На футбольних меридіанах

4

Вісім років тому я провів свій перший міжнародний матч. Грали ми тоді в Ленінграді з румунськими футболістами. До зустрічі з «Зенітом» вони з рахунком 2:1 обіграли тбіліське «Динамо» і з таким же співвідношенням м’ячів програли зустріч московському «Спартаку». І ось тоді, коли проходила їхня третя гра, з нами, в моєму спортивному житті сталася подія, що відкрила переді мною нові перспективи.

Ми мали територіальну перевагу, але, як це часто буває в футболі, програвали — 1:2. Матч уже наближався до кінця, а м’яч уперто не йшов у ворота гостей. І раптом, опинившись на місці правого півзахисника, я побачив перед собою довгий відкритий «коридор», в кінці якого застигла постать румунського воротаря. Блискавично прийшло рішення: а що коли я сам…

Мій ривок був несподіваним для всіх. Пробігши метрів з десять, я ударив по м’ячу з такою силою, що він буквально просвистів повз воротаря і врізався в «дев’ятку». Гол!

Я не повірив власним очам. То був мій перший гол у серйозному футболі. І в ту ж мить я відчув таку насолоду, з якою ніщо не міг порівняти. Радість за нічийний рахунок змішалася в моєму серці з торжеством, яке охоплює людей, коли вони відкривають в собі щось нове, важливе для себе. Вперше я відчув справжню силу свого удару, зрозумів, що і я можу забивати голи, можу стати шостим нападаючим, можу і, мабуть, повинен віднині грати по-новому, відмовившись від існуючого для півзахисника стандарту.

Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Безумовно, і раніше півзахисники забивали голи. Проте для мене було важливе не те, що і я забив, а як саме забив. Адже можна взяти ворота суперника і випадково, добиваючи м’яч, що відскочив від рук воротаря, можна опинитись поблизу воріт в момент атаки партнерів і вдало підставити ногу під прострільний м’яч, від чого він сам влетить в сітку. Одне слово, можна по-різному забивати м’ячі. І все-таки ці голи я б вважав не зовсім повноцінними. Значно вагомішим буде гол, забитий з так званого стандартного положення, передбаченого комбінацією, в якій має взяти участь і півзахисник. Я подумав, що при опрацюванні далекого удару зможу вже спеціально підключатись до атак шостим нападаючим, а це, можливо, стане в пригоді моїй команді. Поки що я вчився руйнувати задуми своїх суперників. Тепер переді мною відкривалась можливість стати, так би мовити, і творцем гольових ситуацій, а можливо, і самих голів, і оскільки в мене права нога все-таки більше розвинута за ліву, то чи не варто мені змінити номер на своїй футболці з «6» на «5»?

Якраз у цей час з «Зеніт» прийшов новий тренер — Володимир Іванович Лемешев, і я поділився з ним своїми планами. Подумавши, він погодився зі мною, але висловив і серйозні побоювання:

— А чи не вийде так, що ти надто захопишся грою в нападі і забудеш про свої головні функції на полі? Чи вистачить у тебе сил робити безперервні ривки вперед і назад? Чи встигатимеш ти повертатись у свою зону після атаки? Чи не почне твій підопічний гуляти по полю, як по бульвару?

Що я міг відповісти!

— Не знаю, давайте спробуємо. Кінець кінцем, за всякий експеримент інколи доводиться і поплатитись. Хто знає, може, не такою вже дорогою буде ця плата.

Перевірку мали зробити за кордоном. Ми вирушали в турне по країнах Скандинавії. Першу гру повинні були провести в Хельсінкі проти збірної Фінляндії. Це було в 1953 році.

Але тоді мені не судилося не тільки перевірити себе в новій ролі, але навіть взагалі зіграти в першому матчі. Я злякався. Так, злякався. Хоч за моїми плечима був уже дворічний стаж виступів за команду майстрів. Я раптом відчув, що боюсь цієї гри. Я був уперше за кордоном. Наче чорна хмара, сплив у моїй пам’яті матч з «Даугавою», коли я так вірив у свої сили і, незважаючи на це, дуже підвів команду. Хіба таке не може трапитись і у Фінляндії? Ні, краще вже зовсім не грати, ніж грати погано. Мені треба придивитись до обстановки. Я не хочу бути баластом для колективу. І я чесно признався тренеру: боюсь, не ставте.

Так і зробили. Я сидів на лаві запасних гравців, дивився, як грають товариші, нервував. Зате пізніше, в Осло, ми зробили те, що було заплановано на Хельсінкі.

Звичайно, матч почався не з нашого експерименту. Насамперед ми постаралися «розгадати» незнайомого суперника, потім послідовно провели в його ворота три м’ячі. І тут було здійснено те, до чого готувалась уся лінія нашого нападу. Форварди розіграли багатоходову комбінацію на підступах до штрафного майданчика. Я тим часом залишався позаду. Поступово боротьба за м’яч почала пересуватись у лівий сектор поля, а наш правий край повільно проходив уперед по своєму місцю, тримаючи захисника господарів поля в напруженні. І ось окреслився той самий «коридор» між нападаючими нашої команди, який був потрібен мені для несподіваного ривка вперед. Я чомусь вигукнув «ха!» і одразу одержав пас. Не зупиняючи м’яча, «з ходу» пробив по воротах. Команда Осло була вимушена знов почати гру з центра поля.

Спроба вдалася. Я забив свій другий гол. Відтоді я остаточно закріпився на п’ятому номері. Але, природно, тоді я не міг ще знати, Що для мене починається зовсім нова гра, та сама гра, яка зрештою буде названа радянськими спортивними журналістами «агресивним півзахистом» і яка через кілька років знайде своє «академічне» підтвердження в діях півзахисників збірної команди Бразилії — нового чемпіона світу.

Навчання… Тренування… Матчі… Непомітно пролетів ще один рік. Вже три сезони я виступаю в класі «А» і відчуваю, що акліматизувався в ньому. Вже минули ті дні, коли я виходив на поле і ніяковів, почувши прізвища відомих футболістів, проти яких мені доводилось грати. З багатьма провідними майстрами радянського футбола я вже зустрічався по кілька разів у офіціальних матчах, вивчив їх манеру гри, звик до неї і, здавалося, знайшов вірні рецепти для успішної боротьби з найгрізнішими суперниками. Але проти динамівців Києва чомусь мені було важче грати, ніж проти інших команд. Не знаю навіть, чим пояснити це, але факт залишався фактом.

Михайло Коман, лівий півсередній київського «Динамо», кожного разу, так би мовити, вислизав з моїх рук. Дуель з ним ніколи не виходила вдалою. Очевидно, тому, що Коман часто й несподівано переміщувався біля самих наших воріт, і я був вимушений грати в незвичній для себе зоні. Пориваючись вперед, я вже звично віддалявся від нашого захисту і, коли Коман примушував мене знову надовго повертатись назад, я втрачав можливість переходити в атаку, нервував.

У п’ятдесят четвертому році мені випала честь уперше зіграти проти збірної команди Радянського Союзу. Ця товариська зустріч проходила з Ленінграді, виступав я за збірну міста.

Матч мав принципове значення. Збірна СРСР готувалась до гри з національною збірною Угорщини і в Ленінграді перевіряла бойову готовність своїх ланок. У цій грі мені довелось опікати Сергія Сальникова — одного з найтехнічніших радянських футболістів.

Сальников — небезпечний суперник. Досить високий, атлетичної будови футболіст, він тонко розуміє свою улюблену гру, завдяки віртуозній техніці легко виконує задумане, знає багато прийомів, як перехитрити свого опікуна, діє на широкому просторі, добре володіє дріблінгом і вміло комбінує в один дотик.

Зрозуміло, що вдала гра проти такого майстра може дати велику насолоду спортсменові, і мені дуже хотілося не осоромитись.

Зустріч для ленінградців склалася вдало. Бувають такі матчі, коли виходиш на поле з великим піднесенням, з настроєм будь-що встояти проти грізного суперника. І чим він сильніший, тим більше це бажання, тим палкіше воно. Саме тому навіть провідні команди інколи грають з відносно слабким суперником блідо і невдало, а виступаючи проти сильного, і самі залишають хороше враження.

Вже через кілька хвилин після початку гри я забув про все на світі, повністю віддавшись виключно напруженому, по-спортивному злому двобою. І я був просто на сьомому небі від радості, коли наш нападаючий Марютін забив гол у ворота збірної. Щоправда, переможного рахунку нам не вдалося втримати: Гогоберідзе з одинадцятиметрового штрафного зрівняв його. Та нічия проти збірної країни хоч кому зробить честь.

Мабуть, і я грав непогано, бо після матчу до мене підійшов тренер збірної Гаврило Дмитрович Качалін і звернувся з словами, до яких я аж ніяк не був підготовлений:

— Молодець, Войнов. Ви сподобались мені і моїм колегам. Якщо у вас нема ніяких особливих справ, мерщій додому, збирайте речі і сьогодні ж разом з нами поїдете до Москви.

Справи! Які можуть бути справи, коли тобі роблять таке запрошення! Хіба може бути для спортсмена більша честь, ніж виступати за збірну команду рідної країни! Мені здалося, що в грудях зупинилося серце і що земля захиталась під моїми ногами. Може, Качалін жартує, може, він помилився?

Ні, Качалін не жартував і не помилявся. Він серйозно дивився на мене, а тренер Микола Михайлович Люкшинов, що стояв поруч, посміхався.

— Збирайся, Юрко. А то на вокзал запізнишся.

І ось я на правах рівного сиджу в поїзді поруч з уславленими футболістами Яшиним, Башашкіним, Нетто, Сальниковим, Парамоновим, Ільїним, Симоняном та іншими. Вони, очевидно, розуміють мій стан, бо навіть не дивляться в той бік, де я примостився на кінчику лави, жадібно ловлячи кожне їх слово. Але, розбираючи свої недоліки в грі зі збірною Ленінграда, вони говорять так відверто і так самокритично, що я розумію: хлопці хочуть підкреслити — я тепер свій в їхньому колективі, і вони нічого не збираються від мене приховувати. Мовляв, слухай і мотай на вус, тепер тобі ділити разом з нами всі радощі і біди.

Наступного дня команда відпочивала, а потім нас зібрали в підмосковному селищі Тарасовці, де мав проходити наш тренувальний збір. І вже тут Качалін офіціально представив мене гравцям збірної. Посипалися поздоровлення. Лев Яшин з задушевною теплотою сказав мені:

— Ми раді, що в команду прийшов ще один молодий гравець. Ми вже стежили за тобою і віримо, що не підведеш. Але знаючи з власного досвіду, як важко стати корисним такій серйозній команді, я хочу тобі порадити, Юро, не ніяковіти на полі, діяти впевнено і сміливо. Пам’ятай, поруч з тобою гратимуть досвідчені товариші, і якщо в тебе щось не виходитиме, вони завжди допоможуть, прикриють, щоб ти міг перевести подих і зібратися з силами. Отже, не бійся свого дебюту. Вище голову, друже!

Але і після таких підбадьорюючих слів, я не міг позбутись боязкості. Щоправда, мене турбував зараз не дебют. Як три роки тому мені було не по собі перед відвертою розмовою з Левіним-Коганом, так і тепер я ніяковів, коли почував на собі погляд Олексія Парамонова. Всі гравці збірної, і він в тому числі, вже знали, що я можу вийти на поле тільки під номером «5», тобто під його номером. І я ніяковів перед ним. Але Парамонов тримав себе так, ніби нічого не сталося, хоч, напевно, на душі у нього було нелегко. Я був дуже вдячний йому за цю тактовність.

За три дні до матчу ми поїхали на стадіон «Динамо», щоб подивитись на тренування угорців. Вони привезли бойовий склад: Грошич, Хідегкутті, Цибор, Божик, Кочиш — ці прізвища футболістів говорять самі за себе. Ми з захопленням стежили за їх технічною грою з м’ячем, по-товариському милувались своїми суперниками. Адже ми не могли припустити, що не всі вони чесні і порядні люди, що деякі з них пізніше виявляться мерзотниками, зрадниками своєї батьківщини, назавжди вкриють себе ганьбою. Щоправда, справжнє обличчя декого з них мені вдалося вгадати дуже швидко, в ході наступного матчу. Але від справжньої, повної істини я був ще далеко.

А поки що ми сиділи на порожній трибуні «Динамо» і слідкували за приїжджими футболістами. Тут мене покликав Качалін і наказав особливо уважно стежити за Пушкашем.

— Якщо гратимеш, то проти нього. Отож вивчай його.

Але нічого особливого я не помітив. Пушкаш був невисокий, кремезний, я б сказав, важкуватий. Майже не бігав, ліниво бив з місця. Впадало в очі одне: він дуже сильно бив лівою ногою.

В ніч перед першим своїм матчем за збірну я майже не заплющив очей. Хвилювався. Встав рано, коли хлопці ще спали. Довго блукав по саду, прислухаючись до безтурботного співу птахів, до мирного і ласкавого шепотіння струнких берізок.

Потім довго і нудно тягнулись години, які відділяли нас від виходу на поле. Та от, нарешті, ми в роздягальні, мовчки збираємось на гру. Я в розпачі. Невже ніхто мені не скаже зараз теплого слова, не дасть останньої поради? Цілий день, навіть коли давалась настанова на гру, на мене не звертали особливої уваги. З одного боку це радувало — значить, довіряють, впевнені, а з другого — неприємно дивувала така незрозуміла стриманість: повинні ж вони збагнути, що я переживаю. Адже сам Качалін підкреслив удень, що ставити проти Пушкаша нікому не відомого гравця — певний риск.

Залишаються лічені хвилини до виходу. І тут до мене підійшов наш капітан Ігор Нетто.

— Хвилюєшся? І правильно. Краще гратимеш. Хочу тобі порадити лише одне — грай так, як грав проти нас у Ленінграді. Сергію, — звернувся він до Сальникова, — легко тобі було тоді дихати?

— Я хотів би, щоб так дихалося Пушкашу, — відповів той.

— Та досить вам його благословляти, — втрутився в розмову Парамонов, — хлопець залізний, я наперед знаю, що він складе іспит на відмінно.

Останнє слово було за Качаліним.

— Нагадую тобі ще раз, Юро, твоє головне завдання — кліщем вчепитись у Пушкаша. Забудь про напад, не дай отямитись Ференцу.

Багато десятків тисяч глядачів зібрались на цей матч. Воно й зрозуміло. Угорці тоді вважались найсильнішими футболістами світу, їх слава була в зеніті, гравці перебували в чудовій формі, якій можна було тільки позаздрити. Угорський ансамбль нападаючих ми звикли вважати неперевершеним і, чесно сказати, побоювались його. Сильне враження справляв і їх захист, очолюваний блискучим воротарем Грошичем. На той час важко було сказати, хто сильніший — він чи Лев Яшин. Одне слово, горішок твердий. З такою командою впоратися важко. Старі болільники — ті, що пам’ятають футбол довоєнних часів, — говорили, що такий інтерес наша громадськість виявила тільки до басків, які грали в СРСР у 1936 році.

Гра почалась бурхливими, навальними атаками гостей. Так, передбачення справдилось. Нас попереджали, що угорці намагатимуться забити гол на перших же хвилинах і цим самим посіяти паніку в наших рядах. Спочатку ми були притиснуті до своєї половини поля і лише відбивалися. Але поступово вдалося вирівняти гру, встановити територіальну рівновагу.

Виконуючи настанову тренерів, я переслідував Пушкаша, як тінь. Після матчу хлопці жартували: збоку створювалось враження, що якби раптом Пушкаш вирішив сісти на лаву запасних, або пішов пити чай, то і я зробив би те саме.

Спочатку я виконував тільки наказ. А хвилин через п’ятнадцять для такого переслідування з’явилася нова, особиста причина. Пушкаш виявився надзвичайно грубою і неприємною людиною. Навіть жорстокою. Я вже встиг звикнути до того, що в футболі головне — спортивне начало, чесна і красива гра, на яку не можуть і не повинні впливати особисті настрої, взаємини. Я діяв проти Пушкаша саме в такій манері. Звичайно, при дуже щільній опіці можливі і поштовхи, і випадкові підніжки, бо я, півзахисник, не просто опікаю нападаючого, перешкоджаючи йому грати, а прагну нейтралізувати його методом випередження — швидше за нього вийти на передачу, обійти в ривку, вискочити з-за спини на пас, своєчасно підставити під м’яч ногу і змінити напрямок його польоту тощо. І коли Пушкаш зрозумів, що мені вдається все це робити, він почав нервувати, а потім і лаятись. За все життя я не чув нічого подібного. Зрештою я не витримав і сказав йому:

— Соромтесь, хіба ж так можна!

Тоді він боляче вдарив мене раз, вдруге. Звичайно, непомітно для судді. «Он який ти! — подумав я. — Ну, тепер я тобі взагалі не дам життя». Ні, я не відповідав ударом на удар, але в той день Пушкаш не грав.

Ні до, ні після того матчу я жодного разу не зустрічав на полі людину, більш мерзотну, ніж отой коротконогий угорець з важким, жорстоким обличчям. І не випадково, втікши з соціалістичної Угорщини після контрреволюційного заколоту, він знайшов пристанище саме в фашистській Іспанії.

І хто тепер переконає мене, що внутрішній склад людини не відбивається навіть в його спортивному характері! Хто заперечить, що ці якості не випливають одна з одної?

Я взагалі не згадував би тут цієї неприємної зустрічі, якби доля, немов навмисно, не звела мене з Пушкашем саме в першій моїй грі за збірну СРСР, в тій самій грі, яка зробила мене багаторічним постійним членом нашої національної команди і її ветераном. Я з насолодою б викреслив з пам’яті поєдинок з Пушкашем, але як викреслити з неї перший матч у збірній? Це ж спогад на все життя. А в мене він зіпсований.

У перерві між таймами товариші запитали мене:

— Ну, який він — твій Пушкаш?

— Мій? Віддам кому завгодно. Справжній мерзотник. Лається, б’ється. Вперше бачу такого.

— То й ти не панькайся з ним, — порадив гарячий Сальников. — Теж мені гість!..

Так, різні бувають гості. І ми, радянські люди, чия душа завжди відкрита, нерідко ще платимося за свою гостинність і довір’я.

Матч закінчився внічию — 1:1. Наша команда витримала важкий іспит і разом з нею, очевидно, я теж.

Невдовзі після цього я вдруге вирушив у закордонну подорож. Цього разу до Чехословаччини, де «Зеніт» мав провести три товариські зустрічі. Поїздка була невдалою. Два матчі ми програли (в Остраві і Братіславі), а один, в Празі, виграли, Настрій був зіпсований. Ми повертались на Батьківщину присоромлені, принишклі. Але що поробиш — так вийшло.

Проте і ця поїздка була корисною, зокрема для мене. Я побачив нову, незнайому манеру гри, переконався, що наш почерк не найпрогресивніший, що є чого повчитись і в друзів — насамперед їх умінню на швидкості, в темпі обробляти м’яч, вміло чергувати короткі паси з середніми, гостро атакувати навіть двома гравцями. Сподобалася нам їхня гра головою. Одне слово, нам, зенітівцям, було над чим подумати.