На футбольних меридіанах

20

Перший тур фіналу. Ми зустрічаємося з ростовським СКА. Матч, як завжди, проходить при переповненому стадіоні. Адже всі розуміють, що тепер кожне очко набуває «ваги золота». Ми прагнемо оволодіти ініціативою. Це нам вдається. Ростовчани притиснуті до своїх воріт. Але довго не можемо реалізувати свою ігрову перевагу. Гостро діє на лівому краю Лобановський. Він відтягує на себе двох, інколи навіть трьох захисників, виводить на удар товаришів. А м’яч вперто не хоче йти в ворота ростовчан. Невже так і закінчиться матч?

Аж ось настає розв’язка. Кутовий удар зліва. Лобановський віртуозно навішує його на ворота суперника. Вгору одночасно злітають кілька чоловік, в тому числі воротар армійців. Здається, що Каневський — а він найближчий до м’яча — пошле його головою у ворота, і Кіктєв приготувався парирувати звичайний в таких випадках удар нападаючого. Але Каневський зіграв дотепніше, тонше. Він не вдарив головою, а, прийнявши м’яч, опустив його вниз, на ногу, і тихенько проштовхнув у ворота. Нарешті!

Ростовчани прагнуть відігратись. Особливо активний їхній центр нападу — Віктор Понедєльник. Та ми поступово збили і його запал. Матч виграно — 1:0.

Цей перший тур приніс гірке розчарування лідерам: торпедівці програли столичному «Спартаку». Команда ЦСКА відвоювала два очка в «Авангарда». Отже дистанція між нами і чемпіоном уже дещо скоротилася. У нього 33 очка, у нас — 31, у ЦСКА — також 31 очко.

В наступному турі перемоги здобули тільки дві команди — ми і спартаківці столиці. Автозаводці були вимушені задовольнитись нічиєю з єреванським «Спартаком», а армійці зазнали розгромної поразки від «Локомотива» — 0:4. Починаючи з цього матчу, футболісти ЦСКА перестали бути реальними претендентами на золоті медалі, хоч деякий час ще зберігали шанси на це. Ми відчували, що команда, яка на початку сезону провела переукомплектування, ще не готова для великих випробувань і от-от вступить в смугу невдач. Саме «Локомотиву» судилося остаточно «підрізати крила» своєму землякові.

А наш матч з динамівцями Тбілісі на їхньому полі, як завжди, проходив надзвичайно важко. Ми знали, що вдома тбілісці гратимуть проти нас, лідерів, з особливим піднесенням. Адже саме так грали вони в попередніх іграх проти торпедівців і здобули сенсаційну перемогу — 6:4. Такий же суворий іспит чекав і нас. Ми вирушали в політ до далекого Тбілісі вкрай стурбовані майбутнім матчем. Перспективи були не дуже приємні. Тим більше, що в попередній грі зазнав травми Макаров, а новий воротар команди Леонід Клюєв, на жаль, не міг повністю замінити ветерана.

А в цей час наш нестаріючий Олег метався в своїй квартирі, не знаходячи місця. Він розумів, що значить для команди залишитися без надійного воротаря. «Їхати чи ні, спробувати зіграти з хворою ногою чи підлікуватись і повернути собі форму до матчу третього туру?»

Він довго вагався. Але чим менше часу залишалося до відльоту команди, тим більше нервував воротар. Нарешті не витримав, кинув у чемоданчик свій старенький «традиційний» зелений светр і помчав на аеродром. Як ми зраділи, побачивши його! Та Олег тільки знизав плечима:

— Навряд чи зможу я грати, хлопці. Так розболілася нога, що навіть ходити важко. Я просто подивлюся, як ви гратимете. Все одно вдома не всидіти.

Але в Тбілісі Олег все-таки став на ворота. Йому не треба було пояснювати, що вони повинні бути на замку.

Ми добре знаємо своїх тбіліських одноклубників. В їхній команді чудові футболісти, темпераментні, витривалі, енергійні. Від Калоєва, Яманідзе, Баркая, Месхі можна чекати неприємностей кожної секунди. І справді, наші ворота одразу «затріщали». Тбілісці навально пішли в атаку, їх, здавалось, неможливо зупинити. Ми захищалися всіма силами. Але при кожній слушній нагоді і самі йшли вперед, зав’язуючи контргру.

В один з таких моментів ми дістали право на штрафний удар. М’яч був встановлений метрів за 30 від воріт. Це не збентежило Бібу. Розбіг, удар, гол! Зверніть увагу — з дальньої позиції. Навіть «реактивний» Сергій Котрікадзе виявився тут безпорадним.

Через кілька хвилин тбілісці мало не пропустили ще один м’яч. Автором другого голу міг стати я, знову-таки здаля пробивши по воротах. Але в останню мить Котрікадзе встиг накрити тілом м’яч, який відскочив від його грудей після удару.

Пропущений м’яч наче підлив масла в огонь. Тбілісці вже не давали нам отямитись. Їхні атаки набули небаченої сили. Здавалось, нам не встояти, не зберегти переможний рахунок. Але Макаров творив чудеса. Він кидався в кути воріт, падав у ноги нападаючим, пускав у дію кулаки, щоб відбити м’яч далеко в поле і, мов підкошений, падав на лінії воріт, щоб притиснути його до грудей. Ми розуміли, що від такого напруження сили його тануть з кожною хвилиною. Я мріяв лише про одне — щоб Олег не вибув з гри, протримався до її кінця. Тим часом він пошкодив собі руку, вдарившись об штангу. Трохи пізніше боляче вдарився головою об землю.

— Юро, — благав він, — замініть мене, я підведу вас!

— Олег, Олежко, — заспокоював я його, — ще трохи, ну кілька хвилин! Ти не пропустиш гола, я знаю!

Нарешті фінальний свисток. Ми перемогли — 1:0. Перший, кого ми кинулись качати і цілувати, був воротар Макаров. Так, завдяки йому наші ворота залишились недоторканими.

Зараз, пригадуючи ці події, я не можу зрозуміти, зокрема, як він врятував нас в одній з гострих ситуації, йому пробили в правий нижній кут воріт. Він в падінні дотягнувся до м’яча і відбив його. Але недалеко. Хтось миттю вдарив удруге в лівий кут. Здавалось, абсолютно неможливо врятуватись. Але Макаров взяв і цей м’яч!

П’ятнадцять сезонів грає він у воротах київського «Динамо», «переживши» багатьох інших воротарів. А форму зберіг високу. Весь минулий сезон Макаров грав так, що його колеги могли б просто позаздрити киянинові. Ось чому я рішуче заперечую, коли навіть від авторитетних знавців чую:

— А знаєте, цьому футболістові вже час піти на відпочинок, йому ж за тридцять!..

Ні, не вікові дані повинні визначати — грати такому-то футболістові чи ні. Тільки спортивна форма, стан здоров’я, моральна підготовка можуть бути єдиним критерієм. Про це свідчить гра не тільки Макарова. Наприклад, харківський воротар Микола Уграїцький, старший за Макарова на рік, весь минулий сезон також демонстрував чудову майстерність і в свої 34 роки зробив для «Авангарда» більше, ніж могли б зробити його молоді колеги. Саме Уграїцький виявився найбільш «невразливим» воротарем чемпіонату минулого року.

Ми повернулися до Києва в чудовому настрої. За два тури динамівці скоротили розрив у очках між собою і торпедівцями до одного. І тепер ми мали зустрітися з лідером, який тривалий час очолював турнірну таблицю. Ну що ж, побачимо — хто кого!

Перед початком матчу мені довелось почути розмову між Вадимом Синявським і нашим коментатором. Вони обмінювались думками з приводу матчу, який мав зробити одну з команд головним претендентом на золоті медалі. Синявський не без іронії дивився на киянина і зрештою сказав:

— Я наперед висловлюю вам своє співчуття, колего!

Взагалі в той день я побачив у нашому дворику на стадіоні багато представників Федерації футбола СРСР, які приїхали подивитись на «матч сезону». Багато хто пророкував перемогу автозаводців.

Сам я в тому матчі не брав участь — у мене боліла нога. Тренер Соловйов вирішив, що мені треба відпочити. З лави запасних я чудово бачив усе, що діється на полі.

Обидві команди вийшли на матч у бойових складах. За «Торпедо» виступали всі сім футболістів, що входили до збірної СРСР — Медакін, Іванов, Метревелі, Батанов, Маношин, Воронін, Гусаров. За «Динамо» грали Макаров, Кольцов, Щегольков, Сучков, Сабо, Турянчик, Базилевич, Серебреников, Каневський, Трояновський (він вийшов у другому таймі), Лобановський і Біба.

Вже з перших хвилин стало ясно, що торпедівцям важко. Метревелі був швидко і надійно «заблокований». Він навіть перейшов з свого правого краю на лівий. Був нейтралізований також Іванов. Наш півзахист щоразу почав підключатись до атак, і півсередні москвичів усе частіше відтягувались на захист своїх воріт. А це знизило активність нападу автозаводців Зустріч здебільшого нагадувала гру в одні ворота. Чемпіон нічого не зумів протиставити срібному призерові. До того ж автозаводцям був не під силу темп гри. Вони виглядали надто втомленими, бо весь сезон грали майже тим самим складом. А наші резерви були такими солідними, що тренери раз у раз давали відпочити тому чи іншому гравцеві. Так, саме наявність повноцінних і боєздатних резервів вирішувала в заключній фазі чемпіонату долю кожної команди.

Я зрозумів, що результат матчу, по суті, уже ясний. Мова могла йти тільки про кількість голів. А їх усе не було. Наші не досить влучно вели обстріл воріт. Добре грав і воротар торпедівців Глухотко.

Та ось почався другий тайм. На полі з’явився Валентин Трояновський. І тут же була введена в бій наша «важка артилерія». Трояновський несподівано ударив по воротах здаля, а Глухотко не сподівався, що йому наважаться бити з такої відстані. Непередбачливий воротар був змушений провести м’яч очима. 1:0.

Минуло кілька хвилин, і знову дальній удар досяг мети. Цього разу снайперське вміння продемонстрував Андрій Біба. Тільки тепер, коли рахунок став катастрофічним, торпедівці зробили останню спробу активізуватись. У першому таймі лише Метревелі зумів тричі пробити по наших воротах. Тепер уся п’ятірка торпедівських форвардів кинулася в атаку. Але психологічно матч уже був програний чемпіоном, і його запалу вистачило ненадовго. Цікавий поєдинок був дещо зіпсований грубою поведінкою півзахисника торпедівців Валерія Вороніна, якому за неодноразове порушення правил суддя запропонував залишити поле.

Цей матч висунув нас на перше місце з 35 очками. У «Торпедо» стало на очко менше. Ще одну перемогу здобув «Спартак» — над «Локомотивом» — 4:1, а армійці перемогли ростовських одноклубників. Перші місця розподілялись так: «Динамо» — 35 очок, «Торпедо» — 34, ЦСКА — 33, «Спартак» — 31. Боротьба набувала надзвичайної гостроти. Кожна помилка, кожен зрив могли дати найнеприємніші наслідки. І з бажанням здобути ще одну перемогу, яка закріпила б наше лідерство, ми вирушили в Харків — на поєдинок з «Авангардом». Але ми знали, що харків’яни без бою не віддадуть нам два очка. Так воно й сталося. «Не пішла» в нас гра. Слизьке поле і дощ зіпсували зустріч. Позначилось на ній і те, що ми надто вірили в свою перевагу. То чи варто дивуватись непередбаченому розвиткові подій? Вже на перших хвилинах матчу прикра помилка захисників коштувала нам гола. А харків’яни, переконавшись, що не такий страшний чорт, як його малюють, сміливо і дружно перейшли в напад. Багато небезпечних моментів створив біля наших воріт їхній нападаючий Микола Корольов — атлетично побудований спортсмен, що володіє гарматним ударом. Але подвоїти рахунок господарі поля не зуміли.

Лише після відпочинку деяка територіальна перевага була на нашому боці. Проте ми ще довго не могли відігратись. Нам перешкоджав це зробити насамперед воротар Уграїцький. Він не раз з честю виходив з дуже важких ситуацій. А взагалі захист харків’ян, з яким ми вперше зустрілися в спортивній боротьбі, проявив себе з найкращого боку. Було просто дивно: заслужений майстер спорту Олександр Пономарьов, старший тренер «Авангарда», сам у минулому такий блискучий нападаючий, зумів прищепити своїм вихованцям смак до оборони і побудував справді надійну захисну фортецю. Але про це трохи далі.

Ще одну нічию ми зробили в наступному турі з столичними залізничниками. Але вона принципово відрізнялась від попередньої. Трапилося ось що. Атаки розпочали кияни. Наша команда прагнула в цей день зіграти якомога краще з двох причин. По-перше, у столиці України проходив XXІІ з’їзд Комуністичної партії республіки, на трибунах стадіону імені М. С. Хрущова було багато делегатів з’їзду, і нам дуже хотілося порадувати їх перемогою. По-друге, потрібні були очка, бо в попередньому турі торпедівці розгромили «Пахтакора» (6:0) і наздогнали нас.

Спочатку все йшло гаразд. Без особливих труднощів наш напад перегравав захист «Локомотива». Особливо гостро грали Серебреников, Базилевич і Каневський. Як завжди, «плів мережива» в зоні лівого крайнього Лобановський, виводячи своїх партнерів на завершальний удар. Перевага динамівців посилювалась дедалі більше. Нарешті дальній удар Каневського досяг мети. М’яч, пробитий з величезною силою, врізався в сітку під верхньою перекладиною. Ще кілька атак, і Каневський знову вразив глядачів віртуозним ударом з дальньої дистанції.

Ми сподівались, що доля матчу уже вирішена. Та ось після перерви на полі з’явився ветеран «Локомотива» Віктор Ворошилов. Гра одразу набула іншого характеру. Тепер залізничники починають демонструвати і бажання і вміння боротись за перемогу до кінця. Зрештою їм вдалося відіграти обидва голи. Так ми віддали очко, яке вважали вже своїм. А наш головний конкурент «Торпедо» переміг ЦСКА (3:0). Автозаводці знову обійшли нас на одне очко. Щоправда, ця перемога лідера відсунула від нас армійців на чотири очка. Та з’явилась нова загроза — спартаківці виграли у тбіліського «Динамо» і майже впритул наблизились до нас (37 очок у нас, 35 у них).

Гострота боротьби досягла свого апогею. Ще ніколи шанси кількох команд одразу не були такі однакові або приблизно рівні. Але то був останній тур «неясності». Починаючи з наступного, ми стали стрімко відриватися од своїх «переслідувачів». Однак ще мало хто вірив у нашу перемогу. Більшість знавців спорту вважали, що після двох перемог підряд торпедівці нарешті розігралися на повну силу і тепер їм відкрито шлях до золотих медалей. Блискуча репутація автозаводців гіпнотизувала свідомість багатьох знавців футбола, перешкоджала їм правильно оцінити наші колективи. І коли в шостому турі «Торпедо» вдруге програло «Спартаку», це справило враження вибуху. А коли вони після цього зазнали поразки і від єреванського «Спартака», то всі, нарешті, зрозуміли, що чотири поразки у фіналі — не випадковість.

Неважко зрозуміти те завзяття, з яким торпедівці готувалися до поєдинку з новим лідером, тобто з нами. То була їх остання надія виправити становище, остання спроба повернути собі лаври найсильнішого. Перемога і тільки перемога! Ось про що думали автозаводці напередодні матчу.

Прекрасно усвідомлюючи всю складність ситуації, яка виникла на фініші чемпіонату, ми не менш наполегливо готувались до вирішального поєдинку. Команда мобілізувала все, що було в межах її можливостей. Ми свідомо відмовились продовжувати боротьбу за Кубок СРСР, бо інакше були б вимушені протягом десяти днів зіграти п’ять матчів на першість СРСР і в розиграші Кубка. Таке навантаження — непосильне для команди, яка претендує на провідне місце в чемпіонаті. Логіка підказувала, що не треба гнатися за двома зайцями. Ми вибрали того, на якого націлились з самого початку.

З’явився в динамівців ще один стимул, який запалював нас. Уже чугуївська команда «Старт» стала володарем Кубка країни для команд колективів фізкультури. Наші юніори завоювали золоті медалі у всесоюзному турнірі. Україна послідовно забирала головні футбольні призи. Черга була за нами. І ми дуже хотіли вписати в літопис українського спорту ще одну незабутню сторінку.

І ось настав день вирішального матчу. Стадіон імені В. І. Леніна в Москві переповнений. Десятки фотокореспондентів оточили команди, коли вони вишикувалися в центрі поля. Телевізійні камери націлили свої всевидющі «очі» на гравців і суддів. Станції різних міст країни приготувалися приймати трансляцію матчу по телебаченню і радіо. Сьогодні чемпіон міг «підремонтувати» свою репутацію, а якщо ми переможемо, то міг народитись і новий чемпіон. І в таку хвилину я був знову приречений на пасивність. (В Москву мене привезли лише з метою показати мою ногу досвідченому лікареві-спеціалістові). Я відчував, як завмирає в грудях серце, як тремтять коліна від хвилювання. Все мало вирішитись сьогодні.

Свисток судді. Поле ожило. Змішались сині і білі футболки. Затамували віддих глядачі. Торпедівці одразу запропонували шалений темп. Кияни охоче прийняли його.

Спочатку деяка перевага на боці киян. Ось проходить майже до самих воріт Лобановський. Кидок Глухотка рятує москвичів від вірного голу. Ще мить — і по центру проривається Серебреников, якого точним пасом виводить на зручну позицію Сабо. Але Серебреников дещо запізнюється з ривком, і цього досить, щоб воротар встиг кинутись йому в ноги.

Поступово ініціатива переходить до автозаводців. Всю силу волі, всю майстерність, все полум’я палких спортивних сердець вклали вони у вирішальний матч, і це швидко помітили всі присутні.

Дивлюсь на Соловйова. Він кусає губи, щось собі шепоче, забуваючи про сусідів, жестикулює. Його обличчя передає все, що переживає тренер. То воно відбиває відчай, то на ньому спалахує надія, то з очей ллється радість, щоб через мить розтанути в іронічному виразі. Мабуть те саме відбивається і в мене на обличчі, коли я дивлюся на поле. А там вирують пристрасті. Перший тайм, хоч він і пройшов під знаком переваги чемпіона, закінчився мирно. І це добре для обох команд, бо в такій зустрічі навіть єдиний гол нерідко стає і останнім.

Другий тайм почався навальними атаками москвичів. Протягом п’ятнадцяти хвилин вони тиснули на позиції «Динамо» так, що, здавалось, от-от Макарову доведеться витягати м’яча з сітки. І це сталося. Після подачі кутового Метревелі в високому стрибку оволодів м’ячем, що пройшов над Макаровим, і спокійно послав його в ворота киян. Пізніше Олег пояснив, нам, чому він трохи запізнився з стрибком. М’яч потрапив у проміння прожекторів, і воротар на якусь долю секунди перестав бачити його. Але тоді ми цього не знали. Бачили тільки, що м’яч у сітці, а наші гравці, похнюпившись, ідуть до центра поля. Десятки тисяч глядачів скочили з місць, вітаючи великий успіх своїх земляків.

Гра триває. Кілька хвилин динамівці не можуть отямитись, в їхніх діях відчувається деяка розгубленість. Нарешті бойовий дух повертається до хлопців. Кияни переходять в рішучий наступ, розуміючи, що втрачати їм уже нічого. Особливо пожвавились дії моїх товаришів, коли на полі з’явився Каштанов. Ось він уже б’є по воротах, але Глухотко на місці. Згодом він створює нову гольову ситуацію, та м’яч летить за лицеву лінію. Кутовий…

Майже вся динамівська команда опиняється біля воріт «Торпедо», і майже всі автозаводці кидаються на захист своїх воріт. Кутовий подає Лобановський. Робить він це, як завжди, віртуозно, як ніхто зараз в країні не може цього зробити. М’яч відскакує до Турянчика. Той, падаючи на спину, в акробатичному стрибку забиває гол, який може зробити честь найкращому нападаючому. Тепер уже кияни один одного обнімають, цілуються. 1:1. Нічия, рівнозначна перемозі! Нічия, яка позбавляє торпедівців останніх шансів на оволодіння завітним золотом. І вони це теж розуміють, хоч мають попереду ще дві гри. Тепер у нас 42 очка і два матчі в запасі, у них — 39 очок, у «Спартака» — 38, у ЦСКА — 35, у «Локомотива» — 36.

— Ну що ж, — каже капітан автозаводців Валентин Іванов, потиснувши руки суддям і обертаючись до нашого капітана Віктора Каневського, — все ясно. Поздоровляю з великою перемогою.

І на очах всього стадіону цілує Віктора.

Так, усе ясно! Ми тепер майже цілком певні, що титул чемпіонів країни вперше завоює не московська команда — вперше за двадцять п’ять чемпіонатів Радянського Союзу. Але на всякий випадок нам потрібні ще два очка. Толі навіть теоретично нас не зможе наздогнати жодна команда.

Коли ми повернулися до Києва, де мали грати знову з «Авангардом», нам не раз доводилось чути:

— Та й чого вам хвилюватись. Харків’яни ж наші земляки. Невже вони не розуміють становища, невже не віддадуть два очка!

Ми тільки розводили руками. Звідки така наївність? Хіба в радянському спорті можливі компроміси з совістю, з поняттям спортивної честі? Ні, ми знали, що харків’яни не складуть зброї, не подарують нам два очка, як не подарували б їх і ми. Якщо ти справді сильний, доведи це на ділі. А різні комбінації — це не для радянських спортсменів.

У день матчу ми побачили, що наші прихильники почали «боліти» по-новому. Вони з’явились на стадіон, з транспарантами і закликами, написаними білими літерами на червоних полотнищах. «Тільки перемога!», «Динамівці, давайте золото!» — читали ми над трибунами.

Кияни підтримували нас. А москвичі прагнули морально підтримати… харків’ян. Перед самою грою на їх адресу надійшла телеграма від торпедівців, в якій вони закликали футболістів «Авангарда» перемогти нас. Якби так сталося, торпедівці могли б ще зрівнятись з нами в заключному турі при умові, що ми і в ньому зазнали б поразки. Звичайно, на такий збіг обставин важко розраховувати, але ж, як відомо, в спорті все трапляється. Ось чому автозаводці надіслали саме таку телеграму.

Матч ми звели внічию — 0:0. Виходячи на гру, ми не знали, що в Ташкенті торпедівці програють «Пахтакору» — грозі фаворитів передостанню свою зустріч з рахунком 0:1. Отже нам залишалось боротись і з харків’янами на повну силу. Але наші земляки знову продемонстрували винятково чіткий захист.

Тут треба сказати, що харків’яни відіграли в цьому сезоні надзвичайно корисну роль для розвитку радянського футбола. Олександр Пономарьов використав бразільську систему побудови оборони, але принципово вдосконалив її. У бразільців три захисники і один півзахисник діють на полі так, що їх взаємне розташування нагадує ромб. А Пономарьов поставив своїх чотирьох захисників по фронту, що помітно зменшило (точніше — звузило) оперативний простір на підступах до штрафного майданчика «Авангарда». В небезпечних ситуаціях до цих чотирьох захисників приєднувалися ще два-три футболісти. Авангардівці інколи йшли навіть на те, щоб тримати в нападі лише двох-трьох гравців. Більше того, вони віддавали суперникові і центр поля, що досі вважалось у нас дуже небезпечним і рискованим. Але далі вони форвардів не пропускали. Ось чим пояснюється той факт, що за весь сезон харків’яни пропустили найменше голів серед всіх інших команд — тільки 25.

Не зуміли зламати їхнього опору і ми. Після фінального свистка судді матчу над стадіоном імені М. С. Хрущова пролунав голос диктора. Він повідомив, що «Пахтакор» взяв гору над «Торпедо». Все! В чемпіонаті була поставлена остання крапка. Ми стали чемпіонами країни, незалежно від результатів останнього туру.

Я дивлюсь на стадіон і не вірю своїм очам: він палає тисячами саморобних смолоскипів. Я багато мандрував по світу, але такого бурхливого прояву радості ніде не бачив. Люди обнімаються, як рідні, цілуються, щось вигукують, і майже в кожного в руках газета, охоплена полум’ям. В небо злітають ракети — білі, жовті, зелені, червоні. Десь взявся і оркестр. По трибунах пробігають проміння прожекторів кінорепортерів. Над стадіоном, заповнюючи вечірнє небо, пливе і шириться нескінченне «Ура-а-а!».

Час розходитись по домівках, але глядачі не залишають трибун. Вони вимагають, щоб їхня улюблена команда знову з’явилась на полі. І хлопці виходять, ледве встигнувши помитись. Їх підхоплюють на руки, несуть повз палаючі трибуни, качають, обнімають, бажають здоров’я, нових успіхів. І ще й ще злітають у небо ракети, гримить «Ура!», штормовими перекатами вриваючись на вулиці Києва, линучи всіма магістралями нашого чудового міста.

А в цей час у роздягальні знімають останні епізоди цього дня кінорепортери, цілуються, поздоровляючи один одного, тренери Соловйов і Пономарьов, а ми, футболісти, приймаємо від своїх поклонників своєрідний приз — дев’ятикілограмовий шоколадний торт.

Але і після цієї перемоги нам не можна відпочивати. Залишається останній матч — з московським «Локомотивом». Сидячи в експресі, який везе нас у столицю, ми говоримо один одному:

— Давайте тепер, коли можна вже не думати про очка, покажемо все, на що здатна наша команда.

— Не забувайте, — нагадує Соловйов, — що в Москві ви вже гратимете як чемпіони. Отже треба довести, що це високе звання дісталося нам не випадково. Покажіть найвищий клас, хлопці!

І команда зіграла цей матч у відмінному стилі. Хлопці діяли вільно і невимушено, імпровізуючи по ходу гри. Якби залізничники відібрали в нас два очка, вони могли б ще боротись за призове місце. Але це було їм не під силу, хоч першими відкрили рахунок вони.

Ось Андрій Біба метрів з 35 забиває у відповідь такий гол, що на трибунах здіймається овація. Ось Віктор Каневський примушує Маслаченка знову двічі виймати м’ячі з сітки, забивши їх з такою силою, — що після гри воротар «Локомотива» чесно визнав:

— Мені здалося, що м’яч прорвав сітку і полетів на трибуну. Я спершу навіть не зрозумів, де саме він пройшов у ворота.

Без усякого напруження довівши рахунок до 4:1, ми перестали грати, бо матч уже втратив будь-який інтерес. На ворота замість Макарова став Клюєв і… пропустив два м’ячі. Але це вже не мало ніякого значення. Ми добилися головного — показали, що команда київського «Динамо» може продемонструвати футбол справді високого класу.

То була для нас остання гра в чемпіонаті країни, але не остання в сезоні. Ми мали ще провести три товариські матчі проти англійських команд: «Астон Вілла», «Евертон» і «Арсенал» Ми дуже втомилися за сезон і з радістю скористались маленьким відпочинком перед виїздом за кордон.

Тільки тепер ми могли спокійно проаналізувати всі свої матчі, пригадати все цікаве, підбити остаточні підсумки. «Динамо» Києва набрало 45 очок, забило 58 м’ячів, пропустило 28 — на три більше, ніж харківський «Авангард». Тринадцять турів підряд ми пройшли без поразок. Команда здобула 18 перемог, зробила 9 нічиїх і тільки тричі йшла з поля переможеною. Баланс торпедівців був набагато гірший — 19 перемог, 3 нічиї, 8 поразок. У фіналі тільки наша команда не знала гіркоти поразки і не віддала жодній іншій команді двох очок. Нарешті, граючи на своєму полі, ми втратили мінімум очок — три. Інші 12 матчів ми вдома виграли.

Але головне полягало не в цих цифрах, а в самому факті. Чверть століття розігруються в нашій країні чемпіонати з футбола. І ніколи не було випадку, щоб хоч одна периферійна команда зуміла обійти 5–6 столичних клубів і зайняти перше місце. Саме київським динамівцям судилося порушити традицію, яка робила команди Москви гегемонами радянського футбола.

Я пишу все це для того, щоб, скажімо, принизити роль столичних клубів у радянському спорті і, навпаки, вихвалятися заслугами нашого колективу. Ні, не в цьому річ. Московські команди завжди задавали і задаватимуть тон у футбольному житті країни, нарешті вони були і залишаються основою національної збірної СРСР. Але тільки той, хто в повній мірі може уявити собі складність боротьби за першість, зрозуміє, якого успіху досягли кияни. Отже, як не пишатись цим? І хіба треба, боячись здатися нескромним, принижувати таке спортивне досягнення? Нарешті, наш успіх — це ще один успіх усієї республіки, яка в сезоні 1960 року довела, що взяла курс на справді висококласний футбол, а в сезоні 1961 року, йдучи цим курсом, відвоювала всі перші місця в радянському футболі. Адже через кілька днів після нашої перемоги Україна святкувала ще одну, не менш видатну — «Шахтар», керований нашим колишнім тренером Олегом Олександровичем Ошенковим, переміг «Торпедо» і перевіз з Москви до Донецька Кубок СРСР.

Але ми, динамівці, вважаємо, що наша перемога не була б можливою без того фундаменту, який був закладений всіма попередніми гравцями провідної української команди. Роками нагромаджувався ігровий і спортивний капітал, створювалася власна футбольна школа. Покоління футболістів віддавали нашому клубові все краще, на що були здатні, стверджували, вдосконалювали, доводили поступово до справжнього блиску стиль високотехнічної, комбінаційної, атакуючої гри, жодного разу не звернули на шлях силової, некомбінаційної гри. Навпаки, все регресивне, все малокультурне вони рішуче усували з своєї гри, добиваючись тільки найефективнішого сполучення атлетизму і техніки. Так грали десятки, сотні футболістів, яким доводилось захищати спортивну честь київського «Динамо». І серед них були справді видатні майстри футбола, такі як Кузьменко, Шиловський, Щегодський, Іздковський, Трусевич, Махиня, Гончаренко, Голубєв, Лерман, Лівшиць, Голяков, Севастьянов, Коман, Товт, Лавер, Зубрицький, Гребер, Фомін, Зазроєв, Терентьєв, Коршунов, Граматикопуло, Юст, Гулевич та багато-багато інших. Це вони закладали основи нашої перемоги. А нам пощастило довести до логічного кінця все те, що стало характерною особливістю динамівського стилю.

Наша перемога грунтується на спортивних традиціях клубу, на високій свідомості і порядку, забезпечених керівництвом Соловйова, Терентьєва, Комана, на правильному підборі гравців, на дружбі і єдності колективу, які саме тепер досягли свого найвищого рівня, на палкій волі і працьовитості, на зрілій техніці кожного гравця окремо і команди в цілому, на різноманітній і гнучкій тактиці, нарешті на суворій ігровій і побутовій дисципліні. Тільки поєднання всіх перелічених компонентів могло вивести «Динамо» на перше місце в країні. Великою заслугою нашого тренера Вячеслава Дмитровича Соловйова є те, що йому вдалося досягти найкращого сплаву всього того, що довгими роками, з покоління в покоління, збиралось представниками нашого клубу докупи, розвинути і вдосконалити традиції команди, збагатити їх новими ідеями. В цій нелегкій роботі йому допомогли самі гравці — високотехнічні, зрілі, культурні в усіх відношеннях футболісти. Члени команди багато працюють над собою, вчаться. А навчання — це загальна культура, без якої неможлива і спортивна, ігрова культура. Це моє глибоке переконання.