На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Польсько-Український військовий союз і війна проти радянської Росії в 1920 р. ^{(А. Руккас)}

Події, що розгорнулися на теренах України наприкінці 1919 р., зумовили докорінні зміни в українському національно-визвольному русі. Не витримавши прямого збройного зіткнення з російськими більшовиками й білогвардійцями, ізольована в дипломатичній блокаді переможною Антантою, Українська Народна Республіка зазнала відчутної поразки — як військової, так і політичної. Її уряд утратив тоді всі контрольовані території Правобережної України: більшість із них захопили денікінці, район Житомира й Бердичева утримували червоні, а південно-західну частину Поділля разом із Камянцем-Подільським, тимчасовою столицею УНР, за згодою українського уряду зайняли польські війська. Якщо білогвардійці прийшли під гаслами відновлення «єдиної й неподільної Росії», то поляків формально «запросили» самі ж українці. Це дало змогу в умовах польської військової окупації зберегти тут органи цивільної адміністрації та державне майно УНР, а також забезпечити захист прав українського населення.

У другій половині дня 16 листопада 1919 р. до Кам’янця-Подільського на чотирьох автомобілях в’їхав польський розвідувальний патруль, який узяв під охорону всі найважливіші об’єкти (основні сили поляків підійшли наступного дня). Незадовго до цього місто залишили українські військові частини та урядові установи з мінімальною кількістю працівників. Основна ж маса чиновників загальною чисельністю близько 5000 осіб залишилася в Кам’янці-Подільському, оскільки перед евакуацією уряду їх усіх було звільнено зі служби в безтермінову відпустку з виплатою повного грошового утримання до кінця року. Інтереси української сторони в зайнятому польськими військами Кам’янці-Подільському представляв міністр сповідань і ректор місцевого університету професор І. Огієнко, якого спеціально з цією метою 15 листопада 1919 р. було призначено головноуповноваженим уряду УНР.

Свої управлінські функції професор І. Огієнко здійснював за допомогою спеціального комітету, до складу якого входило по одному представникові (референтові) від кожного міністерства та центральної владної установи. Цей комітет мав здебільшого дорадчі повноваження, оскільки всі його постанови набували законної сили й втілювалися в життя лише після згоди головноуповноваженого. Однак у своїх рішеннях і діях професор І. Огієнко не міг бути цілком незалежним, оскільки постійно мусив зважати на думку польської окупаційної адміністрації, котра завдяки військовій силі була реальним господарем у районі Кам’янця-Подільського.

Після того як український уряд був змушений залишити Кам’янець-Подільський, почалася його трагічна «одіссея». Під натиском білогвардійців контрольована українцями територія швидко зменшувалася, ситуація ставала дедалі катастрофічнішою, і наближалася агонія. 29 листопада уряд розмістився в Любарі. Під ударами противника, а ще більше через епідемію тифу розвалювався фронт. На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому за площею районі на південному заході Волинської губернії. Своїми обрисами цей район нагадував трикутник зі сторонами довжиною приблизно 35—40 км, вершинами якого були містечка Любар, Миропіль та Остропіль Новоград-Волинського повіту. Тут Армія УНР опинилася в пастці, адже була звідусіль заблокована значно більшими за чисельністю ворожими силами: більшовиками з північного сходу, поляками з північного заходу й денікінцями з півдня. Саме в цьому «трикутнику смерті» відбувся останній акт її трагедії. Фізично стомлене, голодне, роздягнуте, знекровлене у важких боях, морально пригнічене поразками військо, серед якого лютувала епідемія тифу, швидко втратило свою боєздатність і почало розпадатися. Так, уночі з 2 на 3 грудня 1919 р. отаман О. Волох підняв проти чинного уряду заколот, захопив Державну скарбницю й перейшов на бік червоних. Ці події, за словами прем’єра І. Мазепи, ясно показали, що «ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби».

З метою вироблення плану подальших дій 3 грудня головний отаман С. Петлюра, прем’єр-міністр І. Мазепа та вищі військові начальники обговорили можливість припинення регулярної боротьби й переходу до партизанських методів, для чого армія мала б вирушити в далекий похід білогвардійськими тилами. Наступного дня в Новій Чорториї поблизу Любара С. Петлюра зібрав військову нараду. На ній, окрім самого головного отамана, були присутні хворі на тиф командувач Дієвої армії полковник В. Тютюнник та його начальник штабу полковник Є. Мєшковський, а також п’ятеро начальників дивізій, яких С. Петлюра просив висловити свої думки щодо ідеї партизанського рейду. Голоси фактично розділилися порівну, тому учасники наради домовилися провести необхідні додаткові консультації й за два дні зібратися знову, щоб нарешті ухвалити остаточне рішення. 5 грудня, напередодні другої наради, С. Петлюра спішно виїхав до Варшави, сподіваючись домовитися з поляками про надання допомоги для продовження збройної боротьби. За словами І. Мазепи, він мав насамперед «зберегти міжнародне становище України» та «перевести за кордоном хоч невеликі формування з наших полонених». Перед від’їздом головний отаман призначив новим командувачем Дієвої армії замість смертельно хворого на тиф В. Тютюнника (помер 19 грудня 1919 р.) М. Омеляновича-Павленка, а його заступником — Ю. Тютюнника.

6 грудня в Новій Чорториї відбулася друга й остання нарада, на якій за відсутності С. Петлюри головував прем’єр-міністр І. Мазепа. Після тривалих дискусій її учасники прийняли одноголосне рішення ліквідувати регулярний фронт, а всі боєздатні частини вирядити в далекий партизанський рейд. Це був єдиний вихід, аби врятувати армію від неминучої загибелі в «трикутнику смерті» й зберегти її кадрове ядро до настання весни 1920 р., коли можна було б сподіватися на покращення ситуації й надходження допомоги з-за кордону. Того ж дня реорганізована Дієва армія чисельністю від 5000 до 10 000 вояків виступила у свій героїчний Перший зимовий похід ворожими тилами, що тривав рівно п’ять місяців. Водночас із цим припинив свою роботу український уряд — сім чиновників приєдналися до війська як політичні референти при дивізіях, а міністри та більшість урядовців просто розійшлися «поміж люди», ставши, по суті, приватними особами. Після цього польські війська взяли під контроль район Мирополя — Любара, який доти займала Армія УНР. Поляки інтернували тут близько 8000 здебільшого хворих, поранених і деморалізованих українських вояків, а також захопили рештки запасів українського інтендантства та рухомий залізничний склад, зокрема один панцерний поїзд.

З другої декади грудня 1919 р. військово-політична ситуація в Україні почала змінюватися. Після безуспішного походу на Москву розбиті у важких боях під Орлом білогвардійські війська генерала А. Денікіна швидко відступали в південному напрямку. Замість них прийшла радянська Червона армія. 11 грудня 1919 р. її частини зайняли Полтаву й Харків, 16 грудня — Київ, 30 грудня — Катеринослав, 2 січня 1920 р. — Вінницю, 5 січня — Олександрівськ, 24 січня — Єлисаветград, 3 лютого — Миколаїв і Херсон, а 7 лютого — Одесу. Вибиті з України білогвардійці зуміли закріпитися лише на Кримському півострові. Скориставшись розгромом денікінців, польські війська дещо розширили зону своєї окупації на Поділлі. Наприкінці грудня 1919 р. — на початку січня 1920 р. вони без боїв зайняли залишені білими міста Проскурів, Старокостянтинів, Дунаївці, Ярмолинці та Нова Ушиця.

У цей час український уряд фактично зійшов з арени політичної боротьби як самостійний гравець. З огляду на це він був змушений іти у фарватері політики інших, могутніших учасників. Подальший успіх національно-визвольної боротьби тепер залежав від наявності в уряду УНР сильного союзника. Вірячи в тимчасовість такого становища, українські лідери на чолі з головою Директорії та головним отаманом війська й флоту УНР С. Петлюрою обрали курс на союз із Польщею, спільно з якою сподівались успішно протистояти агресії більшовицької Росії. Такий союз відповідав і геополітичним інтересам частини польської правлячої еліти, передусім начальника Польської держави й верховного головнокомандувача Війська польського Ю. Пілсудського, який був прихильником федералістської концепції в східній політиці Речі Посполитої. Вона передбачала вирішення двоєдиного питання: послаблення Росії, що загрожувала польській незалежності, і залучення до реалізації цієї мети народів, котрі разом із поляками відчували загрозу з боку російського великодержавного імперіалізму та гегемонізму. Фактично Ю. Пілсудський прагнув до національного розчленування Росії й створення під егідою Польщі блоку союзних (тобто залежних) держав-сателітів на просторах між Балтійським і Чорним морями. Завдяки цій буферній зоні Росію було б відсунуто далеко на схід, а Польща ставала б регіональним лідером у Східній Європі. Ключову роль у здійсненні цих планів відводили саме Україні, відділення якої від Росії вберегло б Польщу від експансіоністських зазіхань Москви.

Однак навіть такі досить помірковані погляди Ю. Пілсудського на «українське питання» тоді в Польщі поділяли далеко не всі. На хвилі патріотичного піднесення після здобуття власної незалежності в польському суспільстві домінували відверто шовіністичні настрої. Їхнім основним виразником були національні демократи (ендеки), котрі виступали за мононаціональну польську державу, етнічну однорідності якої збиралися досягти шляхом асиміляції слов’янських меншостей і вигнання євреїв. Ендеки взагалі не вважали українців окремою нацією, говорячи про те, що для стратегічних інтересів Польщі краще піти на компроміс із Росією (байдуже, якою — «білою» чи «червоною») і поділитися з нею українськими землями, яке це вже неодноразово бувало в історії. Таким чином, у геополітичних розрахунках ендецького табору просто не було місця для незалежної України.

Лідер національних демократів Р. Дмовський — головний опонент і конкурент Ю. Пілсудського — нещадно критикував федералістську концепцію, називаючи її політикою слабкості. Він заявляв, що в Польщі на сході просто немає гідних сусідів, з якими можна було б утворити федеративний союз, а тому, аби вижити між Москвою й Берліном, полякам обов’язково треба стати великим народом і збудувати власну потужну державу. Такі ідеї були доволі популярними в тогочасній Речі Посполитій, тому національні демократи та їхні ідейні союзники становили більшість у її тимчасовому парламенті — Установчому Сеймі, якому був підконтрольний начальник держави. Тож Ю. Пілсудський мусив діяти дуже обережно й завчасно не розкривати свої плани щодо України, усвідомлюючи всі ризики укладання польсько-українського союзу, адже будь-який його провал на «східному» напрямку неодмінно спричинив би шквал шаленої критики з боку політичних противників.

Польсько-українські переговори відбувались у Варшаві, де з початку жовтня 1919 р. перебувала дипломатична місія УНР під проводом міністра юстиції та керівника Міністерства закордонних справ А. Лівицького. З огляду на внутрішньополітичну кон’юнктуру головний натхненник союзу з українцями Ю. Пілсудський безпосередньої участі в розмовах не брав, делегувавши для цього кількох своїх довірених осіб — кадрових дипломатів із Міністерства закордонних справ. Попри спільність інтересів, швидко досягти порозуміння сторонам було непросто. Дуже гостро стояло питання кордонів між двома державами, а передусім приналежності Східної Галичини, окупованої польськими військами. Поляки категорично — якщо не ультимативно — вимагали від українських партнерів відмовитися від будь-яких прав і претензій на цю територію.

Головним завданням, із яким українська місія прибула до Варшави, було розгортання співпраці з поляками в боротьбі проти більшовиків. При цьому необхідною передумовою мало б стати зобов’язання польської сторони не надавати підтримки денікінцям. Члени місії повинні були уникати відкритого обговорення питання кордонів, погоджуючись максимум на відмову від Холмщини й Підляшшя, однак за умови, що остаточне рішення залишатиметься за майбутнім установчим парламентом УНР. Водночас, згідно з урядовими інструкціями, українським дипломатам було категорично заборонено провадити розмови стосовно зміни статусу Східної Галичини, указуючи полякам, що це питання лежить винятково в компетенції Паризької мирної конференції. Таким чином під час переговорів дипломатична місія УНР мала обстоювати доволі чітку позицію.

Незважаючи на серйозні розбіжності в поглядах, 28 жовтня сторони почали офіційні перемовини. Делегація УНР виступила із заявою, у якій було викладено основні українські вимоги. Це зумовило гостру реакцію поляків, котрі в категоричній формі заявили, що бажають розмовляти з українцями на рівних, але з урахуванням реального стану речей, натякаючи таким чином на невизнання УНР Антантою й проблеми на фронті. Тому поляки почали вимагати, аби замість підписання двосторонньої угоди українська сторона спочатку виступила з односторонньою декларацією, котра мала засвідчити її політичну зрілість і готовність до компромісу. У провалі переговорів, які зайшли в глухий кут, поляки відкрито звинуватили українську делегацію, котра, на їхню думку, зайняла непоступливу й неадекватну ситуації позицію.

Певний прогрес у переговорах намітився наприкінці листопада 1919 р., коли обидві сторони погодилися нарешті піти на взаємні поступки. До цього їх підштовхнуло кілька важливих подій. Як відомо, 17 листопада частини Галицької армії перейшли на бік денікінців, а 21 листопада Паризька мирна конференція ухвалила невигідне для поляків рішення щодо подальшої долі Східної Галичини: передати її Речі Посполитій, але через 25 років провести там плебісцит щодо подальшої долі краю. На позитивні результати цього плебісциту поляки не сподівалися з огляду на відчутну перевагу українського населення на цих землях. Фактична зрада Галицької армії розв’язувала руки делегації УНР, а рішення Антанти змушувало поляків шукати шляхи для мотивованого його невиконання, тому угода з місією УНР була б для них найкращим виходом із ситуації. Окрім того, відсутність угоди з українцями не дозволяла Ю. Пілсудському розпочати найближчим часом реалізацію своєї «східної» політики.

За таких умов 24 листопада відбулася зустріч А. Лівицького з польськими дипломатами, які вимагали прийняття їхніх вимог, погрожуючи скасувати перемир’я й відновити бойові дії проти Армії УНР, не візувати українські паспорти й перекрити транзит через польську територію всіх коштів і вантажів, які йшли з Європи до України. Це був неприкритий диктат, і голова української делегації був змушений скоритися. Після консультацій із провідними українськими політиками, незважаючи на протести галичан, 2 грудня 1919 р. А. Лівицький виступив з односторонньою декларацією, на якій весь час наполягали поляки. Згідно з цим документом, уряд УНР брав на себе низку важливих зобов’язань. Він офіційно погоджувався на встановлення кордону з Польщею вздовж Збруча та через північно-західні райони Волині й обіцяв таке: 1) надати польській меншині в Україні національно-культурну автономію; 2) відкласти вирішення аграрного питання до скликання українського установчого парламенту та не чіпати маєтки польських землевласників; 3) встановити з Польщею економічно-господарські стосунки «на засадах взаємності й обміну послугами у сфері транзиту через свою територію». В обмін на це український уряд просив у поляків: 1) визнати незалежність УНР і сприяти її визнанню іншими країнами; 2) звільнити всіх ув’язнених, заарештованих, інтернованих і конфінованих[4] українців; 3) надати УНР військову допомогу в боротьбі з її ворогами зброєю, боєприпасами, спорядженням, уніформою та іншими військовими матеріалами; 4) дозволити транзит через Польщу українців-полонених із європейських країн, а також грошей, військових матеріалів та іншого державного майна УНР.

Декларація А. Лівицького спричинила гостру реакцію з боку галичан-членів української дипломатичної місії, які негайно вийшли з її складу, заявивши про денонсацію Акту Злуки між УНР і ЗУНР. Проте на тлі катастрофічного розвитку подій в Україні цей демарш не похитнув прагнення С. Петлюри досягти порозуміння з поляками й отримати від них допомогу для порятунку української держави.

Польська сторона схвально відгукнулася про українську декларацію, але припинила офіційні переговори більш ніж на три місяці через обставини як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного характеру. Головною внутрішньополітичною причиною був потужний опір «східній» політиці Ю. Пілсудського, котрий чинили національні демократи, які швидше погоджувалися піти на примирення з Росією, ніж визнати незалежність України. А на міжнародній арені Польща не наважувалася дратувати всесильну Антанту, яка вперто підтримувала білогвардійців із їхньою концепцією «єдиної й неподільної» Росії. Однак попри те, що в офіційних польсько-українських переговорах настала довгочасна пауза, двосторонні контакти тривали й надалі, тільки з дипломатичної площини вони перейшли у військову, набувши при цьому більш конкретного, практичного й продуктивного характеру.

Новий імпульс польсько-українським відносинам дав приїзд до Варшави С. Петлюри. 7 грудня головний отаман прибув до польської столиці й за кілька днів мав тривалу розмову тет-а-тет із Ю. Пілсудським. Обидва державні діячі обговорили плани подальшої спільної боротьби проти більшовиків.

Основною темою польсько-українських переговорів у військовій сфері була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах для полонених та інтернованих. Уряд УНР втратив на той час власну територію, а отже, і мобілізаційну базу; про долю вояків, котрі під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка рушили в далекий партизанський рейд ворожими тилами, тривалий час нічого не було відомо. У такій скрутній ситуації, коли збройних сил уже фактично не було, доводилося звертатися по «зарубіжні» ресурси, адже поза межами України в різних європейських країнах іще з часів Першої світової війни перебували сотні тисяч полонених та інтернованих вояків-українців. Однак унаслідок дипломатичної ізоляції уряд УНР міг реально розраховувати лише на тих солдатів, які перебували на території Польщі. Саме вони ставали єдиним джерелом людського поповнення, необхідним для відновлення боєздатної армії — головного аргументу для продовження боротьби за незалежність України.

Наприкінці 1919 р. у польських таборах перебувало до 15 000 українських вояків. На відміну від інших країн, де контингент полонених українців становили здебільшого солдати колишніх російської та австро-угорської армій, у Польщі перебували бійці саме українських збройних формувань: близько 10 000 старшин і козаків Армії УНР та декілька тисяч бійців Галицької армії. Вони вирізнялися більшим патріотизмом та готовністю боротися за визволення рідної землі й створення власної незалежної держави. Щоправда, далеко не всі з полонених бажали встати під знамена С. Петлюри. Найбільш опозиційно були налаштовані галичани, які вороже ставилися до уряду УНР через задекларовану ним готовність визнати польську окупацію Їхньої малої батьківщини. Однак переважна більшість вояків усе ж таки була готова поповнити лави Армії УНР. Окрім того, наприкінці лютого 1920 р. у польських таборах для інтернованих з’явилося близько 20 000 білогвардійців з армії генерала М. Брєдова. Серед них було чимало українців, яких після перевірки та ідеологічної обробки теж планували залучити до служби в Армії УНР.

Власне, на ці людські ресурси в польських таборах і розраховував головний отаман С. Петлюра. Він сподівався вже найближчим часом розпочати організацію на території Польщі власних військових частин із полонених та інтернованих українців. 30 грудня С. Петлюра писав послові УНР у Швейцарії М. Васильку про успішне просування відповідних переговорів із поляками. Наслідком цих перемов стала спеціальна нарада, що відбулася 2 січня 1920 р. у Військовому міністерстві Речі Посполитої. На ній було врегульовано юридичний статус українських вояків, котрі перебували на території Польщі. Відтепер їх сприймали як «військових осіб сторонньої заприязненої держави» і мали ставитися доброзичливо та прихильно, як до «братів за зброєю». Центром формування українського війська було призначено Ланцут, де табір для полонених перетворили на збірний пункт, постачання якого усім необхідним брало на себе польське Військове міністерство. З початку лютого 1920 р. у ланцутському збірному пункті розгорнулося формування української 1-ї (з 21 березня — 6-ї) стрілецької дивізії, яку очолив полковник М. Безручко. Невдовзі роботу з організації з’єднання перенесли до Бреста-Литовського, де було засновано спеціальне представництво (експозитуру) польського Військового міністерства, яке займалося постачанням українських відділів усім необхідним майном. Очолював його капітан Ю. Ульрих.

Приблизно в той самий час в окупованому польськими військами Кам’янці-Подільському формувалася 4-та стрілецька бригада, а на території фактично «нічийних» тоді Могилівського та Ямпільського повітів — окрема стрілецька бригада. 20 березня 1920 р. обидві бригади було зведено в дивізію під проводом полковника О. Удовиченка. Первісно їй було присвоєно 2-й порядковий номер, а 25 травня для збереження історичних традицій дивізію було перейменовано на 3-тю Залізну. В оперативному відношенні вона підпорядковувалася спочатку командирові польської 18-ї піхотної дивізії генералові Ф. Крайовському, а з 2 червня — командирові 12-ї піхотної дивізії полковникові М. Янушайтісу. Польська сторона обіцяла взяти на себе забезпечення українців зброєю, боєприпасами, технічними засобами, одягом та іншим військовим майном.

Наприкінці березня 1920 р. до 2-ї стрілецької дивізії прибув представник Верховного головнокомандування Війська польського підпоручик Фаренгольц, який мав визначити її матеріальні потреби та бойову вартість для подальшого використання на фронті. Результати поїздки були позитивними. Українське з’єднання справило на польського офіцера гарне враження. Після цього Верховне головнокомандування наказало забезпечувати частини полковника О. Удовиченка за рахунок місцевих запасів польської 18-ї піхотної дивізії та 6-ї армії. Однак із різних суто бюрократичних причин перші невеликі партії зброї надійшли лише на початку травня 1920 р.

На початку 1920 р. військово-політична ситуація в Росії змінилася: у громадянській війні відбувся вирішальний перелом на корить червоних. Більшовикам вдалося втримати владу й розбити своїх основних ворогів із білого табору практично по всьому периметру фронтів. Останнім серйозним противником для червоних залишалася Польща. З нею вони ще з лютого 1919 р. вели неоголошену, але від того не менш кровопролитну війну. Радянсько-польський фронт простягнувся майже на 1000 км від Західної Двіни до Дністра. Під контролем поляків були Віденська, Мінська, Гродненська, а також значні частини Волинської й Подільської губерній. У вересні 1919 р. активні бойові дії тут припинилися. Ю. Пілсудський загальмував наступ своїх військ. Цим він об’єктивно допоміг червоним, котрі дістали можливість сконцентрувати сили для боротьби з білогвардійськими військами генерала А. Денікіна, що рвалися тоді до Москви. Рішення польського лідера було продиктоване прагненням не допустити реставрації монархічного режиму в Росії та відновлення «єдиної й неподільної» імперії, оскільки це автоматично поклало б край його великодержавним планам на сході Європи, адже генерал А. Денікін визнавав незалежну Польщу лише в її етнічних межах, тобто до лінії Західного Бугу.

Зупинивши наступ на більшовиків, поляки погодилися на переговори з ними. Опинившись у надзвичайно скрутній ситуації й прагнучи уникнути війни на два фронти, Москва була готова піти на великі поступки Варшаві: віддати всі зайняті польськими військами землі.

Однак жодна з альтернатив — військовий союз з А. Денікіним чи привабливий мир із В. Леніним — не задовольняла Ю. Пілсудського з його грандіозними проектами перебудови Східної Європи. У першому випадку доля східних земель Речі Посполитої й польсько-російського розмежування перебувала б цілковито в руках Антанти, протеже якої був А. Денікін. Другий варіант обмежував ініціативу Ю. Пілсудського й не давав можливості реалізувати його широкомасштабні федеративні плани, адже після укладення миру радянську Росію було б лише територіально обмежено, але не послаблено — вона зберегла б за собою економічно розвинуті райони України, які були ключовим елементом усієї «східної» політики лідера Речі Посполитої. Таким чином, голова Польської держави постав перед складною дилемою: кого з двох потенційних противників підтримати сьогодні, щоб завтра зустрітися з ним у фінальному протистоянні. Вибір було зроблено на користь більшовиків. Мир, а тим більше співпраця з ними, на думку Ю. Пілсудського, означали б те, що польську справу до кінця не доведено й що свою цивілізаційну місію на Сході Європи Польща не виконала. У власних силах Ю. Пілсудський абсолютно не сумнівався, постійно заявляючи, що зможе легко розбити радянські війська, боєздатність яких уважав украй низькою.

Генеральної битви прагнули й більшовики, котрі сподівалися «через труп білої Польщі» дійти до своєї заповітної мрії — світової революції, аби «на багнетах понести щастя і мир трудящому людству». За словами відомого радянського воєначальника М. Тухачевського, польська кампанія мала б стати «з’єднувальною ланкою між революцією Жовтневою й революцією західноєвропейською». Тож у Москви плани були ще більш грандіозними, ніж у Варшави. Для їх реалізації наприкінці зими 1920 р. радянське командування почало активні воєнні приготування, перекидаючи на захід нові дивізії, зняті з інших, щойно ліквідованих фронтів громадянської війни. Те саме робили й поляки. На цьому тлі тривали дипломатичні перемовини, які обидві сторони використовували лише як інформаційне прикриття, аби виграти час і ввести противника в оману.

Уже в середині березня на підставі радіоперехоплення оперативних депеш радянських частин в Україні, які поляки навчилися дешифрувати, було зроблено висновок про те, що червоні готуються до наступу на українському секторі фронту. Це зміцнило задум Ю. Пілсудського завдати саме там превентивного удару. До того ж протистояння з більшовиками відповідало його політичним планам, пов’язаним із відбудовою незалежної УНР на чолі із С. Петлюрою як першим кроком до реалізації федеративної концепції.

17 квітня 1920 р. Ю. Пілсудський видав наказ № 2800/III, за яким польські війська в Україні мали розпочати оперативне розгортання, зайняти вихідні позиції й завершити останні приготування до рішучого наступу. Метою майбутньої операції був розгром радянських військ на Поділлі та Волині й вихід на лінію Дніпра. Того самого дня Ю. Пілсудський видав іще один важливий документ — «Оперативну диспозицію щодо наступу на Україні» № 2801/III, у якій наказав почати наступ 25 квітня й поставив перед окремими арміями, групами й тактичними з’єднаннями конкретні бойові завдання.

Одночасно з військовими приготуваннями здійснювали й політичне забезпечення майбутньої операції в Україні, аби надати їй «привабливої» форми, представити поляків як союзників українців і таким чином уникнути можливих звинувачень в експансіонізмі та загарбництві. Для цього у Варшаві знову згадали про дипломатичну місію УНР, з якою ще на початку грудня 1919 р., після її односторонньої капітулянтської декларації, було перервано офіційні перемови й відкладено підписання союзного договору на невизначений термін. Тепер же такий документ був украй потрібен.

Переговори відновилися 11 березня 1920 р. але знову просувалися досить важко. Основних підстав для суперечностей було дві. По-перше, дипломати не могли дійти згоди щодо лінії майбутнього кордону між Україною й Польщею на Волині. Польська сторона тепер вимагала ледь не половину території колишньої Волинської губернії, тоді як українська делегація погоджувалася віддати лише три північно-західні повіти, що вже задекларувала раніше. По-друге, поляки були згодні допомогти УНР військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків тільки Правобережну Україну до Дніпра, що, звісно, аж ніяк не влаштовувало українську сторону. Свою позицію в цьому питанні польські дипломати аргументували тим, що з формальної точки зору вони можуть вирішувати долю лише тих земель, які до 1772 р. входили до складу першої Речі Посполитої. Лівобережна Україна, як відомо, перебувала в той час під владою царської Росії, а отже, ніяких юридичних прав на неї Варшава нібито не мала й чужими територіями розпоряджатися не могла.

Толова Директорії УНР С. Петлюра, розуміючи всю складність ситуації, був готовий піти на значні територіальні поступки. Головним для нього було укласти союз із поляками й отримати від них військову допомогу, таку необхідну для відновлення збройної боротьби проти більшовиків за незалежну Україну, хай навіть уже в скорочених кордонах. Щодо цього в листі від 15 березня до прем’єра І. Мазепи він писав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну: 5 повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Лубенський, Рівненський і частину Кременецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтрому можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти — сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці».

Договір із Польщею фактично виводив Україну з дипломатичного вакууму, який створили довкола неї західні держави. Окрім того, спільний антирадянський фронт двох держав став би надійним захисним бар’єром від експансіоністських амбіцій Кремля, гарантом європейської безпеки та стабільності. С. Петлюра добре усвідомлював усе це, тому, попри негативні стереотипи минулого, рішучо підтримував польсько-українське порозуміння, про що наприкінці березня 1920 р. писав військовому міністрові полковникові В. Сальському: «Ми — Польща і Україна — повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь у минулому для сучасного реального політика не є аргумент. Нові відносини вимагають і з боку польського коректив до минулого, і життєвий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну. Ті українські діячі, що штовхають нас в обійми російської федерації, є люди без перспективи державної, не вміють вони піднятись вище інтересів та болів сьогоднішнього дня, і через це вони кепські політики, а робота їх шкідлива для України». Аналогічні думки викладені в листі С. Петлюри від 21 березня 1920 р. до члена Директорії УНР Ф. Швеця: «Без порозуміння з Польщею ми не можемо відновити нашого державного життя. І як би нас не лаяли, як би не гавкали на нашу адресу, це порозуміння в ім’я державних інтересів мусить статись. Маю надію, що швидко і станеться, і тоді поляки примушені будуть змінити свою політику на Волині та Поділлю».

Перші три тижні польсько-українських переговорів минули в безрезультатних розмовах. Дедалі очевиднішим ставало те, що скоро досягти компромісу не вдасться. Час же працював проти поляків, які вже почали активні приготування до наступу на Україну. Таким чином, польська делегація опинилася в певному цейтноті, тому, аби швидко досягти бажаного для себе результату, вона відкинула дипломатичну толерантність і почала говорити з українськими партнерами мовою ультиматуму. З квітня поляки висунули свій проект майбутньої політичної угоди, основні положення якого зводилися до такого:

1. Польща лише де-факто визнає Директорію УНР на чолі із С. Петлюрою як тимчасовий уряд й обіцяє допомогти йому визволити тільки Правобережжя не далі кордонів Першої Речі Посполитої 1772 р., де впродовж 6 місяців український уряд має скликати установчий парламент, якому передасть усю повноту владу.

2. Польща залишає за собою Східну Галичину та 7 із 12 повітів Волинської губернії (Володимир-Волинський, Луцький, Ковельський, Лубенський, Кременецький, Острозький і Рівненський).

3. Кордон між Польщею та УНР на півночі проходитиме вздовж колишнього адміністративного кордону Мінської губернії, залишаючи гирло Прип’яті на українському боці.

4. Українська сторона зобов’язується в односторонньому порядку не підписувати жодних угод на шкоду польським інтересам, а також не провадити сепаратних переговорів і не укладати миру з більшовиками без порозуміння з поляками.

5. Польській національній громаді в Україні й українській національній громаді в Польщі гарантуватимуться рівні автономні права.

6. Інтегральною частиною політичного договору мають стати дві додаткові угоди: господарська (регулюватиме торговельно-економічні відносини та гарантуватиме вигідне для польських землевласників розв’язання аграрного питання в Україні) і військова (визначатиме механізми й обсяг співпраці армій двох держав у боротьбі проти спільного ворога).

7. Угода має цілком таємний характер, жоден її пункт не підлягає розголошенню.

Свій проект польська делегація підкріпила категоричною вимогою: упродовж чотирьох днів дати чітку відповідь — або визнати документ цілком, або так само його відкинути. Це був неприхований диктат, тож українська делегація відмовилася приймати польський варіант договору. Найбільше обурили українських дипломатів мінімальні зобов’язання, які брала на себе польська сторона, та її занадто великі територіальні амбіції.

13 квітня польсько-українські переговори перервалися. Наступного дня А. Лівицький у супроводі польського офіцера, — капітана В. Славека,— який був довіреною особою Ю. Пілсудського, терміново виїхав до Кам’янця-Подільського. Там їм вдалося переконати більшість членів українського уряду та керівників політичних партій санкціонувати підписання договору з поляками на запропонованих умовах. Перерва в офіційних переговорах не зупинила інтенсивних закулісних розмов, що надалі точилися у Варшаві.

17 квітня, у той самий день, коли Ю. Пілсудський підписав наказ про наступ своїх військ на Україну, делегації УНР було вручено новий, дещо виправлений варіант договору, який знову зумовив негативну реакцію українських дипломатів. Проте на тривалі дискусії вже не залишалося часу, адже наступ мав початися рівно за тиждень, тож поляки погодилися на нові, щоправда, незначні поступки. 21 квітня відбулося фінальне засідання, під час якого делегати збиралися підписати узгоджений текст політичної угоди. Однак знову спалахнули гарячі дискусії, тож лише пізно вночі сторони нарешті уклали багатостраждальну угоду, відому в історіографії як пакт Пілсудського — Петлюри, хоча свої підписи під ним поставили заступник міністра закордонних справ Польщі Я. Домбський та міністр закордонних справ УНР А. Лівицький.

Основні положення цього документа були такі:

1. Польща безумовно визнає незалежність України на чолі з головою Директорії УНР С. Петлюрою як носієм законної верховної влади.

2. До Польщі переходять Східна Галичина та Західна Волинь без Острозького та східної частини Кременецького повіту; при цьому остаточна приналежність Лубенського, Рівненського й західної частини Кременецького повіту визначатиметься пізніше (поляки розглядали можливість обміняти ці території на Кам’янець-Подільський та довколишні райони).

3. Північний кордон між Польщею та УНР залишається в основному незмінним, за винятком гирла річки Прип’яті, яке переходить до Польщі.

4. Польща відмовляється від усіх своїх історичних прав і претензій на Правобережну Україну, котра до 1772 р. перебувала в межах Першої Речі Посполитої.

5. Як український уряд, так і польський взаємно зобов’язуються не укладати жодних міжнародних договорів, котрі могли б шкодити інтересам один одного.

6. Польській національній громаді в Україні й українській національній громаді в Польщі гарантуватимуть рівні автономні права.

7. У майбутньому будуть підписані ще два польсько-українські документи: військова конвенція, що увійде до складу політичного договору, та окрема торговельно-економічна угода. До скликання установчого парламенту, який має розв’язати аграрне питання в Україні, правове становище польських землевласників визначатиметься на підставі взаємного порозуміння між урядами двох країн.

8. Політична угода є цілком таємним документом, окрім першого пункту, у якому йдеться про визнання Польщею незалежності України.

Незважаючи на те що українській делегації вдалося-таки домогтися від Речі Посполитої цілої низки поступок (безумовне визнання незалежності УНР та офіційне оголошення цього факту; зменшення «волинських» претензій поляків; зобов’язання не укладати договори всупереч інтересам України), політичний договір було створено під диктатом Варшави, яка скористалася складним військово-політичним становищем УНР. За договором, Україна виступала як «молодший» партнер. Це стає очевидним уже в першій статті, де немає обопільного визнання сторін, що уклали угоду. Окрім того, поляки визнали Директорію УНР як верховний орган влади, але тільки під проводом С. Петлюри. Проте, якби він помер або з різних причин відмовився від своєї посади, це могло стати причиною відмови від визнання Директорії на чолі вже з іншою людиною. Також уряд Речі Посполитої брав на себе роль захисника інтересів великих польських землевласників в Україні, фактично втручаючись таким чином у внутрішні справи УНР. Аби забезпечити такий контроль, Варшава домоглася включення до складу нового українського уряду двох своїх ставлеників, які обійняли ключові посади: С. Стемповський став міністром землеробства, а Г. Юзевський — заступником міністра внутрішніх справ. Варто зазначити, що міністерські призначення двох поляків початково навіть планували закріпити в політичному договорі.

Пакт Пілсудського — Петлюри спричинив бурхливу реакцію значної частини польського суспільства. Критичні голоси на його адресу лунали звідусіль. Найгостріше реагували праві — національні демократи. У пресі та з парламентської трибуни вони звинувачували уряд у проведенні власної зовнішньої політики за спиною сейму, вимагали оприлюднення повного тексту угоди з УНР, лякали населення провокаційними й демагогічними заявами про те, що за задоволення геополітичних «наполеонівських» амбіцій купки безвідповідальних політиків розплачуватися доведеться простим полякам, які тепер будуть помирати за Україну, за чужі для них інтереси. Ця галаслива кампанія критики мала свої наслідки. Попри те, що профільна парламентська комісія підтримала дії уряду, до ратифікації договору в сеймі, на що розраховував Ю. Пілсудський, справа не дійшла.

З українського боку також було чимало незадоволених. Широке коло політиків, зокрема ті, хто раніше був лояльним до С. Петлюри, наприклад прем’єр І. Мазепа, висловлювалося щодо такої угоди досить критично. Її категорично відкидали й гостро засуджували всі галицькі українці, а також прихильники соборності українських земель. Подібну позицію займала й більшість офіційних представників УНР за кордоном. Брак широкої підтримки й позитивного сприйняття суттєво знижували політичну вартість польсько-українського порозуміння 1920 р.

Після укладання політичного договору потрібно було підписати військову конвенцію. З цим документом особливих проблем не виникло. Уже за три дні, 24 квітня, його було підписано. Від імені українського уряду це зробили генерал В. Сінклер і підполковник М. Дідковський, а від імені польського Військового міністерства — нещодавно підвищений до рангу майора В. Славек і капітан В. Єнджеєвич.

Конвенція містила 17 статей, у яких визначались основні умови двостороннього співробітництва у військовій сфері. Так, під час майбутнього виступу обох союзних армій проти більшовиків на Правобережній Україні загальне оперативне керівництво мало здійснювати польське командування. Українська сторона зобов’язувалася на своїй території повністю забезпечувати польські війська продуктами харчування й фуражем, зокрема м’ясом, салом, борошном, збіжжям, крупами, картоплею, цукром, вівсом, сіном, соломою тощо. На період ведення воєнних дій залізничний транспорт в Україні мав перебувати під контролем польського командування. Усі трофеї, окрім здобутих у бою панцерних поїздів та інших транспортних засобів, уважали власністю Української держави. Після виконання «загального плану спільної акції» й за пропозицією однієї зі сторін польські війська мали повернутися додому. Окрім того, поляки пообіцяли надати українцям зброю, боєприпаси, спорядження, одяг та інше військове майно в кількості, достатній для організації трьох повноцінних піхотних дивізій.

Уже наступного дня після підписання військової конвенції, згідно з планом, розпочався наступ польських військ на Україну, у якому взяли участь і українські формування. З цього приводу голова Директорії УНР С. Петлюра звернувся до українського народу з такою відозвою: «Народе України! Тяжкий історичний шлях випав на твою долю. Ось уже три роки змагаєшся ти запанувати в своїй Республіці, здобути собі волю, рівність і непідлеглість, борючись з червоними імперіалістами — більшовиками. Ти поніс величезні жертви на полі брані... Три роки ти боровся один, забутий усіма народами світу... Тепер одбувається велика переміна... Польський народ в лиці свого Начальника Держави і Начального Вождя Військ Ю. Пілсудського, свого правительства признав самостійність твоєї Республіки і твою державну незалежність... Польська Республіка стала на реальний шлях допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з московськими більшовиками-окупантами, давши змогу частинам її армії формуватися в себе, і ця армія теж іде битися з ворогами України. Але тепер українська армія буде битися не одна, а разом з армією дружньої нам Республіки Польської проти червоних імперіалістів, які загрожують також і вільному життю польського народу. Між правительствами Республік Української і Польської заключений військовий договір, на підставі якого польські війська прийдуть разом з українськими на терен український як союзники проти одного ворога, а по закінченню боротьби з більшовиками польські війська будуть негайно одведені в межі своєї Республіки».

Своєю чергою, польський державний і військовий лідер Ю. Пілсудський теж видав відозву до українського народу, у якій запевняв, що польське військо йде в Україну задля того, щоб допомогти її народу в боротьбі за державну самостійність. «Разом із польським військом, — ішлося далі в документі, — на Україну повертають ряди відважних її синів під командою Головного Отамана Симона Петлюри, які в Річі Посполитій Польській знайшли притулок і допомогу в найтяжчі дні життя українського народу». Наприкінці свого звернення Ю. Пілсудський висловлював упевненість у тому, що «український народ напружить усі свої сили, щоби при допомозі Речі Посполитої Польської вибороти собі волю й забезпечити плодородними землями своєї батьківщини щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до мирної праці». Заяви двох лідерів могли стати поворотним пунктом у розвитку польсько-українських відносин, але негативні стереотипи минулого виявилися, на жаль, сильнішими.

Паралельно з дипломатичними переговорами з делегацією УНР відбувалося інтенсивне розгортання ударного угрупування польських військ в Україні. Позиції від Овруча до Новограда-Волинського займала польська 3-тя армія. Очолив її особисто Ю. Пілсудський, бажаючи таким чином, як він сам пізніше писав, «особистим досвідом справдити свої думки, не обтяжуючи надмірними <...> вимогами нікого з підлеглих». До складу 3-ї армії увійшли 1-ша піхотна дивізія легіонів, 1-ша гірська бригада, 5-та й 7-ма кавалерійські бригади, окремий 41-й піхотний полк, група важкої артилерії (7 батарей), рота танків, панцерний поїзд, 3 взводи панцерних автомобілів, 6 авіаційних ескадрилій, інші частини й підрозділи. Окрім того, від сусідньої 2-ї армії під командування Ю. Пілсудського перейшли 4- та й 7-ма піхотні дивізії та 3-тя й 4-та кавалерійські бригади.

У межах 3-ї армії вказані сили було зведено у дві оперативні групи та кавалерійську дивізію; одна піхотна дивізія мала діяти самостійно. У північному секторі фронту, упираючись лівим флангом у Прип’ять, уздовж річки Словечна стояла група полковника Ю. Рибака (1-ша гірська бригада, 41-й піхотний полк і 7-ма кавалерійська бригада). Далі на південь уздовж річки Уборть розміщувалась окрема 4-та піхотна дивізія, яка прикривала залізницю Сарни — Коростень — Київ. Нижче від неї над річкою Случ, у районі Новограда-Волинського, зосереджувалися війська оперативної групи генерала Е. Ридза-Сміґлого (1-ша й 7-ма піхотні дивізії, 3-тя кавалерійська бригада, група важкої артилерії). Нарешті, у трикутнику між Новоградом-Волинським, Баранівкою й Корцем перебувала зведена кавалерійська дивізія генерала Я. Ромера (4-та й 5-та кавалерійські бригади), штаб якої містився в селі Смолдирів.

Провідною ідеєю оперативного плану Ю. Пілсудського був нищівний і цілковитий розгром противника в східній частині Волині, у районі Коростеня, Житомира й Бердичева, та швидкий вихід польських військ на лінію Дніпра й підступи до Києва. Водночас червоних планували лише витіснити з Поділля в східному й південно-східному напрямках, відклавши їх остаточну поразку на певний час. Штаб верховного головнокомандувача розробив детальний план тільки першого етапу операції, оскільки її можливий розвиток спрогнозувати було досить важко. Одним із варіантів продовження за умови успішної реалізації поставлених завдань могло стати перекидання основних сил на південну ділянку фронту й наступ. Можливим також був перехід на українському фронті до стратегічної оборони й закріплення здобутих кордонів з одночасною активізацією наступальних зусиль у Білорусі. У цьому контексті багато залежало від дій українських союзників та від уміння С. Петлюри швидко відродити працездатний державний апарат і боєздатну армію, на плечі яких можна було б перекласти важливі завдання військового характеру.

Загалом маршал Ю. Пілсудський прагнув передусім завдати противникові максимально важкої воєнної поразки, а не просто захопити нові території й розширити зону польської окупації в Україні. Польські війська не мали наміру довго перебувати на Правобережжі, що було чітко визначено в наказі Верховного головнокомандування від 8 травня 1920 р.: «У польському інтересі є якнайшвидший вивід власних військ із зайнятих теренів і встановлення добросусідських стосунків із новоутвореною Українською державою, аби таким чином забезпечити значну частину свого східного кордону від безпосередньої небезпеки з боку більшовицьких військ. Польська окупація України має бути розрахованою не на роки, а на місяці. Чим швидше буде створено регулярне українське військо, чим швидше вийде воно на фронт, аби продовжити звільнення української землі з-під більшовицького ярма, тим у більш вигідному становищі опиниться Польська держава».

Головна роль у майбутній операції була відведена 3-й армії, якою командував сам Ю. Пілсудський. Планували, що потужним ударом група генерала Е. Ридза-Сміґлого зламає оборону противника під Новоградом-Волинським і до кінця першого дня наступу (у крайньому разі — уранці другого) захопить Житомир. В утворений таким чином пролом мала увійти кавалерійська дивізія генерала Я. Ромера, котра швидким і несподіваним рейдом і повинна була взяти Козятин і тим самим відрізати основні транспортні комунікації. Водночас на північній ділянці фронту 4-та дивізія мала зайняти Коростень, піхота групи полковника Ю. Рибака — захопити Овруч, а кіннота групи — глибоким обхідним маневром зайти в тил угруповання противника, відвоювати Малин та мости через річку Тетерів, відрізавши ворогові шлях відступу на Київ. Таким чином, Ю. Пілсудський сподівався завдати червоним нищівної поразки в трикутнику Новоград-Волинський — Коростень — Житомир і відкрити собі шлях на Київ.

З півдня 3-тю армію підгримувала 2-га армія генерала А. Лістовського, котра своїми основними силами мала наступати на Бердичів, паралельно до напрямку головного удару. Щоправда, після перегрупування в складі армії залишилося тільки дві (13-та й 15-та) дивізії, зосереджені вздовж залізниці Шепетівка — Бердичів. Втрату двох інших з’єднань, що перейшли під командування Ю. Пілсудського, мало б частково компенсувати виділення генералові А. Лістовському української 6-ї стрілецької дивізії полковника М. Безручка, але вона на той час щойно виїхала з Бреста-Литовського після завершення першого етапу формування.

Від Летичева до Дністра позиції займала 6-та армія генерала В. Івашкевича, до складу якої входили три (5-та, 12-та й 18-та) піхотні дивізії. У своєму секторі фронту вона мала максимально скувати сили противника, енергійно тиснути на нього й переслідувати в разі відступу, маючи на меті зайняти Вінницю й Жмеринку. У розпорядженні польського командарма була українська 2-га стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка, якій було виділено спокійну ділянку на південному фланзі, над самим берегом Дністра.

Таким чином, до наступу проти радянських військ в Україні було залучено три польські армії, у складі яких перебувало 35 піхотних полків, 14 кавалерійських полків і 10 ескадронів дивізійної кавалерії, 105 артилерійських батарей, 32 підрозділи інженерних військ різного призначення, 60 підрозділів військ зв’язку різного призначення, 8 панцерних поїздів, 3 залізничні батальйони, 4 підрозділи бронетанкових військ, 9 авіаційних ескадрилей, 18 етапних батальйонів, а також інші військові частини, підрозділи та установи. На українському фронті зосереджувалося понад 40 % усієї польської піхоти, 65 % кавалерії та інженерних військ, близько 50 % артилерії, військової авіації, бронетанкових військ та військ зв’язку, 30—40 % панцерних поїздів. Це свідчить про те, що Ю. Пілсудський планував швидку наступальну операцію, у якій важливу роль відводив кавалерії. Також він готувався до зустрічі із сильно укріпленою обороною противника на великих водних перешкодах, для чого зібрав — передусім у складі своєї 3-ї армії — потужну групу важкої артилерії та інженерних підрозділів, зокрема всі наявні в нього на той час понтонні колони. Загальна бойова чисельність польських військ в Україні, за їхніми власними підрахунками, становила 60 000 багнетів і шабель, а за оцінками противника — 36 000 багнетів, 3500 шабель, 720 кулеметів, 187 польових легких і 134 важкі гармати, 12 панцерних поїздів і 18 панцерних автомобілів. До цього ще слід додати дві українські дивізії, які теж брали участь в операції. Однак, не завершивши формування, вони разом мали менш ніж 4000 вояків, 56 кулеметів та 11 гармат, або — за польськими стандартами — 2,5 полку піхоти, 2 ескадрони кавалерії, 3 батареї артилерії та кілька технічних підрозділів.

З радянського боку на українських землях від Прип’яті до Дністра розташовувалися війська Південно-Західного фронту на чолі з О. Єгоровим (начальник штабу — М. Пєтін, члени Реввійськради — Й. Сталін, X. Раковський, Р. Берзін). До його складу входили три армії: 12-та, 13-та й 14-та. Полякам протистояло приблизно 60—70 % цього фронту. Так, 12-та армія С. Меженінова займала північну й центральну ділянки від Прип’яті до Летичева (включно). Її штаб перебував у Києві. Армія мала чотири (7-му, 44-ту, 47-му й 58-му) стрілецькі дивізії й одну (17-ту) кавалерійську дивізію. У південному секторі фронту, від Летичева (виключно) до Ямполя, розташовувалися основні сили 14-ї армії І. Уборевича: три (41-ша, 45-та й 60-та) стрілецькі дивізії та одна кавалерійська бригада. Водночас одна стрілецька бригада спостерігала за демаркаційною лінією з Румунією вздовж Дністра та чорноморським узбережжям до гирла Дніпра. Штаб армії містився в Кременчуці. 13-та армія блокувала білогвардійські війська генерала П. Врангеля на Кримському півострові, тому безпосередньої участі в боях із поляками не брала.

До складу Південно-Західного фронту входили також галицькі частини, які на початку лютого 1920 р. перейшли від білогвардійців на бік більшовиків. З них було створено Червону українську галицьку армію (ЧУТА) на чолі з уродженцем Станіславівщини — комуністом В. Порайком. Армія складалася з трьох стрілецьких бригад, розподілених по різних радянських дивізіях. 1-шу бригаду сотника М. Барана відправили до 44-ї дивізії в околиці Чуднова; 2-гу сотника Ю. Головінського — до 45-ї під Літин; 3-тю сотника О. Станиміра — до 60-ї в район Бара. Загальна харчова чисельність УЧГА становила майже 22 000 вояків, а бойова — лише 663 старшини, 3820 багнетів, 558 табель, 66 гармат і 27 кулеметів. Однак через незадоволення новими порядками, які більшовики впровадили в їхніх військових колективах, 2-та й 3-тя галицькі бригади за день до початку польського наступу залишили позиції й пішли на зустріч українській дивізії О. Удовиченка, але їх невдовзі перехопили й роззброїли поляки. На боці червоних лишилася тільки 1-ша бригада, яка вже 25 квітня зазнала поразки поблизу Махнівки, де більшість її особового складу так само потрапила до польського полону. Отже, ЧУГА так і не стала для радянських військ надійним помічником і союзником.

У кількісному відношенні червоні поступалися польсько-українським військам. Станом на 29 квітня радянський Південно-Західний фронт за загальної чисельності 55 000 вояків міг виставити майже 13 400 багнетів і 2300 шабель, понад 1200 кулеметів, 236 гармат, 24 літаки, 8 панцерних поїздів і 3 панцерні загони. Однак польська розвідка вважала, що сил у радянського командувача мало бути приблизно у два з половиною рази більше — десь до 40 000 багнетів і шабель. Отже, з обох боків бачимо значну різницю в оцінці сил — власних і ворога. З великою вірогідністю можна стверджувати, що поляки та їхні українські союзники мали певну перевагу, але вона не була настільки разючою (2,5 : 1), як про це в 1920 р. говорив О. Єгоров, котрий намагався таким чином виправдати поразку очолюваного Південно-Західного фронту.

25 квітня 1920 р. розпочався енергійний наступ польських сил, у якому взяли участь українські 2-га й 6-та стрілецькі дивізії (загальною чисельністю 556 старшин, 3348 козаків за наявності 56 кулеметів та 11 гармат), кожна з яких в оперативному відношенні підпорядковувалася командуванню однієї з польських армій, що діяли в Україні. Наступ проходив успішно. На півночі була розбита радянська 12-та армія, котра без серйозного опору відійшла за Дніпро. 26 квітня поляки зайняли Житомир та Коростень, 1 травня — Фастів, 3 травня — Білу Церкву, а 6 травня перші роз’їзди польської кавалерії увійшли до Києва.

Як писав генерал Т. Кутшеба, котрий у травні 1920 р. у чині майора очолював штаб 3-ї армії, польські війська зайняли місто без жодного пострілу. За його словами, Київ «не мав вигляду міста, що лежить майже на лінії фронту. Навпаки, його вигляд нагадував типові великі міста далеко за фронтом, які відзначаються великим пожвавленням... Цивільний рух відбувався цілком нормально... Спокій панував зразковий». Кияни з ентузіазмом вітали польських вояків, дарували їм букети квітів, а деякі занадто екзальтовані та ексцентричні особи в нападі пристрасті навіть цілували чоботи й стремена кавалеристів. Польському офіцерові, чий підрозділ першим вступив до Києва, депутація членів міської думи вручила символічний ключ від міста. Аби вбезпечити Київ від обстрілів ворожої артилерії, польські війська переправилися на лівий берег Дніпра й після кількох днів запеклих боїв відкинули противника до Броварів та Борисполя. Захоплений таким чином плацдарм надалі міг стати відправною точкою для розгортання можливого наступу на Лівобережну Україну. Уранці 9 травня Хрещатиком пройшов парад польських та українських військ на честь визволення столиці України. Парад приймали командувач польської 3-ї армії генерал Е. Ридз-Сміґлий та начальник української 6-ї дивізії полковник М. Безручко.

Поразки зазнала й радянська 14-та армія, але, на відміну від своєї «сусідки», вона відходила організовано, з боями. 28 квітня поляки зайняли Козятин, Жмеринку та Вінницю, 9 травня — Брацлав та Тульчин, 15 травня — Гайсин.

Того ж дня, коли поляки вступали до Києва, війська генерала М. Омеляновича-Павленка завершили свій героїчний 2500-кілометровий Перший зимовий похід, який тривав рівно п’ять місяців. 6 травня поблизу с. Писарівка Ямпільського повіту на Поділлі передові відділи Дієвої армії УНР зустрілися з розвідувальними роз’їздами української 2-ї стрілецької дивізії, що в складі польської 6-ї армії наступала вздовж Дністра на Ямпіль.

На фінальній стадії походу Дієва армія УНР мала у своєму складі три збірні стрілецькі дивізії (Запорізьку, Волинську, Київську), Галицьку кінну бригаду та 3-й окремий кінний полк. Її загальна чисельність становила 479 старшин, 3840 козаків за наявності 81 кулемета та 12 гармат, що в бойовому стані давало 2100 багнетів та 580 табель. Армія зайняла позицію на крайньому південному фланзі польсько-радянського фронту від Ямполя над Дністром до містечка М’ястківка (нині село Городківка Вінницької області). Довжина її бойової ділянки сягала майже 35 км. Після довготривалого рейду ворожими тилами українські війська потребували відпочинку, реорганізації, поповнення людьми та матеріальними засобами. Для цього в другій половині травня на території Ямпільського, Могилівського й частково Новоушицького повітів було проведено мобілізацію, яка дозволила більш ніж удвічі наростити чисельність Дієвої армії. 1 червня вона вже мала 955 старшин та 8180 козаків. Одночасно від польського союзника почало надходити військове майно, кількість якого, щоправда, не задовольняла всіх потреб українців. 25 травня з різних, переважно галицьких відділів у районі Ямполя почалося формування ще одної збірної стрілецької дивізії, котра одержала почесне найменування «Херсонська».

Таким чином, українська сторона розпоряджалася шістьма стрілецькими дивізіями. З них чотири (Запорізька, Волинська, Київська, Херсонська) були об’єднані в Дієву армію під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка, а дві інші поки що перебували в складі польських армій. 2-га дивізія полковника О. Удовиченка належала до 6-ї армії генерала В. Івашкевича, а 6-та дивізія полковника М. Безручка — початково до 2-ї армії, а після її розформування 4 травня перейшла до 3-ї армії генерала Е. Ридза-Сміґлого.

29 травня для всіх стрілецьких дивізій «для заховання традицій та історії» було запроваджено єдину наскрізну нумерацію. Запорізькій присвоїли 1-й номер, Волинській — 2-й, Київській — 4-й, Херсонській — 5-й. Дивізія полковника О. Удовиченка була перейменована, як ми вже казали, з 2-ї на 3-тю з наданням почесної назви «Залізна» в пам’ять про аналогічне з’єднання, яке існувало в 1919 р. Зміни не торкнулися лише дивізії полковника М. Безручка, яка зберегла свій 6-й порядковий номер.

На початку червня 1920 р. Червона Армія розпочала енергійний наступ проти польських військ в Україні. Основного удару завдавала щойно перекинута з Північного Кавказу 1-ша Кінна армія С. Будьонного. 5 червня в районі Самгородка вона прорвала фронт і швидко рушила на Козятин, Бердичів, Житомир, заходячи в тил польській 3-й армії. Це змусило останню поквапно залишити Київ і відступати на захід аж до Рівного. Одночасно південніше почала відходити й сусідня польська 6-та армія.

Дієва армія УНР тримала свою ділянку фронту до 12 червня, а потім теж почала відходити на захід, намагаючись стримувати наступ противника на всіх можливих природних лініях оборони — річках Русава, Мурафа та Лозова.

На початку липня сталася подія, яка, за словами генерала О. Удовиченка, «поставила армію в надзвичайно скрутне становище». У районі Бара радянська 8-ма кавалерійська дивізія прорвала фронт і рушила в рейд тилами польсько-українського угруповання. Червона кіннота попрямувала на Проскурів, де на той момент перебував штаб польської 6-ї армії та вищі органи державного й військового управління УНР, зокрема сам головний отаман та Генеральний штаб. Наближення ворога спричинило їхню швидку евакуацію до Волочиська. Уранці 6 липня, під’їжджаючи до станції Чорний Острів, на підірваний місток налетів поїзд із працівниками 1-го генерал-квартирмейстерства на чолі з полковником Є. Мєшковським. Відбувся бій, у ході якого полковник Є. Мєшковський дістав смертельні поранений, від котрих 9 липня помер у Тернополі. Посмертно його було підвищено до рангу генерала-хорунжого.

Після прориву радянської кінноти під Баром польські війська почали відходити за Збруч. Однак унаслідок бою в районі Чорного Острова зв’язок між польською 6-ю армією та Дієвою армією УНР, який здійснювався через 1-ше генерал-квартирмейстерство, було порушено. Відповідно українці своєчасно не одержали наказу про відступ і продовжували тримати свій фронт. Таким чином вони неочікувано просунулись поперед поляків майже на 80 км і відкрили ворогові свій лівий фланг. Лише через кілька днів польський літак скинув відповідний наказ. На думку генерала О. Удовиченка, «якби 8-ма кінна совєтська дивізія скерувала свій рух хоч би частиною сил через Ярмолинці на Кам’янець-Подільський, у запілля Української армії, то остання опинилася б у надзвичайно прикрій, якщо не безвихідній ситуації».

Проте, на щастя, ворог не скористався цією можливістю. Тож Дієва армія УНР організовано відступила й 14 липня закріпилася на західному березі Збруча, де впродовж майже двох тижнів успішно відбивала всі спроби більшовиків форсувати річку. Найбільш важкі бої точилися в районі села Сидорів на Гусятинщині, де 25 липня ворог прорвав фронт і, розвиваючи успіх, відправив у рейд по тилах українців свою кінну бригаду чисельністю до 1100 шабель. Їй назустріч вирушила українська кіннота загальною чисельністю 1500 шабель. У результаті бою, у якому з обох боків узяли участь понад 2500 кавалеристів, противник був розгромлений. Українські козаки, переслідуючи розбитого ворога, з ходу увірвалися до Сидорова, де порубали радянську піхоту.

Попри цей великий тактичний успіх, українським військам скоро довелося відступати, оскільки події на інших ділянках фронту набували для польського союзника надзвичайно загрозливих обертів. 1-ша Кінна армія С. Будьонного, прорвавши фронт у районі Рівного, стрімко наближалася до Львова. Це змусило поляків відмовитися від подальшого утримання Збруча й відступити далі на захід, на лінію Серета. За таких умов 27 липня Дієва армія УНР зайняла нові оборонні позиції вздовж західного берега цієї річки від її гирла до м. Чортків. На цьому рубежі українські війська, попри постійні енергійні атаки противника, залишалися впродовж наступних десяти днів. Проте під тиском радянської кінноти поляки знову були змушені відступати, тож Дієва армія УНР одержала новий наказ — відійти на Стрипу, зайнявши ділянку від Бучача до Дністра. Між тим, ситуація дедалі ускладнювалася. С. Будьонний підійшов до стін Львова, для оборони якого зосереджувалися польські війська. З огляду на це 20 серпня українці відійшли за Дністер, де зайняли позиції від Галича до румунського кордону.

Під час літнього відступу в українській армії відбулися певні зміни організаційного характеру. Наприкінці червня 1920 р. у відповідь на активне використання противником великої кількості кавалерії в Дієвій армії УНР була організована Окрема кінна дивізія під командуванням молодшого брата командарма — генерала І. Омеляновича-Павленка. У своєму складі вона початково мала три, а згодом чотири кінні полки. Окрім того, на початку липня до складу Дієвої армії УНР перейшла 3-тя Залізна стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка. Загалом станом на 13—20 серпня війська генерала М. Омеляновича-Павленка в бойовому відношенні мали 985 старшин, 3672 багнети, 1972 шаблі, 249 кулеметів, 36 гармат.

Усе ще окремо діяла українська 6-та стрілецька дивізія полковника М. Безручка, котра й надалі перебувала в польській 3-й армії. 23 червня 1920 р. поблизу поліського села Рудня-Кованка (сьогодні с. Кованка овруцького району Житомирської області) вона завдала поразки одній із бригад радянської 25-ї стрілецької дивізії ім. В. І. Чапаєва. За словами учасника того бою, тікаючи, «більшовики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети... Цей удар так вплинув на більшовиків, що командир бригади ледве зібрав 40 чоловік... в 10—12 верстах від місця бою». На початку липня дивізія полковника М. Безручка займала ділянку фронту завдовжки 15 км у районі с. Перга (нині Олевський район Житомирської області). Упродовж двох тижнів, маючи лише 800 багнетів, ціною великих втрат вона завдала поразки й підірвала боєздатність двох радянських дивізій. Особливо важкі бої точилися 4—5 липня. Героїзм і мужність українських вояків було відзначено навіть в оперативних зведеннях Верховного головнокомандування Війська польського. Так, було вказано, що 4 липня українські відділи «билися без перерви майже 12 годин і відбили чотири ворожі атаки <...> кілька разів доходило до рукопашних боїв. Втрати противника дуже великі: серед вбитих шість ротних командирів і один командир батареї; захоплено в полон командира полку», а 5 липня вони «з тою самою бравурністю і самопожертвою, що й у попередніх боях, відбивають значно переважаючі сили ворога». 29—31 серпня вояки полковника М. Безручка брали активну участь в обороні фортеці Замостя, котру за будь-яку ціну намагалася здобути кіннота С. Будьонного. Безуспішний штурм Замостя, де 1-ша Кінна армія зазнала великих втрат, підірвав її бойовий потенціал так, що кіннота була вже не в змозі продовжувати свій рейд на Варшаву. Це фактично зірвало реалізацію широкомасштабних стратегічних планів радянського командування.

На південному березі Дністра Дієва армія УНР змогла відпочити та вирішити деякі проблеми організаційного й матеріального характеру. У перших числах вересня вона поповнилася ще одним тактичним з’єднанням: із запасних частин була сформована 1-ша Кулеметна дивізія. На лінії Дністра українські війська не займали безперервних позицій, а лише спостерігали за фронтом кінними дозорами, організувавши міцні вузли оборони в окремих пунктах, особливо там, де були переправи. Завзяті бої точилися в районі Галича, де українська кіннота завдала противникові відчутних поразок. 28 серпня Окрема кінна дивізія атакувала ворога під Болшівцями та Бурштином, втративши при цьому 10 % свого особового складу та 12 % коней. Зокрема, дістав поранення командир кінного полку Чорних запорожців полковник П. Дяченко. 30 серпня кінний полк 3-ї Залізної стрілецької дивізії здійснив рейд у ворожих тилах і під Монастириською розгромив підрозділи забезпечення радянського 368-го стрілецького полку. 7—10 вересня своїми активними діями в районі Рогатина й Бурштина Окрема кінна дивізія сприяла успішному наступу польських військ.

Наприкінці серпня — початку вересня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті докорінно змінилася. Червона армія зазнала поразки під стінами Варшави. Поляки енергійно переслідували розбитого противника. 12 вересня розпочала наступ 3-тя, а 14 вересня — і 6-та польські армії, які до кінця місяця вийшли на лінію Старокостянтинів — Славута — річка Горинь. У зв’язку із загальним наступом польських військ до активних дій перейшла й Дієва армія УНР, яка щойно поповнилася 6-ю стрілецькою дивізією (після битви біля Замостя була нарешті переведена до її складу). 14 вересня вона почала форсування Дністра. Для цього українські війська були поділені на три групи: права — полковника О. Удовиченка (3-тя, 4-та, 5-та дивізії) — переправлялася в районі Городенки й наступала на Чортків; середня — генерала О. Загродського (1-ша, 2-га, 6-та дивізії) — переправлялася біля Нижніва й завдавала удару в напрямку на Бучач — Чортків; ліва — полковника І. Омеляновича-Павленка (Окрема кінна дивізія) — з-під Юзеполя мала рухатися на Підгайці й далі на Бучач, забезпечуючи зв’язок із сусіднім польським з’єднанням.

Український наступ розвивався надзвичайно успішно. Упродовж лише чотирьох днів Дієва армія УНР пройшла з безперестанними боями майже 110 км і 18 вересня вийшла на лінію Збруча. 21 вересня після урочистого молебну українські дивізії перейшли на східний берег річки, повернувшись таким чином на державну територію УНР. Продовжуючи наступ, українські війська до 18 жовтня вийшли на лінію місто Яруга над Дністром — річка Мурафа — місто Бар — місто Волковинці — село Літинка. У районі Бара великого успіху досягла 1-ша бригада Окремої кінної дивізії, яка впродовж лише одного дня — 14 жовтня — чотири рази в кінному строю атакувала противника. Зазнавши мінімальних втрат (4 вбиті та 9 поранених бійців), українські кіннотники розгромили три полки радянської піхоти (365-й, 418-й та 419-й), захопили в полон понад 750 червоноармійців і здобули великі трофеї. Особливо відзначився в боях Кінно-запорізький полк, у якому під усіма старшинами були вбиті та поранені коні.

Разом з українським військом на визволені землі поверталася й цивільна влада. Ще 25 червня 1920 р. Рада Народних Міністрів УНР ухвалила закон «Про встановлення цивільних прифронтових комісаріатів Уряду УНР при штабах армій, дивізій та рівних з ними військових груп». Згідно з цим документом, основними завданнями комісаріатів були відновлення на звільнених теренах влади УНР «по всіх галузях державного життя»; реєстрація й охорона залишеного ворогом державного майна; інформаційно-пропагандистська робота серед населення прифронтової зони; надання допомоги в забезпеченні війська продуктами харчування, фуражем та підводами. З моменту початку роботи на місцях тимчасових органів цивільного управління комісаріати ставали посередниками між ними й військовою владою. Усі комісаріати офіційно перебували в структурі Міністерства внутрішніх справ, тому у своїй роботі керувалися його інструкціями, але безпосередню діяльність здійснювали за згодою відповідних військових начальників, при яких функціонували. До складу дивізійних комісаріатів входив також представник від Міністерства народного господарства, а до складу армійського — ще й від Міністерства фінансів та Міністерства земельних справ. У зв’язку з негативним розвитком подій на фронті, втратою власної державної території й надмірною опікою польських союзників цей закон тривалий час залишався нереалізованим. Лише після переходу армії УНР на східний берег Збруча з’явилася можливість для його втілення.

Уже 20 вересня з’явився наказ Головної команди війська УНР № 37, у якому С. Петлюра давав указівки прифронтовим комісаріатам щодо організації їхньої роботи. Так, було конкретизовано й дещо розширено поле діяльності цих установ. Водночас головний отаман спеціально наголошував, що «ні в завдання війська, ні в завдання прифронтового комісаріату не входять цілковите поновлення влади в прифронтовій смузі. Не їх завдання зараз, до осягнення остаточної мети — звільнення цілої Батьківщини від ворога, осідати в перших же хатах і стало урядувати й порядкувати. Це мусить і може бути зроблено в запіллю армії лише відповідною сталою владою республіки, яка саме для цього пристосована». Прифронтові комісаріати він називав «похідною цивільною владою», яка, просуваючись уперед разом із військом, утворює в щойно звільнених від противника районах органи місцевої адміністрації й передає до їхніх рук усі важелі управління.

Законом від 23 вересня було створено також Цивільне управління при Головній команді війська УНР, під юрисдикцією якого перебував армійський тиловий район. Начальник цієї установи був фактично заступником міністра внутрішніх справ. У його розпорядженні перебували референти від чотирьох міністерств: народного господарства, фінансів, земельних справ та юстиції, а також представники для зв’язку та інформації ще від двох міністерств: шляхів та пошти і телеграфів. Начальникові Цивільного управління в зоні його відповідальності в адміністративному плані підпорядковувалися прифронтові комісари та всі державні (окрім Державного контролю й Міністерства шляхів) та громадські установи й особи, через яких він здійснював свою владу. Начальник Цивільного управління мав право відкривати на місцях будь-які органи влади, відновлювати діяльність місцевого самоврядування, видавати різні розпорядження та постанови щодо всіх «галузей державного життя», вирішувати кадрові питання в межах службової компетенції. Свою роботу Цивільне управління при Головній команді війська УНР розпочало 9 жовтня в Кам’янці-Подільському.

Однак, попри досягнуті успіхи, подальше просування українських військ було зупинене у зв’язку з укладанням польсько-радянського перемир’я. Сепаратні мирні переговори між Варшавою й Москвою почалися ще в середині серпня 1920 р. за пропозицією польської сторони. Відбувалися вони в зайнятому радянськими військами Мінську. Керівники УНР знали про це, але українську делегацію не було допущено до офіційних перемовин. Червона армія стояла в той час біля стін Варшави, тому радянські представники намагалися диктувати полякам свої умови. Більшовики зажадали від Речі Посполитої встановити кордон по Західному Бугу, скоротити армію до 50 000 вояків (зокрема 10 000 кадрових), віддати всі запаси зброї, припинити її виробництво й узагалі ліквідувати військову промисловість, провести амністію всіх осіб, засуджених за військові та політичні злочини, тощо. Висунуті вимоги польська делегація категорично відкинула й невдовзі виїхала з Мінська. Хоча переговори було зірвано, поляки таким чином змогли виграти час для поповнення та перегрупування своїх сил.

Переговори відновилися в другій половині вересня 1920 р., коли воєнна ситуація змінилася на користь поляків. На той час на заході більшовики зазнали нищівної поразки під Варшавою й Львовом, а на півдні мали клопоти з білим генералом П. Врангелем, війська якого зайняли Олександрівськ і наближалися до Катеринослава, і селянською армією Н. Махна, що активно діяла в приазовських степах. Намагаючись не допустити можливого союзу Польщі з П. Врангелем (якого активно підтримували французи) і будь-що уникнути війни на два фронти, більшовицькі лідери стали більш поступливими. 23 вересня було затверджено нові, значно м’якіші радянські умови миру. Кремль погоджувався відсунути лінію кордону далеко на схід від Бугу й уже не вимагав від Польщі роззброїтися, ліквідувати військове виробництво й скоротити армію.

Пропозицію було прийнято, і переговори відновилися. Цього разу вони відбувалися в Ризі, на нейтральній території. З радянського боку в перемовах брала участь змішана делегація, члени якої представляли не тільки Росію, а й маріонеткову радянську Україну зі столицею в Харкові. Уже на першому засіданні польські дипломати офіційно визнали повноваження більшовицьких представників, що автоматично означало й фактичне визнання радянської України та розрив союзу з УНР. Заступник керівника польської делегації С. Грабський, відповідаючи на запитання здивованих журналістів, заявив, що Польща не має зобов’язань перед С. Петлюрою, оскільки раніше підписану з ним Варшавську угоду так і не ратифікував парламент. Водночас офіційних представників УНР на чолі з А. Лівицьким, які теж прибули до латвійської столиці, не допустили до переговорної зали.

12 жовтня було підписано польсько-радянську угоду про перемир’я та прелімінарні умови майбутнього миру. Згідно з цим документом, демаркаційна лінія в Україні проходила значно західніше від чинної на той час лінії фронту. Бойові дії припиняли, починаючи з 00.00 годин 19 жовтня. Такий режим встановлювали терміном на два тижні з можливістю його пролонгації в разі обопільної згоди сторін. Ворожі війська розділяла нейтральна смуга завширшки 15 км. Поляки зобов’язувалися не надавати жодної допомоги й підтримки Армії УНР, але відмовилися її роззброювати, як того вимагали більшовики. Українські військові частини й установи могли перебувати в межах Речі Посполитої до 2 листопада (коли спливав останній термін обміну грамотами щодо ратифікації угоди про перемир’я між поляками й більшовиками), після чого їм належало остаточно залишити польську територію. Відповідно до цієї умови на східний берег Збруча було відправлено весь постійний і змінний склад та все майно Української збірної станиці з Ланцута. Водночас Військова місія УНР, котра й надалі продовжувала свою діяльність, було про людське око перейменована на Українську військово-ліквідаційну комісію.

З формальної точки зору досягнуте в Ризі перемир’я стосувалося тільки польських військ і жодним чином не зобов’язувало українців припиняти бойові дії. Однак командування Дієвої армії УНР вирішило скористатися моментом і зробити паузу для перегрупування сил, поповнення й відпочинку військ, які втомилися після майже місячного безперервного наступу.

18 жовтня, у день настання перемир’я на фронті, польський верховний головнокомандувач маршал Ю. Пілсудський звернувся до українських військ із прощальним листом, у якому, зокрема, писав: «Наша армія пам’ятає криваві бої, у яких українські війська постійно брали участь як у дні перемог, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і братські могили заклали наріжний камінь взаємного порозуміння й дружби наших народів. Зараз, після двох років важкої боротьби з варварським напасником, я проводжаю прекрасні війська УНР і стверджую, що у найважчі моменти, у нерівних боях, вони високо несли свій прапор, на якому написано гасло „За нашу і вашу свободу!“, що є свідченням віри кожного чесного солдата».

Вимушена пауза в бойових діях дала можливість Дієвій армії УНР відпочити, поповнити свої лави новобранцями, упорядкувати тили й налагодити постачання всім необхідним. На звільненій території здійснювали мобілізацію населення, однак через відсутність зброї більшість призваних до служби людей залишалася в обозах. На позиціях були влаштовані майстерні, де лагодили зброю, перечищали заіржавілі набої, що були знайдені в селян, шили обмундирування, черевики, зимові кожухи, робили сідла й навіть списи для кінноти. В обмін на цукор, який зберігався на складах цукроварень, Польща та Румунія постачали для армії сіль, нафту, шкіру, сукно, білизну, мануфактуру, медикаменти тощо. Найбільш гострим питанням було забезпечення військ боєприпасами. Кожен рушничний набій, кожен гарматний Снаряд мав колосальну вартість (про це свідчить, зокрема, наказ Головної команди війська УНР № 67 від 10 жовтня 1920 р. «Бережи набої!»). Армійські запаси були майже повністю вичерпані. Спеціальні відділи, сформовані із селянських дітей, за гроші шукали набої навіть на дні Дністра, де за чутками під час Першої світової війни затонула баржа з боєприпасами. Однак усі заходи мали лише мінімальні результати. На початку листопада 1920 р. у середньому на одну рушницю припадало 10—40 набоїв, на кулемет — 2000—3000, на гармату — 50— 100 гранат чи шрапнелей. До того ж значна кількість боєприпасів втратила свої балістичні якості, наприклад, половина снарядів просто не вибухала. У такому стані перебували українські війська напередодні завершення тимчасового перемир’я.

Польсько-радянське перемир’я серйозно ускладнило стратегічне становище українських військ, оскільки надалі вони мали самостійно протистояти значно сильнішому противнику. Зокрема, у разі подальшого наступу на схід лівий фланг Дієвої армії УНР міг потрапити під ворожий удар із півночі. Очевидно, прагнучи допомогти своєму українському союзникові, поляки доклали зусиль для налагодження його співпраці з російською 3-ю армією генерала Б. Пермикіна та кінною козацькою дивізією осавула В. Яковлєва. Обидва формування були створені за сприяння Російського політичного комітету в Польщі, на чолі якого стояв Б. Савінков. Комітет визнав уряд УНР і передав свої військові сили в оперативне підпорядкування командування української Дієвої армії. При цьому козача дивізія осавула В. Яковлєва (станом на 10 листопада 772 шаблі, 38 кулеметів та 4 гармати) на засадах внутрішньої автономії увійшла безпосередньо до складу Дієвої армії УНР, маючи завдання забезпечувати її відкритий лівий фланг і діяти в напрямку на Вінницю. 3-я армія генерала Б. Пермикіна (станом на 10 листопада 2700 багнетів, 400 шабель, 52 кулемети й 12 гармат) мала наступати на Бердичів і далі на Козятин.

Також із поляків-уродженців Наддніпрянщини за ініціативи маршала почалося формування добровольчого загону (дивізії), котрий мав воювати на боці УНР. Його командиром Ю. Пілсудський призначив підполковника В. Славека — свою довірену особу. Місцем формування польсько-українського загону було визначено волинське місто Кременець, куди прибували добровольці. Підполковникові В. Славеку вдалося домогтися згоди 5-го відділу Верховного головнокомандування Війська польського, який займався кадровими питаннями, на відкомандирування у своє розпорядження офіцерів-уродженців України. Деякі з них прибували разом зі своїми підлеглими, які також висловлювали бажання служити в польсько-українському загоні. Наприклад, ротмістр Крук-Стржелецький привів із Віленщини цілий кавалерійський ескадрон, а поручик Романишин — значну частину варшавського вартового батальйону. Окрім того, були зафіксовані випадки, коли демобілізовані після перемир’я вояки польської Добровольчої армії, прагнучи й надалі продовжувати боротьбу з більшовиками, були готові перейти на українську службу.

У сучасній польській історіографії немає єдиної думки щодо організаційної структури та чисельності польсько-українського добровольчого загону. Так, професор 3. Карпус, спираючись на документи польського Верховного головнокомандування, стверджує, що це формування складалося з двох піхотних батальйонів, двох кавалерійських ескадронів, кінно-артилерійської батареї (4 гармати) та штабного підрозділу. Загальна чисельність формування, за словами науковця, становила приблизно до 1200 вояків. Водночас історик Я. Бруський, посилаючись на нотатки колишнього міністра охорони здоров’я в уряді УНР С. Стемповського, указує, що загін так і не досягнув бойової готовності, маючи станом на 5 листопада 1920 р. у своїх лавах лише 16 офіцерів та 168 солдатів. Подібну інформацію знаходимо й у спогадах одного з польських офіцерів, який у 1920 р. був тісно пов’язаний із підполковником В. Славеком. За його словами, «у Кременці зібралося кількасот добровольців: одні — завзяті та ідейні <...> інші — з авантюрною жилкою, що йшли за новими пригодами». Зазначимо, що окремі підрозділи добровольчого загону встигли взяти участь у фінальних боях із більшовиками наприкінці листопада 1920 р.

Попри можливі політичні ускладнення, з Польщі для української армії продовжували надходити військові вантажі з різноманітними ресурсами: зброєю, вибуховими матеріалами, інженерними інструментами, телефонним і телеграфним обладнанням, автомобілями, одягом, взуттям, медикаментами, перев’язочними матеріалами, ветеринарними ліками, продуктами харчування, фуражем тощо. Так, протягом 15 жовтня — 15 листопада українській стороні було передано майже 2400 гвинтівок, 26 000 пар штанів і курток, 10 000 шинелей, 8700 пар взуття, б тонн сухарів, б тонн сіна, 15 000 буханок хліба. Організацією постачання займалася спеціальна Експозитура 6-ї армії з українських справ, створена ще 22 вересня замість ліквідованої тоді Польської військової експозитури при уряді УНР. Нова установа, якою керував капітан Кольбушовський, розташовувалась у Копичинцях. Однак поляки не могли, як раніше, забезпечувати українців набоями й снарядами, оскільки боєприпаси до російських гвинтівок, кулеметів і гармат, якими здебільшого була озброєна Армія УНР, у них уже майже вичерпалися. Невдовзі це відіграє вирішальну, але, на жаль, негативну роль у війні.

Українська армія займала фронт від Могилева-Подільського через Ялтушків до Літина загальною протяжністю близько 120 км. Її чисельність станом на 10 листопада була такою: 3888 старшин, 35259 козаків (із них озброєних 2100 старшин, 9313 багнетів, 2560 шабель) за наявності 74 гармат, 3 бронепоїздів, 2 бронеавтомобілів та 3 літаків. В оперативному відношенні Армія УНР поділялася на три групи: права генерала О. Удовиченка в складі 3-ї Залізної та 1-ї Кулеметної дивізій тримала фронт від Мошлева-Подільського до Шаргорода; центральна генерала М. Безручка в складі 5-ї Херсонської та 6-ї стрілецької дивізій відповідала за район від Шаргорода до Бара; ліва генерала Г. Базильського в складі 1-ї Запорізької та російської Кінної козачої дивізії осавула В. Яковлєва тримала фронт від Бара до Літина. У резерві армії були дві стрілецькі дивізії (2-га Волинська, 4-та Київська) та Окрема кінна дивізія. На 11 листопада був запланований початок загального наступу, який мав би відкинути ворога за Південний Буг.

Однак уранці 10 листопада противник завдав потужного удару на стику правої та центральної груп української армії. Фронт був прорваний. Права оперативна група зазнала серйозної поразки, причому найбільші втрати були в її найсильнішій 3-й Залізній дивізії: фактично перестала існувати 9-та стрілецька бригада, 7-ма й 8-ма бригади втратили близько 50 % свого особового складу. Після цього Дієва армія УНР із важкими боями впродовж наступних десяти днів відходила на захід до Збруча. 20 листопада вона утримувала невеликий плацдарм у районі Волочиська. Наступного дня ворог розпочав свій останній рішучий наступ. Рештки української армії вперто оборонялися, відбиваючи всі атаки. Це дало змогу переправити через Збруч обози, майно, установи. Приблизно о 17.00 знялася зі своїх позицій українська артилерія, а потім почала відходити кіннота. Невдовзі українська армія покинула рідну землю.

Перейшовши на західний берег Збруча, українські війська опинилися на польській території. Згідно з умовами договору між урядами Польщі та УНР, українські вояки мусили здати зброю, коней та все військове майно. Через кілька днів рештки української армії були відправлені до таборів для інтернованих, розташованих у різних куточках Польщі.