Наркономіка. Як працює економіка картелів

Розділ 3. Кадрові проблеми в наркокартелі

Коли Джеймс Бонд зустрічається з містером Біном

Усе було нівроку. Угоду погоджено, наркотики готові до збору, кошти назбирали. Можна було братися до обміну. Очільник операції, дилер високого рівня, який спеціалізувався на імпорті канабісу й кокаїну з континентальної Європи до Великої Британії, мав готівку: грубий пакет із 300 000 фунтів стерлінгів у використаних банкнотах, тобто майже півмільйона доларів. Банкноти перерахували й передали водієві, який мав їхати до Бельгії, зустрітися з контактною особою і передати готівку.

І тоді все пішло не так. На таку кількість хрустких банкнот варто подивитися. Тому водій вирішив їх розкласти й помилуватися. Не поділитися таким ефектним видовищем він не міг і запросив свою дівчину, щоб показати їй. Пізніше, розмовляючи з дослідниками з Гоум-офісу (міністерства безпеки Великої Британії) у в’язничній камері, очільник операції стомлено пояснює, як план розвалився:

– Дурень вирішує, що було б непогано розкласти гроші на ліжку, зайнятися шаленим пристрасним коханням зі своєю 17-річною подругою і все сфотографувати.

Робити інтимні селфі зі здобичними грішми було нерозумно. Далі гірше: крім подруги, водій мав ревниву дружину. Наступної суботи ввечері, перед поїздкою до Бельгії, чоловік і дружина гуляли в місті й натрапили на п’яну подругу водія. Спалахнула суперечка, і дівчина вирішила показати сексуальні фотки дружині водія, якій вони не дуже сподобались.

Дружина вирішила зрадливого чоловіка провчити. Розлючена, вона подзвонила до прикордонної поліції Великої Британії і повідомила про майбутню оборудку з наркотиками. Нічого про це не знаючи, водій вирушив до Бельгії з 300 000 фунтів стерлінгів, і митники його зупинили в порту Дувра, ще до перетину кордону. Допитаний прикордонниками про купу готівки, він зламався.

– Телепень розв’язав губу, – зітхає його бос.

Операцію зірвано, угоду скасовано. Додамо для повноти картини: ревнива дружина, якій власна кокаїнова залежність коштувала 2 500 фунтів стерлінгів на тиждень, звернулася до боса через кілька місяців потому, запитавши, чи може її чоловік повернути собі роботу²³.

Гра в наркотики потребує безжального професіоналізму з несхибними кілерами, винахідливими контрабандистами та експертами з логістики, які об’єднуються, щоб обхитрувати поліцію. Іноді так працює бізнес. Але їй властива також приголомшлива некомпетентність. Якщо взяти до уваги високі зарплати молоді навіть на нижчих рівнях бізнесу (водій може зробити й 800 фунтів за день, просто розвозячи кокаїн по Британії), мені здається дивним, що часто цим займаються телепні. На думку дослідників з Гоум-офісу, нездарність часто є причиною провалу наркоторгівців, а «спосіб життя, як у мильній опері» дилерів та партнерів нерідко спричиняє їхнє затримання.

Невідповідність між високими прибутками наркобізнесу і нефаховістю співробітників демонструє, либонь, найбільшу проблему наркокартелю: людські ресурси. Гуру управління полюбляють повторювати старе кліше про те, що найціннішим активом фірми є її люди. Але у світі наркотрафіку це щира правда. У картелів дві ключові проблеми. По-перше, доводиться наймати працівників у галузі, яка працює в умовах секретності, де не можна набирати за оголошенням і потрібна повна довіра. Проблема ускладнюється тим, що в наркобізнесі дуже високий рівень плинності кадрів. У таких транзитних країнах, як Мексика, де екстремальне насильство – частина роботи, висока смертність серед членів картелю означає, що постійно є вакансії. Навіть у багатих країнах-споживачах Північної Америки й Західної Європи, де кількість жертв набагато нижча, поліція працює краще, а це означає, що працівники часто потрапляють до в’язниці. За оцінкою одного британського контрабандиста, затримують одного з чотирьох перевізників кокаїну, яких він виряджає літаком з Карибського басейну до Великої Британії. Кожний арешт або смерть означає ще один виснажливий раунд найму і перевірки.

Інший головний біль щодо людських ресурсів викликаний тим, що картелям доводиться керувати відносинами зі своїми працівниками, а також постачальниками й клієнтами без укладання контрактів. Звичайна компанія, якщо працівник краде або постачальник не надає оплачених товарів, може подати до суду. А наркокартель – не може, якщо кур’єр чкурне з пакою грошей або імпортер не доправить партію наркотиків. Єдиний спосіб, яким злочинні організації можуть забезпечити виконання контрактів, – насильство, через що здатність залякувати і вбивати лежить в основі успіху будь-якого наркокартелю. Однак розгортати насильство і дорого, і погано для бізнесу.

Обидві головокрутки – як найняти персонал і як переконатися, що вони роблять те, що їм кажуть, – розв’язують менеджери з кадрів у наркокартелях. Це вам не абищиця – керувати складними операціями, постійно підвищуючи платню низькокваліфікованим, непередбачуваним працівникам, які схильні саботувати угоди просто через свою дурість. Найкраще це вдається організаціям, які найбільш поважно ставляться до роботи з персоналом.

• • •

У галасливому, тьмяно освітленому іспанському ресторані в Санто-Домінґо, елегантній, але депресивній столиці Домініканської Республіки, кілька офіцерів із відділу боротьби з наркотиками, відзначаючи кінець тижня, п’ють до безтями. Я беру стілець, щоб підсісти до них, а вони замовляють ще по пиву в стражденного офіціанта, якого гукають «Tonto!» («Ідіоте!»). Інші відвідувачі роззираються навколо, але, схоже, до бійки не квапляться.

Нині відділ боротьби з наркотиками в Домініканській Республіці має набагато більше роботи, ніж раніше. Перш ніж учергове набити рот plátano frito, найменш сп’янілий офіцер пояснює мені тривожну тенденцію останніх років: «запаморочливе» збільшення кількості наркотиків, які вилучаються в країні. Віддавна країни Карибського басейну були останнім приступцем для кокаїну на шляху до США. У 1980-х роках, коли по телебаченню крутили серіал «Поліція Маямі», завантажені кокаїном швидкісні катери мчали з Карибського басейну до Флориди, а звідти поверталися з доларами. Але цей маршрут ефективно перекрила цільова група Південної Флориди, яка з ініціативи президента Рональда Рейґана координувала роботу ФБР, Управління боротьби з наркотиками, митниці, податкових органів та інших федеральних агенцій під орудою віце-президента Джорджа Буша. Цільова група вдалась до радикальних заходів, і карибський маршрут закінчився. Наркоторгівці переїхали на захід, використовуючи Мексику як основний пункт в’їзду.

Проте останнім часом з’явилися ознаки того, що вони повернулися на острови. Через це стався різкий сплеск злочинності.

– Тиск у Мексиці викликав переміщення на схід, до Карибів, – каже офіцер, пересуваючи тарілки й пляшки, щоб зобразити мапу регіону на дерев’яному столі в ресторані.

Спалах насильства в Мексиці та Центральній Америці змусив наркодилерів шукати тихіші маршрути, і мода на Карибський басейн повернулася. Великий стрибок відбувся 2011 року, коли кривава війна з наркотиками в Мексиці сягнула апогею. Того року Домініканська Республіка вилучила і спалила майже 9 тонн наркотиків, вдвічі більше, ніж за кілька років перед тим. Більшість поставок надходила з Колумбії до нового порту Кауседо на південному узбережжі Домініканської Республіки. Здебільшого наркотики призначалася для Пуерто-Рико, а звідти доправлялися до материкової частини США або портів Іспанії та Нідерландів.

Перехоплення здійснюються за допомогою вісьмох нових бразильських винищувачів²⁴ Super Tucano, каже мені офіцер. (Поруч із цим текстом я в нотатнику поставив знак питання: інвестування у винищувачі, щоб ловити контрабандистів наркотиків, здається трохи дивним. Може, так і є. Через кілька місяців після нашої розмови Wall Street Journal повідомив, що бразильські прокурори висунули обвинувачення в корупції проти кількох працівників виробника реактивних літаків Embraer, стверджуючи, що вони підкупили домініканських чиновників, щоб підписати угоду²⁵.)

Більшість заарештованих пачкарів – місцеві жителі. Чимала кількість арештів сприяла швидкому заповненню задушливих в’язниць країни. У 2014 році в’язнів було вдвічі більше, ніж 10 років тому. 26 000 людей запхали в камери, розраховані менш ніж на 15 000 осіб. Майже подвійна переповненість в’язниць призвела до жалюгідних умов утримання в’язнів. Офіцер додає, що це добре, бо в’язниця не має бути комфортабельною для цього мотлоху. Його п’яний колега пропонує тост за нижні терени королеви Англії (мабуть, на мою честь) і замовляє ще по пиву, і тоді я викликаю таксі.

Багато поліцейських і багато виборців вітають те, що в’язниці країни переповнені й страшні. Зрештою, що більше злочинців за ґратами, то менше їх на вулицях, щоб грабувати, вбивати та контрабандою перевозити наркотики. Що гірші умови, то більше утримуватимуться від скоєння злочину. У більшості американських країн найвищий рівень ув’язнювання в світі, включно зі США, де за ґрати потрапляє одна з кожних 150 осіб. В’язниці в регіоні мають пекельні умови. Під час пожежі у в’язниці Гондурасу 2012 року загинуло понад 350 в’язнів, а двома роками раніше в пожежі в Чилі загинув 81 в’язень. Звичайними явищами є і вбивства, поодинокі й масові: у Північній Мексиці група в’язнів з картелю «Сетас», перш ніж утекти, без особливих труднощів убила 44 гангстерів-конкурентів.

Ніхто не хотів би туди потрапити. Проте для кримінальних організацій в’язниці відіграють ключову роль у рекрутуванні й навчанні працівників. Аби зрозуміти, як це відбувається, розгляньмо історію Карлоса Ледера. Хирлявий, старанний син батька-німця й матері-колумбійки спочатку щосили намагався знайти себе, коли у віці 15 років переїхав до США. Саме в 1960-х роках, коли в США зростала популярність канабісу, молодий Карлос став наркодилером. З роками він набув досвіду й став перемитником крадених автівок між Канадою і США. Усе йшло добре, доки у віці 25 років його не заарештували й не відправили відбувати короткий термін до в’язниці в Денбері, штат Коннектикут. Це могло стати кінцем його кримінальної кар’єри. Але очільники в’язниці ухвалили рішення, яке змінило міжнародний наркобізнес, і помістили Ледера до однієї камери з Джорджем Юнґом. Блондин із Бостона, тридцятидворічний Юнґ був поважною фігурою в наркобізнесі. Він відбував термін за контрабанду канабісу між Мексикою і США, для чого використовував крадені легкі літаки. Знічев’я вони почали обмінюватись історіями і разом придумувати бізнес-ідеї.

Це була зустріч двох кримінальних умів. Юнґ знав, як імпортувати наркотики літаком, Ледер мав контакти в Колумбії. Доти кокаїн у США брали мало, і тому контрабандою його ввозили небагато. Коли 1976 року Ледера і Юнґа звільнили з в’язниці, вони вирішили змінити ситуацію назавжди. Через пару років вони вже імпортували цей наркотик тоннами, злигавшись із медельїнським картелем Пабло Ескобара в Колумбії, аби виряджати завантажені кокаїном літаки до США через Норманс-Кей, острівець на Багамах, який вони використовували як базу. Якщо і є одна людина, що підсадила Америку на кокс, то найперше слід назвати Карлоса Ледера.

Несамовитий злет Ледера показує, як кримінальну кар’єру можна побудувати на основі перебування у в’язниці. Крім налагодження робочих стосунків з Юнґом, Ледер використав час у Денбері, щоб тусуватися з відмивачами грошей, найманими вбивцями та людьми, які знали, як працює система екстрадиції в США. Мільйонер-шахрай, який зрештою погорів у 1988 році і тепер старіє за ґратами в США, пізніше назвав Данбері своїм коледжем. Цю роль в’язниці відіграють для багатьох банд. Опинившись за ґратами, в’язень може бути рекрутований, навчений, а після звільнення – одержати роботу. Перша кадрова проблема наркокартелів – знайти потенційних працівників з належним кримінальним минулим. Комусь, кому доводиться вирішувати цю проблему, кращого рішення, ніж в’язниця, не знайти: тут повно злочинців, які пустилися берега і на яких робота після звільнення не чекає.

Зустрічі, подібні до тієї, яка привела до партнерства Ледера і Юнґа, випадково трапляються рідко. Тож злочинні групи методично організовують вербування й навчання у в’язниці. Розгляньмо взірцевий випадок «La Nuestra Familia» – «Нашої родини», каліфорнійської в’язничної банди. Заснована вона в 1960-ті роки в’язнями для захисту від іншої великої банди – «Мексиканської мафії». «Мексиканська мафія» панувала в каліфорнійських в’язницях, оподатковуючи в’язнів і вчиняючи десятки вбивств на рік у пенітенціарній системі. Іспанські в’язні з Північної Каліфорнії особливо потерпали від хижих мексиканців, база яких була на півдні штату. Тому вони вирішили об’єднатися й заснувати власну «родину» для самооборони. Незабаром «Наша родина» почала й собі зискувати здирництвом, грабунком і наркоторгівлею як у в’язниці, так і за її межами. Наразі вважається, що в ній близько 500 ключових членів плюс іще десь тисяча поплічників²⁶.

«Наша родина» швидко зіткнулася з проблемою, спільною для всіх злочинних організацій. Попри те що вступати в банду вигідно – захист від інших гангстерів, шанс заробити на кримінальних оборудках, відчуття спорідненості й братерства, – на рекрутів чекають поважні ризики. По-перше, банди вимагають повної лояльності від своїх членів, які мають безумовно виконувати завдання ватажків. В основі цього – обмеження на зв’язки, що не залишає місця для обговорень і незгоди. New Yorker якось зацитував члена «Арійського братства», ще однієї американської в’язничної банди, котрий нарікав на складність із демократичною організацією вбивств:

– Раніше в нас було: одна людина – один голос… Треба було чи не весь штат опитувати… І завжди людину встигали попередити, перш ніж ми віддавали наказ: «Уколошкай його…». Не можна два-три тижні валандатися з тим, кого слід пришпилити²⁷.

Отак і виходить авторитарна структура, у якій рядові повинні робити те, що кажуть, подобається це чи ні.

Вступ у банду теж слід у розумних межах ускладнити, щоб відокремити серйозних рекрутів від дармобитів. Банди, як і інші членські організації, від гольф-клубів до студентських братств, встановлюють для кандидатів вступний внесок у вигляді платежу чи ритуалу ініціації. (Кажуть, в одному з обрядів ініціації нових учнів у «Мічоаканській родині», кровожерному мексиканському наркокартелі, змушували читати праці Джона Елдреджа – американського автора християнських книжок про самодопомогу.) І, звичайно, на відміну від гольф-клубів, в’язничні банди вбивають тих, хто відмовляється від членства. У цьому теж є своя викривлена рація: якщо можна примусити до пожиттєвого членства, ризик перетворення членів на інформаторів значно знижується.

Крім того, що можуть пришити за зав’язку чи непокору, новачків найбільше утримує від вступу ризик наразитися на збиткування або визиск самою бандою. Почасти знехіть до мексиканської мафії зумовлювалася тим, що її ватажки звикли визискувати і грабувати молоду парость майже так само, як і всіх інших. Ієрархічна, недемократична структура банди дозволяє старшим бандитам підживлятися коштом рекрутів, які не можуть піти. У тривалій перспективі хижацтво шкодить банді, бо не буде охочих вступити до неї, але на повсякдень старшим бандитам кортить оподатковувати молодших. Тобто в банди проблема з тим, що економісти називають колективною дією. Усі виграють, якщо члени погодяться не експлуатувати один одного, але індивідуальні стимули експлуатації настільки сильні, що навряд чи всі будуть дотримуватися угоди.

Як злочинні угруповання вирішують проблему колективної дії? У захопливому дослідженні в Journal of Law, Economics and Organization Девід Скарбек, економіст Королівського коледжу в Лондоні, проаналізував структуру «Нашої родини». Банда має проблему: як залагодити інтереси членів таким чином, щоб у старших гангстерів не було стимулу обчухрувати молодших. Для цього банда розробила складну систему правил, покликану забезпечити, щоб жоден член не був зацікавлений в експлуатації іншого, а якщо він це зробить, його притягнуть до відповідальності. Усе це викладено в ретельно розробленій «конституції», копію якої отримала ФБР. Ієрархія банди складається з чотирьох рівнів. На вершині перебуває «генерал», у якого в підпорядкуванні до десятьох «капітанів». Вони, своєю чергою, командують «лейтенантами», які відповідають за рядових членів – «солдатів». (Багато перших членів «Родини» були ветеранами В’єтнаму, що може пояснити військову структуру.) Щоб уникнути віктимізації рядової молоді, конституція визначає механізм, за допомогою якого навіть рядові члени можуть інформувати про своїх зверхників, якщо вони побачать, що їх визискують. Хоча генерал має право звільняти капітанів, він не може їх призначати: це можуть робити лише рядові. І хоча генерал має величезну владу, його можна піддати імпічменту за одностайною згодою капітанів.

Така схема спрацьовувала не завжди. У 1978 році генерал Роберто Соса був підданий імпічменту членами своєї банди після того як, імовірно, з общака націдив грошей понад 100 000 або й 400 000 доларів за теперішнім курсом. Він не схотів усе вирішити по-тихому. Суперечку вирішили старим звичаєм: намірилися його вбити (але не вдалося – його хтось попередив, і він дременув).

Відтак конституцію відредагували: генерала замінили «організаційним керівним органом» із трьох осіб, який приймав ухвали більшістю у дві третини голосів, а самих керівників легше було усувати від влади. Відтоді конституція майже не змінювалася.

Продуманість правил «Родини», які складаються з шістьох статей і десятків пунктів, багато промовляє і про нудьгу в’язничного життя, і про організацію банди. (Те саме, мабуть, слушне і щодо інших радше бойскаутських видів діяльності, до яких ніби належить виготовлення бомб із голівок сірників, тайнопис сечею і спілкування мовою науатль, стародавньою мовою ацтеків.) Мета конституції зрозуміла: стати членом банди нелегко, лише за допомогою системи стримувань і противаг організація може забезпечити, щоб членство стало привабливим для рекрутів. Як пише Скарбек: «Попри кровожерність в’язничної банди, [«Наша родина»] вдалася до активних і раціональних кроків, аби підтримати ефективність інститутів внутрішнього управління».

Як влада може зруйнувати ці інститути? Якщо повернутися до прикладу з Домініканською Республікою, то в мене немає особливої впевненості після зустрічі з п’яним загоном боротьби з наркотиками. Але у в’язницях там триває експеримент, який, нарешті, серйозно загрожує стратегіям вербування до банд. Історія, либонь, починається з найбільш розкішного туалету в Карибському регіоні. Від підлоги до стелі приміщення вкрите синьою, зеленою і білою мозаїчною плиткою. Над туалетом кахлі сріблястого і фіолетового кольорів утворюють обрис медузи, яка плаває серед червоних і зелених коралів і водоростей. Мерехтливі золоті квадратики вияскравлюють луску золотої рибки на мілководді понад ванною та вздовж мармурової раковини. Цей туалет, який знав і кращі дні і який не завадило б помити лісолем, розташований у просторій віллі на схилі пагорба на краю Санто-Домінґо. Вілла була одним із багатьох жител Рафаеля Трухільйо, жахливого диктатора, який правив країною 31 рік, доки його не вбили в 1961 році повстанці, озброєні кулеметами, які, ймовірно, дало їм ЦРУ. За правління Трухільйо загинуло близько 50 000 осіб і споруджено численні статуї Ель-Хефе (Боса), як його називали. Сільська садиба диктатора, в якій на профільованому завершенні стіни викарбувано ініціали РТ, є найстрашнішим із багатьох його злочинів проти смаку.

Це величне довкілля ніби й не пасує до штаб-квартири елітної нової цільової групи, яка очолила перебудову занепалих в’язниць країни. Гламурний штаб, де зараз навчаються нові в’язничники, відображає пріоритети, що їх уряд визначив пенітенціарній системі, яка стала слабкою ланкою в боротьбі з організованою злочинністю. Заснована Робертом Сантаною, політологом і колишнім ректором університету Санто-Домінґо, нова в’язнична агенція радикально підходить до управління правопорушниками. На відміну від того, як в’язниці за старого режиму робили якомога жахливішими, щоб відлякувати людей від злочинів, Сантана каже, що бачить свої в’язниці як «школи», а в’язничників – «вихователями».

Під час екскурсії навчальним центром Сантана і його команда показують мені, як старі банкетні зали Трухільйо перетворили на бібліотеки і класи для навчання наступного покоління домініканських в’язничників. На вулиці мені демонструють, як собаки-нюхачі знаходять наркотики (я раз по раз ховаю пакетик під одним із п’ятьох перевернутих відер, і собаки щоразу непомильно підходять до потрібного відра). Ми обходимо комплекс, а Сантана, лектор-ентузіаст, який трактує високий рівень злочинності в країні як цікаву для розв’язання економічну проблему, а не моральну загрозу, постійно коментує зміни, які він здійснив, відколи йому дозволили використовувати в’язниці як академічні лабораторії. Усі знали, що стара система була поганою, з високими показниками самогубств, вбивств і рецидивів. За його словами, проблема в тому, що жодна інша країна не змогла вирішити цю проблему.

– Питання було: де знайти приклад гарної системи? Ми шукали скрізь і не знайшли відповіді.

Хоча в деяких країнах, як-от у Норвегії, експериментували з радикальною орієнтацією на реабілітацію за допомогою в’язничного режиму, жодній із них не доводилось мати справу зі злочинністю в таких масштабах, як у Домініканській Республіці.

Відповідь полягала в тому, щоб спроектувати нову систему знизу вгору, використовуючи досвід криміналістів з усього світу. 17 нових «зразкових» в’язниць – це сьогодні трохи менше ніж половина загальної кількості в’язниць країни, 19 старих і відділення для неповнолітніх досі перебувають під управлінням старої в’язничної адміністрації. Щоб подивитися, чим нова система відрізняється від старої, я їду до в’язниці Нахайо, тюрми для жінок у Сан-Крістобалі, на захід від Санто-Домінґо. Коли ви проходите крізь парадні двері, відразу помічаєте, що в’язниця не схожа на більшість таких у Латинській Америці. На великій дошці біля входу відтворена Загальна декларація прав людини ООН, яку зазвичай ігнорують у більшості пенітенціарних установ континенту. На стінах коридору висять твори ув’язнених, а на рецепції – нагороди за перемогу на конкурсах співу, танців і доміно, які проводилися разом з іншими місцевими в’язницями. У тихій кімнаті збоку ув’язнена розмовляє зі своєю сім’єю і безкоштовним адвокатом.

Затишне оформлення – це ще не все. Кожна деталь нового режиму розроблена таким чином, щоб зменшити стимули для охочих до рецидиву, а це підриває здатність картелів вербувати. Починається з рішення про те, до якої в’язниці вирядити новозасудженого. У багатьох країнах Латинської Америки діє неофіційна система, за якою в’язниці розподіляються між певними бандами, щоб мінімізувати ризик протиборства. Членів певної банди везуть до однієї в’язниці, а членів конкурентної банди – до іншої. Така сегрегація може допомогти зберегти мир, але вона також зміцнює організаційні можливості банд. У Сальвадорі Старий Лін може керувати в’язницею як своєю маєтністю, бо її зарезервовано виключно для членів «Банди 18-ї вулиці». Рейд на в’язницю в Акапулько (Мексика) кілька років тому виявив, що ув’язненим вдалося «пронести» сто бойових півнів, двох павичів і провести 19 повій. В іншій мексиканській тюрмі ув’язнені розкошували в камері, в якій були кондиціонер, холодильник і DVD-плеєр. Дозвіл бандам управляти в’язницями в такий спосіб обіцяє начальникам в’язниць спокійне життя, що водночас зміцнює злочинців. Якщо в’язень, який приходить до в’язниці Старого Ліна, – не член «Банди 18-ї вулиці», то в ній неодмінно таким стане.

На відміну від цього, у нових в’язницях Домініканської Республіки вони не віддаються конкретним бандам. Натомість кожна зразкова тюрма має зону максимальної безпеки на своєму терені, де подалі від інших тримають ватажків, не даючи їм верховодити. Перше, що ми робимо, коли заходимо до в’язниці Нахайо, – віддаємо мобільники; це ще один захід, покликаний обмежити здатність банд організовуватися. У домініканських в’язницях нікому не дозволено телефонувати, включно з охоронцями, що зменшує шанси потай їх пронести.

Щоб перебувати час, 268 жінок, замкнених у в’язниці (серед яких 38 іноземок-наркокур’єрок), під час моїх відвідин працюють, роблячи свічки, квіткові композиції та ювелірні вироби, що продаються відвідувачам у крамниці сувенірів при тюрмі. Це робиться почасти для того, щоби в’язні не байдикували й трималися подалі від неприємностей. Є й ще одна мотивація. 60 % прибутку від продажу розподіляються між в’язнем і в’язницею, а решта 40 % іде сім’ї ув’язненого. Це частина ширшого плану підтримувати зв’язок із родичами під час відсиджування. Сантана міркує, що люди частково вступають до банд та інших злочинних груп, бо в них у житті немає іншого опертя. Тому він робить усе можливе, щоб зберегти сімейні зв’язки в’язнів. В одному з випадків єдиним членом родини, якого працівники змогли вистежити, був далекий дядько, який жив за двісті миль у горах. Сантана відрядив офіцера на мулі, щоб знайти дядька і привезти на зустріч, що той і зробив. У Нахайо 92 % в’язнів приймають відвідувачів, особливо висока ця цифра в жіночій в’язниці. (Самотність скрізь у світі засмучує жінок у в’язниці; чоловіки не такі чутливі, як жінки, коли йдеться про підтримання контактів під час відбування покарання.)

Уживаються заходи, щоб допомогти в’язням із роботою після відбуття покарання. Нахайо має пекарню, де порядкують в’язні, які щодня підводяться о 5:30 ранку, щоб спекти 2000 коржів. Усіх вчать читати. Сантана хвалиться, що рівень неписьменності дорівнює нулю: заняття з читання обов’язкові, а ледарі позбавляються таких привілеїв, як телефонні дзвінки або, коли це не діє, подружні візити. Наразі 30 в’язнів вивчають університетський курс права та психології.

Найважливіше, що персонал у цих в’язницях відрізняється від персоналу інших в’язниць країни. У більшості в’язниць у Латинській Америці порядкує або армія, або поліція. Це катастрофічно: охорона схильної до заколотів в’язниці трактується як важка, неприваблива робота, тому виконують її найгірші представники силових відомств. Домініканська Республіка стала на протилежну позицію: для зниження ризику корупції вона категорично не бере на роботу тих, хто служив у поліції або армії. Натомість рекрути вчаться протягом більшої частини року, а тоді переходять на зарплату, що втричі більша від заробітку їхніх колег у старій системі в’язниць. Через вищі зарплати, тим важче підкупити людей.

Це дорого: нова система коштує близько 12 доларів на одного в’язня на день, що більш ніж удвічі дорожче, ніж у старій системі. Сантана постійно обстоював потребу витрачати більше на в’язниці, щодо яких поширена думка, що люди там повинні гнити, а не мати гарне до себе ставлення. Коли я вперше прийшов до його кабінету, він давав по телефону інтерв’ю ток-шоу на панамському радіо, ведучий якого налаштований скептично до викидання грошей на покидьків суспільства. Сантана не здається. Він наполягає:

– Це соціальна інвестиція, яка дає величезні заощадження суспільству. Якщо ви не витрачаєте ці податки на злочинців, злочинці стають більш небезпечними.

Деякі приклади того, як витрати кількох додаткових доларів можуть заощадити тисячі, сміховинно прості. У нових в’язницях Домініканської Республіки в’язні одержують безкоштовне харчування. На перший погляд, це може здатися послабленням порівняно зі старою системою, в якій харчі приносили родичі й друзі, а якщо ніхто не приходив, в’язень ходив голодний. Внутрішнє забезпечення харчуванням ліквідувало одне з найбільших джерел в’язничної контрабанди: давніше члени сім’ї тайкома проносили зброю й наркотики до в’язниці, ховаючи все у мішках з рисом або запікаючи у хлібини. Витрачання додатково кількох центів на день, щоб забезпечити кожного в’язня мискою рису і бобів – справді «м’який» захід – означає, що ускладниться їхній доступ до ножів, зброї та наркотиків. Платнику податків, може, не до вподоби платити за ланчі в’язнів, але квасоля дешевша за металошукачі.

• • •

Деяким злочинним організаціям потрібна велика кількість штатних працівників. Сальвадорські банди ідентифікують своїх членів за татуюванням, мексиканські картелі іноді замовляють сорочки та бейсболки з емблемами. Проте не всі організації наркоторгівців мають таку формалізовану структуру. У заможних країнах, зокрема з гарною поліцією, банди наркоторгівців здебільшого нечисленні й слабко організовані. Вони не вдаються до розширення, бо з більшим масштабом зростає ризик їх виявлення: кожний новий член стає ще одним потенційним витоком інформації, та й перевірка й моніторинг великої групи спільників непрактичні. Тому наркодилери в заможному світі працюють не на засадах партнерства, як «Наша родина», і не із великим штатом, як «Баріо 18», а спираються на мережу випадкових позаштатних працівників, кожен з яких мало знає про інших.

У Британії була зграя дилерів, яка мала добрий зиск, імпортуючи кокаїн з Іспанії. Доки її не розвалила поліція, вона щотижня ввозила до країни 50—60 кг кокаїну. Наркотик вона закуповувала в колумбійського посередника в Іспанії по 18 000 фунтів за кілограм і продавала у Великій Британії за 22 000 фунтів. Обсяг продажів становив понад мільйон фунтів на тиждень, або майже 60 млн на рік. Зиск становив понад 10 млн фунтів. Можна було б припустити, що менеджмент такої великої операції з річним обігом майже 100 млн доларів обійматиме чимало шахраїв. Але, згідно з інтерв’ю Гоум-офісу, бізнесом на багато мільйонів фунтів керували тільки дві людини²⁸.

Ватаги не рекрутували багато людей до свого міні-«картелю», а використовували іншу модель людських ресурсів, наймаючи чималу команду фрілансерів для виконання різної роботи. Кур’єр зустрічав колумбійських перемитників у Лондоні, забираючи вантаж у 10 кг кокаїну, який розвозив по всій Великій Британії. Кожна транзакція давала йому близько 800 фунтів стерлінгів. Наступного дня покупці доставляли готівку збирачеві грошей у Лондоні, якому платили 250 фунтів стерлінгів на день. Іншій людині платили таку ж суму за підрахунок грошей (пересічно за день роботи він оприбутковував 220 000 фунтів). Третя особа доправляла платню двом особам: венесуелці, яка допомагала колумбійцям повернути свої гроші в Іспанію, і «тримачеві грошей», який ховав гроші, зароблені підприємством. Орударі також наймали водія за 200 фунтів на день. На круг двоє ватагів мали півдесятка людей, які виконували різні завдання, не бувши «членами» банди – і не бачивши в живі очі прибутку дилерів.

Крім фрілансерів, картелі часто співпрацюють з іншими злочинними організаціями. Мало який картель здатний проконтролювати весь ланцюжок поставок наркотиків – від виробництва до ритейлу. Наразі кілька мексиканських картелів роблять усе можливе, щоб узяти під свій контроль вирощування коки в Колумбії та роздрібну торгівлю у США. Але це виняток. Натомість більшість організацій перемитників наркотиків спеціалізується на одній ланці ланцюжка. Одна банда займається імпортом і передає продукт іншій банді, яка береться до національної дистрибуції, перш ніж інші посіпаки подбають про торгівлю на вулиці.

За такої схеми відносин між ланками бізнесу велику вагу має професійність людей. І, напрочуд, стосунки між наркоторгівцями більш щиросерді, ніж можна собі уявити. Наприклад, познайомтеся з наркоторгівцем дипломатичної вдачі Пітом, який заробляє на життя імпортом кокаїну з Південної Америки до Нідерландів. Одного дня він замовляє 20 кг кокаїну, що за гуртовими цінами в Нідерландах обійдеться в понад півмільйона євро. Кокаїн від контактної особи Піта в Бразилії прибуває безпечно. Але результати тестування кокаїну Піта не влаштовують. 12 кг продукту добрі, але решта 8 кг не відповідають вимогам, і він телефонує продавцеві, аби поскаржитися на «крейду». Ми знаємо це, бо без відома Піта його телефон прослуховувала голландська поліція (в якій працюють справжні вивідувачі, бо один ордер на прослуховування видається приблизно на кожну тисячу робочих телефонів у країні).

У цей момент, якби то був голлівудський фільм, Піт відрядив би кілера першим-ліпшим літаком до Ріо, щоб уладнати справу. Але відбувається інше. За справи береться група обслуговування клієнтів експортної компанії. Бос перепрошує Піта за недогляд щодо якості, бо, каже, його звична контактна особа не змогла доправити 20 кг, і довелося звертатися до іншого постачальника. Щоб виправити помилку, він обіцяє відрядити до Нідерландів «інженера», щоб переробити «крейдяний» кокаїн на щось путяще. Піт іще трохи бурчить із цього приводу, але кров не проливається.

Аналогічний епізод відбувається трохи згодом. Піт вдається до своїх старих трюків, цього разу з допомогою кур’єра, що має летіти з Південної Америки з валізою, напакованою кокаїном. План розвалюється, коли в кур’єра стається нервовий зрив перед посадкою до літака. Замість того щоб нести наркотики на борт, він кидає валізу в аеропорту, відмовляючись від продукту на тисячі доларів. Він сповіщає про новину Піта, який, не дивно, лютує і підозрює, що, далебі, кур’єр не викинув кокаїн, а продав комусь іншому. Якийсь час він, мабуть, бажав помститись і вбити кур’єра. Його постачальник кокаїну в Бразилії – мабуть, сподіваючись покутувати за попередню партію «крейди», – навіть пропонує сам уколошкати махляра. На щастя для кур’єра, у Піта є тверезіший брат, який вирішує сам рушити до аеропорту й перевірити ту версію. Він переконується, що кур’єр не бреше, й переконує Піта скасувати вбивство. Попри втрату (або й крадіжку) готівки за валізу кокаїну, некомпетентний перемитник лишається жити до наступного разу.

Історії Піта – лише деякі з багатьох випадків, проаналізованих у вельми незвичній доповіді Європейської Комісії про те, що відбувається, коли йдуть нанівець великі оборудки з наркотиками²⁹. Автори перелопатили досьє в голландській поліції, щоб виокремити детальну інформацію про 33 змарновані кокаїнові угоди. То все були транзакції на чималі суми, бо йшлося принаймні про 20 кг наркотику, а в кількох випадках – про кілька тонн. Як і в британському дослідженні, маємо неабиякі приклади некомпетентності. Таємниця однієї угоди вийшла назовні після того, як деталі відправили факсом на хибний номер. Велику партію втратили після відправки до Антверпена, а чекали на неї в Роттердамі. Іноді задуми в стилі Джеймса Бонда провалюються в стилі містера Біна³⁰. В одній оборудці перемитники розробили складний план імпорту кокаїну, запакованого в спеціальні туби, що кріпилися до корпусу судна, а витягти їх мали водолази. Наркотики успішно ховають, корабель прибуває до голландської гавані. Але все пішло нанівець, бо в пірнальників сталася якась неприємність, і вони не змогли потрапити у воду. Кокаїн так і лишився на місці і, можливо, все ще подорожує світом, примоцований до дна якогось танкера.

Основна увага в дослідженні приділяється тому, як ці суперечки вирішуються. Автори вважають, що, як і Піт, терплячий імпортер кокаїну, більшість торгівців за змогою використовують ненасильницькі методи врегулювання розбіжностей. З 33 випадків, більшість із яких пов’язані з втратами тисяч євро, дві третини залагоджуються без насильства. Це могло б здатися дивним. Наркотики і насильство нерозлучні, бо застосування сили або принаймні загроза її застосування – єдиний спосіб, яким наркокартелі можуть забезпечити виконання контрактів. Як уже згадувалося, наркокартелі не можуть позиватись і вирішувати проблеми в суді.

Хоча без зайвого роздуму єдиним способом забезпечити дотримання умов є загроза неприємних наслідків, дані свідчать, що назагал імпортери наркотиків усіляко намагаються уникнути насильства. Як звичайні фірми, вони реагують на провали, проводячи розслідування, щоб з’ясувати: це шахрайство чи просто невдача. Коли є докази того, що хтось украв в організації або навмисно зрадив її, насильство не забариться. Але часто люди недбалі чи абсолютно некомпетентні отримують вигоду від сумнівів. Це, пишуть автори, підтримує ідею про те, що «наркоторгівля, навіть на такому високому рівні, працює так само, як і малий бізнес, у якому менеджери мають ухвалювати щодо окремих осіб рішення… зумовлені потребою збереження стосунків». Через складнощі з найманням нових працівників та налагодженням нових контактів для імпортно-експортних операцій, наркоторгівцям випадає бути більш вибачливими до помилок, ніж законним фірмам; автори припускають: «Зважаючи на перешкоди для інформаційних плинів на цих ринках, відносини можуть бути навіть важливішими, ніж на законних ринках».

Що є ключем до побудови тривких відносин? Наркоторгівці, як правило, не переймаються дипломатією. Але згладжування потенційно небезпечних ситуацій було одним із факторів успіху багатьох великих картелів. Пабло Ескобар розробив базову систему страхування від втрати партій кокаїну, яка допомогла уникнути суперечок і переконати законних підприємців у Медельїні інвестувати в його транзакції (це, зі свого боку, дозволило його картелю вбудуватися в колумбійське суспільство). Цінні контрактори часом отримують із цього чималі вигоди. Покійний Чарльз Бауден, американський спостерігач «фронтери» (американсько-мексиканського кордону), розповів цікавий епізод, у якому мексиканський кілер, якого випадково взяли на мушку його колеги, вирушив в оплачену поїздку до приморського курорту Маcатлан на знак компенсації³¹.

Назви деяких банд, згаданих у цьому розділі, дають ключ до іншого способу, яким картелі іноді намагаються підтримувати гармонію в лавах. «Наша родина», «Мексиканська мафія» та «Арійське братство» добирають своїх членів за ознакою раси. В’язничні банди передусім сумновідомі тим, що формуються за расовою ознакою. («Просто уявіть, ніби це 1950-ті роки. Так легше зрозуміти», – пояснює персонаж у «Помаранчевих – нових чорних», похмурій комічній теледрамі, дія в якій точиться в американській жіночій в’язниці.) Навіть для картелів, які не вельми зважають на колір шкіри, здається, культурні та мовні зв’язки мають чимале значення. Іспанія є головною брамою до Європи для латиноамериканських наркотиків. Аналогічно, згадані дослідження Великої Британії та Нідерландів показали, що чимало опитаних іноземців походило з колишніх британських і голландських колоній у Карибському басейні.

Чи мають перевагу картелі, пов’язані з людьми тієї ж раси або культурного походження? Ця ідея непопулярна в легальному бізнесі, бо більшість фірм віддають перевагу різноманітності. У багатьох дослідженнях показано, що різноманітна робоча сила більш креативна й адаптивна; у кожному разі, наймання за расовою ознакою незаконне в більшості країн. Мало хто пробував довести, що монокультурний колектив продуктивніший³². Тому дивно, що так багато злочинних угруповань організуються на цій основі. Кортить припустити, що це просто тому, що злочинці – погані люди, для яких расизм – бридка риса – природний. Але ж це нібито суперечить більшості з того, що ми досі бачили у злочинних угрупованнях, які так часто йдуть услід звичайним фірмам, роблячи те, що краще для бізнесу.

Автори голландського дослідження вирішили трохи заглибитися в це питання. Вони розподілили результати за етнічною ознакою і виявили, що суперечки, які виникають між сторонами, що належать до однієї етнічної групи, з набагато меншою ймовірністю вирішуються із застосуванням насильства, ніж між групами з різною етнічністю. У випадках провалених угод, укладених між людьми однієї раси, 29 % зрештою дійшло до насильства або погроз. А при суперечках між людьми різної етнічності в 53 % випадків сталися сутички.

Можливо, відсутність насильства зумовлена не стільки культурною гармонією, скільки можливістю залякування. Візьмімо колумбійську мережу перемитників, яку нещодавно виявили в Нідерландах. Замість того щоб імпортувати кокаїн, банда займалася непростою проблемою відправлення грубих сум незаконно одержаної готівки назад до Колумбії, не викликаючи підозр у влади. Вона платила перевізникам-аматорам по 3 000 євро кожному за перевезення валіз із 150 000 євро готівкою назад до Боготи. (Контрабанда готівки з Європи значно полегшується завдяки існуванню купюри в 500 євро; банкнота з таким високим номіналом спростила життя злочинцям, які можуть ховати по 20 000 євро в одній пачці сигарет. У деяких європейських країнах їх називають «бен Ладенами»: усі знають, що вони існують, але ніхто, крім злочинців, їх не бачить.) Протягом двох років банда відправила назад щонайменше 42 млн євро, використовуючи колумбійців, яким до гонорару додавали оплачену відпустку.

Цей бізнес наймав лише колумбійців. Жінка, яка очолювала банду, завжди вживала запобіжних заходів і записувала імена й адреси членів сім’ї кур’єрів, щоб, якщо перевізник тікав, помститися його близьким у Колумбії. Звичайно, погрожувати можна будь-чиїй сім’ї – і колумбійській, і інший. Але вдаватися до насильства набагато легше в країні з відносно гіршою поліцією, ніж у Західній Європі. І ще важче обвинувачувати провід банди, що базується по той бік Атлантики. Голландська справа аж ніяк не була унікальною: британська поліція також виявляла випадки викрадення людей у Колумбії, яких звільняли лише після повернення боргу у Великій Британії.

Щось схоже коїться і в наркобізнесі США. Більшу частину американського героїну постачають мексиканські банди (див. розділ 9). За словами посадовців з Управління боротьби з наркотиками, більшою частиною ритейлу займаються мексиканські громадяни, яких за грубі гроші виряджають їхні боси в Мексиці займатися продажем наркотиків на розі вулиць у США. Картелю набагато дорожче відрядити цільовий мексиканський гурт, ніж просто найняти людей на місці, але такий захід має дві мети. По-перше, управління ланкою поширення наркотиків в іншій країні, яка оперує невеликими невідстежуваними коштами, і надання їй великої кількості дорогих наркотиків дуже знаджує чкурнути з усім виторгом. Як і у випадку колумбійських перевізників готівки, мексиканські перемитники придумали запобіжники у вигляді потенційної помсти членам сім’ї, які перебувають у Мексиці. По-друге, використання мексиканців, яких керівництво картелю знає й може тасувати кожні кілька місяців, ускладнює інфільтрацію ланки, на відміну від ситуації з місцевими наймитами.

Тому, на відміну від законного бізнесу, раса і національність відіграють свою роль при найманні, хоча причина пов’язана радше з більшим потенціалом для шантажу, ніж просто з бажанням працювати з людьми своєї національності. Однак є дивний виняток у найманні на основі раси. Як і багато інших картелів, нігерійські перемитники героїну наймають в основному своїх же нігерійців. Але коли йдеться про перемитників героїну з Європи до США, вони роблять виняток. Вони виявили, що білих жінок набагато рідше зупиняють в аеропорту³³.

• • •

Реформатори в’язниць віддавна стверджують, що «в’язниця не працює». Це слушно лише частково: для наркокартелів в’язниця працює блискуче. В’язниці надають місце для наймання та навчання нових співробітників, що, як правило, вкрай складно робити злочинним організаціям через обмеження нелегального бізнесу. Від ватагів, як-от Карлос Ледер, до вразливого молодого домініканця, який шукає захисту й роботи, тисячі людей щороку обирають за ґратами кар’єру злочинця. Наскільки помилковим було відправляти дрібних порушників до цих кримінальних університетів, розумів навіть Річард Ніксон, президент США, який першим оголосив війну наркотикам.

– Брати когось, хто трохи покурив [канабісу], і кидати його за ґрати до гурту запеклих злочинців – це абсурд. Має бути інший спосіб, не в’язниця, – сказав він у приватній бесіді, записаній в Овальному кабінеті 1971 року³⁴.

Відколи він це мовив, у США намагалися знайти передусім «інший спосіб, не в’язницю». На час зауваги Ніксона кількість в’язнів у країні становила близько 200 тисяч. Зараз їх 1,6 мільйона. Здебільшого критика цієї політики лунає з позицій захисту прав людини, але так само переконливими є економічні міркування. В’язниця шалено дорога. Кидати підлітка за ґрати коштує дорожче, ніж надіслати його до Ітонського коледжу, приватної школи-інтернату в Англії, в якій вчилися принци Вільям і Гаррі. Особливо дивно, що США, країна з гордою історією обмеженого урядування, настільки беззаперечно щедрі, коли йдеться саме про цю державну службу, на яку вони гатять 80 млрд доларів на рік. Чи справді потрібно замкнути вп’ятеро більше людей на душу населення, ніж Велика Британія, вшестеро більше, ніж Канада, і вдев’ятеро більше, ніж Німеччина?³⁵

Тож зрозуміло, чому слід зменшувати кількість в’язнів. Менш очевидним здається той аргумент, що режим тримання варто пом’якшити. Це суперечить здоровому глузду, який підказує, що гірші в’язниці є дужчим стримувальним фактором від скоєння злочинів. Досвід свідчить, що в’язні відповідають на недобре й небезпечне оточення утворенням злочинних груп, які пропонують захист і привілеї. «Ми не банда, а профспілка», – сказали лондонській Times в’язні Сьюдад-Хуареса в Мексиці³⁶. Як і звичайні робітники, в’язні радше об’єднуються в профспілки, якщо бачать погані умови. Якщо в’язниця безпечніша, у в’язнів зникає потреба в захисті; навчання дає в майбутньому легальний вибір, коли вони зрештою вийдуть на волю. Що менше держава задовольняє основні потреби в’язнів, то більше можливостей у банд заповнити цю прогалину.

Домініканська Республіка показує, як такий підхід може працювати. Колись у країні була величезна кількість в’язнів, яких тримали в жахливих умовах. За старої домініканської системи у половини в’язнів протягом трьох років після звільнення ставався рецидив. А за нової системи – у менш ніж 3 %. Обидві цифри, ймовірно, занижені, що відбиває обмежену здатність країни виявляти й розслідувати злочини. Але відмінність разюча. Організованій злочинності залучати в’язнів до злочинної діяльності набагато простіше за старого, жорсткішого режиму. Кращі в’язниці є для них гіршими центрами зайнятості.

Ускладнення рекрутування для картелів має свої позитиви. Аналіз провальних угод із кокаїном у Європі показує, що коли щось не так, наркоторгівці можуть бути напрочуд вибачливими. Причина не в тому, що вони благодійники, а радше в тому, що їм треба зберегти обмежену мережу наявних контактів. Наймання нових людей або звернення до нових постачальників чи дилерів – це складна, небезпечна робота, і є ризик, що про бізнес довідаються інформатори. Тому спалення мостів з контактними особами – тільки за надзвичайних обставин. Коли в кокаїновій індустрії була налаштована мережа, голландський імпортер Піт цілком міг насваритися на експортера, який обшахраював його з бразильською «крейдою», або перемитника, що загубив валізу кокаїну. Але оскільки налагодити такі контакти важко, йому вигідніше було обмежитися списанням усього на сумнівність обставин.

Із цього випливає, що якщо можна перешкодити картелям вербування, обмеживши приплив учнів у в’язниці, то можна прикрутити кримінальний ринок праці. По-перше, це змусить злочинні організації платити своїм співробітникам більше коштом своїх прибутків. Це також стримає їх від насильства над своїми працівниками. Розкидатися працівниками можна тільки тоді, коли кандидати на заміну стоять у черзі. У минулому домініканські гангстери не панькалися з норовливими поплічниками або виряджали їх на війну проти інших банд, бо в них завжди були напохваті нові співробітники. Якщо в’язниці в Домініканській Республіці чи деінде зможуть прикрутити цей кран, бандам доведеться брати приклад з Піта, терплячого голландського дилера, який прагне зберегти контакти й радше залагодити все миром.