що минуло аж п’ять днів, перш ніж ми з Мередіт змогли знайти вільну хвилинку, щоб нишком втекти із Замку. Джеймс, Рен і Філіппа замкнулись у своїх кімнатах — найімовірніше, вчили текст; нам бракувало часу на те, щоб підготуватися як годиться. Александр здимів кудись іще на початку вечора (мабуть, він із Коліном, майнуло мені тоді, але цю гіпотезу я залишив при собі). Через «Ромео і Джульєтту» та роботу над уривками до проміжного іспиту всі ми були якісь незвично накручені. Перспектива спокійно посидіти й хильнути здавалася неймовірно привабливою, але, притримуючи двері бару перед Мередіт, я сумнівався, чи маємо ми на це час.

Я очікував, що зала порожнюватиме, зважаючи на те, який сьогодні день (неділя), і на те, з яким обсягом роботи ми всі мали впоратися до двадцятого (він був просто-таки застрашливим). Але в «ШексBEER», на мій неабиякий подив, людей була сила-силенна, і наш улюблений столик виявився окупованим зграйкою філософів, які голосно сперечалися про те, наскільки важливою є звичка Евкліда Мегарського перевдягатися жінкою[91].

— Що вони всі тут роблять? — спитав я, слідом за Мередіт простуючи до столика в іншій частині зали. — Їм що, домашнє не задають?

— Задають, але їм не треба на додачу вивчити половину п’єси, — озвалася вона. — У нас просто дещо спотворене сприйняття реальності.

— Так, мабуть, — погодився я. — Давай принесу нам випити.

Вона сіла й удала, буцімто роздивляється коктейльну карту (можна подумати, що за цей час ми не завчили її напам’ять), а я тим часом рушив до бару, оминаючи стільці й табурети. Хлопець праворуч — здається, третьокурсник із хореографічного — якось гидко на мене глянув, коли я попросив пінту пива й горілку із содовою та лимоном. Коли ж я розплачувався, він похитав головою і, так і не промовивши жодного слова, наблизив келих до губ.

— Дякую, — пробурмотів я барменові й поніс напої через зал, щосили намагаючись не вихлюпнути їх на себе, поки оминав витягнуті в прохід ноги, стільці й мокрі плями на підлозі.

Мередіт із вдячністю прийняла горілку й устигла висмоктати половину порції, перш ніж ми перекинулися бодай словом.

Розмова видалася якоюсь аж напрочуд ніяковою. Ми обмінювалися поверховими, дурнуватими зауваженнями щодо своїх уривків і «Різдвяної маски», щохвилини дуже гостро усвідомлюючи, що насправді ми тут не самі. Наш столик був третім серед вервечки з п’яти, і компанії, які сиділи обабіч нас, якось підозріло принишкли, щойно ми зайняли своє місце. (Я завважив, що там були здебільшого дівчата, усі з Деллекера. Цікаво, вони завжди так активно шепотілися? Я все не міг збагнути, чи це щось новеньке, а чи я просто раніше цього не помічав. Треба визнати, моя особа ніколи до цього не удостоювалася такої уваги.) Мередіт допила горілку, і я з готовністю вхопився за можливість сходити по другий коктейль. І, чекаючи на нього, усе зважував, чи не варто замовити й собі щось міцніше. Мимоволі я розмірковував над тим, як склався б цей вечір, якби нам і справді вдалося побути наодинці. Урешті-решт я вирішив, що, якщо все це паскудство триватиме, запропоную Мередіт, коли ми завершимо з коктейлями, повернутися до Замку — там принаймні можна було замкнути двері чи вшитися до саду, де дихається трохи вільніше.

Коли я повернувся на своє місце, Мередіт усміхнулася з помітним полегшенням.

— Якось воно дивно — коли ми не за нашим звичним столом, — сказав я. — Здається, я ніколи ще не сидів у цій частині зали.

— Ми давно вже тут не були, — озвалася вона. — Мабуть, утратили першочергове право на наше місце.

Я через плече озирнувся на філософів — ті продовжували обговорювати гіпотетичну гомоеротичну одержимість Евкліда Сократом. (На мою думку, вони просто приймали бажане за дійсне.)

— Можна було б його повернути, — сказав я. — От якби зібратися всім разом, мабуть, вдалося б улаштувати штурм...

— Так, влаштуємо... — Мередіт знову всміхнулася, але усмішка вийшла якоюсь невпевненою.

Її рука лежала на столі, і, охоплений нападом невластивої мені сміливості, я потягнувся до неї та накрив своєю. Її чотири пальчики вхопилися за два моїх.

— У тебе все гаразд? — спитав я голосним театральним пошептом. — Ну, тобто по-справжньому гаразд?

Мередіт розмішала коктейль.

— Намагаюся триматися. Хай там хто що собі думає, теж задовбало, як на мене витріщаються... — Я мимоволі зиркнув на сусідні столи. — Це прозвучить жорстоко, але мені байдуже. Я вже втомилася бути просто дівчиною небіжчика.

Мені раптом страшенно закортіло відпустити її руку.

— А ким ти хочеш бути? — бовкнув я, не подумавши. — Моєю дівчиною?

Вона витріщилася на мене, подив ніби витіснив усі інші почуття з її обличчя.

— Що ти..?

— Я — не Річардів дублер, — сказав я. — І не збираюся вводитися в цю виставу, щоб грати його роль, коли Річард пішов зі сцени. Я цього не хочу.

— Я теж. Саме цього я не хочу. Господи, Олівере... — очі в неї були холодні — зелене пляшкове скло, крихке, з гострими краєчками. — Ми з Річардом розійшлися. Він був покидьком, мордував і мене, і всіх інших, і я розірвала стосунки. Тепер, коли його немає, про це воліють не згадувати, я в курсі. Але ти маєш про це пам’ятати.

Я стишив голос.

— Мені дуже шкода, — сказав я. — Я просто... може, річ у тім, що ти — це ти... тобто поглянь на себе... просто не розумію. Чому я? Я ж ніхто.

Мередіт відвернулася, міцно закусила нижню губу, ніби намагаючись стримати чи то сльози, чи то крик. Її долоня під моєю була млявою і холодною, наче якоюсь окремішною від решти тіла. За столами з обох боків від нас розмови раптом узагалі вщухли.

— Знаєш, усі кажуть, що ти «милий», — повільно промовила вона; напружене обличчя здавалося задумливим. — Але ж це не зовсім те. Ти хороший. Такий хороший, що навіть сам того не розумієш...

Вона засміялася — якось сумовито, стримано.

— А ще ти справжній. Ти єдиний із нас не граєш постійно на публіку, не виконуєш повсякчас роль, яку Ґвендолін призначила тобі три роки тому...

Її очі знову зустрілися з моїми, відлуння того сміху бриніло в неї на губах.

— Я сама не краща за інших. Почни лише ставитися до дівчини як до повії, і вона поводитиметься як повія... — Плечі Мередіт злегка піднялися, наче вона ледь помітно ними знизала. — Але ти до мене ставишся по-іншому. А це все, чого я хотіла.

Я міцно замружився, потім розплющив очі й глянув у стелю. То було єдине місце, куди можна було дивитися без побоювання, єдине, звідки — я знав це напевне — на мене не витріщатимуться п’ять пар чужих очей.

— Мені дуже жаль, — повторив я, шкодуючи, що взагалі заговорив, що мені забракло клепки просто бути зараз із нею й мовчки дивуватися тому, що їй раптом заманулося посидіти тут зі мною... і не питати чому. Це було б так легко, але між нами двома легко ніколи й нічого не буде. Якби ми прагнули саме цього, це була б надто брудна гра. Ми вшилися б із бару, з-під пильного нагляду інших... Але замкнені двері не мали жодного значення, адже за нами повсякчас спостерігав Річард.

Мередіт здавалася швидше втомленою, ніж розлюченою.

— Мені теж жаль.

— І що це нам дає? — спитав я, побоюючись, що в моєму голосі аж надто виразно прозвучить надія.

«Тримайся, друже, рана не глибока», — знову підказав мені Ромео, цей брехливий покидьок.

— Не знаю. Нічого, — вона прибрала руку. — Давай просто повернемося до Замку. Краще вже там, аніж тут.

Я звівся, у зніяковілій тиші зібрав наші спорожнілі келихи. Допоміг Мередіт вдягти пальто, затримав на мить руку на плечі. Вона, здавалося, цього не помітила, але я почув, як дівчина за сусіднім столом пробурмотіла, звертаючись до решти: «Геть сорому немає, ти ба...».

Але коли я вийшов слідом за Мередіт у темряву, обличчя й шия в мене аж пашіли від сорому. У чорному небі танцювали перші невагомі сніжинки, і я раптом заскочив себе на бажанні, щоб вони мільйонною навалою накрили землю, не танули й поховали під собою цілий світ.

СЦЕНА П’ЯТНАДЦЯТА

Розклад наших проміжних іспитів з’явився на дошці оголошень за задником у понеділок. Мене поставили першим, на той час по обіді в середу, коли в нас зазвичай була репетиція. Слідом за мною мусили слухати Рен. Джеймс і Філіппа мали читати у той самий час у четвер, Александр і Мередіт — у п’ятницю.

З вечора неділі аж до ранку вівторка сипав рясний сніг: він щосили намагався виконати моє нерозважливе бажання, яке я виголосив, вийшовши з бару. Наші ступні й пальці повсякчас німіли, носи та щоки стали рожевими, а бальзам для губ виявився неабияк цінним надбанням. У середу Фредерік і Ґвендолін завели нас до репетиційної зали, якою гуляв протяг, ми вибралися з шарфів, курток і рукавичок, а тоді почалися завзяті вправи на розігрів, підібрані Ґвендолін.

Я відразу ж, із місця навскач, почав читати, а Рен поки що чекала в коридорі.

«Хай б'ють у мури, доки їхні стіни // Заваляться під обстрілом жорстоким, // Без захисту лишивши городян»[92], — на цьому місці я змушений був трохи вповільнитися. Відтак на силі образності дотягнув до «Чи до душі порада ця безглузда?// Чи в ній нема розумного зерна?»[93] — тут мені здалося доречним знову набрати темп. У фіналі я був геть захеканим, але водночас відчував якесь дивне натхнення, адже на якийсь час став кимось іншим, не собою — кимось, хто радше почне війну, ніж гляне в обличчя власним убогим, потворним демонам.

Фредерік і Ґвендолін обоє всміхалися мені. Рот Гвендолін здавався яскравою смугою темної помади, Фредеріків — маленькою зморшкуватою дугою.

— Дуже добре, Олівере, — похвалила Ґвендолін. — На кульмінації трохи квапилися, але увійшли просто чудово.

— На мою думку, все було дуже переконливо, — підтакнув Фредерік. — А це означає, що ви робите успіхи.

— Дякую, — сказав я.

— Інші наші зауваження знайдете завтра в поштовій скриньці, — підсумувала Ґвендолін. — Але я 6 на вашому місці не переймалася. Сідайте.

Я ще раз подякував, сів поруч із їхнім столом і, чекаючи на появу Рен, став жадібно ковтати воду з пляшки, що стояла під моїм стільцем. Ґвендолін викликала Рен з коридору, і, коли та увійшла до зали, мене раптом налякало, якою маленькою і тендітною вона здавалася.

— Доброго ранку, — сказала Рен, і її голос у величезній залі прозвучав ніби відлуння іншого голосу.

— Доброго ранку, — озвався Фредерік. — Як ви?

— Усе гаразд, — відповіла вона, але мені щось не вірилося. Обличчя й руки в неї були блідісінькими, під очима залягли темні кола. — Погода важка, тисне.

— Так, — кивнула Ґвендолін, підморгнувши їй. — Навалилася, що та брила.

Рен спробувала засміятися, але натомість зайшлася глибоким кашлем. Я стривожено глянув на Фредеріка, але його очей за блискучими скельцями окулярів не побачив.

— То що ви нам приготували? — спитав він. — Леді Анну, еге ж?

— Так.

— Чудово, — знову кивнула Ґвендолін. — Як будете готові, починайте.

Рен кивнула, переступила з ноги на ногу, виструнчилася. Вона стояла десь за десять кроків від столу. Я насупився, вдивляючись у неї, — все ніяк не міг зрозуміти, здається мені чи вона справді тремтить із голови до ніг.

РЕН: Із нехіттю великою я йду.

О, дав би бог, щоб золотий обруч

Обняв чоло мені жарким залізом

І мозок мій спалив! Щоб мирували

Мене отрутою! Щоб я й померла,

Не чувши криків: «Слава королеві!»[94].

Її слова високо й дзвінко розлунювалися під склепінчастою стелею, але голос бринів, зриваючись. Рен відчайдушно вела далі, тендітна постать здригалася під нестерпним тягарем чужого розпачу, і було очевидно, що біль королеви Лнни вона відчуває гостро, наче власний.

РЕН: Тоді ще Річардові просто в вічі

Сказала я: «Будь проклятий, зробив Стару вдову ти з мене, молодої!

Оженишся — хай сум з тобою ляже

І хай жона (як знайдеться безумна)

Нещасніша в житті з тобою буде,

Ніж я від смерті мужа дорогого!»[95].

Її голос зірвався — якось аж занадто різко, щоб це можна було списати на акторську гру. Вона із силою вдарила себе кулачком у груди, але я не міг збагнути, чи це було мовчазним виразом скорботи, а чи відчайдушною спробою позбутися того, що її душило. Ґвендолін за своїм столом раптом подалася вперед, стривожено зсунувши брови. Але перш ніж вона встигла промовити бодай слово, знову заговорила Рен — затинаючись, надламаним, уривчастим голосом. Вона зігнулася мало не навпіл; одна рука й досі лежала на грудях, а іншу вона із силою притискала до живота. Я прикипів до свого місця, так учепившись у краєчки стільця, що в мене аж затерпли пальці.

РЕН: Не встигла я прокльонів повторити,

Як швидко він медовими словами

Моє жіноче серце полонив,

І власний мій проклін упав на мене,

Й очам моїм нема вже відпочинку.

Снів золотих цілющої роси[96]...

Рен затнулася, голос її стишився. Вона поточилася. Швидко закліпала, пробурмотіла ледь чутно:

— Снів золотих...

Я зрозумів, що Рен зараз впаде, але забарився й скочив зі стільця запізно, а тому не встиг підхопити, перш ніж вона осіла на підлогу.

СЦЕНА ШІСТНАДЦЯТА

До Замку я повернувся за годину, і навіть коли вже піднімався сходами, кінцівки проймало холодом. Я й досі тремтів (або, можливо, мене просто трусило, як Рен, і це не мало жодного стосунку до холоднечі надворі), коли зайшов до бібліотеки. Джеймс із Філіппою сиділи на канапі, втупившись у текст власних монологів. Коли пролунали мої кроки, обоє підняли голови. На моєму обличчі, мабуть, і досі був приголомшений вираз, бо вони рвучко схопилися на ноги.

ФІЛІППА: Олівере!

ДЖЕЙМС: Що сталося?

Я спробував заговорити, але спершу не спромігся видушити ані звука, бо в моїй свідомості й досі зринали спомини.

Джеймс схопив мене за плечі.

— Олівере, глянь-но на мене, — сказав він. — Що сталося?

— Рен... — видушив я. — Вона... вона впала... просто під час монологу.

— Що?! — вигукнув Джеймс так голосно, що я аж відсахнувся. — Тобто як це — «впала»? З нею все добре? Де...

— Джеймсе, дай йому сказати! — Філіппа відтягнула його від мене на крок. — Що сталося? — спитала трохи м’якше, але її обличчя теж пополотніло.

Мій монолог був перевантажений недоладними затримками й паузами. Я розповів, як Рен упала просто в репетиційній залі, як, облишивши марні спроби привести її до тями, я підхопив її з підлоги й щодуху помчав до медпункту, а Ґвендолін і Фредерік квапилися слідом, щосили намагаючись не відставати.

— Зараз стан стабільний, але це все, що мені сказали. Вона саме почала приходити до тями, коли медсестри мене виштовхали. Залишитися не дозволили.

Останнє я вимовив вибачливим тоном, звертаючись до Джеймса.

Він розтулив рота, беззвучно ворухнув губами, як людина, що вирішила заговорити, опинившись під водою, а тоді раптом вимовив:

— Мушу йти.

— Ні, зачекай-но...

Я потягнувся, щоб утримати його за руку, але пальці лише ковзнули рукавом. До Джеймса було вже не дістати, він рушив до дверей. Озирнувшись, він кинув на мене один-єдиний зболений погляд, ніби намагаючись сказати щось, чого я не встиг усвідомити, а тоді знову відвернувся й швидко помчав сходами донизу. Тепер, коли він пішов, весь адреналін наче відразу здимів без сліду з мого кровотоку, і в мене раптом підітнулися коліна. Філіппа довела мене до крісла, але не до найближчого — не до Річардового.

— Просто трохи посидь спокійно, — наказала вона. — Ти вже достатньо зробив.

Я вчепився в її зап’ясток і стиснув його, мабуть, аж надміру міцно, охоплений дивним нападом розпачу. Рен утратила над собою контроль і вислизнула так швидко, що я не встиг її підхопити, а тепер он і Джеймс просто пропав — зник за дверима, пішов у ніч, витік, наче вода крізь пальці... Я не хотів залишатися на самоті й тим паче не хотів випускати з поля зору ще одного друга — мені здавалося, ніби хтось із нас може просто щезнути. Філіппа опустилася на підлогу поряд з моїм кріслом і поклала голову мені на коліно; вона мовчала, просто чекала, поки моя потреба в ній не мине.

Хвилин за десять я нарешті її відпустив, але зіп’ястися на ноги зміг, тільки коли вже прийшли Александр і Мередіт. Я розповів їм про те, що сталося, уже трохи послідовніше, і ми ще годину просиділи біля каміна, горнучись одне до одного, — майже не розмовляли, просто чекали бодай на якісь новини.

Я: Як гадаєте, «Різдвяна маска» таки відбудеться?

ФІЛІППА: Тепер її вже не скасуєш. Почнеться паніка...

АЛЕКСАНДР: Комусь доведеться вивчити її текст. Піхто й не дізнається, що грати ту роль мала саме вона.

МЕРЕДІТ: Не знаю, як ви, а я вже до смерті втомилася від усіх цих таємниць...

Ми знову замовкли, дивлячись у вогонь і чекаючи.

Коли нарешті повернувся Джеймс, уже було по півночі. Александра, який боком лежав на канапі, зморив сон — обличчя в нього було сірясте, дихання неглибоке, — проте ми з дівчатами не спали. Очі злипалися, але ми не знаходили собі місця. Почувши, як прочинилися вхідні двері, усі випросталися, дослухаючись до кроків на сходах.

— Джеймсе? — гукнув я.

Він не відповів, але вже за мить з’явився на порозі. Сніжинки мерехтіли в його волоссі, а на щоках пашіли яскраві червоні плями — наче його нарум’янила якась малеча, що не знала міри.

— Як вона? — спитав я, підхопившись із канапи, щоб допомогти йому зняти куртку.

— Мене до неї не пустили.

У нього цокотіли зуби, слова деренчали й зашпортувалися одне за одне.

— Що? — вигукнула Мередіт. — Але чому?

— Не знаю. Народ ходив туди-сюди, наче це якийсь довбаний Ґранд-Сентрал-стейшн[97], а мені наказали сидіти в коридорі.

— Хто там був? — спитала Філіппа.

— Голіншед і всі медсестри. Ще привезли лікаря з Броудвотера. І поліцейські теж приїхали. Той хлоп, Колборн, і ще один, Волтон.

Я глянув на Александра, який прокинувся, коли увійшов Джеймс. Губи його ніби перетворилися на одну сувору жорстку лінію.

— Що вони там робили? — спитав він, дивлячись на мене.

Джеймс важко гепнувся у крісло.

— Не знаю. Мені не сказали. Тільки спитали, чи я не в курсі, що з нею відбувалося останнім часом.

— Але це ж просто перевтома, так? — спитала Мередіт. — Просто виснаження. Вона пройшла через цей жахливий... досвід, а тоді повернулася сюди, і всі тепер від неї сахаються, а на додачу до того їй треба вивчити п’ятсот рядків тексту. Дивно, що ми всі й досі на ногах...

Я слухав її хіба краєм вуха. У голові, наче оскаженіла кулька з пінболу, калатала та Волтонова фраза: «Ставлю на його кузину». Я тихо сів біля столу, згорнув Джеймсову куртку й поклав її на коліна, сподіваючись, що на мене ніхто не звертатиме уваги. Тримати в таємниці від усіх те, що Колборн і досі продовжує розслідування, тепер здавалося мені підступом, і я сумнівався, що зможу промовчати, якщо до мене звернуться з якимось запитанням — навіть якщо воно геть не стосуватиметься цієї теми. Александр пильнував мене, геть-чисто яструб, і коли я нарешті наважився підвести очі й зустрітися з ним поглядом, ледь помітно похитав головою.

— Що робитимемо? — спитала Філіппа, дивлячись то на Джеймса, то на Мередіт.

— Нічого, — втрутився Александр, перш ніж хтось із них устиг вимовити бодай слово, і мені раптом захотілося поцікавитися: це в тебе що, універсальна відповідь на всі запитання? Я замислився про те, чи це в нього й справді відмовка на всі випадки життя і чи моя душа тепер довіку корчитиметься й стискатиметься, коли він це промовлятиме.

— Поводитимемося як завжди, бо інакше нам почнуть ставити різні запитання, на які не дуже кортить відповідати.

— Хто почне? — спитала Мередіт. — Поліція?

— Ні, — відповів Александр коротко. — Академія. Нас почнуть тягати до психологів — варто лише показати, що ми через щось заганяємося.

— Та, власне, у нас є вагомі причини, щоб заганятися, — заперечила вона. — Один однокурсник у нас загинув, друга от щойно звалилася з якимось нервовим зривом.

— І який, на твою думку, вигляд це все матиме? — поцікавився Александр. — Я розумію, ми не можемо просто вдавати, наче нас усе це геть не обходить. Але якщо почнемо поводитися, ніби когось убили, усі замисляться: а що, як ми й справді це зробили?..

— Ми його не вбивали, — з раптовою люттю відрубала Мередіт. Я впізнав ці інтонації: через припущення, надто близьке до істини, далося взнаки відчуття провини.

— Ні, певно, що не вбивали, — кивнув Александр, і кожне слово його було наче отруйне жало: — Ми просто дозволили йому померти.

Тоді, спочатку, здавалося, що ця різниця має колосальне значення. Але впродовж наступних кількох тижнів, поки ми оговтувалися від тимчасового божевілля, що накрило нас тоді на світанку, вона потроху ставала все менш і менш суттєвою. Александрові слова обірвали останню нитку ілюзії. Ми вже знали — так само добре, як і Річард, — що насправді різниці не було ніякої.

Александр підхопився, обвів усіх розлюченим поглядом і поплескав себе по кишенях.

— Мені треба перекурити. Знайдіть мене, якщо будуть новини.

Він стрімко вийшов із кімнати, уже із сигаретою в зубах. Джеймс провів його очима, а тоді згорбився і сховав обличчя в долонях. Філіппа сіла на бильце його крісла, поклала долоню йому на потилицю і, нахилившись чи не впритул, зашепотіла — що саме, я не розчув. Щойно Александр пішов, Мередіт глянула на мене із сумішшю обурення та спантеличення.

— Що це з ним? — спитала вона.

— Гадки не маю.

СЦЕНА СІМНАДЦЯТА

Минуло три дні. Я стояв у Вежі на самоті, вбираючись до «Різдвяної маски» й нашої вистави за мотивами «Ромео і Джульєтти». Костюмери вибрали для нас стиль, який самі називали carnevale couture — наскільки я зрозумів, він не датувався якимось конкретним історичним періодом, але вимагав величезної кількості оксамиту й золотого гаптування. Я роздивлявся власне відображення в дзеркалі, крутився перед ним так і сяк. Скидався на мушкетера, але дуже ошатного й заможного. Короткий плащ, який мені видали, звисав з одного плеча, тримаючись на мерехкій перев’язі, що оперізувала груди. Я ніяково її потермосив.

Джеймс і дівчата вже пішли (за винятком Рен, яка, наскільки нам було відомо, досі лежала в місцевому лазареті), отже, у мене залишалося хіба що кілька вільних хвилин. Я спробував узути чоботи навстоячки, але за мить гепнувся боком на ліжко й там завершив цей процес. Маска лежала на тумбочці, витріщаючись на мене порожніми очима. Вона була неймовірно гарна, просто-таки чарівна — помережана золотавими навскісними лініями й розфарбована сяючими синіми, чорними й сріблястими ромбами. (Маски зробили спеціально для кожного з нас, за індивідуальними мірками, студенти художнього факультету. На жодну іншу людину вони б не сіли як годиться, тому нам дозволили після заходу залишити їх собі.) Неслухняними пальцями я зав’язав шовкову шнурівку на потилиці, пробурмотівши собі під ніс перші рядки свого монологу. Відтак востаннє кинув оком на власне відображення в дзеркалі й помчав сходами донизу.

Александр був у бібліотеці, але спочатку я його навіть не впізнав, і він мене так налякав, що я аж позадкував. Почувши мої кроки, Александр підняв голову, відірвавшись від тонкої смужки білого порошку на стільниці кавового столика. Його очі пильно дивилися на мене з двох глибоких отворів у зелено-чорній масці, ширшій за мою і не такій витонченій. На додачу вона звужувалася в гачкувате диявольське вістря десь біля кінчика його носа.

— Ти що робиш? — спитав я голосніше, ніж збирався.

Він покрутив між пальцями трубочку від кулькової ручки й озвався:

— Просто вирішив трохи кайфонути, перш ніж почнеться бал. Може, і собі долучишся?

— Що?! Ні. Ти серйозно?

— Поважніший, ніж будь-коли, теперя, // Було б до речі вам таким же стать[98]...

Він схилився над столом і глибоко втягнув порошок. Я відвернувся, не бажаючи на це дивитися; я страшенно лютився на нього з якоїсь невловимої, незбагненної причини. Почувши, як він видихнув, я знову озирнувся. Доріжка зникла, а сам Александр сидів тепер, впустивши руки на коліна й відкинувши голову назад; очі його були напівзаплющені.

— Так... — сказав я. — І давно це ти?

— Ти що, нотації мені зараз читатимеш?

— Заслужив, — озвався я. — Інші в курсі?

— Ні, — він підвів голову й тепер дивився на мене так пильно, що стало аж трохи ніяково. — І я сподіваюся, що так воно буде й надалі.

Я глянув на годинник; думки плуталися.

— Запізнимося, — коротко сказав йому.

— Тоді гайда.

Я вийшов із бібліотеки, не озираючись, щоби пересвідчитися, чи йде він за мною слідом. Уже на стежці, на півдорозі до Холла, Александр нарешті наздогнав мене й тепер крокував поруч.

— Ти що, збираєшся весь вечір вернути від мене носа? — поцікавився він, але так недбало, що я переконався: навіть якщо й збираюся, йому буде на те начхати.

— Саме про це розмірковую. Мабуть, що так.

Він знову розсміявся, але сміх пролунав якось нещиро, штучно. Я роздратовано рушив далі. Мені хотілося вшитися від нього, загубитися в натовпі, серед незнайомих людей — і не думати про те, що сталося, принаймні ще кілька годин. Плащ важко лежав у мене на плечах, але холод просотався попід нього і тепер пронизував мене крізь тонкі шари сорочки й дублета[99].

— Олівере... — почав був Александр, але я не зважав на нього.

Він ледве встигав за мною. Наші легені працювали щосили, перетворюючи крижане повітря на щось так-сяк придатне для дихання. Під ногами в нас рипів сніг — крихка скоринка криги, під якою лежала м’яка щільна біла пудра.

— Олівере... Та Олівере ж! —утретє гукнувши, Александр схопив мене за руку й розвернув до себе обличчям. — Ти справді збираєшся через це комизитися?

— Так.

— Гаразд. Слухай-но... — він і досі тримав мене за руку, вчепившись у неї дуже міцно, так що пальці, здається, продавили м’яз і сягнули аж до кістки. Мимоволі я скреготнув зубами; я був майже впевнений у тому, що він навіть не усвідомлює до пуття, що робить, і мені не хотілося припускати значно тривожніший варіант — що все він чудово усвідомлює. — Мені просто потрібен якийсь стимул, щоби скласти іспити. Коли зустрінемося в січні, я буду чистий як скельце.

— Та зроби мені таку ласку... Тобі взагалі не спадало на думку, що станеться, якщо Колборн знайде в Замку цю твою бридоту? Адже він тільки й чекає нагоди наново витягти всю цю історію з шухляди. Якщо ти даси йому привід, присягаюся, придушу власноруч...

Александр дивився на мене — маска навпроти моєї маски, — і його погляд був якимось нашорошеним і підозріливим, але я не зрозумів, чому саме.

— Що це з тобою? — спитав він. — Говориш так, наче ти — і не ти зовсім...

— А ти поводишся так, ніби ти — не ти, — я спробував вивільнити руку, але його пальці міцно увіп’ялися мені в біцепс. — Ти ж насправді значно розумніший... Май на увазі, відтепер я твоїх таємниць не зберігатиму. Відпусти мене. І ходімо вже!

Я висмикнув руку і, повернувшись до Александра спиною, рушив туди, де сніг був іще глибшим.

СЦЕНА ВІСІМНАДЦЯТА

Александр тінню йшов за мною всі три сходові марші. Бальна зала з довгим балконом займала по висоті аж два поверхи, четвертий і п’ятий, а її блискучий скляний атріум ніби впивався в місяць.

Різдвяний маскарад традиційно був неймовірно видовищним, і зима 1997 року не стала винятком. Мармурова підлога була налощена до такого бездоганного блиску, що гості пересувалися ніби поверхнею дзеркала. Фікуси Бенджаміна, які росли в глибоких квадратних вазонах по кутках, прикрасили маленькими білими ліхтариками та гірляндами зі стрічок і дроту, що кидали золотаві відблиски по всій залі. Люстри, підвішені на грубезних ланцюгах, які тягнулися від стіни до стіни десь метри на три вище від рівня балкона, заливали натовп гостей унизу теплим світлом. На столах, які вишикувалися попід західною стіною, стояли чаші з пуншем і тарелі з крихітними закусками. Навколо них, геть-чисто нетля біля ліхтарів, юрмилися студенти. Усі вбралися в найошат-ніший одяг і приховали обличчя. Хлопці були в білих масках-баушах[100], а дівчата — в маленьких чорних моретах[101]. (Порівняно з ними наші маски виглядали аж надміру вишукано, але вони і створювалися задля того, щоб вирізнятися в морі однакових.) У глибині зали влаштувалися студенти музичного відділення зі своїми інструментами, на елегантних срібних пюпітрах перед ними стояли ноти. Вальс — невагомий, чарівний вальс — бринів під скляним склепінням.

Щойно ми увійшли, усі негайно озирнулися. Александр відразу пірнув просто в натовп — висока, велична постать у чорному й сріблясто-зеленому. Я затримався біля дверей, вичікуючи, коли на мене припинять витріщатися, а тоді повільно, намагаючись не привертати ще більше уваги, рушив попід стіною. Я видивлявся в натовпі бодай якісь спалахи кольору, сподіваючись знайти Джеймса, Філіппу або Мередіт. Так само, як і на Гелловін, ми не знали, з чого все має початися. Здавалося, у залі аж вібрує нетерпіння, ніби електричним струмом проймаючи присутніх.

Моя рука лежала на руків’ї меча, що висів на поясі. У вівторок я дві години провів з Каміло, відточуючи двобій для першої дуелі вистави. Хто ж буде Тібальтом і де він ховається? Я був готовий.

Оркестр раптом замовк, і майже відразу з балкона пролунав чийсь голос:

— Адже ж сваряться наші господарі, а ми — тільки їхні слуги[102].

Двоє дівчат — обидві третьокурсниці, як мені здалося — перехилилися через бильця балкона на східній стіні. Прості срібні напівмаски приховували їхні очі, волосся було гладенько зачесане. Вони були вбрані в чоловіче — обидві в бриджах, чоботах і дублетах.

— Дарма, — озвалася інша. — Я буду справжній тиран! Упоравшися з чоловіками, я й до дівчат буду лютий; я їм голови постинаю.

— Голови дівчатам?

— Авжеж, голови або щось інше, розумій як хочеш.

Вони розсміялися — брутально, виклично, по-чоловічому, і до їхнього сміху охоче долучилися глядачі внизу. Я стояв і розмірковував, як мені найкраще втрутитися, щоб покласти край їхнім балачкам. Але коли в залі з’явилися Абрам і Балтазар (також третьокурсниці), Грегорі та Самсон перекинули ноги через поруччя й почали спускатися найближчою колоною, міцно чіпляючись за зелені пагони, якими вона була оповита. Щойно їхні ноги торкнулися підлоги, одна з дівчат свиснула, і двоє слуг із дому Монтеккі озирнулися. Непристойний жест — він викликав черговий вибух сміху — швидко спровокував суперечку.

ГРЕГОРІ: Ви напрошуєтесь на сварку, синьйоре?

АБРАМ: На сварку, синьйоре? Ні, синьйоре.

САМСОМ: Якщо ви бажаєте, синьйоре, я до ваших послуг.

Я служу хазяїнові не гіршому, ніж ваш.

АБРАМ: Та вже ж не кращому.

САМСОН: Авжеж кращому, синьйоре.

АБРАМ: Ви брешете.

Усе це завершилося незграбною бійкою двоє на двоє. Глядачі (які юрмилися тепер попід стінами) стежили за тим, що відбувалося, зі щирим захопленням, підбадьорюючи своїх улюбленців. Я вичікував, поки не відчув, що баталія вже достатньо концентрована, щоби втрутитися, а тоді кинувся вперед, витягаючи кинджал, і заходився розборонювати дівчат.

— Схаменіться, дурні! — вигукнув я. — Мечі сховайте в піхви. Ви самі не тямите, що робите.

Вони розійшлися, важко відхекуючись, але з іншого кінця зали задзвенів раптом новий голос. Це був Тібальт.

— Що! Б’єшся ти серед негідних слуг?

Бенволіо, поглянь. Ось смерть твоя.

Я озирнувся. Натовп розступився довкола Коліна — він стояв, дивлячись просто на мене крізь прорізи в чорно-червоній масці, яка з боків різко відкривала вилиці, гострі й кутасті, наче драконячі крила.

Я : Я їх мирив. Сховай меча у піхви

Або рубай, щоб їх розборонити.

КОЛІН: Меч у руках, а мир на язиці?!

Ненавиджу це слово я, мов пекло,

Як всіх Монтеккі, як тебе самого.

Обороняйся ж, боягузе!

Колін кинувся на мене, і ми зчепилися, геть-чисто двійко бійцівських півнів. Ми робили випади й відбивали їх, аж доки четверо дівчат теж не кинулися в колотнечу, підбадьорювані сотнями студентів у масках, які спостерігали за дійством. Чужий лікоть «зацідив» мені в підборіддя, і я важко гепнувся горілиць. Колін миттю притиснув мене до підлоги й потягнувся до мого горла, але я знав, що Князь з’явиться саме вчасно, щоб завадити йому мене придушити. І справді, Князь із приголомшливою вельможною величчю вийшов, чи то пак вийшла, на горішню приступку сходів, які вели з балкона.

— Бунтівники ви! Вороги спокою!

Мечі плямуєте ви кров’ю ближніх.

Ви чуєте?

Ми негайно припинили бійку. Колін відпустив мене, я перекотився і стояв тепер навколішках, у німому зачудуванні витріщаючись на Мередіт. Князь із неї був не гірший, ніж із будь-кого з хлопців: густе руде волосся заплетене в довгу косу, стрункі ноги взуті у високі шкіряні чоботи, обличчя ховалося під білосніжною маскою, що мерехтіла так, наче її занурили в зоряний пил. Коли Мередіт почала спускатися сходами, за нею потягнувся довгий, аж до самісінької підлоги плащ.

МЕРЕДІТ: Спиніться, люди! Звірі!

Ви згубний пломінь люті й ворожнечі

Потоком пурпуровим з власних жил

Гасити ладні раз у раз. Із рук

Додолу кидайте криваву зброю

І слухайте, що скаже в гніві князь ваш!

Інакше ждуть на вас страшні тортури.

Ми всі слухняно кинули мечі на підлогу.

МЕРЕДІТ: Утретє вже за слово легковажне

Ти, Капулетті, й запальний Монтеккі,

Тривожите ви чварами все місто!

Утретє сиві жителі Верони,

Свої пристойні вбрання поскидавши,

До рук старих стару хапають зброю,

Ущент поточену іржею миру,

Щоб вашу лють іржаву гамувати.

Вона повільно пройшла між нами, високо піднявши голову. Колін позадкував на крок і вклонився. Я й дівчата опустилися на одне коліно. Мередіт глянула на мене згори вниз, а тоді підчепила затягнутою в рукавичку долонею моє підборіддя.

— Коли ще раз стривожите Верону,

За спокій ви заплатите життям...

Вона розвернулася на підборах, і край плаща ляснув мене по щоці.

— А цей раз — хай розійдеться весь натовп.

Дівчата й Колін заходилися збирати розкидану зброю і втрачені елементи костюмів. Але Князеві вже урвався терпець.

— Під страхом смерті всім велю — розходьтесь.

Ми відступили з центру зали, яка вибухнула оплесками, коли Мередіт рушила вгору сходами, повертаючись на балкон. Я забарився, задивившись на те, як вона ставить ноги на приступки, аж потім, коли вона пішла нарешті, озирнувся до найближчого учасника маскараду. Цього хлопця я не впізнав, крізь прорізи маски видно було лише карі очі.

— Де ж Ромео мій? — спитав я. І, розвернувшись до іншого з глядачів, вигукнув: — Як радий я, що він не встряв у бій.

Саме цієї миті Ромео з’явився у дверному отворі в східній стіні, вбраний у блакитне зі сріблом; його маска плавно обіймала скроні. Він здавався майже міфологічним персонажем, справжнім Ганімедом — уже не хлопчик, ще не чоловік. Я знав, що Ромео гратиме Джеймс, відразу здогадався про це, але враження, яке справила на мене його поява, від цього не слабшало.

— Дивіться, ось він, — звернувся я, стишивши голос, до дівчини, що стояла ближче за всіх.

Мене знову охопила дивна, майже власницька гордість. Усі в залі дивилися на Джеймса — хіба ж можна було на нього не дивитися? — але я був єдиним, хто по-справжньому знав його, знав від маківки й до п’ят.

— Ось він іде. Прошу вас, відійдіть.

Я розпитаю, все з’ясую вмить.

...Що ж, доброго вам ранку!

Джеймс підвів очі й глянув просто на мене. Здавалося, його здивувало, що він побачив саме мене, хоча я зеленого поняття не мав, чому це раптом. Хіба я не завжди був його правою рукою, його вірним другом? Банко, Бенволіо чи Олівер — різниці ніякої.

Ми трохи посперечалися про його нещасливе кохання, і я щоразу заступав дорогу, коли Джеймс намагався піти, уникаючи моїх запитань. То була така собі гра, яку він певний час охоче підтримував, аж тоді нарешті сказав твердо:

— Прощай, кузене!

— Стій! — вигукнув я. — І я з тобою.

Не розлучайсь так холодно зі мною.

— Я загубив себе... Мене немає...

Це не Ромео, ні, він десь блукає...

Він розвернувся, щоб піти, і я стрімко рвонув уперед, щоб уже вкотре йому завадити. Моє прагнення втримати Джеймса в якийсь момент вийшло за межі й вимог мізансцени, і мотивації персонажа. Я відчайдушно хотів, щоб він залишився, мене раптом охопило дурнувате відчуття: якщо він зараз піде, я втрачу його назавжди.

— Скажи серйозно, хто вона? — спитав я, намагаючись відшукати в тій частині його обличчя, яку міг бачити, бодай натяк на те, що він теж відчуває щось подібне.

ДЖЕЙМС: Це означає — хворого питати

Про заповіт, що може оживляти

Вмирущого... Кохаю жінку я.

На якусь мить наступна репліка просто вилетіла в мене з голови. Ми дивилися один на одного, і натовп навколо нас розчинився, перетворившись на невиразну тінь, на декорацію. Здригнувшись, я згадав текст, але не зовсім той.

— Послухай-но, не думай більш про неї, — вигукнув я, випустивши кілька рядків.

Джеймс швидко закліпав під своєю маскою, потім позадкував на крок, ніби відсторонюючись від мене, і провадив далі свій монолог. Я стояв нерухомо, спостерігаючи, як він ходить Переді мною: його слова, кроки, жести — усе було сповнене тривоги.

Увійшов слуга з новинами про майбутнє свято в Капулет-ті. Ми обмінялися чутками, домовилися, що робитимемо далі, аж тоді втрутився ще один персонаж у масці — Александр.

Першу репліку він подав просто з місця — сидів на краю столу, де стояли чаші з пуншем, й обіймав двох найближчих до нього глядачок. Одна з них нестримно хихотіла під своєю маскою, інша, коли він заговорив, сахнулася, вочевидь злякавшись.

— Ні, любий мій, ти мусиш танцювати.

Александр зісковзнув зі столу так плавно, ніби все його тіло складалося з рідини, і рушив до нас своєю скрадливою котячою ходою. Ліктем відсунув мене, неквапом обійшов навколо Джеймса, тримаючись майже впритул до нього і разу раз зупиняючись, щоб як годиться роздивитися його під різними цікавими кутами. Вони заходилися обмінюватися репліками й дотепами — легко, майже легковажно, аж тоді Джеймс промовив:

— Любов жорстока й люта!

Вона брутальна й коле, як терник!

Александр якось муркотливо реготнув і підчепив Джеймса спереду за дублет.

АЛЕКСАНДР: Якщо до тебе так любов жорстока,

Жорстокий будь і ти до неї сам.

Коли її, якщо вона колюча,

Додолу гни, й здолаєш ти любов.

А дайте-но футляр лице прикрити.

На маску — маску!

Їхні маски буцнулися чолами. Александр так міцно тримав Джеймса, що я почув, як той зболено видихнув. Я подався до них, але щойно ворухнувся, Александр раптом штовхнув Джеймса назад, прямісінько мені в обійми.

АЛЕКСАНДР: Байдуже мені,

Що здамся я потворним і бридким!

Хай машкара за мене червоніє.

Я допоміг Джеймсові відновити рівновагу й промовив:

— Постукаймо, зайдімо — і відразу

Роботу дати мусимо ногам.

АЛЕКСАНДР: Кажу, ми свій вогонь марнуєм:

Адже ж удень ми ламп не потребуєм!

Більш розуму в тверезих цих словах,

Ніжу п’ятьох всіх наших головах.

ДЖЕЙМС: На маскарад ми маємо піти,

Розумно це?

АЛЕКСАНДР: Не сумнівайся ти!

ДЖЕЙМС: Я бачив сон.

АЛЕКСАНДР: Бува, й мені щось сниться.

ДДЖЕЙМС: Що саме?

АЛЕКСАНДР: Те, що брешуть всі сновидці!

ДЖЕЙМС: У наших снах більш правди, ніж в словах...

АЛЕКСАНДР: Була з тобою королева Меб!

Я відступив на два кроки, щоби бачити, як розгортатиметься цей важливий монолог. Меркуціо в Александра був гострий, як бритва, неврівноважений, майже навіжений. Його різці виблискували, коли він посміхався, маска грайливо мерехтіла, коли він танцював, пускаючи бісики то одному, то іншому глядачеві. І голос його, і рухи ставали все чуттєвішими, усе нестямнішими, аж доки Александр остаточно не втратив контролю над собою і не кинувся до мене. Я відсахнувся, але недостатньо швидко — він вчепився мені у волосся, смикнув голову назад, до свого плеча, і, вишкірившись, заговорив мені на вухо:

АЛЕКСАНДР: Вона ж, відьмачка, душить тих дівчат,

Що сплять на спині, і привчає їх

Витримувать вагу чоловіків,

Як зробляться вони жінками. Ще

Ця Меб...

Я силкувався вирватися з його рук, але хватка в нього виявилася залізна, майже божевільна, що ніяк не в’язалася з невагомим рухом пальців, які торкалися гаптування в мене на грудях. Джеймс, який спостерігав за нами, прикипівши до місця, раптом ніби струсив із себе заціпеніння й відтягнув Александра геть від мене.

— Мовчи, Меркуціо, облиш! — його долоні стиснули Александрове обличчя. — Ти про пусте говориш!

Розфокусований Александрів погляд зустрівся з Джеймсо-вим, і Александр мовив уже повільніше:

— Так, про сни!

Адже лінивого ума це діти,

Це нашої фантазії плоди.

Породжує вона химерні мрії —

Легкі й тонкі так само, як повітря...

Коли знову настала моя черга, я заговорив обережно, намагаючись зрозуміти, чи Александр зараз і справді... безпечний. Наша розмова, що відбулася сьогодні ввечері, була надто близькою, надто нещодавньою, щоб не зважати на неї, вона дошкуляла, наче свіжа подряпина на шкірі.

Я: І нас той вітер із путі збиває.

Скінчивсь бенкет, і прийдемо ми пізно.

Джеймс підняв голову, вдивляючись угору, примружився на скляну баню, що здавалася неймовірно далекою, — ніби шукаючи в потоці світла від люстр розгадку якоїсь таємниці, виглядаючи мерехтіння зірки. Я згадав, як у ніч вечірки ми стояли разом у садку, витріщаючись у небо через зубчасту прогалину між кронами дерев. То була наша остання самотня, безневинна мить, той спокій, що передує нестримному шалу негоди.

ДЖЕЙМС: Боюся, навпаки — занадто рано...

Мені передчуття тривожить душу,

Немов якась погроза наді мною

В сузір’ях висить, і моя судьба

В цю ніч чудову, на розкішнім святі,

Почне негадано свій грізний, хід —

Життя моє нікчемне обірве,

Яке ще в грудях жевріє, пославши

Мені страшну і передчасну смерть.

Він помовчав трохи, досі вдивляючись угору з якимось м’яким подивом. У його очах блакитними краплинами сяяв смуток. Потім він зітхнув і з усмішкою похитав головою.

ДЖЕЙМС: Та той, хто править кораблем моїм,

Хай підніма вітрила! Ну, ходім!

Я майже забув, де ми — і навіть хто ми, — але знову заграв оркестр, і реальність квапливо повернулася. Звуки нового запаморочливого вальсу наповнили атріум і вдихнули життя в глядачів, які принишкли під час попередньої сцени. Раптом виявилося, що бал у Капулетті в самому розпалі.

Александр підхопив найближчу дівчину й силоміць потягнув її танцювати. З-за імпровізованих лаштунків з’явилися інші актори, які зробили те саме, — вони вибирали випадкових партнерів, водночас підштовхуючи інших гостей одне до одного. Незабаром зал ніби перетворився на суцільний вир — напрочуд граційний, зважаючи на кількість пар. Я теж знайшов собі партнерку — тут-таки, просто поруч, вона нічим не відрізнялася від інших дівчат, крім чорної стрічки на шиї, — і вклонився їй, запрошуючи на танець. Ми кружляли, оберталися, знову кружляли, але зосередитися на танці в мене не виходило. Краєм ока я вгледів Філіппу в чорній зі сріблом і пурпуром масці; вона теж була вбрана в чоловіче й танцювала з іншою дівчиною, і я замислився, чи вона, бува, не Паріс? Відвернувшись на мить, я загубив її в натовпі. Видивлявся Джеймса, шукав поглядом Мередіт, але не міг нікого знайти.

Музика, на мою думку, занадто затягнулася. Коли вона нарешті вщухла, я ще раз квапливо вклонився і вибіг геть із зали, прямуючи до чорних сходів на балкон. Тут було тихо й зовсім темно. Декілька голуб’ят вирішили усамітнитися і тепер, знявши маски, чаїлися попід стінами, зливаючись у поцілунках. Знову заграла музика, цього разу повільніша. Світло потьмяніло, увійшло в синій спектр — лише Джеймс стояв сам-один у яскравому білому колі. Коли промінь упав на нього, танцюристи, які юрмилися довкола, відступили й замовкли.

ДЖЕЙМС: Хто синьйорина та, що подає

Свою прекрасну руку кавалеру?

Глядачі озирнулися, щоби побачити, на кого саме він дивився. А там, бліда й невагома, наче привид, стояла Рен. Верхня частина її обличчя ховалася під біло-блакитною маскою, але не впізнати її було неможливо. Мої пальці вчепились у край балюстради. Я перехилився вперед так сильно, що мало не впав.

ДЖЕЙМС: Чи ж я коли любив? Чи ще люблю я?

О ні! Зрікайтеся, брехливі очі!

Не знали ви краси до цеї ночі!

Знову ринула музика. Рен і її тимчасовий партнер повільно закружляли на місці й розіграли пантоміму прощання. Джеймс, ніби сам не тямлячи, що робить, наближався до них. Він не зводив очей із Рен, немов боявся, що вона просто розчиниться в повітрі, якщо він бодай на мить випустить її з поля зору. Підійшовши ближче, Джеймс узяв її за руку, і Реп озирнулася глянути, хто це до неї торкнувся.

ДЖЕЙМС: Коли торкнувсь рукою недостойно

І осквернив я цей олтар святий,

Уста — два пілігрими — хай пристойно

Цілунком ніжним змиють гріх тяжкий.

Він схилив голову й поцілував її руку. Коли Рен заговорила, від її подиху в Джеймса ледь ворухнулося волосся.

РЕН: О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх.

Під час її промови вони почали повільно, рука в руці, рухатися залом. А тоді зупинилися, змінили руки й подалися у зворотному напрямку.

ДЖЕЙМС: Але, крім рук, ще дано й губи їм...

РЕН: Так, для молитви, любий пілігрим...

ДЖЕЙМС: О, то дозволь мені, свята, й устами

Молитися побожно, як руками!

Вони завмерли. Джеймсові пальці ковзнули її щокою; він підняв її обличчя за підборіддя й поцілував так легесенько, що Рен, здається, навіть не відчула цього.

ДЖЕЙМС: Твої уста очистили мій гріх...

РЕН: Взяли твій гріх мої уста з твоїх.

ДЖЕЙМС: Мій гріх?.. В твоїх словах я докір чую!

Верни ж мій гріх.

Він знову поцілував її, цього разу довго й повільно. Моє обличчя під маскою було гарячим і липким, усередині ніби все скрутилося вузлом і нило, наче відкрита рана. Я важко навалився на балюстраду, здригаючись під вагою двох істин, на які аж дотепер примудрявся не зважати. Джеймс був закоханий у Рен, а я шалено, нестямно ревнував.