На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Перша війна з Радянською Росією ^{(М. Ковальчук)}

На словах толерантні в національному питанні, більшовики після приходу до влади швидко виявили намір примусити Україну до «революційно-пролетарської єдності». Небажання Центральної Ради брати участь спільно з більшовиками в боротьбі проти козачого Дону спричинило серед прихильників радянської влади хвилю звинувачень у «контрреволюційності» на адресу уряду УНР. Оскільки в Україні більшовицька партія була за своїм національним складом переважно російською, більшість її членів вороже ставилася до самої ідеї відновлення української державності. І хоча в середині листопада 1917 р. більшовицький уряд — Рада народних комісарів — урочисто визнав право народів колишньої імперії на національне самовизначення, конфлікт Раднаркому з Центральною Радою був неминучим.

З листопада 1917 р. більшовики та їхні прибічники створювали в багатьох містах України революційні або військово-революційні комітети (ВРК). Проголосивши своєю метою встановлення радянської влади, ревкоми спиралися передусім на розпропагованих вояків тилових залог. На цей час численні запасні полки, розташовані на теренах України, перетворилися на юрби одягнених у вояцькі шинелі людей, головним заняттям яких була участь у мітингах і маніфестаціях. Цілі військові частини, зокрема 3-й авіаційний парк у Києві, 30-й запасний полк у Харкові, 271-й запасний полк у Катеринославі, 40-й і 49-й запасні полки в Одесі, 45-й запасний полк у Миколаєві, ухвалювали резолюції на підтримку радянської влади й ленінської партії.

Однак хоча солдати вітали боротьбу з «контрреволюцією» й присягалися захищати радянську владу, вони не квапилися ризикувати життям заради «пролетарської диктатури». Як делікатно згадував один із більшовиків, «наші гасла в групах вояків набували інколи шкурницького характеру». Уся боротьба вояцької маси з «контрреволюцією» зводилася переважно до погромів і грабунків, хвиля яких прокотилася містами України наприкінці 1917 р. У Ніжині вояки розграбували склади вина й упродовж кількох днів безчинствували на вулицях міста, погрожуючи розправою офіцерам і «буржуям». У місті Короп Ніжинського повіту вояки залоги й місцеві жителі вчинили погром, у ході якого розграбували три десятки крамниць. В Умані подібним чином було розграбовано близько 80 єврейських крамниць. У Дубні ледь вдалося попередити єврейський погром, до якого підбурювали вояки місцевої залоги.

Однак більшовики відводили важливу роль у своїх планах не лише військовим частинам, а й Червоній гвардії — озброєним робітничим загонам, що існували на цей час на багатьох промислових підприємствах. Назва «Червона гвардія» виникла ще під час першої російської революції 1905—1907 рр.: так називалися бойові робітничі дружини, створені для збройної боротьби з царатом. Після Лютневої революції в багатьох містах Росії були організовані загони робітничої міліції, які несли охоронну службу на підприємствах. Більшовики спершу намагалися перетворити робітничу міліцію з охоронців правопорядку на борців із «контрреволюцією». Але коли з’ясували марність цих спроб, ленінській партії довелося створювати окремі воєнізовані робітничі формування, які й назвали Червоною гвардією.

В Україні найбільш численні загони Червоної гвардії існували в таких великих промислових центрах, як Катеринослав, Одеса, Харків і Київ. На початку грудня 1917 р. на теренах української республіки налічувалося близько 12 000 червоногвардійців. Переважна їхня більшість припадала на південні губернії — Катеринославщину й Херсонщину. Ці формування мали виразний політичний характер. Так, в Одесі робітники озброювалися для «захисту класових інтересів пролетаріату в боротьбі з капіталізмом і буржуазією». У Харкові пролетарі об’єднувалися в червоногвардійські загони, «щоб зі зброєю в руках за необхідності можна було обстоювати завоювання робітників і не дати буржуазії задушити революцію». Можливість отримати у своє розпорядження зброю в бурхливі революційні часи нерідко вже сама по собі спонукала робітників записуватися до Червоної гвардії.

У Києві більшовики вже на початку грудня 1917 р. розпочали підготовку до збройного перевороту. Незважаючи на чисельну перевагу військ Центральної Ради, організатори повстання планували перехопити ініціативу за допомогою розташованих на Печерську військових частин, а також використати для обстрілу столиці розташовану на лівому березі Дніпра далекобійну важку артилерію. Частина більшовиків навіть розраховувала викликати до Києва з Правобережної України війська 2-го Гвардійського корпусу, який вважали найбільш «збільшовиченим» з’єднанням на Південно-Західному фронті. Але спроба вчинити заколот була попереджена в ніч на 13 грудня діями українських вояків, які роззброїли «революційні» підрозділи й вислали їх до Росії.

Зазнав невдачі й збройний виступ Червоної гвардії в Одесі. Тривалий час відносини між представниками УНР і місцевими радянськими органами влади залишалися доброзичливими: голова губернської української ради В. Чеховський і комісар Одеського військового округу підполковник В. Поплавко прагнули будь-що уникнути конфронтації з більшовиками. Але відмова української влади допомагати в організації військової експедиції на Дон зумовила обурення найбільш радикальних прихильників «пролетарської революції», які спробували вчинити переворот. На світанку 13 грудня загони озброєних робітників-червоногвардійців почали займати центральні вулиці міста й проходи в порт. Уранці наступного дня за наказом українського командування до центру міста було виведено 2-й Гайдамацький пластунський полк. На вулицях Одеси спалахнули збройні сутички, однією з перших жертв яких став начальник штабу червоної гвардії М. Кангун. Гайдамакам вдалося витіснити червоногвардійців у портовий район, після чого представники української влади розпочали переговори про припинення бойових дій. Було досягнуто порозуміння: обидві сторони вивели свої військові сили з центру міста.

Більшовики в цей час намагалися підпорядкувати собі війська російського Південно-Західного фронту, розташовані на Правобережній Україні. Фронтові військово-революційні комітети усіляко протидіяли українським військовим організаціям. Протистояння загострилося, коли на початку грудня 1917 р. уряд УНР оголосив про об’єднання Південно-Західного та Румунського фронтів у єдиний Український фронт. Цей крок Центральної Ради спричинив серйозне невдоволення більшовиків, які побачили в діях української влади загрозу своєму впливу в армії. Такі військові формування, як 2-й Гвардійський корпус, 2-га Фінляндська й 126-та дивізії, заявили про готовність підтримати силою зброї владу радянського уряду.

На початку грудня 1917 р. військово-революційні комітети за підтримки частин російської армії встановили свою владу в прифронтових містах Волині й Поділля (Дубно, Сарни, Волочиськ, Проскурів та ін.). Надзвичайний з’їзд Південно-Західного фронту, що відбувся 1—7 грудня в Бердичеві, відхилив спроби підпорядкувати Південно-Західний фронт уряду УНР і відмовився визнати Центральну Раду найвищим органом влади в Україні.

Але вже в середині грудня українізовані частини розігнали фронтовий і кілька армійських ВРК, дезорганізувавши таким чином діяльність більшовицьких осередків на фронті. Важливу роль у цій операції відіграв українізований 34-й корпус генерала П. Скоропадського, який був головною військовою силою Центральної Ради на Правобережній Україні. 16 грудня вояки-українці 153-ї Української дивізії роззброїли підрозділи 2-го Гвардійського корпусу, які прямували до штабу Південно-Західного фронту. Решта «революційних» гвардійців залишилася в жмеринському районі, не поспішаючи на допомогу своїм товаришам. Аби не допустити 2-й Гвардійський корпус до Вінниці, українські вояки розібрали залізничну колію між Гніванню та Браїловим. Тривалий час у цьому районі відбувалися лише незначні сутички.

Схожим чином розгорталися події на Румунському фронті, де українізовані формування в ніч на 17 грудня заарештували частину членів фронтового ВРК. Це підштовхнуло керівника цього фронту — генерала Д. Щербачова — підпорядкуватися розпорядженням української влади.

Конфлікт між більшовиками й Центральною Радою ще дужче загострився після того, як уряд УНР дозволив козачим частинам на фронті повертатися додому через українські землі. Оскільки донське козаче військо на чолі з А. Каледіним не визнало радянську владу, більшовики концентрували проти Дону червоногвардійські загони й активно готувалися до бойових дій. Але Центральна Рада відмовилася пропускати більшовицькі загони через територію УНР.

У відповідь на таку позицію українського уряду більшовицькі керманичі вирішили ігнорувати суверенітет УНР. 15 грудня Раднарком ухвалив: «Війська проти Каледіна рухаються через Україну, не рахуючись з наслідками...» Л. Троцький указував «главковерху» Н. Криленку: «Ми очікуємо від Вас рішучих дій в тому сенсі, щоб убезпечити наші війська на Україні від контрреволюційних зазіхань Ради». Усі «революційні» війська мали вирушити до Харкова, де планували створити штаб для керівництва боротьбою проти А. Каледіна.

16 грудня Раднарком ухвалив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», розроблений комісією в складі В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького. Хоча маніфест розпочинався урочистим повідомленням про беззастережне визнання радянським урядом Української Народної Республіки, його автори звинувачували Центральну Раду у «двозначній буржуазній політиці», дезорганізації фронту й допомозі ворогам радянської влади. Цей документ містив ультимативні вимоги до уряду УНР: відмовитися від спроб створення Українського фронту, дозволити перекидання радянських військ із фронту на Дон і натомість не пропускати туди козачі частини, а також припинити роззброєння «революційних» загонів в Україні. Революційний польовий штаб при Ставці верховного головнокомандувача дістав вказівки розпочати підготовку до воєнної операції проти уряду УНР, навіть не чекаючи відповіді Генерального Секретаріату.

Уряд УНР відхилив усі пункти більшовицького ультиматуму. «Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всякі намагання народних комісарів вмішуватись у справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці, — зазначив український уряд. — Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості».

Ультиматум опинився в центрі уваги делегатів Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві 17—19 грудня. Більшовики не приховували намірів створити на з’їзді власний урядовий центр на противагу Генеральному Секретаріатові. З цією метою норми представництва на з’їзді було складено таким чином, щоб забезпечити більшість робітничим делегатам. Але селянські й військові організації відправили на з’їзд значно більшу кількість делегатів, ніж очікували його організатори. Це забезпечило більшість прихильникам Центральної Ради. Оскільки ж дії київських більшовиків після появи ультиматуму виглядали частиною режисованого з Петрограду плану державного перевороту, обуренню делегатів не було меж. Навіть чільний більшовицький діяч В. Шахрай був змушений із трибуни з’їзду назвати ультиматум «непорозумінням». Зрештою делегати оголосили цілковиту підтримку Центральній Раді й засудили політику народних комісарів, які «брутально порушують право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя». Нечисленна більшовицька фракція залишила з’їзд і виїхала до Харкова.

18 грудня Раднарком ухвалив вважати Центральну Раду такою, що перебуває в стані війни з радянською Росією. Спроба Українського військово-революційного штабу в Петрограді виступити посередником для мирного врегулювання конфлікту не мала успіху. «Згода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої б то не було підтримки каледінського заколоту й контрреволюційної змови кадетської буржуазії», — повідомив Раднарком. За розпорядженням петроградського уряду, у російській армії було призупинено українізацію військових частин.

Розуміючи неминучість конфлікту з більшовиками, військовий секретар УНР С. Петлюра намагався передислокувати до України українізовані військові частини й з’єднання з різних куточків Росії. Проте зосередити ці війська для оборони України не вдалося: російська влада блокувала всі спроби вивести українські частини на батьківщину. Радянські комісари на Північному й Західному фронтах віддавали накази не допускати переїзду українізованих частин до України. На підконтрольних більшовикам землях почалося роззброєння українізованих військових формувань. У військах було розгорнуто репресії проти командного складу та членів українських військових рад.

Більшовики усвідомлювали, що боротьба з урядом УНР не обіцяє їм легкої перемоги. «Якщо виникне війна, то Росія не в змозі буде вести її і з Доном, і з Сибіром, і з Україною, і з іншими, — заявив на всеукраїнській нараді більшовицьких парторганізацій один із чільних київських більшовиків В. Затонський. — Поки що серед українців розколу немає й він не передбачається, а тому доведеться вести війну з українським народом, а більшовиків лише незначна жменька». «Ультиматум неминучий — іншого виходу немає й бути не може... — заявляв натомість Л. П’ятаков. — Крок народних комісарів правильний і логічно неминучий. Війна безумовно важка, але відтягувати її не можна».

21 грудня В. Ленін призначив члена Раднаркому В. Антонова-Овсієнка керувати «операціями проти каледінських військ та їхніх спільників» (як згодом пояснив у спогадах В. Антонов-Овсієнко, під «спільниками» мали на увазі Центральну Раду). За планом радянського командувача, призначені для наступу на Дон військові сили мали зосередитись у Харкові, Куп’янську й Воронежі, водночас озброюючи Червону гвардію на Донбасі. «З Тер-Арутіньянцем було домовлено, що наступ на Київ відбудеться після попереднього зосередження достатніх сил на основному напрямку Гомель — Бахмач — Гребінка, відрізаючи Київ зі сходу, — згадував пізніше В. Антонов-Овсієнко. — Одночасно із заходу революційні війська наступатимуть на Київ від Шепетівки, Житомира, Жмеринки».

Поява на кордонах України радянських загонів не залишилася таємницею для українського уряду. Із середини грудня 1917 р. київська преса регулярно повідомляла про зосередження більшовицьких військ у Гомелі й Брянську. «Більшовики збирають сили для походу на Україну... — писав український часопис. — Українці готовлять достойну одсіч тим, хто наступатиме проти Народної Республіки». На цей час військовому командуванню УНР підпорядковувалося близько 90 000 вояків, розміщених у різних регіонах України. Але чимало з них уже були розчаровані через нездатність уряду УНР забезпечити негайне проведення в країні соціально-економічних реформ або й байдужі до національного відродження. Кількість надійних бійців, здатних битися з більшовиками за національну справу, не перевищувала 20 000 осіб.

У боротьбі з більшовиками С. Петлюра розраховував на допомогу вояків-українців, які перебували поза межами України. 18 грудня він наказав воякам-українцям Північного фронту вжити заходів для знешкодження більшовицької загрози, доручивши їм «використовувати всі способи, які викликаються Вашим географічним становищем по відношенню до Петрограду, звідки насувається на Україну велика загроза». Але «географічне становище» розкиданих поза межами батьківщини вояків-українців не допомогло їм покінчити з більшовицьким урядом. Стан багатьох українізованих частин на Північному й Західному фронтах, цілковито дезорієнтованих «революційною» пропагандою, не дозволяв розраховувати на їхню активну участь в антибільшовицькій боротьбі.

Уже наприкінці грудня 1917 р. деякі розпропаговані з’єднання російської армії вирушили з Південно-Західного фронту вглиб України, виконуючи наказ радянського уряду. Але 1-й Український корпус генерала П. Скоропадського успішно затримав просування цих військ на Поділлі. Не виявивши надмірного бажання проливати кров за «пролетарську революцію», 2-й Гвардійський корпус розпочав переговори з українською владою про умови відправки додому. Лише вимога скласти зброю стримувала гвардійців від того, аби забути про ворожнечу до Центральної Ради й виїхати до Росії.

Зазнала невдачі й спроба більшовиків захопити залізничне сполучення на Чернігівщині, аби мати змогу перекидати свої військові сили проти Центральної Ради та А. Каледіна. У середині грудня радянський загін Р. Берзіна виїхав із Гомеля до вузлової залізничної станції Бахмач, але вояки несподівано відмовилися битися з українськими військами. «Не підемо проти України, а бажаємо бити клятих каледінців», — такою була відповідь рядових бійців на всі накази й вмовляння своїх командирів. У 19-му стрілецькому полку заворушення набули такого розмаху, що деякі вояки вже були готові заарештувати свого командира. Р. Берзіну довелося повернути своїх бійців назад до Гомеля, де з їхніх лав було усунуто всіх українців. Однак решта бійців не відзначалася надмірною ідейністю, оскільки, за словами Р. Берзіна, «усюди на перший план вояки висували свої матеріальні вимоги, не цікавлячись подальшою долею революції».

Та незважаючи на досягнуті успіхи, П. Скоропадський застерігав українське командування від недооцінювання більшовицької загрози. Генерал указував на стрімке зниження рівня боєздатності українізованих частин: «Для завдання удару більшовикам, для оволодіння Жмеринкою, Проскуровом, Рівне та ін. вузлами, що перебувають у руках більшовиків, потрібні невеличкі частини, переконані в тому, що вони роблять велику справу, частини патріотично, національно налаштовані. За поточних обставин підняти дух частин я особисто не в силах». 31 грудня П. Скоропадський звернувся до С. Петлюри: «Наполегливо прохаю допомогти військами, агітаторами, оскільки наші частини, хоча й повільно, але поступово розкладаються».

Деякі представники військового керівництва УНР сподівалися залучити до боротьби проти більшовиків розташовані на Правобережжі національні формування російської армії. Зокрема, у районі Житомира дислокувалися частини Чехословацького корпусу, які зобов’язалися підтримувати лад у районі свого постою. У населених пунктах Волині й Поділля формувалися збройні відділи 3-го Польського корпусу. На відміну від російських частин, ці військові формування зберегли відносну боєздатність. Але чехи й словаки, прагнучи залишити свій корпус для боротьби за незалежність власної батьківщини, зовсім не бажали брати участь у збройній міжусобиці на теренах колишньої царської імперії. Польські вояки мріяли про відродження Речі Посполитої в кордонах XVII — XVIII ст. і не надто співчували відродженню української держави. Участь цих формувань в обороні України від нашестя розпропагованого російського війська виглядала малоймовірною.

Перші ешелони російських червоногвардійців і матросів прибули до Харкова вже 21 грудня 1917 р. У місті на цей час панувала атмосфера цілковитої політичної невизначеності. Слобожанщина за III Універсалом Центральної Ради належали до УНР, але найвищим органом влади в Харкові фактично залишався військово-революційний комітет на чолі з відомим більшовиком Артемом (Ф. Сергєєвим). Уже в ніч на 22 грудня прибулі «революційні» матроси зайняли вокзал і взяли під свій контроль управління залізниці, пошту, центральний телеграф, телефонну станцію тощо. Це спричинило обурення багатьох демократичних організацій і представників політичних партій, які зажадали негайно вивести радянські загони з міста. Цю вимогу підтримали й деякі місцеві більшовики. Та поки громадські діячі радилися, як бути, уночі 23 грудня «революційні» загони захопили розташовані в Харкові панцерники. Оскільки вояки-українці харківської залоги оголосили нейтралітет, представники уряду УНР були змушені рятуватися від розправи втечею.

24 грудня до Харкова прибув радянський командувач В. Антонов-Овсієнко разом зі співробітниками свого штабу. Під впливом численних нарікань на грабунки й безчинства радянських загонів він згодом визнав: «На нас за мовчання місцевих більшовиків дивилися як на грабіжників». Намагаючись мобілізувати в Харкові якомога більше прихильників «пролетарської революції», В. Антонов-Овсієнко вирішив передусім заволодіти залізницею на проміжку Лозова — Павлоград — Синельникове, а також зайняти Куп’янськ, Ізюм і Слов’янськ. Таким чином він розраховував встановити зв’язок із Донбасом і розірвати залізничне сполучення Дону з Україною. Після об’єднання своїх сил із донецькою Червоною гвардією, нарком збирався розгорнути наступ проти А. Каледіна.

Відповідно до плану В. Антонова-Овсієнка, загони харківських і петроградських червоногвардійців розгорнули наступ із Харкова вглиб південно-східної України. Наприкінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р. ці сили з боями захопили Лозову й Павлоград. Розташовані в цьому регіоні полк ім. П. Дорошенка та українізований 623-й Козеницький полк не змогли чинити належний опір червоним. Гайдамацький полк у Катеринославі був надто нечисленним для протидії вторгненню, а українські військові формування в Приазов’ї взагалі виявилися ненадійними й не бажали битися з більшовиками. Водночас радянські загони роззброїли 1-й Український козацький кінно-навчальний полк у районі Ізюма — Балаклеї, а також 1-й Запорізький полк у Куп’янську. Усе це відкривало червоним шлях на Донбас. Легкість цих перемог свідчила про військову слабкість Центральної Ради.

Становищем скористалося близько півсотні лівих делегатів Всеукраїнського з’їзду рад, які зібралися тим часом у Харкові. У столиці Слобожанщини вони об’єдналися з делегатами з’їзду рад Донецького й Криворізького басейнів і заявили про проведення власного Всеукраїнського з’їзду рад. Учасники цього з’їзду оголосили про встановлення в Україні радянської влади й поширення дії декретів Раднаркому на території української республіки, яку вважали невід’ємною частиною федеративної Росії. Імпровізована асамблея обрала навіть найвищий орган влади — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад України на чолі з Ю. Медведєвим. 26 грудня ЦВК Рад України повідомив Раднаркому про перебирання до своїх рук «усієї повноти влади на Україні», а наступного дня видав маніфест про встановлення в країні радянської влади.

Урядові функції при ЦВК Рад України здійснював Народний Секретаріат. Ця назва виявилася дуже вдалою, оскільки давала можливість прихильникам радянської влади пояснювати, що Генеральний Секретаріат складається з «генералів», а Народний Секретаріат натомість обрано з народу. За красномовним свідченням Є. Бош, до складу Народного Секретаріату намагалися за можливості вибирати людей з українськими прізвищами. Незважаючи на це, переважна більшість членів харківського уряду виявляла байдужість або й неприховану ворожість до українського національного руху. Ось що, наприклад, згадував сучасник про настрій «народного секретаря військових справ» В. Шахрая: «Що це за уряд український, — скаржився він мені, — що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністр“, коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне».

Справді, радянські військові сили в Харкові виконували лише накази В. Антонова-Овсієнка. І хоча останній у мемуарах стверджував, що мав «дружні відносини» з ЦВК Рад України, насправді він ставився до харківського уряду з неприхованим презирством. У доповідях до Раднаркому В. Антонов-Овсієнко давав зневажливі, нищівні характеристики ЦВК, нарікаючи на «політичну імпотентність» цього органу, де «все мертве за нестачею сил». На його думку, «український радянський уряд» майже не користувався авторитетом серед місцевих революційних організацій і мав мізерний вплив на політичне життя країни.

Однак у суспільстві зростало розчарування через неспроможність уряду УНР задовольнити заразом усі прагнення народу. Під впливом цього настрою чимало вояків-українців відмовлялися битися з більшовиками. Співробітник Генштабу збройних сил УНР згадував: «Стало помічатися нове явище в столиці, коли козаки байдуже розгулювали вулицями і на їхніх обличчях неначе було написано: „Побачимо, що з усього цього вийде“». Інший мемуарист так описував становище в Сердюцькому полку ім. Богуна, який вважали однією з найбільш надійних українських частин: «Поміщення брудні, занять ніяких за патрульною службою, дисципліна розхитана. Солдати, всі георгіївські кавалери, або збирались в групи і щось обговорювали, або лежали на ліжках». Полки ім. Т. Шевченка та П. Сагайдачного, а також запасний понтонний курінь відкрито підтримували радянську владу. Рада солдатських депутатів київської залоги ухвалила резолюцію про необхідність припинення братовбивчого кровопролиття, а військові частини відправляли на протибільшовицький фронт своїх представників для «з’ясування становища». На захист Полтавщини й Чернігівщини від більшовицького вторгнення вдалося вивести лише нечисленні сили зі складу 1-ї й 2-ї Сердюцьких дивізій.

Уряд УНР припустився грубих прорахунків під час організації оборони країни. Замість С. Петлюри військовим секретарем УНР наприкінці грудня став М. Порш — революційний теоретик і один із лідерів української соціал-демократії. Новий керівник військового відомства погано розумівся на військових справах, а його втручання в роботу підлеглих провокувало постійні конфлікти. Командувачем війська, які вели боротьбу з більшовиками, було призначено начальника 1-ї Сердюцької дивізії Ю. Капкана, який не мав належного досвіду й авторитету серед військовиків. Через незгоду з урядовою політикою в галузі військового будівництва генерал П. Скоропадський на початку січня 1918 р. подав у відставку з посади командира 1-го Українського корпусу й командувача оборони Правобережної України.

Через брак військових сил В. Антонов-Овсієнко на початку січня 1918 р. був змушений зосередитися на боротьбі з А. Каледіним, хоча вважав за доцільне за першої ж нагоди розгорнути операції й проти уряду УНР. На той час впоратися з Центральною Радою було наказано військам Південно-Західного фронту. Однак «збільшовичені» фронтовики не квапилися переходити в наступ. В Особливій армії більшовики й українські організації дотримувалися взаємного нейтралітету, 2-га Фінляндська дивізія не поспішала займати штаб 11-ї армії в Старокостянтинові, хоча їй протистояло лише кількасот вояків, які оголосили нейтралітет. 2-й Гвардійський корпус тупцював під Жмеринкою, не бажаючи встрявати в бій зі значно меншими силами 2-ї Української дивізії. Вояки ігнорували більшовицькі заклики до походу на Дон і замість битися з військами Центральної Ради воліли домовитися з ними про безперешкодний пропуск додому. «Ми губимося», — кинув комісар 7-ї армії І. Васянін на одному із засідань армійського ВРК. Не знаючи про причини затримки, В. Антонов-Овсієнко скаржився до Раднаркому, що 2-й Гвардійський корпус застряг у Жмеринці.

Лише 9 січня стався інцидент, який порушив хистку рівновагу на Правобережжі. На станції Сарни українські вояки арештували голову Центрального комітету дієвої російської армії та флоту, комісара при Ставці А. Боярського, а також його заступника й члена ВРК Особливої армії Н. Єфімова, які їхали на фронтовий з’їзд до Рівного. Армійські більшовики негайно вдалися до відплатних дій. У ніч на 10 січня за наказом голови ВРК Особливої армії Ю. Гузарського було арештовано членів армійської та залогової рад. А 12—14 січня в Рівному відбувся надзвичайний військовий з’їзд Південно-Західного фронту, який відновив фронтовий ВРК.

Однак на цей час для багатьох прихильників радянської влади стало очевидним, що Ставка не здатна використати стихійний рух фронтових частин у запілля для організації планомірного наступу проти Центральної Ради. «Згідно з донесенням мені тов. Тер-Арутіньянца — великі надії, які я покладав на Південно-Західний фронт, не виправдалися... — згадував В. Антонов-Овсієнко. — Розраховувати на натиск на Київ із боку частин Південно-Західного фронту, отже, не доводилося. Усе, що можна було зробити з цього боку — це відтягувати на захід увагу Центральної Ради. Головний удар Ставка мала завдати Центральній Раді від Гомеля на Бахмач».

Завершивши реорганізацію своїх сил, Р. Берзін знову готувався відновити натиск на Бахмач із гомельського напрямку. Його переформований загін складався тепер із відділу матросів-балтійців, 151-го П’ятигорського полку, кулеметної команди 60-го Сибірського стрілецького полку й чотирьох гарматних батарей. На початку січня ці сили зайняли Терехівку, Хоробичі, Сновськ. Лише наближення різдвяних свят змусило Р. Берзіна відкласти на кілька днів наступ на Бахмач. За цей час у його розпорядження надійшов 436-й Новоладозький полк та бронепоїзд ім. Леніна.

Загроза нового більшовицького наступу на Чернігівщині занепокоїла начальника залоги Бахмача, який благав українське командування надіслати підкріплення. Але більшість вояків київської залоги не бажала залишати столицю. На допомогу нечисленним оборонцям Бахмача вирушила лише 1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького. Охоплені патріотичним піднесенням юнаки добровільно стали на захист Батьківщини. Уранці 8 січня бойовий курінь 1-ї Української військової школи під командуванням сотника А. Гончаренка (300 юнаків при 18 кулеметах) прибув до Бахмача.

Стривожений появою під Бахмачем української юнацької школи, Р. Берзін звелів начальникові свого авангарду не робити «ані кроку» без посиленої бойової розвідки. 11 січня загін відновив просування на південь, зайнявши станції Мена, Макошино, Бондарівка. Але вже станцією Доч червоним вдалося заволодіти лише після подолання запеклого кількаденного опору юнаків. Останні в цих боях показали себе значно кращими захисниками Батьківщини, аніж переважна більшість сердюків, які не бажали розлучатися з принадами постою в столиці. Але самі лише юнаки не могли оборонити Чернігівщину на всіх напрямках бойових дій. Поки загін Р. Берзіна наступав із півночі, поблизу східних кордонів губернії з’явився відділ московської Червоної гвардії під командуванням А. Знаменського. Відправлені на Курщину для збирання продовольства, червоногвардійці 11 січня зайняли станцію Ворожба. Це занепокоїло українського командувача Ю. Капкана, який побоювався більшовицького вторгнення в східну Чернігівщину. Одночасний ворожий натиск із кількох напрямків загрожував стати найбільшим випробуванням для оборонців бахмацького залізничного вузла.

Тим часом більшовики остаточно встановили свою владу на Слобожанщині. У ніч на 10 січня в Харкові було роззброєно 2-й Український запасний полк, частина вояків якого підтримувала Центральну Раду. Після цього Харків остаточно перейшов під владу ВРК. 12 січня в місті та повіті було оголошено військове становище. З роззброєних у ході перевороту вояків-українців було створено курінь Червоного козацтва на чолі з В. Примаковим (аби підкреслити національний характер цього формування, у його підрозділах вживали українську термінологію). Оскільки червонокозачий курінь мав слугувати прикриттям для наступу російських загонів на Україну, значення цього військового формування було несумірним його чисельності.

Усупереч побоюванням В. Антонова-Овсієнка, українське командування не намагалося повернути Харків. За відсутності української військової сили влада в багатьох містах Харківщини цілком мирно перейшла до місцевих рад. Успіх перевороту лише заохочував радянське командування до подальшої військової інтервенції проти уряду УНР.

Наступною ціллю радянського командування став Катеринослав — важливий адміністративний, транспортний і промисловий центр Центральної України. Місцеві більшовики вже тривалий час готувалися до перевороту. Оскільки розпропаговані 228-й, 229-й і 271-й запасні полки остаточно деморалізувалися й демобілізувалися, єдиною військовою силою в розпорядженні катеринославського ВРК слугували кілька тисяч озброєних робітників-червоногвардійців. Військові ж сили Центральної Ради в Катеринославі складалися з частин 3-ї Катеринославської дивізії, яка перебувала в стадії формування. Настрій української залоги був несприятливим для уряду УНР: Сердюцький полк ім. П. Орлика оголосив нейтралітет, у 10-му Гайдамацькому полку лише кількасот вояків були готові битися з більшовиками. Але, окрім регулярних військових частин, у Катеринославі існували добровольчі вільнокозацькі формування.

У ніч на 8 січня більшовики викрали в українських вояків панцерник. Після того як червоногвардійці відмовилися повернути бронемашину, обидві сторони почали готуватися до зіткнення. Сформовані з добровольців українські відділи зайняли телеграф, пошту, вокзал і центральну телефонну станцію. Завдяки цьому військові сили Центральної Ради блокували райони, які з’єднували центр міста з Чечелівкою, Кайдаками й Брянським заводом. Рада, ВРК і штаб Червоної гвардії, розташовані в губернаторському палаці, виявилися відрізаними від своєї основної бази. 9 січня на вулицях Катеринослава вже спалахнув бій. Спроба більшовиків залучити до повстання полк ім. П. Орлика виявилася безуспішною: вояки не побажали ризикувати життям заради «пролетарської революції». Але долю бою вирішило прибуття до міста московських червоногвардійців зі складу сил В. Антонова-Овсієнка. До вечора 10 січня москвичі разом із місцевими прихильниками радянської влади змусили близько 300 українських вояків капітулювати. Рештки української залоги під командуванням підполковника Д. Абриньби відійшли в напрямку на П’ятихатки.

Захоплення Катеринослава стало значним військовим успіхом радянського уряду. В. Антонов-Овсієнко не лише зміцнив своє становище в Приазов’ї, а й дістав можливість розгорнути наступ на Правобережжя в разі ескалації конфлікту з Центральною Радою. Коли радянський загін П. Єгорова зайняв 15 січня Олександрівськ, залізничне сполучення Правобережної України з Доном було остаточно розірване.

Розташовані в Приазов’ї українізовані частини не лише не перешкоджали «пролетарській революції», а й подекуди активно підтримували її. Так, дислокована в районі Гришиного 3-тя кавалерійська дивізія фактично розпалася: частина вояків визнала радянську владу, решта оголосила нейтралітет. Практично небоєздатними виявилися запасні полки, які здійснювали українізацію: 24-й (Маріуполь), 25-й (Бахмут — Луганськ), 46-й (Бердянськ), 42-й (Мелітополь), 48-й (Оріхів). Українізовані частини в Північній Таврії були роззброєні й демобілізовані місцевими загонами Червоної гвардії. Так перестали існувати 46-й запасний полк у Бердянську, 48-й запасний полк в Оріхові, 42-й запасний полк у Мелітополі.

У Криму вояки-українці також здебільшого підтримали радянську владу. У Феодосії українці 35-го запасного полку під проводом прапорщика І. Федька спільно з моряками билися проти військових сил курултаю. У Євпаторії 1-ша Українська козача батарея відмовилася виступити на захист кримськотатарського уряду й була роззброєна мусульманськими частинами. Уряд УНР не отримав із Криму жодного підрозділу для боротьби з більшовиками.

Підбадьорений успіхами, В. Антонов-Овсієнко наказав 18 січня 1918 р. розпочати загальний наступ на Лівобережжя, керувати яким призначив колишнього начальника свого штабу, «червоного» підполковника М. Муравйова. Однак військові сили, які здійснювали наступ проти Центральної Ради, не перевищували 7 000 бійців, при чому більша їх частина була не надто боєздатною. В. Антонов-Овсієнко вважав своє становище досить ризикованим, і лише військова слабкість української влади дозволяла йому сподіватися на воєнний успіх.

19 січня загін М. Муравйова майже без бою захопив Полтаву, де червоні повелися як справжні завойовники. Коли полтавська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів зажадала від М. Муравйова вивести радянські війська з міста, частину її членів було арештовано. Після втрати міста Ю. Капкан склав із себе обов’язки командувача українських військ на протибільшовицькому фронті. Керівництво операціями проти більшовиків було тимчасово доручено сотникові О. Блонському.

На цей час уже стало очевидним, що збройні формування Центральної Ради являють собою вельми ефемерну військову силу. Більшість українізованих частин і підрозділів були цілком деморалізовані через революційні порядки. Чимало вояків у київській залозі відкрито співчували більшовикам. На шпальтах преси В. Винниченко ледь не кляв вояків, що воліють «лузати насіння в казармах» замість того, щоб боротися з більшовиками. Навіть у 1-му Українському корпусі цілі полки відмовлялися виконувати накази командування й самочинно вирушали в запілля. Зі штабу 2-ї Української дивізії, яка стримувала 2-й Гвардійський корпус на підступах до Вінниці, повідомляли: «Настрій в частинах сумний <...> з полків і команд вояки розбігаються по домівках, і втримати їх немає ніякої сили. Битися за Україну бажання не спостерігається». Серед гайдамацьких частин в Одесі, за визнанням В. Поплавка, також зростав більшовизм. Унаслідок відмови козаків виходити на стройові заняття довелося розформувати українські полки в Херсоні та Миколаєві.

Розвал армії неминуче підштовхував керівників військового відомства УНР до думки про необхідність реорганізації збройних сил на добровольчих засадах. Варто було відправити додому всіх охочих демобілізуватися, аби отримати менш численну, але боєздатну армію з добровольців, готових захищати свій край від зовнішньої агресії. Такий підхід до реформування армії поділяли представники військових організацій та віддані національній справі офіцери. «На думку всього командного складу, негайно потрібно приступити до складення летучих чи ударних батальйонів за окрему платню, інших же українських бездельників розігнати», — повідомляли з української ради 7-ї армії.

Але керманичі УНР перетворили військову реформу на експеримент із реалізації положень соціалістичного вчення. Було вирішено замінити постійну регулярну армію, яку вважали знаряддям «класової боротьби» в руках правлячої верстви, на «народну міліцію». 16 січня Центральна Рада ухвалила закон про створення народного війська («народної міліції») для «оборони рідного краю від зовнішнього нападу». Регулярна армія підлягала демобілізації й припиняла своє існування. Військовому секретарству УНР було доручено негайно розпочати набір й організувати інструкторів для народної міліції. Військовий секретар УНР М. Порш одразу ж розпочав демобілізацію в частинах київської залоги.

Демобілізація армії й перехід до принципу добровольчого формування війська були логічно виправданим кроком, якщо уряд УНР хотів в умовах революційної анархії отримати у своє розпорядження боєздатну військову силу. Але незграбна спроба уряду УНР замінити армію «народною міліцією» продемонструвала лише нехіть українських керманичів до організації збройних сил і відштовхнула від Центральної Ради багатьох професійних військовиків, які були готові послідовно й до кінця боротися з більшовицькою анархією.

23 січня М. Порш призначив М. Шинкаря командувачем військами на території Київського військового округу — як тими, що діяли на внутрішньому фронті, так і залогами, відділами Вільного козацтва й партизанськими загонами. Саме до М. Шинкаря перейшло тепер керівництво операціями проти більшовиків. Незважаючи на свою належність до партії соціалістів-революціонерів, командувач цілковито покладався на кадрових офіцерів старої армії, які працювали в його штабі. На цей час начальником штабу КВО став генерал О. Греков — досвідчений воєначальник, який уже встиг змінити кілька посад на українській службі. Генерал-квартирмейстером був росіянин, генерал В. Агапієв, який також мав значний досвід штабної роботи. За свідченням сучасника, М. Шинкар заявив про готовність «працювати й бити ворога», але за умови невтручання уряду в його розпорядження.

Однак нечисленні оборонці Центральної Ради болюче усвідомлювали відсутність в українського командування чіткої стратегії дій, загальну дезорганізацію й політичну невизначеність. «До всього не було рішучості як у вищого командування, так і в командування фронтом, а навіть частинами, — згадував вояк бойового відділу 1-ї Української військової школи. — Не було видно певного плану. Зате яскраво показувалася скрізь нехіть, апатія, пасивне прийняття того, що буде [те], що станеться. Здається, командування розуміло несилу і безглуздість боротьби й опустило руки».

Намагаючись урятувати становище, М. Шинкар скерував на лівобережний фронт найбільш надійні підрозділи зі складу київської залоги. 25 січня до станції Гребінка від’їхав невеличкий кінний відділ зі складу добровольчого Гайдамацького кошу Слобідської України, формування якого напередодні розпочав С. Петлюра. Слідом вирушив кінний загін, який сформував Ю. Капкан, і ще кілька дрібних підрозділів. Саме Ю. Капкан прийняв командування українськими військами на полтавському напрямку. Прибувши до Гребінки, він передусім демобілізував частини українізованої 137-ї дивізії, які вже втратили боєздатність. Фактично в розпорядженні Ю. Капкана на всьому полтавському напрямку лишилося не більш ніж 300 бійців, готових протистояти більшовицькому наступу.

Саме в цей час радянський загін М. Муравйова відновив наступ на захід. 23 січня відділ тверських і Макіївських червоногвардійців без бою зайняв Кобеляки й Кременчук. Червоні майже не зустрічали опору на шляху свого просування. М. Муравйов доповідав В. Антонову-Овсієнку: «Я наказав із Ромоданівки вести якомога ширшу розвідку на Бахмач, Крути, Гребінку, Черкаси. У Києві також мається розвідка. Завтра виїжджаю в Ромодан, щоб зайняти лінію Бахмач, Крути, Гребінка, Черкаси. Дорогий товаришу, чекаю Вашого благословення... У мене лише одна мрія — здобути Київ».

26 січня військові сили Ю. Капкана спробували зупинити ворожий наступ біля станції Гребінка. У ході цілодобового бою українські вояки були змушені відступити, але при цьому серйозно пошкодили залізничні мости в околицях Гребінки. Радянські загони були змушені призупинити наступ на київському напрямку до полагодження колії. Радянський командувач навіть не здогадувався, що йому протистоїть лише кількасот бійців. Якби червоні спромоглись обійти пошкоджену залізницю, жменька українських вояків навряд чи змогла б затримати ворожий наступ на Київ.

Аби не втрачати час, М. Муравйов зосередився на операціях у напрямку Бахмача. 27 січня він разом із більшою частиною своїх сил вирушив залізницею Гребінка — Пирятин — Прилуки — Ічня в запілля бахмацького угрупування українських військ. Хоча загін Р. Берзіна в чотири рази кількісно переважав оборонців Бахмача, радянський воєначальник уже майже три тижні тупцював на місці, не наважуючись на штурм цього важливого залізничного вузла. Тривалий час кістяк оборони проти «революційних» загонів складала 1-ша Українська військова школа. Однак 23 січня виснажені тривалим перебуванням на позиціях юнаки вирішили повернутися до Києва. Після їхнього від’їзду в Бахмачі залишилася тільки жменька надійних вояків. Загроза появи загону М. Муравйова з півдня змусила їх надвечір 28 січня залишити Бахмач без бою.

Тепер загони М. Муравйова й Р. Берзіна об’єдналися для дій проти військ Центральної Ради. Готуючись до походу на Київ, М. Муравйов повідомив своїм бійцям: «Наше бойове завдання — узяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».

Українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. Тоді як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, військове керівництво УНР очікувало головного удару з боку Полтави. Саме на полтавський напрямок було скеровано найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Натомість на бахмацький напрямок, на станцію Крути, повернулися 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи.

Разом із юнаками на фронт виїхав і Помічний курінь Січових стрільців (116 осіб). Створений з ініціативи патріотичної української молоді, цей підрозділ призначався для несення охоронної служби в Києві. Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. «Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили», — свідчив сучасник. Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагалися вирушити на порятунок батьківщини.

30 січня червоні розгорнули наступ на станцію Крути. Командувач 1-ї Революційної армії П. Єгоров доручив захопити станцію найбільш надійним своїм силам — петроградським і московським червоногвардійцям. Безпосереднє керівництво обороною станції Крути здійснював командир 1-ї Української військової школи, сотник А. Гончаренко. Під кулеметним вогнем юнаків атака червоногвардійців захлинулася, але значна чисельна перевага дозволяла більшовикам не послаблювати натиск. «Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, — свідчив один із юнаків. — На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче. Дві ворожі панцери і гаубична батарея засипали спереду наші окопи і станцію. З нашого боку стріляло до 40 скорострілів, що були при школі, і кілька при студентськім курені. Наші поїзди, що разом служили і помешканням, а при них і база з набоями, лишили станцію і від’їхали на дві версти в тил. На станції лишилися лише два бронепоїзди і два вагони набоїв до них».

З настанням вечірньої темряви сотник А. Гончаренко наказав захисникам станції Крути відступати. Сталого зв’язку між двома ділянками оборони не існувало: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Тож на багатьох відрізках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Під час відступу чета зі складу студентської сотні заблукала в темряві. Січовики вийшли до залізничної станції саме в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Через це група студентів і гімназистів потрапила до полону. Наступного дня їх було розстріляно. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна...», який підхопили й інші полонені. Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що загалом було страчено 28 полонених.

Бій під Крутами став символом жертовності й ідеалізму юних захисників української держави. Овіяний ореолом немеркнучої слави, подвиг української молоді посів чільне місце в національній історичній пам’яті. Та водночас цей бій став символом невмілого стратегічного планування. Якби назустріч головним силам М. Муравйова вирушили відправлені напередодні на полтавський напрямок свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими.

Аби врятувати становище, на Чернігівщину вирушив Гайдамацький кіш С. Петлюри (300 бійців). На Полтавщині оборону проти червоних продовжували тримати нечисленні відділи полковника Ю. Капкана й сотника С. Захарчука, юнацький курінь чорних гайдамаків, 1-ша сотня Січових стрільців і відділ вояків Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Оскільки річка й озеро Супій, розташоване за західним передмістям Яготина, являли собою вигідну позицію для оборони, саме тут Ю. Капкан вирішив дати червоним бій. Майже добу відбивали українські вояки ворожі атаки. Лише коли вранці 1 лютого червоногвардійці переправилися на правий берег річки, українські підрозділи були змушені відступили. При цьому українські вояки максимально плюндрували залізницю, намагаючись будь-що вповільнити просування червоних до Києва.

Командир 1-го Українського корпусу генерал Я. Гандзюк пропонував відправити свої війська для операцій проти червоних на Лівобережжі. За свідченням мемуариста, генерал не вважав розпропагованих фронтовиків серйозною загрозою для української влади: «Тут у нас, на Правобережжі, я не зважаю, наприклад, на 2-й Гвардійський корпус, розкладений більшовиками, це просто люди, які хочуть додому. Ми його роззброїмо, вживаючи для цього лише бойові демонстрації. Тут можливі навіть переговори, після яких деморалізовані частини ще більше почнуть танути у більшовиків».

Але військові сили в розпорядженні Я. Гандзюка також стрімко «танули» внаслідок дезертирства й відмови вояків битися з більшовиками. Фактично в середині січня 1918 р. лише 2-га Українська дивізія тримала позиції проти 2-го Гвардійського корпусу вздовж залізниці Козятин — Гнівань. Однак стан цих частин також залишав бажати кращого: дисципліна занепадала, вояки розбігалися, траплялися випадки безчинств щодо мирних жителів. Коли увечері 17 січня командування наказало ліквідувати «більшовицький виступ» у Жмеринці, українські частини виявилися неготовими виконати наказ.

У середині січня 1918 р. 2-й Гвардійський корпус відновив наступ на залізницю Вінниця — Козятин — Фастів. 2-га Фінляндська дивізія отримала наказ забезпечити 7-му армію з північного напрямку, для чого мала зайняти Старокостянтинів і ліквідувати владу Центральної Ради в 11-й армії. 12-й армійський, а також 5-й кінний корпуси мали за потреби підтримати операції проти уряду УНР. Оскільки частини 2-ї Української дивізії відмовилися вести бойові дії проти більшовиків, організація оборони виявилася неможливою. 27 січня гвардійці наблизилися до околиць Вінниці й почали обстрілювати місто з гармат. Українські вояки не чинили серйозного опору. До ранку 28 січня Кексгольмський і Литовський гвардійські полки зайняли місто.

Успішний наступ 2-го Гвардійського корпусу на вінницькому напрямку дозволив «революційним» керівникам 7-ї армії заволодіти залізницею Вінниця — Козятин — Фастів, що мало першорядне значення для евакуації військ Південно-Західного фронту. Вузлову залізничну станцію в Шепетівці мала зайняти 2-га Фінляндська дивізія. Але українське командування встигло викликати до Шепетівки частини 2-го Січового Запорізького корпусу, які ще залишалися на фронті. Оборону станції очолив начальник 5-ї Січової Запорізької дивізії генерал Поджіо. Та вже невдовзі з’ясувалося, що переважна більшість українізованих частин у цьому районі цілковито втратили боєздатність унаслідок занепаду військової дисципліни й дезертирства.

Наприкінці січня 1918 р. зупинити рух «революційних» військ із фронту вглиб України було нікому. 2-га Українська дивізія фактично розпалася. 30 січня радянську владу було встановлено в Козятині: місто взяла під контроль бойова дружина залізничників, а 5-й Український полк без жодного опору склав зброю. У Голендрах демобілізувався 7-й Український полк. 19-й Український полк відмовився битися з більшовиками й частково демобілізувався. У Фастові 1-й і 3-й Українські полки оголосили нейтралітет. І хоча в Коростені, Бердичеві, Шепетівці й Здолбунові ще трималися невеличкі відділи українських вояків, шлях на Київ було відкрито. Фактично правобережний фронт перестав існувати. Лише нестача залізничного транспорту вповільнювала темп наступу «революційних» військ 7-ї армії на українську столицю.

У січні 1918 р. більшовики розгорнули боротьбу за владу в Причорномор’ї. Керівним центром для прихильників радянської влади слугував Румчерод, серед членів якого переважали більшовики й ліві есери. 15 січня організаційній секції Румчероду було доручено подбати про «встановлення на місцях усієї влади Рад робітничих, солдатських, селянських і батрацьких депутатів». Безпосередньою підготовкою до перевороту займався військово-революційний комітет на чолі з головою Румчероду В. Юдовським.

Війська Центральної Ради в Південній Україні були нечисленними й не надто надійними. Один з українських офіцерів згадував про стан одеської залоги: «Там, де ми рахували по декілька тисяч вояків, було їх навіть неповні сотки. Виявилося, що чимало вояків було на відпустці, частина ж хорувала вже на більшовицьку пошесть, що її занесли до наших частин різні агітатори... Почалися одверті балачки про те, що не можна починати братовбивчої війни з тими, з якими і віра спільна, і з якими разом на фронті бідували, з одного „котелка“ їли й разом умирали; далі казали, що їм невідомий програм Центральної Ради, а більшовики стоять за мир, волю та роздачу маєтків бідакам; що, коли й прийшлося б воювати, краще стати на бік більшовиків, як підтримувати Центральну Раду». Ще гіршим був настрій українських частин у Миколаєві та Херсоні. Військова слабкість уряду УНР у цьому регіоні робила неможливим організований збройний опір більшовикам.

Уранці 28 січня в Одесі спалахнули бої між червоногвардійцями та вірними Центральній Раді військами. Перший день збройної боротьби не приніс перемоги жодній зі сторін. «Становище було непевним. Жодна зі сторін не могла констатувати якогось значного успіху своїх дій», — відзначав голова ВРК В. Юдовський. Інший більшовицький діяч свідчив, що гайдамаки «билися відчайдушно». Але нечисленність захисників Центральної Ради не дозволила їм розвинути досягнутий успіх, натомість червоногвардійці отримали підкріплення з Румунського фронту. До них приєдналися й матроси, які 29 січня вогнем корабельної артилерії змусили гайдамаків капітулювати.

Водночас більшовики здійснили переворот в інших містах Причорномор’я. У Миколаєві, за свідченням одного з місцевих більшовиків, «перехід до радянської влади відбувався зовсім безболісно. Міська дума сама ухвалила передати свої відділення і справи у відання Ради в повному порядку. Решта відомств, які й раніше були під контролем Ради, почали оформляти свої взаємовідносини з новим виконкомом». У Херсоні Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила вважати владу Центральної Ради поваленою й узяла до своїх рук усю повноту влади в місті. В обох містах червоногвардійці без особливих зусиль розсіяли нечисленних захисників уряду УНР. Натомість у Єлисаветграді опір українських вояків удалося зламати лише за допомогою прибулих до міста фронтовиків.

Більшовицька агресія підштовхнула українських політиків до рішучих дій. «Треба сказати, що наступ большевиків на Україну сприяв до певної міри зросту самостійницьких настроїв в українських національних кругах, і ці настрої знаходили собі відгук також і у військових кругах», — свідчив відомий історик та громадський діяч Д. Дорошенко. У ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, яким проголосила незалежність України. «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», — ішлося в цьому документі. В Універсалі підтверджувалася дія на території України всіх проголошених раніше демократичних свобод, а також було задекларовано прагнення уряду УНР до укладення загального миру.

Але значення проголошення незалежності України нівелювалося неспроможністю уряду УНР самостійно впоратися із соціальною кризою й захистити державу від більшовицької агресії. Зневіра й розчарування панували в українському таборі. Вояки київської залоги нарікали, що Центральна Рада «боронить наші інтереси, но тільки вона слабко проводить в життя те, що дає». Суспільство втомилося від безвладдя й революційного хаосу. В очах багатьох учасників національного руху майбутнє української республіки виглядало тривожним і невизначеним.

Наприкінці січня 1918 р. влада уряду УHP обмежувалася фактично невеличким районом довкола столиці. Значна частина київської залоги дотримувалася нейтраітету або й співчувала більшовикам. Яскраве свідчення про настрій вояцтва залишив В. Винниченко: «Часто бувало, що при Генеральному Секретаріатові, при будинкові, де засідало правительство, на караулі стояли частини з більшовицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь уряд, вивести його в поле і розстріляти».

28 січня на київському заводі «Арсенал», який був найбільшим осередком більшовицьких настроїв у столиці, спалахнули заворушення. Усе почалося з того, що українська влада спробувала перевезти вугілля з «Арсеналу» на інші підприємства. Озброєні робітники відмовилися впускати представників уряду УНР на територію заводу, який за кілька годин перетворили на добре укріплений табір. До повсталих приєднався курінь полку ім. П. Сагайдачного. Командир цього підрозділу С. Міщенко став комендантом заводу. Київський комітет РСДРП(б) ухвалив розпочати збройне повстання. А вже на світанку 29 січня під стінами «Арсеналу» спалахнув бій. Українська кінна сотня, що рухалася прилеглою до заводу вулицею, потрапила під обстріл арсенальців. «Кіннота збилася докупи; коні, ставши дибки, скидали вершників, частина з них потрапила під порвані проводи трамвайної лінії й була вбита електричним током, — згадував очевидець. — Рештки сотні в паніці поскакали до парку».

Оскільки більшість вояків київської залоги дотримувалася нейтралітету, українське командування не мало достатньо військових сил для блокади повсталих арсенальців. У перші дні повстання на завод майже безперешкодно прибували червоногвардійці з інших районів міста. Центральне бюро київських профспілок передавало на «Арсенал» провізію, медикаменти й навіть боєприпаси. Утім, сподівання арсенальців на підтримку київської залоги не виправдалися: більшість вояків не бажала втручатися в збройний конфлікт. За винятком сагайдачників, навіть «збільшовичені» військові частини обмежувалися лише тим, що пропонували своє посередництво для залагодження конфлікту. Та коли делегація полку ім. Т. Шевченка прибула до Центральної Ради для переговорів, військовий міністр УНР М. Порш заявив шевченківцям, що жодних переговорів із заколотниками бути не може, допоки вони не складуть зброю.

Становище спонукало українську владу до надзвичайних заходів. 29 січня в Києві та приміській смузі було запроваджено стан облоги. Особливим комендантом столиці став відомий організатор робітничих загонів Вільного козацтва М. Ковенко. Саме вільні козаки прийняли основний тягар бойових дій 29— 30 січня, у перші два дні повстання. Попри брак належної організації, добровольчі загони Вільного козацтва вступили в бій із червоногвардійцями в той час, коли військові частини оголошували нейтралітет. Співробітник українського Генштабу згадував: «Про це „козацтво“ кружляло тоді чимало розмов, але все-таки треба сказати, що, наприклад, козацтво залізничників відіграло позитивну і активну роль у боротьбі. Їхні зелені шлики на папахах можна було бачити у найбільш жорстоких боях».

Функції політичного керівника повстання намагався виконувати О. Горвіц, який напередодні прибув до Києва за дорученням ЦВК Рад України для організації збройного виступу. Однак діям повсталих бракувало координації й централізованого керівництва. Загони червоногвардійців діяли самостійно, не маючи постійного зв’язку зі своїми товаришами в інших районах міста. «Можна сміливо сказати, що вся найважливіша робота здійснювалась робітниками на місцях. Хто як зумів організувати справу, так потім і діяли», — свідчив учасник повстання.

30 січня в Києві розпочався загальний страйк, у якому взяли участь 35 профспілок. Зупинилися заводи й фабрики, а також міський трамвай та друкарні. Припинився випуск преси, перестав належним чином працювати міський телефон. Ресторани, пункти харчування й ринки зачинилися. Електростанція й водогін іще деякий час працювали, допоки не були захоплені червоногвардійцями. А на третій день збройної боротьби бойові дії перекинулися в центр міста. У ніч на 31 січня спалахнули сутички в районі Софійської площі, а вдень до Старокиївського району увірвалися загони червоногвардійців із Подолу, до яких приєдналася решта вояків полку ім. П. Сагайдачного. Скориставшись тим, що арсенальці відтягли на себе більшу частину військ Центральної Ради, повсталі розгорнули наступ у центр міста. Їм протистояли лише нечисленні відділи Вільного козацтва. Надвечір червоногвардійці наблизилися до Театральної площі й погрожували захопити будинок Центральної Ради.

Наступ більшовиків зупинили озброєні службовці військового міністерства, які охороняли підступи до центральних кварталів. Під керівництвом товариша військового міністра УНР О. Жуковського група старшин відбила атаку червоногвардійців поблизу колегії Павла Галагана й атакувала зайнятий супротивником готель «Прага», звідки червоні обстрілювали Педагогічний музей. Учасник цієї операції згадував: «Зібрана військовим міністром група почала під його керівництвом атаку готелю. Пробираючись попід стінами, нарешті увірвалися в приміщення, закінчивши справу багнетним боєм усередині будинку. Було захоплено кулемети. З нашого боку було поранено коменданта міністерства Ровенського. Панцерник, що саме під’їхав, загнав більшовиків на їх старі позиції, визволивши центральний телеграф і розігнавши остаточно банди, які лізли на моєму відтинку».

Остаточно схилили терези військового успіху на користь захисників уряду УНР Січові стрільці, які вдарили на подільських червоногвардійців із боку духовної семінари. Очевидець так описав наступ січовиків: «З Вознесенського спуску наступали Січові стрільці, і йшли вони сміливо, відважно, не ховаючись за стовпи і не стріляючи з-за трупів. Червоногвардійці підняли крик і, штовхаючи друг друга прикладами рушниць, стали втікати в бік Андріївського спуску і Михайлівського монастиря». Довершили успіх полк ім. К. Гордієнка та курінь полку ім. П. Полуботка, які днем раніше прибули до Києва. Атакувавши червоногвардійців із боку Хрещатика, українські вояки швидко примусили супротивника перейти до оборони. 1 лютого бої в центральних кварталах міста не вщухали, але червоні зазнали поразки й розпочали відступ на Поділ.

31 січня до повсталих приєдналася частина робітників залізничних майстерень Києва. За допомогою захопленого бронепоїзда червоногвардійці зайняли вокзал, розбивши полк ім. М. Грушевського. Однак їм не вдалося нейтралізувати розташовану в районі товарної станції українську артилерію, яка здійснювала обстріл «Арсеналу». Поразки зазнали й прихильники радянської влади в іншому районі міста — на Шулявці. Під натиском українських вояків частина шулявських червоногвардійців відступила в розташування повсталих залізничників, а інші розійшлися по домівках.

Запеклість збройної боротьби на вулицях Києва свідчила про непримиренність сторін. «Враження від початку боїв було сумним, — писав згодом очевидець. — Видно було, що забувалися всі кодекси війни, що не просто люди знищували один одного в громадянській боротьбі. Ніщо не нагадувало звичайно поля бою і ворогуючих військ, довкола були лише будинки і засліплені помстою люди...»

Увечері 1 лютого до Києва прибули з лівобережного фронту військові частини під командуваннм С. Петлюри. Наступного дня підрозділи Гайдамацького коша Слобідської України з боєм заволоділи укріпленими позиціями довкола «Арсеналу». На цей час серед загиблих був і О. Горвіц, який до останку переконував арсенальців протриматися до підходу підмоги з Харкова. Пересвідчившись у марності подальшої боротьби, частина червоногвардійців залишила «Арсенал» і пробралася через підземні ходи до Дніпра. На заводі лишилося близько 150—200 робітників, які вирішили захищатися до останнього. На світанку 3 лютого гайдамаки зламали опір супротивника й здобули «Арсенал». Кількасот полонених ледь не поплатилося життям за участь у повстанні проти українського уряду. «Полонені зібрані попід мурами казарм понтонерів. Озлоблені гайдамаки наводять кулемети на полонених. Ще одна хвилина — і дві тисячі більшовиків, серед котрих більша частина москалів, полягла би смертю, — згадував начальник штабу Гайдамацького коша О. Удовиченко. — Але С. Петлюра, а разом і ми, командири, з великим труднощами заспокоюємо гайдамаків, і кулемети відвозяться на бік. Нашим ворогам залишено життя».

З лютого курінь Січових стрільців остаточно очистив Поділ від червоногвардійців, а вранці 4 лютого гайдамаки здобули залізничні майстерні. У цих боях українські вояки зазнали важких втрат. Однак більшість повсталих припинила опір, втративши надію на перемогу. Начальник міського штабу Червоної гвардії О. Сивцов свідчив: «Коли стало ясно, що прибулі з фронту свіжі загони під командою Петлюри створили величезну перевагу військам Центральної Ради, які захопили вже „Арсенал“, революційний комітет більшовиків постановив припинити повстання». Лише на Деміївці червоногвардійці не склали зброї, продовживши вести бої в районі товарної станції.

Саме в цей час до Києва наблизилися загони Раднаркому. Увечері 3 лютого червоні після невеличкої перестрілки зайняли станцію Дарниця. Тут з’єдналися загони Р. Берзіна й П. Єгорова, що наступали з чернігівського та полтавскього напрямків. Ці сили, які М. Муравйов переформував у дві революційні армії, налічували 8 500 бійців при 48 гарматах. 4 лютого артилерія більшовиків розпочала обстріл Києва. М. Муравйов обіцяв військам, що за здобуття української столиці кожен боєць одержить 100 рублів, одяг, взуття тощо. Радянський командувач так пояснив згодом свою позицію: «Я був переконаний, що це підбадьорить війська, і не помилився. Така вже людська натура. Третій Інтернаціонал — чудова річ, і вони немало пролили крові за нього, але грошенята отримували на руки, та їм Бог вибачить, адже вони революційні немовлята і дивляться на речі прямо, як вони є, а ось інша справа, коли, прикриваючись революційною фразеологією, деякі з них, які пишалися своєю революційністю, також потребували грошового заохочення».

Деякі червоні командири розуміли складність штурму Києва й пропонували відкласти наступальну операцію, аби дати загонам можливість відпочити й отримати поповнення. Але М. Муравйов уже 5 лютого віддав наказ про наступ на Київ. 1-ша Революційна армія під командуванням П. Єгорова мала переправитися через залізничний міст на правий берег Дніпра, зайняти лінію залізниці з усіма станціями й атакувати місто з південного напрямку, відрізаючи таким чином військам Центральної Ради шлях відступу на Фастів. 2-й Революційній армії під проводом Р. Берзіна належало за будь-яку ціну перейти через Ланцюговий міст й атакувати Київ зі сходу.

Увесь день 5 лютого артилерія червоних вела вогонь по Києву з-за Дніпра. Член Народного Секретаріату Г. Лапчинський згадував: «Метою такої тактики було остаточно здеморалізувати ворога та примусити його до евакуації, а також тероризувати буржуазну частину людності, таку численну та контрреволюційну, якою вона завжди була в Києві. Тому нашим гарматникам наказано було цілити переважно в центральні райони по державних установах та по церквах». Марно міська дума закликала радянське командування не нищити міста та його мешканців. Масований обстріл Києва не припинявся, хоча, за свідченням Г. Лапчинського, «ворог зі свого боку відповідав надзвичайно мляво і за весь час я пам’ятаю лише дуже мало випадків, щоб ворожі набої розривалися над місцевістю, де стояло наше військо».

Але загони Вільного козацтва й підрозділи Гордієнківського полку відбили перші спроби червоних переправитися через Дніпро. М. Муравйов так згодом схарактеризував дії оборонців Києва: «Противник добре облаштувався на пагорбах, вкритих ущелинами та скелями і з-за кожного каменя стріляв з кулемета. Зі стін Печерської Лаври і дзвіниць інших церков, розташованих на самому березі річки, противник вів прямо прицільний вогонь по наших військах і завдавав досить чутливих втрат...» Сформовані з фронтовиків загони 2-ї Революційної армії нерідко відмовлялися йти в наступ під ворожим вогнем. Лише групі донецьких червоногвардійців зі складу 1-ї Революційної армії вдалося дістатися на правий берег Дніпра й зайняти Печерську Лавру. До вечора 6 лютого червоні закріпилися на печерських висотах, заволоділи прилеглими до Лаври вулицями й розгорнули наступ на товарову станцію.

Українське командування розраховувало силами Січових стрільців ліквідувати ворожий прорив і відкинути ворога до залізничного мосту. Але несподівано виявилося, що січовики вирушили до Святошина за наказом новопризначеного військового міністра УНР І. Немоловського. Останній віддав розпорядження військам без погодження з М. Ковенком чи штабом Київського військового округу. Тож на оборону товарної станції довелося відправити сформований із російських офіцерів загін К. Прісовського.

2-га Революційна армія за кілька днів так і не змогла здобути Ланцюговий міст і дістатися на правий берег Дніпра. 7 лютого М. Муравйов був змушений особисто повести своїх бійців в атаку на цьому напрямку. Радянський командувач згадував: «Товариш Берзін, його штаб, Феєрабенд, Белицький, Яковлєв, Ремньов, заявили, що підуть зі мною разом попереду військ, я сказав: соромтесь, 1-ша армія вже зайняла майже все місто, не поступимося їй славою! На чолі з 12-м Туркестанським полком ми кинулися мостом під акомпанемент канонади нашої артилерії й свист ворожих снарядів і таким чином заволоділи берегом; я наказав 2-й армії нестримно атакувати місто, захопити увесь берег Дніпра». Водночас П. Єгоров отримав категоричні вказівки зайняти товарну станцію й заволодіти «Арсеналом». Червоним удалося виконати наказ лише надвечір після запеклого бою, при цьому ще й захопивши український бронепоїзд. Після цього частини 1-ї Революційної армії почали просуватися в центральні квартали міста. За свідченням одного з учасників наступу, «боротьбу ускладнювали незнання червоногвардійцями та їхніми командирами Києва й відсутність зв’язку з київським повстанським штабом».

Найбільш запеклий опір червоним чинив Гайдамацький кіш Слобідської України, що займав позиції на Печерську. Штаб коша, розташований у будинку Купецьких зборів, на цей час став справжнім центром оборони столиці. «По мірі того, як виступи більшовиків приймали все ширші розміри, штаб коменданта ставав усе більш і більш пасивним, а далі ми й зовсім згубили зв’язок з ним, — згадував О. Удовиченко. — Таким чином, оборона Києва механічно перейшла до штабу Гайдамацького коша, а саме до С. Петлюри, який фактично мав у своєму розпорядженні військову силу».

Однак виснажені безперервними боями вояки не могли довго протистояти силам червоних, які переважали. «Лави гайдамаків лежали далеко в Царському саду... — свідчив один з учасників оборони. — Декілька днів становище не мінялось: іноді більшовики доходили до самого будинку Купецького зібрання, і тоді ми всі з отаманом Петлюрою вискакували з будинка та переходили в наступ. Раз наш наступ був таким скорим, що більшовики не встигли вскочити на мости, що з’єднували два сади, і там їх багато перебили. Весь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці, без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних із кожним днем робилися ще більш упертими. Стомлені лежали гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися. „Чому не дають допомоги?.. Доки будемо так битися?“ Ми всі вже збилися в будинку зібрання, звідки відбивалися».

8 лютого українське командування прийняло рішення про відступ із Києва. Центральна Рада й уряд УНР під охороною нечислених військових підрозділів виїхали до Житомира. У ніч на 9 лютого Київ залишили виснажені й знекровлені українські війська. «Сумну картину являв собою відступ українських загонів зі своєї столиці, — згадував М. Удовиченко. — Колони й окремі групи стомлених бійців тягнулися на захід Житомирським шосе (Бібіковський бульвар) і Львівською вулицею на воєнне поле. Була темна зимова ніч. На мертвих вулицях, окрім відступаючих військ, не було жодної живої душі. Сховавшись і забарикадувавшись вдома, населення боялося навіть освітлити вікна й привітати своїх оборонців. Коли ж вийшли на чисте поле, тут було світліше: над палаючою в пожежі столицею висіли червоні хмари диму і блискавками рвалися снаряди. Світло від палаючих будинків прорізало нічну пітьму на кілька верст від Києва і освітлював наш шлях».

Після захоплення Києва радянськими загонами в місті розпочалася справжня вакханалія насильства. М. Муравйов у своєму наказі сповістив киян, що радянську владу принесено «з далекої півночі на вістрях наших багнетів, і там, де її встановлюємо, цілковито її підтримуємо силою цих багнетів і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії». Звичайним явищем стали страти без суду й слідства за звинуваченнями в «контрреволюційності» й «буржуазності». Розстрілювали тих, у кого знаходили написані українською мовою посвідчення. Співробітниця політичного відділу 1-ї Революційної армії Н. Лісовська згадувала, що «Київ потонув у крові». Сам М. Муравйов писав згодом щодо розстрілів, що «війська увійшли в такий азарт, що зупинити їх не було жодної можливості». Відомий більшовицький діяч В. Затонський свідчив: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище... Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні — у такому ділі всякого буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту під час бомбардування, та коли наше військо увійшло до Києва, у них були квитки членів Центральної Ради, і незважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці». Лише на третій день після здобуття Києва розстріли було припинено. Загалом за кілька тижнів більшовицького владарювання в Києві було страчено близько 3000 осіб.

Відступ із Києва державних установ та військ УНР відбувався в умовах паніки та цілковитої дезорганізації. Фактичний виконувач обов’язків військового міністра О. Жуковський згадував «безглуздий жах» серед багатьох своїх колег. Вояки тривалий час не знали, хто здійснює керівнцитво військами — М. Ковенко, С. Петлюра чи хтось інший. «Щось творилось неможливе, — свідчив згодом О. Жуковський. — Повне зневір’я в свої сили, в сили своїх товаришів. Стали цілими групами тікати в різні сторони. Організувалось ціле паломнічество в Галичину та до Берестя...»

Лише в селі Ігнатівка неподалік від Києва військові сили уряду УНР зупинилися для відпочинку й реорганізації. Усі охочі дістали можливість залишити військову службу, а з добровольців було створено Запорізький загін під командуванням генерала К. Прісовського. Курінь Січових стрільців і Гайдамацький кіш Слобідської України залишилися окремими військовими частинами. О. Жуковський призначив головнокомандувачем військ УНР підполковника О. Сливинського, колишнього активного учасника українського військового руху. Але останній, зневірившись у здатності військ Центральної Ради протистояти більшовикам, невдовзі відмовився від посади. Після цього О. Жуковський зосередив у своїх руках керівництво воєнними діями.

Радянські загони не переслідували українські війська. Одразу після здобуття Києва переважна більшість петроградських та московських червоногвардійців рушила додому разом із награбованим майном. «Червоногвардійці, беручи звідтіля все, що треба, стали набирати мішки, і коли завелися гарні речі, по мішку зрозуміло, їх треба було відправити додому. Такі явища спостерігалися після київських боїв», — нарікав очевидець цих подій із радянського табору. Інші ж російські загони, за повідомленням зі штабу М. Муравйова, «у достатній мірі розклалися й частиною нами розпущені, частиною поїхали на північ для поповнення й переформування». Незважаючи на стрімке зменшення чисельності своїх військ, М. Муравйов бадьоро доповідав В. Леніну: «Рештки військ Ради відступили на Житомир, де Петлюра і Порш вербують із гімназистів дружину, але, звісно, ми не надаємо цьому значення».

Загрозу для уряду УНР натомість становили російські війська, які прямували з фронту в запілля. За свідченням сучасника, «величезні юрби озброєних ватаг, що складалися з деморалізованих вояків, швендяли по великих шляхах, руйнуючи маєтки, фабрики, все це грабувало, палило, об’їдало і рухалося вглиб краю, переважно на Київ...» На початку лютого 1918 р. штаб Південно-Західного фронту був цілковито ізольований від керівництва військами. Навіть телеграфне сполучення Бердичева з армійськими частинами було спорадичним. Призначений урядом УНР на посаду головнокомандувача Південно-Західного фронту прапорщик Кудря повідомляв українському керівництву: «Спершу ми боролись, опісля зайнялись ліквідацією фронту, ліквідуємо його і зараз — це наше єдине завдання». О. Жуковський фактично перетворив штаб Південно-Західного фронту на демобілізаційний відділ свого похідного штабу.

15 лютого розпропаговані фронтові частини зайняли Бердичів. 17 лютого радянський комісар Південно-Західного фронту Г. Кузьмін звернувся до «революційних» вояків 7-ї армії із закликом розгромити війська Центральної Ради Але фронтовики бажали лише якомога швидше дістатися додому. Тільки незначні військові сили утримували Бердичів, чинячи опір військам Центральної Ради. Тим часом уряд УНР переїхав до Коростеня, а згодом до Сарн. У кількох успішних сутичках із фронтовиками українські війська відновили боєздатність.

Однак втрата столиці й відступ національних військ на Волинь засвідчили, що уряд УНР не міг самотужки дати відсіч більшовицькій агресії. Природним союзником у боротьбі з російськими більшовиками, на думку багатьох українських політиків, були центральноєвропейські держави — Німеччина й Австро-Угорщина, які вже три з половиною роки перебували в стані війни з Росією. Іще наприкінці грудня 1917 р. уряд УНР розпочав мирні переговори з Центральними державами. Уже в ніч на 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовському українська делегація підписала з повноважними представниками Центральних держав мирну угоду. За свідченням О. Жуковського, брестські події визначили стратегію українського керівництва: «У цей час мир між Осередніми державами і Україною був вже заключен. Настрій тоді про допомогу прийняв колосальні розміри. Тільки про допомогу ішла розмова, на її тільки і покладали майже всі надії...»

Керманичі УНР сподівалися, що Центральні держави не відмовляться надіслати до України легіон Українських січових стрільців та сформовані в таборах для полонених українські військові частини. Та коли уряд УНР звернувся до Центральних держав із проханням надати допомогу в боротьбі з більшовиками, німецьке керівництво побачило в цьому зручний привід для військової окупації України. «Незважаючи на укладення миру, ми й тепер, звичайно, не могли відвести всі наші боєздатні сили зі сходу, не могли залишити зайняті області їхній власній долі... — згадував начальник німецького Генерального штабу П. Гінденбург. — Наші операції на Україні також не були закінчені. Ми мали вступити в цю країну, щоб упорядкувати її політичні відносини». «На Україні треба було придушити більшовизм, і створити там такі умови, щоб мати можливість отримувати з неї військові вигоди і вивозити хліб та сировину. Для цього ми мали сильно просунутися вглиб країни; іншого виходу для нас не залишалось», — свідчив у спогадах генерал-квартирмейстер кайзерівського Генштабу Е. Людендорф.

Спочатку німецьке командування планувало обмежитися лише операцією «поліційного характеру» на Правобережній Україні. З цією метою війська армійської групи генерала А. Лінзінгена 18 лютого 1918 р. вирушили вглиб українських земель. Німці очікували, що після здобуття Києва уряд УНР зможе створити військові сили, здатні звільнити від більшовиків Лівобережжя.

21 лютого військовий міністр УНР О. Жуковський призначив генерала В. Бронського представником українського командування для налагодження відносин із вищим керівництвом німецьких військ, що перебували в Україні. На місцях також були призначені представники української влади, які відповідали за взаємодію з німецькими формуваннями. Але не всім в українському таборі був до вподоби прихід до країни німців. Командир Запорізького куреня ім. К. Гордієнка В. Петрів згадував, яке враження на нього справила звістка про появу нового союзника: «Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличчями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів». У штабі Гайдамацького коша невдоволення спричинив той факт, що «українські загони переходять на становище авангардів австро-німецьких сил і що керівництво боротьбою переходить до рук не українського командування».

28 лютого наступ німців підтримали австро-угорські частини. Група військ генерал-фельдмаршала Е. фон Бьом-Ермолі розпочала «мирну інтервенцію» на Поділлі. «Допомагаючи українському урядові і його боротьбі з насильниками та грабіжниками, ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів, бо Німеччина і Австро-Угорщина також мають велику потребу, щоб на Україні настав добрий лад і спокійна праця трудящого люду», — пояснював уряд УНР у відозві до українського народу.

Більшовики поспіхом відтягували свої сили на схід, не маючи надії вистояти проти австро-німецьких військ. Скориставшись розгубленістю ворога, українські війська перейшли в контрнаступ. Уже 25 лютого Запорізький загін здобув Бердичів. 1 березня, після запеклого бою з червоними, гайдамаки С. Петлюри та Січові стрільці Є. Коновальця наблизилися до передмістя Києва. Наступного дня війська Центральної Ради увійшли до залишеної більшовиками української столиці. Кияни радісно вітали визволителів. Ось як описував учасник подій урочистості на Софійській площі: «Повно народу. Багацько дам з квітами. В соборі йде молебень. Радісно гудуть дзвони. А за Дніпром ще б’ють гармати, здається — так близько, десь тут біля нас: це українці переслідують утікаючого ворога. З собору виходить урочиста процесія на чолі з єпископом, співає величезний хор. А від Михайлівського монастиря показуються українські вояки. Народ зустрічає їх овацією, жінки закидають квітами, кожен вояк дістає по квітці, заплітає її за ґудзик, стромляє в дуло рушниці... Заквітчують гармати, виносять звідкись цілі вазони квіток і ставлять на гарматні лафети... Крики „Слава! Слава українському війську! Хай живе Україна!“ несуться по цілій площі...» Незабаром до Києва прибули Центральна Рада й уряд УНР, що відновили державну роботу.

З березня 1918 р. уряд радянської Росії підписав із Центральними державами мирну угоду. Відповідно до цього документа Раднарком зобов’язався також укласти мир з урядом УНР. Однак радянське керівництво на чолі з В. Леніним не поспішало виводити російські війська з України. Натомість у Петрограді вирішили зробити вигляд, що в Україні відбувається внутрішня, громадянська війна. В. Ленін пропонував своїм соратникам здійснити відповідні «перейменування»: «Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад — таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, — він має називатися просто Овсієнко...»

7 березня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко був призначений верховним головнокомандувачем радянських військ в Україні. Усі радянські загони в Україні були зведені в п’ять «революційних» армій. Ось як охарактеризував В. Антонов-Овсієнко свої військові сили на засіданні Вищої військової ради в Москві: «Наші сили нікчемні: в усіх арміях не більше 10 000 стійких бійців. Перейти від системи загонів до регулярної армії не вдається — противник занадто натискає. Чимало дрібних загонів різноманітного озброєння, різної чисельності й різної боєздатності не дають можливості обачного командування, зривають постачання, деморалізують оформлені бойові частини, безладними реквізиціями збуджують проти нас населення. Багато сил іде на придушення повстань, що спалахують у запіллі, на налагодження транспорту, що страждає від безладної евакуації й інколи від саботажу залізничників, що не отримують по кілька місяців платні. Нові формування відбуваються неуспішно внаслідок нестачі інструкторів і кадрів та від невпорядкованості постачання. Унаслідок цих недоліків розбиваються спроби мобілізації».

Задля організації єдиного фронту проти німецько-українських військ усі самопроголошені на теренах України радянські «республіки» за прямою вказівкою В. Леніна були ліквідовані. Однак місцеві більшовики не відмовилися від «федералізації» з радянською Росією. 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України проголосив: «Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку, а виключно як Радянську республіку на терені України... Ми ніколи не стояли на точці зору цілковитої незалежності Української Народної Республіки, розглядаючи її як більш-менш самостійне ціле, пов’язане із загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними узами».

Австро-німецьке командування на цей час переконалося, що уряд УНР фактично не контролює становище в країні. Співробітник військового відділу міністерства закордонних справ Німеччини повідомляв до штабу Східного фронту: «Внутрішнє становище України найбільше нагадує становище Мексики після падіння Хуерти. У країні відсутня будь-яка центральна влада, яка б охоплювала більш-менш значну територію. Уся країна поділена на цілу низку окремих областей, обмежених кордонами повіту, міста, а інколи навіть окремими селами й хуторами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам і диктаторам. Можна зустріти села, оточені окопами, які ведуть одне проти одного війну за поміщицьку землю. Окремі отамани порядкують в областях, домагаючись верховенства за допомогою прибічників і найманців. У їхньому розпорядженні перебувають кулемети, гармати й броньовані автомобілі — загалом багато зброї розтягнуло населення».

Аби очистити від більшовицьких загонів Лівобережну Україну й Причорномор’я, німецьке командування вирішило продовжити військові операції аж до цілковитого зайняття українських земель. З цією метою німецьку групу А. Лінзінгена було підсилено кількома корпусами та низкою окремих військових з’єднань. Окрім того, частина німецьких військ із Румунського фронту приєдналася до цісарських частин, що просувалися на Одесу. Своєю чергою, австро-угорське командування планувало завершити свої операції в Україні окупацією Донбасу.

Оборону червоних підривали антибільшовицькі повстання. 6 березня член конотопського військово-революційного комітету доповідав: «Протягом останніх трьох днів починаючи від Ніжина, Конотопа і через Ворожбу — Суми всі штаби революційних загонів утекли. У Ніжині, Бахмачі, Конотопі радянську владу було скинуто. Учора в Конотопі, у Бахмачі радянську владу відновлено. Частина змовників заарештована. Змовники були українські есдеки спільно з українською буржуазією». Заворушення спалахнули також у містах Причорномор’я. 12 березня в Одесі відбувся антивоєнний мітинг, у якому взяли участь кілька тисяч мобілізованих. Більшість миколаївських робітників відмовилася захищати радянську владу.

Небажання населення допомагати більшовикам полегшило наступальні операції австро-німецьким військам. 13 березня німці здобули Одесу, 17 березня — Миколаїв, 20 березня — Херсон. Неспроможні зупинити свого супротивника, червоні квапилися вивезти з України наявні запаси продовольства й майна. «Негайна евакуація хліба й металів на схід», — так сформулював В. Ленін головні завдання радянської влади в Україні. Із заводів та фабрик знімали й вивозили до Росії промислове обладнання. Сотні паротягів і тисячі вагонів відправляли на північ. Активно здійснювали й «евакуацію» українського продовольства. За неповними даними, упродовж січня — квітня 1918 р. до Росії було вивезено понад 17,3 млн пудів хліба й 5 млн пудів інших харчів.

У першій половині березня 1918 р. Запорізький загін армії УНР не брав участі в бойових діях, залишаючись у Києві. «Частини загону приводили себе до ладу та з міських складів поповнювали своє постачання — зброї, одежі та харчів, — свідчив один із запорізьких старшин. — Раз на тижні командами відвідували лазню, а ввечері — театр. Щоразу наше громадянство зустрічало наші команди, які додержували зразкового ладу й вигляду в марші, гучними оваціями: раділо, що рідне військо має... До запорізьких установ зголошувались чисельні охотники, а через те дуже незабаром наші частини так збільшились, що склад сотень доходив до свого нормального стану». 12 березня загін за рахунок добровольців було розгорнуто в Запорізьку дивізію, яку очолив генерал О. Натіїв. Українські соціалісти-самостійники активно вели політичну агітацію серед запорожців, намагаючись спровокувати вояків на виступ проти Центральної Ради. Аби запобігти можливим ексцесам, військовий міністр УНР О. Жуковський наказав відправити дивізію на лівобережний фронт. Для охорони урядових установ у Києві залишився тільки полк Січових стрільців.

Запорізька дивізія прибула на фронт під Яготином саме тоді, коли німецькі війська розпочали операцію проти більшовиків на Полтавщині. Обійшовши червоних із півдня, Запорізький кінний полк ім. К. Гордієнка 17 березня здобув Лубни й невдовзі відрізав противникові шлях відступу на Полтаву. Основні сили Запорізької дивізії розгорнули наступ уздовж залізниці, зайнявши Гребінку. Тактика бойових дій, за свідченням їх учасника, не відзначалася надмірною складністю: «Розвідку перед станцією спотикає огонь із рушниць і кулеметів. Сила цього огню майже завжди свідчила про число оборонців. Вигружались сотня-дві, розвертались і йшли в наступ. Звичайно, огонь спинявся і з станції вирушав поїзд на схід. Залізниця вільна».

20 березня червоні перейшли в наступ, намагаючись повернути Лубни й Гребінку. Зазнавши значних втрат, запорожці відбили ворожі атаки й успішно контратакували. Гордієнківський кінний полк захопив Хорол, загрожуючи лівому крилу супротивника. 22 березня 2-й Запорізький полк за допомогою німецьких частин зайняв Ромодан, де захопив значну кількість військового майна. 22 березня 2-й Запорізький полк зайняв станцію Яреськи, а 1-й Запорізький полк — Миргород.

16 березня В. Антонов-Овсієнко поінформував Народний Секретаріат про скрутне для більшовиків військове становище на Лівобережжі. Про відчай народних секретарів свідчила готовність декого з них укласти мир із Центральною Радою. ЦВК Рад України запровадив на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині військовий стан. Усім трудящим у віці від 18 до 37 років «пропонували» взяти до рук зброю для боротьби проти українських та німецьких військ. Усі нездатні носити зброю мали бути залучені до оборонних робіт. Але ці зусилля не мали успіхів. В. Антонов-Овсієнко згадував: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не давала позитивних результатів. Мобілізаційний „штаб“ виявився, звичайно, не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів».

26 березня Запорізька дивізія відновила наступ на Полтаву. Радянські загони готувалися дати вирішальний бій біля станції Абазівка. Але червоні були змушені залишити свої позиції, коли Гордієнківський кінний полк у ніч на 29 березня обхідним маневром зайняв Полтаву. Того ж дня до Полтави увійшли українські й німецькі війська. Військовий успіх союзники гучно відзначили на банкеті, який влаштувало запорізьке командування. Як згадував командир 1-го Запорізького інженерного полку О. Козьма, «бенкет наш удався на славу: багато німців замертво розвезли по домам».

Запорожці були змушені затриматися в Полтаві, оскільки червоні висадили в повітря обидва мости через Ворсклу. Лише 2 квітня запорожці продовжили бойові дії. Головні сили дивізії під командуванням підполковника П. Болбочана розгорнули наступ на Харків. У напрямку Костянтиноград — Лозова діяли запорізькі частини на чолі з полковником В. Петровим. Завданням цієї групи було перекрити харківському угрупуванню червоних шлях на Крим і Донбас.

Відступивши на лінію Мерчик — Огульці — Мерефа, радянські загони зосереджувалися для оборони Харкова. Але запорожцям удалося розбити ворожі позиції. Курінь 2-го Запорізького полку за допомогою панцерників здобув станцію Огульці, а основні сили 2-го Запорізького полку за підтримки автопанцерного дивізіону захопили Люботин. У ніч на 9 квітня запорожці зайняли Харків. У зведенні українського Генштабу було відзначено: «Більшовики бились тільки для виду, але ж при першому натиску на них почали втікати на Воронеж. У Харкові захоплено багато майна: панцерників, гармат, кулеметів та інше».

У Харкові Запорізька дивізія зупинилася для короткого відпочинку, німецькі ж частини рушили на Куп’янськ, Бєлгород і Ново-Борисоглібськ. «Користаючись із двохтижневого побуту, набуто кількадесят тисяч взуття і пошито нове обмундирування, прийнятого як уніформу на зразок бельгійської армії... — свідчив Н. Авраменко, старшина штабу Запорізької дивізії. — Нова уніформа добре пошита, надавала вигляд сучасної європейської частини. Була скромна, а одночасно елегантська, без лишніх оздоб». У Харкові до лав запорожців зголосилися численні добровольці. Але склад цих поповнень був різний. Спостерігаючи незабаром запорізькі частини в Мелітополі, російський офіцер записав до щоденника: «Українські офіцери більше половини ворожі українській ідеї, у такому вигляді й за своїм складом не більше третини неукраїнці — не було куди подітися... За скрутних обставин кинуть їхні лави...»

Українське командування планувало ще до підходу австро-німецьких військ зайняти Крим, який формально не належав до УНР. 10 квітня за наказом військового міністра О. Жуковського з частин Запорізької дивізії була сформована кримська група під командуванням підполковника П. Болбочана, яка й вирушила до Кримського півострова. Решта запорізьких частин, об’єднана в Донецьку групу на чолі з полковником В. Сікевичем, мала вирушити на Лозову — Слов’янськ і зайняти кам’яновугільний басейн.

18 квітня Кримська група здобула Мелітополь, який більшовики вперто обороняли. Запорізька піхота під захистом бронепоїздів та артилерії сміливою атакою здобула ворожі позиції. Охоплені панікою й сум’яттям, червоні частини відступили до Криму. Серед оборонців півострова в ці дні з’явився план затопити перешийок і таким чином перешкодити вторгненню в Крим із суходолу. Місцеве радянське командування сподівалося також на допомогу «революційного» Чорноморського флоту.

18 квітня німці заволоділи Перекопом, відкинувши радянські загони вглиб півострова. Подальша оборона Криму була неможливою, і червоні розпочали евакуацію. Скориставшись цим, запорожці прорвали лінію сиваських укріплень. Учасник експедиції так описував дії ударної сотні 2-го Запорізького куреня та її командира: «Зелінський, вибравши 20 добрих козаків, озброєних у ручні кулемети, на повнім ходу проскочив на дрезинах міст, закидав ручними гранатами найближчу оборону. Слідом Лощенко на бронепоїздові став поперек позиції і одкрив неперервний кулеметний і гарматний огонь. Решту доконала атака республіканців через міст, на щастя, ще не замінований. Пачки динаміту лежали на мосту. Оборона утікала, кидаючи зброю, і розсіялась по кучугурах. Невелика громада склала зброю. Зібрано понад 30 кулеметів. Маса рушниць і набоїв, півбатарея з кіньми. Головні сили оборони, скупчені на ст. Чонгар, спішно од’їхали на південь. Сиваш був сфорсований несподівано легко. Зелінський і його група не мали ніяких страт».

У ході подальшого наступу запорожці зайняли Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай. У Феодосії й Алушті під час відступу червоних спалахнули антибільшовицькі повстання. «Більшовики напружують усі сили, щоб задержать наш наступ, але ж славні козаки під керуванням доблесного полк. Болбочана безупинно ідуть вперед, — було відзначено у зведенні українського Генштабу. — Зморене безладдям населення дуже прихильно стрічає своїх визволителів і бажає затвердження міцної української влади, яка б боронила їх від ворогів... Отаман Натієв відвідав татарський парламент, де прихильно був зустрічей депутатами, які дуже його прохали, щоб у деякі місця були дослані українські частини для визволу від більшовиків. В отамана Натієва був цілий ряд депутацій із виясненням тих чи других питань».

Під час наближення запорізьких частин до Севастополя переважна більшість кораблів Чорноморського флоту підняла українські прапори, не бажаючи потрапити до німецького полону. Але німецькі війська, що вступили до Криму, уже не рахувалися зі своїм союзником. На категоричну вимогу німецького командування група підполковника П. Болбочана наприкінці квітня 1918 р. була змушена залишити Кримський півострів і передислокуватися до околиць Мелітополя.

З боями просувалася вперед група полковника В. Сікевича на Донбасі. «Під Констянтиноградом і під Апостоловим більшовики оказують велике сопротівлення. Мабуть, приймаються всі заходи, щоб не дати нам захопити Донецький басейн», — так було описано становище в українському військовому зведенні. 15 квітня група В. Сікевича здобула станцію Барвінкове, а 17 квітня — Слов’янськ. У Юзівці й Луганську відбулися антибільшовицькі виступи. Коли німецькі війська вступили до Макіївки, їх урочисто вітало місцеве населення. 25 квітня запорожці разом із 1-ю Гвардійською німецькою дивізією після запеклого бою здобули Микитівку, а невдовзі й Горлівку.

30 квітня запорожці вийшли до кордону з Доном. Після зайняття Гайдамацьким полком станції Колпакове війська припинили переслідування більшовиків. Полковник В. Сікевич згадував: «Козаки принесли два високі стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: У.Н.Р., а до стовпів прибили патики з нашим рідним державним прапором! Священик відслужив молебен, окропив святою водою прапори. Коли козаки піднесли до гори стовпи й закопали в землю, музика заграла наш гімн, гармати дали салют, а козаки крикнули могуче: „Слава!“».

Відступ радянських загонів до Росії означав завершення збройної боротьби на теренах України. «Український радянський уряд» переїхав до Таганрога, де ухвалив рішення про саморозпуск. В. Антонов-Овсієнко згадував: «У Москві, на засіданні Вищої військової Ради, я зробив доповідь про нашу боротьбу на Україні. Відзначив, що ця боротьба наближається до кінця. Єдиним шансом уявляється рішучий наступ від Валуйок і Старобільська до Куп’янська й далі, до Харкова. Лише він міг би дещо призупинити просування противника і дати можливість нам завершити евакуацію. Вища військова Рада схвалила ці міркування, вказала на необхідність протриматися ще деякий час і з політичних мотивів — очікувалися переговори з Центральною Радою про кордони України. Ми домовилися далі, що українські радянські війська відступають до Великороси Південно-Східною залізницею Міллерове — Лиски і що, згідно з вимогою німецького уряду, перейшовши кордон, підлягають формальному роззброєнню. Для продовження боротьби на Україні нам обіцяно додаткове забезпечення кадрами й спеціалістами».

Не маючи іншого вибору, Раднарком наприкінці квітня 1918 р. погодився на мирні переговори з українським урядом. Уповноваженими представниками радянської Росії на мирних перемовинах, що мали відбутися в Курську, було призначено X. Раковського й Д. Мануїльського. 4 травня В. Антонов-Овсієнко оголосив про припинення бойових дій проти українсько-німецьких військ і склав із себе повноваження головнокомандувача.

На цей час в Україні стався державний переворот: 29— 30 квітня Центральну Раду було розігнано й до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Звістка про київські події призвела до паніки серед радянського керівництва. 6 травня один із радянських командирів телеграфував: «Отримані офіційні відомості про гетьманство на Україні. Гетьманом призначено Павла Скоропадського. За неперевіреними поки що відомостями, очікується оголошення війни Великороси». Але чутки про наміри П. Скоропадського розпочати похід проти більшовиків виявилися перебільшенням. 23 травня в Києві розпочалися мирні переговори між Україною та радянською Росією.

Виконуючи положення Брестського миру, радянська Росія вже 12 червня уклала попередню мирну угоду з Українською Державою. До остаточного визначення українсько-російського кордону на північно-східній Чернігівщині зберігалася «нейтральна зона» завширшки 10—40 км. У її межах фактично не було жодної влади, зате хазяйнували різноманітні радянські загони, які після відступу з України не бажали йти до Росії.

Підписання прелімінарного миру зовсім не означало, що радянський уряд відмовився від намірів поширити свою владу на Україну. «Почалася робота щодо відправлення на Україну підпільників та встановлення зв’язку як лінією партійною, так і лінією ревкомів», — свідчив більшовицький діяч. З «нейтральної зони» збройні формування періодично чинили напади на українські містечка, знищуючи державну адміністрацію й грабуючи місцеве населення. Та допоки в Україні перебував багатотисячний контингент австро-німецьких військ, далі наскоків справа не йшла.