На футбольних меридіанах

22

А вдома нас чекала радісна подія — вручення золотих медалей. Прекрасний Жовтневий палац був переповнений ще задовго до початку цієї церемонії. Заступник голови президії Федерації футбола України письменник Любомир Дмитерко теплими і сердечними словами малює шлях нашого сходження на найвищий щабель в радянському футболі, висловлює глибоку подяку від громадськості всієї республіки за спортивний подвиг.

А потім на авансцену виходить голова президії Федерації футбола СРСР Валентин Гранаткін. Один за одним до нього наближаються гравці «Динамо». Вони одержують дипломи і золоті медалі. А я дивлюсь на них, і на думку спливають епізоди незабутніх футбольних баталій. Мені здається, боротьба ще продовжується, а цей радісний вечір — лише короткий відпочинок, після якого хлопці знову переодягнуться в «бойову форму» і скажуть:

— Ну, мерщій на розминку.

Ось одержують медалі наш воротар Олег Макаров, захисник Микола Кольцов, який швидко злився з новим колективом. Далі йде за нагородою Володимир Щегольков. Він навіть зараз неквапно наближається до Гранаткіна. Абсолютний спокій і врівноваженість — ось його кращі риси. Але ніхто не знає, чого коштує йому зовнішній спокій, без якого центральний захисник не може стати надійним керівником оборони.

Медаль у руках Анатолія Сучкова. Він щасливо посміхається і одразу стає схожим на французького кіноактора Жана Маре. Але навряд чи зміг би той улюбленець публіки проявити таку мужність, яку не раз демонстрував на полі наш Анатолій. Я пригадую, як в одному матчі він підставив під удар ногу і… Ні, не хочеться думати про це сьогодні.

А ось на сцені і Володимир Ануфрієнко — високий, кудлатий, чомусь надто суворий. Він зростав на моїх очах. Колись губився на полі. Поступово став універсалом. В захист — будь ласка! В півзахист — теж можна!

Тепер підходить до Гранаткіна Василь Турянчик — герой «торпедівського» матчу. Він ще не раз примусить говорити про себе. Адже завжди, коли команді скрутно, Василь рішуче йде вперед і… виручає.

Йосип Сабо — його партнер, партнер Лобановського, мій партнер. Наймолодший серед нас, можливо, і найперспективніший. Хтось сказав про нього — півзахисник нового типу. Це правда.

А ось поспішає і веселий Олег Базилевич. Він звик поспішати. Здається в нього стільки швидкості в кожному русі, що її вистачить на двох футболістів. Недарма ж кажуть — «реактивний Базилевич». Він майстер загострень. Я б сказав, і «майстер» характеру — завжди веселий, життєрадісний.

Віктор Серебреников не приховує посмішки. Очевидно тому, що радість завжди вирує в ньому. Він виніс на собі в сезоні найбільше навантаження, бо пропустив тільки один матч. У 29 інших бився за перемогу з усіх сил.

Гранаткін тисне руку нашому капітанові. Каневський солідно відповідає тим же. Чудовий форвард, найкращий наш снайпер! 18 голів на його цьогорічному рахунку. Все робить для команди.

Валентин Трояновський приймає медаль і поспішає на місце. Він любить залишатись у тіні. «Валет» — так ми звемо його — трудівник, яких не часто зустрінеш. Наш стратег, наш всюдисущий форвард, який може виручити навіть захисника, його «вузька» ділянка — все поле. У Лобановського одразу підвищується настрій, коли Трояновський бере участь у грі.

— О, Валет! — захоплено вигукує він. — Валет усе вміє. Розумієте — все!

А сам Лобановський! Він одержує медаль під бурхливі оплески всього залу. Це й зрозуміло. Віртуозне володіння м’ячем, бездоганне виконання кутових і штрафних ударів. Переважна більшість голів забита з його допомогою і участю. Лобановського нерідко опікають двоє-троє суперників. Але все дарма!

Андрій Біба! Гол тбілісцям, пам’ятаєте? Рідкісний по красі удар і… два очка. Взагалі, який гол вважати нам «золотим»? Гол Василя? А може, цей гол Біби? Адже кожен з них — крапля золота в нашу спільну чашу.

Один за одним проходять по сцені мої товариші, мої друзі. І серце повниться гордістю за них, за нашу команду. Минуть роки, але цей склад київського «Динамо» ще довго згадуватиметься болільникам, аматорам футбола!