На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Друга війна з Радянською Росією ^{(М. Ковальчук)}

Після перемоги антигетьманського повстання в грудні 1918 р. збройні сили Директорії УНР нараховували близько 100 000 вояків. Однак напівпартизанський характер республіканського війська перешкоджав його перетворенню на повноцінну регулярну армію. Невизначеність політики Директорії, політична роз’єднаність республіканського табору, слабкість адміністративного апарату не сприяли військовому будівництву. Та й складні політичні й соціальні суперечності, що роздирали Україну після повалення гетьманату, повною мірою позначилися на настроях війська. Хаос, свавілля й відсутність дисципліни стали звичайними явищами в армії. Заклики до розбудови національної держави наштовхнулися на ворожість багатьох учорашніх повстанців, які прагнули лише «соціальної революції». Сформовані під час антигетьманського повстання загони нерідко заявляли про підтримку радянської влади. Перспектива союзу уряду УНР з Антантою не знайшла опори серед селян, які добре пам’ятали, чим обернувся прихід до країни австро-німецьких військ. Тож переговори Директорії з командуванням військ Антанти, які зайняли наприкінці 1918 р. чорноморське узбережжя, дали привід звинувачувати українських керманичів у намірі сприяти черговій іноземній окупації.

Ситуацією скористалася радянська Росія, керівники якої почали готувати збройний наступ проти УНР. Підготовка до вторгнення розпочалася ще 11 листопада 1918 р. Наступ в Україні мали здійснювати дві дивізії (близько 8 000 бійців), сформовані в «нейтральній зоні» переважно з українських повстанців. Керівництво цими військами здійснювала Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Успішне повалення Директорією гетьманського режиму й складне становище на фронтах громадянської війни в Росії змусили більшовицьке керівництво на якийсь час зайняти вичікувальну позицію щодо подій в Україні. Але вже в середині грудня 1918 р. війська курського напрямку, отримавши підкріплення з Росії, відновили просування вглиб українських земель.

Після репресій гетьманського правління чимало українських селян дружньо зустрічали радянські війська. Для прикриття агресії в Суджі 28 листопада був створений так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». В. Ленін телеграфував головнокомандуванню Червоної армії: «З просуванням наших військ на захід і на Україну виникають обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнювати Ради на місцях. Ця обставина має той гарний бік, що позбавляє можливості шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».

Командування Армії УНР відреагувало на радянське вторгнення створенням 19 грудня Лівобережного фронту. Запорізький корпус протистояв радянським військам на Харківщині, 6-й Полтавський корпус отримав наказ обороняти Полтавщину, Сіра дивізія мала захищати Чернігівщину. Та хоча українські війська мали кількаразову перевагу над ворогом, командувач фронту полковник П. Болбочан не спромігся належним чином організувати оборону Лівобережжя. 20 грудня червоні захопили Бєлгород, 21 грудня — Куп’янськ. З січня частини 2-ї радянської повстанської дивізії увійшли до Харкова, де напередодні спалахнуло більшовицьке повстання. Спроба Запорізького корпусу перейти в контрнаступ у районі Люботина зазнала невдачі внаслідок стратегічних прорахунків командування. Поразками супроводжувалися й операції військ УНР на Чернігівщині. На цьому напрямку червоним протистояли війська, які значною мірою складалися з новобранців і мали низьку боєздатність. 20 грудня радянські війська здобули Шостку, 25 грудня — Новозибків, 30 грудня — Городню, 31 грудня — Сновськ.

В. Антонов-Овсієнко в доповіді радянському командуванню так описав стратегію своїх дій в Україні: «Прикриваючись із боку Києва енергійною диверсією в бік Чернігова й Полтави, заволодіти Харковом і підтягтися до катеринославського району, де потрібно створити базу для дій проти Києва — Одеси та проти Криму». Австро-німецькі частини, які ще залишалися в Україні, не втручалися в бойові дії й швидко від’їжджали додому.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України оголосив, що «радянська українська армія є складовою частиною загальноросійської». А 4 січня 1919 р. Реввійськрада радянської Росії ухвалила рішення про відкриття нового, Українського фронту, командувачем якого було призначено В. Антонова-Овсієнка. Директорія натомість зволікала з відкритим оголошенням війни радянській Росії. Тривалий час українські лідери сподівалися, що сталося прикре непорозуміння й більшовики насправді не мають ворожих намірів щодо УНР. Але 12 січня червоні вже захопили Чернігів, наблизившись до Києва. Лише після цього 16 січня війну радянській Росії було оголошено.

У середині січня 1919 р. червоні майже безперешкодно зайняли Полтавщину, де до них приєднувалися численні повстанські загони, що відмовилися визнати Директорію. Лівобережний фронт фактично розпався: деморалізовані й пригнічені поразками, війська УНР відступали за найменшого натиску ворога. Запорізький корпус відходив на Кременчук, Сіра й Чорноморська дивізії відступали до Києва. Вояки нерідко мітингували, відмовляючись битися з більшовиками. Командира Запорізького корпусу отамана П. Болбочана арештували невдоволені його керуванням вояки гайдамацького полку. Командир гайдамаків отаман О. Волох став новим командиром Запорізького корпусу.

Урятувати становище на Лівобережжі можна було лише за допомогою боєздатних підкріплень зі складу київського Осадного корпусу. Ще 9 січня командир корпусу Є. Коновалець отримав наказ надіслати до Полтави один піший полк та кілька гарматних батарей. Однак ударна група Січових стрільців під командуванням Р. Сушка вирушила до Полтави лише 17 січня, коли бої вже точилися на вулицях міста. 19 січня більшовики захопили Полтаву, і група Р. Сушка відступила спершу до річки Псел, а потім до Гребінки. Після цього група ув’язалася в бої з Корсунською бригадою отамана Г. Хименка, яка повстала проти Директорії.

23 січня військовий міністр УНР генерал О. Греков заявив на засіданні Трудового Конгресу, що єдиною надійною військовою силою в розпорядженні українського уряду залишається корпус Січових стрільців. Того ж дня командира січовиків Є. Коновальця було призначено командувачем Східного фронту, до складу якого увійшли всі українські війська, що діяли на теренах Лівобережжя та Київщини (корпус Січових стрільців, Запорізький корпус, Чорноморська дивізія, загін полковника М. Аркаса, запасні війська).

Але наявних військових сил виявилося недостатньо, щоб зупинити більшовицький наступ. Чорноморська дивізія остаточно втратила боєздатність, Запорізький корпус також більше не чинив серйозного опору противнику. 2-й Чорноморський полк, кінно-партизанський полк отамана Олеся Козиря-Зірки кинули фронт і самочинно вирушили до Києва. У розпорядженні Є. Коновальця залишалися тільки Січові стрільці, загін полковника М. Аркаса й окремі частини — разом щонайбільше 4000— 5000 боєздатних вояків. 1-ша Українська радянська дивізія, що просувалася Чернігівщиною на Київ, налічувала понад 8000 бійців. Сили були надто нерівними. 23 січня більшовицькі частини захопили Ніжин і Козелець, після чого розгорнули наступ безпосередньо на українську столицю. «Становище дуже погане, — повідомляв полковник М. Аркас до Києва. — Ворог наступає зо всіх боків... Війська вимучені і деморалізовані, не дивлячись на неймовірно важке становище, вдесятеро більшого ворога, з Києва ніякої допомоги не дають... Як тепер не буде допомоги, то буде катастрофа». Однак наказ корпусові СС від 24 січня повернути Козелець залишився невиконаним — Є. Коновалець зволікав із відправленням стрілецьких частин на фронт.

Очевидно, Є. Коновалець побоювався залишати Київ без надійної військової сили, зважаючи на загрозу більшовицького заколоту в столиці, як це сталося в січні 1918 р. Київщину в цей час лихоманило від збройних виступів проти Директорії. Неподалік від столиці, у районі Трипілля — Обухова, у середині січня 1919 р. спалахнуло селянське повстання під проводом отамана Зеленого, колишнього командира Дніпровського коша. Повстанські загони загрожували перетяти залізничне сполучення Києва з Правобережною Україною. «З ним (Зеленим — Μ. К.) говорив я особисто телефонічно, — згадував Є. Коновалець, — посилав навіть до нього парламентарів, старався вияснити йому, в якому становищі опинилася українська армія, що їй загрожує й з якого боку, та просто молив його залишити цю авантюру й приступити з нами до співпраці. Все це нічого не помогло». 22 січня з Києва на придушення повстання було відправлено відділ січовиків під командуванням сотника О. Думіна. Розбивши головні сили заколотників і роззброївши місцеве населення, 26 січня група повернулася до Києва.

25 січня Є. Коновалець наказав 1-му полку Січових стрільців під командуванням сотника І. Рогульського вирушити на Лівобережний фронт. До прибуття Січових стрільців командирам відтинків фронту М. Аркасу й І. Семесенку було наказано «за всяку ціну тримати свої позиції і не відходити ні кроку назад». Віддаючи розпорядження командирам, Коновалець пояснив свій стратегічний задум: «Нам необхідно виграти час до тої пори, поки не підійде допомога з Правобережжя, тому, якщо ви будете примушені відходить, то мусите рушити не потягами, а обов’язково ґрунтовим шляхом, руйнуючи по дорозі залізничні будинки і розбираючи залізничний шлях».

Та поки 1-й полк СС готувався вирушити на фронт, 26 січня 1-й Білоцерківський полк під Ніжином перейшов на бік більшовиків, а 1-й Київський полк самочинно залишив позиції. Ситуація вимагала швидких і рішучих дій. Є. Коновалець відправив на Семиполки 1-й, 4-й піші й Лубенський кінний полки СС, що склали групу отамана І. Рогульського. Ці сили стримували ворога на чернігівському напрямку, допоки з Полтавщини не повернулася група сотника Р. Сушка. Але 1 лютого більшовики захопили Бровари й уже наступного дня почали обстрілювати Київ із гармат. Частини І. Рогульського, витримавши лише один значний бій із ворогом, відступили в передмістя Києва, до Микільської Слобідки. У ніч на 4 лютого група І. Рогульського без бою відступила до Гориничів під Києвом.

На цей час Директорія, уряд і військове командування УНР уже залишили столицю, яку було вирішено здати супротивникові без бою. Однак серед загального хаосу й паніки здійснити організовану евакуацію виявилося неможливим. У Києві залишилася колосальна кількість військового майна, яке невдовзі потрапило до рук більшовиків. Евакуацію столиці прикривали 2-й і 3-й полки СС, а також 1-й Синій полк. Під впливом загальної деморалізації боєздатність січових частин стрімко знижувалася. Уранці 4 лютого 2-й полк СС самочинно залишив позиції й відступив до Фастова; решта війська розпочала планомірний відступ із Києва на лінію Крюківщина — Гатне. Уночі 6 лютого військові сили Директорії остаточно залишили Київ. До міста вступили радянські частини.

Після падіння столиці основні сили корпусу Січових стрільців зосередилися на підступах до Києва, стримуючи подальше просування противника. Штаб Січового корпусу розташувався на станції Козятин. Група Р. Сушка боронила лінію Гостомель — Романівка й коростенський напрямок, війська І. Рогульського зайняли позиції в районі Ігнатівки — Білгородки й прикривали житомирський напрямок, а група В. Кучабського зосередилася біля Жулян, боронячи Фастів. Курінь 5-го полку СС було відправлено на допомогу слабкій залозі Коростеня. «Те, що наступило по виїзді Директорії з Києва, було страшне. Січові стрільці й остатки наддніпрянських військ Директорії криваво боронили майже кожної позиції, яка надавалася до оборони, при чім поносили страшні втрати», — згадував член Стрілецької ради О. Назарук.

На півдні події також розгорталися несприятливо для військ УНР. Українське командування прагнуло закріпитися в Придніпров’ї й утримати за собою західну Херсонщину, щоб зберегти зв’язок із десантом Антанти — французькими військами, які займали чорноморське узбережжя. На цьому напрямку діяла Південно-східна група Армії УНР, сформована з напівпартизанських загонів північної Херсонщини й Катеринославщини, а також кадрів 3-го Херсонського й 6-го Полтавського корпусів. Змушені впокорювати місцеве населення, ці частини потерпали від дезертирства й деморалізації.

Радянським силам удалося без значного опору з боку військ УНР зайняти частину Катеринославщини, де до червоних приєдналися повстанські загони Н. Махна. 27 січня група радянських військ під командуванням П. Дибенка з боєм здобула Катеринослав. Після цього на бік червоних перейшов командир одного з найбільших військових з’єднань на Херсонщині — отаман Н. Григор’єв. У лавах загонів Н. Григор’єва налічувалося 5000—7000 бійців, а основною їхньою базою слугував Олександрійський повіт. Повернувши зброю проти Директорії, частини Н. Григор’єва зайняли залізничні гілки Корсунь — Цвіткове, Бобринська — Кам’янська, Єлисаветград — Знам’янка, Користівка — Долинська, Долинська — Апостолове. 10 лютого григор’євці уже вели бій із військами УНР у районі Шполи. Частини 2-ї радянської повстанської дивізії в цей час зайняли Черкаси. У районі Чигирина — Бобринської до радянських частин приєдналися загони отамана С. Коцура. На бік червоних також перейшов загін І. Ткаченка, який 14 лютого зайняв Помічну й Новоукраїнку. Аби не потрапити в оточення, Запорізький корпус Армії УНР був змушений відступити до району Умані — Звенигородки — Тального.

Спроби військ УНР перейти в контрнаступ на Київщині не увінчалися успіхом. «Кістяком оборони на важливому напрямку Київ — Фастів — Козятин — Вінниця був корпус Січових стрільців, — згадував начальник оперативного відділу штабу Армії УНР М. Капустянський. — На жаль, перевтома від майже безперервних 4-місячних боїв... а головно моральна депресія від активної ворожости збільшевізованого населення до війська Директорії погрожувала при дальшій боротьбі на бойовому фронті можливою деморалізацією січовиків — цієї дотепер найміцнішої та твердої в боях частини». 19 лютого червоним було здано Фастів, причому особливо важких втрат зазнав 3-й Січовий полк. 20 лютого в Бердичеві довелося роззброїти укомплектований білоцерківськими новобранцями 2-й полк СС, що не бажав битися з більшовиками. Стан багатьох інших з’єднань Армії УНР часто був іще гіршим: чимало розпропагованих військових частин, особливо в запіллі, були ненадійними або й відкрито виступали проти Директорії.

Після втрати Фастова отаман Є. Коновалець вимагав від командування зняти січові частини з фронту й вивести їх у запілля для відпочинку й реорганізації. 21 лютого під час зустрічі в Козятині з представниками уряду й політичних партій Є. Коновалець заявив: «Всі втомилися, всяка ідея гасне. Хочеться одного — відпочинку, але на фронті немає кому нас заступити. Є ще другий бік справи: настрої населення, що обернулось тепер проти Директорії. Це наслідок большевицької агітації та сваволі деяких здеморалізованих фронтовими невдачами військових частин». Того ж дня Головний отаман С. Петлюра наказав відправити корпус Січових стрільців із фронту до Проскурова. Напередодні в цьому місті стався більшовицький виступ, придушення якого частинами Окремої Запорізької бригади обернулося кривавим єврейським погромом. С. Петлюра сподівався, що прибуття до Проскурова Січових стрільців забезпечить лад і спокій його мешканцям. Водночас січовики мали перебрати на себе охорону залізничних шляхів на західному Поділлі.

Відхід Січового корпусу до Проскурова спершу не надто позначився на правобережному фронті, оскільки наприкінці лютого 1919 р. червоні дещо сповільнили просування своїх військ на цьому напрямку. Фронт утримували переважно війська Сірої й Чорноморської дивізій, Залізнично-технічного корпусу. Однак боєздатність цих військ залишала бажати кращого. «Деморалізація війська набрала в той час таких розмірів, що порушення й невиконання бойових наказів із боку цілих частин було звичайним явищем... — згадував начальник оперативного відділу штабу Східного фронту полковник О. Решке. — Постійна відсутність зв’язку з підгрупами й окремими частинами, що було наслідком роботи ворога, а також наслідком роботи місцевих більшовиків серед селянства, яке вороже ставилося до нашої армії, разом з іншими були загальними причинами, що змушували нашу армію до відвороту».

Військові поразки Армії УНР спричинили в українському таборі гостру критику дій державного керівництва. У цих умовах С. Петлюра був змушений погодитися на реорганізацію структури вищого командування Армії УНР. 26 лютого було створено посаду наказаного отамана, який фактично мав виконувати обов’язки головнокомандувача. Цю посаду обійняв генерал О. Греков. С. Петлюра зберігав за собою лише номінальне керівництво збройними силами УНР і звання головного отамана. Але О. Греков, якому недоброзичливці закидали російське походження й відсутність українського патріотизму, був переконаним прихильником союзу з Антантою. Попри очевидну безперспективність переговорів із французьким командуванням, 5 березня він наказав Південно-східній групі Армії УНР базуватися своїми тиловими установами на південну смугу Херсонщини. Таке стратегічне розташування загрожувало Південно-східній групі цілковитим оточенням у разі чергового більшовицького наступу.

Війська УНР на Херсонщині в цей час переживали справжню дезорганізацію: Слобідський кінний загін сотника Кіршула підняв повстання, частина вояків полку отамана Самокиша перейшла на бік більшовиків. «У тилу фронту во всіх селах місцеві більшовики, котрі скупчились в значній чисельності отряди, з якими поки справлялись, але ж з великим трудом. Повстання місцевих більшовиків в районі групи поширюється...» — доповідав командувач Південно-східної групи отаман Т. Янів до штабу Армії УНР. 5 березня повсталі селяни захопили Балту.

На початку березня 1919 р. радянські війська розгорнули наступ на чорноморське узбережжя, зайняте французькими й грецькими частинами; Безпосередньо проти антантівського десанту діяли загони отамана Н. Григор’єва. 8 березня 1919 р. григор’євці здобули Херсон, а 14 березня — Миколаїв. Отримавши звістку про військові успіхи червоних, С. Петлюра наказав Т. Яніву відступати до Жмеринки. Але наказний отаман, який саме перебував в Одесі на переговорах із французьким командуванням, скасував своєю владою цей наказ. Вважаючи неприпустимим відкривати більшовикам шлях на Одесу, О. Греков наказав військам Т. Яніва повернути Голту. Марно в штабі Південно-східної групи протестували проти непослідовності розпоряджень вищого командування й посилалися на нестачу сил для протидії червоним.

Водночас червоні продовжили наступальні операції на Правобережжі. 1-ша Українська радянська дивізія розгорнула наступ із Київщини в напрямку Вінниці — Жмеринки, намагаючись вдарити в запілля південному угрупуванню Армії УНР. Без значного опору червоні захопили Козятин і Бердичів. Слабка 20-та дивізія військ УНР виявилася цілковито деморалізованою, більшість її частин довелося роззброїти. Командувач Східного фронту С. Хилобоченко був цілковито неспроможним подолати деморалізацію й організувати опір червоним. «Більшовиків мало, але наші сили зовсім не тримаються, наступ почати майже неможливо, при слові „наступ“ всі командири в один голос заявляють, що ніхто в наступ не піде...» — з розпачем констатував начальник штабу Східного фронту полковник Є. Мєшковський.

2-га радянська повстанська дивізія в районі Тального атакувала Запорізький корпус, намагаючись відрізати армію УНР від зв’язку з десантом Антанти. Запорожці ледве стримували натиск противника на уманському напрямку. 12 березня червоні здобули Христинівку, а наступного дня — Умань. Але запеклі бої в цьому регіоні не вщухали, залізнична станція в Христинівці кілька разів переходила з рук у руки. Зрештою запорожцям вдалося переломити ситуацію на свою користь. 16 березня полк ім. І. Мазепи захопив Теплик, а наступного дня полк ім. П. Дорошенка витіснив противника зі станції Розкошівка. На Умань вирушив Окремий республіканський кінний полк, який 18 березня й зайняв місто. Того ж дня запорожці здобули Христинівку й Гранів. Червоні безладно відступили на Поташ і Тальне.

На північному напрямку операцій Армії УНР також намітився успіх. Скерувавши основні сили 1-ї Української радянської дивізії на Поділля, червоне командування залишило в районі на захід від Києва лише незначні військові сили. Наказний отаман О. Греков вирішив скористатися таким становищем. Поки війська Східного фронту стримували основні сили червоних на лінії Житомир — Чуднів — Калинівка — Вінниця, Північна група Армії УНР розпочала наступ на Київ. Зламавши опір нечисленних радянських частин, українські війська в середині березня 1919 р. здобули Коростень.

Але небоєздатність військ Східного фронту перекреслила наступальні плани українського командування. Коли 14 березня червоні майже без опору захопили Житомир, Східний фронт Армії УНР розпався на кілька окремих угрупувань. Залізничний корпус і Запорізька бригада відступили на захід, прикриваючи від ворога Новоград-Волинський, Полонне й Шепетівку. На вінницькому напрямку рештки Чорноморської дивізії намагалися стримати наступ основних сил 1-ї Української радянської дивізії. Натиск червоних на залишки військ Східного фронту загрожував проривом у запілля Армії УНР. Новопризначений командувач Східного фронту Ф. Колодій не приховував, що його деморалізовані війська більше не здатні протистояти ворожим силам, які значно переважали кількісно. «У своєму тилу сил не маю, як не маю взагалі військ, а лише недисципліновані банди з дуже поганим з військового боку складом старшин, з яких більшість кустарі військової справи, до того ж багато з них ще й шкурники, — доповідав О. Трекову начальник штабу Східного фронту Є. Мєшковський. — З таким військом, переконаний, не лише неможливо перейти в наступ, але й вести оборону, бо до пасивної оборони козацтво групи ще менше здатне, аніж для штурму окопів».

Прагнучи будь-що затримати противника, командування Армії УНР кинуло на фронт свій останній резерв — корпус Січових стрільців. 15 березня О. Греков звелів січовому командуванню відправити перші військові частини до району Полонного. Активними діями на бердичівському напрямку січовики мали полегшити становище військ Східного фронту й дати можливість Північній групі здобути Київ. Окрім того, у штабі Дієвої армії УНР сподівалися, що поява на фронті Січових стрільців змусить червоних сповільнити наступ на Вінницю.

Однак за час перебування в тиловому районі корпус не отримав значних людських поповнень, а наказ про відправлення на більшовицький фронт спричинив невдоволення багатьох січовиків, які розчарувалися в політиці уряду УНР. Як відзначив історик Січового стрілецтва В. Кучабський, «коли після реорганізації прийшов наказ стрілецтву вирушити під Бердичів, то стрілецькі полки не пішли туди з таким захопленням, якого треба було б».

Та поки Січовий корпус прямував на позиції, на Східному фронті сталася катастрофа. 19 березня червоні без бою зайняли Вінницю, а 20-го — вступили до Жмеринки, де захопили близько 1000 полонених і значні запаси військового майна. Втрата Жмеринки відрізала основні сили Армії УНР від південного угрупування українських військ (Запорізький корпус, Південно-східна група, рештки Південної групи Східного фронту). Сталий зв’язок уряду УНР із командуванням десанту Антанти також було перервано, а запланована зустріч С. Петлюри з французьким генералом Ф. д’Ансельмом уже не могла відбутися.

Розгром південного угрупування Армії УНР не змусив українське командування відмовитися від запланованого наступу на півночі. За свідченням М. Капустянського, «на нараді під головуванням отамана Петлюри вирішено було, не дивлячись на ухудшення становища, продовжувать наступальну операцію всіма січовими полками...» Розцінивши дії С. Петлюри як втручання в керівництво військами, генерал О. Греков 21 березня залишив посаду наказного отамана. Тимчасово виконувати його обов’язки було доручено начальникові штабу Дієвої армії — отаманові А. Мельнику. Активний учасник формування Січових стрільців у 1918 р. і бойовий соратник Є. Коновальця, він був менш самостійною фігурою, аніж О. Греков. А. Мельник підтримував зв’язок із Січовим корпусом і багато уваги приділяв потребам своїх колишніх товаришів зі служби.

Після розгрому Східного фронту Армії УНР червоні спрямували частину сил 1-ї Української радянської дивізії на Коростень. Богунський полк першим рушив залізницею на північ через Козятин і Київ, за ним прямував Ніжинський полк. Ще два полки 2-ї повстанської радянської дивізії отримали наказ вирушити до Коростеня за маршрутом Козятин — Бердичів — Житомир. Решта сил радянської 2-ї дивізії мала «у найкоротший строк ліквідувати вапнярську групу противника й вільні частини негайно перекинути до Жмеринки, Калинівки й Козятина...»

Здобуття Жмеринки відкривало перед червоними шлях для удару в запілля Запорізького корпусу. Коли вранці 20 березня 2-га радянська повстанська дивізія розгорнула наступ на Умань — Христинівку, запорожці ледь стримували ворога. Водночас частини 1-ї Української радянської дивізії за допомогою повстанців зайняли Могилів-Подільський, довершивши оточення південного угрупування Армії УНР. «Кліщі, у які потрапив Запорізький корпус петлюрівців, невблаганно стискалися», — згадував радянський командувач В. Антонов-Овсієнко.

Намагаючись урятувати становище, генерал Ф. Колодій об’єднав під своїм командуванням війська південної групи Східного фронту, Запорізького корпусу й частин Південно-східної групи. Але загроза цілковитого оточення спричинила деморалізацію серед командирів та вояків. Уранці 21 березня нарада командирів Запорізького корпусу на станції Зятківці під тиском О. Волоха ухвалила універсал про визнання радянської влади. 22 березня у Вапнярці виник революційний комітет Південно-західної області УНР. Ревком складався з 15 осіб — співробітників політичного відділу штабу Східного фронту, старшин, представників місцевої української адміністрації, робітників та селян. Комітетники спершу обрали командувачем «українських радянських військ» генерала Ф. Колодія, але вже 24 березня призначили на цю посаду О. Волоха. Переважна більшість запорізьких командирів розцінила це як авантюру й обрала новим командиром корпусу О. Загродського. Війська отримали наказ готуватися до відступу на Роздільну. На позиціях залишилися тільки 1-й Республіканський та 3-й Гайдамацький полки.

Отаман О. Волох спробував домовитися з червоними про перемир’я. Але більшовики відмовилися вести переговори й ультимативно зажадали капітуляції українських військ. Цей ультиматум, за зізнанням члена Реввійськради Українського фронту Ю. Щаденка, був поставлений лише «умовно, тобто для того, щоб легше ліквідувати рештки петлюрівських банд». Командир 2-ї повстанської дивізії Ленговський дістав роз’яснення від В. Антонова-Овсієнка: «Не звертайте уваги на викрики вапнярських січовиків, що потрапили в наше кільце, — це вовки в овечій шкірі. Треба домогтися їх безумовної капітуляції, вони тепер підроблюються під нашу мову: жодної до них довіри».

22 березня радянські частини здобули Умань. З перемінним успіхом точилися бої за станцію Христинівка, якою більшовики остаточно заволоділи 24 березня. За два дні червоні захопили Зятківці й Гайсин, відкинувши війська УНР до Вапнярки. Посилився й натиск на частини Південно-східної групи. Загони Н. Григор’єва наближалися до Одеси, а червоні формування отамана Ткаченка — до Балти. Залізничне сполучення Бірзула — Роздільна було цілковито дезорганізоване місцевими повстанськими загонами. Партизанська Південна радянська армія за наказом більшовицького командування мала просуватися до району Кишинева — Бендер — Тирасполя. 2-га Південна радянська армія здійснювала напади на частини Південно-східної групи Армії УНР поблизу Ананьєва.

Становище південного угрупування українських військ погіршилося тоді, коли на коростенському напрямку розгорнулися вирішальні бої. Саме сюди українське командування перекинуло свої останні резерви — підрозділи Галицького полку, 57-й Гайсинський полк, кілька гармат і бронепоїзд. 23—25 березня червоні також отримали підкріплення (Богунський і Ніжинський полки), які відразу ж атакували війська УНР. У бою за переправи через річку Тетерів частини 1-ї Української радянської дивізії 23 березня зупинили наступ ударної групи військ УНР. Одразу після цього червоні розгорнули бойові дії в напрямку Коростеня — Житомира.

Корпус Січових стрільців міг підтримати війська Північної групи активними діями в напрямку Бердичева. 21—23 березня Є. Коновалець завершив зосередження своїх частин на станції Полонне. Але кілька днів пішло на спроби домовитися про співпрацю з командиром Залізничного корпусу отаманом Бенем, війська якого діяли в житомирському районі. Відмова отамана Яценка виконувати накази Є. Коновальця ускладнювала бойову співпрацю між січовиками й рештками Запорізької бригади.

Командувач радянського Українського фронту В. Антонов-Овсієнко наказав бердичівському угрупуванню червоних зосередитися на підготовці удару на Житомир. А вранці 24 березня Січові стрільці розпочали наступ, долаючи слабкий опір охоплених сум’яттям радянських частин. «Більшовики розбиті зовсім, тікають в паніці», — повідомляв 24 березня Є. Коновалець командуванню Армії УНР. Червоноармійці намагалися закріпитися на лінії річки Тетерів, але вранці 25 березня 3-й Січовий полк заволодів переправами через цю ріку. Згідно з оперативним звітом корпусу СС, червоні цього дня залишили на полі бою 360 загиблих. Частина бійців 10-го й 1-го Волинського радянських полків самочинно від’їхала до Бердичева, решта червоноармійців відступили до станції Демчин. Є. Коновалець повідомляв А. Мельнику: «На нашому фронті все дуже гарно складається, настрій у стрільців чудовий, все хоче вперед так, що і здержати їх не можна...»

26 березня Січові стрільці завдали червоним нової поразки біля станції Демчин. Але в цей час до Бердичева вже прибуло підкріплення зі складу 2-ї повстанської радянської дивізії. 27 березня свіжі сили червоних атакували 1-й полк СС поблизу села Романівка. Заскочені зненацька, січовики після запеклого бою відступили. «Становище під Бердичевом загрозливе. Докладаю всіх сил, переганяючи і примушуючи займати позицію частини, які самочинно йдуть в місто. Поцікавтеся у Вінниці, чи вийшли вже таращанці?.. — телеграфував начальник 1-ї Української радянської дивізії М. Щорс командуванню. — Деякі частини самому доводиться майже силоміць виганяти на позицію, самочинно залишають позиції, і бойові накази деякими частинами не виконуються... Я вирушаю на позицію за донесенням в 6 полк, який хоче знятися».

28 березня наступ Січових стрільців під Бердичевом завмер, наштовхнувшись на стійкий опір радянських бронепоїздів. Червоних врятувало від поразки своєчасне прибуття підкріплень — батальйону Таращанського полку, який змусив виснажених січовиків відступити. Негативно позначилася на перебігу операції й відсутність зв’язку між військами Є. Коновальця та Беня. Коли 29 березня війська отамана Беня розгорнули наступ на Бердичів із півночі, радянські частини ледь не залишили місто. М. Щорс повідомляв червоному командуванню: «Становище на фронті погане. Противник вперто наступає на всьому фронті. Обоз у паніці втікає через усе місто на вокзал...» Але війська отамана Беня не розгорнули наступ на Бердичів, а обмежилися лише тим, що відкинули ворожі сили від Житомира. У штабі Січових стрільців тривалий час узагалі нічого не знали про бойові дії на житомирському напрямку. Січовики розпочали черговий наступ на Бердичів лише надвечір 29 березня, коли натиск групи Беня уже вичерпався. Саме в цей час до Бердичева прибув черговий батальйон Таращанського полку. Похапцем залишивши вагони, червоноармійці прямо зі станції атакували позиції січовиків. Зазнавши в сум’ятті нічного бою важких втрат, виснажені січові полки були змушені відступити.

На коростенському напрямку в останні дні березня 1919 р. остаточно відбувся перелом на користь червоних. 30 березня радянські частини захопили станцію Малин. Війська УНР неодноразово переходили в контратаки, супроводжувані запеклими зустрічними боями. Але під натиском кількісно більших сил ворога українські війська були змушені перейти до оборони.

1 квітня корпус Січових стрільців знову розгорнув наступ на Бердичів, намагаючись зламати опір червоних. Цьому передував потужний гарматний обстріл ворожих позицій. Коли ж артилерійський вогонь вщух, 1-й Січовий полк атакував таращанців у західному передмісті Бердичева, а 3-й Січовий полк увірвався до Бердичева вздовж залізниці. Зламавши опір супротивника, січовики з боями просувалися вглиб міста. Невдача спіткала лише 5-й полк Січових стрільців, який спочатку успішно здійснив фланговий обхід, але потім несподівано був атакований червоними біля села Райки. «Сьогоднішній бій надзвичайно трудний, люди дуже перетомлені, б’ються дуже відважно, щоб закріпиться в Бердичеві», — ішлося у зведенні зі штабу корпусу Січових стрільців. Є. Коновалець так описав цей бій у телеграфному спілкуванні з А. Мельником: «В городі мусили зводити стрільці рукопашний бій і боротись з усіма, тому що з усіх сторін з криш, вікон, церков були обстріляні кулеметами і крісами[2]». Жорстокий бій на вулицях Бердичева тривав усю ніч на 2 квітня. Лише прибуття до міста підрозділів Новгород-Сіверського радянського полку схилило терези військового успіху на бік червоних. До ранку 1-й і 3-й полки Січових стрільців під натиском потужніших сил ворога знову були змушені відступити.

Виснаженість січовиків змусила їхнє командування відмовитися від наступальних планів. З квітня червоні здобули Демчин. Через низьку боєздатність вояків Є. Коновалець та його штаб ухвалили рішення «взяти за наш пункт оборони лінію р. Тетерів». Але 4 квітня виявилося, що війська нездатні утримати зайняті позиції. За першого ж натиску ворога сформовані з новобранців підрозділи покинули позицію. Є. Коновалець дійшов висновку, що низька бойова якість поповнень, виснаженість і нечисленність інших стрілецьких підрозділів «примушують <...> замість позиції на р. Тетерів відійти ще далі».

Війська південного угрупування Армії УНР у цей час переживали справжню агонію й нічим не могли допомогти операціям на півночі. Зі штабу 2-ї Української радянської дивізії повідомляли, що «головна група дивізії, розбивши противника у районі Гайсина, Зятківців, переслідує його до Вапнярки». 29 березня червоні зайняли станцію Ладижин, а упродовж 30—31 березня захопили Вапнярку, Крижопіль, Попелюхи, Гайворон, Гонорівку, Рудницю й Кодиму. Основні сили Запорізького корпусу під командуванням О. Загродського ледь встигли вийти з-під удару противника. У Вапнярці на бік більшовиків перейшов майже в повному складі курінь Запорізького республіканського полку, видавши своїх старшин. Приєдналися до червоних і два курені 3-го Гайдамацького полку. У районі станції Кодима підняв білий прапор загін ім. С. Петлюри. Звенигородський полк також перейшов до більшовиків. Окремі частини ще чинили опір під Гайсином, а на південь від Вапнярки бій із більшовиками вів курінь Смерті.

29 березня вапнярський ревком наказав українським військам в односторонньому порядку припинити бойові дії. Але червоні не збиралися марнувати час на переговори. 29 березня B. Антонов-Овсієнко телеграфував командирові 2-ї Української радянської дивізії Ленговському: «Вам доручається довести вапнярську історію до кінця. Усі повинні скласти зброю, тим, хто здасться, гарантується життя... Увійдіть у зв’язок із вапнярським ревкомом і зажадайте їх представника для вироблення технічних умов здачі». Дещо випереджаючи події, командир групи радянських військ київського напрямку C. Мацилецький повідомляв В. Антонову-Овсієнку: «На вапнярському напрямку противника знищено». Останній у спогадах так підсумував стратегічне становище: «30 березня прийшло нарешті повідомлення про ліквідацію вапнярської групи противника... Потрібна була чимала витримка, щоб, незважаючи на пряму загрозу Києву й на більш ніж серйозне становище під Бердичевом, довести цю операцію до кінця й змусити до здачі в полон притиснуті до Дністра частини Південно-Східного петлюрівського фронту».

Катастрофічне становище військ південного угрупування УНР справді загрожувало їм цілковитим оточенням та знищенням. За спогадами учасника тих подій, війська в районі Балти — Бірзули — Роздільної опинилися «без тилу, без коштів, фуражу та їжі і без всякого зв’язку зі своїм урядом, при повній деморалізації й стомленості голих і босих військових частин». У хаосі відступу непоміченою пройшла ліквідація ревкому Південно-західної області УНР: після залишення Вапнярки більшість його членів фактично просто розбіглася.

Отаман О. Волох пропонував пробиватися на зайняті більшовиками території України, щоб підняти там повстання проти окупантів. Оскільки на частини Запорізького корпусу він уже практично жодного впливу не мав, О. Волох спробував реалізувати свій намір за допомогою командира військового формування під назвою «Запорізька Січ» — отамана Ю. Божка, відомого своєю схильністю до невиконання наказів командування. Ю. Божко у цей час займав Бірзулу, де вливав до складу «Запорізької Січі» всі військові частини, що опинялися поблизу. У лавах «Січі» культивувався особливий тип псевдоісторичної козацької дисципліни, за допомогою якої її командир прагнув відродити у війську традиції Гетьманщини XVII—XVIII ст. Ідея прориву крізь більшовицький фронт знайшла підтримку в Ю. Божка, який мріяв дістатися на Запоріжжя й за прикладом гетьмана Б. Хмельницького очолити звідти національно-визвольну боротьбу.

Проте від цього плану довелося відмовитися, коли спроба «Запорізької Січі» контратакувати більшовиків у районі Бірзули зазнала невдачі. Незважаючи на поразку, Ю. Божко оголосив себе командувачем Південно-східної української армії. Він відправив до Румунії делегацію для переговорів про пропуск українських військ через Бессарабію до Галичини для з’єднання з основними силами Армії УНР. Однак уже наступного дня запорізькі командири відновили В. Змієнка на посаді командувача Південно-східної групи. О. Волоха було усунено з усіх командних посад і залишено на свободі лише під зобов’язання не втручатися у військові й політичні справи.

Переважна більшість запорізьких воєначальників підтримала ідею про відступ до Румунії, оскільки боєздатних сил для прориву до Центральної України Південна група Армії УНР фактично не мала. 6 квітня надійшла звістка про захоплення Одеси червоними військами отамана Н. Григор’єва. Переслідуючи польські й білогвардійські частини, які відступали до Бессарабії, григор’євці захопили станцію Роздільна. Водночас червона партизанська бригада Ткаченка захопила Балту й повела наступ на Бірзулу. 13 квітня червоні повстанці змусили запорожців відступити до Тирасполя, куди переїхали штаб Запорізького корпусу та ешелони з військовим майном.

Румунська сторона, побоюючись, що вступ військ УНР до Бессарабії спричинить заворушення серед місцевого українського населення, погоджувалася пропустити до Галичини тільки ешелони з військовим і господарським майном. Лише 16 квітня, коли всі війська південного угрупування Армії УНР скупчилися на лінії Тирасполь — Бендери, румунська влада дозволила евакуюватися до Бессарабії й військовим частинам. Відступ відбувався в умовах безперервного бою з більшовиками. Упродовж 17 квітня запорожці тричі намагалися контратакувати, але зазнали невдачі. Близько 20 ешелонів із господарським майном і муштровими частинами ще залишалися на лівому березі Дністра, коли 17 квітня румуни закінчили переправу й розібрали колію перед залізничним мостом. За домовленістю з румунським командуванням війська УНР негайно після відступу до Бессарабії були роззброєні. Румунський уряд зобов’язався доправити українців до Галичини, де мав повернути їм зброю.

На початку квітня 1919 р. знекровлені у важких боях з’єднання Залізничного корпусу й Північної групи Армії УНР також були змушені відступати. Під Мозирем на бік військ УНР перейшла Тульська бригада 8-ї радянської дивізії, що повстала проти більшовиків. Штаб бригади звернувся до червоноармійців із закликом приєднуватися до українських військ: «Не наша провина в тому, що ми стоїмо проти вас з рушницями в руках, винні в цьому „народні комісари“ — самозванці, які воюють із цілим світом для того, щоб ловити рибку в каламутній воді громадянської війни й анархії. Прокляття їм...»

Але навіть поява такого несподіваного союзника вже не могла зарадити катастрофічному становищу Армії УНР на Правобережжі. 8 квітня радянські війська здобули Коростень. Аби відірватися від ворога, корпус Січових стрільців відступив до річки Случ. Та щойно червоні відновили наступ, січовики відійшли до річки Хомора. Є. Коновалець сподівався втриматися на нових позиціях, але за першого ж натиску ворога 3-й Січовий полк відступив до Шепетівки. Оскільки корпус тимчасово втратив здатність до наступальних дій, А. Мельник 10 квітня доручив січовикам обороняти станцію Шепетівка.

Унаслідок поразок і відсутності підтримки з боку населення боєздатність Армії УНР невпинно знижувалася. Голова УСДРП І. Мазепа так описав розмову з А. Мельником про військові справи: «Далі от. Мельник казав, що наше становище на фронті просто трагічне. Большевики кинули проти нас на Волинському фронті свої найкращі частини місцевого формування. Наприклад, Таращанську дивізію, що складається переважно з українців. Це деморалізуюче впливає на наших вояків. Багато з них просто втікає з фронту. Фактично йде боротьба всередині самого українського народу. Воюють ліві українці проти тих, які по цей бік фронту... Козаки не хотять битися проти своїх братів-українців. Виходить так, начебто ми тут провадимо боротьбу не за українську справу, а за уряд Директорії, який втратив популярність у народних масах».

11 квітня новим наказним отаманом став генерал О. Осецький, який водночас залишився командувачем Хомської групи Армії УНР. Вважали, що О. Осецький на новій посаді не приймав самостійних рішень і виконував указівки С. Петлюри. Утім, на нараді представників військового командування УНР наказний отаман виступив за укладення перемир’я з більшовиками й продовження війни з Польщею. Однак після обміну думками було вирішено й далі продовжувати війну на два фронти.

12 квітня червоні захопили Житомир. Радянські війська вже розгорнули наступ на Шепетівку, коли 18 квітня у сформованому з українських селян 14-му Миргородському радянському полку спалахнуло антикомуністичне повстання. 16 командирів і близько 250 вояків полку перейшли на бік Січових стрільців. Повстання миргородців деморалізувало інші радянські частини, які діяли на шепетівському напрямку. Контратакувавши червоних, січовики дещо вповільнили ворожий наступ. Але в жорстоких і затяжних боях 1—3 травня радянським військам удалося завдати поразки Січовим стрільцям і захопити Шепетівку. «Корпус СС у боях за Бердичів і Шепетівку зазнав дуже великих втрат, був сильно перевтомлений і до активних акцій міг бути готовий тільки після відпочинку», — згадував начальник штабу Січового корпусу М. Безручко.

Через численні поразки знизилася й боєздатність військ Північної групи Армії УНР. 29 квітня командувач групи отаман В. Оскілко відмовився передати свою посаду іншому воєначальникові й спробував здійснити державний переворот. Заколот не вдався, і отаман був змушений разом зі своїми найближчими соратниками тікати до Польщі. Однак виступ В. Оскілка остаточно деморалізував війська Північної групи. І хоча низку воєначальників було одразу ж замінено на посадах, відновити боєздатність групи не вдалося. Залишки 17-ї, 18-ї та 19-ї дивізій відступали до Рівного. Галицький полк майже розбігся. У 3-му полку ледь удалося зупинити під загрозою розстрілу 150 дезертирів.

Фактично після заколоту отамана В. Оскілка й втрати Шепетівки фронт утримували лише Січові стрільці. У розмові з громадськими діячами С. Петлюра так виклав своє бачення стратегічних перспектив української армії: «Констатуючи невдачу боротьби з більшовиками на Волині, головний отаман покладав велику надію на передишку в Галичині і на то, що коли проб’ється Запорізький корпус із півдня, можливо буде переорганізувати й поповнити бойові кадри на сей час розпорошеної й стомленої армії».

Однак пересування Південної групи Армії УНР через Бессарабію несподівано призвело до дипломатичного демаршу з боку Польщі. Наприкінці квітня 1919 р. польський уряд надіслав Румунії протест проти передислокації військ УНР до Галичини, що була головною ареною українсько-польської війни. Після цього румунська влада під загрозою застосування сили відібрала в українців не лише ешелони зі зброєю та спорядженням, але й господарське та санітарне майно, запаси продовольства та коней. Усі спроби уряду УНР домогтися від Румунії бодай часткового повернення військового майна залишилися безуспішними. «Відход на територію України через Румунію знищив і останні, які тільки були обози, позаяк майже все було відібрано румунами...» — свідчив командир Запорізького корпусу І. Дубовий.

Наприкінці квітня 1919 р. частини південного угрупування Армії УНР почали прибувати до станції Заліщики в Галичині. Звідси війська похідним порядком переходили на більшовицький фронт. «Поволі почали прибувати частини Запорожського корпусу, — згадував В. Кедровський. — Люде мали вигляд страшенно стомлених, обідраних, але всі були бадьорі й горіли запалом скорше одержати зброю та стати знову до бою з більшовиками. Декому, але дуже небагатьом, пощастило привезти із собою зброю й навіть скоростріли в розібранім стані, які їм пощастило заховати від румунських грабіжників». Уже в перші дні травня основні сили Запорізького корпусу та рештки Східної й Південно-східної груп прибули в розпорядження українського командування.

Зосереджену в південно-західному регіоні Волині Армію УНР рятувало від остаточного розгрому лише те, що більшовики були змушені в цей час перекидати значні сили проти повстанців у Центральній і Південній Україні. Однак важким ударом для Армії УНР став неочікуваний наступ польських військ на Волині. У середині травня польські частини зайняли Луцьк, змусивши капітулювати війська Холмської групи Армії УНР. Величезна кількість військового майна, що перебувало на тилових складах, потрапила до рук поляків. А 19 травня сталася катастрофа під Рівним: частини 19-ї дивізії вчинили заколот і здалися більшовикам, видавши червоним свого командира разом із начальником його штабу. 24 травня радянські частини захопили Рівне.

Основні сили Армії УНР відступили на лінію Рівне — Дубно — Крем’янець — Острог. У районі Радзивілова розгорнувся повстанський рух проти Директорії; радянська розвідка нарахувала в цій місцевості близько 6000 червоних повстанців. Повсталі навіть тимчасово захопили Дубно. Уряд і штаб Дієвої армії УНР були змушені переїхати до Тернополя. На цей час у лавах українських військ залишилося близько 9000 багнетів і шабель. Оскільки зв’язок зі штабом Дієвої армії було втрачено, командувачем об’єднаними військами Січових стрільців, Холмської й Північної груп тимчасово став Є. Коновалець. Січовий корпус і Північна група відступали до Кременця, а Холмська група відходила на лінію річки Ікви.

Загальний відступ Армії УНР відбувався в умовах її реорганізації. Наприкінці травня 1919 р. більшість військових з’єднань було зведено в десять дивізій зі стрункою структурою. Окрім того, С. Петлюра вжив низку заходів, покликаних викоренити в Армії УНР прояви отаманщини й підвищити боєздатність. Для боротьби з отаманщиною була створена Державна інспектура, яка мала наглядати за дотриманням військової дисципліни в частинах й політичною благонадійністю командного складу. Головним державним інспектором став В. Кедровський. Щоправда, більшість державних інспекторів не були військовиками й належали до українських соціалістичних партій, через що між ними та польовими командирами нерідко спалахували конфлікти.

Згідно з планом командування, Армія УНР мала залишити оточений звідусіль волинський район і прорватися на Поділля. Для цього потрібно було заволодіти лінією Старокостянтинів — Деражня — Нова Ушиця, залишивши на напрямку Ізяслав — Шепетівка лише невеличкі заслони проти червоних. У разі успішного здійснення цього плану війська УНР виходили з-під удару Червоної армії. Через загрозу польського наступу на Волині 1-ша Українська радянська дивізія не змогла б переслідувати армію УНР, якій натомість протистояли на Поділлі лише слабкі ворожі сили. Окрім того, українське командування не втрачало надії на співпрацю з Румунією, яка могла забезпечити запілля Армії УНР після прориву на Поділля.

25 травня помічник начальника штабу Дієвої армії В. Тютюнник прибув до військ і прийняв від Є. Коновальця командування частинами, що здійснювали перегрупування в районі Радзивілова — Крем’янця — Острога. Головний удар червоним мали завдати запорожці й стрільці. Планували, що Запорізька група здійснюватиме наступ на лінію Старокостянтинів — Меджибіж — Деражня, а Січові стрільці розгорнуть наступ у напрямку Ямполя й Ляхівців. Об’єднані Північна й Холмська групи отримали наказ прикривати фланги й запілля військ, що здійснювали атаку, тримаючи фронт на північний захід проти частин 1-ї Української радянської дивізії.

Підготовка Армії УНР до прориву не залишилася таємницею для червоних. У радянському розвідувальному зведенні було зазначено: «До лінії Збараж — Ланівці супротивник підтягує значні сили й здійснює перегрупування своїх сил». Ознайомившись зі становищем у проскурівському районі, В. Антонов-Овсієнко і член Реввійськради Савицький повідомляли до штабу Українського фронту: «Становище на цьому відрізку вкрай важке. Необхідне якомога швидше перекидання сюди інтернаціональних частин, аби лишень втримати становище».

Та поки до червоних підоспіло підкріплення, війська УНР із району Збаража — Крем’янця розгорнули наступ на схід. Упродовж тижня запорожці й Січові стрільці завдали червоним важкої поразки. 23 травня кіннота 6-ї дивізії зайняла Вишгородок, 27 травня 7-ма Запорізька дивізія здобула Ланівці. Корпус Січових стрільців успішно просувався до Старокостянтинова.

Але події на польському фронті знову ледь не перекреслили військові успіхи Армії УНР. 2 червня польські війська зайняли Тернопіль. Уряд і штаб Дієвої армії евакуювалися до Підволочиська. Помічник начальника 1-ї управи штабу Дієвої армії М. Капустянський так описував згодом цей критичний момент: «Рештки нашого державного майна в ешелонах на залізниці Тернопіль — Підволочиське, а Волочиське ще боронять большевики й ведуть бій з другою укр. дивізією. Усі станції забито ешелонами. Із заходу противник на відстані 18 верстов, а зі сходу на 6—8 верстов. Для самооборони ми мобілізуємо урядові установи. Зі старшин, телеграфістів, урядовців і службовців штабу Дієвої армії імпровізується сотня під кермою покловника Омеляновича-Павленка і виставляється як заслона проти поляків і місцевих большевиків... Усе ж не бойове — урядовці, родини службовців штабу — з тремтінням чекають своєї долі. Перед урядом і штабом стала в увесь зріст дилема: якщо 3-го ми не здобудемо Волочиського, то можемо опинитися в полоні польському або большевицькому».

Але вже 3 червня становище на проскурівському напрямку змінилося на користь військ УНР. 6-та Запорізька дивізія здобула Чорний Острів, загрожуючи Проскурову. Водночас «Запорізька Січ» отамана Ю. Божка захопила Волочиськ. Охоплені панікою радянські частини відступали до Проскурова, де потрапили під удар 7-ї Запорізької дивізії. «Зараз проскурівська операція в повному ходу», — повідомляв командувач Запорізької групи полковник В. Сальський до штабу Дієвої армії. 4 червня 7-ма Запорізька дивізія навіть заволоділа на якийсь час передмістям Проскурова та залізничною станцією, але внаслідок контратаки червоних була змушена відступити. Місто було здобуте 6 червня. В. Сальський так змалював в оперативному донесенні перебіг кількагодинного бою: «Ворожі лави у великому безпорядку відійшли вздовж залізниці на схід, а потім на північ у район Лезнево й на південь у район Шумовці. Бій був жорстокий, батареї два рази міняли свої позиції для боротьби з 2 ворожими бронпотягами. З боку Кам’янця-Подільського загін отамана Кобзи вів боротьбу теж із ворожим бронепотягом, котрому з допомогою селян перерізан був шлях із 2 боків, але ж нарешті йому удалося втікти в напрямку на Кам’янець-Подільський». Державний інспектор 6-ї Запорізької дивізії П. Дерещук повідомляв: «На Чорним Острові та Проскурові більшовицькі війська розбиті наголову. Мадяри зовсім розбіглися по лісах і тільки невеличка кучка більшовиків, яка покинула потяги за Проскуровом і пішком добралася до Ярмолинець, мала бій із Запорізькою Січчю і майже вся загинула».

Переслідуючи противника, український бронепоїзд 8 червня ледь не здобув Деражню. Січові стрільці в боях під Антонінами відкинули червоних на Ізяслав. 8 червня частини 9-ї Залізничної дивізії Армії УНР зайняли Старокостянтинів. Водночас 3-тя дивізія під командуванням О. Удовиченка підтримала основні сили Армії УНР успішним наступом на кам’янецькому напрямку. Військам О. Удовиченка протистояли не надто боєздатні частини, сформовані червоними з бессарабських повстанців. З червня дивізія здобула Кам’янець-Подільський, куди незабаром переїхав уряд УНР. «Населення зустріло наші війська дуже радісно і відноситься до нас прихильно», — повідомляли зі штабу 3-ї дивізії. 7 червня було здобуто Шатаву. У штабі Армії УНР так підсумували результати військової операції: «Взагалі положення во всіх групах гарне і тверде».

9 червня В. Тютюнник доповідав у штабі Дієвої армії про стратегічне становище на Правобережжі. Оскільки саме в цей час А. Мельник залишив посаду начальника штабу армії, на його місце було призначено В. Тютюнника. Наказний отаман О. Осецький на цей час практично усунувся від прийняття відповідальних рішень, тож саме В. Тютюнник упродовж наступних місяців здійснював фактичне керівництво Дієвою армією.

Успішний контрнаступ військ УНР супроводжувався справжньою панікою в лавах радянських частин. Саме цим голова Раднаркому УСРР X. Раковський пояснював втрату Волочиська, Проскурова й Старокостянтинова. Командування радянського Українського фронту поставило своїм військам завдання стримати армію УНР на лінії Шепетівка — Бердичів, закріпитися в районі Вінниці й вдарити одночасно на Старокостянтинів і Проскурів. При цьому червоні очікували, що польська армія Й. Галлера наступатиме на київському напрямку, і намагалися відповідним чином згрупувати свої резерви. Готуючись до протидії польському вторгненню, основні сили 1-ї Української радянської дивізії залишалися в рівненському районі.

Намагаючись зупинити наступ Армії УНР, червоні 11 червня вдарили з півночі по позиціях Волинської групи й Січових стрільців. Під натиском ворога січовики були змушені відступити. Зі штабу Армії УНР М. Капустянський повідомляв командувачеві Запорізької групи В. Сальському, що супротивник «повів наступ із метою відкинути праве крило СС і, погрожуючи з боку Старокостантиніва — Проскурова, припинити наступ запорожців; крім того, [наступ] запорожців із боку Жмеринки ворог силиться припинити бронепотягами». Командування Армії УНР вирішило відсунути Волинську групу й Січових стрільців за річку Случ. Військам Є. Коновальця було наказано за першої ж нагоди перейти в контрнаступ.

Але 12 червня радянські війська відновили наступ проти Волинської групи. У щоденнику бойових дій Армії УНР так змальовано перебіг подій: «З вечора 12/VI війська Холмської й Волинської дівізій вели упертий бій на фронті Ланівці — Домашинка. Коло містечка Ланівців сполучились фланги сірожупанників і Галицького полків, котрі були підперті юнацькою школою, завдяки чому бій приняв активний характер і большовики були відбиті від Ланівців. Окрім того, упертий бій йшов коло Ямпіля». Сформовані з решток колишніх Північної та Холмської груп, війська УНР на цьому відрізку фронту ледь утримували позиції. Бойовий дух частин Волинської групи знижувався ще й унаслідок ворожості місцевих селян. Так, у 4-й дивізії настрій старшин і вояків був «подавлений завдяки дуже кепському відношенню населення».

13 червня Січові стрільці й Волинська група відступили на південь. Контратака 9-ї Залізничної дивізії й загону отамана Р. Сушка на Кульчини скінчилася невдачею. У районі Проскурова в українського командування не залишилося жодних військ, а напрямок на Старокостянтинів був відкритий для ворожого наступу. Побоюючись втратити Проскурів, штаб Дієвої армії переїхав до Ярмолинців.

Підкріплення для ліквідації ворожого прориву було вирішено взяти зі складу Запорізької групи, яка саме в цей час успішно просувалася в напрямку Деражні. М. Капустянський свідчив: «14-го червня після впертих боїв 6-та Запорізька дивізія здобуває ст. Деражню. Вона захоплює багато різних трофеїв, а особливо вогнепальні припаси, що нам були так дуже потрібні. 8-ма Запорізька дивізія своєю кіннотою здобуває місто Летичів і нав’язує зв’язок із повстанцями цього повіту. 2-га дивізія після бою опанувала Єлтушків, а 3-тя дивізія — Нову Ушицю». Але наступ 1-ї Української радянської дивізії з півночі в запілля Армії УНР загрожував перекреслити військові успіхи на східному напрямку. Тож 14 червня В. Сальський отримав наказ передислокувати 7-му Запорізьку дивізію до району Красилова, аби відкинути ударну групу червоних за Случ.

15 червня Січові стрільці й 7-ма Запорізька дивізія розпочали операцію з ліквідації ворожого прориву. Особливо запеклі бої точилися цього дня біля Красилова, де 9-та Залізнична дивізія відбивала атаки червоної Богунської бригади. Координацію бойових дій здійснював полковник М. Капустянський, командирований із цією метою армійським командуванням до штабу Січових стрільців. Та хоча запорожці й січовики спільними зусиллями відкинули супротивника на північний берег річки Случ, Старокостянтинів залишився в руках ворога. До того ж командування непокоїло катастрофічне становище Волинської групи. «Прорив почті ліквідован, на лівому крилі почті катастрофа. Волинська група деморалізована остаточно і відходить...» — повідомляли 16 червня М. Капустянському зі штабу Дієвої армії.

Радянське керівництво також було занепокоєне безуспішністю своїх спроб розгромити Армію УНР. Оскільки польські війська вступали лише в незначні сутички з червоними на Волині, радянське командування перекидало одна за одною частини 1-ї Української радянської дивізії з рівненського району проти Армії УНР. Але в лавах українських радянських частин у цей час зростали антибільшовицькі настрої: стривожені звістками про комуністичні порядки в запіллі, червоноармійці виявляли дедалі менше бажання битися за радянську владу. 15 червня X. Раковський телеграфував В. Антонову-Овсієнку: «Петлюрівці цілковито змінили тактику. Вони не грабують, не вбивають, ведуть сильну усну й друковану агітацію в наших частинах, роз’яснюючи, що в червоноармійців із ними одні й ті ж самі гасла. Спостерігається оздоровлення петлюрівців і водночас сильний розклад серед наших. У прифронтовій смузі посилюється партизанське бродіння. Потрібні нагальні заходи. Необхідне цілковите перегрупування військ. Залишення цих частин може призвести до катастрофи. Урятувати становище можуть інтернаціональні або ж великоруські частини».

Командування Армії УНР прагнуло будь-що ліквідувати загрозу своєму запіллю. 9-та Залізнична дивізія отримала наказ повернути 18 червня Старокостянтинів за допомогою 8-ї Запорізької дивізії, яка мала надійти з району Меджибожа. 7-ма Запорізька дивізія за підтримки Січових стрільців мала здобути Кульчини. У директиві штабу Дієвої армії було підкреслено важливість того, щоб «при можливості знищити головні, найбільш боєздатні сили ворога, скупчені на фронті Кульчини — Базалія».

Але червоні випередили наступ військ УНР ударом проти Волинської групи. У районі Базалії волинці зазнали жорстокої поразки. За донесенням командувача групи В. Петрова, «волинці виявили останнє бойове зусилля, краща дивізія Північна є майже небоєздатна». Загроза ворожого обходу змусила Січових стрільців відтягти свій лівий фланг на кращі позиції. 9-та Залізнична дивізія спершу здобула Старокостянтинів, але під натиском ворога теж була змушена відступити. Ці події, а також затримка передислокації 8-ї Запорізької дивізії примусили командування Армії УНР відмовитися від наступального плану. Тепер ішлося про порятунок від розгрому лівого крила армії. Єдиним джерелом підкріплення залишалася Запорізька група. У розмові по прямому дроту зі штабом Запорізької групи В. Тютюнник підкреслив: «Якщо ми не підкріпим лівий фланг групи СС, то вся наша операція зведеться до мінуса. Отже, прошу сказати, чи не очутимось ми в такому стані, що ворог може взяти Проскурів тим же шляхом, яким ми його брали, коли не дамо туди який-небудь резерв?»

Але дві дивізії запорожців уже й так були залучені до операції на лінії Старокостянтинів — Антоніни. Зняти з деражненського напрямку ще й 6-ту Запорізьку дивізію означало відкрити червоним шлях для наступу на Проскурів зі сходу. Тож командування Армії УНР вирішило ліквідувати ворожий прорив наявними в проскурівському районі силами. Січові стрільці й 7-ма Запорізька дивізія отримали завдання не допустити ворожого обходу в запілля Армії УНР. 8-ма Запорізька й 9-та Залізнична дивізії мали здобути Старокостянтинів, аби відтягти на себе якнайбільше ворожих сил.

19 червня Січові стрільці й Волинська група були змушені знову відступати під ударами червоних. Радянські частини наблизилися до Чорного Острова. Падіння Проскурова здавалося неминучим, але 7-ма Запорізька дивізія стримала ворожий натиск. Наступного дня дивізія за підтримки січовиків перейшла до контрнаступу, завдавши червоним важких втрат. В. Тютюнник так підсумував перебіг бойових дій на цьому напрямку: «Становище таке: ворог веде сильний наступ на фронті Чорний Острів — Ставчинці. 7-ма Запорізька дивізія, істікаючи кров’ю, цей наступ затримує. Атаки ворога на фронт корпуса СС на фронті Ставчинці — Шепетівка — Красилів одбиваються».

Водночас 8-ма Запорізька дивізія за підтримки 9-ї Залізничної дивізії вела бої на підступах до Старокостянтинова. Про інтенсивність бойових дій свідчить донесення начальника штабу 8-ї дивізії: «Богунівський полк зараз заліз у річку Случ, позаяк ворог страшенно обстрілює сильним вогнем. Ворожі кулемети стоять у млинів при самій переправі. Полк не може далі продвинуться, бо як тільки підніме голови, підіймається сильна ворожа стрілянина. Кармелюкський полк знаходиться праворуч Богунівського і в такому становищі, як і Богунівський. Чорноморський полк находиться в резерві в с. Карамлювка. Кіннота веде розвідку на Остропіль і Лашки Лисовські. Про її роботу відомостей не одержано. Наші гармати б’ють по тим місцям, де ворожі кулемети». Уранці 21 червня частини 8-ї Запорізької дивізії переправилися вбрід через Случ і після жорстокого бою здобули Старокостянтинів.

Відсутність резервів змусила В. Тютюнника віддати наказ про передислокацію до проскурівського району Галицького загону І. Сіяка, який охороняв державні установи в Кам’янці-Подільському. Однак уряд УНР заборонив відправляти формування на фронт. У зв’язку з цим В. Тютюнник повідомляв 21 червня військовому міністрові Г. Сиротенку: «Становище в районі Проскурова дуже серйозне, тут рішається судьба всей України. Нам конче потрібні свіжі резерви, які ми можем використовувати для чудового маневра во фланг і тил ворогу, позаяк ворог, ведучи наступ на Чорний Острів, підставляє нам свій фланг і тил... Резерв нам потрібен негайно, позаяк на одно геройство славних запоріжців покладати надію неможливо».

Незважаючи на загрозливе становище в проскурівському районі, успішно розгортався наступ 6-ї Запорізької дивізії в напрямку Деражні. М. Капустянський свідчив про майстерні дії запорожців: «6-та Запорізька дивізія після триденних боїв розбиває большевиків, що наступали від ст. Деражня й були захопили в тилу її ст. Богданівці, й забирає в них кулемети й полонених. Бої з обох сторін відзначалися запеклістю. Командира полку й двох курінних большевицького Балтського полку вбито. Партизанський большевицький загін, що захопив був ст. Богданівці, майже знищено дощенту, а недобитки його подались на північ. Захоплено три гармати та інші трофеї». Лише загрозливе становище на лівому фланзі Армії УНР не дозволило скористатися успіхами 6-ї Запорізької дивізії.

Боєздатність військ знижувалася внаслідок нестачі набоїв і продовольства. Запис у журналі бойових дій Армії УНР свідчить про неналагодженість матеріального забезпечення частин: «Запоріжська група жалується на скрутне становище з постачання харчів. Від Штадієвої була надіслана телеграма головному начальнику постачання о необхідності налагодження постачання, в противному разі Штадієвої здіймає з себе відповідальність за евентуальні наслідки цього...» Є. Коновалець заявив на нараді командного складу Січових стрільців: «Моє глибоке переконання, що нас зліквідують, бо нам уже за тиждень не стане набоїв. Ми без амуніції й без умундировки. Наші хлопці сильно змучені».

Незважаючи на важкі умови ведення бойових дій, 7-ма Запорізька дивізія й Січові стрільці 22 червня завдали поразки ворожій ударній групі й змусили супротивника відступити. 25 червня 7-ма Запорізька дивізія вщент розбила червоний Таращанський полк біля Базалії. Згідно з донесенням командира таращанців, «1 і 2 батальйони, які займали м. Базалію і с. Нову Греблю, частково розбіглися, частково відмовилися вести бій». Серед трофеїв, які захопили українські вояки в ході боїв, був прапор 2-го Таращанського полку. Упродовж кількох днів радянські війська на цьому напрямку не могли оговтатися від розгрому.

Та водночас червоні завдали поразки 9-й Залізничній дивізії. 8-ма Запорізька дивізія не змогла своєчасно підтримати залізничників і відступила зі Старокостянтинова. Є. Коновалець був змушений залишити переправи через Случ, відтягнувши на південь правий фланг своїх військ. 24 червня 8-ма й 9-та дивізії перейшли в наступ, але спроба повернути переправи через Случ не мала успіху. Таким чином, щойно одну загрозу ворожого прориву було ліквідовано, з’явилася інша. Червоні могли захопити Проскурів ударом із півночі.

Командувач Запорізької групи В. Сальський вважав становище надзвичайно небезпечним і зважував можливість здачі Проскурова. Начальник штабу Армії УНР В. Тютюнник наказав відтягти 7-му Запорізьку дивізію в резерв до Чорного Острова. Ця директива з’явилася в розпал боїв на лівому крилі Армії УНР і наштовхнулася на палкий протест із боку В. Сальського й М. Капустянського, які пропонували спочатку завершити розгром Таращанської бригади червоних, а потім вдарити в запілля ворожої групи, яка загрожувала Проскурову. Суперечки командування переросли в конфлікт, коли державний інспектор Запорізької групи П. Дерещук у телеграмі на ім’я головного отамана назвав видану штабом армії директиву «безграмотною». Лише втручання С. Петлюри дозволило залагодити непорозуміння. 7-му Запорізьку дивізію було відведено до Чорного Острова. Поява в проскурівському районі запорожців змусила червоних тимчасово відмовитися від наступальних планів.

Боєздатність військ УНР після цих боїв досягла критичної межі. Виснажені тривалими боями частини потребували відпочинку. Особливо важких втрат зазнала група Січових стрільців. Наприкінці червня 1919 р. Є. Коновалець звернувся до штабу Дієвої армії з проханням відвести його війська в запілля. 26 червня командування вирішило задовольнити це прохання, замінивши січовиків на позиціях військами Волинської групи.

1 липня Січові стрільці розпочали передислокацію в запілля, але цей відхід здійснювали без належної координації з Волинською групою. Командувач волинців полковник В. Петрів затягував пересування своїх частин до визначеного району, а начальник 1-ї Північної дивізії генерал П. Єрошевич ще й своєчасно не зорієнтувався на місцевості. Унаслідок цього між січовиками й волинцями утворився розрив, у який кинули свої сили більшовики. З липня військам УНР довелося витримати новий натиск радянських частин на всьому фронті. 5 липня Є. Коновалець наказав Січовим стрільцям відступати на південь. Перехопивши стратегічну ініціативу, більшовики знову атакували Запорізьку групу.

Цього разу знекровлені важкими боями війська не змогли зупинити противника. 6 липня червоні захопили Проскурів. Основні сили Армії УНР відступили до Ярмолинців, а потім до Кам’янця-Подільського. «Стан наших частин, які оперували на проскурівському напрямку, був жахливий, — згадував М. Капустянський. — Відсутність набоїв, реакція й перевтома по важких, довготривалих боях, відворот від Проскурова... та активна ворожість із боку деяких шарів населення Проскурівського повіту до нашого війська, відбилися прикро на його настрої».

Проблиском надії для Армії УНР стали успіхи «Запорізької Січі», яка захопила 4 липня важливий залізничний вузол Жмеринку, а також переможний похід 3-ї дивізії вглиб Поділля. У ході майже безупинного наступу війська О. Удовиченка зайняли Дунаївці, Нову Ушицю, Муровані Курилівці, Могилів-Подільський. Однак після втрати Проскурова супротивник загрожував відрізати війська УНР від зв’язку з Галичиною і, притиснувши українські частини до Дністра, завдати їм остаточної поразки.

Становище Армії УНР здавалося безнадійним, коли несподівано в перебіг подій втрутилася Галицька армія. 8 липня 5-та Сокальська бригада перейшла Збруч у районі Волочиська й розгорнула воєнні дії в проскурівському районі. 10 липня бригада здобула Чорний Острів, посіявши справжню паніку серед червоних. Та поки радянське командування готувалося зустріти повномасштабний наступ Галицької армії, Сокальська бригада вже відступила на захід. Упродовж цієї кількаденної експедиції галичани зіштовхнулися з цілковитою ворожістю місцевого населення.

Поява 5-ї Сокальської бригади в проскурівському районі врятувала УНР від загибелі, оскільки галичанам удалося відтягти на себе частину ворожих сил. Червоні сповільнили темп просування на південь, побоюючись появи нових галицьких частин із заходу. Командування Армії УНР скористалося коротким перепочинком, аби привести частини до ладу. Уже 11 липня запорожці атакували Ярмолинці. У ході кількаденних боїв місто переходило з рук у руки, поки 16 липня запорожці не примусили ворога відступити. Невдача спіткала армію УНР лише на східному напрямку бойових дій, де червоні повернули Жмеринку. Але в районі Копайгорода до військ УНР приєдналися кількатисячні повстанські загони Ю. Тютюнника. З повстанців було сформовано Київську групу в складі двох дивізій, яка одразу ж розгорнула наступ на жмеринському напрямку.

Однак питання про допомогу військам УНР із боку Галицької армії залишалося відкритим. Уряд ЗУНР фактично відмежувався від Директорії, а командувач УГА генерал М. Тарнавський був переконаний, що галичани мають керуватися у своїх діях винятково власними інтересами. 13 липня начальник штабу Галицької армії полковник А. Шаманек навіть наказав етапним частинам роззброювати війська Армії УНР, які відступатимуть під тиском більшовиків за Збруч. Було наказано відбирати в наддніпрянців військове майно та амуніцію, після чого силоміць повертати бійців братньої армії назад за Збруч, де на них могли чекати хіба що більшовики.

Однак катастрофічне становище, у якому Галицька армія опинилася внаслідок польського наступу в середині липня 1919 р., змусило диктатора ЗУНР Є. Петрушевича зрештою приєднатися до сил Директорії. 16—18 липня Галицька армія перейшла Збруч і долучилася до Армії УНР. Найближчим часом галицькі війська мали взяти участь в операціях проти більшовиків. Готуючись до чергової зміни структури командування, С. Петлюра перебрав на себе безпосереднє керівництво Армією УНР. Уже 20 липня головний отаман наказав «усім групам одтягти свої резерви і ні в якому разі далі на південь не відступати, маючи на меті перейти в загальний протинаступ».

Та перш ніж об’єднані українські армії розпочали скоординовані бойові дії, становище на більшовицькому фронті знову стало критичним. 20—21 липня Таращанська бригада червоних прорвала фронт Волинської групи й захопила Смотрич, загрожуючи Кам’янцю-Подільському. Командування Армії УНР негайно віддало наказ Є. Коновальцю ліквідувати прорив силами однієї із січових дивізій. Командувач Січових стрільців у відповідь повідомив, що здійснити подібний маневр надзвичайно важко з огляду на перевтому частин і нестачу військових сил. «Отаман Коновалець і його помічник отаман Мельник не мають належної віри в цей маневр...» — відзначав згодом М. Капустянський. Штаб Дієвої армії категорично зажадав від січового командування виконання наказу, тож 21 липня 11-та Січова дивізія розпочала операцію з ліквідації ворожого прориву. У важких дводенних боях Січові стрільці завдали червоним нищівної поразки, захопивши понад 150 полонених, 6 гармат і чималий обоз.

Розгром Таращанської бригади став першою значною перемогою Армії УНР після падіння Проскурова. Головний отаман С. Петлюра в наказі військам назвав операцію 11-ї дивізії взірцевою, а всім частинам, що брали в ній участь, висловив подяку. «Ніди правди діти: СС хоч і вагалися й опиралися до початку маневру, проте, схваливши рішення, здійснили його рішуче, сміливо й мистецьки», — відзначав згодом М. Капустянський. Переслідуючи противника, Січові стрільці здобули Фельштин, Чорний Острів і Миколаїв. Розбиті й деморалізовані частини 1-ї Української радянської дивізії відступали до Проскурова.

26 липня сили об’єднаних українських армій розпочали наступ на Проскурів. Зламавши опір ворога, Запорізька група, Січові стрільці й 2-й Галицький корпус переможно просувалися на північ. У боях відзначився кінний полк Чорних запорожців. Дії чорношличників було високо оцінено в оперативному звіті Запорізької групи від 27 липня: «Розбитий під Проскуровом ворог, кількістю до трьох полків піхоти при 12 гарматах, був заатакований під Калинівкою кінним полком Чорних запорожців і почав тікати в різних напрямках. Підоспівший ворожий панцерник трохи стримав Чорних запорожців. Також ворог був розпорошений біля с. Заруддя. У цьому бою особливо відзначився командир Чорних запорожців полковник Дяченко. Він перший у кінному строю врізався у ворожу колону й не дав їй змоги розгорнути кінноту». Уранці 29 липня частини 7-ї Запорізької дивізії й кінний полк Чорних запорожців здобули Проскурів. Розвиваючи успіх, війська 2-го Галицького корпусу зайняли 4 серпня Старокостянтинів.

26 липня Київська група та Запорізька Січ розгорнули також наступ на Жмеринку. М. Капустянський так описав згодом бойові дії на цьому напрямку: «Завзяті й уперті бої точилися аж до 30.VII, але захопити Жмеринку не було сили. 30.VII вже знесилену 2-гу дивізію було відсунуто назад, число її багнетів зменшилося до 400—600. Отаман Ю. Тютюнник іще провадив свої атаки, але його також відіпхнуто назад. Відчувалася потреба свіжої частини, панцерних потягів та гармат, щоб продовжувати атаки, бо жмеринська група видала максимум свого напруження». Лише 8—9 серпня частинам Київської групи вдалося здобути Жмеринку за допомогою військ 1-го й 3-го Галицьких корпусів. 10 серпня з’єднання Запорізької групи зайняли Вінницю.

На східному напрямку 3-тя дивізія Армії УНР у другій половині липня 1919 р. вела важкі бої за залізничну станцію Вапнярка. Якщо раніше військам О. Удовиченка протистояли слабкі частини Бессарабської бригади червоних, то тепер на цьому відрізку фронту оперували значно більш боєздатні частини 45-ї радянської дивізії. 22 липня 3-тя дивізія здобула Томашпіль, Комаргород, Вапнярку. Але запеклі бої, що супроводжувалися зустрічними атаками й контратаками, не вщухали. Червоні знову заволоділи Вапняркою, доки 31 липня війська УНР не завдали противникові вирішальної поразки. За виявлену у важких боях під Вапняркою героїчну стійкість 3-тя дивізія дістала назву «Залізна».

Для кращої координації дій об’єднаних українських армій С. Петлюра 11 серпня створив орган вищого військового керівництва — Штаб головного отамана. Начальником штабу став генерал М. Юнаків, генерал-квартирмейстром — полковник В. Курманович, начальником оперативного відділу — підполковник К. Долєжаль. 12 серпня Штаб головного отамана видав наказ про загальний наступ українських армій на Правобережжі. Усі наявні військові сили було розподілено для дій на трьох операційних напрямках — волинському, київському, східному. На Волинь наступала армійська група полковника А. Вольфа (Січові стрільці, 2-й Галицький корпус), на Київ просувалася армійська група генерала А. Кравса (Запорізька група, 1-й і 3-й Галицькі корпуси), а решта військ УНР діяла в південній смузі Поділля й Київщини. На цей час чисельність українських військ значно зросла завдяки мобілізації. У середині серпня 1919 р. Армія УНР у бойовому відношенні налічувала 11000 багнетів та 1700 шабель, а Галицька армія — 17 500 багнетів і 220 шабель. Червоні могли протиставити цим силам 44-ту дивізію (5000 багнетів), 1-шу Українську дивізію (8000 багнетів), 45-ту дивізію (12 000 багнетів).

Уже на початку наступу стала помітною різниця в характері операцій обох українських армій. Галичани в умовах позиційної війни звикли до обережних дій, тоді як наддніпрянці зважувалися на сміливі маневрові операції. М. Капустянський вважав прекрасною комбінацію «з’єднання акуратності, обмеженості в бажаннях, навику до послуху та ладу галичанина з ініціативою, войовничістю й широким розмахом наддніпрянця». Однак нерідко галицькі частини не поспішали наступати, навіть коли частини Армії УНР стрімко просувалися вперед. Особливо це відчувалося на волинському напрямку, де діяла армійська група А. Вольфа.

Наступ на Волині постійно ускладнювався непорозуміннями з польськими військами, які в цей час також розпочали операцію проти більшовиків. Командування Армії УНР і особисто С. Петлюра розраховували на співпрацю з поляками в спільній боротьбі проти червоних. Однак польська сторона воліла діяти самостійно, без будь-яких домовленостей з українським командуванням. Лише 12 серпня, коли польські війська зайняли Рівне, українське керівництво отримало офіційне повідомлення про те, що польське командування не має жодних ворожих намірів щодо уряду УНР. Але коли 16 серпня з’єднання 2-го Галицького корпусу й 11-ї дивізії Січових стрільців зайняли Шепетівку, частину міста захопили польські підрозділи, які залишили її лише на категоричну вимогу січового командування. 20 серпня 10-та дивізія СС здобула Новоград-Волинський, але за кілька днів поляки несподівано захопили січові обози, що стало причиною паніки серед стрільців і дозволило більшовикам знову зайняти місто. Зусиллями командування Армії УНР непорозуміння вдалося владнати без кровопролиття. 21 серпня 2-й Галицький корпус здобув Житомир, а 5 вересня Січові стрільці остаточно відкинули червоних від Новоград-Волинського й розгорнули наступ на Коростень.

Найбільші українські військові сили діяли на київському напрямку. 16 серпня 3-й Галицький корпус здобув Калинівку, 18 серпня — Козятин. 1-й Галицький корпус 19 серпня зайняв Бердичів. У боях 24—25 серпня було зламано опір противника під Фастовом і Білою Церквою. Готуючись до оборони Києва, радянське керівництво створило Раду київського укріпленого району. Для зміни на позиціях ненадійних українських радянських військ закликали російські частини. Але всі спроби червоних зупинити наступ групи А. Кравса були безуспішними. Командування Армії УНР телеграфувало в ці дні галицькому командуванню: «Штаб Наддніпрянської армії радіє великим успіхам братерських військ, котрі женуть ворога, що відходить на Київ. Зі свого боку війська й штаб Наддніпрянської армії вживають усіх заходів, щоб забезпечити праве крило головних сил, оперуючих на Київ, маючи на увазі розбити й знищити ворога».

Наступ Армії УНР на східній ділянці фронту розгортався у двох напрямках: Київська група просувалася на Христинівку — Умань, а 3-тя Залізна дивізія мала здобути Бірзулу. Війська Ю. Тютюнника до 21 серпня опанували район Умані — Христинівки, де до них приєдналися повстанські загони. Але найбільш запеклі бої розгорнулися на вапнярському напрямку. 14 серпня війська О. Удовиченка розпочали наступальну операцію, у ході якої спочатку завдали червоним поразки. Але вже 19 серпня 3-тя Залізна дивізія внаслідок ворожого контрнаступу була змушена залишити Крижопіль. Становище врятували 1-ша Стрийська бригада й 9-та Залізнична дивізія, які своєчасно підоспіли на допомогу О. Удовиченку. 20—21 серпня червоних було примушено до відступу. Начальник Штабу головного отамана генерал М. Юнаків указав, що «цей ворожий наступ повинен бути негайно ліквідований».

23—26 серпня військам О. Удовиченка знову довелося витримати важкі бої з більшовиками. Оскільки саме в цей час вглиб Південної України просувалися зі сходу російські білогвардійські війська генерала А. Денікіна, червоні намагалися будь-що відкинути українські частини на захід і прорватися з Херсонщини на північ. Аби захистити вапнярський залізничний вузол, до району Тульчина прибула Волинська група Армії УНР. 26 серпня українські війська перейшли в загальний наступ. У ході запеклих кількаденних боїв українським воякам довелося залишити Крижопіль і Вапнярку. Однак Волинська група ударом на Кодиму завдала червоним нищівної поразки. Прорвавшись у вороже запілля, українські війська захопили кілька тисяч полонених. Не намагаючись більше контратакувати Армію УНР, частини 45-ї радянської дивізії відступили на схід.

Таким чином, українські війська до кінця серпня 1919 р. остаточно зайняли Поділля та значну частину Волині й Київщини. «Війська, упоєні побідами, самі рвалися до бою. Ворог, розбитий по частям, утікав, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно... Тріумф був повний... — згадував ад’ютант головного отамана сотник О. Доценко. — Успіхи на фронті трохи примиряюче вплинули на відносини між представниками Диктатури ЗО УНР і Правительства УНР. Партії насторожилися. Преса в той час стала лагідніше відноситися до Диктатури, і газети були переповнені повідомленнями про успіхи на фронті. Для України було велике свято». З нагоди військових успіхів уряд УНР повідомляв: «Після довгої і впертої боротьби українського народу з російськими окупантами-комуністами наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від більшовицького гніту велику територію України. Уряд Український має певність в тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого робітництва й селянства буде очищена вся територія України».

30 серпня 1919 р. з’єднання армійської групи генерала А. Кравса розгорнули наступ на Київ. На лінії Боярка — Білогородка опір червоних було зламано. У щоденнику Начальної команди Галицької армії так відображено бойові події цього дня: «О 12-й годині 30 хвилин 6-та бригада дійшла до Петропавловської [Борщагівки] і переслідує ворога далі. 5-та бригада в бою з трема ворожими броневиками заняла Крюковщину, лівим крилом посувається на Жуляни, правим крилом заняла Бету, Юрівку, Гатноє і Хутор Монастирський та посувається далі. Ворог ставить ще опір на Волинському Посту з п’яти броневиками. Тут в завзятім бою проломили бригади 1-го корпусу лінію ворожих становищ і осягнули всі цілі наступу, через що оволоділи містом». 30 серпня переможні українські війська увійшли до Києва. М. Капустянський свідчив: «Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська».

Здобуття Києва стало визначною перемогою української зброї. Але скористатися її результатами українським військам не довелося. 31 серпня з лівого берега Дніпра до Києва вступили російські білогвардійські частини. Вбачаючи в денікінцях союзника проти більшовиків, Штаб головного отамана ще раніше наказав військам не виявляти до білих ворожості. Маючи наказ не вступати в збройні сутички з білогвардійцями, частини 3-го Галицького корпусу й 7-ї Запорізької дивізії не змогли перешкодити просуванню денікінців углиб Києва. Замість опору А. Кравс наказав своїм військам «в ім’я загального блага та уникнення братнього кровопролиття між двома народами» залишити місто.

Здача Києва білогвардійцям і поразка спроб здобути Коростень змусили українське командування перейти до оборони. Втрата столиці стала ще й болючим ударом по бойовому духу українських військ. «Значна частина козаків-запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будь-то би зложену згоду з Денікіном, і слово „зрада“ кружляє скрізь... — телеграфував С. Петлюра до Штабу головного отамана після того, як особисто ознайомився з настроєм війська. — Відступ від Києва деморалізуюче вплинув на нашу армію, і коли він буде тягнутись далі, то армії в нас не буде...»

Важким випробуванням для українських військ стали бої з Південною групою 12-ї радянської армії, яка пробивалася із зайнятого білогвардійцями Причорномор’я на північ. Шлях червоних пролягав через Умань — Христинівку, де розташовувалася лише нечисленна Київська група Армії УНР. У середині вересня 1919 р. радянські частини відтіснили війська Ю. Тютюнника на захід. Аби не опинитися відрізаною від основних сил українських армій, група генерала А. Кравса відступила до Козятина. Маневруючи між українськими та білогвардійськими військами, Південна група 12-ї радянської армії прорвалася на Волинь і почала наступ на Житомир. Жорстокі бої 2-го Галицького корпусу з червоними не принесли перемоги українським військам — 17 вересня місто було здано. Згідно з оперативним донесенням, виснажені частини 2-го Галицького корпусу фактично втратили боєздатність: «Корпус цілком нездібний до бою. Фізичне виснаження, брак теплих одягів дається дуже відчувати зимними ночами». Січові стрільці також відступили з-під Коростеня, як повідомляв Є. Коновалець, унаслідок виснаженості.

Кілька днів поспіль війська армійської групи А. Вольфа ще намагалися повернути Житомир і здобути Коростень. Але після невдачі цих спроб операції проти червоних було припинено. Українське командування саме в цей час готувалося до війни з білогвардійцями й уникало ведення бойових дій на два фронти. Наприкінці вересня 1919 р. війська групи А. Вольфа відступили на лінію Шепетівка — Полонне — Бердичів. Водночас радянські частини також припинили бойові дії проти українських військ. Командування червоних перекидало всі свої сили проти білогвардійців, що саме розгорнули наступ на Москву. Учорашні вороги цілковито зосередилися на боротьбі проти нового грізного суперника.