На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Другиф зимовий похід армії УНР ^{(А. Руккас)}

Відступ Армії УНР на територію Польщі не означав завершення збройної боротьби проти більшовиків. Ще на початку 1920 р. у радянських тилах дедалі частіше вибухали спонтанні селянські повстання, які систематично підривали позиції харківського уряду УСРР. Під час літнього польсько-українського наступу вони відіграли важливу роль, відтягуючи на себе з фронту значні військові сили більшовиків. На зламі 1920—1921 рр. повстанський рух тільки посилився. Можна припустити, що зі зброєю в руках у той час в Україні проти радянської влади виступало близько 40 000 осіб. Зрозуміло, що ця кількість не була постійною, так само як і кількість окремих загонів, що брали участь у боротьбі. Окрім справжніх повстанських армій, таких як кільканадцятитисячні відділи Н. Махна, діяли також невеличкі локальні групи, які налічували по 20— 30, осіб. Головною причиною селянського незадоволення владою більшовиків була їхня грабіжницька економічна політика, особливо так звана продрозкладка — фактично натуральний податок, який забирав у селян усі запаси продуктів.

З повстанським рухом пов’язував свої сподівання на повернення в Україну еміграційний уряд УНР. Ще перед своєю катастрофою в листопаді 1920 р. він планував створення осередку, який координував би дії окремих селянських отаманів і встановив би над ними політичний контроль державної влади УНР. Незадовго до відступу за Збруч спеціальне завдання було доручено генералові А. Гулому-Гуленку. За наказом верховного командування (фактично самого С. Петлюри) разом із кінним відділом він пробився в тили більшовиків, аби здійснити об’єднання розпорошених доти повстанців у більше партизанське формування. Однак через брак набоїв А. Гулий-Гуленко невдовзі був змушений розпустити свій відділ і взимку 1921 р. відступив до Румунії.

Попри першу невдачу, у січні 1921 р. верховне командування української армії повернулося до попередньої думки й зажадало від Ради народних міністрів виділення коштів на фінансування повстанської діяльності на території радянської України. Уряд УНР асигнував на ці цілі 100 млн. гривень і 50 000 польських марок, доручивши одночасно міністрові шляхів С. Тимошенку контролювати використання грошей. Найважливіше рішення було ухвалено під час наради старших начальників Дієвої армії УНР, скликаної за ініціативи С. Петлюри в останні дні січня 1921 р. у Тарнові. Її учасники постановили заснувати Партизансько-повстанський штаб (ППШ) — спеціальний орган для координації підривних антирадянських дій в Україні, який безпосередньо підпорядковувався С. Петлюрі як головному отаманові війська УНР. Організацію штабу було довірено командирові 4-ї Київської стрілецької дивізії — генералові Ю. Тютюннику.

Українська сторона вступила в переговори з генералом Т. Розвадовським, тогочасним начальником польського Генштабу, що зрештою мали, як здавалося, дуже позитивні результати. Поляки погодилися на організацію повстанського штабу на своїй території, узяли на себе зобов’язання фінансувати його діяльність і забезпечувати всіма необхідними документами й матеріалами. Люди, на яких указав Ю. Тютюнник як на необхідних йому для роботи, були звільнені з таборів. Також поляки пообіцяли в разі вибуху широкомасштабного загальнонаціонального повстання на Наддніпрянщині озброїти інтернованих українських вояків і відправити їх до України воювати проти більшовиків.

Після повернення до Тарнова генерал Ю. Тютюнник розпочав організацію штабу. Водночас до Львова було відправлено підполковника О. Кузьмінського, який за співпраці з розвідувальним відділом штабу польської 6-ї Армії мав організувати біля кордону широку мережу перехідних пунктів. Завданням штабу Ю. Тютюнника була координація повстанських виступів у північній частині Правобережжя, вище від умовної лінії Рибниця — Вапнярка — Христинівка — Черкаси. Решту території на південь від цієї лінії мав тримати під своїм контролем інший повстанський штаб, який організував у Румуни генерал А. Гулий-Гуленко. Зони відповідальності цих штабів поділялися на повстанські райони, очолювати які було призначено довірених старшин, котрих поляки тихцем звільняли з таборів для інтернованих і нелегально переправляли до радянської України.

Першим реальну роботу розгорнув штаб у Тарнові. Трохи згодом запрацював і штаб А. Гулого-Гуленка, котрий досить довго очікував на прибуття з Польщі команди майбутніх працівників і виділення потрібних коштів. Лише в червні 1921 р. йому вдалося нарешті порозумітися з владою в Бухаресті. Румунський Генштаб погодився тоді на створення українського Інформаційного бюро й Повстанського штабу в Кишиневі. Співробітників цих установ румуни забезпечили відповідними документами, дали право на безкоштовний проїзд у службових справах румунськими залізницями. Також у Бухаресті погодилися повернути українцям зброю, яку в 1919 р. румуни конфіскували під час інтернування на своїй території Запорізької дивізії.

Початково ставлення польської влади до повстанських приготувань українців було виразно позитивним. Дії українців підтримав, зокрема, міністр закордонних справ Е. Сапега, який дав детальні вказівки щодо організації штабу послові УНР Михайлову. До роботи з Ю. Тютюнником активно підключився розвідувальний II відділ польського Генштабу. У меморандумі від 18 березня 1921 р. поручик Є. Ковалевський, якого невдовзі польське командування призначило координатором усієї операції, підкреслював колосальне значення, яке матиме для Речі Посполитої повстанський рух. За його словами, це дало б «початок новій організованій боротьбі за самостійну українську державу». Зрозуміло, що повстанців слід було взяти під польський контроль. «Ясна справа, — писав поручик Є. Ковалевський, — необхідність підпорядкувати цей рух нам таким чином, аби керування залишилося в руках компетентного польського командування й аби цією акцією після її координації керувати на підставі військової науки шляхом надання їй відповідних форм, видання інструкцій, локалізації в терені. Політична, економічна, а навіть і військова необхідність акції є цілком очевидною... У загальній українській акції завданням польської розвідки було б підпорядкування розвідки української для того, щоб зберегти для себе контрольні позиції, дати українцям можливість провадити цю працю на власній території з тим, щоб зібрані відомості після перевірки використовувати як з оборонною метою проти радянської Росії, так і з наступальною метою на випадок нашої дипломатичної акції, коли почнеться український наступ».

Однак після ратифікації Ризької мирної угоди готовність поляків до співпраці з повстанцями значно зменшилася. Цивільна влада цілком відійшла від цієї справи, натомість військові кола почали схилятися до обмеження масштабів запланованої операції. II відділ Генштабу, сподіваючись на закріплення на триваліший час статус-кво на Сході, пропонував у квітні 1921 р. залишити штаб Ю. Тютюнника в Польщі, але використовувати його поки що лише як «розвідувальний орган і в разі потреби — диверсійний». Зміна польської позиції значною мірою вплинула на перенесення повстання на пізніший термін. Початково планували розпочати його наприкінці травня, але остаточно було вирішено розгорнути активні дії в Україні лише в серпні, після жнив, коли радянська влада почне реквізувати збіжжя, чим неодмінно спричинить незадоволення серед селян. Сигналом для загальнонаціонального повстання мав стати військовий рейд, здійснений організованим на території Польщі повстанським відділом.

У червні 1921 р. Партизансько-повстанський штаб було переведено з Тарнова до Львова. Спочатку він розташовувався в центрі міста, але з огляду на необхідність конспірації зупинилися врешті на львівському передмісті Підзамче. Штаб мав працювати в тісному контакті з Експозитурою V розвідувального II відділу. Верховного командування Війська Польського на чолі з майором К. Фльореком, яку було створено у Львові на початку червня після ліквідації штабу 6-ї армії. Зв’язковим офіцером між Ю. Тютюнником та польською військовою владою став уже згадуваний поручик Є. Ковальський, котрий намагався перебрати у свої руки повний контроль над розвідувальною діяльністю української сторони.

До цього часу підготовку до повстання провадили в кількох незалежних один від одного осередках. До майбутньої операції на території радянської України, окрім штабу Ю. Тютюнника, мали відношення міністерство шляхів на чолі із С. Тимошенком, а також міністерства пошти і телеграфів, внутрішніх справ, преси і пропаганди. У червні було прийнято рішення, щоб усі дії координував Партизансько-повстанський штаб. З цією метою з кожного відомства виділяли структурні підрозділи, котрі підтримували контакти з Україною й підпорядковувалися Ю. Тютюннику. У рамках львівського штабу було утворено такі відділи: оперативний (начальник — полковник Ю. Отмарштейн), організаційний (начальник — сотник Л. Ступницький) та адміністративно-політичний, або «цивільного керування» (начальник — підполковник О. Добротворський). До складу останнього увійшли чиновники, делеговані міністерствами еміграційного уряду УНР у Тарнові, котрі мали одразу після вступу до України розпочати відбудову цивільної адміністрації на визволених землях. У Львові цей підрозділ займався підготовкою інструкцій для майбутніх органів місцевої влади, а також різноманітних статутів, які матимуть чинність у перехідний період в охоплених повстанням районах. «Цивільне керування» підтримувало постійний контакт із конспіративною організацією залізничників, займалося також нелегальним увезенням до УСРР великих партій агітаційної літератури. Значну свободу в діях мала розвідувальна секція штабу, якою керував підполковник О. Кузьмінський. Секція тісно співпрацювала з польськими спецслужбами і, скоріш за все, здійснювала певні самостійні заходи за спиною Ю. Тютюнника. Вона утримувала мережу так званих контрольно-етапних пунктів на кордоні із СРСР, розташованих у Сарнах, Рівному (підпункти в Словідобичах, Усті, Острозі), Кременці, Тернополі (підпункти в Манівцях, Підволочиську, Сидорові) і Копичинцях.

Активні повстанські приготування, які тривали під егідою Польщі та Румунії, не залишилися поза увагою більшовицької влади. Детальну інформацію про діяльність Ю. Тютюнника й А. Гулого-Гуленка радянські спецслужби одержували від перехоплених кур’єрів УНР. Окрім того, НК вдалося дуже глибоко проникнути до еміграційного середовища й навіть до самого Партизансько-повстанського штабу. Вірогідні відомості вказують на те, що більшовицькими агентами були серед інших підполковник Б. Снігірів та сотник Захаревич-Заряний, котрі належали до найближчого оточення Ю. Тютюнника. На користь червоних працював також П. Жидківський, — довірена особа головного отамана, — відправлений до України з дорученнями до конспіративних організацій залізничників. Його провокативна діяльність призвела влітку 1921 р. до розгрому уенерівської розвідувальної мережі, що діяла на вузлових залізничних станціях.

Робота радянської розвідки значно полегшувалася завдяки тому, що самі працівники штабу Ю. Тютюнника досить недбало ставилися до засад конспірації. Буквально через кілька днів після того, як повстанський центр розташувався у Львові, цей факт став загальновідомим. Ю. Тютюнник, який звинувачував у цьому польських офіцерів з Експозитури II відділу Генштабу, згадував: «Скоро до готелю („Європейський“, де зупинився український генерал — А. Р.) почали прибувати різні втікачі з України й просили їм показати Штаб або мене самого. З’явилися і купці, котрі емігрували разом з нами з Поділля». Не дуже обережно поводилися й співробітники генерала А. Гулого-Гуленка, який із Кишинева керував повстанськими організаціями на півдні України. У серпні 1921 р. І. Романченко доповідав про жахливі «вчинки» кур’єра генерала — якогось Степаненка, котрий дорогою до Румунії затримався в Станіславові, влаштував гулянку, а потім публічно переглядав таємні документи в ресторані.

Улітку 1921 р. радянський уряд України мав уже дуже детальні відомості про функціонування львівського штабу. Однак цього факту не збиралися завчасно виявляти польській стороні, очевидно, побоюючись деконспірації більшовицьких агентів, що працювали в оточенні Ю. Тютюнника. Гарною нагодою для чергового радянського демаршу у Варшаві став арешт чекістами генерала О. Галкіна — колишнього військового міністра УНР, якого направили до України із завданням узяти у свої руки керівництво київським Центральним повстанським комітетом. Маючи можливість посилатися на зізнання генерала й документи, що були в нього знайдені, голова Раднаркому й водночас народний комісар закордонних справ УСРР X. Раковський направив 29 вересня 1921 р. ноту польській владі, у якій детально описав діяльність, організаційну структуру й персональний склад Партизансько-повстанського штабу. Ті самі відомості, доповнені додатковими деталями, було повторено в протесті від 30 жовтня, який посол радянської України О. Шумський вручив голові польського зовнішньополітичного відомства К. Скірмунту вже після того, як генерал Ю. Тютюнник розпочав свою операцію. Подібні демарші більшовицькі дипломати робили й у Бухаресті. Подробиці з приводу діяльності штабу А. Гулого-Гуленка в Кишиневі та підпорядкованого йому осередку в Бендерах було представлено у двох нотах, які підписали X. Раковський і Г. Чичерін (від 13 серпня і 3 жовтня 1921 р.). Ці протести вплинули на позицію румунів, які були змушені суттєво урізати свою допомогу українським повстанцям.

На повстанські приготування негативний вплив мала відсутність координації в діях, яку провадили в еміграції. У червні 1921 р. усі справи, пов’язані з повстанням, формально було підпорядковано Ю. Тютюннику, але це не забезпечило ліквідації багатовекторності в приготуваннях. В основі цього лежав дедалі гостріший персональний конфлікт між головним отаманом і начальником Партизансько-повстанського штабу. С. Петлюра, не довіряючи Ю. Тютюннику, підтримував з Україною власні контакти й намагався створити мережу підпільних організацій, які підпорядковувалися б безпосередньо йому. Кур’єрів до України він висилав сам або за посередництвом львівського штабу, від якого, щоправда, приховував повний зміст інструкцій, переказуваних на той бік кордону. Головний отаман мав в оточенні Ю. Тютюнника власних інформаторів, таких як, наприклад, керівник розвідувального відділу ППШ підполковник О. Кузьмінський або шеф військово-судового відомства генерала Є. Мошинський. Передусім вони виконували доручення С. Петлюри й лише потім — свого номінального начальника, дії якого слід було постійно тримати під контролем. Напряму головному отаманові підпорядковувався кишинівський штаб генерала А. Гулого-Гуленка.

Слід визнати, що недовіра С. Петлюри була обґрунтованою. Генерал Ю. Тютюнник, який демонстрував бонапартистські амбіції, виразно прагнув до усунення тогочасного керівництва УНР і захоплення в разі успіху повстання всієї повноти влади в Україні. Утворений при штабі цивільний відділ був фактично зародком майбутнього урядового апарату, підпорядкованого Ю. Тютюннику. Світло на наміри групи, пов’язаної з генералом, проливають слова полковника О. Добротворського: «Як тільки закінчимо повстання і запануємо, будемо пропускати до України всіх з Тарнова, навіть уряд, за посвідченнями і дозволами, які видаватиме половник Лупенко (начальник тютюнниківської жандармерії — А. Р.)». Самому ж С. Петлюрі Ю. Тютюнник облудно не радив їхати до України й брати участь у повстанні, переконуючи його, що військова поразка, якої не можна виключати (а також імовірна загибель або полон голови держави), означатиме й остаточну поразку УНР. Водночас усюди генерал заявляв, що головний отаман не хоче очолити повстання, адже «прагне „репрезентувати державу“ і тому боїться». Своїми закулісними діями, свідомим підриванням авторитету голови Директорії УНР Ю. Тютюнник намагався одночасно створити собі власний політичний тил. З цією метою він вступив до партії народних республіканців, установив контакт із хліборобами-демократами й соціалістами-самостійниками. Незадовго до походу в Україну Ю. Тютюнник включив до складу свого штабу двох відомих антипетлюрівців — С. Тимошенка та лідера Української партії соціалістів-самостійників М. Білинського, котрі разом із соціал-демократом О. Красовським мали б створити своєрідну політичну раду при повстанській військовій владі.

Улітку 1921 р. в Україні сталася катастрофа. Упродовж кількох місяців в основному внаслідок діяльності провокаторів більшовикам удалося викрити й розгромити більшість українських підпільних організацій. Значних успіхів досягла радянська влада й у боротьбі з партизанськими загонами. Захоплені зненацька таким розвитком подій штаби у Львові й Кишиневі були змушені відкласти початок повстання, втрачаючи таким чином найбільш сприятливий для цього час — серпень, коли можна було сподіватися на активізацію селянського незадоволення.

24—25 вересня у Львові відбулися таємні наради за участю представників польського Генштабу майорів Т. Шетцеля і К. Фльорека, капітана В. Чарноцького й поручика Є. Ковалевського. З українського боку в цих заходах брали участь генерал Ю. Тютюнник, полковник Ю. Отмарштейн і полковник О. Данильчук, котрий представляв інтереси головного отамана. Польські офіцери, проаналізувавши військову ситуацію в Україні й становище повстанських організацій, не радили розпочинати в той час операції, але позиція українців залишалася незмінною. Полковник О. Данильчук, підкресливши, що говорить від імені С. Петлюри, заявив, що «український штаб хоче здійснити рейд зараз будь-якою ціною». Ю. Тютюнник теж визнав такий похід, котрий став би сигналом до повстання, «необхідним і цілком можливим для виконання». У цій ситуації польські делегати, залишаючись при своїй думці, дали згоду на початок запланованої операції, зазначивши, що технічною стороною займеться Експозитура II відділу Генштабу у Львові. Її начальник майор К. Фльорек пообіцяв передати в розпорядження генерала Ю. Тютюнника 300 гвинтівок і 250 осіб.

Безумовно на рішення української сторони вплинули повідомлення В. Коваля, котрий як делегат Центрального повстанського комітету на початку вересня 1921 р. прибув до Тарнова. Виїхавши з України напередодні розгрому підпільної мережі, він змальовував ситуацію в занадто оптимістичних тонах, утверджуючи еміграційну владу в її переконаності щодо внутрішньої слабкості радянського режиму. Відомості, які переказав В. Коваль, також містили важливий сигнал, який мусив схилити українських керівників до дії. Річ у тім, що зі звіту кур’єра складалося враження, що настрої й спосіб мислення підпільних діячів на території УСРР істотно змінилися й що еміграційний центр має зважитися на активну акцію, аби не втратити не тільки фактичного, але й психологічного контакту з рухом опору в Україні. Якщо йдеться про мотивацію самого Ю. Тютюнника, то з упевненістю можна сказати, що до дії його підштовхувало твердження повстанського емісара, що Україна чекає на повернення не слабкого колегіального керівництва, а військового диктатора. Про це повідомляли й інші особи, що прибували з протилежного берега Збруча, але, щоправда, вони рідко поділяли оптимізм В. Коваля щодо слабкості радянської влади. Натомість повторювали ту саму думку: повстання не вибухне, якщо населення не матиме певності стосовно зовнішньої допомоги й участі в боротьбі проти окупантів потужної регулярної збройної сили.

Здається, штаб Ю. Тютюнника просто не мав вибору. Умови його діяльності на території Польщі систематично погіршувалися. Було очевидно, що наступної весни розпочати організовану повстанську акцію було б уже неможливо. Проти співпраці з українцями дедалі виразніше виступали польські урядові кола; протестувати проти неї почали також народно-демократичні сили в Східній Галичині, які таким чином демаскували діяльність львівського штабу. Додатково ситуація погіршувалася у зв’язку з підписанням польсько-радянського договору Домбського — Карахана. Згідно з ним, польська сторона, зокрема, погодилася забрати з районів уздовж східного кордону робочі дружини, сформовані з інтернованих українських вояків. Виконання цього пункту умови перекреслювало всі повстанські плани, оскільки до цього часу виїзд на лісові роботи був офіційним приводом для звільнення з таборів українських козаків і легального їх перевезення до районів концентрації, визначених штабом Ю. Тютюнника. До кінця жовтня 1921 р. під виглядом «робіт» до прикордонної смуги було перекинуто понад тисячу осіб, котрі мали взяти участь у військовому рейді на територію радянської України. До них приєдналася значна кількість інтернованих, котрі з власної ініціативи повтікали з таборів, довідавшись про підготовку повстання.

Розуміючи, що з кожним днем зменшуються шанси на успіх запланованої акції, С. Петлюра видав 17 жовтня наказ, за яким генерал Ю. Тютюнник разом зі своїм штабом та сформованими відділами мав вирушити до України. Військові сили, організовані на польській території, мали стати зародком майбутньої великої повстанської армії. Кількома днями раніше кордон перейшов 50-особовий відділ під командуванням генерала В. Нельговського. Його завданням було здійснення розвідки та концентрації розпорошених партизанських груп, що доти функціонували в Новоград-Волинському, Житомирському, Радомишльському, Овруцькому й Мозирському повітах. Слідом за В. Нельговським уночі з 25 на 26 жовтня вирушила так звана подільська група під командуванням підполковника М. Палія-Сидорянського. Цей відділ, який напередодні переходу через Збруч налічував понад 500 старшин і козаків, повинен був своїми діями відвернути увагу від головних українських сил, підготованих до наступу на Волинь. Після збройної демонстрації йому слід було приєднатися до головних сил у районі Малина — Поповичів — Радомишля. З групи М. Палія-Сидорянського було виділено два підрозділи (чисельністю приблизно 80 і 30 осіб), котрі мали самостійно діяти в околицях Кам’янця-Подільського й Лянцкоруні. Головна повстанська група під командуванням самого Ю. Тютюнника перейшла кордон лише вранці 4 листопада на північ від Рівного. У ній налічувалося близько 800—900 осіб, зокрема до 100 чиновників, які обслуговували апарат цивільної адміністрації й штаби зародкової повстанської армії. Переобтяження групи цивільними елементами й обозами суттєво обмежувало її маневрові можливості й зрештою стало однією з причин фіаско всієї операції.

Слабкість повстанських сил була спричинена браком озброєння. Польська сторона надала їм певну кількість вогнепальної й холодної зброї, боєприпасів і вибухових матеріалів, однак цього не вистачало для належного забезпечення вояків Ю. Тютюнника й М. Палія-Сидорянського. Гвинтівки отримала менш ніж половина повстанців, інші мусили задовольнятися піками й шаблями або взагалі пішли в похід зовсім без зброї. Бракувало теплого одягу й взуття. Волинська група мала лише кілька десятків коней, що унеможливлювало проведення регулярної розвідки й зменшувало й без того обмежену мобільність відділів. Через нестачу коней кількадесят обозних возів довелося запрягати волами.

Фатальний стан забезпечення повстанських загонів породжував з українського боку звинувачення в тому, що поляки, котрі співпрацювали з Ю. Тютюнником, насправді не бажали успіху операції, розглядаючи її лише як локальний, заздалегідь приречений на поразку диверсійний виступ проти більшовиків. Таке припущення здається необгрунтованим. Повстанці не усвідомлювали того важкого становища, у якому восени 1921 р. опинилися польські військові кола, підтримуючи діяльність львівського штабу. Цивільна влада на чолі з Міністерством закордонних справ тиснула на Генеральний штаб, аби він заради збереження гарних відносин із Москвою й Харковом відмовився від співпраці з Ю. Тютюнником. У такій ситуації поставка кількох сотень замість кількох тисяч одиниць вогнепальної зброї була максимальною допомогою, яку польське командування могло надати повстанцям, не розкриваючи перед ворожими цивільними структурами всіх карт щодо цілої операції.

Українські звинувачення підтверджувалися реакцією дислокованих у прикордонній смузі польських кавалерійських полків, які почали переслідувати волинську групу, що рухалася в бік радянського кордону. «Довідалися про нечувану річ, — згадував один з учасників рейду — сотник Г. Рогозний. — З Варшави надійшов відповідний наказ, і проти нас було вислано кінні польські полки з Ковеля і Рівного із завданням розбити „банди петлюрівців“ і повернути їх назад. Командирам польських відділів дозволялося навіть вживати зброю, якщо добровільно не здамося... „Союзники“ з одного боку самі випихали нас на Україну заради корисної для них диверсійної акції проти більшовиків, одночасно, однак, вони готували нам розправу до того, як це завдання „банда петлюрівців“ виконає. Все це, зрозуміло, було „висока політика“».

Трохи світла на цю справу проливають документи II відділу польського Генштабу. Те, що невтаємничені повстанці сприймали як «погоню», насправді було лише відволікальними діями, за допомогою яких польське верховне командування приховувало від власної цивільної влади й локальної військової адміністрації свою участь в операції Ю. Тютюнника. Ще 28 жовтня II відділ надіслав командувачеві Люблінського генерального округу генералові Я. Ромеру депешу, якою інформував, що до виступу в Україну готуються відділи козачого отамана В. Яковлєва, сконцентровані нібито в районі Корця, Острога й Кременця. Фальшиве повідомлення про заплановану акцію росіян намагався «прищепити» безпосередньо на місці ротмістр Л. Князіолуцький, спеціально відкомандирований польськими спецслужбами до Рівного. Таким чином відвертали увагу як від українських «робочих дружин», так і від району їх справжньої концентрації. Війська в «погоню» дійсно було вислано, але їх успішно дезорієнтував посланець II відділу, не давши жодних шансів затримати групу Ю. Тютюнника. Сам ротмістр Л. Князіолуцький після виконання свого делікатного завдання приєднався до повстанського від ділу й спокійно довів його до кордону.

Разом із партизанським штабом до України вирушили кілька польських офіцерів: поручик Є. Ковалевський, поручик О. Маєвський із рівненського розвідувального осередку та поручик Аба — фахівець у сфері повстанських операцій, який брав участь у польській акції у Верхній Сілезії. Їхньою справою була інсценізація нападу на відділок польської Державної поліції в прикордонному селі Боровому, що дозволило українському відділу здобути додаткову зброю й коней. Після переходу повстанців на територію УСРР ротмістр Л. Князіолуцький повернувся до Рівного, де розпочав організацію складу зброї, яку планували перекидати через кордон мірою розширення масштабів операції. Невдовзі до Рівного прибув і полковник В. Славек, який мав із поляків — уродженців України — сформувати добровольчий загін і вирушити з ним слідом за Ю. Тютюнником, аби таким чином допомогти йому воювати з більшовиками.

Похід головної (волинської) групи тривав із 4 до 20 листопада 1921 р. і закінчився цілковитим розгромом українських сил. Відділ Ю. Тютюнника пройшов із боями кількасот кілометрів, але особливих успіхів не досягнув, якщо не враховувати кількагодинне захоплення міста Коростеня. Упродовж усього походу повстанців переслідувала радянська 9-та кавалерійська дивізія під командуванням Г. Котовського. 17 листопада їй удалося оточити українців біля села Малі Міньки поблизу Базару й змусити прийняти нерівний бій, наслідком якого стала поразка повстанських сил, рештки яких відступили до польського кордону. Більшість узятих у полон українських козаків (359 осіб) більшовики через кілька днів розстріляли. Причинами поразки операції стали брак зброї та погана організація повстанського відділу, зокрема фатальна нестача кінноти. Остаточно всі шанси на успіх перекреслила незвично холодна й рання зима, до якої погано одягнута й взута піхота була зовсім не підготована. Не справдилися також сподівання на масовий виступ українських селян проти більшовиків. Залякане й стероризоване ними цивільне населення ставилося до повстанців надзвичайно прихильно, але рідко коли ці симпатії набували більш конкретних та активних форм, частіше все обмежувалося наданням провіанту й возів. За час усього походу до Волинської групи приєдналося лише 15 добровольців. Як писав один з учасників рейду, «надія розпалити ту Хмельниччину, якою мріяв генерал Тютюнник» так і не здійснилася.

Більше успіху мала Подільська група, якою керував спочатку підполковник М. Палій-Сидорянський, а потім його заступник підполковник С. Чорний. Ця група пробула в Україні до 6 грудня, пройшовши за весь період близько 1500 км. Під час рейду вона мала низку переможних боїв із радянськими підрозділами, зазнавши в них лише мінімальних втрат. Їй удалося також встановити контакт із партизанськими загонами отаманів Струка й Орлика. Досягнуті успіхи були зумовлені кращим забезпеченням і більшою рухливістю відділу, який уже в перші дні після переходу кордону здобув собі необхідну кількість коней і зброї. Однак завдання, поставленого перед групою, виконати в повному обсязі так і не вдалося. Безуспішною була спроба об’єднатися з головними силами, що, безумовно, негативно вплинуло на весь хід операції. Дізнавшись про розгром Ю. Тютюнника під Базаром Подільська група відступила на польський бік кордону.

Безуспішною була також акція кишинівського штабу. Наприкінці жовтня 1921 р. генерал А. Гулий-Гуленко одержав від Ю. Тютюнника наказ здійснити рейд на територію радянської України. А. Гулий-Гуленко мав дійти до Уманського й Звенигородського повітів і там чекати на висланий із Польщі відділ, що повинен був доправити значну кількість зброї, необхідну для початку повстання. Одягнутій у форму червоноармійців невеликій групі чисельністю кількадесят осіб удалося без особливих труднощів дістатися визначеного району. Однак відділ, який обіцяв Ю. Тютюнник, так і не прибув. Наказ про початок повстання А. Гулий-Гуленко отримав лише під кінець листопада, тобто тоді, коли головні партизанські сили вже було розбито. Відсутність зброї, про що командирові групи доповідали начальники повстанських районів, примусила А. Гулого-Гуленка відмовитися від повстання й повернутися разом із відділом назад до Румунії. Військову активність намагався демонструвати лише начальник одеського району отаман О. Пшонник, який сформував у Бессарабії загін чисельністю до 200 осіб, укомплектований українськими емігрантами та інтернованими вояками, котрих тихцем було звільнено з таборів. Цей загін за допомоги румунських прикордонників переправився через Дністер, після чого атакував Тирасполь. Однак, зустрівши тут значні сили противника, він був змушений відступити назад до Румунії.

Радянська влада правильно оцінила, що рейд відділу М. Палія-Сидорянського був лише прелюдією до більш масштабної операції. 29 жовтня дипломатичний представник УСРР у Варшаві О. Шумський зустрівся з польським міністром закордонних справ К. Скірмунтом і категорично зажадав від нього, аби польська сторона розірвала всі контакти з повстанцями й почала натомість співпрацювати з Харковом для ліквідації діяльності Ю. Тютюнника. Водночас російський дипломатичний представник Л. Карахан висунув аналогічні вимоги заступникові керівника польського зовнішньополітичного відомства Я. Домбському. Усні заяви невдовзі було доповнено офіційними нотами, які вручили К. Скірмунту обидва радянські посли.

У російському демарші від 31 жовтня 1921 р. погрозливим тоном було підкреслено, що Москва «трактує дії, спрямовані проти України, як такі, що спрямовані рівною мірою й проти Росії». Польський міністр закордонних справ відповів на радянські закиди двома нотами — від 30 жовтня й 3 листопада 1921 р., у яких рішучо заперечував існування будь-яких зв’язків між Варшавою й повстанськими уенерівськими відділами, що діяли тоді в Україні. У розмові з О. Шумським міністр К. Скірмунт запевнив, що уряд Речі Посполитої зробить усе, аби закінчити цю «неприємну історію». Якщо йому стане відомо, що якась польська установа причетна до діяльності Ю. Тютюнника, він пообіцяв притягнути її до суворої відповідальності. Швидше за все, це були цілком щирі декларації. Польське Міністерство закордонних справ не було втаємничене в плани Генерального штабу, котрий чудово усвідомлював, що К. Скірмунт намагатиметься їм протидіяти. Збройний рейд із території Речі Посполитої йшов у розріз з основною політичною лінією шефа польської дипломатії, підважував її вірогідність як стосовно Москви, з якою міністр намагався знайти певний консенсус, так і в очах частини суспільної думки власної країни.

Радянські протести стали предметом дебатів польського уряду під час засідання в ніч із 29 на 30 жовтня 1921 р. З протоколу цього зібрання випливає, що польське військове керівництво не вважало за потрібне розкривати перед цивільною владою факт своєї участі в повстанських приготуваннях українців. Вислухавши заспокійливі пояснення міністра військових справ і начальника Генерального штабу Рада міністрів уповноважила К. Скірмунта «надати радянському урядові <...> відповідь, яка б чітко відмежувала польську владу, як цивільну, так і військову від тої ролі, що їй приписується». За чисту монету було прийнято версію, що вся провина за збройні ексцеси над Збручем лежить на бандах мародерів, котрі залишалися поза польським контролем. Уряд доручив міністрам внутрішніх справ і юстиції вжити заходів «проти бандитизму і розгулу озброєних банд по країні, особливо на її східних кордонах».

Тиск на владу у Варшаві чинила не тільки радянська дипломатія, але й частина польських політичних партій. Після того, як з’явилися перші відомості про рейд М. Палія-Сидорянського, міністра К. Скірмунта атакували праві парламентські фракції, які направили спеціальний запит, вимагаючи пояснення обставин інциденту й польської участі в ньому. Матеріали для підготовки відповіді міністрові закордонних справ надав сам начальник Генерального штабу генерал В. Сікорський. З незворушним спокоєм він відкинув усі звинувачення у зв’язках його установи з українськими повстанцями, навівши при цьому цілий перелік заходів (здебільшого імітаційного характеру), до яких вдалося польське військове керівництво для нейтралізації антирадянського підпілля на території Польщі. Водночас генерал В. Сікорський намагався відвернути підозри й від еміграційних структур УНР, вказуючи, що спрямовані проти радянської України дії були передусім справою рук російських монархістів. Інформація ж про підозрілу активність наддніпрянської еміграції, як доводив начальник Генштабу, була результатом простого непорозуміння, яке полягало в тому, що «постійно влада як цивільна, так і військова помилково ідентифікує діячів із табору Петрушевича з петлюрівськими угрупованнями».

Цієї версії важко було дотримуватися протягом тривалого часу. Наступні радянські ноти й публікації приносили занадто детальні відомості про причетність еміграційного центру УНР до операцій в Україні, а також про зв’язки цього осередку з польською військовою владою. Генштабу тим не менше вдалося скинути із себе відповідальність за дії групи Ю. Тютюнника, перекладаючи всю провину на свої регіональні структури, які нібито з власної ініціативи співпрацювали з українцями. «Цапом-відбувайлом» став, зокрема, майор К. Фльорек, якого демонстративно було звільнено з посади начальника львівської Експозитури II відділу Генштабу (тихцем його відкомандирували до Варшави, де майор пройшов своєрідний «карантин»). Понизили у званні й звільнили з війська поручика Шоліна, якому закидали участь у збройних нападах на радянську територію. Як стверджував Ю. Тютюнник, фактично Шолін надалі залишився працівником «двійки», але діяв відтоді під фальшивим прізвищем Добровольський.

Наприкінці грудня 1921 р. справу було визнано вичерпаною. Офіційну позицію польського уряду відображає інструкція, яку Міністерство закордонних справ надіслало до свого посольства в Парижі. «Міністерство військових справ і Міністерство внутрішніх справ, — писав начальник Східного відділу Коссаковський, — радить підлеглим собі органам досягти порозуміння і співпраці з метою затримання, роззброєння та інтернування відділів, що оперують на приграниччі. Це розпорядження вже було виконано, тому в цей момент весь інцидент можна вважати ліквідованим, при цьому в деяких партизанів було знайдено посвідчення, видані їм II відділом Генерального штабу, що пояснюється тим, що подібні посвідчення було насправді видано людям, причетним до розвідувальної праці, котрим з цією метою полегшувався перехід радянського кордону. Деякі з цих осіб, як виявилося, зловживали допомогою, яку їм надала офіційна влада, приєдналися до партизанів і разом із ними нелегально дісталися на польські терени, чим і дали фальшивого приводу говорити про існування якогось контакту між військовою владою й партизанами. Аби в майбутньому уникати такого роду випадків, Міністерство військових справ доручило розформувати всі ці розвідувальні організації, які на східних землях користувалися послугами розвідників непольської національності».

Однак від військово-розвідувальної співпраці з еміграцією ніхто не збирався відмовлятися. Поляки усвідомлювали, що розрив контактів з організацією Ю. Тютюнника, а також припинення польської фінансової допомоги може підштовхнути українців до зміни орієнтації й встановлення контактів із ворожими для Варшави силами. Як стверджував невідомий автор меморандуму, з грудня 1921 р. «з метою запобігання цьому необхідним є негайне прийняття усієї ініціативи до польських рук». Проте справа була непростою. З одного боку, існувала недовіра польської цивільної влади, котра тепер дивилася на військові справи дуже скептично, а з другого — обережність українців, яких розчарувала мізерність польської допомоги, наданої під час осіннього рейду. Урешті-решт широкомасштабної співпраці розвинути не вдалося, а група Ю. Тютюнника повільно почала переходити на неприхильні до Польщі позиції. Обмежене співробітництво польська розвідка встановила з організацією, якою керував М. Чеботарів, начальник охорони головного отамана, його права рука й радник у справах безпеки. На скорочення співпраці вплинув, зрозуміло, і моральний ефект від поразки повстання в Україні. На початку 1922 р. український і білоруський національні рухи було визнано менш вартісними й менш придатними з точки зору антирадянської диверсії, ніж рухи кавказькі, з якими відтоді поляки почали пов’язувати чимраз більші надії.

Фіаско повстання, відомого також як Другий зимовий похід, мало величезний вплив на українську еміграцію. Початкові успіхи високо піднесли хвилю ентузіазму, але розвиток подій швидко охолодив раптову патріотичну ейфорію, викликавши пригнічення й зневіру в успіху. Після короткого періоду кризи настала, однак, інша реакція. Поволі почалося усвідомлення того, що перебування на чужині може затягнутися на дуже тривалий час і що еміграція має виконати низку довгострокових завдань. Роль еміграції тепер полягала не стільки в поточній активності, скільки в її витривалості. Переселенці мали зберігати державну традицію УНР, бути носіями вільної політичної думки й національних культурних цінностей. Важливим ідейним чинником, який відтоді згуртовував утікачів, став культ повстанців, розстріляних більшовиками під Базаром. Ця трагедія увійшла до національного міфу, консолідуючи еміграцію в боротьбі проти радянського режиму в Україні.

Після поразки Другого зимового походу воєнні дії Армії УНР як регулярної збройної сили завершилися. Водночас польський уряд узявся за поступову ліквідацію таборів для інтернованих українських вояків. Свої дії Варшава пояснювала міркуваннями фінансово-економічного характеру, адже в скрутних умовах господарської кризи утримання таборів лягало важким тягарем на державний бюджет Речі Посполитої. Наприкінці 1921 р. усіх інтернованих українців було сконцентровано в трьох таборах — у Стжалкові, Щипйорні й Каліші, де, зберігаючи свою внутрішню організацію, Армія УНР проіснувала ще майже три роки. Наприкінці серпня 1924 р. поляки закрили останній табір у Каліші, зробивши з нього цивільну установу під назвою «Українська станиця», мешканці якої з інтернованих вояків перетворилися на політичних біженців. Водночас еміграційна влада УНР офіційно демобілізувала свої збройні сили, звільнивши 31 серпня 1924 р. усіх старшин і козаків у безтермінову відпустку. Однак боротьба з більшовиками на цьому не припинилася. Відтоді вона набула інших форм, дістала нові методи й точилася вже на інших фронтах: політичному, ідеологічному й розвідувальному.