Наркономіка. Як працює економіка картелів

Розділ 9. Диверсифікація на нових ринках

Від контрабанди наркотиків до контрабанди людей

З мексиканського боку кордону не здається аж таким важким швидко перебратися від злиденності до заможної, блискучої Каліфорнії. Перейдіть через нужденні околиці Тіхуани, що всіяли пагорби до самої межі, і наштовхнетеся на стару іржаву огорожу з гофрованого заліза з колючим дротом нагорі, який де-не-де поздирали. Металевий бар’єр у деяких місцях має лише два з половиною метри заввишки, і навіть дитина може стати на перевернутий ящик і перелізти через огорожу. Передавати щось через паркан ще простіше: багато мешканців району Лібертад – занедбаних околиць, що тягнуться до кордону з заможним світом, – призвичаїлися перекидати своє сміття через паркан, до США.

Тому, хто стане на небрукованій вулиці району Лібертад, може здатися, що потрапити до США – просте діло. Проте з каліфорнійського боку ви зрозумієте, що сьогодні зробити це набагато складніше, ніж раніше. За кількадесят метрів від старого іржавого паркану височіє інший, новіший. Він заввишки понад чотири метри й має нагорі колючий дріт; огорожу освітлюють потужні прожектори й цілодобово моніторять із вартівень. Агенти Ла Міґри, як мексиканці називають імміграційну службу США, патрулюють територію на квадроциклах, у темряві користуючись приладами нічного бачення. Паркан в обидва боки стоїть до обрію, повторюючи рельєф порослих чагарями горбів. Уздовж нього літають дрони з камерами.

У 1990-х роках влада США значно збільшила витрати на безпеку, що дало змогу блокувати нелегальний перетин кордону, і мігрантам без документів стало набагато складніше прослизати до США. Проте молоді мексиканці, що снять Америкою, намагаються щодня подолати огорожу, і в них з’явився новий потужний спільник. Протягом останніх років дедалі більше мігрантів рушає в тяжку й небезпечну подорож за допомогою гідів і нелегальних рішайл, яких надають і настановляють мексиканські наркокартелі, що диверсифікують свою діяльність і займаються контрабандою людей. Мексиканські та американські офіційні особи знаходять сліди діяльності картелів у дедалі різноманітніших спробах перехитрувати Ла Міґру, а також у більш зловісних справах, як-от перемитництво мігрантів для експлуатації.

– Ми знаємо, що транснаціональні кримінальні мережі займаються далеко не тільки наркотиками – для зиску вони зроблять будь-що. Якщо можна збити гріш на зброї, вони займуться перемитництвом зброї. Якщо вигідно переправляти людей, вони й це зроблять, – сказала на конгресових слуханнях 2014 року Лоретта Санчес, член Конгресу від штату Каліфорнія.

Диверсифікація картелів передбачає не лише перемитництво людей. Крім традиційних кримінальних напрямів: здирництва, проституції, викрадення автомобілів тощо, – гангстери беруться й до незвичних для себе справ. Якщо вам смакує ґуакамоле, то колись трапиться авокадо, вирощене або «оподатковане» картелем «Тамплієри», який, кажуть, контролює більшу частину агробізнесу в Мічоакані. Якщо ви попиваєте мохіто, то в цьому напої використовується сік лайма, що його вирощує якийсь картель, – бо цю культуру в регіонах Мексики контролює організована злочинність. У Сальвадорі був колись осідок страшного «Картелю де лос Кесос» – «Сирного картелю», що імпортував дешевий сир із Гондурасу. (Якщо ви куштували сальвадорський сир, то розумієте, навіщо це було потрібно.) У деяких галузях картелі роблять великий бізнес: мексиканські посадовці казали, що картель «Тамплієри» заробляє більше на оподаткуванні залізорудної промисловості, ніж на наркотиках. Pemex, державна нафтова монополія, щороку втрачає понад 3 млн барелів продукту, тому що бандити роблять врізки в трубопроводи, ненароком, бува, висаджуючи себе в повітря.

Аналітики вважають, що з огляду на широкий діапазон галузей, у яких нині присутні картелі, нема рації називати їх лише наркокартелями. Деякі інституції, зокрема й ФБР, тепер називають їх «транснаціональними злочинними організаціями», ТЗО, англійською TCOs. (Cхоже, що онлайн цей термін ще не прижився: Google на ваш запит «Mexican TCOs» перепитує: «Did you mean: Mexican TACOs?») Хоч як їх називай, зрозуміло: наркокартелі промацують інші галузі.

• • •

Розгалуження картелів копіює поведінку законних компаній. Фірми дбають про своє зростання, передусім ті, які мають більше готівки для інвестування (а це завжди проблема для криміналітету, бо в нього непрості стосунки з банками), активно виходять на нові ринки в надії на те, що їхній досвід допоможе їм швидше вирватися наперед. Диверсифікація мексиканських картелів розпочинається через кілька десятиріч після останньої хвилі диверсифікації американських корпорацій. У 1950 році менш ніж третина компаній, за оцінкою Fortune, працювали більш ніж в одній галузі. У 1974 році їх стало вже дві третини. Манія диверсифікації сягнула піку в 1977 році, коли Coca-Cola спробувала була вийти на ринок вина, поглинувши Taylor Wines. Мабуть, ідея «коки-шато» не сподобалась, і задум зазнав невдачі. Відтак тренд став протилежним, і компанії зосередились на тих кількох справах, які вони роблять дійсно добре. Ця історія з диверсифікацією вельми повчальна, бо ідеї, які лягали в її основу, допомагають пояснити, що живить нинішній тренд у злочинному світі.

Візьміть-но вино від Coca-Cola (до нього має добре пасувати сальвадорський сир). Нехай це невдача, але це й гарний приклад «концентричної диверсифікації», як її називають гуру менеджменту: компанія використовує свій досвід в одній галузі, щоб запустити у виробництво продукцію, розраховану на іншу групу споживачів. Coca-Cola нічогісінько не знала про вино. Але вона здібна до маркетингу, брендингу і має одну з найпродуманіших мереж дистрибуції у світі. Компанія розраховувала на те, що зможе застосувати свої ноу-хау з маркетингу та потужну збутову машину у виноробстві. Такі самі сподівання і в наркокартелів, які розпочинають перемитництво людей. У них немає досвіду роботи з мігрантами, а їхні клієнти – мексиканські бідняки, які бажають дістатися до США, – це новий ринок, що значно відрізняється від звичних заможних американців, які купують основний товар картелю. Проте досвід таємного перемитництва речей через кордон, підкупу й залякування посадовців цілком можна використати в багатьох інших галузях. Якщо є контрабанда наркотиків, то чому не може бути контрабанди людей?

Віктор Кларк Альфаро з Тіхуани може чимало розповісти як про легальний, так і про нелегальний перетин кордонів; він читає курс антропології в Університеті Сан-Дієго. Як багато хто у прикордонні, він живе відразу в двох країнах, двічі на тиждень вирушаючи на лекції до США. Я поїхав на зустріч із ним у його помешканні в Тіхуані, що є також офісом Міждержавного центру захисту прав людини, невеликої громадської організації, яку він очолює. Я сходжу зовнішніми сходами багатоквартирного будинку, зупиняюся перед масивними вхідними дверима й чекаю, доки Кларк по черзі відчіпляє ланцюжки на дверях і перепрошує за затримку. П’ять місяців тому влада штату відкликала охоронців, яких надавала йому на час чергового небезпечного розслідування. Йому вдалося виявити низку посадовців штату, які продавали картелю фальшиві поліцейські посвідчення. Зрозуміло, що він міг накликати на себе біду.

У кабінеті, де вздовж стін порозкладувані книжки й документи, Кларк, наукові інтереси якого пов’язані з тіхуанським криміналітетом, розповідає мені про стан ринку перемитництва людей. Він регулярно розмовляє з місцевими «койотами», як тут називають перемитників людей, що деякі з них навіть брали участь у його лекціях у Сан-Дієго по скайпу, розповідаючи американським студентам про перемитництво. Загалом, каже він, є два види послуг. Головна опція – разом із гідом спробувати пішки подолати смугу, сподіваючись не наразитись на американських прикордонників. Для багатіїв і тих, хто не подужає долати річки, пустелі й гори, передбачена VIP-послуга: перетнути кордон «у порядку живої черги», тобто спробувати пройти паспортний контроль із фальшивими документами. «Койоти» доларів за сто купують використані візи й підмальовують зовнішність клієнта так, щоб він скидався на персонажа на світлині. Гід непомітно скеровує мігранта в чергу, яка рухається найшвидше, бо там черговий лише мигцем дивиться на документи. Ураховуються всі деталі: такому шукайбіді «койоти» не забувають навіть укинути до торби сувеніри, щоб виглядало правдивіше.

Проте, каже Кларк, останнім часом індустрія перевернулся:

– Теракти 11 вересня змусили США подивитися на кордон з погляду національної безпеки. Він тепер напрочуд добре патрулюється і є практично закритим.

Такі заходи ускладнили «койотам» надання послуг. У результаті стрибнули ціни: якщо раніше перетин із Тіхуани пішки коштував 2 000 доларів, то тепер – 5 000. Перетин у черзі був 5 000 доларів, нині – 13 000. У місцевих «койотів» «криза», каже він.

Наступного дня я й сам перетнув кордон на КПП в Сан-Ісідро. Хоча з моїм британським паспортом усе гаразд, під впливом розмови з Кларком я чомусь нервував, проходячи до США. Цікаво, а в скількох людей у черзі фальшиві документи або поквапом придбані сувеніри в торбі, щоб бути подібними до туристів? Пройшовши митницю, я зустрічаюся з Майком Хіменесом, старшим спецагентом прикордонної служби Сан-Дієго. Аби я краще уявляв собі, що чекає на нелегальних мігрантів, він провів мене вздовж тіхуанського кордону з боку США. Це справді наганяє холоду. Сейсмосенсори нотують кроки (хоча буває, що це олені), георадари виявляють тунелі, дистанційно керовані роботи обшукують каналізацію, бо іноді мігранти використовують і її. Через посилення охорони наземних кордонів більше людей рушає морем, що коштує від 5 до 9 тисяч доларів. У туман хиткий швидкохідний катер перевозить за рейс по 25 пасажирів до Санта-Барбари, що за дві сотні миль на північ від мексиканського кордону.

Водночас значно збільшилося покарання перемитників. У минулому американців не карали, якщо їх затримували з нелегальними мігрантами на борту. Тепер їх притягають до кримінальної відповідальності. Спільна з ФБР база біометричних даних надає прикордонникам інформацію про попередні судимості. І людей тепер заарештовують навіть за перевезення невеликої групи мігрантів; якщо в групі менш ніж семеро, гідів раніше відпускали. Хіменес каже:

– Коли покарання такі значні, важко знайти людей [для перемитництва мігрантів].

Звичайно, кордон і тепер можливо перетнути, але через додатковий рівень безпеки перемитники правлять більші суми. Очевидно, що гід, який ризикує бути заарештованим, зажадає куди більшу плату за послуги. Щоб гідів не затримували, деякі організації збільшили свій автопарк, і тепер автівка з мігрантами їде за автівкою гіда: якщо мігрантів зупиняють, гід залишається на волі. В огорожі на кордоні деякі гіди за допомогою портативних пилок на акумуляторах пропиляли проходи в грубих дротяних сітках. За словами Хіменеса, багато «койотів» покупляли собі дорогі прилади нічного бачення. Дехто використовує дрони. Бувало, перевантажені наркотиками безпілотники розбивалися біля кордону; нині ця ж технологія допомагає моніторити позиції й дозволяє мігрантам перетинати кордон непомітно.

Сучасні технології не тільки підвищили витрати контрабандистів, але й дали їхнім клієнтам можливість торгуватись і за допомогою зворотного зв’язку в соціальних мережах визначати надійність «койота». Свого часу «Шовковий шлях» створив конкуренцію в наркобізнесі, а тепер соцмережі дозволили потенційним мігрантам обмінюватись інформацією про ціни та якість послуг з перетину кордону. Один користувач на іспаномовній сторінці сайту Yahoo! запитує: «Чи знає хтось “койота”, котрий допоможе мені перетнути кордон до США?» Йому відповів «Хуан Карлос», який запропонував допомогу й повідомив, що в нього є GPS, досвід перебування в пустелі і він «знає англійську на 90 %». Такі зміни означають, що мігранти можуть тепер укладати кращі для себе угоди, ніж тоді, коли для цього поночі доводилось вештатися біля одного з міжнародних переходів.

А як суворіші заходи безпеки позначилися на бізнесі? На це питання спробувала дати відповідь група статистиків з Міністерства внутрішньої безпеки США¹⁰⁰. На основі опитування впійманих мігрантів автори нагромадили тисячі одиниць інформації про ціни, які правили «койоти». Як з’ясувалося, літні люди, діти, жінки (особливо вагітні) мають платити більше, бо з ними на перетин кордону витрачається більше часу. Люди з Центральної Мексики, звідки традиційно спостерігається найбільший потік мігрантів до США, платять трохи менше, бо вони краще знають ринок і можуть виторгувати кращу ціну. Вчені дізналися, що перемитники надають знижки на групу, але якщо гурт завеликий, ціна починає зростати, бо провести потай цілу юрбу вкрай важко. Попит на послуги «койотів» зростає в переддень збирання врожаю або під час будівельного буму, бо обидві галузі господарства потребують дешевої робочої сили з Мексики.

Дослідники побудували графік залежності цін від часу на основі даних прикордонної служби та опитування, здійсненого іншими агенціями США та Мексики. Усі криві показують постійне і різке зростання ціни перетину кордону від 700—1400 доларів 1993 року до 1500—2400 доларів 2007 року (у цінах того року). Отже, в реальному вираженні середня ціна майже подвоїлася. Водночас дослідники відобразили кількість людино-годин, витрачених на охорону кордону. Обидві криві досконало корелюють (див. рис. 9.1). Схоже, що доповідь підтверджує свідчення з перемитницьких джерел Віктора Кларка: посилення охорони кордону з боку США значно збільшило вартість нелегального перетину кордону.

Прочитавши все це й побачивши на власні очі страшні прикордонні перешкоди, я замислився над тим, що приваблює картелі до цього тяжкого ринку. Через збільшення часу спостережень за чергою перетин кордону набагато ускладнився. У Прикордонній службі США нині 21 тисяча військовослужбовців, що приблизно дорівнює чисельності армії Канади. Місцеві «койоти» поволі втрачають роботу, а ті, хто залишається, правлять набагато вищі ціни, що обвалює попит. Скільки ж справді можна заробити перемитництвом людей?

У Сан-Дієго я прямую на зустріч із Девідом Скоттом Фітцджеральдом, співголовою Центру порівняльних досліджень імміграції при Університеті Каліфорнії – Сан-Дієго. З 2005 року його факультет проводить досить цікаве щорічне опитування жителів центральномексиканського штату Халіско, що з нього походить найбільше мігрантів до США. Виявляється, що перемитництво людей досі успішне і стає більш винахідливим. Деякі картелі пропонують послуги «від дверей до дверей»: групи мігрантів комплектують у мексиканській глибинці і доправляють їх із повною обслугою до якогось міста у США. За розцінками, що їх наводить Віктор Кларк, пакет послуг із Центральної Мексики до Лос-Анджелеса коштує 2500—3000 доларів, що дешевше за скромніший пакет тіхуанських «койотів». За більший комфорт мігранти мають доплатити 1000 доларів за оренду підробних документів, що дає більше шансів у разі зупинки імміграційною службою. Задоволених клієнтів чимало: за Фітцджеральдом, 95 % мігрантів успішно перетинають кордон, хоча й не завжди з першого разу. За його даними, на кордоні завертають від третини до половини мігрантів. Тож більшість перемитників включає у вартість потрібну кількість спроб перетину кордону.

Фітцджеральд каже, що посилені заходи безпеки тільки на руку більш професійним контрабандистам:

– У результаті посилення контролю кордонів США мережі «койотів» розширилися й більш криміналізувалися.

Стосунки між койотами і картелями складні: картелі самі мігрантів не обслуговують, а винаймають для цього перемитників людей, які сплачують їм за derecho de paso – ліцензію на використання зв’язків і території картелю біля кордону. У деяких випадках картелі дозволяють використовувати свою дорогу наркоінфраструктуру для контрабанди мігрантів. У 2014 році в тіхуанському передмісті Лібертад виявлено тунель для перемитництва людей. Мексиканська поліція провела рейд у двох будинках: один слугував притулком для мігрантів (найчастіше з Центральної Америки, яким у Мексиці треба було сидіти тихо, бо дозволу на проживання вони не мали), а другий стояв за кілька ярдів від кордону й приховував вхід до тунелю, що вів до Каліфорнії.

З ускладненням перемитництва людей картелі та підтримувані ними «койоти» тепер нібито забирають ринок у перемитників-одинаків. Це не радує останніх, але якщо обсяг ринку скорочується, то такий стан зрозумілий. Зрештою, можна було би вважати, що ускладнення перетину кордону знеохочуватиме людей до цього.

І так, і ні. Посилення контролю кордону, може, когось і знеохотить. Але решта переконалася, що слід звертатися саме до послуг «койотів». Самостійно більшість потенційних мігрантів не зможуть оминути ні комплексні наземні сенсори, ні прилади нічного бачення в Сан-Дієго, а також подолати Аризонську пустелю (цю ідею Віктор Кларк лаконічно називає «самогубчою»). Тому так приваблює пропозиція допомоги професіонала. І, здається, результати опитувань це підтверджують. На початку 1970-х лише 40—50 % мігрантів зверталися до «койотів». У 1990 році – 80 %. У 1999-му – вже 90 %. Опитування 2006 року (тих, хто робив першу спробу перетину) показало, що до «койотів» зверталося 95 % мігрантів¹⁰¹. Посилення контролю перетворило дешеві послуги, якими майже ніхто не користувався, на дуже прибутковий і всім потрібний бізнес.

А може, дедалі менше людей бажають рушати з місця, а картелі просто отримують більшу частку ринку, що поступово всихає? Якщо поглянути на останні роки, то ця теорія здасться життєздатною. Невідомо, скільки людей щороку перетинає кордон нелегально, але оптимальну оцінку дає іспанський відділ Науково-дослідного центру ім. П’ю. За його даними, з 2000 року щорічний приплив іммігрантів з Мексики впав із 770 000 до 150 000 осіб, що корелює з посиленням контролю прикордоння¹⁰². А перед тим усе було інакше. У 1991—2000 роках, коли витрати людино-годин на патрулювання кордону зросли на 150 %, міграція не зменшувалася. Навпаки, щорічна міграція тоді подвоїлася. Тому важко повірити, що безпека кордону є визначальним фактором щодо його перетину мігрантами. Тобто виходить, що посилення контролю прикордоння впливає на вартість перетину, але не знеохочує людей, які бажають потрапити до Америки.

Але, мабуть, дива нема. Навіть з урахуванням вищої вартості життя в США, там зарплатня мігрантів учетверо вища, ніж удома. А за перетин кордону часто платять родичі, що вже працюють у США. Аби зрозуміти, що спонукає людей наражатися на таку небезпеку, я попрямував до одного з «будинків мігрантів» у Тіхуані: це, власне, прихисток для тих, хто рушає на північ. Інститут Мадре Ассунта, що працює в мережі католицьких місій, дозволяє жінкам-мігранткам зупинятися на два тижні, протягом яких вони отримують триразове харчування, чистий одяг, послуги лікаря та юриста. З осяяного сонцем подвір’я жінки потрапляють до кімнати, де є комп’ютер, і розмовляють зі своїми дітьми по скайпу. Директорка центру Мері Ґальван глибоко засмучена ставленням США до мігрантів.

– Ми покладали великі надії на Обаму. Сподівалися на велику реформу, що допомогла б мігрантам, – каже вона.

Але сталося todo lo contrario – усе навпаки. Під час першого президентського терміну Барака Обами (2009—2013) щороку депортували майже 400 000 осіб, що вдвічі більше, ніж на межі сторіч, і вдесятеро більше, ніж на початку 1990-х. Сьогодні більшість жінок у мігрантському притулку – щойно депортовані. Здебільшого вони ладнаються спробувати ще раз.

Усі жінки, з якими я бесідував у притулку, мають власні причини хотіти потрапити до США. Одні з них – це економічні мігрантки. Темношкіра Анхела, за тридцять, родом із південного штату Оахака; її депортували після чотирьох років роботи на заводі з переробки відходів у Сан-Бернандино в Каліфорнії. Там їй платили тодішній мінімум – 8 доларів за годину, а в Мексиці вона отримувала лише 5 доларів за день. Усі мої співбесідниці назвали свою роботу в США: у готелі, на автозаправці, швачками на фабриці купальників, няньками. Інші згадували про сім’ю. Роза, 45 років, у 21 рік утекла від насильства чоловіка з дому в Ґвадалахарі. Як і Анхела, вона оселилася в Сан-Бернандино з новим чоловіком і трьома доньками. Роза каже, що з депортацією вона втрачає «абсолютно все». Проте вона ще сподівається ошукати прикордонників за допомогою посвідчення і свідоцтва про народження подруги, на яку вона дуже схожа – тільки зачіску змінити. Ще одна жінка, Тринідад, трохи стурбована; вона подасться на північ у пошуках дев’ятирічного сина, громадянина США, якого влада відібрала в неї. Вона, як і вперше, збирається звернутися по допомогу до «койота».

– Там дикі тварини і змії. Доведеться йти дні два. Перестраждаю. Деякі гинуть. Там і холод, і спека, і нема води.

Але, каже Тринідад, їй «настільки болить» без сина, що вибору в неї немає.

Ускладнення перетину кордону змушує мігрантів, як оці жінки, платити «койотам», тоді як раніше можна було обійтись і без них. Збільшилася ціна, яку вони (або їхні родичі в США) платять перемитникам людей. Через це зросли шанси на те, що перемитники людей пов’язані з серйозною організованою злочинністю. Проте, схоже, це не знеохотило людей. Оповіді жінок про те, що можна за годину заробляти те, що в Мексиці платять за день роботи, про надію возз’єднатися з втраченою дитиною пояснюють, чому люди вірять, що додатково сплачені тисячі доларів повернуть їм можливість спробувати ще раз. Значне збільшення витрат на безпеку кордонів неминуче трансформувало бізнес перемитництва – з вибіркової, дешевої, аматорської справи до майже обов’язкового, дорогущого бізнесу під контролем картелів. Це справжній подарунок організованій злочинності.

• • •

«Концентрична диверсифікація» картелів у бік перемитництва людей здається успішнішою, ніж вилазка Coca-Cola у виноробство. Але й на цьому не край. Картелі експериментують і з іншими новими ринками за «горизонтальним» типом диверсифікації, як це називають гуру менеджменту. У світі законного бізнесу гарним прикладом такого процесу може бути компанія, що аніяк не схожа на організацію наркокартелю: Disney.

Компанія Волта Діснея починала зі створення мультфільмів. Вони здобули визнання дітей і їхніх батьків, і тоді Дісней розпочав диверсифікацію – від тематичних парків до круїзів і телепередач, які продає тим самим споживачам. Якось Волт Дісней сказав: «Моя формула така: мрій, диверсифікуйся і не схиб». Сам він неухильно цього дотримувався: сильветку Міккі Мауса можна зустріти сьогодні на іграшках, одязі, письмовому приладді, в книжках тощо. Дісней здійснив диверсифікацію не за рахунок базового виробництва (тематичний парк і круїзний лайнер мають мало спільного з мультиком), а за рахунок аудиторії. Люди, які відвідують тематичні парки і мають його брендовий одяг, – це глядачі його мультиків і фільмів. Така стратегія – запуск зовсім іншої продукції, орієнтованої на того самого клієнта, – і є горизонтальною диверсифікацією в дії.

Як це працює у випадку наркокартелів? По-перше, придивіться до їхнього ринку: споживачі наркотиків походять переважно із заможних країн. Що саме вони споживають? Оцінки прибутків мексиканських наркокартелів коливаються в широких межах, але всі фахівці погоджуються, що левова частка припадає на кокаїн і марихуану. Залежно від того, чиїм даним вірити, ці два наркотики забезпечують від 74 % (на підставі середньозваженої оцінки Корпорації науково-дослідної аналітики) до 90 % зиску (за дещо сумнівними підрахунками Національного наркоконтролю США)¹⁰³.

Зосереджуватися лише на двох лінійках продуктів небезпечно, особливо коли йдеться про химерний ринок наркотиків. У кожного покоління своя мода на наркотики: сьогодні підлітки вже не захоплюються ні LSD, ні штанами кльош. Донедавна ризиковними здавались кокаїн і канабіс. За більшістю оцінок, у США виходить із моди кокаїн, що був найкращим джерелом зиску для мексиканських картелів. Ніхто до пуття не знає чому, бо водночас у Європі попит на нього зріс, але в Америці його споживання в 2006—2010 роках знизилося майже вдвічі. Ринок канабісу виглядає жвавішим, бо за той же період його споживання зросло майже на третину. Проте на цьому полі в картелів є інша загроза: нові потужні американські конкуренти працюють у штатах, що легалізували бізнес із марихуаною; вони тепер можуть відібрати в картелів увесь ринок (див. розділ 10).

Перед лицем таких збурень картелі диверсифікувалися й узялися за інші наркотики. Один із них – кристалічний мет. Виробляти його можна будь-де, але утримувати підпільну лабораторію легше й дешевше в країні зі слабким законодавством, як-от у Мексиці, а не в США. За останні роки мексиканська влада розкрила кілька схем, порівняно з якими лабораторія Волтера Вайта із серіалу «На всі заставки» – безневинна забавка. Під час одного рейду 2012 року поліція вломилася на склад на південь від Ґвадалахари і виявила там професійну лабораторію з 15 тоннами наркотику і ще 7 тоннами прекурсорів. Раніше подібні знахідки були рідкістю. Однак останнім часом вони почастішали: якщо 2008 року мексиканська поліція розкрила 21 метлабораторію, то за рік – уже 191. На американському кордоні перехоплювалося дедалі більше мексиканського мету для ринку США. У 2001 році прикордонна служба вилучила 1,3 тонни наркотику, у 2010-му – 4,5 тонни.

Правоохоронна система США багато в чому сприяла переходу мексиканських картелів на ринок мету. Донедавна виготовлювати мет у США було відносно нескладно. Основний інгредієнт – псевдоефедрин – містився у звичайних ліках від застуди, і тому, щоб приготувати собі дозу, треба було піти до аптеки, а потім робити все за приписом онлайн. Щоправда, сам процес хоч і простий, але потенційно вибухонебезпечний, – відомі випадки, коли наркоманам відривало руки. Однак після прийняття у 2005 році Закону про боротьбу з епідемією метамфетаміну готувати наркотик удома стало набагато важче, бо обмежено продаж препаратів, що містять псевдоефедрин та схожі компоненти. Відтепер поліція заарештовувала кожного, хто купував таких ліків понад визначену рецептом кількість – незалежно від мотивів. Одним із перших узяли чоловіка, який закуповував про запас протиалергійні ліки для сина, що лаштувався їхати до церковного табору.

Закон працював, але він мав і два несподівані наслідки. По-перше, американські виробники мету наймали цілу армію друзів і родичів, а також безробітних, які не проти були на цьому піджитись. Ті в різних аптеках купували помалу ліки від застуди, а тоді перепродавали виробникові з надвишкою. Тисячі таких «смурфиків», як називали покупців-перепродувачів, стали частиною наркобізнесу. Платили їм і готівкою, і продуктом, тож багато хто з них сам підсідав на мет.

Однак працювати зі «смурфиками» виходило дорого, і незабаром багато американських виробників мету збанкрутували. Але тут спрацював другий непередбачений наслідок. Бізнес пересунувся на південь від кордону – до Мексики, де виробникам щастило більше. У минулому мексиканським картелям вдавалося підкуповувати місцеву поліцію, аби вона не помічала цілі поля марихуани, тож вони без зайвого клопоту побудували фабрики кристалічного мету – про такі масштаби в США і мови бути не могло. Як встановив Волтер Вайт, виробництво наркотику в промислових масштабах із використанням досконалішого обладнання дає більш якісний продукт. Відколи розгорнулися мексиканські лабораторії, пересічна чистота мету в США подвоїлась. Ба більше: завдяки ефективності лабораторій мексиканський мет був набагато дешевшим за аматорське казна-що, виготовлене на американській кухні. Середня ціна наркотику впала в США на дві третини після інтенсифікації мексиканського постачання. А виробники, схоже, беруть за взірець серіал «На всі заставки»: сині кристали мету, підписний продукт Волтера Вайта, коштують набагато дорожче, ніж пересічний сіруватий різновид (на відміну від Вайта, виробники імітують колір за допомогою харчових барвників).

Заохочені успіхами з метом, картелі вирішили диверсифікуватися далі й перейти на потенційно більш прибутковий наркотик – героїн. З погляду мексиканців, ринок героїну особливо для них привабливий. На відміну від кокаїну, який їм доводиться імпортувати з Латинської Америки, або мету, що виготовляється на основі далекосхідних хімікатів, героїн можна виробляти вдома. Мак вирощують у горах Сьєрра-Мадре фермери, яких називають gomeros, смольники, – через особливості збирання клейкого соку з макових коробочок. Робиться це просто: проводять збоку по опуклій коробочці бритвою і дають витекти клейкуватому молочку. На сонці воно перетворюється на смоляну речовину, яку gomeros зішкрібають. Це і є опій-сирець. Опійна смола далі вариться з вапном, щоб виділити з неї морфій, а його, своєю чергою, перетворюють на героїн за допомогою заздалегідь заготованих хімікатів – вуглекислого натрію, соляної кислоти – і вугілля. Вага готового до поставки продукту становить лише 5 % ваги вихідної сировини. Вертикальна інтеграція бізнесу – від виробництва до збуту – дозволяє картелю мати більший зиск.

– Героїн має вищу рентабельність, бо не треба нічого відстібати колумбійцям, – каже Кевін Мерілл, помічник спецагента підрозділу Управління боротьби з наркотиками в Денвері, штат Колорадо.

Спочатку мексиканські картелі не поривалися виходити на ринок героїну з двох причин. По-перше, через попит. У 1960-х і 1970-х роках американці підсіли на цей наркотик, коли рок-група Velvet Underground випустила про нього пісню, а Rolling Stones нерозважливо співали про те, як можна розслабитися «з голкою та ложкою». Однак захвату незабаром поменшало. Під час масових інформаційних кампаній підліткам розповідали про героїнову залежність і ризик передозування, а кілька відомих людей, які робили героїн привабливим, від нього ж і померли. Репутація героїну вже не надихала, а викликала страх. Станом на 1980-ті роки його вже вважали злом і розпустою міської голоти. У 1990-х і цього статусу не стало, бо прийшла мода на крек. Перспективний колись героїновий ринок занепав.

По-друге, у мексиканців завжди були проблеми з постачанням. Опіумний мак вирощувати легко, але збройні сили Мексики патрулюють гори Сьєрра-Мадре з землі і повітря та раз по раз знищують посіви gomeros. А колумбійські плантатори, які сіють на важкодоступних теренах, що майже не патрулюються, вирощують мак меншим коштом, ніж мексиканські конкуренти. Тож через нестійкий попит і труднощі з організацією постачання мексиканці не вважали за доцільне братися за героїн.

Однак незабаром сталися дві події, що все змінили. Аби зрозуміти, що перевернуло ринок героїну в США, знайомимося з Синтією Скудо. Молодява струнка темноволоса бабуся з охайною зачіскою під’їздить на спортивному «субару»; вона зі смаком вбрана в чорне, і в неї сумочка Louis Vuitton. Сім’ю Скудо, яка мешкає у фешенебельному передмісті Денвера, зачепила героїнова залежність. Може, й дивно, бо героїн має репутацію наркотика міської голоти, а не фешенебельного середнього класу передмість. Але ще дивніше, що залежність була не в сина Синтії або онука, а в неї самої. Ми зустрілися з нею в денверському Центрі лікування алко-й наркозалежності та реабілітації; у цій клініці вона поборола героїнову залежність, від якої потерпала дев’ять років. Сидячи за столиком у затишку клініки, Синтія зі здриганням згадує, як після шпиталізації за програмою детоксикації вона у перші шість днів блювала кожні п’ятнадцять хвилин. Через наркотики вона була худа як тріска, купувала штанці дитячого розміру. На час реабілітації вона важила кілограмів сорок.

Історія Синтії показує, як картелям вдалося подолати першу перешкоду – проблему іміджу героїну. У героїну заслужено страшна репутація: у нього вужча межа між ефективною дозою і передозуванням, ніж в інших модних наркотиків. У статті в науковому часописі Addiction порівнюють для різних наркотиків кількість, необхідну для збудження, і смертельну дозу¹⁰⁴. Наприклад, для алкоголю співвідношення становить приблизно 1:10. Тобто вистачить двох чарок горілки, щоб сп’яніти, а як подужаєте двадцять чарок, то можна померти. Кокаїн трохи безпечнішший – 1:15, ЛСД – 1:1000, марихуана найбезпечніша – нема даних про смерть від неї¹⁰⁵. Нема даних про передозування і при з’їданні канабісовмісних продуктів, хіба що з’явиться пролонгованіший негативний ефект. А в героїну співвідношення ефективної і смертельної доз – 1:6. Враховуючи, що чистота речовини в різних партіях продукту неоднакова, його споживання перетворюється на російську рулетку. Дилери цим не вельми переймаються, бо їхні клієнти вважають своє життя змарнованим. Але щоб продукт пішов, слід зробити його більш привабливим і пом’якшити його імідж.

На радість картелям, у них з’явилися мимовільні спільники: американські лікарі за останні роки зробили більше для покращення іміджу опіатів, ніж наркодилер міг би сподіватися. Поневіряння Скудо почалися після того, як вона травмувала стегно. Її лікар був радий допомогти, але передав куті меду. Він виписав їй на день шість пігулок оксиконтину – потужного опіоїдного знеболювального.

– Звісно, кожен лікар хоче, щоб його пацієнти були задоволені лікуванням й приходили до нього знову й знову, – каже вона. – Я підсіла. Виписані на місяць ліки я споживала за десять днів.

А лікар продовжував виписувати рецепти. Але одного разу на його місце прийшов інший лікар, який жахнувся й рішуче зменшив дози. У відчаї вона взялася подрібнювати пігулки й нюхати та курити їх для посилення ефекту. Виявлялося замало. Оксиконтин був ще на чорному ринку. Але там він ішов по 80 доларів за пігулку – надто дорого, аби Синтія купила їх у достатній кількості, щоб подолати синдром відміни. І тоді один сумнівний приятель її дочки приохотив її до наркотику, який справляв такий самий вплив, але коштував значно дешевше. Це був героїн. Якщо денна доза оксиконтину з чорного ринку коштувала 480 доларів, то тижнева норма героїну – 350 доларів, і частково Синтія могла це відшкодувати, продаючи свій маленький запас оксиконтину. Ні сіло ні впало Скудо стала героїновою наркоманкою.

Її історія здається неправдоподібною, але в такому становищі опинилися сотні тисяч американців – через потужну хвилю рецептів на опіоїдні знеболювальні в 1990-х і 2000-х роках. Лікарі виписували сильні опіоїдні препарати в неймовірних кількостях: у деяких південних штатах щороку виписується рецептів більше, ніж там живе людей. Наркотики допомагають деяким пацієнтам упоратися з нестерпним болем. Але надмірне виписування рецептів свідчить про існування вже залежності: щороку близько 11 млн американців приймають їх незаконно, що більше за чисельність споживачів таких препаратів, як кокаїн, екстазі, метамфетамін та ЛСД, разом узятих.

За рецептами добрих лікарів видають ліки в гарних упаковках з оптимістичним логотипом відомої фармацевтичної компанії, що надає респектабельного вигляду важким наркотикам. Арт Шут, директор «Дому Арапахо», ще одного денверського реабілітаційного центру, розповів мені, що йому все частіше трапляються наркозалежні серед молодих людей студентського віку із забезпечених сімей, які перейшли на героїн після оксиконтину та схожих ліків.

– Це в основному середній і вищий середній клас, що мають в анамнезі приймання рецептурних ліків. Ці препарати чисті, вони лікують, а отже, вони корисні. Отака проста логіка, – каже він.

Дві третини героїнозалежних у США починають саме з виписаних їм знеболювальних.

Нещодавно їм прикрутили хвоста. Виробник оксиконтину Purdue почав випускати не пігулки, а жуйку, яку не так просто перемолоти, щоб нюхати або штрикати. Лікарі тепер зобов’язані перевіряти медичну карту пацієнта, чи йому не виписували знеболювальне деінде; за недотримання цього правила клініку закривають. Але в найближчій перспективі мільйони залежних від знеболювальних опиняються у такому ж становищі, як і Синтія Скудо, – без доступу до вкрай потрібних їм ліків або їхніх замінників.

Для картелів це ідеальна можливість випробувати новий ринок. Почати з того, що героїновий бренд очистили завдяки рецептурним лікам. Ба більше, категорія споживачів заступних препаратів віддавна не була цільовою аудиторією картелів через їхню важкодоступність: це старші й більш забезпечені жінки. А нині картелі взялися залучати їх до лав своїх клієнтів. Теодор Сісеро з Університету Вашингтона в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в оригінальному дослідженні порівняв сучасних споживачів героїну зі споживачами з минулих поколінь і виснував, що демографічні характеристики залежних від цього препарату радикально відрізняються від тих, хто споживав його в попередньому поколінні¹⁰⁶. У 1960-х роках понад 80 % героїнозалежних були чоловіками, а зараз гендерний баланс – 50 на 50, навіть жінок трішки більше. Змінилися й національність та раса наркозалежних. У 1970-х роках менш ніж половина героїнозалежних були білими. Сьогодні – 90 %. Збільшився середній вік споживачів. Хоч як це прикро, в 1960-х роках уперше пробували наркотик у 16 років. А тепер новачки його куштують, як правило, в 24 роки, а це вже «старі» за мірками наркобізнесу, що орієнтується переважно на підлітків.

Радикально змінився й попит на героїн. А що ж сталося з пропозицією? Відповідь слід шукати на південь від кордону – у рішенні, ухваленому 2006 року новим президентом Мексики Феліпе Кальдероном. Він тоді виграв вибори з мінімальною перевагою – лише 1 % голосів. Опозиційні партії не мали рації зчиняти галас з приводу махінацій; протести під час інавгурації були настільки активними, що президентові довелося ретируватися з конгресових приміщень через задні двері. Це принизливий початок президентства, і Кальдерону був потрібен сильний політичний хід: він зробив сміливу заяву, пообіцявши раз і назавжди покінчити з кровожерними наркокартелями в країні. У наступні роки, коли розшаліло насильство в мексиканських портах і прикордонних містах, Кальдерон мобілізував збройні сили, й тисячі солдатів почали патрулювати вулиці, де картелі тероризували громадян. Військові були на кожному кроці в таких містах, як Хуарес, але результати виявилися неоднозначними (див. розділ 2). Через таку стратегію збройні сили не виконували своїх безпосередніх обов’язків і не патрулювали більше Сьєрра-Мадре. Раптом опіумні плантації стали бездоглядними. Часу gomeros не марнували.

– Тут усе працює так, як у звичайному бізнесі. Є попит – буде й пропозиція з доставкою, – говорить Кевін Мерілл з Управління боротьби з наркотиками.

З 2006 року врожай маку збільшився, лани досягли 20 000 га (за даними ООН, на початку 2000-х вони становили лише 2 000 га). Нині Мексика посідає третє місце в світі за вирощуванням опійного маку, поступаючись лише Афганістану та М’янмі. Більша частина врожаю відправляється на північ. Кількість героїну, конфіскованого на кордоні США і Мексики, зросла у 8 разів – від 250 кг 2005 року до 2000 кг 2013-го. За даними Управління боротьби з наркотиками, мексиканські картелі забезпечують мало не весь попит на героїн на Заході й половину – на Сході (решта йде з Колумбії та Афганістану).

Героїновий бізнес зберіг вертикально інтегровану структуру: картелі продавали наркотик через мексиканських і гондураських дилерів. Членів дилерських комірок кожні 4—6 місяців відкликають до Мексики, що позбавляє Управління боротьби з наркотиками можливості інфільтрувати ці групи. Мерілл пояснює, що дилери працюють на вулицях із шостої ранку до п’ятої вечора, а тоді підраховують виторг і доповідають на базу в Мексиці, звідки здійснюється керівництво. Якщо відкривають десь крамарню, то зразки роздають безкоштовно. Хоча мексиканський героїн не такий чистий, як в інших виробників, він цілком улаштовує нових споживачів середнього класу. Деякі споживачі вважають, що «брунатний» мексиканський героїн легше нюхати або палити, ніж азійську «чорну смолу». Можливість куріння дозволила залучити й більш обережних клієнтів, яких відлякують голки та інші атрибути образу «наркоші».

– Чомусь мені здавалося, що якщо я його не штрикатиму, то не стану героїнозалежною, – сором’язливо зізнається Синтія. Вона часто купувала свій наркотик у вигляді кульок, які дилер тримав у роті готовими для ковтання на розі Шостої вулиці і бульвару Шеридана в Денвері. – Як минаю те перехрестя, мене й досі дрож спокуси проймає, – каже вона. – Після реабілітації я їхала додому, й мені руки на кермі затремтіли.

Вона протистояла спокусі й не завернула на ріг. Але багато хто не втримується. У 2013 році героїн споживало приблизно 680 000 американців – удвічі більше, ніж шість років тому. Для картелів це стало напрочуд вдалою диверсифікацією. Наркотик, який нібито помер, отямився і несподівано заполонив новий прибутковий ринок. Кокаїн виходить із моди, легальний бізнес перебрав собі канабіс, і картелі всіма силами візьмуться за план Б.