На футбольних меридіанах

5

Спортивний сезон п’ятдесят п’ятого року я розпочав… у Індії; куди приїхав разом із збірною командою СРСР. І хоч як це дивно, саме тут, на чужій землі, я ближче познайомився з своїми майбутніми товаришами по команді — киянами Олегом Макаровим, Віталієм Голубєвим і Віктором Фоміним. Вони теж тренувались у складі збірної.

Перед тим як розповісти, який урок чекав мене тут, я хочу сказати кілька слів про цей незвичайний край — край разючих контрастів.

Всі ми, мабуть, звикли з дитинства до думки, що Індія — це якась казкова країна, до якої треба добиратися через сім морів. Це і так, і не так. Країна справді екзотична. Але не така вже й далека. Тепер, наприклад, наші повітряні лайнери ТУ-104 долають величезну відстань надзвичайно швидко — всього за сім годин. Отже, завдяки радянській авіації, Індія географічно значно наблизилась до нас. Та хіба тільки географічно! Всі ми радіємо тій дружбі, яка дедалі більше зближує народи двох великих країн. Воно й зрозуміло. Радянський уряд багато в чому допомагає Індії. Тут можна зустріти наших інженерів і техніків, будівельників і викладачів вищих учбових закладів. Тут можна побачити і наших тренерів, які передають спортсменам стародавньої країни свій досвід і знання. Так, зокрема, в Індії тричі гостював відомий київський волейболіст заслужений майстер спорту Михайло Піменов, який не тільки тренував команди штатів і збірну команду країни, але й готував для Індії кадри тренерів, щоб вони могли довести національний волейбол до сучасного міжнародного рівня.

Між іншим, приїзд до Індії Піменова та інших наших тренерів ознаменував важливий поворот у розвитку фізичної культури в країні. Вперше за всю історію Індії її уряд взяв на себе витрати по підготовці спортивних кадрів. Уряд хоче вивести свою країну з стану відсталості, в даному випадку і в галузі спорту. Становище, до якого довели колонізатори всі галузі життя країни за довгий час свого господарювання — жахливе, і індійці не бажають з ним далі миритися. Вони докладають чимало зусиль, щоб знищити сліди гіркої спадщини. В країні розгорнулось велике промислове будівництво, вживаються рішучі заходи до піднесення сільського господарства, підвищення життєвого рівня населення.

Народ Індії, особливо прості люди, надзвичайно високо цінять безкорисливу допомогу Радянського Союзу. Країна швидко прогресує. Але разом з тим вона ще не позбавилась неприємних контрастів. Ми бачили поруч з розкішними кварталами в Делі, Бомбеї, Калькутті, Мадрасі брудні, вузькі вулиці, а блиск смокінгів і крахмальних манишок багатіїв не може прикрити ганчір’я численних жебраків.

Є в Індії і інше, що вражає вас, особливо, коли ви вперше приїхали сюди. Навіть в столиці країни можна побачити корів, які вільно ходять по бруківці, автомобілі їм дають дорогу. Причина проста — корови вважаються в Індії священними істотами. Такою ж повагою оточені і йоги — священні старці, які Цілими роками не миються і не розчісують волосся. Маленькі веселі мавпи можуть напасти на вас прямо посеред вулиці і зробити якусь неприємність. На кожному кроці можна зустріти «таємничих» заклинателів змій, які за рупії примусять огидну істоту показувати вам різні фокуси. Важко швидко звикнути до всього цього. Викликає подив і те, що тамтешні спортсмени, члени певних каст, носять великі бороди і виходять на майданчик в чалмах.

Хороших стадіонів для футбола ми майже не бачили. Щоправда, в Бомбеї (індійці звуть його своїм Парижем — такий він красивий і багатий архітектурою) ми побували на дуже великому стадіоні, що вміщує тисяч шістдесят глядачів. Але ця прекрасна споруда розрахована на любителів крикета, який дуже поширений в країні. А як же футболісти? Вони — на другому плані. Дивно. Так само дивно, як, наприклад, те, що в індійських школах відсутні уроки фізичного виховання. Крикетом, волейболом, частково легкою атлетикою діти займаються сяк-так після навчання. Саме тому далеко не всі олімпійські види спорту поширені в Індії. Власне кажучи, є ще одна, на мій погляд, важлива причина того, що не всі види спорту процвітають у такій великій багатонаселеній країні. Річ у тім, що спортивними справами керують федерації, які очолюються переважно тими людьми, що… не мають до спорту ніякого відношення і не знають його як слід. Президент федерації, як правило, символічна особа. Він обирається з середовища багатих і шановних громадян, щоб надати певній федерації більшої солідності. А поточними справами керують секретарі федерацій, які одержують за свій труд копійки. Прагнучи заробити їх якомога більше, вони по сумісництву працюють в різних федераціях. Зокрема секретар всеіндійської волейбольної федерації мав… двадцять три посади в різних спортивних представництвах і організаціях. Ясно, що одній людині таке навантаження не під силу, і робота, природно, страждає. А тренери, які більше виконують функції представників команд і адміністраторів, взагалі грошей за свій труд не одержують і працюють від випадку до випадку. Отже, в розвитку фізичної культури є серйозні недоліки. Але ми віримо, що ці огріхи невдовзі залишаться позаду. Недарма ж сюди приїжджають фахівці з різних країн, в тому числі і з нашої. А навесні 1960 року відкрився перший в країні інститут фізкультури. Цей захід, очевидно, докорінно змінить усе спортивне життя Індії.

Наші тренування і товариські зустрічі з індійськими футболістами проходили у важких кліматичних умовах. У містах півдня вологість повітря була такою великою, що навіть одяг, який висів у шафах, часто не можна було використати за призначенням без попереднього прасування. Легко уявити собі, як ми почували себе в грі. Зробиш ривок-другий, і вже треба відпочити. Про спеку я й не кажу. Доводилось, незважаючи на місцеві умови, суворо виконувати весь розпорядок дня, складений тренерами.

І ось тут, на індійській землі, мені з нового боку відкрилась суть обов’язків члена збірної команди країни.

Зрозуміло, що місцеві футболісти не могли нам чинити серйозного опору. Команди були слабкими, і ми легко обігрували їх. Збірна СРСР провела дев’ятнадцять матчів і всі видала. Скажу одверто, мені ці ігри досить швидко набридли, бо просто нецікаво бити слабшого. І тоді я почав робити те, до чого відчув смак у «Зеніті»: рватися вперед, щоб забивати голи. Мені здавалося, що я маю моральне право використати тренувальний час з найбільшою користю для себе і, отже, для всієї збірної. До того ж кожному футболістові приємно забивати голи. Півзахисник щодо цього винятку не становить.

Коли мої зусилля давали реальний результат, я почував себе на висоті. Не хотілося відставати від Нетто, який часто брав участь у атаках і успішно завершував їх. Думка була проста: якщо я і в цьому не поступатимусь нашому капітанові, то збірна матиме двох півзахисників-«голмейстерів». Які можуть бути заперечення?

Та під час розбору чергової зустрічі тренер Качалін суворо звернувся до мене:

— Яке ви маєте право більшу частину гри проводити біля воріт суперника, хто дозволяв це робити? Скажіть, ви мали таку настанову?

Я в цій грі забив два м’ячі і вважав, що діяв в інтересах команди, тому слова тренера мене образили.

— Ви ж самі говорили, що на полі необхідна творчість. Ось я і робив, як радили. Що в цьому поганого?

— Чудово! Значить, ви творили. А Нетто, ваш партнер, знав, що ви підете на ворота? Ви попередили його про це?

— Ні, не попередив.

— А що він мав після цього робити?

— Контролювати центр.

— Але навіщо йому контролювати і вашу, зону? Як? Адже він не знає, що ви через мить залишите її? А якщо в момент вашого ривка саме в вашу зону увірветься противник? Що тоді, хто буде винний?

Мені це здалося просто смішним.

— Гавриле Дмитровичу, хто ж це увірветься? Ви ж самі бачите, що ми граємо набагато краще, ніж індійці.

— Можливо. А коли замість них на полі буде збірна Югославії або Англії, як ви гадаєте, зможе вона скористатись з вашої помилки?

— Зможе. Але тоді я не буду рватись уперед.

— Де гарантія? Ви ж робите, що вам заманеться.

Я тільки знизав плечима.

— Здається, ви не можете мене обвинуватити в недисциплінованості. Якщо ви мені забороняєте це робити, то я не буду.

— Ви забуваєте, що для нас існують дві форми дисципліни — побутова й ігрова. Вони можуть і не узгоджуватись між собою. Заборонити можна лише те, що відомо. А я тепер не знаю, коли і чого чекати від вас.

Я почував роздратування. За що мене так лають, що я такого особливого зробив? І, вважаючи себе правим, я з надією обвів поглядом товаришів: мовляв, виручайте, хлопці. Я не сумнівався, що вони на моєму боці.

І тут трапилось уже зовсім несподіване. Яшин, Нетто, Симонян, Башашкін в один голос почали «добивати» мене. Вони говорили, Що я не мав права принципово змінювати план гри без домовленості з тренером і командою, що моя отака «самостійність» може завдати прикростей у відповідальних матчах, що мене варто добре провчити за цю суперечку з тренером і за порушення основи основ футбола — ігрової дисципліни, яка вимагає від усіх нас точного виконання наміченого плану гри.

Від такого штурму голова пішла обертом. Я думав: як же проявити власну творчість, коли того вимагатиме конкретна ігрова ситуація?

Так, втлумачували мені, індивідуальна творчість не тільки має право на існування, але просто обов’язкова на полі. Але, виявляється, вона можлива в певних напрямках, заздалегідь обговорених і затверджених перед грою.

Одне слово, мій експеримент дістав рішучу відсіч з боку всього колективу. Навіть здалося, що я раптом став чужий цим хлопцям. Як виправити таке становище? Адже я хотів зробити як краще.

В пригніченому стані йшов я з тих зборів команди. Скаржитись нікому було. Колектив підтримав тренера. Було ясно, що я неправий. Тим більше, що на боці товаришів більший досвід і більші знання.

По дорозі до готелю паш тренер сказав мені:

— Молодець, Юрко. Вірний план намітив.

Я здивовано поглянув на нього.

— Вибачте, але ж ви тільки що казали…

— А тепер говорю — молодець. Правильно міркуєш. Тільки треба було спершу домовитися зі мною, з командою, а вже потім діяти. Надто велика відповідальність лежить на збірній, щоб кожен робив усе, що спаде на думку. Тоді ніколи в житті не буде в нас монолітного колективу, не буде ансамблю. А те, що ти пропонуєш нам, навело мене на цікаву ідею. Розумієш, Нетто любить атакувати і вміє це робити. Але до його почерку вже поступово звикають наші суперники, вони знають його. А ти для них поки що загадка. Якщо чергувати — розумієш, чергувати — ваші рейди вперед, то це буде непоганим сюрпризом для багатьох іноземних команд. Саме чергувати! Суперники пильнуватимуть Нетто, і раптом б’є Войнов. Вони почнуть за тобою уважніше стежити, у Нетто розв’язані руки.

Я зрозумів: можна опрацювати такий варіант гри, який нагадуватиме клапани поршня. То один вперед, другий назад, то навпаки — залежно від ситуації. Я одразу захопився цією перспективою, не здогадуючись, що недалекий вже той день і той матч великого офіціального міжнародного чемпіонату, коли саме наш «двоударний» півзахист вирішить Гюго долю на користь СРСР. І саме на мою долю випаде забити важливий гол у результаті узгоджених дій з Ігорем Нетто.

Звичайно, приємно згадувати лише хороше. Епізод, коли проти тебе виступає вся команда, — не кращий із спогадів. Але я вважав за доцільне пригадати цей давній епізод заради молодих футболістів, які тільки входять у справжній футбол. Адже далеко не всі вони правильно розуміють, що таке ігрова дисципліна, як не розумів колись цього і я. Лише з досвідом приходить переконання, що без ігрової дисципліни не можна навіть мріяти про успіх на полі. Звичайно, тренери теж інколи помиляються. Але план — це план. Якщо він вироблений і схвалений, то його не можна на ходу змінювати так, як раптом захочеться тому чи іншому гравцеві. Досить так зробити одному, і вся команда в цілому може не виконати настанови, бо буде зруйнована певна ланка, а разом з нею — і чіткість малюнка гри команди.

Якщо, наприклад, Юрій Ковальов виходить на поле під номером «9», а потім грає позаду, в лінії півзахисту, то робить він це не тому, що так йому зручніше, і не тому, що він гравець широкого діапазону, якому потрібен великий оперативний простір, більший, ніж іншому форварду. Він це робить тому, що саме так було намічено планом гри для нього: допомога півзахисту з організацією атак із тилу.

Або, якщо молодий футболіст побачить лівого півсереднього Валентина Бубукіна не в нападі, а біля своїх воріт, де він ніби допомагає захистові, то хай він не думає, що Бубукін вирішив проявити власну ініціативу і поспішив на допомогу своїм товаришам. Ні, це тренери, враховуючи його індивідуальні можливості, дали йому відповідну вказівку. План! На ньому грунтується майбутня перемога, його треба точно виконувати. На жаль, цю важливу істину ми привчаємось поважати лише з роками. А як важливо, щоб футболісти одразу звикли діяти за планом, вносячи в нього по ходу матчу свої корективи таким чином, щоб вони не були несподіванкою ні для тренера, ні для партнерів!

З Індії я їхав переконаний, що само тільки так і треба робити і що я ніколи більше не порушу цього святого правила футбола.

Наближався час світового футбольного чемпіонату. Але, щоб потрапити в його фінал і поїхати до Швеції, ми повинні були ще виграти відбіркові матчі з командами Фінляндії і Польщі. Збірна Радянського Союзу заздалегідь готувалась до цих відповідальних зустрічей, збирала нові сили, усувала недоліки. Тим часом у моєму особистому житті теж намічалась серйозна подія.

В Ленінграді я часто хворів. Не минало жодної весни або осені, щоб я довгий час не проводив у ліжку. І ось лікарі запропонували мені змінити клімат. Переді мною постала необхідність розпрощатись з прекрасним Ленінградом. Треба було хоч на кілька років переїхати на південь. Але куди?

Кинути футбол я вже не міг. Отже, треба було оселитись у такому місті, де можна було б і підновити здоров’я і грати далі в команді класу «А». Такими командами були «Молдова», «Шахтар», тбіліське «Динамо» і «Динамо» Києва. Я дедалі більше схилявся до киян, звичайно, якщо вони знайдуть можливим прийняти мене в свій колектив.

Бажання переїхати до Києва було не випадковим. Я вже кілька разів побував тут і полюбив чарівну природу України, її столицю, людей. Мені дуже подобалась команда динамівців. Схильність футболістів цього клубу до тонкої комбінаційної гри, їхня неабияка техніка завжди імпонували мені. Можна було б вважати честю для себе, що така команда дасть мені притулок. Очевидно, кияни стежили за моєю грою і дали їй відповідну оцінку, бо коли я звернувся до них, вони одразу погодились на мій переїзд.

Зустріли мене в колективі виключно тепло і сердечно. Сергій Коршунов, Михайло Коман, Віктор Терентьєв, Олег Макаров, Віктор Голубєв, Віктор Фомін, Георгій Граматикопуло, Віктор Каневський, Ернест Юст, Тиберій Попович та інші члени команди буквально з відкритими обіймами прийняли мене в свою дружну сім’ю. Спочатку я думав, що проживу на Україні недовго. Але, забігаючи наперед, хочу сказати, що дуже швидко відмовився від попереднього плану. Я залишусь тут назавжди, бо в цьому благодатному місті знайшов свій справжній дім.

Переїхав я взимку, коли землю вкривав товстим шаром незайманий сніг, коли старі каштани нагадували казкові ялинки — так виблискували на сонці вкриті сріблом гілочки. Дніпро спав під крижаною ковдрою. І все ж зима тут була якась особлива, м’яка, ласкава. І я довго, годинами гуляв по Києву, з радістю знайомлячись з ним.

У Києві я вперше почав грати в футбол на снігу. Це входило в план підготовки команди. Здавалось, що мчиш по полю на ковзанах, і треба було здобути неабияку спритність, щоб втримати рівновагу і навіть у таких умовах правильно контролювати м’яч, грати в темпі і точно. Це була для мене незнайома і корисна школа.

А весняний тренувальний збір ми провели в Мукачеві. Досі я ніколи не бував в Закарпатті. А побувавши там, дуже захопився природою цього куточка республіки. Не знаю як кому, а мені хочеться порівняти Закарпаття з Швейцарією і думаю, що таке порівняння буде вірним.

Закінчились тренування, починався новий сезон — 1956 року. Чемпіонат країни вступав у свої права і мушу сказати, що я чекав його з таким же нетерпінням, як колись чекав першого свого матчу в класі «А». Хотілось якомога скоріше ділом відповісти своїм новим товаришам на їх щире ставлення до мене, на їхню гостинність. Я хотів також показати керівникам команди, зокрема тренеру Олегу Олександровичу Ошенкову, що вони недарма дали згоду на мій перехід у «Динамо». Щоправда, мій піднесений настрій був дещо зіпсований тим, що перший матч нового чемпіонату динамівці Києва проводили проти одноклубників з Ленінграда — моїх недавніх земляків.

Ця зустріч відбулась у Баку. З перших же хвилин гри українці взяли ініціативу в свої руки і вже не втрачали її аж до фінального свистка. Ми ж першими і відкрили рахунок. А потім, незважаючи на явну територіальну перевагу киян, м’яч довго не хотів вдруге перетнути лінію воріт команди Ленінграда.

Я почував себе непогано, бо мені здавалось, що грав я корисно для свого колективу. Аж ось трапилось те, що в спорті вважається трагедією. Під час атаки ленінградців, коли я відтягнувся на свій штрафний майданчик для допомоги захистові, м’яч несподівано ударився об мою руку, і суддя призначив пенальті в ворота київського «Динамо». Штрафний удар, природно, був реалізований, рахунок став нічийний. День, до якого я готувався як до свята, був зіпсований. Адже саме через мене команда втратила на самому старті очко, яке, так би мовити, вже лежало в її кишені. А що таке очко в футболі? На старті змагання воно ще не має великого значення. Але на фініші одне очко може вирішити долю призового місця, а то й пересунути команду в середину турнірної таблиці. І це очко втрачено через мене. Було від чого схопитись за голову.

Зате в середині сезону, на Першій спартакіаді народів СРСР, збірна команда України, в основному представлена динамівцями, обіграла тих же ленінградців з рахунком 2:1, і цей реванш дав нам почесне трете місце. Ми повернулись на Україну призерами найбільшого змагання за всю історію радянського спорту. Ми пишались цим.

У дні відпочинку між календарними іграми, коли ми бували дома, я продовжував своє знайомство з Києвом. Ще з шкільних років я був пристрасним книголюбом і театралом. У Києві, в своїй новій квартирі, я зібрав досить велику бібліотеку. А щодо театрів, то ми їх з дружиною відвідували кожного вільного вечора. А в Києві, як відомо, є що і побачити, і послухати. Ми з насолодою знайомились з майстерністю видатних митців: Ужвій, Романова, Халатова, Пономаренка, Добровольського, Білоусова, Гмирі, Руденко, Апухтіна, Тимошенка і Березіна. Кілька разів ходили дивитись вогняні танці ансамблю Вірського. Ми стали постійними відвідувачами філармонії, театрів музкомедії і драми, хоч ще погано розуміли українську мову. Одне слово, ми з головою поринули в культурне життя міста.

У Києві по-новому пішли і мої спортивні тренування. Старший тренер команди Олег Олександрович Ошенков ставив перед командою завдання, які бувало досить важко виконати. Вважаючи, що над технікою повинен працювати переважно сам футболіст, він дуже багато уваги приділяв розучуванню тактичних новин. Мені здається, що це правильно.

І справді, хіба можна вимагати, щоб тренери з кожним з нас окремо працювали над технікою? Чи не залежить вона передусім від нашої сумлінності і серйозності? Щоправда, тренер повинен робити свої корективи, роз’яснити правильне виконання того або іншого технічного прийому, якщо він не виходить у спортсмена, але неможливо вимагати від нього, щоб він ставив техніку всім без винятку гравцям. Для цього ніякого тренувального часу не вистачить.

Інша справа тактика. Вона стала в нас головним напрямом учбової роботи. І, скажу по щирості, лише в Києві я вперше почув від Ошенкова такі слова, як «оперативний простір», «стандартні положення» тощо.

Хай читачів не дивує те, що я часто вживаю слово «вперше». Мені здається, що тим і цікаве життя, що воно, як повноводна річка, до краю насичене новим, і ми можемо щодня почерпнути для себе щось незнайоме, відкривати маленькі таємниці, збагачувати себе і нагромаджувати необхідний досвід. Як бачите, моє життя складалось так, що буквально рік у рік я робив якісь відкриття для себе, переходив з однієї сходинки на другу, більш високу. Ось тому-то я і вимушений так часто звертатись до послуг слова «вперше».

Так от про тактику. Ми схилялись над макетом, переставляли фігурки футболістів, дивились, що можна зробити, щоб вони не були скуті захисниками суперника. Були тут і прориви крайніх, і численні переміщення, і зустріч крайніх нападаючих та півсередніх на перехресних напрямках, і підключення до атаки гравців другого ешелону тощо. Навіть те, що я вже полюбив робити (удар з далекої відстані), переставало бути індивідуальним «винаходом», а ставало тактичною формулою, яка може бути втілена в життя лише при тій умові, що товариші своїми відволікаючими маневрами забезпечать мені необхідний оперативний простір. І те, що я інколи дозволяв собі в «Зеніті», віднині ставало одним з моїх головних обов’язків. Мені в системі тактичних ходів «Динамо» відводилась роль шостого нападаючого.

По-іншому зрозумів я і слова «стандартні положення». На перший погляд вони начебто приховують в собі елемент консерватизму — «стандартні». Але я переконався, що неправильно розумів хорошу думку. Щоб пояснити, що саме мав на увазі старший тренер нашої команди, наведу одне з стандартних положень, розучених нами з ним і не раз використаних на практиці.

Кутовий подає Віктор Фомін. Подає стандартно: різко, низом, так, щоб м’яч пройшов до дальньої від нього штанги. В момент його удару Терентьєв біжить до ближньої від кута штанги і «тягне» туди за собою одного з захисників, Коршунов вдає, що хоче перехопити м’яч в центрі воріт, а Коман вривається в простір між ним і дальньою штангою. І ніхто з суперників не знає, що Терентьєв пропустить м’яч, якщо він не буде в ідеальному положенні для взяття воріт, і Коршунов підніме ногу, щоб пропустити його далі, і тільки Коман виконає завершальний удар.

Кутовий подає Граматикопуло. Подає теж стандартно, як намічено. М’яч високий, різаний. Приціл — на ближню від кута штангу. Тут сольне виконання віддається Коршунову: він стрибає вище від інших партнерів і краще грає головою.

Інший варіант. Ми завжди знаємо, хто саме вкидатиме м’яч із-за бокової лінії, куди він полетить, кому буде адресований. І, звичайно, знаємо, як з цього положення зав’язати комбінацію.

Ясно, що макети, розрахунки на папері і навіть численні репетиції на полі далеко не завжди збігаються з тим, що відбувається у грі. Адже наші суперники — теж досвідчені футболісти. Але стандартні положення тим і хороші, що вони враховують і силу інших команд, і індивідуальні можливості окремих спортсменів. Чим більше таких стандартних положень має на своєму озброєнні команда, тим більше клопоту завдасть вона своєму супернику.

До числа прогресивних тактичних шукань я відношу, зокрема, і запропоновану Ошенковим побудову команди за схемою 1–3–3–4 (воротар, троє захисників, троє півзахисників і четверо нападаючих). Кілька років тому ця схема була зустрінута мало не в штики. Деякі недалекоглядні товариші приписували їй захисний характер, казали, ніби вона суперечить духу всього радянського футбола, головною рисою якого є тільки наступ. Уявляю собі, що б сказали ці горе-тактики, якби тоді знали: у світі вже народилась ще більш (звичайно, зовні) захисна схема, бразільська — 1–4–2–4. Саме ця побудова дала бразільцям рішучу перевагу над усіма іншими командами світу.

Суть, природно, не в самій схемі, не в поматчовій розстановці гравців команди, коли вона починає матч. А в тому, як користуються своєю схемою футболісти, як і коли здійснюються переміщення гравців з лінії нападу в півзахист, захист і назад, хто виконує ці переміщення, який рівень технічної підготовки футболістів. А про це якраз забували. Бачили тільке одне — кияни грають з трьома півзахисниками, значить, вони посилюють лінії захисту за рахунок нападу, бо саме з лінії нападу відтягують назад одного гравця. Як же можна вважати таку побудову прогресивною?

На жаль, тоді Ошенков швидко відмовився від свого задуму. Але цінна ідея ніколи не гине. Мине кілька років, і не тільки динамівці Києва почнуть грати за системою 1–3–3–4, — її підхоплять і інші радянські команди. Зустрінемо ми цю ж побудову і за кордоном. Більш того, граючи саме в такому ключі, ми, динамівці, через п’ять років станемо володарями золотих медалей чемпіонату країни. І якого чемпіонату! В ньому братимуть участь не 12 команд, як завжди, а 22. Поступово ми прийдемо і до того, що почнемо інколи випускати на поле… четвертого захисника, Ануфрієнка, а наш центр захисту в цьому варіанті нагадуватиме «чистильника». Тоді нам вже ніхто не скаже, що ми граємо в захисному плані, бо і напад «Динамо» буде дуже агресивним. Але все це попереду, коли нарешті всі зрозуміють, що тактика невичерпна, що її треба безперервно оновлювати і збагачувати, бо інакше неможливо розраховувати на успіх. І я дуже радий, що прийшов у команду «Динамо» саме в той час, коли тут почались шукання нового, почався, безумовно, прогресивний процес.

Мені вже тоді це дуже подобалось. І я з повною готовністю виконував усе, що вимагали тренери. Розбившись на двійки і на трійки, ми годинами розучували напрямки переміщень, свої виходи в несподівані для суперника точки, створювали «коридори» для використання в нападі півзахисника, розучували стандартні положення і вчились точно використовувати їх. Звичайно, не менше уваги ми приділяли і шліфуванню технічних прийомів, і загальнофізичній підготовці. Адже навіть найпередовіша тактика залишається мертвим скарбом, якщо індивідуальні виконавські можливості футболістів обмежені. Хочу звернути лише увагу на те, що ми спеціально розучували тактичні комбінації, націлені на завоювання оперативного простору, в той час як у інших командах тренування переважно зводились до роботи над технікою і виконання ударів по воротах. Такий стиль роботи динамівців рано чи пізно мав дати позитивні наслідки. Коли саме? Тоді, коли всі ланки команди будуть укомплектовані здібними, технічними гравцями. На жаль, процес оновлення команди дещо затягнувся, тому і наші радощі прийшли з запізненням. Але ми всі роки вірили і знали, що вони прийдуть, не обминуть нас.

Перша така «ластівка» залетіла до нас через рік, коли Ошенкова вже не було в команді (його заступив В. Шиловський). На полі республіканського стадіону імені М. С. Хрущова ми приймали уславлену бразільську команду «Васко да Гама»— одного з незмінних лідерів південноамериканського футбола. До цього ми тут же грали з бразільською командою «Баійя», але вона не справила на нас великого враження, ми перемогли її без особливих труднощів.

Інша справа — «Васко да Гама». Ми так багато чули про неї, нам стільки розповідали про її силу, що здавалось неможливим вирвати в неї перемогу. Більшість знавців пророкувала нам у кращому випадку нічию. І дійсно, коли почалась гра, ми були просто вражені віртуозною технікою гостей. Ми ще ніколи не бачили такого володіння м’ячем. Було схоже, що на полі не футболісти, а естрадні артисти-жонглери, до ніг яких м’яч буквально прив’язаний. Але, незважаючи на атлетичну будову бразільців, на їх витривалість і досконале володіння м’ячем, динамівці перемогли і цю команду з переконливим рахунком — 3:1.

Ця радісна і психологічно дуже велика для нас перемога була здобута завдяки гнучкій тактиці. Не знаю, чи то була в бразільців розвідка боєм напередодні чемпіонату світу з футбола і вони приїхали для того, щоб встановити рівень майстерності радянських команд і окремих футболістів, чи взагалі наша гра на той час була більш зрілою, ніж у представників Нового Світу, але тільки на рахунок гнучкої тактики з нашого боку і досить одноманітної з боку бразільців я відношу перемогу динамівців над ними в 1957 році.

Перший гол у цій грі забив я і саме з того стандартного положення, яке ми розучували за планом тактичної підготовки «Динамо». Сталося це так.

Михайло Коман вивів у прорив лівого крайнього Віктора Фоміна, який помчав до лівого кутового прапорця. Туди ж, ніби для його підтримки, перемістилися Коман і наш центральний нападаючий Сергій Коршунов. Можна було припустити, що саме звідси слід чекати удару по воротах. Тому захисники бразільців підтягнулись до правого сектора свого штрафного майданчика. Звичайно, про мене, півзахисника, який залишився далеко позаду, вони забули і не звернули уваги на те, що я раптом почав набирати швидкість, біжучи по звільненому для мене місцю правого півсереднього.

Я йшов уперед, знаючи, що зараз Фомін не проб’є по воротах, а різко і несподівано відкине м’яч назад у поле, мені. Так було задумано в нашій комбінації, і всі ми перебували в її стандартних точках.

Так воно й сталося. Довгий пас Віктора назад — і м’яч у мене у ногах. Не гаючи часу, я сильно б’ю метрів з тридцяти. Для бразільського воротаря це було такою несподіванкою, що він навіть не поворухнувся. Гол!

Зрозуміло, що удар міг бути не досить сильним або недостатньо точним. Тоді для бразільців усе закінчилось би благополучно. Але не це головне. Принциповим є той факт, що гол був забитий саме так, як ми розучували комбінацію, з стандартного положення. І воно пізніше ще не раз добре послужить нам.

Отож мені здається корисним, щоб усі наші команди мали в своєму арсеналі багато таких стандартних положень. Не слід лякатися неприємного на слух слова. Формалізм тут ні до чого. Важливий зміст поняття. А він, мені так здається, тепер усім зрозумілий. Можливо, вся тактика й складається з великої кількості стандартних положень, природно, не статичних. Ці положення можуть вдосконалюватись, збагачуватись новими варіантами, але вони кінець кінцем створять на полі той вже не стандартний малюнок гри, який зветься в нас взаєморозумінням між гравцями, повною зіграністю.