На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Проти білих

6 грудня 1919 р. Армія УHP вирушила з любарського району на західну Київщину. Уже невдовзі українське командування виявило, що білі фактично не мали значних сил у своєму запіллі. Чисельність залог у багатьох повітових містечках не перевищувала 100—200 вояків, а часто ця цифра була ще меншою. Станом на 4 грудня охоронні підрозділи та запасні частини білих на Київщині налічували лише 849 багнетів.

Практично не маючи сутичок із білогвардійцями, Армія УНР дісталася Вінниччини, де розташовувалися війська УГА. Незважаючи на події останніх місяців, відносини між вояками обох українських армій залишилися дружніми. Під час постою Армії УНР на території галицьких підрозділів останні охоче передавали наддніпрянцям зброю, приймали до своїх шпиталів хворих і поранених. «Фактично Українська галицька армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим могла», — згадував заступник командувача армії, командир Київської дивізії Ю. Тютюнник.

14 грудня Армія УНР без бою зайняла Липовець, де не виявилося ворожих військ. Отаман Ю. Тютюнник розіслав «усім, усім» телеграму, у якій повідомив про прорив української армії в запілля білогвардійців. «Військовим частинам Добровольчої армії у дводобовий термін наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України, — відзначив Ю. Тютюнник. — Невиконавшим наказу смерть».

Білогвардійське командування звернуло увагу на появу української армії у своєму запіллі. Розвідка білих уже незабаром отримала досить точні відомості про склад та чисельність Армії УНР. Зокрема, денікінцям було відомо, що С. Петлюра поїхав до Польщі, а українські війська очолює генерал М. Омелянович-Павленко. У штабах Новоросійської та Київської армій ЗСПР очікували, що Армія УНР спробує прорватися через Київщину на Лівобережжя, щоб підняти там повстання. У доповіді начальника розвідувального відділу штабу Київської області ЗСПР було вказано, що українські частини «вірогідно, до Полтави не дійдуть, оскільки відомості, що маються в них про повстанський рух у районі Полтави, є надзвичайно застарілими, можливо, що ці банди, проходячи через найбільш охоплений повстанським рухом район, тобто Черкаський та Чигиринський повіти, там залишаться». Така вірогідність, на думку автора доповіді, була вкрай небажаною, оскільки «з огляду на наявність у цих бандах значної кількості старшин, тобто петлюрівських офіцерів, ці українські банди при своєму з’єднанні з бандами Черкаського й Чигиринського повіту можуть надати їм суттєву підтримку як у сенсі організації банд, так і в їх посиленні». З другого боку, білогвардійське командування припускало, що українська армія збирається підняти повстання в районі Білої Церкви, щоб таким чином спробувати захопити Київ.

Командувач військ Київської області ЗСПР генерал А. Драгоміров доручив командирові 2-го корпусу генералові М. Промтову ліквідувати армію УНР. Уже 15 грудня останній наказав залишити в Черкасах для бойових дій проти українців 76-й Кубанський полк 19-ї дивізії (замість відправлення до Києва, який саме штурмували радянські війська). Та стрімке погіршення ситуації на більшовицькому фронті змусило білих на деякий час відмовитися від активних бойових дій проти Армії УНР. 16 грудня червоні здобули Київ. Генерал Н. Шиллінг, якому підпорядковувалися війська Київської області ЗСПР, мав прикривати від наступу червоних Причорномор’я, утримуючи Кременчук, лінію Черкаси — Бобринська — Цвіткове, а також Христинівку, Вінницю й Жмеринку.

Командувач Армії УНР М. Омелянович-Павленко також не планував вести активні операції проти білих, прагнучи дати своїм військам можливість відпочити після безперервних кількамісячних боїв. З цією метою М. Омелянович-Павленко вирішив вивести армію до району Умані. «Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня в зоні Липовець — Тараща — Умань, в прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій руху, по яких відходили частини Добровольчої армії...» — писав згодом командарм.

Керівники Армії УНР не полишали надії, що з погіршенням стратегічного становища ЗСПР галицькі війська розірвуть союз із білогвардійцями. Ці сподівання мали певні підстави. Попри те, що галицьке командування зовні зберігало лояльність до білих, серед молодшого старшинського та рядового складу УГА дедалі більше поширювалося невдоволення союзом з А. Денікіним. Це позначилося й на настроях багатьох галицьких воєначальників, не байдужих до національної справи. Серед вищого командного складу Галицької армії виникла таємна колегія (отамани С. Шухевич й О. Лисняк, четар Д. Паліїв та ін.) для укладання союзу УГА з Армією УНР. Поінформований про намір колегії розірвати угоду з білими, М. Омелянович-Павленко наприкінці грудня 1919 р. відправив до Вінниці спеціальну місію для переговорів із галичанами. 25 грудня представники УГА та Армії УНР підписали угоду про об’єднання обох армій під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка й створення спільного фронту проти А. Денікіна. Тимчасовий виконувач обов’язків начального вождя УГА генерал М. Тарнавський, який був заступником хворого на тиф О. Микитки, схвалив цю угоду й навіть зобов’язався «у міру можливости задержати в своїм віданню район: Винниця, Жмеринка, Вапнярка — з метою забезпечення адміністративної праці уряду УНР та удержання публічного ладу й порядку в згаданім районі».

Однак Галицька армія внаслідок епідемії тифу й відсутності матеріального забезпечення вже втратила здатність до передислокації, не кажучи про воєнні дії проти білих. До того ж бойовий дух галицьких стрільців виявився надломленим випробуваннями останніх кількох місяців; серед старшин та вояків були поширені зневіра та деморалізація, що знаходило вияв у наростанні пробільшовицьких настроїв. Коли ж до районів постою УГА наблизилася Червона армія, таємна колегія була змушена розпочати переговори вже з більшовиками. Ці контакти завершилися домовленістю про перехід УГА на бік червоних. Таким чином, план об’єднання УГА з Армією УНР зазнав невдачі. Представники останньої повідомили М. Омеляновичу-Павленку, що «в Галицькій армії частинно помітна течія до більшовизму як кращого виходу із скрутного становища, в яке вона знов попала завдяки авантюрі з денікінцями...»

Після того, як з’ясувалася марність сподівань на допомогу галичан, Армія УНР продовжила свій шлях на південну Київщину. Але фронт білогвардійців відкочувався на південь значно швидше, ніж розраховувало українське командування. 26 грудня Н. Шиллінг наказав дислокованим на Київщині військам вийти на лінію Кременчук — Знам’янка — Єлисаветград — Помішна — Ольвіопіль. І хоча війська УHP намагалися уникати зустрічей із силами денікінців, зробити це не завжди вдавалося. 26 грудня під містечком Животовим білогвардійський загін полковника Попова (зведений полк Кавказької кінної дивізії, 2-га Терська пластунська бригада й київська державна варта) завдав важкої поразки 3-й Залізній дивізії, рештки якої було зведено в 3-й кінний полк, підпорядкований безпосередньо командувачеві армії. Натомість 28 грудня під Жашковом білі зазнали значних втрат у бою з частинами Київської дивізії Ю. Тютюнника.

Після того, як червоні захопили Черкаси, рештки київської групи білих відступили до Єлисаветграда — Ольвіополя. 31 грудня Армія УНР зайняла уманський район, цілковито залишений білогвардійцями. Унаслідок стрімкого відступу білих Армія УНР фактично втратила з ними бойовий контакт. «Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Вже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта... — згадував Ю. Тютюнник. — У цей момент для нас було важно, щоб якнайдовше протяглася боротьба поміж нашими ворогами, білими та червоними росіянами».

Однак перебування Армії УНР у районі Умані не було тривалим. Уже невдовзі до уманського району наблизилися авангардні частини червоних, а також відділ отамана О. Волоха. Останній діяв під егідою українських боротьбистів. 12 січня 1920 р. волоховці й червоні у результаті раптового нападу захопили Умань. За наказом М. Омеляновича-Павленка Армія УНР відступила на південь. Після дрібних сутичок із білогвардійськими частинами, які відступали, українське військо зосередилось у районі Улянівки — Олександрівки, північніше від Ольвіополя.

Перед командуванням Армії УНР постала дилема: знову битися з червоними чи допомагати боротьбистам будувати «українську радянську республіку». Нарада представників командного складу армії, що відбулася 17 січня 1920 р. у селі Вовча Балка, відкинула всі пропозиції боротьбистів про перехід армії на «радянську платформу». Це рішення знайшло підтримку в переважної більшості старшин та вояків. На нараді командного складу 21 січня було вирішено пробиватися до району Черкас — Чигирина — Канева, щоб звідти спільно з повстанцями розпочинати бойові дії проти більшовиків.

Білогвардійці саме намагалися закріпитися на північній Херсонщині, коли в районі на північ від Ольвіополя з’явилася армія УНР. Скрутне становище спонукало білих воєначальників до роздумів, чи варто вважати українців потенційними союзниками в боротьбі проти червоних. 20 січня начальник ольвіопольського загону білих полковник Попов направив командуванню Армії УНР листа з пропозицією розпочати переговори про «припинення межи арміями ворожого стану задля спільної праці проти нашого загального ворога — комуністів». Попов підкреслював, що йдеться винятково про військовий союз між українською та білогвардійською арміями без будь-яких політичних аспектів. «Не будемо згадувати старе, не будемо розбиратися, хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоч і запізно, дійти до згоди. Чи не дивно, що як і ті, так і другі б’ються з комуністами одночасно, але не можуть дійти до згоди між собою, — писав білогвардійський полковник. — У Вас є те, чого немає у нас — прихильність людности. У нас є те, чого бракує у Вас, — військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо».

Але білі спізнилися з «дружніми пропозиціями». Отаман Ю. Тютюнник відмовився вести будь-які переговори з білогвардійцями без визнання з їхнього боку незалежності України. А 22 січня Київська та Волинська дивізії під загальним командуванням Ю. Тютюнника перетнули лінію більшовицько-білогвардійського фронту й вирушили на Черкащину, знищуючи дрібні більшовицькі відділи та органи радянської адміністрації.

Запорізька дивізія ще якийсь час залишалася в районі Ольвіополя — Новоукраїнки, чекаючи на зручну нагоду перейти більшовицький фронт. 22 січня більшовики розбили під Долинською білогвардійську 5-ту дивізію, прорвавши лінію оборони генерала Н. Шиллінга. Спроби білогвардійців затриматися на вузлових залізничних станціях успіху не мали. Намагаючись урятувати становище, білогвардійське командування перекинуло всі сили зі жмеринського напрямку до Ольвіополя. 23 січня Запорізька дивізія наштовхнулася біля села Мануїлівки на частини Гвардійської піхотної дивізії білих. Після короткого бою запорожці відступили, втративши полоненими до 60 вояків; білогвардійці захопили також канцелярію 8-го Запорізького загону.

Запорізька дивізія ще кілька днів поспіль продовжувала свій рух уздовж лінії фронту. Нарешті запорожці вирушили на північ, у більшовицьке запілля, для з’єднання із силами Ю. Тютюнника. Після цього Армія УНР остаточно втратила контакт із денікінцями. Червоні впевнено тіснили останніх до чорноморського узбережжя, де на білогвардійців чекала капітуляція або ж відхід за межі України.

Проти червоних

Таким чином, прориваючи фронт білих, Армія УНР розділилася на дві групи: Північну, до якої увійшли Волинська й Київська дивізії, та Південну, яка складалася із Запорозької дивізії й 3-го кінного полку (решток 3-ї Залізної дивізії). Південна група 25 січня в селі Володимирівці, що поблизу Єлисавтграда, встановила зв’язок із повстанцями отамана А. Гулого-Гуленка, які контролювали залізницю Катеринослав — Знам’янка — Павлик. «Враження від організованості гулівців було надзвичайне; партизани мали бравий козацький вигляд: в доброму військовому вбранні зі всіма національними відзнаками — шликами, стрічками і т. п. Озброєнню партизанів теж можна було позаздрити, бо воно було першорядне. Зупинившись на деякий час у контрольованому повстанцями районі, армія мала змогу нарешті трохи перепочити, поповнити запаси продовольства та боєприпасів, а потім уже разом із гулівцями рушити далі. Тепер Південна група ішла на зустріч із Північною. 11 лютого в околицях с. Медведівка відбулася зустріч розвідувальних роз’їздів Запорізької й Київської дивізій. Після двадцятиденного розриву обидві групи відсвяткували перемогу. Усі частини Армії УНР нарешті були об’єднані. До складу запорожців увели повстанців отамана А. Гулого-Гуленка, а його самого призначили командиром дивізії».

Однією з цілей Зимового походу було поширення ідеї визволення України, створення власної незалежної держави. За влучним виразом В. Проходи, вояки «передавали населенню віру в правоту свого діла, вони утворили легенду про найбільшого борця за незалежність України Симона Петлюру, вони пронесли перед очима народних мас національний прапор Української Народної Республіки».

З цією метою було вирішено перенести бойові дії на Лівобережну Україну. 13 лютого армія почала по кризі переходити Дніпро в районі сіл Худоліївка, Топилівка, Погорільці. Переправа відбувалася спокійно, швидко й злагоджено. Без жодних ексцесів війська закріпилися на протилежному березі в районі Єреміївки, Москаленків, Васильків. Після цього вранці 15 лютого кінний полк Чорних запорожців зайняв половину міста Золотоноша й тримав оборону до вечора того ж дня. За цей час удалося повністю знищити місцевий відділ червоних, а також зруйнувати залізничну колію в бік Пирятина. Під час цієї операції полк втратив лише 2 козаків убитими й 1 пораненим, втрати ворога ж були значно більшими — тільки вбитими більшовики мали до 100 бійців. Одночасно Кінно-запорізький полк зайняв м. Жовнин. Після несподіваних рейдів на Золотоношу й Жовнин більшовики почали в паніці тікати з Хорола, Гребінки й Лубен. Українські роз’їзди пробиралися до околиць Кременчука.

Поява Армії УНР на Лівобережжі стурбувала червоних, які в спішному порядку почали звідусіль стягувати сили, аби не допустити розширення українського плацдарму на східному березі Дніпра. Чекати довше було небезпечно. Окрім того, у цей час до командування прибув посланець від українського уряду з Кам’янця-Подільського, який привіз листа від прем’єр-міністра І. Мазепи, де, зокрема, було вказано, що «уряд і наша еміграція в Польщі жили думками про армію й шукали для неї виходу на надходячу весну». На словах посланець наголошував на тому, що навесні стратегічна ситуація має покращитися, адже С. Петлюра веде переговори з поляками про надання допомоги. Саме ці обставини, — збільшення ворожих сил і необхідність бути ближче до польського фронту, — вплинули на рішення військ повернутися на Правобережжя. Відповідна ухвала була прийнята 16 лютого на нараді в селі Москаленки на Золотонощині.

Перейшовши на західний берег Дніпра, армія попрямувала в район Забужжя. Дорогою через Уманщину на деякий час українські формування зробили зупинку в Холодному Ярі. У Мотронинському монастирі було відправлено службу Божу, і «під гудіння монастирських дзвонів і благословення братії», як писав очевидець, армія рушила далі. На Правобережжі командири дивізій також постаралися внести якомога більший хаос і збільшити деморалізацію серед ворожих військ, не витрачаючи на це ані людські ресурси, ані боєприпаси, котрі цінували тоді на вагу золота. Настала «страдна» пора для політичних референтів, які взялися за активне поширення агітаційних матеріалів серед цивільного населення та бійців противника. У цю роботу включилися й українські вояки. За словами політичного референта В. Совенка, «старшини й козаки, вступивши до села, раніш ніж відпочити чи попоїсти, перш усього, забувши про втому, загітовували господарів, у яких спинялися на відпочинок. До цих господарів сходилися сусіди, і втомленого й голодного старшину чи козака обсідали по 3 й 4 десятки селян різних літ».

19 лютого армія перейшла залізницю Знам’янка — Бобринська. Того ж дня М. Омелянович-Павленко зібрав на нараду командирів дивізій і зачитав їм щойно одержаного листа від прем’єра І. Мазепи, у якому той інформував командувача про зовнішньополітичні події та наголошував, щоб «1) армія наша ні в якім разі не розпускала себе до вироблення остаточного плану для подальшого; 2) щоб армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Народної Республіки <...> необхідно вже тепер вживати всі заходи для того, щоб збільшувати ряди нашої армії й готуватися знову до вступу в організованому вигляді». Це були очевидні й зрозумілі речі, але сам факт надходження листа від голови уряду позитивно впливав на армію. З цього приводу Ю. Тютюнник писав: «Бачили люди, що не одні вони поневіряються в боротьбі з ворогами батьківщини». І. Мазепа також звертав увагу командувача армії на необхідність досягти порозуміння з галицькими частинами, котрі, перейшовши на бік червоних, перебували тоді на Вінниччині. Власне, це й визначило подальший рух армії в напрямку Південного Бугу, де сподівалися на підтримку червоних галицьких частин.

9 березня до Бершаді, де містився штаб II Галицького корпусу, було вислано уповноваженого для проведення переговорів, однак результати місії були негативними. Галичани не виявили бажання підняти повстання проти більшовиків і не сприйняли пропозицію генералам. Омеляновича-Павленка. Їхня відповідь була такою: «1) Галицька армія входить до складу червоних військ і через це ніяких переговорів на власну руку вести не може; 2) для офіційних переговорів може отаман Павленко вислати представників з відповідними повновластями до Бершаді, куди приїдуть делегати радянської 12-ї армії, до складу якої входять галицькі бригади». Одночасно командувачеві армії пропонували відступити своїми частинами від галичан на один перехід і повернути їм гарматну батарею, яку кілька днів тому полк Чорних запорожців узяв як трофей у бою. На таких умовах провадити подальші розмови генерал М. Омелянович-Павленко відмовився, після чого контакти було перервано.

Оскільки надії на допомогу галичан виявилися марними, продовження руху за Південний Буг втратило в цей час стратегічну привабливість. Постало питання щодо подальших дій, і рішення треба було приймати швидко. «Ми ніяк не могли довго стояти на одному місці, — писав генерал Ю. Тютюнник. Треба було бити ворога, коли не хотіли самі бути битими. Ми знову хиталися. Що робити? Переходити Буг, вішати на шибеницях російських комісарів і приєднувати Українську галицьку армію чи ні? А коли приєднаємо, то що будемо з нею робити? Відсутність інформації з-поза кордону тяжко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати в нас ініціативу, і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися».

На нараді, що відбулася 12 березня в м. Гайворон, обговорювали два варіанти: 1) усе ж таки перейти Буг і форсованим маршем підійти до лінії польсько-радянського фронту, прорвати її й укритися на контрольованій поляками (які за наявними в штабі відомостями не мали ставитися до Армії УНР вороже) території й таким чином завершити похід; 2) не переходити Буг, а розпочати активні дії в тилу в червоних, тобто продовжувати рейд, чекати подальшого розвитку зовнішньополітичної ситуації й відповідно до неї приймати подальші рішення. Перше рішення давало мінімальний ризик і надію на довгоочікуваний відпочинок, а друге, навпаки, наражало б на значний ризик, але, як відзначав генерал Ю. Тютюнник, «більш активні операції підносили авторитет <...> армії не тільки поміж населенням і Українською галицькою армією, а також і серед поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої праці на фронті».

За перший варіант виступали виконувач обов’язків командира Волинської дивізії полковник Н. Никонів, начальник штабу армії полковник А. Долуд, командир 3-го окремого кінного полку полковник Г. Стефанів; а за другий — командир Київської дивізії отаман Ю. Тютюнник і командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко. Командувач армії генерал М. Омелянович-Павленко, котрий до останку не висловлював свої міркування, підтримав думку останніх. Прихильникам завершення рейду довелося виконувати накази командарма й погодитися на подальшу боротьбу у ворожому тилу.

На підставі розвідувальної інформації командування армії бачило, що зосереджені в районі міста Голованівськ українські війська, що готувалися до переправи через Південний Буг, привернули увагу червоних, котрі могли в будь-який момент кинути свої резерви проти угруповання М. Омеляновича-Павленка. Тому надійшов наказ швидко відходити в північно-східному напрямку. Командувач планував перевести свої війська до району Умані — Гайсина — Ольвіополя — Ольгополя — Христинівки, розпочати там активні дії й водночас чекати на директиви від головного отамана С. Петлюри.

Виконуючи новий наказ, 17 березня Волинська дивізія підійшла до Умані. Спроба наступного дня силами двох кінних полків — імені Івана Мазепи та імені Максима Залізняка — заволодіти залізничною станцією не увінчалася успіхом, оскільки українська кіннота зустріла організований опір радянського гарнізону міста. Після цього Волинська дивізія вдруге атакувала Умань і зайняла Звенигородське передмістя, однак захопити центральну частину знову не вдалося. Уранці наступного дня на бік українських військ перейшла частина «червоних» міліціонерів, завдяки допомозі яких було здійснено третій, успішний штурм Умані. Уранці 19 березня над містом уже майоріли синьо-жовті прапори. Рештки побитих радянських частин під прикриттям панцерного поїзда відійшли до Христинівки. Населення Умані радо вітало своїх визволителів і навіть влаштувало з цього приводу урочистий банкет, на якому захоплений у полон більшовицький оркестр безперервно грав гімн «Ще не вмерла Україна...». Втрати Волинської дивізії, попри тривалі й досить запеклі бої, були відносно невеликими. З місцевої в’язниці визволили українських козаків і старшин, яких у січні 1920 р. полонив отаман О. Волох, що перейшов тоді на бік більшовиків. Серед визволених був полковник В. Ольшевський, якого призначили комендантом Умані. З полонених і місцевих добровольців сформували Пластунський курінь, включений до складу Мазепинського кінного полку. Однак перебування волинців в Умані було нетривалим. Уже 20 березня за наказом командувача армії дивізія вийшла з міста, попередньо добре замаскувавши свої наміри й знищивши всі сліди перебування в Умані.

У той час, коли Волинська дивізія здобувала Умань, Київська разом із прикріпленим до неї 3-м окремим кінним полком після шестигодинного виснажливого бою 17 березня заволоділа Гайсином. Опір тут чинили відбірні радянські частини, зокрема «червоні» курсанти. Українці взяли багато полонених, здобули великі трофеї, а головне — увели ворога в таку паніку, що він розпочав евакуацію Вінниці й Липовця. Через два дні було звільнено Христинівку й Тальне, де зосередилася вся Київська дивізія.

Запорізька дивізія одним кінним полком робила відволікальний маневр у бік міста Балта, а основними своїми силами пішла на Богопіль і Голту (зараз обидва увійшли до складу міста Первомайськ Миколаївської області). 20 березня Кінно-запорізький полк полковника І. Литвиненка з південно-західного боку підійшов під саму Голту, а полк Чорних запорожців 21—22 березня зайняв Богопіль. Командир запорожців полковник П. Дяченко про бій за Богопіль доповідав командирові дивізії таке: «Ті комуністи, котрі мали місце в човнах, утікали здорові, а решта найшла собі спокій на дні Буга». В усіх зайнятих місцевостях було захоплено полонених, заарештовано ревкоми й знищено надзвичайні комітети. Населення скрізь радісно зустрічало українських вояків. По селах скликали селянські сходки, де людям читали лекції про незалежну УНР, надавали інформацію про діяльність головного отамана С. Петлюри, а також засновували партизанські відділи, які мали шкодити червоним після того, як із села вийдуть українські частини.

Місцеві повстанці доправили до штабу Запорізької дивізії захоплену таємну інструкцію Л. Троцького щодо організації пропагандистської роботи в Україні. Основні вказівки агітаторам було викладено в 10 пунктах: «1. Не нав’язувати українському селянству комуни до тих пір, поки наша влада там не зміцниться. 2. Обережно запроваджувати її у колишніх маєтках під назвою артілей чи товариств. 3. Стверджувати, що в Росії немає комуни. 4. На противагу самостійнику Петлюрі та іншим, говорити, що Росія також визнає самостійність України. Але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам. 5. Оскільки нам треба обеззброїти всіх повстанців <...> а це обеззброєння спричинить незадоволення серед селянських мас, то необхідно переконувати, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв і кулаків. 6. Складніше справа з Петлюрою, оскільки українське селянство тільки на нього й сподівається. Треба бути обережним. Тільки дурень чи провокатор без розбору скрізь і всюди буде стверджувати, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді, поки цілковито не розбитий Денікін, вигідніше поширювати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою. 7. Якщо будуть випадки грабунків у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців, махновців, петлюрівців, які влилися до Червоної армії... 8. Оскільки уряд Росії вимушений вивозити хліб з України, то <...> [треба] пояснювати селянам, що хліб візьмуть тільки у кулаків і не для Росії, а для найбідніших українських селян, для робітників і Червоної армії... 9. Намагайтесь, щоб у ради та Виконкоми увійшли переважно комуністи й ті, хто їм співчуває. 10. Вживати всіх заходів для того, аби на Всеукраїнський з’їзд рад не потрапили такі представники від волості, які можуть примкнути на з’їзді до наших ворогів і таким чином вибрати уряд України не з комуністів-більшовиків». Завершував свою інструкцію Л. Троцький словами про те, що всі засоби годяться для досягнення мети, яка полягала в тому, що «Україна повинна бути нашою. А нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з пам’яті народу назавжди».

До цієї інструкції політичний відділ Запорізької дивізії додав 12 «заповідей» селянам, які зводилися до двох головних постулатів — ухилятися від будь-якої співпраці з радянською владою, чинити їй максимальний опір і водночас готуватися до збройного повстання. Інструкція Л. Троїцького й додані до неї «заповіді» були надруковані великим тиражем у вигляді відозви «Народе Український!». Відозва мала величезний вплив на українських селян, які передавали її з руку руки. Інструкція Л. Троцького стала сильним аргументом української пропаганди. Після її прочитання селяни відверталися від більшовицьких ідей і висловлювали симпатії українському війську.

У ніч із 25 на 26 березня під покровом темряви, користуючись недбало організованою охороною, ворог несподівано напав на село Ємилівка. Штаб Запорізької дивізії та Кінно-запорізький полк, які розміщувалися тут, зуміли вийти з населеного пункту, але до рук червоних потрапили значні запаси майна й полонені. Аби відбити Ємилівку й визволити своїх товаришів, уранці дивізія перейшла в контратаку, у якій брали участь піший Запорізький полк, батарея й одна сотня полку Чорних запорожців. Хоча повернути втрачені позиції не вдалося, рішучі дії запорожців скували всю активність противника в цьому районі й дали можливість армії спокійно відійти. 28 березня командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко звернувся до своїх вояків із наказом, у якому, зокрема, ішлося про таке: «Бій 25 березня 6. р. вписав нову сторінку в славетну історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв; козацька смерть двох курінних і поранення одного; батарея Чорних запорожців працювала під рушничним і кулеметним вогнем у 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака Запорізького полку в слушний мент, якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметник пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200—300 кроків, поддержавши цім атаку кінного полку. Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знав, за що він бореться, знав, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю й має таких славетних синів. У ваших очах, Запорожці, в порядку, у котрому Ви спокійно відходили під вогнем, я бачив віру в перемогу. Нехай ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю Нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру у свої сили, знайте, що нарід наш дійсно з нами, що ми бачили в цьому бою, і скоро буде перемога, скоро „усміхнеться заплакана мати“. Вічна пам’ять павшим козацькою смертю. Слава Героям Ємилівського бою!»

Після поразки в Ємилівці армія відійшла в північно-східному напрямку й переправилася в районі Новоархангельська, на східний берег річки Синюхи. Після цього українські війська повернули на південний схід і рухалися в напрямку на Хмельове й далі на Бобринець, звідки планували пробитися до Вознесенська, де були значні запаси зброї й боєприпасів, брак яких негативно позначався на боєздатності формувань генерала М. Омеляновича-Павленка. 30 березня армія зосередилася в районі Глодосів — Хмельового — Новомиргорода. Це був спокійний, заможний, а головне — добре знайомий командуванню регіон. Так, наприклад, начальник штабу полковник А. Долуд, який народився в селі Плетений Ташлик, походив із цієї місцевості, а головний священик отець П. Пащевський перед війною був тут настоятелем однієї із сільських парафій.

1 квітня українські війська звільнили Малу Виску, однак спроба зайняти сусідню Новоукраїнку успіхом не увінчалася. Того самого дня Чорні запорожці зайняли станцію Плетений Ташлик, де захопили щойно прибулий товарний поїзд із борошном, молоком, яйцями та іншими продуктами. Узявши під контроль станційний телефон і телеграф, вони сконтактувалися з червоними й подали їм «цікаві» відомості про «петлюрівські банди». Таким чином запорожцям удалося заманити в пастку радянський панцерний поїзд, однак захопити його зненацька вони не змогли.

Уранці 5 квітня Запорізька дивізія в результаті швидкої атаки зайняла Бобринець, де протрималася впродовж чотирьох наступних днів. У місті було забрано 40 000 пудів зерна й фуражу, який для своїх потреб заготовили більшовики. Забраний хліб козаки роздали бідному населенню, а фураж поділили між частинами. У довколишніх селах теж було виявлено реквізований червоними хліб. Його так само було поділено між цивільним населенням і військовими. Такий крок посилив симпатію людей до української армії.

Після Бобринця війська генерала М. Омеляновича-Павленка перейшли в район станції Долинська, де сподівалися відпочити, адже наближався Великдень. Проте замість світлого й радісного свята довелося вести важкі бої. У Велику суботу, 9 квітня, Чорні запорожці відкинули радянський відділ від станції. Відступаючи, він запалив свої склади. Однак узяти Долинську не вдалося: ворожі панцерні поїзди не дозволяли цього зробити, ведучи інтенсивний артилерійський вогонь. Як згадував командувач армії, «на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір із густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час від часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали». Спроба українських військ узяти станцію наступного дня, на сам Великдень, не увінчалася успіхом. У цих боях армія майже повністю вичерпала свій запас набоїв і снарядів. Це, власне, і змусило командувача ухвалити рішення швидко відірватися від противника й форсованим маршем іти на Вознесенськ, аби захопити тамтешні склади зброї й боєприпасів.

Відстань до Вознесенська завдовжки понад 130 км армія подолала за чотири дні без особливих ексцесів. У своїх спогадах генерал М. Омелянович-Павленко так описав той кидок: «Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстановці. Весна впливала добре на настрій козаків. Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу, далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу».

15 квітня українські війська стояли вже біля Вознесенська. День було витрачено на підготовчу роботу, передусім на збирання інформації про ворожі сили, а штурм міста призначили на ранок наступного дня. На світанку 16 вересня почався наступ, який завершився цілковитим успіхом. Українські вояки здобули місто майже без набоїв, адже на одну гвинтівку в них залишалося не більше 3—5 штук. Чимало козаків ішли в атаку взагалі голіруч, плескаючи в долоні, аби підбадьорити своїх товаришів. У Вознесенську Армія УНР знищила близько 400 червоноармійців (з яких 3/4 порубала українська кіннота) і захопила 2 000 000 набоїв, 32 000 снарядів, 28 гармат різних типів, 12 мітральєз, 48 кулеметів, 5000 гвинтівок, а також величезні запаси різноманітного військового й господарського майна. Завдяки таким багатим трофеям козаки одержали новий одяг, взуття, зброю, а головне — боєприпаси. Сотник Б. Монкевич прекрасно передав почуття українських військ, які фактично надихнулися новою надією й прагненням перемоги: «Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з перекидних торбинок навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви й скрізь, куди тільки можна. В цей час козаки мов переродились, бо такої певності досі ще не було». Після того як минула ейфорія від кількості захоплених трофеїв, командувач армії наказав видавати кожному козакові на руки по 30—40 набоїв, а решту зібрати в бойовому обозі. У козаків також відібрали ручні гранати, натомість у кожній сотні утворили спеціальну гренадерську команду, вояків якої навчали, як ними правильно користуватися. Завдяки багатим трофеям вдалося уніфікувати озброєння в підрозділах, оновити кулеметний і гарматний парк, забезпечити кінноту сідлами, острогами та іншим майном, озброїти весь особовий склад армії, зокрема немуштрових козаків, урядовців і навіть священиків. Також у Вознесенську було захоплено 10 000 000 радянських карбованців і цінне майно, яке продали місцевим жителям, виручивши ще досить солідну суму, достатню для нормального забезпечення армії на два-три наступні тижні.

З Вознесенська українська армія вирушила в західному напрямку до Ананьєва, аби надати допомогу повстанським силам, що діяли в цьому районі. Це були підрозділи колишнього радянського 361-го стрілецького полку, комплектовані здебільшого вояками Галицької армії та Армії УНР, що взимку 1920 р. опинилися в районі Одеси й вимушено перейшли на бік ворога. Ще в середині березня 361-й полк відправили з Одеси для охорони демаркаційної лінії з Румунією вздовж Дністра. Його підрозділи розмістилися тоді в Овідіополі, Тирасполі, Парканах та Григоріополі. 6 квітня тут почалося повстання проти радянської влади. Повстанці сформували Чорноморський піший полк (250 вояків, 10 кулеметів) і Чорноморський кінний дивізіон (50 вояків), які разом утворили так звану «Тираспольську групу українських повстанських військ», що невдовзі дістала іншу назву — Повстанський загін на Херсонщині. Групу очолив полковник Пшонник. Здобувши Тирасполь, повстанці 7 квітня рушили на північ для з’єднання з армією генерала М. Омеляновича-Павленка. 16 квітня вони з боєм узяли м. Ананьїв, де до чорноморців приєдналася група місцевих повстанців (42 особи) на чолі із сотником Ашиновим. 20 квітня повстанський загін отамана Пшоника налагодив контакт з Армією УНР, а невдовзі увійшов до складу її Волинської дивізії: Чорноморський піший полк як окрема частина, а кінний дивізіон влився до кінного полку ім. Максима Залізняка.

В Ананьєві генерал М. Омелянович-Павленко довідався про повстання проти більшовиків, яке підняли дві бригади (колишні корпуси, переформовані наприкінці березня 1920 р.) Червоної української галицької армії, з якою він безуспішно намагався домовитися про спільні дії приблизно півтора місяця тому. Наприкінці квітня галичани відкрито висловили своє незадоволення новими порядками, які більшовики впроваджували в їхніх військових колективах. За словами сотника Н. Гірняка, «роз’ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних». Національні почуття вояків ображала заміна українського синьо-жовтого прапора на радянський червоний, тризуба — на зірку; заборона виконувати патріотичні пісні, передусім гімн «Ще не вмерла Україна...». У наказі-заклику до повстання були вказані й інші кривди: «Розділили нашу Армію між поодинокі совєтсько-московські дивізії, старшин наших частію замордували, частію вивезли в далекі московські лягри, наслали хмару комісарів. <...> Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів». Уранці 24 квітня дві галицькі бригади (2-га й 3-тя) залишили свої позиції, але були роззброєні поляками. 1-ша бригада повстання не підтримала й залишилася на боці червоних. Проте вже наступного дня її було розбито й більшість її особового складу потрапила до поляків.

Повстання галицьких бригад співпало з початком наступу польських військ в Україні. Разом із поляками наступали й дві українські дивізії — 2-га й 6-та стрілецькі, що формувалися за допомоги Польщі — нового союзника УНР, з яким 22 квітня було підписано політичну, а 24 квітня — військову конвенцію. Усі ці події змусили генерала М. Омеляновича-Павленка пришвидшити рух у західному напрямку. За кілька днів армія вже стояла на підступах до Крижополя, Вапнярки й Тульчина, готуючись здобути вказані пункти. У той самий час із заходу їй назустріч ішли війська південного флангу польської 6-ї армії, серед яких була й українська 2-га дивізія полковника О. Удовиченка. Дві армії зближувалися, затискуючи противника з фронту й тилу. 30 квітня їх розділяло лише 100 км, тобто кілька денних переходів.

Залишався останній ривок до переможного завершення славного Зимового походу. 27 квітня українські війська з боєм узяли місто Бершадь, де до них приєдналася галицька кінна бригада отамана Е. Шепаровича. Вона ще 6 квітня, перебуваючи в селі Кассель (зараз — село Комарівка Великомихайлівського району Одеської області), підняла повстання проти більшовиків і весь цей час билася на боці повстанців. Таким чином, Армія УНР збільшилась у бойовому відношенні на 90 старшин, 480 шабель, 150 багнетів і 30 кулеметів з обозом, що разом становило близько 1000 вояків у харчовому стані. Під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка бригада отамана Е. Шепаровича пройшла близько 400 км, мала більше десяти значних боїв, брала участь у розгромі штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї радянських дивізій. Її бійці та командири демонстрували гарний вишкіл та бойову майстерність.

28 квітня в Ольгополі відбулася нарада, на якій був присутній прем’єр-міністр І. Мазепа. Генерал М. Омелянович-Павленко оголосив, що армія за майже п’ять місяців боротьби в тилу ворога має йти на з’єднання з рештою українського війська й знову розпочати боротьбу організованим фронтом. Командувач уже знав про підписання польсько-українського договору. За його словами, цей союз для українського народу, швидше за все, був неприємністю, однак його потрібно було використати з максимальною користю передусім для зміцнення української армії та збільшення її потужності.

З травня Київська дивізія зайняла станцію Вапнярка, де розгромила штаби радянських 41-ї, 45-ї й 58-ї дивізій та захопила два залізничні ешелони з військовим майном. Того самого дня Запорізька дивізія здобула Тульчин. Їй теж дісталися багаті трофеї, зокрема коні, сідла, радіостанція, різноманітне майно; полонених у цьому бою козаки вирішили не брати. Успіх київців і запорожців підтримала Волинська дивізія, яка захопила станцію Крижопіль. Наступного дня Армія УНР залишила всі вказані пункти й пішла далі на захід. Упродовж 4—6 травня вона вела важкі бої в районі Томашполя — Савчиного — М’ястківки (зараз село Городківка Крижопільського району Вінницької області), опинившись у самому центрі угруповання 14-ї армії червоних. Противник втратив близько 1000 своїх вояків полоненими, а також майже всі обози: близько 2500 возів розігнала українська кіннота, а ще 1500 стали здобиччю місцевих селян: Унаслідок цих боїв 14-та армія розпалася на окремі невеликі відділи, які блукали лісами та ярами, рятуючись від українських козаків та селян-повстанців.

6 травня поблизу села Писарівка Ямпільського повіту на Поділлі передові відділи Армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка зустрілися з розвідувальними роз’їздами української 2-ї стрілецької дивізії полковника О. Удовиченка, яка в складі польської 6-ї армії наступала вздовж Дністра на Ямпіль. Таким чином завершився героїчний Перший зимовий похід, який тривав рівно п’ять місяців. З приводу цієї радісної події полковник О. Удовиченко рапортував головному отаманові С. Петлюрі: «Трагічно роз’єднані й одірвані одна від другої братні українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знов з’єднались у могутнім братнім пориві й знов будуть звільняти необхідні простори рідного краю від жорстокого ворога. У сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість — радість воскресінню з мертвих українського народу. Повсюди лунає гучний козацький поклик „Слава Україні і Головному Отаману Петлюрі, слава отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині й козацтву славної Дієвої армії!“ Знов воскресне Україна і вже ніколи не вмре, не загине». 10 травня С. Петлюра прибув до Ямполя, де в штабі армії зустрівся з командармом генералом М. Омеляновичем-Павленком, в особі якого подякував усім воякам за «славні подвиги й побіди».

По завершенні Першого зимового походу Армія УНР мала у своєму складі три збірні стрілецькі дивізії (Запорізьку, Волинську, Київську), Галицьку кінну бригаду та 3-й окремий кінний полк. Її загальна чисельність становила тоді 479 старшин, 3840 козаків за наявності 81 кулемета та 12 гармат, що в бойовому стані давало 2100 багнетів і 580 шабель.

За п’ять місяців Першого зимового походу Армія УНР пройшла приблизно 2500 км, мала понад 50 успішних значних боїв та кількасот менших сутичок. Її маршрут пролягав територією сучасних Житомирської (Романівський, Любарський, Чуднівський райони), Київської (Тетіївський район), Черкаської й Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (Врадіївський, Доманіський, Вознесенський, Єланецький, Новобузький, Казанський райони), Одеської (Миколаївський, Любашівський, Ананьївський, Балтський райони), Вінницької (Хмільницький, Калинівський, Козятинський, Липовецький, Погребищенський, Оратівський, Чечельницький, Бершадський, Тростянецький, Крижопільський, Томашівський, Ямпільський, Тульчинський та Піщанський райони).

Під час походу Армія УНР виконувала різнопланові завдання. Окрім головного свого призначення — воювати з ворогом і нищити його живу силу, вона дезорганізовувала тили спочатку білих, а потім червоних військ, руйнувала залізниці, ліквідовувала склади. Водночас українські війська встановили контакти з українськими повстанськими відділами, координували їхні бойові дії, здійснювали активну пропагандистську роботу серед населення, закликали селян братися за зброю й чинити опір російсько-більшовицьким зайдам.

Перший зимовий похід фактично врятував Армію УНР від неминучої загибелі. Затиснута на початку грудня 1919 р. у «трикутнику смерті», вона мала невтішну долю — білогвардійський чи червоний полон або польське інтернування. Зникнення армії як регулярної збройної сили поставило б під сумнів подальшу доцільність ведення визвольної боротьби. Однак завдяки незламному бойовому духу українських вояків у результаті успішно виконаних завдань війська генерала М. Омеляновича-Павленка з’єдналися з українськими відділами, сформованими в Польщі, і стали ядром нової, згодом реформованої Армії УНР.