На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух 1917—1921 рр. ^{(В. Лободаєв)}

Селянський повстанський рух 1917—1921 рр. — явище багатогранне, суперечливе й водночас самобутнє, яке залишило по собі як чимало прикладів геройства та наполегливої жертовної боротьби, так і не менше проявів безглуздого й безпрецедентного за своєю жорстокістю насилля.

Повстанський рух є чи не найбільш прикметною особливістю Української революції, а роль і значення повстанської активності неможливо залишити поза увагою. Достатньо згадати, що саме повстанці вирішили долю гетьманату П. Скоропадського в 1918 р. та радянської влади в Україні в 1919 р. Антикомуністичні селянські повстання літа 1919 р. прокладали денікінцям та Армії УНР шлях до Києва, махновці відіграли провідну роль у перемозі над денікінцями, григор’євський виступ остаточно поховав план походу Червоної армії в Центральну Європу на підтримку світової революції, і, врешті-решт, повстанський рух на теренах колишньої імперії змусив комуністичну владу впроваджувати НЕП. Водночас саме повстанські «отамани» несуть значну частку відповідальності за єврейські погроми, грабежі, безглузді вбивства; повстанські загони часто змінювали орієнтацію, співпрацюючи з Армією УНР, червоними й навіть білими; повстанський рух, хоча й набирав періодично загрозливих масштабів, залишався переважно роз’єднаним, локальним, організаційно слабким, а отамани вдавалися до відверто кримінальних дій і воювали не лише з владою, а й між собою...

За масивом суперечливих фактів та неоднозначних оцінок повстанського руху стоїть головна дійова особа тієї доби — українське селянство. У селянському повстанстві часів Української революції зосереджений клубок проблем та суперечностей, які є предметом гострих дискусій між істориками, бо так чи інакше підводять нас до ключових аспектів історії Української революції 1917—1921 рр.: селянський характер української нації, можливості розв’язання аграрного питання та спроможність українських провідників обперти національну державність на мінливе у своїй лояльності до влади, традиційно-патріархальне українське селянство.

Історіографія селянського повстанського руху багата й різноманітна. В останні десятиліття з’явилися якісні, базовані на архівних документах наукові праці, автори яких зосередилися на різних аспектах поліморфного повстанства. Копітка праця з виявлення та систематизації розпорошених в архівних установах документів, частина яких міститься в галузевих державних архівах СБУ та МО України, змушує істориків звужувати «поле» дослідження. Посилена увага зосереджена на махновщині — найбільш організованій, масовій і порівняно з «петлюрівськими» та політично невиразними загонами відносно «ідеологічно» цілісній частині селянського повстанства. Менш дослідженим є «уенерівське» («петлюрівське») повстанство. Зазвичай автори вивчають повстанців у певних географічних (Середнє Подніпров’я, Правобережжя, Лівобережжя, Південь або окремі губернії) чи хронологічних (1918,1919,1920—1921, початок 1920-х рр.) межах або зосереджуються на антигетьманському, антикомуністичному чи антибілогвардійському повстанському русі. У межах цього нарису спробуємо узагальнити сучасний стан дослідження цього питання, проте з огляду на складність і безмежність проблематики одразу ж відзначимо нашу неспроможність дати вичерпну відповідь і всім зацікавленим пропонуємо звернутися, зокрема, до наукових праць Д. Архірейського, М. Боровика, В. Верстюка, М. Гончара, А. Демартино, П. Захарченка, П. Ісакова, М. Ковальчука, Ю. Котляра, Д. Красносілецького, Ю. Митрофаненка, О. Нестерова, І. Срібняка, В. Сідака, Я. Файзуліна, В. Чопа[5].

Початком масового повстанського руху більшість дослідників вважає селянські антигетьманські повстання літа 1918 р. Це цілком слушно з огляду на нечувану доти масовість участі селянства в збройній боротьбі проти німецьких та австрійських підрозділів і гетьманської влади. Окрім того, в історіографії поширена думка про те, що селянсько-повстанський рух зародився раніше, іще в період Української Центральної Ради (УЦР). Його предтечею стали загони Вільного козацтва (ВК), організаційний та бойовий досвід яких прислужився повстанцям 1918-го й наступних років. Проте, на відміну від повстанського руху, суть якого полягає в збройному опорі владі, вільнокозачий рух у 1917 р. постійно декларував лояльність до УЦР та Тимчасового уряду, частково перейшов до повстансько-партизанських дій узимку 1918 р., опираючись більшовицькій агресії, а повною мірою антивладним став улітку 1918 р.

Витоки повстанства варто також шукати в особливостях селянських аграрних рухів 1917—1918 рр. Донині дуже поширеним є погляд на селянство як на винятково пригнічену верству, що не отримувала бажаного («землі і волі») від влад та урядів через утопічність пропонованих земельних проектів, демагогічність та нездатність державних діячів вчасно і якісно здійснити реформи (УЦР та Директорія) або жорстокий репресивний тиск із лівого (комуністична влада) або правого (гетьманат, білогвардійці) табору. Це дає можливість якщо не виправдати, то принаймні знівелювати факти відвертої антидержавної, кримінальної, погромницької, антисемітської й при цьому часто безглуздої селянської «активності».

Водночас у сучасній історіографії селянство все частіше розглядають не як об’єкт маніпуляцій різних політичних сил, а як самостійну силу, що мала своєрідну правосвідомість та соціально-психологічні особливості. Дослідники доходять висновку, що культура українського селянства в добу революції була «переднаціональною» (А. Граціозі), його «ідеологія» — «дополітичною» (О. Михайлюк), демократичні ідеали — «архаїчно-локальні» й часто «антиетатистські», свідомість — «напівархаїчна» й «аграрно-локальна» (В. Лозовий). При цьому революційне піднесення й партійно-політична боротьба не стали однозначним каталізатором «модернізації» політичних поглядів та стимулом до поширення національної свідомості. З огляду на традиційно-патріархальне (архаїчне) розуміння селянами таких понять, як «закон», «справедливість», «демократія», «влада», «автономія», політичні заклики часто мали зворотний ефект. В. Скальський, аналізуючи специфічність сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., у якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», доходить висновку, що вже тоді формувалися підстави для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств.

1917—1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності політичної влади. Поряд із гострою політичною боротьбою, яка розгорталася в українських містах, посилювалися опір і непокора селянства будь-якій центральній владі. Антидержавність дій і настроїв селянства досягла свого піку в 1919 р. у неодноразових змінах у сприйнятті «влад», утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, безглуздих і жорстоких вбивствах. Проте зародилися ці тенденції за два роки до того, ще в період весняної революційної ейфорії 1917 р., коли перше, що почали робити революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній після отримання звістки про зречення царя, — роззброювати поліцію. З кожним місяцем революції наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» — від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубка лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, убивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання (!), які переростали в селянську війну проти Тимчасового уряду й великих землевласників, особливо на Правобережній Україні.

В умовах наростання анархії та хаосу важливо було, на чийому боці опиняться загони Вільного козацтва, які ставили своїм головним завданням охорону правопорядку. Яким мав бути той «порядок», котрий захищали вільні козаки, і чи був він суголосний із діями владних органів?

У 1917—1918 рр. під назвою «Вільне козацтво» створювалися подібні за загальною ідеєю, але все ж не ідентичні за структурою, соціальною базою та можливостями воєнізовані товариства. Слід вирізняти насамперед селянські товариства ВК, які ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітницькі завдання, виникали стихійно й діяли переважно в межах власного села або кількох сіл. Саме сільське ВК було настільки численним, що давало можливість говорити про масовий вільнокозачий рух. На нього помітний вплив мали місцеві організації українських есерів. Міські загони вільних козаків, які почали виникати восени 1917 р., складалися з робітників, учнів, студентів, представників міської інтелігенції. Вони ставили перед собою завдання охорони порядку й часто перебували під впливом місцевих осередків УСДРП. Спільним для всіх зазначених різновидів ВК було об’єднання на добровільній основі, виборність отаманів та прийом до складу тільки тих, хто не перебував на той час на військовій службі, тобто переважно цивільне населення.

Перші вільнокозачі товариства з’явилися в березні — квітні 1917 р. у селах Гусаківської волості Звенигородського повіту Київської губернії з ініціативи голови волосної управи Н. Смоктія. 23 квітня 1917 р. 350 «незалежних від військової служби» вільних козаків Гусаківської волості ухвалили підтримувати боротьбу «проти злого ворога німця» й виступили за «демократично-федеративну республіку» та Всеросійські установчі збори. Головними завданнями козаків було обстоювати «всі справи селян», вести боротьбу зі злочинством, не жалкувати життя заради «справ вільності», а також «захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва». Тобто захищати самостійність і незалежність України означало оберігати власність селян-козаків, і таке «розуміння» самостійності не суперечило боротьбі за майбутню федеративно-демократичну Російську республіку. Очевидно, що перші вільні козаки не розрізняли понять «автономія» та «самостійність». Серед інших завдань були сприяння поширенню Вільного козацтва по всій Україні та просвітницька діяльність.

Заснований Гусаківський волосний козачий курінь поділявся на сотні на чолі з виборними сотниками та курінним отаманом Н. Смоктієм. У сотнях запроваджувалися козацько-демократичні порядки. Козаки мали можливість самостійно, незалежно від позиції козацького товариства брати участь у вирішенні загальногромадських справ, відвідувати зібрання, лекції. Одночасно й громадяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бібліотекою, бути присутніми на козацьких нарадах (крім випадків, коли там обговорювали «воєнно-технічні справи» козацтва).

Звенигородське селянство схвально й навіть із захопленням сприймало нову організацію. У травні — червні вільнокозачий рух поширився на інші волості повіту. У цей час роль провідного організатора ВК на Звенигородщині перебрав на себе член партії українських есерів С. Гризло. 29 липня на повітовому з’їзді ВК він був обраний кошовим отаманом. Н. Смоктій став помічником кошового. Під керівництвом С. Гризла Звенигородські отамани почали діяти активніше. 1 червня 1917 р. ухвалили «Інструкцію формування Вільного козацтва по Звенигородському повіті», у якій було стверджено, що встановлений в Україні демократичний лад давав можливість відмовитися від регулярної збройної сили, яка була тягарем для народу: «Захисником демократичного ладу в Україні може бути тільки народня милиція / вільне козацтво». Про те, що створюване ВК не бажало мати жодного відношення до регулярної армії, говорять і принципи його формування: виборність керівництва та приймання в козаки тільки тих, хто не підлягав військовому призову. В «Інструкції» було наголошено, що військовозобов’язані (новобранці) та звільнені з війська тимчасово (на 2—3 місяці) могли проходити у Вільному козацтві за окремими списками й у випадку призову або закінчення відпустки мали бути негайно «виписані».

С. Гризло разом із двома іншими отаманами прибули на II Український військовий з’їзд (5—10 червня), на якому привернули до себе увагу колоритним «козацьким» вбранням та «презентували» свою організацію. У вітальному слові отаман А. Шаповал поінформував присутніх, що Звенигородське козацтво виконує обов’язки повітової міліції, і звернувся до делегатів з’їзду з характерним закликом: «Ви там на фронті робіть своє діло, а ми тут робитимемо своє». (За кілька днів до цього, 2 червня 1917 р., 20 кінних і озброєних гвинтівками та шаблями вільних козаків, яких очолював А. Шаповал, на конях приїхали в Георгіївський маєток княгині Т. Куракіної, захопили його й змусили місцевого поляка-орендатора В. Окуліча підписати зобов’язання про те, що він не буде змушувати заробітчан працювати більш ніж 8 годин на день. У той же день вони захопили сусідній маєток, з якого вигнали 30 найманих робітників. Вочевидь, А. Шаповал, як й інші отамани Звенигородського ВК, специфічно розумів виконання обов’язків повітової міліції.) З’їзд ухвалив підпорядкувати Вільне козацтво Українському генеральному військовому комітету (УГВК), який мав займатися реєстрацією козаків.

Улітку 1917 р. ВК з’являється в інших повітах Київської та Полтавської губерній. Об’єктивною причиною поширення ВК була необхідність охорони громадського порядку. Розбійні напади й грабежі — обов’язкові «супутники» будь-яких суспільних криз — набували все більшого розмаху. Особливо в цьому «відзначалися» солдати-дезертири, кількість яких на території України тільки протягом березня — липня 1917 р. зросла від 195 до 365 тисяч. Найбільше від банд дезертирів страждали повіти Правобережжя, що перебували в безпосередній близькості від лінії фронту. Провал наступальної операції російських військ у липні та корніловський заколот у серпні стали каталізаторами селянського «покозачення». Однак до кінця літа вільнокозачий рух ще не набув всеукраїнського значення. Цілісної організації ВК не являло, товариства виникали стихійно зазвичай за ініціативи представників місцевої інтелігенції, влади, селянських сходок та з’їздів. Принципи формування в різних повітах мали відмінності. Найбільш помітною була специфіка «Січей» Миргородського повіту Полтавської губернії, які, окрім неконкретизованого завдання охороняти волю України, мали займатися пропагандою спорту, порятунком населення під час стихійних лих та медичною допомогою. УГВК розглядав «Січі» як один із різновидів ВК.

Вибухова масовізація вільнокозачого руху відбулася восени 1917 р. і була зумовлена не лише погіршенням політичної та соціально-економічної ситуації в країні, а й підтримкою з боку української влади — УГВК та Генерального секретарства внутрішніх справ. 15 липня організаційна комісія УЦР звернулася до своїх інструкторів-організаторів із закликом спільно з повітовими комісарами організовувати за прикладом Звенигородського козацтва «народні міліційні дружини». 6 серпня 1917 р. С. Петлюра доповідав на засіданні УЦР про хід організації ВК, наголосивши, що «у ряді місць ці формування складаються з представників різних національностей». 15 серпня в складі УГВК був створений спеціальний відділ із формування ВК, який очолив прапорщик А. Певний. Його заступником став прапорщик М. Сокольвак. У відділі працювало кілька інструкторів, писарів та діловодів. Намагаючись зібрати інформацію про наявне ВК та ставлення до, нього населення, відділ розіслав понад три тисячі анкет волосним та земським управам, селянським спілкам, «Просвітам» і повітовим комісарам.

У «справозданні» (звіті) УГВК щодо формування Вільного козацтва було відзначено, що станом на 1 жовтня 1917 р. загалом отримано 278 відповідей, зокрема 253 — з позитивним ставленням до ВК і лише 3 — з негативним. На вказану дату відділ зареєстрував загалом 72 вільнокозачі товариства, які нараховували 15 586 членів. За чисельністю зареєстровані товариства розподілялися таким чином: до 25 членів — 10 товариств, від 26 до 50 — 14 товариств, від 51 до 75 — 9 товариств, від 76 до 100 — 3 товариства, від 101 до 200 — 8 товариств і понад 200 осіб — 23 товариства. Більшість зареєстрованих товариств була заснована в повітах і губерніях, розташованих ближче до Києва. У Київській губернії існувало 40 зареєстрованих товариств (12 943 козака), у Полтавській — 11 (840 козаків), у Катеринославській — 5 (783 козаки), у Чернігівській — 7 (605 козаків), у Подільській — 5 (276 козаків), у Харківській — 2 (75 козаків); у Херсонській — 1 (30 козаків) й у Волинській — 1 (35 козаків). Окрім того, відділу було відомо про існування ще близько 300 незареєстрованих вільнокозачих товариств, які налічували до 40 000 членів. Тобто, за інформацією УГВК, на початок жовтня 1917 р. загальна чисельність ВК становила близько 55 000 осіб. Зброю мали не всі товариства. Там, де повітовий комісар чи начальник місцевої міліції ставилися до організації ВК прихильно, товариства отримували зброю колишніх «стражників», а також ту, яка була вилучена в населення.

У серпні — вересні відділ УГВК із формування ВК уже вів активне листування із сільськими та волосними управами, роз’яснюючи, за якими принципами створюване Вільне козацтво. Окрім того, інструктори УГВК були направлені на різноманітні з’їзди, де робили доповіді щодо створення громад ВК. За звітний період представники УГВК взяли участь у роботі 14 різноманітних з’їздів (9 з’їздів селянських спілок, з’їзд «Просвіт» Полтавської губернії, з’їзд інструкторів УЦР на Слобожанщині, з’їзд комісарів українських губерній, Всеукраїнський з’їзд ВК). Для продовження роботи відділ планував низку заходів: затвердити через Генеральний Секретаріат та Центральну Раду статут ВК, розробити інструкцію, призначити інструкторів з організації ВК, влаштувати для них курси, скликати повітові, губерніальні та всеукраїнський з’їзди ВК, ужити заходів щодо озброєння загонів, звернутися до органів місцевого самоврядування з пропозицією фінансувати (!) діяльність місцевого ВК.

Усе це не дає жодних підстав сумніватися в зацікавленості української влади в діяльності ВК, навіть більше — безсумнівною є її провідна роль у поширенні руху. Причин стверджувати, що українські урядовці гальмували розвиток вільнокозачого руху в червні — вересні 1917 р., також немає. Тим більше селяни-козаки в усіх постановах декларували повну підтримку УЦР.

Концептуально позиція українських урядовців щодо ВК була висловлена в декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня. Як найкращий спосіб боротьби з «епідеміями» грабежів та самосудів, «анархічними виступами безвідповідальних груп» у декларації було визначено «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності». «Для того, — було сказано в документі, — Секретарство виробляє законопроект про організації „Вільного козацтва“, які силою самого життя, здорового інстинкту широких демократичних мас стали виникати по всіх усюдах України. Правильно організоване, організаційно зв’язане з вищим органом влади революційної демократії краю — Генеральним секретаріатом, „Вільне козацтво“, що буде в розпорядженні органів місцевого самоврядування (виділення наше — В. Я.), має стати твердою опорою Секретарству внутрішніх справ у боротьбі з елементами безчинства й злодіяцтва».

Проте у вересні вирішення вільнокозачого питання почало пригальмовувати. Ще 1 вересня відділ передав проект статуту ВК на затвердження до Генерального Секретаріату (ГС). Проте ухвалення статуту Вільного козацтва не відбулося ні у вересні, ні в жовтні. Проект близько двох із половиною місяців переробляли й обговорювали на засіданнях Малої ради та Генерального Секретаріату. При цьому пропагандистська активність інструкторів відділу у вересні — листопаді щодо потреби заснування ВК була надзвичайно високою. Очевидно, сприймаючи ідею вільнокозачого руху загалом позитивно, урядовці зіткнулися із серйозними труднощами, саме коли спробували інтегрувати оригінальну й колоритну, але архаїчну «козацьку» ідею в рамки державного будівництва.

Восени 1917 р. від представників місцевої влади все частіше почали звучати критичні, а потім і різко негативні характеристики ВК. Селянські сотні ВК, які складалися з мешканців одного села й виступали під проводом місцевих виборних отаманів, могли більш-менш упоратися із забродами-дезертирами й кримінальними злочинцями, але їм було не під силу боротися зі своїми односельцями, які поспішали робити «революцію». Багато залежало від того, хто був на чолі загонів: формування, підпорядковані повітовим комісарам або начальникам міліції, співпрацювали з міліцією й брали участь у припиненні погромів; а загони, які очолювали отамани «з народу», часто були нейтральні або й брали участь у погромах. Якщо йшлося про розподіл поміщицького майна або землі, вільний козак міг швидко перетворитися на погромника.

Зокрема, селянська революція «знизу» проявилась у боротьбі із земськими управами. Селянство не сприймало впроваджувані всестанові земства як сільське самоврядування, намагаючись бойкотувати й дезорганізувати їхню діяльність. У липні — вересні 1917 р. УЦР та губернському комісарові завдали чимало клопоту Звенигородські отамани, які намагалися втрутитися в роботу земської управи, вивести з її складу старих (обраних іще до початку революції) гласних і провести нові земські вибори. Конфлікт між земським зібранням та вільнокозачими отаманами настільки загострився, що повітовий комісар В. Ковтуненко просив надіслати до Звенигородки військовий підрозділ, щоб мати можливість 29 липня провести повітовий селянський з’їзд. Розв’язання конфлікту затяглося аж до вересня, коли Генеральне секретарство внутрішніх справ поставило вимогу залишити в спокої старих земських гласних, а нових обирати відповідно до чинного законодавства.

Спроба створити своєрідну («козацьку») територіальну військову силу означала насамперед реорганізацію (чи скоріше дезорганізацію) місцевого самоврядування. Уже в липні 1917 р., напередодні повітового з’їзду, штаб звенигородців розповсюдив відозву, у якій висловив побажання, щоб «у раду повітової старшини увійшли представники від спілок, „Просвіти“, робітників, солдатів та інших організацій». Такі ж ідеї пізніше з’являються в статутах інших вільнокозачих організацій. Зокрема, за статутом Зозівського куреня (Липовецький повіт), загальне керівництво козацтвом у волості планували передати Волосній нараді, яка б складалася з представників волосної Селянської спілки, «Просвіти», Народної управи й курінного отамана. Зрозуміло, що провідна роль у такому об’єднанні належала б її озброєній силі — місцевому ВК, яке, на думку отаманів, мало перебрати на себе функції місцевих правоохоронних органів.

Згідно з Тимчасовим положенням про міліцію, яке 14 березня затвердив Тимчасовий уряд, міліція мала бути виконавчим органом державної влади на місцях, який безпосередньо перебував у віданні земських та міських громадських управлінь. Тобто склад, чисельність і посадові оклади працівників міліції тепер визначали повітові земські збори та міські думи. Посади начальників міліції та їхніх помічників заміщували за вибором земських та міських управ. Таким чином, контроль над земством для Звенигородських отаманів ВК був легальним способом обійняти державні посади. Враховуючи принцип виборності козацької старшини, можливість контролю над нею з боку центральної влади була мінімальною. Восени 1917 р. повідомлення про різноманітні самоуправні дії загонів ВК надходили й з інших повітів. При цьому загальноселянські та вільнокозачі зібрання постійно декларували підтримку УЦР та її Генеральному Секретаріату, а також прихильність ідеї відмови від регулярної армії на користь «всезагального озброєння».

Неоднозначність оцінок діяльності ВК проявилась у гострих дискусіях, які розгорілися під час обговорення декларації ГС від 29 вересня 1917 р. на засіданні Малої ради, а також на з’їзді губернських та повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині та Поділля 3—5 жовтня. Погляди учасників з’їзду щодо ВК розділилися «по Дніпру». Комісари лівобережних губерній, які менше потерпали від грабежів та безвладдя, одностайно заперечували необхідність існування ВК. У відповідь державні діячі Правобережжя наводили приклади корисної діяльності ВК з охорони громадського порядку. Зрештою незначною більшістю голосів з’їзд висловився проти організації ВК. Причиною була «некультурність, неорганізованість та нахил широких мас іти за всякою демагогічною (брехливою) агітацією».

Отже, українських лідерів у ВК лякало намагання окремих отаманів надати руху своєрідного військово-адміністративного спрямування, що фактично було шляхом до ще більшого ослаблення влади та автономізації суспільства аж до повного безвладдя, анархії та хаосу. Провідником цієї ідеї був штаб Звенигородського коша. Ідеї Звенигородських отаманів підтримував І. Полтавець-Остряниця, який із червня працював в інструкторському відділі УГВК.

З ініціативи звенигородців та за активної участі І. Полтавця З—6 жовтня 1917 р. у Чигирині зібрався 1-й Всеукраїнський з’їзд ВК. На нього прибуло понад 200 делегатів від 60 000 вільних козаків українських губерній та Кубані. Представництво не було рівномірним. Найменше учасників було з Поділля та Волині. До того ж, окрім Черкаського повіту, невідомо було, хто й де обирав «делегатів». Очевидно, значна їх частина прибула на з’їзд, не маючи представницького мандата, за власним бажанням.

Загалом з’їзд продемонстрував лояльність до Тимчасового уряду та УЦР, хоча й відзначив певну нерішучість останньої у розв’язанні давно назрілих проблем. «Постанови» з’їзду містили заклики до негайного проголошення й реалізації широкої національно-територіальної автономії України, з’ясування аграрного питання, українізації армії, освіти, виведення російських військ з українських губерній. У зв’язку з нагальною потребою охорони громадського порядку було вирішено «домагатись від Тимчасового уряду, аби все Вільне козацтво, як організоване, так і те, що організується, <...> було негайно озброєно як огнестрільною, так і холодною зброєю».

Важливим завданням з’їзду було виправлення й доопрацювання проекту статуту УГВК, який дістав тут назву «Інструкції до формування Вільного козацтва на Україні». Принципова відмінність між «Інструкцією» та «Статутом», який 13 листопада таки затвердив Генеральний Секретаріат, була одна — згідно з «Інструкцією», ВК мало підпорядковуватися новоутвореній Генеральній козацькій раді (ГКР), яка б, своєю чергою, безпосередньо підпорядковувалась УЦР і без впливу та контролю виконавчої влади вирішувала всі організаційні питання ВК. Закликаючи переобрати всю адміністративну владу в Україні на демократичних засадах, вільнокозачі отамани чітко визначали своє місце в її структурі: «Виконавчим же органом адміністративної влади повинна бути народня міліція, яку й уявляє з себе Вільне козацтво». Прерогативою ВК був захист місцевого порядку та спокою, а протистояти зовнішній загрозі мали українізовані полки регулярної армії. Інакше кажучи, ВК за задумом групи І. Полтавця мало не стати помічником правоохоронців, а замінити їх, тобто виступало «конкурентом» місцевої міліції. У «Статуті» ж Генерального Секретаріату вільнокозачі товариства ставили під жорсткий подвійний (!) контроль як місцевої влади, так і Генерального секретарства внутрішніх справ.

На з’їзді було обрано 11 членів ГКР. Наказним отаманом заочно (не був присутній на з’їзді й не мав на той час жодного відношення до ВК) обрали генерала П. Скоропадського. Першим генеральним осавулом став І. Полтавець-Остряниця. Дізнавшись про обрання, П. Скоропадський одразу ж передовірив керівництво ГКР І. Полтавцю й був лише номінальним керівником. Тільки в січні — лютому 1918 р. П. Скоропадський, за його власним свідченням, намагався організувати боєздатні загони для боротьби з військами Раднаркому, але абсолютно невдало.

Боротьба за керівництво над популярним і численним, але слабко організованим і суперечливим у своїй діяльності Вільним козацтвом внесла новий елемент дезорганізації та дезорієнтації. Проте в листопаді — грудні українські керівники ще покладали великі сподівання на Вільне козацтво. І хоча місцеві представники влади УНР застерігали, щоб створення загонів ВК «не призвело до ще більшої анархії», але, не маючи альтернативи, усе ж сподівалися скористатися розпропагованим серед населення способом самооборони.

У листопаді — грудні 1917 р. ні ГС, ні ГКР не змогли сформувати з дуже чисельних (загальна чисельність ВК у грудні була у 1,5—2 рази більшою порівняно з жовтнем), але розпорошених по селах загонів ВК ні сил для наведення порядку на місцях, ні збройних загонів, які б захистили українську владу від більшовицьких військ. ГКР, яка осіла в Білій Церкві, не змогла захистити навіть себе й у січні 1918 р. була розігнана більшовизованим армійським підрозділом.

Вирішальною причиною невдач як сподвижників І. Полтавця, так і Генерального Секретаріату була вузькорегіональна обмеженість прагнень та видів діяльності, що домінували у ВК. З часом ця тенденція посилювалася. Головні принципи організації ВК — територіальність та виборність керівного складу — забезпечували стабільні позиції місцевого «автономізму» отаманів. Територіальна обмеженість дій або й бездіяльність отаманів була складовою процесу самоізоляції та «автономізації» українських сіл.

Між тим, генерал П. Скоропадський стверджував, що ще в грудні 1917 р. зрозумів шкідливість виборного керівництва у воєнізованих підрозділах. Однак його спроби скористатися можливостями ВК, зокрема поповнити вільними козаками 1-й Український корпус, замінити виборних отаманів призначуваними офіцерами, організувати Звенигородське ВК проти більшовиків під власним керівництвом були невдалі. Запізнілою й неуспішною була й спроба М. Порша створити для внутрішньої охорони повітів на платній основі реєстрове ВК на чолі з призначуваними керівниками. Обираючи між призначуваними владою керівниками загонів та виборними отаманами, діяльність яких набувала в очах селян абсолютної легітимації на підставі рішень сільських сходок, селянство-козацтво віддавало перевагу останнім.

Не варто забувати й про настрої селянства, яке через призму власного розуміння понять «право», «закон», «справедливість» особливо схвально сприймало більшовицький заклик «Грабувати награбоване!». Обрані на сільському зібранні або й самопроголошені селяни-козаки (до того ж переважно молоді) навряд чи могли висловлювати точку зору, відмінну від «загальнонародної» позиції сільського натовпу. Тому сільські загони ВК часто були нездатні протистояти погромам, які чинили їхні односельці. І це в тому випадку, якщо вони намагалися зупиняти погроми, а не самі брали в цьому участь. Тобто існували органічні вади ВК, які визначали його слабкість, аморфність, нездатність піднятися вище від рівня самооборони села від чужинців.

Тим не менше частина загонів ВК усе ж проявила себе в боротьбі з більшовицькою агресією. У грудні — січні 1917— 1918 рр. участь ВК у боротьбі з більшовицькими загонами зафіксована в Харкові, Бахмачі, Конотопі, Золотоноші, Кременчуці, Одесі, Рівному, у районі Полтави, Бірзули, Чернігова, Глухова, Сміли, Черкас тощо. Щоправда, бойові дії в переважній більшості випадків мали стихійний характер, а вільні козаки врешті-решт змушені були поступатися більш боєздатним супротивникам. Так, важливу роль у боротьбі за Катеринослав відіграли загони Катеринославського робітничого куреня отамана Горобця (Г. Воробйова), а в захисті Києва — Київське робітниче вільне козацтво під проводом М. Ковенка. Сільські загони вели переважно локальну партизанську боротьбу. Приміром, на Катеринославщині руйнували залізничні колії загони Ф. Сторубля та Чорнобая.

З початком контрнаступу українських і союзницьких військ активізувало антибільшовицьку боротьбу ВК Правобережжя. У Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило ВК Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей; у Гайсинському повіті (Подільська губернія) діяли загони отамана П. Саморухи; у Бердичівському повіті на Київщині — загони отамана І. Ткаченка, на Черкащині — підрозділи Я. Водяного. Напередодні визволення Києва об’єднаний загін вільних козаків містечка Стеблів та села Комарівка (Канівський повіт) організував охорону відрізку залізниці Корсунь — Біла Церква, намагаючись не допустити вивезення награбованого майна більшовицькими загонами, які відступали.

На початку лютого І. Горемика-Крупчинський на власні кошти сформував із вільних козаків Васильківського повіту кілька куренів, об’єднавши їх у Васильківський кіш Вільного козацтва. Під його керівництвом кіш брав участь у боях у районі Фастова, Василькова, Білої Церкви. 1 березня 1918 р. загони отамана І. Горемики-Крупчинського першими ввійшли до Києва, випередивши на кілька годин передові німецькі загони.

У лютому активізували свою діяльність і загони Звенигородського коша під керівництвом нового отамана — Ю. Тютюнника. Звенигородці займалися роззброєнням фронтових військових підрозділів, що рухалися на схід. Окрім того, Звенигородський кіш установив контакти із загонами сусідніх повітів південної Київщини та північної Херсонщини. Результатом стало проведення спільної бойової операції черкаського, Звенигородського, єлисаветградського та золотоніського козацтва проти радянських військ поблизу станції Бобринської. За твердженням Ю. Тютюнника, загальна чисельність ВК, що брало участь у кількаденних кровопролитних боях, перевищувала 8000, із яких 4620 бійців були звенигородцями. У березні — квітні окремі загони ВК йшли в авангарді антирадянського наступу, прагнучи першими увійти у звільнені міста й села. Так, загін отамана Горобця брав участь у звільненні Олександрії, Куколівки, Жовтих Вод, П’ятихатки, Верховцева, Катеринослава та інших міст і сіл Катеринославщини. Після переходу німецьких військ на Лівобережжя їхній наступ, хоча й слабкіше, і тут був підтриманий окремими загонами ВК.

На думку Л. Гарчевої, загальна чисельність ВК, яке в перші тижні українсько-німецького контрнаступу воювало на боці УЦР, була не меншою за 30 000 осіб. Водночас варто звернути увагу на інше: ВК помітно активізувалося саме після звісток про те, що на Україну йде потужна військова сила, справжня добре організована й дисциплінована армія. Саме німці та австрійці, а не більшовицькі загони занепокоїли селян. Учорашні вороги раптом стали союзниками й чи не єдині в той час могли встановити порядок на селі й відновити вплив державної влади, на яку вже звикли не зважати. Як розвиватимуться далі відносини із союзниками, було незрозуміло, але продемонструвати «першість» у звільненні міст та цілих повітів було незайвим.

Водночас, як свідчать історичні джерела, восени — взимку 1917—1918 рр. ВК саме спричиняло чимало конфліктів через самочинне захоплення влади на місцях, відмову виконувати накази повітових комісарів та рішення земських управ, самоуправство, перевищення повноважень, самосуди, участь в антисемітських акціях. Усе це дезорганізувало суспільне життя й посилювало анархію. Здавалося б, це дисонує з уже згадуваною підтримкою УЦР, про яку постійно писали у своїх ухвалах і листах до УГВК товариства Вільного козацтва. Переконливе пояснення цьому дав В. Лозовий: у ході революції на селі почав формуватися новий тип політичної культури — «своєрідний симбіоз модерно-політичних та архаїчно-політичних цінностей... З одного боку, селяни бажали, щоб держава втілила земельну реформу у формі соціалізації, а з другого, — намагалися позбутися її впливу — не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохоронні структури. Відтак на своїх з’їздах селяни підтримували ідею створення автономної, а пізніше й самостійної України у формі Української Народної Республіки, з якою пов’язувалася реалізація аграрних перетворень, а на низовому рівні — ігнорували державні інституції та їхні розпорядження» (виділення наше — В. Я.).

Саме «симбіоз цінностей», який підмітив В. Лозовий: мінливість, невиразність та суперечливість політичних орієнтацій, локальність дій, слабкий рівень організації, міжусобні війни отаманів, люта ненависть і середньовічна жорстокість у ставленні до тих, хто уособлював владу й «нетрудові» верстви (бюрократія, буржуазія, євреї, інтелігенція (!)) — є ключем до розуміння суперечливих тенденцій усього селянсько-повстанського руху 1917—1921 рр. ВК стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як більш-менш злагоджені воєнізовані підрозділи з певним бойовим та «правоохоронним» досвідом, а й як «прообраз» отаманських формувань, у діяльності яких наведені суперечливі тенденції відобразилися найбільш повно.

5 квітня 1918 р. з’явився наказ міністра військових справ УНР О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг ВК у захисті української державності в наказі було констатовано, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці», тобто м’яко й завуальовано оголошено розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів. «М’якість» полягала ще й у тому, що, згідно зі «словесним наказом» міністра, вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які б утримувалися місцевим самоврядуванням і підпорядковувалися призначуваним (!) повітовим комендантам.

Період існування гетьманської влади став часом перманентних селянських проявів непокори та збройних повстань. У травні 1918 р. одними з перших почали збройну боротьбу селяни Лубенського та Золотоніського повітів Полтавщини. Одночасно масові виступи охопили Єлисаветградський повіт Херсонської губернії. Збройний опір почали чинити селяни Волині, Київщини, Катеринославщини.

Найбільш масовим і тривалим стало Звенигородсько-таращанське повстання. Воно почалося 3 червня в селі Орли Лисянської волості Звенигородщини й за кілька днів поширилося на інші села повіту. Об’єднані загони взяли в облогу Звенигородку й змусили капітулювати місцевий німецький гарнізон, але незабаром залишили місто й повернулися до Лисянки. У Таращанському повіті першими повстали мешканці сіл Янушів та Стрижівка. Їх підтримали 14 інших сіл. 12 червня повстанці захопили Таращу, а невдовзі контролювали весь повіт. Протягом двох місяців (червня — липня) німецькі та гетьманські підрозділи не могли придушити повстання, у якому загалом брало участь 30 000 повстанців. Небезпека оточення змусила частину заколотників на початку серпня переправитися на лівий берег Дніпра й пройти з боями Полтавщину та Харківщину. Залишки повстанських загонів потрапили в «нейтральну зону» з РСФРР. Їх частина потім воювала на боці Червоної армії. У липні — серпні масові повстання, які супроводжувалися жорстокими боями й не менш жорстокими розправами, спалахували на Чернігівщині, Волині, Поділлі.

Неможливо підрахувати чисельність учасників повстань. Твердження генерала Г. Ейхгорна про те, що «тероризують країну 10—12 % селян» (тобто 2,5—3 млн) скоріш за все свідчить про неспроможність відрізнити учасників повстань від «мирних» мешканців сіл, що, імовірно, змусило генерала зарахувати до повсталих усіх жителів бунтівних сіл, зокрема жінок і дітей, а карні загони з цієї ж причини вдавалися до практики спалення сіл. В. Савченко в книзі «Павло Скоропадський — останній гетьман України», не вказавши джерел, нарахував у повстанських загонах у травні — вересні 1918 р. 80 000 селян. За його ж підрахунками, за шість перших місяців перебування окупаційного війська в Україні було вбито 22 000 німецьких та австрійських військових і понад 30 000 гетьманських вартових. Зважаючи на тактику партизанської війни, яка стала поширеною в цей час (селяни озброювалися, нападали на німецькі та австро-угорські загони або поміщицькі маєтки, поверталися додому й ховали зброю до наступного разу), шукати інформацію щодо більш-менш точної кількості повстанців марно.

Головною причиною масових селянських повстань літа 1918 р. стала спроба гетьмана П. Скоропадського побудувати державу з опертям на основоположний принцип тогочасного й нинішнього світу — право приватної власності. Відновлення права приватної власності на землю як основи «культури й цивілізацїї» означало реставрацію поміщицької власності. Тобто гетьман порушував хиткий статус-кво, який уже склався на селі навесні 1918 р.: самочинно, незаконно, але «революційно» й відповідно до «волі народу» більше половини поміщицької землі уже було розподілено між селянами, які аж ніяк не збиралися її повертати попереднім власникам.

Спираючись на окупаційні війська та охоронні загони місцевої адміністрації, поміщики поверталися до своїх маєтків і обкладали селян непомірними податками та контрибуціями, розміри яких встановлювали на власний розсуд. Окрім того, «скривджені» попередньою владою, вони прагнули помститися селянам-бунтарям, ініціюючи розгортання практики жорстоких екзекуцій. Своєю чергою, селянство вдавалося до різних методів активної та пасивної протидії. Протягом травня — червня така каральна «практика» щодо селян наростала й спричиняла зворотну реакцію — посилення повстансько-партизанського руху, який був спрямований не лише проти поміщиків, а й проти гетьманської влади та німецько-австрійських окупантів.

Застосування іноземної збройної сили для підтримання поміщиків та спільні дії німецьких або австро-угорських підрозділів і загонів Державної варти з метою «пацифікації» та «наведення порядку» породжували серед селянства ненависть до гетьманату й призводили до ототожнення гетьманської та окупаційної влади. Окупаційні підрозділи вдавалися до накладання натуральних контрибуцій на бунтівні села та поширили на українських громадян юрисдикцію німецьких військово-польових судів, що дало можливість здійснення «законних» розстрілів та повішень, ув’язнень та екзекуцій. З «виховною» метою здійснювали показові покарання. Поширеними були артилерійські обстріли та спалення сіл. Щоправда, порівняно з тим, що робили червоні, білі та різноманітні повстанці в 1919— 1921 рр., німці та австрійці прагнули уникати безглуздої жорстокості й шукали компроміс — співпрацювали з українською владою, заохочували лояльність населення до себе, намагалися не зачіпати національних почуттів. Німецьке та австрійське командування швидко зрозуміло контрпродуктивність спалення будинків та цілих сіл як покарання за повстання. Натомість німці та австрійці намагалися впроваджувати контрибуції грошима, збіжжям чи худобою. Водночас мали місце зловживання та «ексцеси» виконавців — окупаційних підрозділів, які безпосередньо займалися «пацифікацією». Ситуацію ускладнював також мовний бар’єр. Між тим, участь у протистоянні селянству німецьких та австро-угорських військ надавала боротьбі національно-визвольного відтінку.

З огляду на відзначене вище В. Солдатенко робить такий висновок: «Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як „війну із селянством“, яка у відповідь перетворювалася на „війну селянства з гетьманщиною“; ...для впорядкування аграрних відносин в Україні логічно б було шукати певного компромісу між поміщиками та селянами, а не підтримувати одну із сторін». Не заперечуючи проти «війни» між гетьманською владою та селянством, зауважимо, що вона була лише одним, до того ж не найбільш жорстоким етапом «війни» усього селянства з державою як такою, що почалася в 1917 р. і завершилася на початку 1920-х рр. Сучасні дослідники, як і українська інтелігенція початку минулого століття, часто розглядають селянство як винятково «жертву» кількох століть пригнічення, насильницькі дії якої по відношенню до поміщиків, чиновників і навіть представників інтелігенції можна виправдати недолугістю влади (Тимчасового уряду, УЦР, гетьманату, Директорії), яка не змогла вчасно й ефективно (тобто так, як хотілося б самим селянам) розв’язати аграрне питання. Історики критикують УЦР за утопізм соціалізаційних проектів і скасування приватної власності, викривають популізм більшовиків, які щонайкраще скористалися соціальними «інстинктами» селянства, і водночас визнають неправильність аграрної політики гетьмана, який намагався відновити приватну власність і зайняв пропоміщицьку позицію, а не змирився з «революційним» зрівняльним перерозподілом землі. Зазвичай провину за наростання селянського екстремізму покладають переважно на владу — неефективну соціалістичну, підступну комуністичну або контрреволюційну гетьманську (а в 1919 р. білогвардійську). Чи справді селяни були лише «жертвою»? Можливо, вони теж мають розділити провину за той хаос, який поглинув Україну в 1917—1921 рр.?

За даними І. Куташева, у вересні — жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких являли собою захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді — грудні селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень — захоплення фільварків, економій і маєтків. Селяни перейшли до масових погромів маєтків. У відповідь поміщики почали вдаватися до збройного опору, а селяни створювали охоронні дружини. Чому ці події не тягнуть на «війну»? Чи не тому, що перевага була однозначно на боці селян, а жертвами стали глитаї-поміщики? Чи, можливо, тому, що УЦР, шукаючи селянської підтримки, сама провокувала безладдя, обіцяючи соціалізацію землі? Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 — січні 1918 рр. губерніальні та повітові комісари Правобережжя, начальники місцевих відділків міліції «криком кричали» про свою нездатність припинити погроми й просили Генеральний Секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для ліквідації безладів. Сотні таких звернень зберігаються в архівах.

У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Злочинність зростає, чесні селяни, які відмовляються грабувати поміщицьке добро, тероризовані ініціаторами й або приєднуються до грабіжників, або самі залишаються пограбованими... Влада, що складається з елементів права й примусу, втратила останню якість (силу примусу), стала однобокою й непотрібною». До кінця лютого 1918 р. в Україні селяни «конфіскували» 60 % поміщицьких маєтків.

Важко уявити, яку саме «компромісну» позицію, що влаштувала 6 селян, міг зайняти гетьман. Адже справа була не лише в де-факто перерозподіленій «революційним» шляхом землі, а й у тому, що селянство ще з 1917 р. припинило платити податки, ігнорувало владу, бойкотувало місцеве самоврядування, узагалі не сприймало приватну власність. «Натуралізація» сільського господарства призвела до зменшення посівних площ, у чому були вкрай незацікавлені не лише підписанти «Хлібного миру» Німеччина та Австро-Угорщина, а й будь-яка державна влада, до обов’язків котрої входило прохарчування жителів міст. При цьому селянство було основним платником податків, від якого залежало функціонування державних та громадських установ. Якби все це почалося після гетьманського перевороту, можна було б думати про опір саме «консервативній» владі, але те саме було за Тимчасового уряду та УЦР, яку взимку — навесні 1918 р. селянство вже просто ігнорувало.

Навряд чи могли знайти компроміс ті, хто мислив і діяв відповідно до хай навіть консервативного, але державного права, і ті, що жили у світі звичаєвого права. Тому проблема була значно ширша й складніша, ніж просто невдала земельна реформа: гетьманська влада спробувала за допомоги окупаційних військ встановити хоча б елементарний порядок: відновити дієву владу та самоврядування на місцях, змусити селян вносити податкові платежі, роззброїти населення, яке «про всяк випадок» приховало цілі арсенали рушниць, кулеметів та гармат (!).

Між іншим, каральні поміщицько-офіцерські загони з’явилися ще за часів УЦР. Запроваджувати надзвичайний військовий стан у місцевостях, які бойкотували здавання зброї, також почали ще за УЦР, як і поширювати чинність німецьких військово-польових судів на українських громадян. П. Захарченко зазначає, що гетьман намагався одразу ж після приходу до влади упорядкувати ситуацію з відшкодуванням збитків, завданих революційною «стихією». З 15 травня 1918 р. були запроваджені «Тимчасові правила», які базувалися на добровільності повернення відібраної власності, але нові «власники» майна віддавати його добровільно не збиралися, а засоби примусу не були передбачені. Окрім того, дослідники, які ґрунтовно порівняли проекти аграрних реформ усіх державних утворень на українських землях у 1917—1921 рр., вважають, що «за умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П. Скоропадського були економічно ефективними й психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання»[6].

Між тим, у хаосі стихійних виступів і повстань літа 1918 р., очолюваних представниками різних політичних сил, проглядається спільна «ідеологія». А. Граціозі вважає, що вона базувалася на вигнанні окупаційних військ, захопленні й розподілі всієї землі; завершенні реквізицій і розвитку вільної торгівлі (але тільки на місцевому рівні, бо до «спекулянтів» з інших районів, особливо інших національностей, ставилися вороже); прагнення до сильної місцевої автономії («радянську владу» селяни розуміли як владу місцеву); утвердження місцевих культурних та релігійних традицій; вороже ставлення до сильної присутності держави. Таким чином, «містечкова» й антидержавна «програма» у зв’язку з присутністю іноземних військ і відповідно боротьбою з «чужоземним ярмом» набула національного й подекуди державницького відтінку.

Різноманітні програми та відозви повстансько-партизанських штабів та ревкомів часто єднала спільна вимога — повернення УЦР та «здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах». Але ж за два-три місяці до цього селянство індиферентно ставилося до УЦР. Можливо, вагомою причиною «ностальгії» за УЦР стало те, що вона була слабкою, безпорадною, не здатною на репресивні дії владою? П. Захарченко дійшов доволі категоричного висновку, який не дає підстав ідеалізувати повстанців: «Повстанський рух влітку 1918 року був позбавлений найменших рис творчого, конструктивного начала й розвивався за відомими зразками селянських воєн середньовіччя»; «лютий антисемітизм, катування жертв, особливо службовців гетьманської адміністрації та державної варти, стали характерною рисою ідеології збуреної людності».

Серед головних причин невдач селянських повстань дослідники називають неорганізованість, роз’єднаність повстанських операцій, відсутність єдиного керівного центру, точно визначених соціально-політичних гасел. Зрештою навіть більшовики, маючи підтримку з боку РСФРР, яка засилала диверсійні загони в прикордонні Чернігівщину та Харківщину, не змогли підняти всеукраїнського повстання. Головна причина невдач крилася в тому, що на другому році революції рівень місництва, відчуження, автономізації селянства від іншого, міського світу досяг такої величини, що навіть найталановитіші агітатори та пропагандисти нездатні були змусити селян діяти поза межами повіту або навіть волості. Більшість повстань були неорганізованими, стихійними. Вони часто звертають на себе увагу відсутністю будь-якого плану. Прикладом може бути відоме Звенигородське повстання. 7 червня 1918 р. повстанці увірвалися до Звенигородки й три дні (!) вели бої на вулицях міста. Але зрозумівши, що «до звенигородців не пристав ніхто», вирішили, що обороняти «ні для чого зараз не потрібне місто не було рації». Керівник повстання Л. Шевченко вирішив розпустити повстанців. Як писав Ю. Тютюнник, «вони зникли так несподівано й так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці».

У дослідженнях з історії Української революції науковці акцентують увагу на партійно-політичній боротьбі, партійній приналежності місцевого чи загальноукраїнського революційного лідера, що дає підстави говорити про прихильність населення до тих чи інших політичних програм. Проте не лише «лідери» впливають на «масу», а й «маса» — на «лідерів». З огляду на загалом дополітичну свідомість селянства таку підтримку партійних програм варто вважати умовною й ситуаційною. «Лідери» часто були безпорадні перед «волею народу» й неспроможні вибудувати організаційну структуру поза межами одного повсталого повіту (хоча б об’єднати повстанців кількох повітів). Тому й вплив численних повстанських штабів та ревкомів був локальним.

У багатьох антиурядових виступах на Київщині, Катеринославщині, Поділлі ініціативна та керівна роль належала отаманам Вільного козацтва, але навіть вони не вийшли за межі локальних дій. Їхня діяльність відзначалася насамперед більшою злагодженістю загонів, які вже мали бойовий досвід.

У багатьох урядових документах та матеріалах періодичної преси учасники повстань фігурують під узагальнювальними назвами «більшовики», «бандити», «злочинці». Тому не завжди можна чітко виокремити вільних козаків із загальної маси повстанців. Однак навіть тих джерел, де цілком однозначно вказано на вільних козаків як учасників та ініціаторів повстань, цілком достатньо для висновку: уцілілі осередки ВК активно виступили на боці противників гетьманського режиму. Вільнокозачі отамани вже в перші дні після перевороту заявили про засудження гетьманського режиму й закликали селянство боротися з ним. Волосні, повітові та губернські з’їзди, проведені на початку травня 1918 р., засвідчили антигетьманську позицію сільського ВК.

Одними з перших негативне ставлення до нового режиму висловили делегати 5-го Національного з’їзду Київщини (28 квітня — 2 травня), на якому були присутні представники ВК. У цьому ракурсі характерним є виступ представника Звенигородського ВК на нараді 2 травня: «...українська по назві, а властиво русько-польсько-жидівська буржуазія злигалася з німецькою буржуазією, з німецькими генералами і думають, що вони вже побідили, вже затоптали землю, і волю, і самостійність України... Скорше всі ми поляжемо головами, та не пустимо з своїх рук землі і не дозволимо, щоби кацапська буржуазія над нами панувала».

Рішення негайно розпочати збройну боротьбу з гетьманською владою підтримали й делегати Звенигородського повітового селянського з’їзду, що відбувся 3 травня. Закликавши селянство збирати сили для майбутнього збройного виступу, з’їзд визнав за найкращий спосіб формування повстанських загонів дотримання ідейно-організаційних принципів Вільного козацтва. У селах повіту, де ще не було вільнокозачих товариств, ухвалили їх негайно організувати. Пропозиція перейменувати Вільне козацтво на Армію спасіння землі і волі була відкинута.

Позицію звенигородців підтримало й ВК інших губерній. Гаврилівський волосний схід (Кам’янецький повіт Подільської губернії) ще напередодні перевороту ухвалив організувати у волості Вільне козацтво для того, щоб протидіяти поверненню власності поміщикам, а 9 травня постановив: «Право власності на землю не хочемо, а щоб земля перейшла трудовому народу по соціалізації, хочемо, щоби Україною властвувала виборна Центральна Рада, котрій ми довіряємо правити й виробляти закон Для охорони України».

«Обраного буржуазією» гетьмана назвали «самозванцем» і делегати Верхньодніпровського повітового з’їзду Селянських спілок та Вільного козацтва. Протестуючи проти втручання іноземних військ у внутрішні справи України та розгону УЦР, вони закликали «боротися з ворогами трудового селянства». З таким же закликом виступив 8 травня на губернському з’їзді Катеринославщини й кошовий отаман Новомосковського повіту Ф. Сторубель: «До зброї, всі вмремо, але руйнувати волі не дамо». Згідно з агентурними донесеннями та слідчими матеріалами державних установ Подільської губернії, ВК взялося за організацію повстань у Могилів-Подільському, Гайсинському та Кам’янецькому повітах.

Зі свого боку П. Скоропадський застосував до Вільного козацтва репресивні заходи. Скликання Всеукраїнського з’їзду козацтва, яке ініціював І. Луценко, було заборонене, а 30 травня гетьман звернувся до військового міністра з «відручним листом», у якому йшлося про те, що «всі приватні й вільнокозачі організації <...> з нинішнього дня касуються й об’являються недійсними...» Щоправда, визнаючи заслуги козацтва в боротьбі за українську державність, П. Скоропадський проголошував необхідність його відродження й відповідно подавав наведене вище ліквідаційне розпорядження як перший необхідний реорганізаційний крок на цьому шляху. Проте, зважаючи на розгортання саме в цей час селянсько-повстанського руху, «відручний лист» насамперед завдавав удару по його організаційних осередках, — громадах ВК, — остаточно ставлячи їх поза законом.

У травні — серпні ініційовані ВК селянські повстання спалахнули на Катеринославщині, Київщині та Поділлі. Найбільшою мірою бойова функція вільних козаків реалізувалася під час Звенигородсько-таращанського повстання, забезпечивши йому тривалість та запеклість.

Водночас активна участь ВК у повстанні зумовила репресії з боку гетьманської та окупаційної влади, які остаточно знищили рештки вільнокозачої організації. Переслідувань зазнали навіть ті, хто в період гетьманату не займався антидержавною діяльність, але раніше належав до ВК. Улітку — восени 1918 р. регіональні підрозділи Державної варти цілеспрямовано проводили агентурно-розшукову роботу щодо всіх отаманів та інструкторів ВК часів УЦР. До в’язниці потрапили І. Луценко, С. Гризло, М. Ковенко, М. Малашко, О. Чорнобай, Г. Горобець та інші. За розпорядженням директора Державної варти на Полтавщині, де участь вільних козаків у повстанському русі була загалом слабкою й спорадичною, ув’язнення загрожувало практично всім, хто в 1917 — на початку 1918 рр. став ініціатором заснування вільнокозачих товариств. У списку з 57 осіб, направленому до губернського старости, провину колишніх отаманів було сформульовано лаконічно й промовисто — «участь у справі організації Вільного козацтва».

Наприкінці 1918 р. і надалі згадки про Вільне козацтво ще трапляються в назвах різноманітних самооборонних та повстанських підрозділів. Так, у ході антигетьманського повстання були спроби формування нових загонів під назвою «Вільне козацтво» або з «козацькими» атрибутами. Проте мережі своєрідних воєнізованих «козацьких» товариств зразка 1917 р. уже не було. Не варто забувати, що ВК було засноване як легальна й лояльна до влади воєнізована «козацько-демократична» організація з двоїстими функціями: охорона порядку та культурно-просвітницька діяльність. В умовах «війни всіх проти всіх» вона переродилася в сільську отаманію, ще більш суперечливу й неоднозначну, ніж вільнокозачий рух.

З’ясування змісту та мотивації селянського повстанського руху в 1919 р. є складним завданням. У повстанському середовищі цього періоду дивовижним, навіть гротескним чином перепліталися різні політичні вподобання та заклики. Часта зміна влад, перманентна міжпартійна боротьба всередині української влади, невизначеність принципів державного будівництва, експерименти у військовій політиці, хаос та анархія, слабкість місцевої влади, погіршення економічного стану, зокрема проблеми продовольчого забезпечення, політика «воєнного комунізму» більшовицької влади й білогвардійська реставрація поміщицької власності, репресії щодо селянства з боку лівої (червоні) та правої (білі) диктатур тощо — усе це прямо чи опосередковано впливало на селян-повстанців і зумовило ускладнення й диференціацію повстанського руху, масові прояви не лише позитивно-героїчних, а негативних і навіть огидних рис повстанства. Повстанський рух 1919 р. став масовим у всіх регіонах України. Його соціальна база розширилася, а «політична» програма (порівняно з об’єднувальною національно-визвольною боротьбою 1918 р.) стала строкатою, невиразною й суперечливою.

Донині вкрай дискусійною залишається низка питань з історії повстанського руху 1919 р.: повстанство у військовій політиці Директорії, отаманщина як окреме суспільне явище та його оцінка, політична орієнтація отаманів та причини мінливості їхньої позиції, регіональні особливості, причини періодичних спалахів та загасань повстанського руху, його локальності й стихійності, міра «добра» й «зла» в діяльності отаманів тощо. Кожне з цих питань заслуговує на окреме дослідження. У межах нашого нарису спробуємо лише узагальнити окремі ключові характеристики повстанського руху.

В. Лозовий переконливо доводить, що політика УЦР і особливо більшовиків призвела до нівеляції права в суспільній свідомості мас, деструкції владних структур, класового протистояння, розгулу криміналітету та поглиблення анархії. Спроба гетьманської влади навести лад мала зворотний ефект: «У селянства посилилося переконання, що зміцнення державної влади, яка заводить систему права, суперечить його інтересам». Саме це зумовило масовість антигетьманського повстання, яке очолила Директорія.

Проте вже в ході повстання й одразу по його завершенні дії «мирних» селян і повстанських загонів засвідчили, що селянство воювало не лише проти влади консерватора-гетьмана, але й узагалі проти наявності влади в селах. Захоплюючи владу в містечках і селах, місцеві представники Директорії закликали населення до порядку та збереження поміщицького майна, яке було проголошено «народним добром». 26 листопада Директорія наказала оберігати народне добро й карати злочинців судом. Однак це не змогло завадити новій хвилі грабежів та самосудів. І навіть більше: селяни, як і в період УЦР, намагалися не допустити до села державних правоохоронців, ігноруючи й розганяючи місцеву міліцію та створюючи власні охоронні дружини, які часто називали, як і раніше, «Вільним козацтвом». Сільські громади ухвалювали рішення не платити податків. Місцева влада УНР прохала губерніальну розпустити загони новоутвореного Вільного козацтва через те, що вони тільки погіршували криміногенний стан повітів. Самі повітові керівники були безпорадні будь-що зробити. На початку лютого 1919 р. владні структури УНР на місцях перебували в стані повного занепаду.

Улітку 1919 р. на тих територіях, які контролювала Директорія, селяни також продовжували діяти винятково у власних інтересах: як і раніше, відмовлялися сплачувати податки, віддавати державі частину врожаю, забирали собі хліб із колишніх поміщицьких (тепер офіційно державних, а в селянському розумінні «нічиїх») земель, займалися грабунками та самосудами. Щоправда, уже з’являлися повідомлення, у яких було відзначено втому селян від хаосу та анархії, ностальгію за царем, психологічну готовність до встановлення сильної авторитарної влади. Однак значна частина селян продовжувала негативно ставитися до будь-якої влади й повністю ігнорувати її інтереси.

Суголосні настрої мало й селянське повстанство. Як відомо, долю гетьманської влади вирішили саме повстанці. Кістяк республіканської армії склали регулярні підрозділи, які виступили проти гетьмана, а численною її зробили повстанські загони. Повстанці мали таку велику чисельність, що загалом їх було неможливо полічити. Тому дослідники оперують різними цифрами — від 100 000 до 500 000. За даними генерала О. Удовиченка, чисельність республіканської армії сягала 150 000, а дослідниця Ж. Мина припускає, що на момент повстання в ній було не менше 250 000—300 000.

Проте, щойно Директорія вступила до Києва, масова підтримка відразу зникла: повстанці швидко розбіглися по селах ділити землю. Наприкінці грудня 1918 р. — на початку 1919 р. дезертирство з Армії УНР різко зросло. У січні українське військо вже нараховувало лише близько 50 000 бійців. Селяни вважали, що служба в Армії УНР, як і участь в антигетьманському повстанні, справа добровільна. Тому частина вояків-повстанців пішла на різдвяні свята додому. Селяни не розуміли, навіщо потрібна армія, коли гетьманат уже повалений.

Принциповою відмінністю нового етапу повстанського руху був його поділ на дві складові — стихійні селянські повстання та повстанські загони. Під час антигетьманських повстань літа 1918 р. ще домінували стихійні виступи. Окрім того, за часів гетьманату повстанські отамани протистояли ненависній «чужій» владі, а в листопаді — грудні 1918 р. цілими загонами вливалися до армії «своєї». Відтак зародилося явище, яке й до сьогодні спричиняє вкрай гострі дискусії дослідників, — отаманщина. При цьому сам термін залишається багатозначним і часто дослідники використовують його довільно (у науковій літературі та публіцистиці також доволі вживаний термін «отаманія», рідше — «отаманський рух»). Багато мемуаристів та істориків намагалися визначити отаманщину, з’ясувати причини її появи та «класифікувати» отаманів. Окремі історики та публіцисти ототожнюють «отаманщину» та «повстанський рух», що є цілковитою помилкою, оскільки повстанство — це відкрите протистояння ненависному політико-державному режиму, а отаманщина — явище, в основі якого лежать складні відносини повстанців-отаманів зі своєю, принаймні формально визнаною владою УНР — непокора, ігнорування й невиконання наказів, самоуправство на підконтрольних отаманам територіях тощо.

Фахово розібратися в проблемі вдалося Ю. Митрофаненку, який у ґрунтовній монографії «Українська отаманщина 1918— 1919 років» (Кіровоград, 2016) здійснив системний аналіз, установивши причини, сутність та трансформацію отаманщини й запропонувавши власний варіант її типологізації. Науковець визначає отаманщину як «процес непідпорядкування владі УНР із боку нерегулярних військових формувань національного спрямування, які визнавали її владу лише номінально». Окрім того, Ю. Митрофаненко зазначає, що отаманщину можна розуміти і як одну з форм селянського повстанського руху (іншою була махновщина).

Проаналізувавши діяльність 35 отаманських формувань, які в 1919 р. постійно чи спорадично співпрацювали з владою УНР, Ю. Митрофаненко виокремлює чотири типи отаманщини:

1. Козакофільсько-романтична, головною рисою якої була реставрація козацького минулого за ігнорування вимог до сучасної армії. Найбільш характерний представник — Ю. Божко. Історичні («козацькі») ремінісценції Ю. Божка призвели до зниження боєздатності його підрозділів.

2. Політична, або військово-опозиційна (В. Оскілко, П. Болбочан, Н. Григор’єв, О. Волох, І. Струк), змістом котрої були політичні конфлікти численних військових формувань із Директорією: бунти й заколоти отаманів із політичних мотивів та за підтримки політичних партій — боротьбистів, незалежників, УПСС. Отамана І. Струка дослідник відносить до цього типу через те, що той восени 1919 р. перейшов на бік денікінців.

3. Соціально деструктивна, до якої належать Й. Віденко, О. Козир-Зірка, О. Палієнко, І. Семесенко, І. Золотаренко, що намагалися реалізувати власні егоїстичні та вузькокорпоративні наміри. Саме в їхній діяльності чітко простежується прагнення до особистого збагачення, боротьба з отаманами-конкурентами за територію, ініціювання погромницьких акцій.

4. Помірковано-конструктивна, що об’єднала отаманів, які найбільше прислужилися боротьбі за національну державність, незважаючи на те, що не одразу прийшли до лав армії Директорії й також у різний спосіб ремствували, за можливості намагаючись зберегти «автономність» власних загонів і не підпорядковуватись іншому отаманові. Помірковано-конструктивних отаманів Ю. Митрофаненко поділяє на дві групи: тих, які реорганізували свої загони в регулярні військові одиниці (Р. Самокиш, Ю. Тютюнник, Я. Орел-Гальчевський, П. Дяченко) і тих, що, визнаючи над собою владу Директорії та надаючи підтримку армії (і навіть іноді координуючи з нею свої дії), не бажали змінювати повстанську структуру підрозділів та підпорядковуватися Генштабу (Зелений, Ангел, Соколовський, Шепель, Павловський, Точила-Гурський, Полк гайдамаків Холодного Яру В. Чучупаки). Отамани другої підгрупи погодилися координувати свої дії з Армією УНР у липні — серпні 1919 р., а доти вели самостійну боротьбу з комуністичною владою.

Незважаючи на те, що 18 із 35 ідентифікованих отаманів Ю. Митрофаненко відносить до помірковано-конструктивного типу, а також відзначає, що представники козакофільсько-романтичної та політичної отаманщини відігравали й позитивну роль на певних етапах, усе ж таки його загальний висновок невтішний: явище отаманщини «стало одним із головних внутрішніх чинників, що призвів до поразки українських національно-визвольних змагань у 1919 р.». У дослідженні наведено вдосталь фактів самоуправства, непокори цивільній та військовій владі Директорії, ігнорування та невиконання наказів, конфліктів повстанських отаманів із військовими та між собою, здійснення та ініціювання погромів, отримання незаконних реквізицій із цивільного населення.

Визначення взаємозв’язку селянського повстанського руху та отаманщини потребує двох уточнень: по-перше, слід відмежовувати заколоти й бунти військових (В. Оскілко, П. Болбочан) від селянсько-повстанської отаманщини; і, по-друге, немає підстав розмежовувати повстанство (як позитивне явище) і отаманщину (як негативне). Отаманщина «виросла» з масового антигетьманського селянського повстанського руху на ґрунті вкрай шкідливої військової політики Директорії — «отаманського» принципу формування армії. Проте глибинну сутність отаманщини становили властиві всьому селянському повстанському руху світоглядна та організаційна локальність, стихійність, обмеженість інтересів і прагнень. Тому варто б подумати на тим, чи була альтернатива в С. Петлюри. Справа створення одразу після перемоги над гетьманом справжньої дисциплінованої регулярної армії навряд чи була б успішною. Скоріше потік дезертирів та перебіжчиків до Червоної армії став би набагато більшим, ніж він був насправді в січні — лютому 1919 р.

Якщо узагальнювати (а отже, і певним чином спрощувати), вагомих чинників появи та поширення отаманщини було три. По-перше, це обмежена місцевими інтересами напівархаїчна свідомість селян із властивими їй антивладними стереотипами, які в ході революції посилювалися. Саме це значною мірою зумовлювало територіальну обмеженість дій підрозділів, небажання залишати власні «базові» райони, відсутність координації дій навіть загонів сусідніх повітів, нестабільність чисельного складу підрозділів. Щоправда, водночас підтримка селян — насамперед у «базових» селах — можливість швидко розійтися по домівках, приховавши зброю, а потім зібратися знову як найбільш поширена тактика в боротьбі з чисельнішими силами противника забезпечили «живучість» багатьох отаманських загонів.

По-друге, отаманщина отримала підтримку та фінансування з боку головного отамана С. Петлюри, членів Директорії О. Андрієвського та А. Макаренка, а також представників різних політичних сил, які «гралися в політику» з отаманами, підвищуючи їхню самооцінку, посилюючи амбітність, егоїзм, чванство й ремствування. Ю. Митрофаненко відзначив, що, на відміну від УЦР та гетьманату, які обережно ставилися до співпраці з нерегулярними мілітарними формуваннями, Директорія в перші місяці існування вітала їх створення й наділяла отаманів владними повноваження на місцях. Отамани ж користувалися наданими «мандатами» на власний розсуд і не збиралися відмовлятися від адміністративної та судової влади на місцях після перемоги антигетьманського повстання. Тільки поразки від РСЧА, руйнація тилу та втрата довіри населення змусили С. Петлюру в лютому 1919 р. визнати отаманщину головною причиною поразок і почати боротьбу з ватажками, які відмовлялися підпорядковуватися. З травня 1919 р. ця боротьба набула системного характеру, але вже восени, після початку війни з денікінцями, С. Петлюра знову відновив підтримку отаманських формувань.

По-третє, причиною розвитку стихійного селянського руху була низька національна та правова свідомість самих місцевих отаманів, вчинки яких часто були зумовлені суб’єктивними чинниками: агресивністю, амбітністю, маргінальністю, гіперболізацією власних, але переважно локальних перемог, прагненням до збагачення й помсти. Спромігшись самостійно (за власною ініціативою або за дорученням і на гроші Директорії) створити маленьку «приватну армію», отамани часто не розуміли, чому мають комусь підпорядковуватися. Політична підтримка породжувала уявлення про власну особливу значущість, здатність визначати політичний курс держави. Тож отамани вважали за можливе самостійно вирішувати, брати їм участь у бойових діях чи ні.

Природно, що всіх отаманів не можна рівняти під одну гребінку. Будь-яке узагальнення, справедливе загалом, зазвичай має похибки в кожному конкретному випадку. Про патріотизм та усвідомлену боротьбу за державність, характерні для діяльності окремих отаманів, теж не варто забувати. Проте це не заперечує загального: надто вже мінливими були настрої більшості отаманів і повстанців, а мета їхньої боротьби — туманною, суперечливою й далекою від державницьких прагнень.

Політична позиція й світогляд отаманів не були сталими й також змінювалися під впливом різних подій та настроїв селян і вояків-повстанців. Політичні вподобання, особисті образи, риси характеру й психологічні комплекси отаманів з одного боку й мінливість народної прихильності («волі народу») з другого часто зумовлювали зміну позиції отаманських загонів: на бік Директорії — на бік РСЧА — знову на бік Директорії або повернення до боротьби власними силами. А ті, хто не полишав лав Директорії, з тих же причин ремствували й відмовлялися виконувати накази. Красномовною ілюстрацією цього є політичні поневіряння отамана Зеленого (Д. Терпила) — одного з найбільш популярних і впливових ватажків Правобережжя у 1919 р.

Отаман Зелений під час антигетьманського повстання очолив Дніпровську дивізію Армії УНР, сформовану із селян Трипілля. Зелений образився, що його підрозділ не був допущений до участі в параді в Києві після перемоги Директорії. На початку січня 1919 р. він отримав наказ іти з дивізією в Галичину. Наказ виконав, але бійці дивізії відмовилися воювати на польському фронті й повернулися додому. Зелений оголосив себе прихильником радянської влади, був ініціатором повстання проти УНР у районі Черкас — Канева — Ржищева — Трипілля — Переяслава — Золотоноші, яке спалахнуло 25 січня. Наприкінці січня — початку лютого воював з Армією УНР. Налагоджував контакти з більшовиками, але, ображений скромним прийомом та низьким рівнем представництва на переговорах із ним, урешті вирішив орієнтуватися на власні сили. У березні — липні 1919 р. Зелений воював проти РСЧА. У серпні — листопаді 1919 р. вів бойові дії проти білогвардійців. У квітні 1919 р. долучився до діяльності Всеукраїнського революційного комітету, який утворили члени УСДРП (незалежні). У травні — липні повстанський рух під проводом Зеленого охопив усю Київську губернію й частину Полтавської, його «армія» нараховувала близько 12 000 повстанців.

У липні 1919 р. Зелений приєднався до військ Директорії. Щоправда, він відмовився підпорядковуватися Ю. Тютюннику й рушив на Білу Церкву. За допомогою хитрощів (урочиста вечеря, обіцянка поділитися майбутніми трофеями) полковник В. Сальський умовив Зеленого тимчасово підпорядкуватися розпорядженням Запорізької групи Армії УНР. Після вдалої оборони Білої Церкви від червоних Зелений отримав свою частку трофеїв і знову покинув армію Директорії. 20 серпня 1919 р. разом із Ю. Тютюнником він підписав Уманське звернення до Директорії: «Повстання піднімалося під гаслом — влада трудовому народу, селянству і робітникам, бо психологія моменту того вимагала. Але зараз, коли стало зрозуміло, що висока Директорія і її уряд стоять на іншому принципі, ніж той, на якому стояли повстанці, ми заявляємо, що якщо це необхідно для втвердження нашої державності, то ми відмовляємося від наших перших повстанських гасел і будемо й надалі боротися зі всіма ворогами нашої державності й нашої соціальної та економічної незалежності». 14 вересня Д. Терпило мав зустріч із С. Петлюрою в Кам’янці-Подільському. Після повернення на Київщину отаман ініціював повстансько-партизанський з’їзд, на якому закликав підтримати Директорію. Помер у листопаді від тяжкого поранення в бою проти білих під Каневом.

Між тим, на відміну від «отаманщини», яка відображає відносини між «уенерівськими» повстанцями та владою Директорії УНР, селянський повстанський рух — явище значно масовіше й складніше: у січні — лютому 1919 р. тривав антиуенерівський повстанський рух; у березні — липні 1919 р. — антикомуністичний (антибільшовицький)[7], у червні 1919 р. — лютому 1920 р. — антиденікінський. При цьому всі різновиди повстанських загонів, які з’явилися в 1919 р., досі повністю не ідентифіковані. Найвідоміші — зеленівці, григор’євці, махновці, петлюрівці, ті, що не визнавали нікого, просто бандити тощо. Зрештою були й проденікінські загони та випадки повстанських виступів під гаслом «Боже, царя храни!».

У січні 1919 р. Армія УНР швидко зменшувалася і, навпаки, чисельно зростали підрозділи Червоної армії. Перехід значної кількості повстанців на бік РСЧА залишається без ґрунтовного пояснення. Тут спрацювала ціла низка ідеологічних, соціальних та національних причин, які остаточно ще не з’ясовані. Історики констатують, що селянство практично одразу розчарувалося в Директорії. Найчастіше це пояснюють недолугою внутрішньою політикою та, зокрема, невдачею з аграрною реформою, яка не відповідала селянським сподіванням. Проте точніше було б говорити, що Директорія принципово нічого не могла запропонувати селянам, які вже й так на власний розсуд ділили землю. Земельний закон, який був виданий Директорією 8 січня 1919 р., не викликав ентузіазму в селян, бо був надто поміркованим порівняно з обіцянками більшовиків. Більшість землі було проголошено державною власністю, ділянки до 15 десятин залишалися в старих господарів, а незаможні селяни мали отримати в користування від 5 до 15 десятин. Такий перерозподіл вважали несправедливим і безземельні селяни, і ті, хто мав понад 15 десятин. На противагу цьому проголошення червоними ліквідації приватної власності та зрівняльний розподіл землі сприяли поширенню пробільшовицьких настроїв.

Повстанська маса, яка піднялася проти гетьмана в листопаді — грудні 1918 р., була різноманітною за політичними орієнтирами: загони очолювали більшовики, анархісти, боротьбисти. Їх єднав виступ проти гетьмана, а не українська державність. Існували загони, які від самого початку були налаштовані пробільшовицьки. У повстанні домінували соціальні гасла. Привабливою для селян була й більшовицька пропаганда. Так, 22 листопада 1918 р. Донецько-криворізький обком КП(б)У закликав селян створювати підрозділи Селянської червоної армії для того, щоб «встановити свій власний порядок» та взяти «владу до своїх рук».

Ідея державності була надто підірвана в селянській свідомості окупацією та режимом П. Скоропадського, і Директорія, як слушно відзначив В. Верстюк, «так і не зуміла реабілітувати національну ідею в очах селян». Окрім того, і сама Директорія була дискредитована через переговори з представниками Антанти. Чутки про те, що вона, як і УЦР, може знову «здати» українські інтереси іноземцям, призводили до негативної реакції серед селян, повстанців і частини інтелігенції.

Перехід отаманів на бік червоних був зумовлений і партійно-політичною боротьбою всередині Директорії та відсутністю стратегічної визначеності в її діяльності. Важливу роль відіграла поява політичних сил, які були соціально близькі більшовизму, — незалежників та боротьбистів. «Радянська платформа» цих партій підштовхнула частину отаманів до зміни позиції.

Як зазначає А. Граціозі, легка перемога більшовиків у січні 1919 р. була «тріумфом непорозуміння». Партизанські загони, які здійснювали прорадянські перевороти, селяни, обдурені обіцянками роздачі земель і навіть керівники нових українських лівих партій прокладали дорогу новій владі, не помічаючи «російського» характеру здобутих перемог. «Росія просто цілком „природно“ заповнювала пустоту влади, яка утворилася після відступу німців, користуючись тим, що українці були неспроможні це зробити», — пише А. Граціозі. Хибне розуміння сутності більшовизму, як і «непорозуміння» із сенсом «влади рад», яку селяни сприймали як виборне місцеве самоуправління, асоційоване з козацькими радами минулого, стали визначальними в повстанській боротьбі 1919 року.

У січні — лютому 1919 р. на бік радянської влади перейшло багато отаманів, які боролися проти гетьмана, — Махно, Григор’єв, Зелений, Хіменко, Тютюнник, Соколовський та інші. Чинячи опір армії Директорії, вони забезпечили «легку» перемогу радянської влади. Загін С. Коцура захопив Чигирин і став опорою радянської влади в Чигиринському повіті. Під час боїв за Київ Зелений «врізався клином» в Армію УНР між Києвом і Кременчуком, прискоривши залишення українськими військами Лівобережжя та Києва. Хіменко, який перебував у районі Золотоноші, Черкас та Корсуня, підняв повстання проти Директорії й цим також посприяв здачі Києва. Через перехід Н. Григор’єва на бік більшовиків Директорія втратила контроль над Півднем України й була відрізана від Чорного моря. У тилах Армії УНР з’явилися повстанські загони, які змушували її відступати. Часто їхні дії координувалися з діями підрозділів РСЧА на фронті. Щоправда, не всі, як Н. Махно та Н. Григор’єв, стали червоними комбригами (зокрема, Зелений до Червоної армії не пристав), але всі вони в той момент виявилися корисними радянській владі.

Утім, уже в березні 1919 р. настрої повстанців, як і всього селянства, різко змінилися: отамани перейшли до боротьби з комуністичним режимом. На початку квітня отаман Зелений, а потім отамани Соколовський, Батрак (Гончар) та Орловський були оголошені поза законом. Найактивніше повстанські загони діяли в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях, де їх були десятки. На початку квітня були створені Всеукраїнський революційний комітет та Головний повстанський штаб. Останній очолив член УСДРП (незалежних) Ю. Мазуренко. У своїх наказах та відозвах Всеукраїнський ревком закликав селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», боротися з урядом X. Раковського, будувати незалежну Українську соціалістичну республіку. Окрім того, в одному з наказів звучав заклик і до боротьби з агентами «зрадницької Директорії, яка веде переговори з французькими й іншими імперіалістами».

10 квітня Зелений спільно з отаманами І. Струком та Батраком (Гончаром) почав наступ на Київ. Повстанці увійшли в місто, але того ж дня змушені були відступити. Наприкінці квітня загони Зеленого контролювали територію в районі Ржищева — Трипілля — Обухова — Германівки — Кагарлика. На півночі Київщини діяли загони І. Струка, між Васильковом і Фастовом — Гончара. Окрім того, на Київщині з’явилися формування Волинця, Клименка, Шляхового. У Полтавській губернії повстанську активність виявили загони Ангела, Ковтуна, Вернигори, Близнюка, Гуленка та інших. До літа майже вся територія УСРР була охоплена повстанським рухом. Пізніше більшовицькі керівники визнавали, що в 1919 р. Їхня влада не поширювалася на сільську місцевість.

Зорієнтуватися в розмаху повстанського руху дозволяють дані X. Раковського. За статистикою, яка була опублікована в брошурі X. Раковського «Борьба за освобождение деревни» (Харків, 1920), у квітні відбулося загалом 93 «контрреволюційні» виступи, зокрема 34 — у Київській губернії, 19 — у Чернігівській, 17 — у Полтавській, 8 — у Херсонській, 7 — у Харківській, по 4 в Подільській та Катеринославській; а в першій половині травня було зафіксовано загалом 28 виступів: у Київській губернії — 13, у Катеринославській — 5, у Подільській — 4, у Чернігівській — 3, у Полтавській — 2, у Херсонській — 1. Отже, головним «вогнищем» повстань знову стала Київщина.

Найбільш масштабним виступом травня 1919 р. було повстання, яке підняв Н. Григор’єв. Перейшовши 2 лютого на бік радянської влади, він на чолі 1-ї Задніпровської бригади воював на Півдні України. У період із лютого до середини квітня підрозділи Н. Григор’єва взяли під контроль Знам’янку, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв, Одесу та інші міста. 7 травня отаман отримав ультимативний наказ іти маршем у Бесарабію, але відмовився його виконувати. 8 травня начальник штабу Н. Григор’єва Ю. Тютюнник у Єлисаветграді оприлюднив «Універсал», у якому звучав заклик до боротьби проти комуни, надзвичайки й «комісарів з московської обжорки й тої землі, де розп’яли Христа». «Універсал» закликав селян та робітників мобілізуватися й організовувати народну владу шляхом виборів до сільських, повітових та губерніальних рад: «Всеукраїнський з’їзд рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо й свято виконаємо волю його». 80 % місць у радах мали займати українці, 5 % — євреї, 15 % — інші національності.

На початок повстання Н. Григор’єв мав близько 15 000 піхотинців, 1000 кавалерії, 50 гармат і 6 бронепоїздів. На хвилі селянського невдоволення більшовицьким режимом він порівняно легко захопив велику територію з містами Олександрія, Кременчук, Бобринська, Черкаси, Золотоноша, Катеринослав, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв та ін. Але об’єднати навколо себе антибільшовицькі сили Н. Григор’єву не вдалося. Зелений, який воював на Київщині, не підтримав його, а Н. Махно публічно засудив заколот. Українські ліві партії лякала не лише задекларована в «універсалі» дискримінація національних меншин, а й реальна «практика» григор’євщини. На захоплених територіях повстанці знищували більшовицькі органи влади та чекістів, мародерствували. У період григор’євського повстання піднялася нова хвиля єврейських погромів. За підрахунками В. Горака, григор’євські погроми охопили 74 населені пункти, де загинуло не менш ніж 8000 євреїв. Радянська влада зосередила значні сили для придушення повстання. Наприкінці травня війська під керівництвом К. Ворошилова та О. Пархоменка розгромили основні сили григор’євців. Сам Н. Григор’єв із залишками загонів відступив на Херсонщину, а 27 липня отамана та більшість членів його штабу вбили махновці.

Григор’євський виступ потужно активізував повстанський рух улітку 1919 р. За даними НКВС УСРР, у перших двох декадах липня 1919 р. відбулося загалом 207 «контрреволюційних» виступів, зокрема 111 — у Київській губернії, 37 — у Полтавській, 20 — у Волинській, 14 — у Херсонській, по 12 у Чернігівській та Подільській, 1 — у Харківській. Значні повстанські сили діяли в районі Трипілля — Обухова — Германівки — Кагарлика під командуванням Зеленого, у Васильківському повіті — Гончара. На Київщині також орудували отамани Д. Соколовський, П. Гриценко, П. Закусило, Ю. Мордалевич, В. Сук. Базою повстанського руху став Холодний Яр (Чигиринський і частково Черкаський повіти). На Полтавщині й почасти Чернігівщині продовжував боротьбу отаман Ангел, у Переяславському повіті — Грудницький тощо. Окрім того, виступ Н. Григор’єва призвів до зміни військово-політичної ситуації в цілому. Залишений без підтримки Південний фронт у травні був розгромлений, і стратегічна ініціатива перейшла до Добровольчої армії. Піднесення повстанського руху в червні — липні остаточно визначило крах радянської влади в Україні та прихід на зміну їй денікінського режиму.

Причини масового протистояння селянства комуністичній владі добре відомі. Це були економічні та соціально-політичні заходи радянської влади, які пізніше дістали назву «воєнний комунізм». У його основі був кардинальний поворот в аграрній політиці більшовиків — від зрівняльного розподілу землі, яким вони приваблювали селян у 1918 р., до створення на селі виробничих колективних об’єднань. До цього додалися продрозверстка, заборона вільної торгівлі, репресії, обмеження прав і свобод селянства, намагання розколоти село, яке вперто зберігало єдність, шляхом його інфікування «класовою боротьбою». За влучним висловом С. Кульчицького, організація комун спричинила протидію селян аж до «алергічної реакції» на сам термін «комуна». При цьому відомий історик звертає увагу на потребу правильної розстановки акцентів: основною причиною масових повстань стала не продрозверстка, результати якої в 1919 р. були мізерними, і не насильницьке заганяння в комуни, якого тоді не було: «Комуни разом із радгоспами викликали на селі шалене відторгнення через те, що заволодівали землею, яку селяни вже вважали своєю». 316 200 000 десятин землі між селянами розподілили близько 5 000 000, тоді як решта залишилася за радгоспами, комунами, державним резервним фондом, Укрголовцукром. Тому для селян представники радянської влади в 1919 р. «розщепилися» на «гарних» більшовиків, які начебто дали селянам землю, і «поганих» комуністів, які намагалися її відібрати, організовуючи комуни й радгоспи.

Варто також звернути увагу на інші вагомі чинники селянських заколотів, які визначив автор ґрунтовного дослідження з історії антикомуністичного повстанського руху на Лівобережжі П. Ісаков: глибока криза владних структур; десакралізація влади в патерналістськи-архаїчному суспільстві; наявність у селі внаслідок демографічного вибуху значної кількості молоді; високий рівень безробіття (насамперед серед молоді) як наслідок «натуралізації» села; наявність значної кількості демобілізованих, які мали зброю й з огляду на нівеляцію за 5 років війни цінності людського життя були здатні її використовувати; перенасиченість села зброєю, відсутність у широких мас досвіду мирної політичної боротьби; «варваризація» суспільства. Науковець називає вказані фактори «додатковими», хоча їх варто вважати основними, чинними в повстанському русі з 1917 р. до початку 1920-х рр. Це також підтверджує, що, окрім потреби опору жорстокому репресивному режиму, у селянському середовищі існували численні, не пов’язані з більшовицькою теорією та практикою причини протистояти владі. Фактично кожен із чинників, які окреслив П. Ісаков, ніс загрозу будь-якому політичному режиму.

«Ідеологія» антикомуністичного повстанського руху не вийшла на рівень цілісної ідейно-політичної програми й була набором різноманітних гасел, які могли змінюватися й поєднуватися іноді дуже дивним чином. Переважали соціально-економічні вимоги, а елементи політичних ідеологій поєднувалися в різноманітні симбіози. Залежно від політичних гасел повстанські загони умовно поділяють на «уенерівські», «анархо-махновські» та ті, які не мали чіткого політичного забарвлення. На Півдні домінували «анархо-махновці», на Лівобережжі — загони без чіткого політичного курсу, а на Правобережжі дослідники відзначають перевагу «уенерівських» загонів.

Улітку й восени 1919 р. (у боротьбі проти денікінців) національні гасла стали помітнішими. Тим більше, що в липні — серпні частина отаманів налагодила зв’язки з Директорією й визнала над собою її владу. Проте це не означало усвідомлення селянами-повстанцями національно-державних прагнень. Перевага закликів до боротьби за «справжню» владу рад, яку розуміли як місцеву, «свою» (не зовнішню, центральну), локальність дій повстанців, які максимум могли об’єднатися в межах кількох сусідніх повітів, міжусобна боротьба отаманів не дають підстав говорити про помітне зростання «державницької» тенденції. Зважаючи на те, що політику «воєнного комунізму» селянство сприймало як нав’язану ззовні («московськими комісарами», «кацапами», «жидами»), варто говорити про помітні русофобські та антисемітські настрої, а отже, посилення національно-визвольної, але не національно-державної боротьби. Хитка межа між першою та другою зумовлює певні перебільшення у висновках про «державницькі» прагнення українських селян, які трапляються в сучасній історичній літературі.

Оголошення уенерівськими отаманами боротьби під прапором УНР не завжди означало усвідомлення населенням певної території політичної мети цієї боротьби. Вагомішу роль часто відігравали підтримка селянами свого харизматичного отамана, який захищав їхнє село; наявність самостійницького «ядра» в загоні, яке домінувало й визначало «політику». Красномовним підтвердженням цього може бути утворення й існування в Чигиринському повіті загонів отамана С. Коцура, який стояв на «радянській» позиції й співпрацював із більшовиками, і Полку гайдамаків Холодного Яру В. Чучупаки, який твердо стояв на позиціях підтримки УНР. Діяльність і перших, і других спиралася на підтримку місцевого селянства.

Рівень політичної культури та ставлення селянства до воєнних подій ілюструє доповідна записка керівництву співробітника міністерства внутрішніх справ В. Коркушка. Інформуючи про стан мобілізації до Армії УНР на початку жовтня 1919 р., він звертає увагу на повну відмову частини сіл від мобілізації та високий рівень дезертирства: «Кожен, ідучи в армію, каже: „Я іду в армію, а хто пооре, посіє, хто дасть палива на зиму, хто забезпечить хлібом родину?“ Це є питання, які кожен селянин задає і які змушують його уклонитися від мобілізації або дезертирувати». Виправити становище, за твердженням В. Коркушка, могли б пенсійне забезпечення селян; використання збройної сили для пошуку тих, хто уникає мобілізації (це «дуже гарно впливає на селянство, бо воно бачить, що є влада»), а також покращення інформування селян про сучасні події. Потребу в останньому він ілюструє таким чином. Наприкінці вересня повітовий комісар Липовецького повіту разом, із тиловим комендантом та повітовим інструктором-інформатором на чолі військового підрозділу відвідали село Нападієвку, де побачили дивну картину: на площі й у волосній управі висіли поряд портрети Т. Шевченка, імператора Олександра III й Леніна. На запитання, що то значить, дістали відповідь: «Якщо Україна переможе, то у нас є Шевченко, як денікінці, то „Його Імператорське Велічество“, а як большевики, то Ленін. Хіба ж ви не бачите, що біля нас б’ється три ворога, і кому служить і поклонятись, ми не знаємо. Коли б у нас були газети або відозви, щоб ми знали, що робиться, тоді ми знали 6, кому служить і за ким іти».

Дезорієнтоване, розорене й психологічно втомлене селянство вороже сприймало будь-яку владу, бо кожна з них, зокрема й УНР, вимагала податків, реквізувала продовольство й оголошувала мобілізацію. Апогеєм «автономізації» села стали селянські «республіки». Місцеві політичні діячі за нагоди користувалися селянським «сепаратизмом», і окремі республіки набули більшовицьких, борьбистських, боротьбистських, самостійницьких або інших, іноді комбінованих політичних відтінків лівих партій. Однак головним усе ж було прагнення селян за підтримки власних повстанських загонів не пускати чужинців на територію села чи кількох сіл, які входили до «республіки».

«Множинна суверенізація», яка стала масовою в 1919 р., почалася набагато раніше, ще взимку 1918 р. П. Захарченко наводить витяг із доповідної земельної управи Канівського повіту: «Вся Канівщина розбилась на кільканадцять республік, а республіка — село, як велике, то ділиться, у свою чергу, на окремі республіки...» У березні 1918 р. співробітник міністерства закордонних справ Німеччини К. Росс писав: «У країні немає ніякої центральної влади, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Уся країна поділена на цілий ряд окремих областей, обмежених кордонами повіту, міста, а інколи навіть окремими селами й хуторами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна зустріти села, оточені окопами, які ведуть одне проти одного війну за поміщицьку землю». У ході антигетьманського повстання також виникали «республіки». Так, на Поділлі в листопаді 1918 р. були проголошені Летичівська та Деражнянська «радянські республіки». У Кам’янець-Подільському повіті тоді ж була проголошена Янчинецька республіка, голова якої — селянин Ф. Іваницький — закликав не підкорятися жодній владі.

1919 року селяни проголошували десятки таких «республік»[8](Чигиринська, Холодноярська, Мліївська, Пашківська, Глухівська, Гуляйпільська тощо). Окремі з них підтримували УНР (Врадіївська, Холодноярська), проте більше було тих, які не визнавали ні УНР, ні більшовиків, ні білогвардійців. Перебуваючи в запіллі, квазідержавні «республіки» дезорганізовували місцеву владу, перешкоджали залізничному руху, роззброювали військові підрозділи. Уенерівські отамани мусили воювати з «республіками». Отаман А. Волинець роззброїв і ліквідував агресивно налаштовану щодо УНР Летичівську «республіку», а отаман Я. Орел-Гальчевський — Пашківську.

Широко відомими стали Висунська та Баштанська «республіки», які вели кількамісячну боротьбу з денікінцями восени 1919 р. Ю. Котляр вважає, що в цих «республіках» склався симбіоз «селянської вольниці» й партійної дисципліни. За його ж визначенням, селянські загони, побудовані за принципом «селянської вольниці», «найчастіше мали місцевий характер і були спрямовані проти будь-якої наявної влади, чи то більшовицької, чи то денікінської».

Денікінський режим був гіршим для селянства, ніж комуністичний. Аграрна політика А. Денікіна передбачала відновлення приватної власності. Неконкретність соціально-економічних гасел, відкладання проведення земельної реформи до завершення громадянської війни селянство розцінювало як цілковиту реставрацію поміщицької земельної власності часів царизму. Чергова спроба поміщиків відшкодувати збитки за допомогою карних загонів, брутальна поведінка військових частин, які мародерствували, вбивали, вчиняли єврейські погроми, а також шовіністична національна політика денікінців швидко призвели до розгортання нової хвилі ще більш політично й організаційно строкатого повстанського руху. З огляду на масові репресії, як денікінці розпочали проти тих, хто Служив комуністичній владі, колишні червоноармійці та радянські функціонери часто просто не мали іншого виходу, крім як іти в повстанці.

На Лівобережжі повстанський рух проти білих розгорнувся вже влітку. Тут особливо відчувалася більшовицька активність. Основою повстансько-партизанських загонів часто ставали загони Червоної армії, які залишилися на окупованій території. Окрім того, червоноармійські підрозділи перетинали фронт і вдавалися до партизанських форм боротьби. На Лівобережжі переважали червоні повстанці, хоча були й уенерівські формування (загони Каліберди, Чарноти, Біленького та ін.). При цьому визначення повстанців як «червоних» могло означати тільки те, що вони виступали під радянськими гаслами: навіть у створюваних більшовиками загонах часто панували антибільшовицькі настрої. Загалом політичні вподобання повстанців були дуже строкатими. Найбільшого розмаху діяльність заколотників Лівобережжя восени 1919 р. набула на Полтавщині та Харківщині. Захоплення 17 жовтня повстанською дивізією Бібіка разом із місцевими червоними загонами та Групою повстанців Лівобережної України Полтави засвідчило неспроможність денікінської влади знищити повстанський рух.

Правобережжя залишалося восени 1919 р. одним із найбільш потужних осередків повстанського руху, де переважали самостійницькі настрої. У районі Канева, Василькова, Рокитного, Білої Церкви діяв отаман Зелений; на Звенигородщині перебували уенерівські загони М. Палія, Калюжного, П. Сокола, С. Гризла та червоний партизанський загін Туза. У Чигиринському повіті влаштувався отаман С. Коцур, який продовжував дотримуватися радянської орієнтації.

У середині листопада в Чигиринському повіті був сформований полк гайдамаків Холодного Яру на чолі з В. Чучупакою та утворений місцевий повстанський комітет, який мав координувати діяльність загонів С. Коцура та В. Чучупаки. Окрім того, на Київщині діяли загони боротьбиста Петренка, червоний загін Афанасьєва, петлюрівські (уенерівські) загони Коваленка, Рябоконя, П’ятенка та ін. У грудні до повстанців Холодного Яру прибув відділ отамана А. Гулого-Гуленка, який за призначенням С. Петлюри мав очолити повстанців Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Чигиринського, Черкаського й Звенигородського повітів Київщини. Незабаром загони С. Коцура й В. Чучупаки захопили Чигирин. Проте це була остання спільна акція двох отаманів. Політичні суперечності, в основі яких лежало різне ставлення до уряду УНР, поступово зростали. Конфлікт щодо призначення коменданта Чигирина та розстріл кількох бійців із загону С. Коцура, які були звинувачені в бандитизмі, остаточно зіпсував взаємини між отаманами.

На відміну від Київщини, на Поділлі повстанський рух не був таким масовим. У районі Гайсина — Брацлава утворився загін А. Волинця, на Вінниччині діяли уенерівські загони Шепеля, Карого-Яворського, Залізняка та ін. У грудні 1919 р. у районі Брацлава — Немирова облаштувалися загони колишнього старшини Армії УНР І. Семесенка, який тепер закликав населення боротися за «Українську Радянську Соціалістичну Республіку». На Волині, мешканці якої практично не відчули на собі денікінської влади, діяли лише окремі загони.

Особливо масовим, а також політично й національно різнобарвним був повстанський рух на Півдні України. Між загонами з різною політичною орієнтацією траплялися як збройні сутички, так і координація дій проти спільного ворога. Об’єднання зусиль мало ідейне підґрунтя: боротьба за радянську владу як владу робітників та селян не заперечувала боротьби за національне визволення. На чолі повстанських загонів стояли боротьбисти, борьбисти, більшовики, анархісти, петлюрівці. Зокрема, на Катеринославщині діяли більшовицькі загони під керівництвом Г. Колосова, повстанський загін Нікітіна (Павлоградський та Новомосковський повіти), уенерівські загони Т. Гладченка (Катеринославський повіт), М. Мелашка та Руденка (Новомосковський повіт).

Проте діяльність названих загонів стала малопомітною на тлі повстансько-партизанських операцій Революційної повстанської армії України (махновців), яка відіграла вирішальну роль у розгромі денікінців. Знищення денікінського тилу у вересні — листопаді 1919 р. стало апогеєм махновського руху. Під час рейду були розгромлені сили денікінців у Криворізько-Нікопольському регіоні; махновці контролювали Таврію, шість тижнів утримували Катеринослав і створили загрозу для ставки А. Денікіна в Таганрозі. Перемоги махновської армії сповільнили наступ білих на Москву й змусили їх відтягнути значні сили для боротьби з повстанцями.

Загальноселянський характер махновщини та її масштабність дають вагомі підстави говорити про унікальність та феноменальність цього явища, виокремлювати його із загальної маси різнобарвного повстанства, визначати як найбільш розвинену в соціальному й політичному плані течію повстанського руху. Махновське повстанство потребує окремого детального розгляду. У цьому ж контексті важливо наголосити на ключовому чиннику масової селянської підтримки Н. Махна і його прихильників — антидержавності програми махновців. В основі «вільного радянського ладу» була ідея самоврядування. Ради мали бути представницькими органами влади трудящих, а не підконтрольними політичним партіям структурами. Земельне питання селяни-виробники мали вирішувати самостійно. Між містом і селом мав бути налагоджений взаємовигідний обмін. Така програма «безвладного трудового співжиття» знаходила значну підтримку селянства, оскільки найбільшою мірою відповідала його прагненням.

Ґрунтовне узагальнювальне дослідження з історії антиденікінського повстанства здійснив М. Ковальчук. За його підрахунками, загальна кількість антиденікінських повстанців в Україні восени — взимку 1919 р. становила понад 50 000 осіб. Саме дезорганізація повстанцями білогвардійського тилу стала причиною катастрофи Збройних сил Півдня Росії. Наслідками повстанської діяльності не змогла скористатися вже розгромлена на той час Армія УНР. Це зробила Червона армія.

Порівняння денікінського режиму з радянською владою зумовило повернення селян до останньої, яка була «хоч і погана, та все ж своя, селянська». Є чимало мемуарних свідчень, що Червону армію зустрічали як визволительку. М. Ковальчук наводить уривки з радянських донесень середини грудня 1919 р. із повітів Полтавщини: «Настрій селян на користь радянської влади. Всілякі розпорядження виконуються справно... Ставлення селян до Червоної армії співчутливе... Настрій селян хороший... Селяни охоче йдуть назустріч радянській владі».

Узимку — навесні 1920 р. відбувається спад повстанського руху. Частина повстанців традиційно розійшлася на зиму по домівках, багато загонів було роззброєно й розпущено підрозділами Червоної армії. Окремі формування, наприклад загони І. Семесенка та Я. Шепеля на Поділлі, розгромили червоноармійці. Деякі отамани оголошували про підпорядкування новій (старій) владі (іноді, як отаман М. Мелашко, тимчасово з тактичних міркувань). Згадуваний уже С. Коцур оголосив про повну лояльність до радянської влади й навіть розпочав переговори про військову співпрацю, але незабаром був розстріляний як організатор «селянського бандитизму».

Тимчасова лояльність селянства була зумовлена зміною тактики більшовиків у селянському питанні. Ще в листопаді 1919 р. член Реввійськради Південного фронту С. Орджонікідзе писав голові Раднаркому РРСФРР В. Леніну: «Тут нам потрібно триматися у вищій мірі гнучкої політики: треба маси партизанів влити, розчинити їх в армії, за будь-яку ціну переварити їх, всіляких „батьок“ висмикувати і одних відправляти на той світ, інших взяти і підкорити собі. Хрестовий похід у тій незграбній формі, яка здійснювалася в минулому, безумовно неприйнятний. У районі нашої армії без будь-яких хвастощів я Вам обіцяю скрутити їх без усіляких особливих скандалів. Але все це дрібниці порівняно з величезної ваги питанням про нашу політику відносин з українським селянином. Тут, на моє глибоке переконання, політика втягування його до комуни безглузда й згубна. За будь-яку ціну ми повинні знайти цього разу з українським селянином спільну мову».

З подібними засторогами до В. Леніна зверталися й інші партійні функціонери. У спеціальній резолюції ЦК РКП(б), розробленій за участю В. Леніна, було наголошено на потребі пошуку компромісу з українським селянством та толерантності в розв’язанні національного питання. В опублікованому в «Правді» 28 грудня 1919 р. «Листі до робітників і селян України» В. Ленін стверджував, що «тільки самі українські робітники й селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді Рад можуть вирішити й вирішать питання, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною й незалежною республікою». Утім, окрім політичної демагогії, були й реальні поступки в аграрній сфері.

5 лютого 1920 р. був затверджений новий земельний закон, який тимчасово заспокоїв селян. Він забороняв утворювати радгоспи й відводити для них землі без переконаності в необхідності цих структур. Представники місцевих селян мали брати участь в обговоренні питання. Розподілу підлягали, окрім поміщицьких земель, також і надлишки (понад 15 десятин) земель багатоземельних селянських господарств. Впроваджували зрівняльний розподіл відповідно до норми, яку визначали з огляду на місцеві умови повітові земельні відділи. Якщо для наділення за нормою землі бракувало, брали з державного фонду або від цукрових заводів чи радгоспів. Унаслідок впровадження нового закону до кінця 1920 р. селянське землекористування зросло майже на 60 %. 1923 року 92 % земельного фонду залишалося в індивідуальному користуванні.

Новий аграрний закон влаштував селян, але аж ніяк не комуністичну владу. Розширення обсягів індивідуального господарювання на селі, відмова від втягування селян у радгоспи й комуни означали відмову влади від контролю над процесом сільськогосподарського виробництва. Тому єдиним засобом розв’язання продовольчого питання залишалося примусове вилучення продукції. «Аби нагодувати армію й працівників націоналізованого сектора, — пише С. Кульчицький, — держава мусила примусово вилучати продовольство». Однак біда була в тому, що радянське керівництво почало впроваджувати не натуральний або грошовий податок, який би залишав селянинові можливість отримання прибутку та інтерес до праці, а знову, як і в 1919 р., повернулося до продрозверстки, щоб реквізувати стільки продукції, скільки було потрібно, без обмежень[9]. Хліб понад встановлену норму мали примусово вилучати із селянських господарств. Тобто відбувалося повернення — навіть у ще більш жорсткій формі, ніж у 1919 р., — до політики «воєнного комунізму». Окрім хлібної розверстки, запроваджували розверстку на м’ясо, яйця, окремі види овочів; згортали товарно-грошові відносини; низкою організаційних та пропагандистських заходів селу знову штучно нав’язували «класову» боротьбу (оголошували війну «куркулеві», а з травня 1920 р. почалася організація комітетів незаможних селян, які ставали головним інструментом зміцнення радянської влади на селі, тощо).

Усе це призвело до нового сплеску повстанського руху. Якщо на початку весни селяни, заохочувані радикальною земельною реформою, ще вітали радянську владу, то вже у квітні — травні 1920 р. розгорнулася потужна хвиля повстань. В огляді особливого відділу Всеросійської надзвичайної комісії, присвяченому становищу в Україні в другій половині квітня, було констатовано виступи практично по всій її території, але особливо на Київщині та Катеринославщині. На Київщині діяли «професіональні повстанці петлюрівсько-самостійницького зафарблення», а на Катеринославщині — махновці. У липні на одній із нарад член політбюро ЦК КП(6)У Я. Яковлєв повідомив, що в той час в Україні діяло 200—250 повстанських загонів (по 2—3 у кожному повіті).

Радянська влада відповідала розгортанням системної каральної політики. Будь-яку незгоду з рішеннями органів влади вважали «контрреволюційним» виступом і нещадно карали із застосуванням армійських підрозділів. 20 квітня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив «Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями», яка передбачала жорстокі репресивні заходи щодо селянства в разі ворожого ставлення до влади, відмови видавати повстанців чи дезертирів із Червоної армії, здавати зброю тощо. Було дозволено розстріли, майнові й продовольчі контрибуції, знищення цілих населених пунктів, арешт усього чоловічого населення «бандитських» сіл.

Поступово шляхом спроб і помилок радянська влада створювала систему знищення повстанського руху: об’єднання під єдиним керівництвом усіх збройних сил, запровадження інституту п’яти- та десятихатників, які мали відповідати за спокій у повіті, створення збройних загонів комітетів незаможних селян, заохочення селян, які повідомляли про повстанців, тощо. У грудні 1920 р. була затверджена нова «Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом», яка посилювала репресивно-каральні заходи: за будь-яке заворушення, виступ або шкоду тим, хто бореться з «бандитизмом», «узяті з куркульських верств заручники або певна частина пов’язаних круговою порукою куркулів платять головою». Було передбачено покарання й за неповідомлення про повстанців чи підозрілих осіб. У цьому ж місяці з ініціативи Ф. Дзержинського були створені спеціальні надзвичайні органи — воєнні наради різних рівнів (повітові, губерніальні, всеукраїнська), які мали координувати боротьбу з повстанським рухом.

Проте подолати повстанців лише репресивними заходами радянська влада не могла. За офіційними даними, які не враховують величезну кількість дрібних місцевих загонів, наприкінці 1920 — початку 1921 рр. у повстанських формуваннях нараховувалося понад 100 000 бійців. За даними В. Верстюка, на кінець 1920 р. в Україні існувало понад 80 повстанських загонів, у кожному з яких було більш ніж 100 бійців, зокрема 10 загонів мали понад 1000 бійців. На думку О. Ганжі, у цей час, застосовуючи тактику партизанської боротьби, повстанці тримали під своїм контролем усю сільську місцевість.

Відповідно, продовжуючи й надалі вдосконалювати репресивно-каральну методику, радянська влада була змушена піти на кардинальну зміну поводження із селянством — запроваджувати нову економічну політику (неп). Тільки з переходом до практичного впровадження непу повстанський рух почав стрімко спадати. Згортання повстанства було зумовлене й іншими причинами: радянським терором, утомою селян від багаторічної збройної боротьби; визрілою в ході кількох років хаосу й безвладдя психологічною готовністю сприйняти будь-який режим, який приборкає анархію, встановить закон і право; наближенням голоду, проголошенням у березні 1921 р. амністії тим, хто складе зброю й прийде з повинною. За даними Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), у вересні 1921 р. в УСРР діяли 64 повстанські загони, у яких налічувалося 3277 повстанців. До кінця року повстанський рух остаточно втратив масовий характер.

Залишковий характер повстанського руху зумовлювався не лише зовнішніми (політикою влади), а й внутрішніми причинами: органічними вадами та змінами соціальних характеристик повстанства. У 1920—1921 рр. рух зазнав суттєвих змін: масових стихійних повстань було мало, а кількість повстанців спочатку, у 1920 р., стрімко зросла, а в 1921-му так само швидко зменшилася. Часи великих, потужних повстанських з’єднань минули. Повстанці були переважно розпорошені по невеликих загонах чисельністю від кількох десятків до кількох сотень бійців, боротьба яких обмежувалася переважно власною волостю чи повітом.

Значно розширилася соціальна база повстанського руху. Ряди повстанців тепер поповнювали особи, які служили радянській владі, але зневірилися в ній або постраждали від неї; ті, хто служив УНР, Українській Державі, білогвардійцям; дезертири з різних армій, міські маргінали, зокрема колишні робітники. Важливим чинником посилення як повстанського руху, так і звичайного бандитизму стала демобілізація. Колишні червоноармійці, не знайшовши себе в мирному житті, але звиклі воювати, суттєво поповнили повстанські загони. Повстанський рух усе більше перетворювався на «професійну» діяльність декласованих елементів.

На відміну від попередніх років, втретє встановлена в Україні радянська влада повільно, але планомірно утверджувалась і зміцнювалась. 1920 року це відбувалося шляхом насичення республіки підрозділами Червоної армії та її використанням у каральних акціях. За даними, які наводить С. Кульчицький, Червона армія восени 1920 р. нараховувала 5 500 000 бійців, що перевищувало сукупну чисельність збройних сил країн Західної Європи. Значна її частина — 1 200 000 солдатів — була зосереджена в Україні. Тобто часи безвладдя минули, і повстанські загони втрачали можливість контролювати цілі волості чи повіти, мусили бути більш мобільними, постійно рухатися й переховуватися, відступаючи перед регулярними частинами РСЧА. Не маючи можливості міцно триматись у «базових» місцевостях, повстанці поступово втрачали підтримку селян, які вже не бачили в них надійних захисників від влади. Позбавлені добровільної підтримки, з метою забезпечення власних потреб повстанці все частіше вдавалися до конфіскацій та примусових мобілізацій, що налаштовувало селян проти них.

Повстанцям так і не вдалося сформувати більш-менш однорідної політичної програми. Скоріше, навпаки, політичні вимоги все більше відходили на другий план порівняно із соціально-економічними, що й зумовило швидкий спад повстанського руху після впровадження непу. Як і раніше, зберігався поділ повстанців за політичною орієнтацією на три групи: уенерівці, анархо-махновці й ті, хто не мав чітко визначеного політичного курсу. Такий поділ підтверджується й документами радянської влади. У наказі ВУНК від 9 березня 1923 р., зокрема, було відзначено: «Бандитизм на Україні в основі поділяється на дві крупні течії. Перша — Правобережжя з петлюрівським відтінком на території Подільської, Київської, Волинської та Кременчуцької губерній. Друга — махновська на території Донбасу, Катеринославської, Таврійської та південної частини Харківської губернії. Окрім цих двох течій, існує ще величезна кількість дрібних банд і отаманів, які, переслідуючи грабіжницькі інтереси, в зручний момент приєднуються до тієї чи іншої течії бандитизму. Осторонь стоїть бандитизм в Одеській губернії й частині Миколаївської, який живиться німецькими колоністами й має почасти петлюрівський відтінок». І хоча поділ повстанців на три групи є дещо умовним, він дозволяє в загальних рисах визначити впливовість політичних противників комуністичної влади серед повстанців та регіональну специфіку.

Завдяки дослідженню вже згадуваного П. Ісакова ми маємо можливість з’ясувати динаміку кількісних змін важливих показників повстанського руху Лівобережної України в 1919— 1921 рр., зокрема чисельності загонів у кожній із трьох груп, тривалості їх існування, кількості повстанців, що перебували в загонах. Процес чисельного «обміління» повстанства Лівобережжя в 1921 р. показують такі підрахунки дослідника: у 1919 р. загалом у Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях діяло не менш ніж 57 повстанських загонів (21 745 бійців), у 1920 р. — не менш ніж 214 (74 417 бійців), у 1921 р. — не менш ніж 156 (16 182 бійців). Із зазначеної кількості ідентифікованих уенерівських загонів було в 1919 р. — 26,3 %, у 1920 р. — 27,6 %, у 1921 р. — 21 %; відповідно анархо-махновських 16 % — 12 % — 13 %, а загонів без виразного політичного забарвлення 56 % — 59 % — 65,4 %. І хоча точність таких підрахунків, зрозуміло, відносна, вони яскраво ілюструють переважну політичну орієнтацію Лівобережжя.

Головна тенденція, яку відзначає дослідник, це зростання питомої ваги загонів без виразного політичного забарвлення серед загальної чисельності повстанських загонів, а також збільшення частки цих же загонів серед загальної кількості «короткодійних» (існували не більш ніж рік). Це дозволяє П. Ісакову зробити висновок про наростання внутрішньої кризи повстанського руху з кожним роком затягування боротьби. Забарвлені політичною ідеєю махновські та уенерівські загони були більш «живучими», серед них значною була частка тих, які діяли понад рік. На основі численних статистичних даних науковець робить важливий висновок про те, що жодна з політичних сил протягом 1919— 1921 рр. не зайняла в повстанському антикомуністичному русі Лівобережжя панівного становища. Владу Директорії тут підтримувало близько третини повстанських загонів. Незначною була підтримка УНР і на Півдні України, де домінували анархо-махновські формування. Перехід Н. Махна на територію Румунії в серпні 1921 р. означав незворотне згортання цього руху.

На Правобережжі спад повстанського руху в 1921 р. був менш явним. О. Ганжа цілком слушно пояснює це близькістю кордонів та підтримкою урядів Румунії й Польщі, які дозволяли використовувати свою територію для підготовки рейдів або переховування в разі поразок. Зв’язок із Державним центром УНР в екзилі, його допомога, участь у повстанських загонах професійних вояків та офіцерів Армії УНР, безперечно, зміцнювали бойові та організаційні можливості загонів, проте, як і раніше, лише до певної межі. Спроби поєднати стихійний повстанський рух та організаційну діяльність повстанських установ ДЦ УНР зазнали невдачі. Діяльність Повстансько-партизанського штабу, Всеукраїнського центрального повстанського комітету, Козачої ради Правобережної України не дала реального результату. Попри достатньо розгалужену підпільну мережу, петлюрівський повстанський рух залишався переважно стихійним і неконтрольованим. Підняти селян на всеукраїнське повстання не вдалося. Скоріше, навпаки, намагання об’єднати різні повстанські загони й комітети, налагодити між ними контакти дозволяло чекістам швидше натрапити на їхній слід і розгромити. Важко погодитись із тими дослідниками, які вважають, що селянський рух, який був пов’язаний із боротьбою за відновлення УНР, мав найбільш організований і масовий характер. За відсутності відповідних статистичних даних складно порівнювати загальну чисельність в Україні уенерівськйх та анархо-махновських повстанців, але перевага анархо-махновців на Півдні та їхня присутність в інших губерніях переконують у надзвичайній масовості та загальноселянській підтримці махновщини. Що ж до рівня організованості, то тут перевага безперечно на боці Н. Махна та його прихильників.

Таким чином, селянський повстанський рух 1917—1921 рр. був поліморфним і різнобарвним. Це ускладнює його об’єктивну оцінку, виключає можливість категоричних узагальнень щодо всього явища загалом і, отже, унеможливлює його ідеалізацію. Серед сотень тисяч повстанців можна знайти як щирих «політичних» повстанців, так і тих, хто прикривався політикою; національно свідомих борців за незалежність України і таких, які просто воювали проти всіх, хто наближався до села; порядних та чесних і таких, чиї вчинки огидні; тих, які жертвували життям заради інших, і тих, хто займався особистим збагаченням; тих, хто пішов у загони добровільно за покликом серця, і тих, хто опинився там вимушено або випадково.

Радянські історики позитивно оцінювали тих повстанців, які боролися з гетьманцями, денікінцями, петлюрівцями. Ті ж, хто воював проти комуністичної влади, були затавровані як «політичні бандити». Сучасна історіографія, позбувшись ідеологічних штампів, суттєво просунулася у вивченні й розумінні багатоликого повстанства. Проте в межах сучасного національного наративу теж не завжди вдається зберегти об’єктивність. Відібрані численні приклади «державотворчих» дій та прагнень повстанських загонів без зазначення їхньої частки в загальній масі повстанства дають підстави формувати гіпертрофоване уявлення про «національно-державну» спрямованість дій і настроїв повстанців і — що тим більш неприйнятно — ототожнювати ці уявні настрої з позицією всього селянства.

У багатоликому й мінливому повстанському русі важко визначати загальне й специфічне. Через запеклість та тривалість боротьби повстанців із радянською владою в сучасних дослідженнях як одна з найбільш характерних рис подана антикомуністична спрямованість повстанського руху. Однак, як слушно зазначають Д. Архірейський та В. Ченцов, українське селянське повстанство «зароджувалося насамперед як рух антидержавної спрямованості (адже бувало, що повстанці одночасно діяли і проти червоних, і проти білих, і проти Армії УНР), і лише остаточна перемога більшовиків у регулярній війні зробила їх зрештою єдиним і головним ворогом українського повстанця». Будь-яка влада змушена була вступати в конфлікт із селянством, яке творило власну революцію «знизу». Отже, якщо в мішанині людей, угруповань, партій і гасел повстанського руху все ж спробувати знайти «стрижневу» рису то це, на нашу думку, саме селянський антиетатизм.

Спроби представників української інтелігенції, які намагалися скористатися селянською самоорганізацією заради перемоги революції «зверху», виявилися вкрай малоефективними. Навіть у «мирний» період 1917 р. залучити до внутрішнього або зовнішнього захисту держави численне, але обмежене місцевими інтересами сільське Вільне козацтво не вдалося. Протягом 1918—1921 рр. численні спроби українських партій та владних органів УНР належним чином організувати й контролювати повстанців теж були марними. Організаційних і бойових успіхів досяг лише прихильник «безвладного ладу» Н. Махно, що тільки підтверджує відзначене вище.

Тому варто цілком погодитися з О. Михайлюком, на думку якого, «причини селянського повстанства слід шукати не лише у внутрішній політиці режиму, як вважають деякі дослідники (хоча і цього не можна заперечувати), а й у природі самого селянства та повстанства, загальному контексті революції та громадянської війни. Узагалі в основі протистояння між владою й селянством лежали більш глибокі соціокультурні фактори». Фактично науковець не лише вказує напрям для подальших перспективних досліджень селянського повстанського руху 1917—1921 рр., а й пропонує по-новому осмислити причини невдачі Української національно-демократичної революції. Подальше ґрунтовне й усебічне доведення антидержавності поглядів і дій українського селянства дозволить говорити про певну вимушеність застосування до селянства насилля та репресій із боку будь-якої державної влади незалежно від її політичної ідеології. І тоді неминуче постане питання про хоча б гіпотетичну можливість побудови в той час української національної, але демократичної, нездатної на примус і карально-репресивний тиск держави.