На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Листопадовий чин. Проголошення української державності в Східній Галичині

До Першої світової війни більш ніж 4 мільйони українців (офіційно їх називали русинами) проживало в Австро-Угорщині, переважно в Східній Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті. Землі Галичини, населені русинами, поляками, євреями та іншими народами, потрапили до складу монархії Габсбургів ще у XVIII ст. Спочатку імператриця Марія-Терезія, посилаючись іще на середньовічні угорські претензії на Галицько-Волинське князівство, приєднала до своїх володінь Королівство Галіції та Лодомерії зі Львовом (1772 р.), а згодом, після ліквідації Речі Посполитої, до «королівства» були долучені ще й частина Краківського, Люблінського й Сандомирського воєводств (1795 р.; у 1809 р. ці землі відійшли до Варшавського герцогства, а в 1815 р. — до російського Царства Польського), і врешті до нього приєднали територію ліквідованої Краківської республіки (1846 р.). Оскільки всі ці землі входили до складу однієї адміністративно-територіальної одиниці, — згаданого «королівства», — то назва «Галичина» поширилася й на малопольські території імперії; останні почали називатися Західною Галичиною, а власне Галичина дістала назву Східної Галичини. На основі австро-турецького договору 1775 р. до Австрії було приєднано Північну Буковину, яка з 1786 р. була підпорядкована Галицькому губернаторству у Львові, а в 1849 р. — виділена в окремий коронний край. Закарпаття ж із часів Середньовіччя перебувало в складі Угорського королівства, поєднаного з австрійською частиною володінь Габсбургів династичною унією, а в 1867 р. перетвореного на окрему разом з Австрійською імперією складову «двоєдиної» Австро-Угорщини.

Галичина була однією з найбільш відсталих периферій імперії, проте це не заважало народам, які її населяли, включати цей край у свої національні проекти. Польський національний рух в Австро-Угорщині розглядав землі Галичини (не поділяючи її на Східну й Західну) як невід’ємну складову Речі Посполитої, яку слід відродити. Українські національні діячі боролися передусім за об’єднання всіх трьох населених русинами частин імперії в один коронний край і за поділ Галичини на окремі польську та українську частини (природний кордон між цими територіями пролягав річкою Сян, що знайшло відображення й у фразі «від Сяну до Дону» із символу українського національного руху Наддніпрянщини — пісні «Ще не вмерла Україна...»). Політика ж австрійців була сприятливою для розвитку національних культури та освіти, але не передбачала територіальної автономії для народів, що населяли Австро-Угорщину. Тому питання перегляду адміністративного поділу земель імперії, вирішене в 1867—1868 рр., хоча й було неодноразово порушуване, залишалося без змін до Першої світової війни. Тривале співіснування українського та польського населення в межах однієї держави призвело до того, що на початку XX ст. більшість міст Східної Галичини населяли переважно поляки, хоча в цілому на її території польське населення становило меншість — близько 24 % станом на 1900 р.

Західна Галичина стала осередком відродження незалежної Польщі, центром розвитку її культури та політичної думки, а в Східній Галичині поряд з українським рухом розвивався національний рух поляків. Тут активно діяли польські парамілітарні й студентські організації та політичні партії. Водночас у 1848 р. у Львові було створено першу українську політичну організацію — Головну руську раду, на початку 1860-х рр. виник народовецький рух, а наприкінці XIX ст. — перші політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Соціал-демократична та Українська націонал-демократична (1899) партії; також у цей час відбувалося становлення молодіжних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт». 1914 року виникла Головна українська рада (з травня 1915 р. — Загальна українська рада) як представництво усіх українських політичних партій, кінцевою метою якої стало досягнення автономії в складі федеративної Австро-Угорщини, а також визволення решти українських земель з-під російського панування.

Під час Першої світової війни австрійська влада використовувала національні прагнення поляків й українців Галичини для боротьби проти свого ворога й суперника за прихильність як поляків, так і українців — Російської імперії. Тому влада схвально поставилася до створення під час війни національних військових формувань: Легіонів польських та легіону Українських січових стрільців (УСС). У Львові в серпні 1914 р. розпочалося формування Східного польського легіону, а з вересня 1914 р. польські добровольчі бригади билися з росіянами в Карпатах, на Буковині, з осені 1915 р. — на Волині. Легіон, а пізніше полк УСС воював протягом 1914—1918 рр. у Карпатах, Бескидах і на Тернопільщині. При цьому більшість польської й української молоді Галичини, Буковини й Закарпаття все ж служила в лавах австро-угорської армії, воюючи не лише на Східному, а й на Сербському та Італійському фронтах. Австрійському командуванню вдавалося запобігати суперництву галицьких українців і поляків, однак у ході війни почали наростати непорозуміння, які після її завершення вилилися у відкритий конфлікт.

Протягом Першої світової війни відбулася радикалізація вимог національних рухів народів Австро-Угорщини. Якщо до війни більшість національних партій залишалася лояльною до Габсбургів, мріючи хіба що про автономію своїх народів, то в 1918 р. здобуття незалежності для своїх країн стало головною вимогою для чехів, хорватів, поляків та українців. Останній рік війни показав відмінність у тактиці, якої дотримувалися габсбурзькі поляки й українці в досягненні цієї мети. Під боком галицьких русинів була Наддніпрянська Україна, представники політичної еліти якої зуміли відмежувати власні органи влади від впливу метрополії, обстояти незалежність УНР, за допомогою Центральних держав повернути собі контроль над більшістю її території та встановити більш-менш стабільний політичний режим. З огляду на це політики західноукраїнських земель віддавали перевагу легальним методам боротьби.

Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами від 9 лютого 1918 р. містив додаток, згідно з яким, за наполяганням української сторони не пізніше 20 липня 1918 р. австрійський уряд зобов’язався утворити окремий коронний край на українських землях Східної Галичини та Буковини з власними сеймом та конституцією. Австрійські русини тріумфували: на східному кордоні Галичини існувала незалежна Україна, а решта українських земель мала бути виділена в складі Австро-Угорщини в окремий український коронний край. Після оприлюднення маніфесту цісаря Карла І «До моїх вірних австрійських народів», у якому було обіцяно перебудувати монархію на федеративній основі, у Львові 18 жовтня відбулися представницькі збори українських послів до парламенту та крайових сеймів Східної Галичини й Буковини, єпископату та делегатів українських політичних партій, які обрали Українську національну раду (УНРаду) на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому ж маніфесті від 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила українську державу на українських землях Австро-Угорщини з кордоном по Сяну, ухваливши «поробити заходи, щоби се рішення перевести в життя».

Позиція ж поляків в останній рік Великої війни не виглядала такою виграшною. Хоча в листопаді 1916 р. імператори Австрії й Німеччини проголосили окреме Польське королівство з власним урядом, воно існувало лише на землях, відібраних у Росії. До того ж там зберігалася окупаційна адміністрація — німецьке Варшавське й австро-угорське Люблінське генеральні губернаторства. Коменданта Легіонів польських Юзефа Пілсудського, який запротестував проти відсутності поступок у «польському питанні», німці відправили за ґрати, а самі військові формування розпустили. Поляки дуже болісно сприйняли Брестський договір: соціалісти оголосили загальний страйк, у Львові та інших містах відбулися акції протесту; через передачу Холмщини й частини Підляшшя до складу УНР польська преса охрестила договір четвертим поділом Речі Посполитої; на знак протесту проти Брестського миру рештки Легіонів польських залишили свої позиції в Буковині й перейшли на російський бік фронту. Чи не єдиним успіхом легальних методів боротьби поляків за свої інтереси став політичний тиск на Відень. Так, у листопаді 1916 р. їм удалося витребувати в цісаря обіцянку широкої автономії для Галичини без її поділу на дві частини (це призвело до саморозпуску Загальної української ради на знак протесту). А за півтора роки тиск польських політиків змусив Відень затягувати з ратифікацією Брестського договору — його рішення так і не вступили в силу ані в частині утворення українського коронного краю, ані в частині передавання Холмщини й Підляшшя до складу УНР.

Водночас поляки намагалися вирішити питання розмежування з Україною й шляхом двосторонніх переговорів. На початку жовтня 1918 р. до Києва прибули дипломати Польського королівства — надзвичайний посол С. Ванькович та військовий аташе Ю. Клееберґ. У розмові з міністром закордонних справ Української Держави Д. Дорошенком С. Ванькович висловив побажання встановити кордони між двома державами без втручання Австро-Угорщини та Німеччини. 7 листопада 1918 р. відбулася зустріч польського посла з гетьманом П. Скоропадським, під час якої сторони домовилися вирішувати будь-які питання шляхом переговорів. 19 жовтня було ухвалено рішення про створення в Польщі посольства Української Держави; законом від 6 листопада 1918 р. передбачалося заснування генерального консульства України у Варшаві та віце-консульства в Лодзі. Однак поки Україна була незалежною, а Польща — під повним контролем Центральних держав і поки такий стан речей утримували за допомогою німецьких та австро-угорських військ, українці чудово розуміли свою перевагу в питаннях встановлення кордонів. У результаті українсько-польські переговори в жовтні — листопаді 1918 р. не мали жодних результатів.

У цих умовах поляки здійснювали нелегальну підготовку для насильницького усунення влади німців та австрійців. На польських землях Росії, Німеччини й Австро-Угорщини під час війни активно діяла Польська організація військова (ПОВ) — найбільше підпільне формування антиокупаційного спрямування. Активно діяли в цьому напрямі парамілітарні організації, студентська молодь і бойові загони політичних партій. Уже навесні 1918 р. члени ПОВ розробили план визволення польських земель з-під окупації: оскільки в німецько-австрійському альянсі слабкішою була Австро-Угорщина, польські підпільники розраховували розпочати повстання в австрійській зоні окупації Польського королівства, яка мала стати своєрідним П’ємонтом. Звідти польські сили повинні були вирушити на визволення німецької зони окупації, а після цього мала настати черга Галичини.

Українці також не барилися: у вересні 1918 р. утворилася Українська військова організація; відбувалися конспіративні зустрічі українських старшин (офіцерів) австро-угорської армії; проблему державної належності Галичини активно обговорювали українські посли (депутати) австрійського парламенту. 27 жовтня УНРада видала ухвалу про організацію органів державної влади й місцевого самоврядування в українській державі. Рада планувала зібратися в повному складі 3 листопада, а 6 листопада провести загальні вибори до нових органів влади.

Швидкий розвиток подій наприкінці Першої світової війни перекреслив як українські, так і польські плани. 28 вересня з війни вийшла союзниця Австро-Угорщини Болгарія, яка тримала Македонський (Салонікський) фронт; у жовтні на чеських, хорватських, словенських землях активізувалися національні, а в Австрії та Угорщині — робітничі рухи. 29 жовтня «двоєдина монархія» заявила про готовність укласти мир з Антантою на будь-яких умовах, а 3 листопада підписала акт про капітуляцію в Першій світовій війні. Відбувся розпад Австро-Угорщини. 31 жовтня поляки — солдати й офіцери австро-угорської армії, члени ПОВ та патріотична молодь — роззброїли австрійські гарнізони в Тарнові, Кракові та інших містах Малої Польщі, де було оголошено про встановлення польської влади. Функції влади виконувала утворена 27 жовтня Польська ліквідаційна комісія — вона мала на меті перебрати від австрійців управління Галичиною й Тєшинською Сілезією. Комісія заявила, що «польські землі, які перебували доти в складі австрійської монархії, належать польській державі», і готувалася перебрати владу у Львові.

УНРада зволікала, лише декларативно засудивши прагнення Комісії поширити свій вплив на українські землі та закликавши всі державні інституції й місцеві органи влади не виконувати її розпоряджень. Українська парламентська репрезентація звернулася тим часом до австрійського прем’єра з вимогою наказати галицькому намісникові К. фон Гуйну передати владу у Львові українцям. Той погодився, але розпорядження до намісника не дійшло. Активніше діяв таємний Центральний військовий комітет (згодом — Українська генеральна команда), що складався з українських старшин львівської залоги та вояків легіону УСС. На чолі організації став сотник Д. Вітовський, популярний серед українських військовиків. 31 жовтня він розробив план захоплення Львова силами наявних у місті українських вояків австро-угорської армії. З огляду на відмову К. фон Гуйна передати владу українцям та повідомлення львівських газет про прибуття Польської ліквідаційної комісії до Львова вже 1 листопада голова галицької делегації УНРади К. Левицький віддав наказ Д. Вітовському виступити в ніч на 1 листопада.

Уранці 1 листопада 1918 р. відбувся український виступ у Львові — Листопадовий чин. Українці захопили чимало ключових пунктів міста, а над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Пополудні того ж дня австрійський намісник К. фон Гуйн офіційно (згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р.) передав владу на «українських територіях Галичини, Буковини й Угорщини» Українській національній раді.

Одночасно з підготовкою виступу у Львові Українська генеральна команда розіслала своїх кур’єрів до повітових міст із наказом перебирати владу. Уже увечері 1 листопада до Львова надійшли десятки повідомлень про успіх акцій зі встановлення української влади на місцях: у Підволочиську, Гусятині, Теребовлі, Золочеві, Бережанах, Галичі, Станиславові (сучасний Івано-Франківськ), Коломиї, Стрию, Самборі та інших повітових містах та містечках. Українським загонам у регіоні допомагало єврейське населення, яке бажало передусім забезпечити свої національні права за влади іншого народу.

5 листопада УНРада видала програмний маніфест, у якому окреслила подальші завдання: свобода й рівність громадян перед законом, рівність виборчих прав, земельна реформа, восьмигодинний робочий день. Того ж дня було видано заклик до українських вояків. Досить швидко сформувався й уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким (у грудні його замінив С. Голубович). У складі уряду працювало 14 державних секретарств (міністерств), «портфелі» у яких були поділені між провідними українськими політичними силами. На місцях владу тримали громадські й міські комісари та прибічні ради, які обирали на народних зборах і вічах; у повітових містах обирали повітові національні ради. Місцеві чиновники залишалися на місцях, якщо присягали на вірність українській державі.

13 листопада 1918 р. УНРада проголосила утворення держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) — і визначила її конституційні засади, прийнявши Тимчасовий Основний Закон. У цьому аналогу Конституції було стверджено: «В Народній Республіці не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні». У новій державі було залишено старі австро-угорські закони, якщо вони не суперечили інтересам України: державні діячі Галичини розуміли, що швидко видати нові закони неможливо. Для оперативної роботи було створено Виділ УНРади, а самою радою керувала Президія, яку очолив Президент Є. Петрушевич. Протягом кількох місяців у ЗУНР активно тривала законотворчість: було прийнято закон про доповнення УНРади представниками від повітів і великих міст (15 листопада 1918 р.), про тимчасову адміністрацію (16 листопада), про недоторканість членів УНРади (4 січня 1919 р.), про основи шкільництва (13 лютого), про мови (15 лютого). 14 квітня 1919 р. розпочалася аграрна реформа: мали бути здійснені експропріація землі великих власників і наділення безземельних і малоземельних селян землею на підставі приватної власності. Було також прийнято закон про скликання Сейму як законодавчого органу ЗУНР: парламент повинен був складатися з 226 послів із найбільш чисельних націй, що населяли західноукраїнську республіку: української, польської, єврейської й німецької. Однак частина цих законів не була реалізована — одразу після проголошення української державності у Львові розпочалася війна.

Українсько-польські бої за Львів та Східну Галичину

Попри те що вже вранці 1 листопада Д. Вітовський рапортував К. Левицькому про взяття Львова, усіма важливими з військової точки зору пунктами галицької столиці українські загони не оволоділи. Головну мету своїх дій українці вбачали в нейтралізації австрійців, проте основна загроза виходила не від них. У місті діяла Львівська округа Польської організації військової, яка мала свої філії також у Станіславові, Бродах, Ярославі, Коломиї й підтримувала тісні зв’язки з Краковом. Також у Львові функціонували військові організації «Польський допоміжний корпус», «Польські кадри військові», активними були польські офіцери австро-угорської армії, члени парамілітарних організацій та студентська молодь. Увечері 31 жовтня діячі цих організацій обрали єдине командування для польських збройних загонів Львова, яке очолив капітан Ч. Мончинський. Коли ж стало відомо про виступ українців, Ч. Мончинський оголосив мобілізацію й наказав негайно підготуватися до оборони міста.

У день українського виступу — 1 листопада 1918 р. — пополудні почалося польське повстання у Львові. Його осередком стала міська школа ім. Конарського, але також польські пункти опору виникли в районі «Політехніки», Гицлевої гори, собору св. Юра, поштамту, Цитаделі, головного залізничного двірця (вокзалу). Усі польські політичні та громадські угруповання Львова об’єдналися й утворили Польський комітет народовий, який закликав поляків, що жили в місті, до зброї. Галицька столиця поділилася: західна та південно-західна частини були польськими, середмістя та східна частина — українськими. Оскільки жодна зі сторін не була впевнена в перемозі, одночасно з боями, коли 1 листопада до будинку Сейму прибула польська депутація, розпочалися переговори. На перемовах українська делегація, до складу якої входив, зокрема, Галицький митрополит Андрей (Шептицький), переконувала поляків визнати українську владу принаймні в частині Галичини, однак ті не погоджувалися. Неодноразово було укладено угоди про перемир’я.

Протягом перших днів листопада 1918 р. у Львові воювало 1400 українських солдатів (з австрійських запасних підрозділів, які перебували в місті) проти 1100 польських військовиків і місцевого населення, серед якого було багато молоді («польські орлята»). Водночас сторони постійно збільшували свою чисельність. Після встановлення української влади в повітах Східної Галичини зайві військові частини звідти негайно відсилали до Львова. Українське командування дуже розраховувало на легіон УСС, який прибув до Львова з Буковини 3 й 4 листопада, маючи лише 800 багнетів. 15 листопада українська влада видала наказ прискорити мобілізацію на місцях і надсилати збройні загони до охопленої боями столиці Галичини. Із середини листопада для поповнення українських сил надійшов загін імені Івана Гонти під командуванням отамана А. Долуда, що самовільно перебрався до Львова з Наддніпрянщини.

Можливості поляків у ракурсі збройної допомоги Львову в перші дні листопада були дуже обмежені. Усе ще окупована німцями Варшава не мала практично жодної інформації про Львів: 3 листопада надійшли відомості про захоплення міста нібито австрійською 2-ю армією, що в такий спосіб забезпечувала собі відхід на батьківщину. Поляки Західної Галичини були зайняті її звільненням від австрійців. Проголошення 7 листопада 1918 р. у Любліні Тимчасового уряду відрізало Галичину від Польського королівства, а сам Люблін теж не чинив спроб прийти на допомогу польським повстанцям Львова. Їм вирішили були допомогти земляки з Наддніпрянщини (тут існувало відділення ПОВ в Україні, на чолі якого стояв майор Л. Ліс-Куля), проте загін із 1000 солдатів, який ті надіслали, роззброїли українці під Тернополем. У цих умовах польська Начальна команда Львова могла розраховувати лише на власні сили: 3 листопада вона оголосила часткову мобілізацію колишніх вояків австрійської армії та цивільного населення Львова, що дещо збільшило лави повстанців. Проте головна допомога полякам надійшла все ж із заходу.

Хоча в більшості повітів Східної Галичини в перші дні листопада замайоріли синьо-жовті прапори, на лінії річки Сян і в Засянні спроби встановити українську владу наштовхнулися на перешкоди. Українцям не вдалося перебрати владу в Ярославі, Томашові, Грубешові та інших містах за Сяном. Натомість українці австро-угорської армії доволі безболісно оволоділи Журавицями під Перемишлем, а в самому Перемишлі сторони домовилися про перемир’я, поділ міста за лінією Сяну та утворення спільної українсько-польської комісії. Проте, посилаючись на недотримання поляками умов перемир’я, 4 листопада український збройний загін зайняв місто, роззброївши польську варту й інтернувавши австрійського коменданта — поляка С. Пухальського. Водночас поляки 7 листопада заволоділи Журавицею, а вже 11 листопада залізницею з Кракова до Перемишля прибув чималий польський підрозділ (1000 осіб) на чолі з уродженцем Львова — капітаном Ю. Стахевичем. Після бою поляки заволоділи містом, але, що важливіше, Перемишль мав пряме залізничне сполучення зі Львовом, тож став зручним плацдармом для наступу на галицьку столицю.

Під час чергового перемир’я у львівських боях 20 листопада на залізничний вокзал прибув сформований у Перемишлі загін підполковника М. Карасєвича-Токажевського. Чисельність польських загонів Львова відтак нараховувала 4900 осіб і помітно кількісно перевищувала українські сили.

Хоча нічне прибуття до міста ворожого поповнення виявилося для українського командування цілковитою несподіванкою, наступ поляків на українські позиції був відбитий. Тим не менш, реально оцінюючи ситуацію, уже опівдні 21 листопада головний комендант Галицької армії Г. Стефанів терміново зібрав військову нараду, на якій обґрунтував доцільність тимчасового залишення Львова, запропонувавши УНРаді та уряду ЗУНР виїхати до Тернополя чи Золочева. Занепокоєний успіхами поляків на львівському фронті, політичний провід ЗУНР довірився командуванню. Опівночі місто залишило керівництво республіки, окрім кількох діячів, які взялися захищати українське населення Львова; а згодом у східному та північному напрямках із міста вийшла Галицька армія. Українські військові частини зайняли бойову лінію Підбірці — Лисиничі — Винники — Чишки, утворивши Підльвівський фронт. Удосвіта 22 листопада, коли виявилося, що українці не відповідають на постріли, поляки без опору захопили Львів. Над львівською ратушею замайорів польський прапор, у місті почав діяти польський Тимчасовий урядовий комітет.

Відтоді головною метою українсько-польської війни став не захист державних кордонів ЗУНР, а боротьба за повернення Львова. Втрата столиці підірвала авторитет молодої республіки, указувала на небоєздатність її армії, а також негативно позначилася на моральному стані як солдатів, так й українського населення Східної Галичини загалом. Після 22 листопада столицю ЗУНР було перенесено до Золочева, згодом — до Тернополя, а врешті — до Станіславова (січень 1919 р.).

Збройними силами ЗУНР була Галицька армія, яку утворили добровольці запасних полків австро-угорської армії в Східній Галичині. Пізніше до неї приєднався добровольчий легіон УСС. Вищим органом управління армії була її Начальна команда, яку в перші дні боїв за Львів очолював генеральний отаман Г. Коссак, а згодом — полковник Г. Стефанів. 13 листопада 1918 р. територію ЗУНР було поділено на військові області, які об’єднували 12 окружних та 60 повітових команд, завданнями яких були мобілізація, вишкіл новобранців, підготовка старшинських кадрів, охорона запілля, державного майна, комунікацій та цивільного населення. Тоді ж оголосили часткову мобілізацію до Галицької армії. Командний склад війська поповнили, окрім колишніх австрійських офіцерів українського походження, австрійські німці, чехи та представники інших націй.

Протягом грудня 1918 р. було завершено формування бойових груп Галицької армії, які утворили майже 300-кілометровий фронт на західних кордонах ЗУНР. Перші й найбільш боєздатні групи «Схід» і «Старе Село» утворилися на Підльвівському фронті одразу ж після відступу українських військ зі столиці. Їхній кістяк склали сотні УСС. Бойові групи північного флангу українсько-польського фронту в Галичині (у районі Рави-Руської — Жовкви — Немирова — Яворова) являли собою неорганізовані партизанські загони без належного зв’язку з Начальною командою. Тут утворилися група «Угнів», група А. Долуда та інші, названі за іменами командувачів. У грудні 1918 р. вони були об’єднані в групу «Північ». На південному відрізку фронту утворилися групи «Щирець», «Рудки», «Крукеничі», «Любінь Великий», «Лютовиська», «Хирів», «Глибока» та «Старий Самбір». Нечіткість і різнобій військових формацій Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду на початку січня 1919 р. провести повну реорганізацію для перетворення збройних сил ЗУНР на регулярну армію: усі військові формування об’єднали в три корпуси. До корпусу входило від 2 до 4 бригад, кожна з яких складалася з 3—5 піхотних куренів (батальйонів), полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні й допоміжних формувань. Назви корпусів і бригад містили порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де починали формуватися (наприклад, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 5-та Сокальська тощо). Однак постійні бойові дії не дозволяли виробити чітку структуру армії й упорядкувати склад військових з’єднань. На початку 1919 р. чисельність Галицької армії зросла до 15 000 вояків.

Галицькій армії протистояли збройні сили Польщі (Другої Речі Посполитої) — Військо польське. З листопада 1918 р. воно формувалося в Галичині на добровільній основі з колишніх солдатів армії Австро-Угорщини, членів парамілітарних організацій та патріотичної молоді. Командний склад війська створили кадрові офіцери формувань Першої світової війни: австро-угорської армії, Польської сили збройної, Легіонів польських та Польського допоміжного корпусу. Одразу після передачі влади в Польщі Ю. Пілсудському 11 листопада 1918 р. у державі розпочалася робота з організації мобілізаційних установ та перевезення до Польщі військових формувань, утворених за кордоном: у Франції, Італії та Росії. Посаду начальника Генерального штабу Війська польського обіймав генерал С. Шептицький — рідний брат Галицького митрополита Андрея; у лютому його замінив С. Галлер. Командувати армією «Схід», що воювала проти українців у Львові, а згодом у всій Східній Галичині, було доручено генералові Т. Розвадовському. Прагнучи спокійного залагодження українсько-польського конфлікту в Східній Галичині, С. Шептицький 27 січня 1919 р. запропонував військовій раді негайно примиритися з українським військом шляхом відмови від Львова, проте Т. Розвадовський наполіг на суто воєнному сценарії. Сам же тимчасовий начальник держави Ю. Пілсудський виступав за нетривалу окупацію Східної Галичини польською армією, усвідомлюючи, що остаточну долю краю будуть вирішувати західні держави.

Спершу полякам не вдалося сформувати великих військових з’єднань чи навіть полків, лише батальйони, ескадрони й батареї. Тільки в лютому 1919 р. з’являються перші дивізії й починається робота з військового вишколу, формування штатів військових одиниць. Чисельність Війська польського постійно збільшувалася: у грудні 1918 р. у всій Східній Галичині воювало 12 500 тисяч польських солдатів, а в березні 1919 р. — уже понад 25 000. У грудні 1918 р. було завершено формування основних бойових груп Війська польського на польсько-українському фронті — зазвичай вони мали імена своїх командувачів (наприклад, група Розвадовського, група Сопотніцького тощо). Бойовими діями в Галичині керувало командування Війська польського в Східній Галичині, на Волині — командування Волинського фронту.

Оволодівши вже в листопаді 1918 р. залізницею Перемишль — Львів, поляки зосередили головні воєнні зусилля на стратегічних флангах українсько-польського фронту. Вони загрозливо нависали над завойованою ділянкою з півночі (у районі Рави-Руської) та з півдня (у районі Хирова). Після Перемишля та Львова оволодіння цими двома важливими комунікаційними вузлами стало основним завданням польського військового командування на сході. Займання Хирова до того ж відкривало шлях до Дрогобицького нафтового басейну. Уже 26 листопада 1918 р. зав’язався бій за Раву-Руську, що завершився її захопленням поляками. У грудні поляки заволоділи також Хировом, і фронт на південь від Львова залишався незмінним до травня. Водночас важливою метою подальших боїв для українців стало звільнення, а для поляків — утримання Львова. Уже наприкінці листопада на нараді командування української армії в Бережанах було вироблено план штурму Львова. Проте поляки дізналися про це й здійснили попереджувальний удар, який зупинив українську атаку. Новий український наступ на Львів у січні 1919 р. також не спричинився до звільнення столиці ЗУНР. Тим не менш операції Війська польського також не змогли прорвати блокаду Львова українськими силами.

На початку лютого воєнна ініціатива поступово перейшла на бік Галицької армії, і 17 лютого 1919 р. вона розпочала Вовчухівську операцію зі звільнення Львова. План передбачав блокувати Львів та атакувати його із заходу. Польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про напрямок головного удару, тому генерал Т. Розвадовський встиг посилити своє військо, і український наступ розвивався важко. Тим не менш українські частини вдало наступали в напрямку Судової Вишні й навіть увірвалися до Рави-Руської. Важливим успіхом Галицької армії в цій операції було переривання залізничного та телефонного зв’язку Львова з Перемишлем: польський гарнізон та польське населення міста охопила паніка. Такий стан речей занепокоїв і Варшаву — на оборону Львова польське командування скерувало дві сильні групи військ, і розпочався польський контрнаступ. 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня сторони припинили бойові дії у зв’язку з перемир’ям, нав’язаним Антантою.

Тиждень перемир’я дозволив супротивникам зміцнити свої позиції й підготуватися до нових активних дій. Розгортання українського наступу було призначено на 8 березня, але бої розпочалися 7 березня з оборони. Оборона українців була такою вдалою, що Т. Розвадовському пропонували навіть прориватися до Перемишля та Рави-Руської, залишивши Львів. Проте невдовзі прибула сильна польська група, перекинута з чеського фронту, і поляки перейшли в тотальний наступ. Після березневої поразки Галицької армії польське військо перехопило ініціативу на фронті. Унаслідок воєнних дій квітня 1919 р. українська армія була вибита з обладнаних рубежів оборони, а польське військо створило зручні плацдарми для генерального наступу. Польський Генштаб почав готувати велику операцію, якою планував переможно завершити війну.

Установити українську владу виявилося проблематично і в інших частинах колишньої Австро-Угорщини, які населяли русини, — Північній Буковині й Закарпатті. Ще 13 жовтня 1918 р. буковинські українці скликали міжпартійну конференцію, яка ухвалила розмежуватися з румунами, що також населяли край, та на основі права народів на самовизначення об’єднатися з галицькими українцями в одній державі; у краї також діяла Буковинська делегація УНРади. Однак 27 жовтня румуни утворили свою Національну раду, що спробувала оголосити про приєднання Буковини до Румунії. 8 листопада з’явилася прокламація короля Румунії, який буцімто задля збереження миру та запобігання анархії наказав своїм військам окупувати всю Буковину. Уже наступного дня румунський збройний загін генерала Задіка перейшов кордон у районі міста Серета, і 11 листопада румунська армія окупувала більшість краю. Українці Буковини, які покладали всі надії на Українських січових стрільців і мали в розпорядженні після їх від’їзду до Львова лише близько 400 солдатів, не змогли організувати опір румунським військам. Українська національна рада перебралася до Кіцманя, а до Львова та Києва з проханням про допомогу було відправлено її делегатів.

Закарпаття ж формально перебувало в складі Транслейтанії (угорської частини Австро-Угорщини), де 16 листопада 1918 р. було проголошено окрему Угорську Народну Республіку. У Закарпатті 9 листопада була створена Угорсько-руська народна рада, що висловилася за непорушність кордонів Угорщини та автономію краю в її складі. Пізніше тут почали діяти місцевий уряд та угорський намісник автономної «Руської Країни» (з центром у Мукачеві), яким став проугорськи налаштований русин А. Штефан. Водночас у середовищі угорських русинів (українців Закарпаття) було чимало прихильників об’єднання з рештою українських земель. У селі Ясіня, зокрема, утворилася українська раду й було проголошено Гуцульську Республіку, а 21 січня Всенародні збори угорських українців оголосили про приєднання Закарпаття до України. До Закарпаття з Галичини в січні 1919 р. було відправлено кілька військових експедицій, які наштовхнулися на опір угорців і румунів, які також претендували на край. Надати повноцінну військову підтримку українцям краю ЗУНР не могла через українсько-польську війну. Унаслідок цього, коли в березні 1919 р. в Угорщині впав республіканський уряд і була проголошена радянська республіка, на Закарпаття увійшли чехословацька й румунська армії. Врешті-решт західні держави ухвалили рішення про включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки (ЧСР), що було підтримане рішеннями Народної ради русинів США, Центральною руською радою в Ужгороді й закріплене в Сен-Жерменському трактаті 10 вересня 1919 р.

Злука УНР і ЗУНР

Кардинальним питанням у політиці УНРади та всього державотворчого процесу, що відбувався в Галичині, було не лише приєднання решти українських земель Австро-Угорщини, а й об’єднання в одній державі з Наддніпрянською Україною. На зборах Національної ради 18 жовтня 1918 р. питання об’єднання Західної України з Наддніпрянською стояло чи не найгостріше. Секретар С. Баран виголосив доповідь на тему «Чи нова держава має змагатися до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?». Більшість членів УНРади з огляду на міжнародне становище вирішила створити окрему державу. Галицькі політики брали до уваги так звані «14 пунктів» Президента США В. Вілсона, котрі союзники висунули як основні вимоги до Австро-Угорщини для підписання з нею перемир’я. Ці пункти, зокрема, передбачали створення незалежної Польщі та надання народам Австро-Угорщини «найбільш вигідної та сприятливої можливості для автономного розвитку». Хоча західні держави не мали наміру повністю руйнувати Австро-Угорщину, це була хоч якась обіцянка самостійного розвитку українців імперії. Тому з об’єднанням із Наддніпрянщиною, де на той час існувала союзна Німеччині й Австро-Угорщині Українська Держава П. Скоропадського, було вирішено не поспішати. Є. Петрушевич, зокрема, побоювався, що Західна Україна, з’єднана з Наддніпрянською, може опинитися в складі «єдиної й неподільної» Росії — союзниці Антанти.

Однак за правління П. Скоропадського було встановлено дружні зв’язки між українцями обох держав. Ще однією причиною утворення окремої ЗУНР і зволікання з об’єднанням було те, що галицьке керівництво знало про недовговічність гетьманської влади. Ще в жовтні 1918 р. діячі УНРади за допомогою полку Січових стрільців зав’язали стосунки з опозиційним гетьманові Українським національним союзом, дізнавшись таким чином про підготовку антигетьманського повстання. 5 листопада зі Львова до Києва виїхали делегати УНРади О. Назарук та В. Шухевич. Вони домоглися аудієнції в гетьмана П. Скоропадського й просили його про допомогу українській справі на Заході. Проте вислати офіційно війська до Галичини означало б вступити у відкритий конфлікт із Польщею, на що П. Скоропадський не хотів іти. Натомість гетьман пообіцяв надіслати полк Січових стрільців із Білої Церкви задля того, щоб нібито очистити залізницю на кордоні з Галичиною від полонених. Перемістившись ближче до кордону, стрільці без офіційного дозволу мали перейти до ЗУНР. Проте після цієї зустрічі В. Винниченко повідомив делегатам ЗУНР, що саме полк січовиків повинен стати авангардом повстання проти гетьмана, яке мало відбутися вже найближчими днями. Тому делегати знову зустрілись із гетьманом і відмовилися від допомоги його військ. З Києва О. Назарук та В. Шухевич виїхали до Білої Церкви, де Стрілецька рада відкинула будь-які проекти переїзду до Галичини, заявивши, що «Київ важніший за Львів» і що через розпорошення сил може провалитися повстання в столиці.

Таким чином, 9 листопада 1918 р. УНРада вирішила, що Західна Україна має бути окремою державою, а Державному секретаріату доручила проводити підготовчі заходи для того, щоб об’єднатися в майбутньому. 13 листопада набув сили закон, згідно з яким на українських землях колишньої Австро-Угорщини утворилася Західно-Українська Народна Республіка. Замість єдиної української держави з’явилося дві.

23 листопада 1918 р., після падіння Львова, до Наддніпрянської України вирушила нова галицька українська делегація, яка прагнула укласти військовий союз уже з Директорією — новим господарем Києва. 30 листопада — 1 грудня делегація була прийнята у Фастові — тимчасовій ставці Директорії — у повному складі. Того ж дня у Фастові було укладено перший «передвступний» міждержавний договір «про маючу наступити злуку обох українських держав». З січня 1919 р. парламентар ЗУНР у Станіславові затвердив «Передвступний договір», а до Києва було відправлено делегацію в складі 65 осіб для «нотифікування злуки».

22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві привселюдно було урочисто декларовано злуку. Член УНРади Л. Цегельський зачитав ухвалу Національної ради ЗУНР, а член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал Директорії УНР. Відтоді ЗУНР мала називатися Західною областю УНР (ЗОУНР). Було вирішено повідомити іноземним державам про об’єднання двох республік та звести до мінімуму подвійні представництва. Сталися зміни й у структурі Директорії: 12 березня 1919 р. до її складу увійшов Є. Петрушевич, однак участі в роботі цього органу він не брав, перебуваючи в столиці ЗОУНР Станіславові. 9 червня 1919 р. через нерішучість влади, зволікання в ухваленні важливих рішень і суперництво між різними владними інституціями уряд ЗОУНР подав у відставку, а Є. Петрушевич був проголошений диктатором ЗОУНР, який поєднував функції Державного секретаріату й Виділу УНРади. Водночас його виключили зі складу Директорії.

Унія двох українських держав мала величезне політичне значення: століттями розділений народ об’єднувався у власній єдиній національній державі. Пориваючи з міжнародними договорами старого світу, що колись встановили кордони Росії й Австро-Угорщини, українці обох цих померлих держав заявили разом з іншими раніше підневільними народами Європи про настання доби національних держав. Водночас злука не сильно вплинула на військове становище ЗУНР. Насправді ухвала УНРади від 3 січня та Універсал Директорії від 22 січня 1919 р. лише задекларували проведення державного об’єднання в майбутньому, що його мали закріпити Всеукраїнські установчі збори. Але оскільки скликати їх за тих умов було неможливо, унія між УНР та ЗУНР мала характер угоди конфедеративного характеру, і в кожної республіки були свої уряди, системи державної адміністрації та збройні сили.

Одразу після встановлення контакту між УНР та ЗУНР було здійснено перші спроби організувати матеріальну допомогу Галичині. Мільйони карбованців виділив із цією метою С. Петлюра на потреби УНРади із забезпечення населення продовольством, функціонування залізничного транспорту, культурного життя та державної служби ЗУНР. З Наддніпрянщини до Галичини надходили вагони зі збіжжям, цукром та іншими продуктами харчування. ЗОУНР у відповідь постачала Києву оливу й нафту. Окрім грошей і продовольства, УНР допомагала галицьким українцям і в їхній війні проти поляків. У грудні 1918 р. до Галицької армії була включена Козятинська піхотна бригада, наступного місяця — 1-ша Дніпровська дивізія, що взяла участь у Вовчухівській операції. Серед з’єднань Галицької армії було розподілено артилерію київських Січових стрільців, 60 літаків із Наддніпрянщини, велику кількість гвинтівок, кулеметів, гармат, набоїв. На потреби Галицької армії УНР передала медикаменти та санітарне обладнання, а для місячного «вдержання армії ЗОУНР» було виділено 240 000 000 гривень. Суттєво допомогли галицьким стрільцям поставки обмундирування, взуття та спорядження з колишніх російських складів. Брак у Галицькій армії фахових офіцерів вищих рангів також компенсували за рахунок наддніпрянців: 10 грудня 1918 р. колишній російський офіцер, а на той час генерал Армії УНР М. Омелянович-Павленко став головнокомандувачем Галицької армії. На цій посаді його замінив у червні 1919 р. інший наддніпрянець — генерал О. Греків. Тим не менш допомога УНР галицьким українцям виявилася недостатньою для перемоги: українські гроші знецінювалися, склади вичерпувалися, а згодом і сама УНР опинилася в скрутному становищі, втративши Київ і більшу частину України.

Українсько-польський фронт на Волині

Східна Галичина не була єдиним фронтом українсько-польського протистояння. На думку частини польських політиків, Польська держава мала відродитися як нова Річ Посполита в кордонах, які існували перед її поділами, тобто станом на 1772 р. Найменш радикальні польські політики (ті, хто не мав нічого проти існування незалежної Української Держави, чи ті, хто жив у Наддніпрянщині й брав активну участь у роботі Центральної Ради) вважали, що Україна мала зректися будь-яких претензій принаймні на Підляшшя, Холмщину й західну частину Волині. Українські ж державні діячі намагалися охопити кордонами України максимум земель, населених українцями: у III Універсалі Центральної Ради (19 листопада 1917 р.) серед таких земель була названа Волинь, а щодо Холмщини зазначалося, що тут кордон «має бути встановлено по згоді організованої волі народів». Водночас за Брестським миром 9 лютого 1918 р. УНР отримала Холмщину й частину Підляшшя без жодної згоди на це поляків. Тому щойно в Німеччині сталася революція, а Австро-Угорщина взагалі розпалася й почалося визволення польських земель, група підпільників із ПОВ зайняла 2 листопада 1918 р. Холм. У Києві 19 грудня 1918 р. відбулася нарада керівників УНР, на якій було ухвалено рішення вести війну на холмсько-волинському напрямку. Майже одночасно, 22 листопада, збройний загін уродженця Бережан полковника Е. Ридза-Сміґлого разом із місцевим батальйоном ПОВ захопив Володимир-Волинський. Таким чином, наприкінці 1918 р. у вирішенні питання про державну належність спірних територій Холмщини й Волині УНР та Польща перейшли до силових методів, що призвело в січні — червні 1919 р. до бойових дій на Волині між Армією УНР та Військом польським.

До кінця 1918 р. поляки не стали просуватися на схід: основна їхня увага була прикута до Галичини, а на Волині перебували малочисельні загони, що налічували разом трохи більше, ніж 2000 осіб. Збройні сили УНР у цей час були формально організовані в три фронти: Лівобережний (командувач — полковник П. Болбочан), Південний (командувач — отаман О. Греків) та Південно-Західний (пізніше — Холмсько-Галицький, командувач — отаман М. Шаповал). Основним своїм завданням отаман М. Шаповал вважав захоплення Бреста, Холма та Львова. Холмський напрямок, де в розпорядженні М. Шаповала перебувала група полковника В. Оскілка кількістю 15 000 багнетів, 200 шабель і 33 гармати, отаман розглядав як допоміжний, утримання якого мало сприяти у звільненні Львова й Перемишля від поляків. Проте до кінця 1918 р. збройні сили УНР лише ознайомлювалися із силами й намірами супротивника й не здійснювали наступів у західному напрямку.

Просування як поляків, так і українців на Волині було ускладнене ще й через те, що до середини січня 1918 р. там перебувало німецьке військо. Вихід 300-тисячної німецької армії з України був ускладнений перериванням комунікацій: визволення Польщі з-під окупації та українсько-польські бої в Галичині перекрили безпечний залізничний шлях на захід. Тому німцям залишався тільки один напрямок відступу — через Ковель, Брест і Білосток до Східної Пруссії, тож під повним німецьким контролем перебувала вся ця залізнична лінія. У січні 1919 р. командування військ УНР на Волині спробувало підписати угоду з німецькими частинами: німців переконували не допускати поляків на Волинь до лінії Бугу, куди мали прийти українці. Однак українські політики так і не змогли затвердити цей документ.

Лише після виведення німецької армії в другій половині січня 1919 р. відбувся наступ армії УНР на Волині. 22 січня Українське республіканське військо звільнило Володимир-Волинський та Ковель. У цей час у тил Армії УНР вдарила Червона армія, яка прорвалася на Правобережжя. Польські частини здійснили контрнаступ, унаслідок чого вже 24 січня поляки відбили Володимир-Волинський, а невдовзі захопили Ковель і Торчин. Після цього ініціатива надовго перейшла до польських сил, які очолював майор Л. Ліс-Куля. Але на початку березня його війська провели на Волині невдалий наступ, у ході якого Л. Ліс-Куля загинув.

Оскільки в цей час головним напрямком своїх військових операцій Армія УНР вважала більшовицький фронт, а Військо польське — галицький, надалі бойові дії на Волині мали обмежений характер. Ю. Пілсудський, який бачив майбутнє України не як частини Польщі чи Росії, а як держави-союзника Речі Посполитої, не поспішав воювати з Армією УНР, тому з польського боку воєнні дії на Волині мали на меті не повний розгром супротивника й ліквідацію української державності (як у Східній Галичині), а лише встановлення вигідного для Польщі кордону та примушення С. Петлюри відступитися від союзу із ЗУНР.

Дипломатичний фронт боротьби

Питання приналежності Східної Галичини й Волині, як і всіх міждержавних кордонів у Європі, вирішували не тільки воєнним шляхом. Після підписання перемир’я в Першій світовій війні 11 листопада 1918 р., яке зазвичай пов’язують із її завершенням, союзникам слід було підписати ще низку мирних договорів із переможеними Центральними державами. З огляду на те, що розпалися одна з переможених держав (Австро-Угорщина) й імперія з табору переможниць (Росія), необхідно було також вирішити, на яких територіях розвиватимуться нові державні утворення, що виділилися з їх складу. Окрім того, союзники повинні були встановити світовий порядок, що мав сприяти недопущенню нової світової війни та визначити міжнародні відносини. Ці непрості питання були винесені на розгляд Паризької мирної конференції, яка почала працювати 18 січня 1919 р. Серед багатьох делегатів конференції була поширена думка про те, що «14 пунктів» В. Вілсона й принцип самовизначення народів стануть основними під час будівництва нового світу, тож критерії переділу мапи Європи будуть об’єктивними. Насправді все вирішували впливові держави з табору Антанти — Велика Британія, Франція та США — за участі Італії та Японії (а пізніше й без них). А рішення вони ухвалювали, виходячи з власних економічних і стратегічних розрахунків чи попередніх обіцянок. Франція будь-що бажала обмежити Німеччину, Британія та США — не допустити зміцнення Франції. Основною проблемою, яку розглядали на конференції, були революції в Німеччині та Росії. Держави-лідери Антанти не хотіли допустити об’єднання цих рухів та поширення «червоної чуми» на інші країни Європи.

Франція в українсько-польському конфлікті в Східній Галичині була однозначно на боці свого союзника Польщі. США та Велика Британія прагнули зважити позиції обох сторін. У Лондоні розглядали кілька варіантів долі Східної Галичини, альтернативних французькому: приєднання цієї області до Наддніпрянської України, до Росії чи навіть до Чехословаччини. Уже на початку листопада 1918 р. Британія заявила полякам, що ставлення її уряду до претензій Польщі на Східну Галичину є негативним. Політика США в східногалицькому питанні була окреслена в коментарі Кобба — Ліпмана до «14 пунктів»: більшість населення Східної Галичини становлять українці (русини), тож вона не може бути приєднана до Польщі й на сході Польська держава не повинна отримати земель з українським населенням. Державний секретар США Роберт Лансинг твердив, що Східна Галичина має бути приєднана до України як частини Російської федерації, а головний американський експерт із проблем Польщі Р. Лорд у меморандумі «Проблема Східної Галичини» (квітень 1918 р.) зазначав, що українці становлять більшість (58 %) у регіоні, тож, вшановуючи «абстрактну справедливість», слід приєднати Східну Галичину до України, але з огляду на «доцільність та практичні міркування» бажано віддати її Польщі. Проте в будь-якому випадку всі ці країни бажали забезпечити стабільну політичну ситуацію в регіоні: європейська війна завершилася в листопаді 1918 р., і в усій Європі мав запанувати мир.

Важливу роль у ставленні західних держав до Галичини відіграв той факт, що їхні політики керувалися в цьому питанні передусім інформацією від польських дипломатів. Польські представники за кордоном із перших днів конфлікту розгорнули тотальну антиукраїнську пропаганду. Виступ у Львові кваліфікували як «українсько-австрійський заколот», змову українського населення міста з австрійцями чи більшовиками. Думка ж галицьких українців залишалася невідомою для провідних світових держав, бо українська діаспора не мала серйозного впливу на владу, а українські закордонні представництва в 1918 р. були утворені переважно в Центральних державах.

Уже в середині листопада 1918 р. занепокоєні західні країни почали надсилати до Львова перші антантівські місії. Зокрема, туди прибули член французької місії в Румунії поручик А. Віллєм та англійський полковник Г. Вейд. На початку 1919 р. у Львові з’явилася й американська місія.

У січні 1919 р. головнокомандувач союзними силами в Європі маршал Ф. Фош заявив керівникам Антанти на Паризькій конференції, що інформація, яка надходить від обох сторін, є доволі суперечливою, тому необхідно вислати міжсоюзну місію для розв’язання всіх спірних питань. Такою місією стала делегація з мандатом Паризької конференції під керівництвом французького генерала Ж. Бартелемі, до якої ввійшли англійці, італієць, американці та французи. Делегація пробула в Польщі та Східній Галичині з 18 січня до 10 березня 1919 р. Місія Ж. Бартелемі зустрічалася з поляками та українцями й вислуховувала вимоги обох сторін, намагаючись знайти компроміс. Українці наполягали на лінії розмежування по Сяну з можливими поступками на користь поляків. Польська ж делегація вимагала кордону по Збручу, але потім погодилася на лінію Гора Попадя — Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Берестечко. Ж. Бартелемі був вражений тим, що польська сторона не трактує українських фронт як цілісний, а домагається окремої політики щодо галицької й волинської його ділянок.

Ознайомившись таким чином із ситуацією, 28 лютого комісія вручила українській та польській делегаціям проект перемир’я. Тимчасову демаркаційну лінію, яку не мали перетинати ворожі армії, було проведено уздовж Бугу від кордону Галичини по кордону між Жовківським та Кам’янецьким повітами, між Львівським та Перемишлянським повітами до залізничного шляху Львів — Перемишляни, по кордону між Борецьким і Перемишлянським повітами та вздовж південного кордону Львівського повіту й східного кордону Дрогобицького та Гурманського повітів. Такий проект передбачав передавання полякам не лише Львова, а й Дрогобицького нафтового басейну й кількох місцевостей, де вже було встановлено українську владу. Тому, не зважаючи на бажання галицького керівництва зберегти гарні відносини з Антантою, українська сторона відкинула таку пропозицію. Бойові дії поновилися, а голова уряду ЗОУНР С. Голубович заявив Антанті, що місія Ж. Бартелемі врахувала вимоги лише польської сторони, і просив вислати нову, незалежну комісію.

19 березня Верховна рада Антанти повернулася до східногалицького питання. Керівники західних держав вирішили піти на зустріч українцям і вислали нову місію до неспокійної Галичини. 27 березня в Хирові почалися українсько-польські переговори за участю американського генерала Ф. Кернана. Польські делегати заявили, що єдиною умовою для перемов з українцями є визнання останніми пропозицій комісії Ж. Бартелемі. Галичани ж пропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести в Парижі. Проте Польща не хотіла йти на це — переговори в Хирові закінчилися нічим, і війна тривала. Присутність союзницьких місій на території Східної Галичини та їх спілкування з українськими представниками мали результатом лише кращу поінформованість Заходу щодо української справи.

Після злуки обидві республіки почали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Наприкінці березня було вирішено вирядити спільну делегацію до Парижа. ЗОУНР представляли Д. Вітовський та М. Лозинський, які 17 квітня виїхали поїздом до французької столиці. Тоді ж на Паризьку конференцію відрядили Т. Розвадовського з інструкцією Головного командування Війська польського, згідно з якою він мав домагатися демобілізації Галицької армії, приєднання території Східної Галичини (до Збруча) і Волині (до Рівного) до Польщі та переконати Антанту в близькості українців до більшовиків.

2 квітня конференція утворила «неупереджену тимчасову комісію» для укладення перемир’я між українцями й поляками на чолі з прем’єром Північноафриканського союзу генералом Л. Ботою. Комісія вислухала обидві сторони й 12 травня представила проект перемир’я, що відрізнявся від пропозицій Ж. Бартелемі. Лінія розмежування комісії Л. Боти була більш справедливою для українців, а Дрогобицько-бориславський нафтовий басейн залишався за ЗОУНР. Проект містив також статті щодо зменшення чисельності Галицької армії та звільнення з її рядів усіх офіцерів німецької чи угорської національностей. Подібні обмеження поширювалися й на польські збройні сили в Галичині.

Проте військове становище Польщі в травні 1919 р. порівняно з лютим значно покращилося. За підтримки Франції поляки затягували переговорний процес, і водночас Військо польське здійснювало наступ на всьому фронті. Українська делегація звернулася до міжнародної мирної конференції в Парижі з нотою протесту, яка справила відповідне враження, і невдовзі відбулося спеціальне засідання Ради чотирьох. Д. Ллойд-Джордж, Ж. Клемансо, В. Вілсон та міністр закордонних справ Італії Сідней Сонніно зустрілися з українськими делегатами й висловилися за припинення війни. Полякам довелося камуфлювати свої наміри, вдаючи, що наступ усупереч наказам продовжують лише окремі командири, виконуючи «прохання місцевого населення».

Врешті 25 червня 1919 р. голови урядів держав Антанти ухвалили таке рішення: з метою захисту життя й майна мирного населення Війську польському доручено проводити свої операції по р. Збруч. Держави Антанти не віддавали Галичину Польщі: рішення Найвищої ради передбачали лише тимчасову окупацію українських земель задля припинення війни в регіоні; доля краю повинна була вирішитися пізніше. 11 липня 1919 р. Рада ухвалила рішення, що передбачало підписання Польщею договору стосовно Східної Галичини: на українських землях мали бути забезпечені територіальна автономія, політичні, особисті та релігійні свободи українського населення тощо. На цьому розгляд східногалицької проблеми в Парижі було завершено.

Водночас УНР намагалася в двосторонньому порядку порозумітися з Польщею. Ще на початку січня 1919 р. Директорія вирішила надіслати до Варшави дипломатичну місію на чолі з В. Прокоповичем із метою з’ясувати умови для можливих переговорів. Член делегації — київський поляк Й. Волошиновський — неофіційно зустрівся з Ю. Пілсудським, після чого В. Прокопович телеграфував до Києва про прихильне ставлення офіційної Варшави до порозуміння з УНР. У Києві телеграму не отримали, і місія повернулася без жодного відчутного результату.

На початку квітня 1919 р. міністр закордонних справ УНР К. Мацієвич, розуміючи зв’язок між проблемою порозуміння з Польщею та збройною допомогою держав Антанти для боротьби проти більшовиків, вислав до Варшави свого представника Б. Курдиновського. А на початку травня до С. Петлюри був висланий емісар Ю. Пілсудського Я. Мазуркевич. У середині цього ж місяця до Варшави прибув отаман В. Оскілко, але через антипетлюрівську авантюру його не було прийнято: Ю. Пілсудський хотів мати справу лише з представниками головного отамана.

24 травня Б. Курдиновський та польський прем’єр І. Падеревський підписали у Варшаві договір, за яким УНР визнавала себе неспроможною вирішувати долю Східної Галичини, зрікалася всіх прав на ці землі, погоджувалася на права Польщі на Західну Волинь і підпорядковувала свою зовнішню політику Польщі. Річ Посполита натомість визнала УНР та зобов’язалася допомогти військами у війні з більшовиками. Угода виявилася надто сміливою: в Україні Б. Курдиновського звинуватили в перевищенні повноважень, а керівництво Польщі не прагнуло на той час визнавати УНР офіційно, тож польський сейм не ратифікував угоду. Проблема належності спірних територій не була вирішена ані на Паризькій конференції, ані під час двосторонніх переговорів, тому війна тривала.

Завершення українсько-польської війни

Подібно до УНР, що допомагала Галицькій армії грошима, зброєю та військовим контингентом, Польща також намагалася всіляко зміцнити свої військові сили в Галичині. Це було складно, оскільки протягом перших місяців свого існування вона вела постійні війни майже з усіма сусідами. Однак, коли випадала можливість розвантажити певні ділянки фронту, командування цим користувалося. Так, 9 березня 1919 р. із Великої Польщі, де щойно завершився збройний конфлікт із німцями, до Львова виїхав загін чисельністю 200 солдатів; 12 березня 1919 р. Великопольську групу, до складу якої входили близько 3000 піхотинців, дивізіон артилерії, авіаційний загін та зв’язківці, також було відправлено на Галицький фронт. У червні — липні 1919 рр. загін із Познані чисельністю понад 4000 осіб узяв участь в останніх боях українсько-польської війни.

Проте найбільшим ресурсом польського головного командування була Польська армія на чолі з Ю. Галлером у Франції. Навесні 1919 р. її чисельність досягла близько 70 000 осіб. Армія була утворена за сприяння союзників під час Першої світової війни для боротьби з німцями, але в повоєнний час стала непотрібна французам, тож у квітні 1919 р. прибула до Польщі. Однак, як виявилося, Антанті також не було потрібно, щоб ця Блакитна армія (названа так за кольором уніформи) воювала в Галичині. За договором між Польщею й Францією, військо Ю. Галлера мало допомагати Польщі в обороні від інтервенції, а також у формуванні та вишколі власних збройних сил, але використовувати її проти Галицької армії Антанта заборонила.

Тим не менш наприкінці квітня 1919 р. Головне командування Війська польського опрацювало план генерального наступу в Галичині та Волині, для виконання якого на фронт були переведені дві дивізії Блакитної армії, а сам Ю. Галлер очолив офензиву[3]. 11 травня генерал зібрав нараду для остаточного узгодження плану бойових дій. Того ж дня з Варшави прийшло повідомлення про те, що у зв’язку з різкою заявою керівництва Антанти й США проти використання Блакитної армії на Галицькому фронті слід зупинити бойові дії. Але генерал залишив застереження Варшави без уваги. Пізніше він запевняв, що не отримав вчасно телеграми з рішенням Антанти.

Мотивацією польських бойових дій проти Галицької армії був повний її розгром і зайняття території до Збруча. Водночас у війні проти Армії УНР польське командування прагнуло лише відбити С. Петлюрі охоту воювати з Річчю Посполитою. Волинь, окрім того, мала відіграти ключову роль у польському плані наступу: поляки прагнули зайняти Луцьк і колію Рівне — Сарни, звідки можна було провести маневр фланкування Галицької армії. Проти Армії УНР було скеровано сильний корпус генерала Д. Одрі й частини Волинського фронту генерала А. Карніцького, а проти Галицької армії — групу «Схід» генерала В. Івашкевича. Українській Начальній команді було відомо про зосередження великих сил противника, і її керівництво передбачало травневий наступ поляків. Враховуючи реальне співвідношення сил і стан армії, начальник штабу Галицької армії пропонував зосередити головні сили, а в разі наступу противника — усе військо на південному карпатському фланзі фронту за Дністром. Проте поляки, як виявилося, мали ще один козир у рукаві.

На півдні ЗУНР межувала з Буковиною, яку зайняла армія Румунії. Так сталося, що саме Румунія була визнана й у Варшаві, й у Парижі як головний потенційний партнер Польщі в Центральній Європі. У Бухаресті діяло дипломатичне представництво Польщі, до складу якого, зокрема, входив член польського Генштабу генерал Р. Лямезан-Салінс. Навесні 1919 р. від Румунії Польщу відділяла лише смута ще підвладної ЗОУНР території, захоплення якої дало б змогу встановити польсько-румунський кордон. На початку березня 1919 р. Генштаб поінформував Р. Лямезана-Салінса про те, що переговори з українцями зірвано й виникла нагальна потреба продовжувати боротьбу з Галицькою армією, тому необхідно домовитися з Румунією про військову допомогу. Ключовим питанням польсько-румунської співпраці стало перекидання до Польщі 4-ї стрілецької дивізії генерала Л. Желіґовського. Це з’єднання, утворене на Кубані, перебувало із зими 1918—1919 рр. в Одесі, проте через виведення союзних військ із міста у квітні 1919 р. перейшло на територію Румунії. Дивізія чисельністю близько 4000 осіб могла суттєво допомогти полякам у їхній війні з українцями. У необхідності військової співпраці Варшави з Бухарестом проти ЗУНР були впевнені французи. Зокрема, маршал Ф. Фош на засіданні Ради чотирьох заявив, що для того, щоб зупинити проникнення більшовизму в Європу, необхідно створити бар’єр із Польщі та Румунії, закривши Львівський прохід.

Через революцію в Угорщині, небезпеку поширення більшовизму в Європі та можливості встановлення «червоного» коридору з Росії та України до Угорщини питання спільного польсько-румунського «бар’єру проти більшовизму» знову постало у квітні. 30 квітня Головне командування Війська польського інформувало військового аташе в Бухаресті, що близько 10 травня польські з’єднання атакують українців із наміром розбити Галицьку армію, захопити територію Східної Галичини й з’єднатися з Румунією. Румунські війська мали, взаємодіючи з польськими, завдати удару на Станіславів. 8 травня до Варшави надійшла відповідь аташе: нову польську офензиву було сприйнято прихильно. Румунські війська почали готуватися до операції із зайняття території на південь від Дністра. 21 травня 1919 р. було видано наказ про переведення дивізії Л. Желіґовського до Галичини.

Першого потужного удару поляки завдали 14 травня на півночі по Волинській групі Дієвої армії УНР. Ця операція закінчилася для українців катастрофою: 16 травня частини Війська польського зайняли Луцьк, де взяли в полон 2000 осіб і захопили чимало гармат. Армія УНР відступила, і противником поляків на Волині стала вже Червона армія. 15 травня поляки перейшли в наступ на всьому фронті, проте розгромити, обійти чи оточити українські частини Ю. Галлеру не вдалося. 18 травня поляки форсували Дністер і увійшли до Дрогобича. Під тиском Д. Ллойда-Джорджа Найвища рада в Парижі ухвалила вимогу припинити наступ у Галичині. Водночас через загострення відносин із Чехословаччиною Ю. Пілсудський мусив терміново передислокувати частину сил із Галичини до чехословацького кордону. Невдовзі у зв’язку із загостренням ситуації на німецькому кордоні прийшов наказ перекинути на захід одну «блакитну» дивізію, а згодом із фронту було відкликано й самого Ю. Галлера. Незважаючи на це, 24 травня поляки відновили наступ, зайнявши 2 червня Тернопіль. 24 травня 8-ма румунська дивізія перейшла кордон ЗОУНР, зайняла Коломию, Снятин, Косів і рушила на Станіславів. Польські військові частини вступили в Станіславів, Галич і Калуш, а румуни зайняли Покуття. Проте повністю розгромити Галицьку армію з півночі не вдалося, і травневий наступ Війська польського припинився.

Після травневих боїв збройні сили ЗУНР відступили на невелику ділянку земель між річками Збручем і Дністром та містом Чортковом, зайнятим ворогом. Політичне керівництво республіки було готове перейти через Збруч на Наддніпрянщину й віддати відповідний наказ військам. Польське командування тріумфувало, вважаючи Галицьку армію цілковито переможеною. Бойові групи, дивізії та полки Війська польського були розпорошені по широкому фронту, а їх частина передислокувалася під Броди на більшовицький фронт.

Останні дні відступу Галицької армії минули практично без боїв. Стоячи перед альтернативою відступу за Збруч чи проведення офензиви, що могла врятувати становище, командування армії вирішило скористатися спадом бойової активності супротивника й розпочати контрнаступ. Рішення Паризької мирної конференції щодо Галичини ще не було прийняте, і демонстрація українським військом успіхів на фронті могла вирішити долю краю позитивно для української сторони. 8 червня 1919 р. розпочалася операція Галицької армії, що увійшла в історію як Чортківська офензива. Першим її успіхом стало визволення вже надвечір того ж дня Чорткова — важливого вузла комунікацій. На фронті утворився небезпечний для противника пролом, і цим успішно скористалося командування Галицької армії. Не вірячи в силу українського наступу, генерал В. Івашкевич намагався відповісти контрударами малих груп і лише 11 червня почав вживати масштабніших заходів для зупинення української офензиви. Галицька армія визволила від противника Бучач і Тернопіль, 14—16 червня тривали бої за Нижнів, у результаті яких поляків було відкинуто за Дністер; після цього українці зайняли Зборів і Бережани.

Такий стан речей не на жарт стурбував Бельведер, і 23 червня Ю. Пілсудський прибув до Львова. Разом із маршалом до Галичини підтягнулося значне підкріплення. 25 червня, перебуваючи у Львові, Ю. Пілсудський отримав депешу з Перемишля, у якій було зазначено, що Антанта дала згоду на окупацію Східної Галичини, а через два дні — ще одну телеграму, якою союзники дозволяли використати для цього армію Ю. Галлера в повному складі. Начальник Речі Посполитої почав скрупульозно готувати план наступу. 27 червня Головне командування повідомило Генштабу, що «контрофензива за повернення теренів Східної Галичини розпочинається протягом найближчих годин». 28 червня Ю. Пілсудський прибув на фронт, щоб власноруч командувати генеральним наступом.

Тим часом 24 червня українці зайняли Броди фактично без бою. Польське командування очікувало швидкого наступу Галицької армії на Львів і готувало місто до оборони. Як згадував учасник подій, комендант 7-ї сотні УСС І. Галушка, «тоді панував у наших частинах сильний бойовий дух і завзяття, навіть приходили гадки, що вдасться нам відбити Львів та цілу Східну Галичину. Фронт, однак, не знав, яке загальне положення...» Фатальною для Галицької армії виявилася нестача набоїв. Опір поляків у багатьох випадках доводилося стримувати силами лише артилерії, бо піхоті не було чим стріляти. Галицька армія зупинилася, і Чортківська офензива перетворилася на її лебедину пісню. Відбувся загальний відступ українців, і польські частини майже без опору просунулися до Збруча. Армію ЗУНР знову було затиснуто в районі Чорткова — Заліщиків.

Коли ще тривала Чортківська офензива, у Львові в червні 1919 р. відбулися переговори між польським командуванням та української делегації на чолі з генералом Армії УHP С. Дельвіґом, до якої також входили представники Галицької армії. Під час перемов обговорювали не лише питання припинення війни, а й можливість співпраці проти більшовиків. У ніч на 16 червня було підписано угоду, яка зобов’язала обидві сторони припинити бойові дії й відвести війська на лінію, яку вони займали станом на 1 червня 1919 р. Оскільки ця угода не враховувала здобутки Чортківської офензиви (керівник української делегації не був проінформований про неї), командування Галицької армії проігнорувало її. Наддніпрянські делегати запевнили, однак, що УНР давно ліквідувала свій польський фронт і що за наказом головного отамана бойові дії не веде. Командування Війська польського відтак зупинило війну на волинському напрямку. У спеціальній телеграмі С. Петлюри до польського командування від 17 липня 1919 р. іще раз було підкреслено прагнення до «мирного співжиття з польським народом та ведення спільними силами боротьби з більшовиками» за умов виконання угоди від 16 червня. Загалом позитивно поставившись до цієї телеграми, поляки висловилися щодо необхідності подальших переговорів. Хоча й пізніше траплялися дрібні сутички, війна між Польщею та УНР фактично завершилася.

Війна Польщі проти ЗОУНР також завершувалася, і українці її програвали. Можливість відступу всієї Галицької армії за Збруч, на територію Наддніпрянщини, керівництво ЗОУНР і командування розглядало ще в травні 1919 р. Метою такого переходу було об’єднання з Армією УНР в одну потужну військову силу, здатну обстоювати українську незалежність хоча б на частині українських земель, звідки можна було б вести боротьбу за решту. Водночас розглядали й альтернативний план — перейти за Збруч на територію, контрольовану більшовиками, щоб разом із Червоною армією продовжувати війну проти поляків. Звісно, перший варіант опрацьовували більш серйозно й 1 червня прийняли як подальший план дій. Зупинення польського наступу й Чортківська офензива відклали цей задум, але лише на півтора місяці.

Під час останнього польського наступу в липні 1919 р. диктатор ЗОУНР Є. Петрушевич розпочав переговори з головним отаманом С. Петлюрою про перехід Галицької армії на контрольовану Армією УНР територію. 16 липня з полудня галицькі стрільці почали перехід Збруча. Уряд ЗОУНР та Начальна команда Галицької армії перебралися до Кам’янця-Подільського — ставки С. Петлюри та уряду УНР. З відступом Галицької армії за Збруч припинилася дев’ятимісячна українсько-польська війна. Формально вона завершилася під час переговорів у Дембліні, де 1 вересня 1919 р. представники УНР і Польщі підписали перемир’я, що встановлювало кордон по лінії Збруча. Наслідком цієї війни для галицьких українців стала втрата національної незалежності, для решти України — втрата чималої території, виснаження сил боєздатної армії, яка могла знадобитися для боротьби за українську самостійність, і втрата тисяч життів мирних жителів і солдатів. Вважають, що війна забрала 10 000 польських і 15 000 українських життів. Східна Галичина стала найбільш зруйнованим краєм, який у 1919 р. отримала Польща.

Дипломатична боротьба за Східну Галичину й Волинь, однак, не була завершена. Держави Антанти все ще не ухвалили остаточного рішення про маркування польського кордону на сході. Вони продовжували розглядати Росію як свого союзника з часів Першої світової війни й усе ще чекали, що радянська влада там впаде. У разі приходу до влади в Росії антибільшовицьких сил, які підтвердять свої союзницькі зобов’язання, представники країни мали також узяти участь у визначенні східного польського кордону. Саме тому Ю. Пілсудський не хотів покладатися на вердикт Антанти й здійснював власну політику. Вона полягала в утворенні в Східній Європі поясу союзних антибільшовицьких держав навколо Польщі, що відділятимуть її від Росії. Ліквідація ЗУНР відкрила С. Петлюрі шлях до порозуміння з Польщею з метою спільної боротьби проти радянської Росії, на що й розраховував Ю. Пілсудський. 2 грудня 1919 р. та 21 квітня 1920 р. представники УНР підписали з Польщею угоди, у яких взамін на допомогу у відновленні української державності в Наддніпрянщині фактично визнали польську владу в Західній Волині та Східній Галичині.

Політичний провід ЗУНР і командування Галицької армії почувалися зрадженими, однак не опускали рук. Усе ще розраховуючи на завоювання прихильності Антанти, диктатор Є. Петрушевич ужив заходів щодо налагодження зв’язків з антантівським союзником — генералом А. Денікіним. Результатом цього став перехід Галицької армії в листопаді 1919 р. на бік Добровольчої армії А. Денікіна. Водночас західні держави були засипані галицькими нотами, відозвами, зверненнями з доведенням українських прав на Галичину. Становище краю залишалося невизначеним. З одного боку, 8 листопада 1919 р. було прийнято Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав із приводу східного кордону Польщі, за якою цей кордон мав проходити так званою «лінією Керзона» (Гродно — Брест — Грубешів — Рава-Руська — Перемишль). З другого, — 21 листопада 1919 р. Польщі було передано мандат Ліги Націй (нового найвищого міжнародного органу) на управління Східною Галичиною протягом 25 років. У краю повинен був діяти власний сейм із правом вирішувати деякі питання внутрішньополітичного життя, а населення Східної Галичини мало бути представлене й у польському сеймі.

Проблема приналежності Східної Галичини й Західної Волині загострилася влітку 1920 р. Польський наступ в Україні не призвів до розгрому Червоної армії, і її контрнаступ досягнув у липні Збруча. Західні держави, прагнучи забезпечити мир у регіоні, пропонували Радянській Росії зупинитися на «лінії Керзона», а Польщу змушували відмовитися від Галичини й Волині заради миру. Проте жодна зі сторін не погодилася на диктат Антанти, розраховуючи на власну цілковиту перемогу. У результаті жодна з них не досягла бажаного, і сторони сіли за стіл переговорів. Їхнім результатом було підписання 18 березня 1921 р. Ризького договору, за яким Західна Волинь і Східна Галичина входили до складу Польщі, а решта українських земель відходила радянській Україні. Західні країни не визнавали положень цього документа два роки. Лише 15 березня 1923 р. було видано додатковий протокол до Версальського трактату, який схвалив встановлені в Ризі східні кордони Польщі. УНРада в той же день надіслала Лізі Націй протест проти рішення, проте він став останньою спробою боротьби за відновлення української влади в Галичині. Рішення західних держав було для галицьких українців «національною катастрофою». За кілька місяців Є. Петрушевич розпустив усі дипломатичні представництва й органи влади ЗОУНР, які на той час уже перебували в еміграції.

Протягом усього міжвоєнного періоду українці Волині, Холмщини, Підляшшя, Галичини, Засяння, Буковини й Закарпаття зберігали свою національну ідентичність, продовжуючи розвивати ідеї національно-визвольної боротьби та усвідомлюючи необхідність об’єднання всіх українців у власній національній державі. Хоча жителі цих земель не зазнали, як їхні брати в СРСР, упокорення голодом та масових репресій, українське національне життя в міжвоєнній Польщі, Чехословаччині, Румунії також було непростим. Лояльна до національних меншин політика в одних регіонах заохочувала українське культурне, наукове, освітнє життя, а утиски влади в інших призводили до появи радикальних національно-визвольних рухів. Еволюціонували методи боротьби, бачення майбутнього, культура та мова, але незмінним залишалася надія на відновлення декларованої Актом Злуки 22 січня 1919 р. Соборної України. Об’єднання українців у власній національній державі було лише питанням часу.