На футбольних меридіанах

10

І ось ми в Швеції. Радянська команда прибула сюди 1 червня, за тиждень до початку змагань. Мені здається, що саме повітря Стокгольму було насичене футболом. Жовто-голубі емблеми першості можна зустріти скрізь. Вони — на стінах будинків, у вітринах, на коробках сірників, на галстуках. Газети виходять з фотознімками футболістів такого розміру, Що самим фото можна накрити шахівницю. Нас знімають кіно- і фоторепортери, газетярі знаходять нас навіть у їдальнях, щоб спитати про якусь дрібницю. Радіо, телебачення, преса — все живе одним: футболом. Велетенські м’ячі звисають з електропроводів, з дахів. Швеція на час першості стала футбольною столицею світу.

Поселили нас у Хіндосі, невеликому місті за сорок кілометрів од Гетеборга, на затишній туристській базі. Почували ми себе тут чудово: тиша, зелень, чисте повітря, хороші умови для тренувань. Мали ми там і футбольне поле, а недалеко від нього — озеро, на березі якого потім часто відпочивали, переживаючи радощі і невдачі.

Тут жили і футболісти Бразілії. Разом з нами, командою Англії і збірною Австрії вони входили в одну підгрупу, де мав бути розіграний перший етап змагання — 1/8 фіналу. Вони, так само як і ми, стежили за пресою і знали її категоричну заяву: майбутній переможець першості світу вийде саме з нашої підгрупи. Тому бразільці, зрозуміло, побоювались нас, як і ми їх.

Але це не завадило нам подружитись. Разом ми ловили рибу в озері, згадували попередні зустрічі в Києві, Москві і Ріо-де-Жанейро. Бразільці виявились веселими хлопцями і чудовими музикантами. Майже щодня вони влаштовували самодіяльні концерти, і можу запевнити, що цим концертам могли б позаздрити навіть деякі професіональні артисти естради. Цікаво, що майже кожен бразільський футболіст вміє грати на кількох інструментах. Крім того, всі вони добре танцюють Отже, ми не нудьгували в їх компанії, з насолодою знайомлячись з народними піснями і танцями Бразілії.

Свій перший матч ми провели з командою Англії. Знову побачили тих, з ким зовсім недавно грали в Москві. Але на цей раз на полі змінилась розстановка сил. Якщо вдома ми по суті програвали англійцям, то тут з перших же хвилин захопили ініціативу і довго повністю володіли нею. Відчувалось, що всі ланки нашої команди впевнені в своїх силах і грають злагоджено. Але в ході матчу, коли ми вели вже рахунок (2:1) і всі бачили, що англійці навряд чи відіграються, вони почали діяти з зайвою різкістю і це призвело до неприємності.

Ось проривається по лівому краю Фінней. Він прагне за всяку ціну забити гол. Йому в ноги кидається наш воротар Лев Яшин. Фінней, мені здається, міг перестрибнути через воротаря, тим більше, що Яшин уже перехоплював м’яч. Але лівий крайній англійців у запалі боротьби все ж налетів на нього і вдарив Яшина по голові.

Яшин на кілька хвилин знепритомнів. Ми підбігли до нього, почали робити штучне дихання.

Нарешті він розплющив очі і тихо шепоче:

— Досить, мені краще.

Одразу на душі полегшало. Всі ми граємо набагато спокійніше, коли знаємо, що ворота захищає наш Лев. Так, на цей раз обійшлося. Капітан Райт вибачився перед нами.

Потім сталося таке, що викликало загальне обурення. Наш захисник порушив правила за межами штрафного майданчика. Але угорський суддя Жолт призначив пенальті. Це було несправедливе рішення, та ми не мали права сперечатись. Рахунок став 2:2. Так ми втратили дуже дороге очко і були змушені задовольнитись нічиєю. Ніколи я не думав, що на таких відповідальних змаганнях знайдеться арбітр, якому совість дозволить так безжалісно і грубо покарати команду.

Нашими наступними суперниками були австрійці. Вони явно відмовились від «віденського мережива», висунули вперед двох високих, фізично сильних інсайдів, які разом з центральним нападаючим Буцеком прагнули весь час тиснути на наші оборонні лінії. Ми знали, що австрійці вміють сильно і точно бити по воротах з різних дистанцій і тому застосували щільну персональну опіку по всьому полю. Це дало позитивні наслідки: нападаючі і півзахисники команди Австрії втратили можливість вільно бити по воротах.

Але вони не втрачали надії на злам в грі, явно не збирались передчасно складати зброю. З кожною хвилиною зустріч ставала напруженішою, бо австрійці, всупереч нашим розрахункам, витримали запропонований нами високий темп.

Аж ось Анатолій Ільїн точно вийшов на коротку діагональну передачу і без обробки м’яча пробив по воротах. Гол! Ми кинулися поздоровляти нашого найкращого бомбардира і ще впевненіше повели наступ. У цьому матчі я перестав відчувати скутість, яка дратувала мене досить довго в матчі з англійцями, частіше підключався до лінії нападу, як це робив не раз у київському «Динамо». Але, на жаль, забити гола не зумів.

Ми гадали, що доля матчу вже вирішена, коли на нашу голову знову звалилося пенальті. На жаль, цілком справедливе. Хорошого настрою — як не бувало. Адже пенальті — це вірний гол. Якщо рахунок буде зрівняно, австрійці почнуть грати з піднесенням. І тоді вже важко сказати, як далі піде боротьба.

Пригнічені невдачею, ми залишаємо межі штрафного майданчика, на якому готується до удару Буцек. Обличчя хлопців бліді від хвилювання. Наш капітан Микита Симонян (Нетто не грав ні в першій, ні в цій грі) мало не кусає губи. Всі ми не зводимо очей з Яшина, який завмер у воротах, ледь висунувши вперед зігнуті руки. Буцек дивиться на м’яч майже цілу хвилину. Кілька разів він з силою видихає повітря, щоб заспокоїтись. Буцек досвідчений футболіст, його удар, як відомо, відзначається винятковою силою. Розв’язка неминуча…

Нарешті він відходить на кілька кроків назад, уважно дивиться на нашого воротаря і починає розбіг… Я відвертаюсь. Чую удар!

В першу мить я не зрозумів, що сталося, бо одразу мене просто оглушило ревіння трибун. Потім дивлюсь і не можу повірити своїм очам. Яшин лежить в кутку воріт і притискує до грудей м’яч, а Буцек стоїть на тому ж місці, звідки ударив по м’ячу, і, схопившись руками за голову, хитається з боку на бік.

Ні, треба бути Яшиним, щоб взяти такий м’яч! Тепер усі переконались, що наш воротар — найкращий на чемпіонаті.

Окрилені цією удачею, ми кидаємось уперед. Я без зупинки передаю м’яч Симоняну, той з ходу переадресовує його Валентину Іванову. Удар — гол! Рахунок 2:0.

Після цього австрійці по суті припиняють наступальні дії. Вони розуміють, що матч програли. Отже, в нас уже три очка.

На своїй базі ми зустрічаємось з бразільцями. Вони наші наступні суперники, але це не заважає їм щиро поздоровити нас з щойно здобутою перемогою. Адже — сусіди, давні знайомі. Тепер ми маємо зустрітись з ними. Але про це, звичайно, ні слова.

Ще один день живемо так, ніби не нашого матчу з нетерпінням чекають всі любителі футбола і тут, у Швеції, і далеко за її межами. Як завжди, воротар Жільмар довго бавиться своєю улюбленою грою — неквапно накидає кільця на цвяхи, вбиті в дошку. Вава майстерно перебирає струни гітари і замріяно наспівує мелодійну пісеньку. Раптом він питає мене:

— Чого ти так дивишся, не впізнаєш?

— Ніяк не можу звикнути до твоїх вусиків, раніше їх не було, — пояснюю я.

Вава сміється і хитро підморгує:

— Це я хочу бути соліднішим.

Поруч з ним сидить Гаррінча. Його обличчя засмучене. Він більше за інших тужить за домом, хоч і його товариші вражають своєю явною тугою за батьківщиною. Вони це ніяк не можуть приховати. Щоб ота туга була меншою, щоб вони і в далекій північній Швеції почували себе як вдома, їм привезли на дачу чимало записів бразільської музики, національних кінофільмів. У них навіть є лікар-психолог, який щодня слідкує за настроєм команди. Ностальгія бразільців, по-дитячому експансивних і безпосередніх, справжня хвороба. І саме так борються з нею.

Але мені здається, що Гаррінча потрібна особлива підтримка, і я кажу йому:

— Не варто так горювати, друже. Потерпи ще трохи, і невдовзі вирушиш назад, повернешся в Ріо.

На мій подив, він відповідає не те, що я чекав почути:

— Це я і сам знаю. Мене дратує інше. Навіщо я приїхав сюди? Мені не дають грати, а я в хорошій формі. В дуже хорошій. Якщо мене і проти вас не поставлять, кину все до біса і втечу додому. Слово честі!

Я слухаю переклад і думаю, що, мабуть, Гаррінча ставиться до нас справді як до друзів, якщо говорить так відверто. Він знає, що я такий же спортсмен, як і він сам, і правильно зрозумію його щирість, забувши, що в Швеції ми запеклі суперники. Мені подобається така відвертість і тому я відповідаю на неї в унісон:

— Я знаю, що ти справді добре граєш. Тому я вітаю рішення твого тренера. Посидь ще один матч.

Ми дивимось один на одного і сміємось. Звичайно, це жарт, і Гаррінча знову зітхає.

Його таки поставили проти нас. Вийшов на поле і наймолодший член команди — шістнадцятирічний Пеле, той самий Пеле, якому судилося стати однією з найяскравіших зірок чемпіонату. Тут, у Швеції, його слава бомбардира злетить так високо, що коли він повернеться на батьківщину вже як чемпіон світу, вдова одного мільйонера запропонує йому свою руку і весь свій капітал, хоч буде вдвічі старшою за нього.

Матч бразільцям ми програли.

Поразки бувають різні. Трапляються і випадкові, як та, наприклад, що її зазнало московське «Динамо» в Чілі. Але бразільцям ми програли закономірно. Вони були сильнішими за нас, і це, хоч і прикрий, але факт. Вава забив нам два голи з таких положень, які можна назвати класичними. Не важко уявити собі силу команди, яка зуміла створити подібні положення в зустрічі з іншою командою, що вважається далеко не новачком у футболі. Нам здавалося, що Віктор Царьов виключив з гри Пеле, я був упевнений, що цілком знешкодив Зіно, ми бачили, що наш напад не боїться «бетону» бразільців. А голи влітали в наші ворота.

В перерві між таймами Ігор Нетто, який в той день вийшов на поле, сказав:

— Так, товариші, матч, очевидно, програний. Але мене вражає те, що ми ніяк не можемо перехопити ініціативу. Такого ще не бувало. Ніде правди діти: нам треба ще багато чого вчитись.

Він мав рацію. Хоч у кожного з нас був уже чималий спортивний стаж, але ми зрозуміли, що відстаємо в питанні тактики. Ми не творили на полі, а діяли лише за кількома схемами.

Та мені здається, що були ще дві вирішальні причини, які привели нас до поразки в цьому принциповому матчі. Перша: вже на третій хвилині зустрічі Діді хитрим фінтом обманув Нетто, кинув м’яч у розріз між нашими захисниками, і Вава блискуче використав цей старий, але класичний прийом. Ми розгубились. Адже нас у цій зустрічі могла задовольнити тільки перемога. Руки в хлопців опустилися. Друга причина полягала в тому, що ми пішли на хитрість, застосувавши той самий варіант, яким користувались бразільці: ми хотіли побити їх їхньою ж зброєю і замість своєї звичайної побудови 1–3–2–5 використали бразільську — 1–4–2–4. Але до того ми ніколи не грали чотирма захисниками і чотирма нападаючими. Навпаки, ми прагнули кидати в бій якомога більше нападаючих. Ці функції завжди і виконували ми з Нетто. На цей раз ми прагнули зміцнити оборону, і травмований Нетто став четвертим захисником. Цим самим ми відмовились (звичайно, добровільно, бо рішення приймали разом і тренери, і гравці) від своєї перевіреної в боях зброї і скористались з тієї, яку ще жодного разу не брали «в похід». Бразільці ж, природно, почували себе в рідній стихії.

Правильним було наше рішення чи ні — не знаю. Можливо, воно було непоганим стратегічним ходом, але ми в умовах раптового експерименту просто не зуміли виконати задумане. Можливо, ми поспішили з цим експериментом, і він виправдає себе в майбутньому, після тривалого опрацювання. Так чи інакше, ми зазнали першої поразки, в яку до самого матчу не вірили. В цій суперечці — слово за майбутнім. Почекаємо його. Тим більше, що вже наближається сьомий чемпіонат світу.

У день нашого матчу з Бразілією у Буросі відбулася ще одна гра, яка мала принципове значення для розподілу місць в нашій підгрупі. Зустрічались Англія і Австрія. Якщо англійці переможуть, то вони, а не ми, здобудуть право на дальшу боротьбу в чвертьфіналі, бо матимуть 4 очка, а в нас тільки 3. І ось у розпалі нашої боротьби з бразільцями на світлому табло з’явилось повідомлення про цей матч — 3:0, веде Австрія. Треба було бачити, як зраділи цьому бразільці. Вони тут же підбігли до нас і почали поздоровляти:

— Ми щиро раді за вас, за ваш вихід у чвертьфінал.

Це було надзвичайно зворушливо. Та коли стало відомо, що на табло помилка, що в Буросі рахунок 2:2 і, отже, ми маємо провести із збірною Англії ще одну гру, бразільці засмутились.

— Нічого, — втішали вони нас після матчу, — все одно ми віримо у вас. Будемо і далі боротись разом.

Але цьому не судилося бути. Хоч ми і перемогли англійців у повторному матчі, але потім нас чекало жорстоке розчарування. Ми програли збірній Швеції — і це був кінець усьому. Тій самій Швеції, різні команди якої ми перемагали систематично, раз у раз, на своїх та її полях. І справа не в тому, що збірна Швеції була посилена кількома обстріляними і загартованими в футбольних битвах професіоналами. Адже за десять днів ми провели п’ять вкрай важких матчів, а виставити проти шведів запасних гравців наші тренери не наважились. Вони вважали, що ми вже обстрілялись у битвах чемпіонату, а запасні цієї короткої, але важливої школи не пройшли. Щодо нас, гравців основного складу, то нам здавалось, що ми фізично «витягнемо» і цю гру. Можливо, це була наша друга стратегічна помилка. В усякому разі після цієї гри шведи самі говорили, що більше за все боялися побачити в команді росіян свіжих гравців, які зуміють їх «перебігати», і коли цього не сталося, вони ще до матчу зрозуміли, що хмара пройде над їх головою, не проливши ні краплини. Треба одверто сказати, що ми, гравці збірної, самі багато в чому були винні. В запалі боротьби, в тому нервовому стані, в якому ми перебували в ті дні, в палкому бажанні відстояти своє високе місце в міжнародному футболі, ми щиро вірили, що витримаємо напруження матчу з шведами, і запевняли в цьому тренерів. Але не витримали. Переоцінили свої сили, хоч зробили все можливе і боролись як могли за перемогу до кінця. Отже, по суті ми самі винесли собі вирок, забувши, що спорт не терпить переоцінки власних сил і недооцінки сил суперника. Цю науку кожен з нас, напевне, запам’ятає на все життя. Можливо, так і не сталося б, якби наш запас був на рівні. Але Фалін і Апухтін, яких випустили на другий матч з англійцями, зіграли блідо, і це примусило нас взяти на себе тягар, який був уже не під силу.

Тим часом команди вибували з дальшої боротьби одна за одною. Зрештою їх залишилося чотири. Потім бразільці розбили французів, а шведи — західнонімецьку збірну. У фінальному матчі шведи кілька хвилин були навіть чемпіонами світу. Адже вони першими відкрили рахунок. Та це було все, що вони могли зробити. Південноамериканці виграли у них і стали володарями титулу чемпіона світу. Тільки-но пролунав фінальний свисток, як вони кинулися один одному на шию і почали плакати, як діти. То були і сльози великої радості від цілком заслуженої перемоги, і сльози людей, які знесиліли в титанічній футбольній битві, і сльози щастя фаворитів, яких чекають на батьківщині щедрі винагороди. А це становить головну мету професіоналів, які приходять у футбол, щоб забезпечити собі пристойне життя.

А ми заздрили тільки одному — бразільці повернуться додому як щасливі посланці своєї батьківщини, довір’я якої вони цілком виправдали. Тільки той, хто повертається з порожніми руками, може зрозуміти наш настрій, коли ми вирушили додому. Сумно було на душі, соромно і боляче. Тоді ми ще не знали, що футбольна битва в Парижі… Та про неї далі. А поки що хочеться дещо розповісти про найкращих гравців чемпіонату.