На футбольних меридіанах

9

До початку фінальної частини VІ чемпіонату світу з футбола, в якій вперше мали взяти участь і представники Радянського Союзу, залишались лічені місяці. В нашій країні все йшло своїм звичаєм: проводились змагання, забивались голи, підраховувались очка. Але думками всіх болільників, гравців і тренерів дедалі більше починав володіти Кубок Жюля Ріме.

Звичайно, причиною цього було не те, що цей кубок, який важить понад кілограм, зроблений з чистого золота і його за всіма ознаками можна вважати дуже цінним спортивним трофеєм. Всі розуміли, що цим кубком буде нагороджений справді найсильніший футбольний колектив — такий, що не знає рівних на зеленому полі. Підігрівав пристрасті ще один фактор: роками точилася велика неофіціальна битва між футболістами Європи і Південної Америки, і всім не терпілося дізнатись, який же континент на цей раз виявиться сильнішим.

Спортивна преса присвячувала все більше уваги наступним змаганням у Швеції. Одне слово, спортивне повітря світу дихало грозою: його мали от-от прорізати перші блискавки.

Природно, ми пильно стежили за тим, що діється в різних країнах.

По суті чемпіонат почався ще наприкінці 1956 року — відбірковими іграми. На початок 1957 року стали вже відомі дванадцять команд, які завоювали право продовжувати змагання. Це збірні команди Англії, Франції, Угорщини, Чехословаччини, Австрії, СРСР, Югославії, Шотландії, Бразілії, Аргентіни, Парагваю і Мексіки. Ще два фіналісти були звільнені од відбіркових ігор — команди Швеції (як представник країни, де проводиться чемпіонат) і ФРН — як переможець минулого чемпіонату.

У лютому 1958 року став відомий ще один, п’ятнадцятий фіналіст — команда Ірландії, яка перемогла італійців. Але мали відбутись ще дві зустрічі, які повинні були виявити шістнадцятого учасника фінального турніру. В цих зустрічах збирались помірятися силою футболісти Уельсу й Ізраїлю. Та оскільки у півфінальних іграх відбіркових змагань азіатсько-африканської зони зустрічались між собою Ізраїль — Індонезія і Судан — Єгипет, то єгиптяни і суданці заздалегідь відмовились від можливого матчу з ізраїльцями на знак протесту проти політики, яку проводив уряд їх країни. А футболісти Індонезії з почуття солідарності з народами, які борються проти колоніалізму, також відмовились від матчу з ізраїльцями.

Отож могло виникнути дивне становище: команда Ізраїлю без жодного матчу, без єдиної перемоги здобула б право на участь у фіналі. Це було б явною несправедливістю. І спортсмени багатьох країн, щоб запобігти цьому, запротестували. Тоді міжнародна федерація футбола (ФІФА) шляхом досить складного жеребкування визначила суперника для ізраїльців. Ним стала команда Уельсу.

Нарешті були зіграні і останні два матчі між цими командами. В обох перемогли валійці з однаковим рахунком 2:0.

Тепер можна було вже складати і турнірні таблиці. Не буду нагадувати порядок змагань, він, мабуть, добре відомий всім любителям футбола. Зазначу лише, що розклад ігор був дуже напружений і треба було мати багато сил, щоб успішно провести в короткий час таку кількість виключно важких матчів. Адже фінал проводився з 8 по 29 червня, а турнір починався з 1/8 фіналу, причому, цей відрізок чемпіонату передбачав ігри за круговою системою і лише наступні три — з вибуванням команд після поразки. Отже, нас чекало велике напруження.

Готуючись до поїздки в Швецію, збірна СРСР провела кілька контрольних матчів. Беру на себе сміливість сказати, що ми в хорошому стилі перемогли сильних футболістів Болгарії (4:0) та НДР (3:1). 18 травня ми зустрілись із збірною Англії, якій судилося бути нашим суперником в Швеції під час ігор 1/8 фіналу.

Цей останній матч, природно, мав велике значення і для нас, і для грізних синів Альбіона. Обидві сторони розуміли: відбувається заключна перевірка сил, іде найретельніша розвідка. І ми доклали чимало зусиль, щоб зіграти якомога краще. Але, як відомо, цей матч не дав перемоги жодній стороні, він закінчився мирним рахунком — 1:1.

Та, одверто кажучи, тоді англійці грали краще за нас. Особливо багато неприємностей завдав нам їх центральний нападаючий Кеван. Він високий на зріст, грає коректно, але різко, і хоч не відзначається досконалою технікою, надзвичайно рухливий і добре грає головою. Він без особливих зусиль оволодівав майже всіма високими м’ячами і саме головою забив гол Яшину. Пізніше наш воротар розповідав, що бачив як упевнено переграє Кеван Крижевського і, розуміючи, що треба боятися його удару головою, спеціально виходив з воріт на навісні передачі вперед, але все-таки не зумів перешкодити Кевану забити м’яч головою.

Англійці завдали травми Нетто. Не думаю, що це було зроблено навмисно. Але нам від того не стало легше. Ігор надовго вибув з строю. Ми навіть не знали, чи зможе він грати в Швеції. Це дуже зіпсувало всім нам настрій. Насторожувало також і те, що Костянтин Крижевський, наш центральний захисник, так і не зумів повністю нейтралізувати Кевана. Щоправда, ми знали: сумлінний Костянтин серйозно проаналізує свій поєдинок з «дев’яткою» англійців. Але поки що на душі було неспокійно.

Не був я задоволений і самим собою. В Москві я грав проти лівого півсереднього збірної команди Англії Хеймса, який діяв на дуже широкому фронті, часто навіть захищаючись разом з гравцями лінії оборони. Тому мені доводилось робити чимало виснажливих рейдів, щоб не випускати з поля зору небезпечного інсайда. Через два роки такого самого суперника я зустріну (під час другої подорожі в Новий Світ) в особі бразільця Діда з команди «Фламенго» і знову вловлю себе на тому, що гравці такого широкого маневру ставлять переді мною надто складні завдання і що для них спеціально треба підготувати щось нове в своїй грі. Так от, у Москві мені зрештою набридло переслідувати Хеймса навіть тоді, коли він сам безпосередньо нічим не загрожував радянській команді. І я вирішив дати йому пограти.

Вирішив — і одразу відчув, що зробив велику помилку. Хеймс, наче барометр, зреагував на «зміну погоди» на футбольному полі, збагнув, що дістав «свободу» і негайно посилив свій тиск на наші позиції. Мені довелось знову взяти його під свою опіку. Висновок напрошувався сам собою: якщо мені і в Швеції доведеться грати проти Хеймса, треба буде за ним пильно стежити. Як це робиться, я вже знав. Сім років, проведених мною в класі «А», і чотири роки в збірній країни збагатили мене, як і інших товаришів, ігровим досвідом.

Останні тижні перед виїздом у Швецію наша збірна проводила в напружених тренуваннях. Ми працювали двічі на день, наполягали на техніку, бо в деяких наших товаришів вона ще залишала бажати кращого. Наші тренери вивчали «почерки» окремих зарубіжних гравців і разом з нами визначали план дій проти них. Одне слово, готувались не шкодуючи ні сил, ні часу.

Тим часом міжнародна преса приділяла дедалі більше уваги наступним футбольним баталіям. Відомі оглядачі, спортсмени, тренери робили прогнози, оцінюючи шанси різних команд. В передстартовій «лихоманці» в ті дні перебували всі без винятку болільники. Звичайно, ми були в курсі всього, що писалося в іноземних газетах. Найчастіше можливими переможцями чемпіонату називали команди Південної Америки, Радянського Союзу і збірну Англії. Запам’ятались мені слова тренера збірної Румунії Попеску, який заявив, що до четвірки найсильніших потраплять команди Аргентіни, — Бразілії, СРСР і, можливо, Англії. Такої самої думки дотримувались і численні інші любителі прогнозів. При цьому вони глибоко аналізували відбіркові ігри, підкреслювали їх виключно бойовий характер. І справді, в цих іграх середнє число м’ячів, що припадали на один матч, становило чималу цифру — 3,9.

Широковідомий угорський журналіст Шандор Барч писав, що в Швеції виступатимуть команди тільки найвищого класу або такі команди, що небагато чим поступаються найсильнішим. Серед цих, безумовно, сильних, Барч називав нашу збірну і команди Південної Америки.

Європейська преса прийшла до висновку, що наша команда наближається до фіналу першості світу з найкращим балансом попередніх міжнародних матчів. З восьми зустрічей в 1957 році збірна Радянського Союзу шість виграла, одну звела внічию і тільки одну програла. Взагалі на нашу адресу писалося немало хороших слів, і можливо, така висока оцінка в певній мірі притупила нашу пильність.

Дуже високо оцінювала зарубіжна преса і шанси команди Англії, хоч вона напередодні заключного етапу чемпіонату і зазнала серйозних змін в своєму складі. Особливо популярною стала ця збірна після того, як завдала переконливої поразки бойовій команді Франції (4:0). Писалося, що англійці тепер грають в стилі росіян, що до своєї звичайної манери вони додали швидкість, витривалість, силу. Англійський оглядач Мейзл запевнив весь спортивний світ, що його земляки вже вміють грати в будь-якому темпі і змінювати на ходу ритм матчу, як це в свій час з великою майстерністю робили угорці.

Але нас більше хвилювали південноамериканці. Ми теж вважали, що в них дуже великі шанси на перемогу, от тільки не знали, кому саме віддати перевагу. Адже дві найсильніші команди Південної Америки — Аргентіни і Бразілії — в іграх між собою добилися нічийного балансу (3:0, 2:1, 1:3, 0:2 — тобто 6:6). А це означало, що обидві вони будуть твердим горішком для кожної європейської команди.

Щоправда, перед самими змаганнями ми, завдяки болгарській спортивній пресі, дізналися, що ці команди по-різному готуються до вирішальних поєдинків. Бразільці значно посилили свої захисні лінії і в основному укомплектували збірну досвідченими гравцями. Аргентінці ж зробили ставку на молодих футболістів, які володіють високою швидкістю і віртуозною технікою. Газети запевняли, що аргентінці не збираються імпровізувати на полі, що вони мають кілька відмінно розроблених схем і всією командою реалізуватимуть їх як у нападі, так і в захисті.

Спортивні журналісти нагадували нам і про футбольну стратегію, доводячи, що техніка і тактика ще не все. Згадували повчальні уроки минулого п’ятого чемпіонату, коли несподівано для всіх володарями золотої корони найсильніших стали футболісти ФРН. Це, справді, повчальна історія. Коротко суть її така.

Тренер західнонімецької команди Зепп Гербергер зумів перехитрити угорців, які впевнено ішли до перемоги, і вміло скористався з їх труднощів. Як це вийшло?

У 1/8 фіналу жеребкування звело збірні Угорщини і ФРН (крім Туреччини і Південної Кореї). Тоді угорці легко перемогли німців з рахунком 8:3. Це було в 1954 році, і я добре пам’ятаю, що всі тоді пророкували перемогу угорцям. А коли в наступних матчах вони впевнено виграли ще й у команд Бразілії та Уругваю (з однаковим результатом 4:2), з цьому уже ніхто не сумнівався.

У фіналі фаворити зустрілись у вирішальному поєдинку за перше місце з німцями, яким раніше завдали такої жорстокої поразки. Гру угорці повели з піднесенням, і вже через кілька хвилин рахунок став 2:0. Це була їх улюблена тактика — одразу забити гол-два і приголомшити суперника. Та на вісімнадцятій хвилині рахунок став нічийним — 2:2. Зрештою перемогли німці 3:2.

Секрет Гербергера полягав у тому, що він на гру в 1/8 фіналу виставив запасних гравців. Цим він приспав пильність угорців, дав можливість основному складу команди добре відпочити і здійснив бойове хрещення своєї молоді в матчі з сильним суперником. А коли у фінальній грі німці вийшли на поле, угорці не побачили тих, хто грав проти них раніше. Команда була майже повністю оновлена. І виявилось, що поки угорці боролися з дуже сильними суперниками з Південної Америки, втрачали сили і гравців, які зазнали травм, німці спокійно відпочивали і зберігали сили для вирішального матчу. Це і стало стратегічною сенсацією тренера Гербергера, про яку довго згадували в спортивних колах. Тепер, перед фіналом шостого чемпіонату, нам знову нагадали про неї. Мовляв, будьте розумними, хлопці, не витрачайте свої сили, правильно будуйте плани гри.

Але добре все це радити тим, кому не доведеться самим виступати на полі. Ми, звичайно, все це брали до уваги, але використати цінні і дружні поради не могли. Ми вперше виступали в таких змаганнях і не вміли ще маневрувати так, як це могли собі дозволити інші учасники всесвітніх першостей. Ми просто не мали права рискувати. Нам треба було грати з повним напруженням. Так думав наш колектив, не здогадуючись, що ми зрештою таки підемо на хитрість і це нам дорого коштуватиме.

Однією з останніх новин, яка долетіла до нас перед виїздом у Швецію, була звістка про те, що, нарешті, вирішено, якими гратимемо м’ячами. Це теж серйозне питання, бо від якості м’яча багато що залежить.

Перед фіналом організатори чемпіонату влаштували спеціальний конкурс м’ячів. На ньому було виставлено різними іноземними фірмами 102 зразки. Жоден з них не мав на собі знаків фірми і можна було тільки здогадуватись, кому м’яч належить.

У першому турі конкурсу 36 м’ячів не пройшли іспит. П’ять з них мали вагу понад 450 грамів, десять — менше 400 грамів, двадцять один м’яч не відповідав потрібним розмірам. Майже ідеальним був визнаний лише один м’яч під номером 70. Представники Англії (Роус), Італії (Барассі), СРСР (Гранаткін) і Уругваю (Вілліціо) поставили на ньому свої підписи на знак того, що цей м’яч може служити еталоном. Фірмі, якій він належав, було замовлено 100 таких «близнят». Але ця фірма могла бути названа лише після фінального матчу, а м’яч з підписами членів жюрі збирались розіграти в лотереї.

Нарешті всі приготування закінчені. Залишаються лічені дні до нашого від’їзду. І тут трапилася несподіванка, яка все переплутала в нашій команді. Через грубе порушення режиму окремими футболістами колектив був змушений розпрощатися одразу з трьома гравцями основного складу. В лінії нападу і захисту почали негайно робити серйозні зміни, на ходу виправляти становище. Це був для всіх нас жорстокий удар. І хоч усі ми розуміли, що гравців, які вибули, просто неможливо на ходу замінити рівноцінними, ми не вважали можливим клопотати за тих, хто грубо порушив норми моралі. Настрій колективу був зіпсований. Так інколи егоїзм одиночок ставить під загрозу колективний успіх, спільну справу багатьох.