Наркономіка. Як працює економіка картелів

Епілог. Чому з економістів виходять найкращі поліцейські

Нещодавно в одному офісі в Остіні, штат Техас, домоглися дивовижного успіху в історії боротьби з наркотиками. Посадовці з Департаменту громадської безпеки штату провели операцію, захопивши воднораз наркотиків на понад 1,8 млрд доларів, що належали злочинній групі. Операція відбулася без зайвого галасу. Не було ні стрілянини, ні поранених. Поліцейським не довелося підводитися з-за столу чи, тим більше, витягати зброю. Удару на мільярд доларів посадовці завдали, перерахувавши вартість перехоплених на кордоні наркотиків не за гуртовими, а за вищими, роздрібними цінами. Одним черком вартість перехоплених у штаті наркотиків зросла зі 161 млн доларів до 1,8 млрд. Десятиразове подорожчання сталося своєчасно, бо за тиждень їм належало здати звіт про виконану роботу¹¹⁷.

Чи то мексиканські генерали передають куті меду з вартістю марихуани, чи техаська прикордонна варта прибільшує вартість вилученого добра, але очільники, відповідальні за боротьбу з наркотиками, інколи демонструють вибіркове розуміння економіки. Тож не дивно, що з поліцейських виходять кепські економісти. А що буде, як економістові дати шанс побути поліцейським?

І нема в цьому дива. В офісній будівлі в парковій зоні на півдні Вельсу група статистиків упорядковує дані з дуже незвичного приводу. Аналітики в Управлінні національної статистики, що є джерелом офіційних даних у Великій Британії, цілісінький день записують інформацію про інфляцію й безробіття. З 2014 року їм загадали міряти не лише поточну легальну економіку, але й економіку кримінального світу. Поки що, досліджуючи ринки наркотиків та сексу, вони застосовували ті самі моделі розрахунку, що й для легального бізнесу. Уже перші результати свідчать, що у Великій Британії ринок нелегальних наркотиків додає до ВВП близько 7,4 млрд доларів щороку – приблизно стільки ж, скільки й реклама. А проституція – ще більше, 8,9 млрд доларів. Разом секс і наркотики в Британії дають більше, ніж сільське господарство.

Щось є, безумовно, дивне в методології статистиків, де сухою мовою пояснюється, що від прибутків вирощувачів марихуани віднімається вартість електрики, а від прибутків повій – вартість «гумових виробів». Було здійснено ретельні й докладні розрахунки: прогнози витрат на культивування марихуани спирались на інформацію Департаменту довкілля, харчів та сільського господарства, а дані щодо розрахункових витрат повій включають 170 доларів на місяць на одяг і 70 центів на презерватив для одного клієнта. Якби це все не було викладено на офіційному бланку, то могло б здатися сатирою. Однак тверезий аналіз злочинності як бізнесу, котрий шириться, свідчить про те, що уряди розуміють: треба інтерпретувати організовану злочинність як прибуткове підприємство. Усі країни ЄС включають у розрахунок державного бюджету кошти від бізнесу на сексі й наркотиках. Велика Британія розглядає розширення своєї програми, що обійматиме нелегальний гральний бізнес, піратську музику й ПЗ, гендлювання краденими речами. Що ж отримає світ, якщо злочинність аналізувати не в рамках боротьби з нею або суспільної етики, а як самостійний бізнес?

У цій книжці я намагався вивчити діяльність картелів як звичайну галузь економіки. У гангстерів і звичайних менеджерів разюча подібність – від головного болю з людськими ресурсами до безпосереднього виходу на клієнта через онлайн-ритейлерів. Та впадає в око й частота, з якою неправильно обирається ціль у боротьбі з наркоторгівлею. Регуляторний підхід до звичайного бізнесу відкидається через його неефективність, але чому ж тоді до нього роками вдаються в боротьбі з наркотиками? Зібраний у книжці матеріал свідчить, що офіційні зусилля, скеровані на приборкання наркоіндустрії, неефективні через чотири основні помилки.

Перша помилка: манія з постачанням

Боротьба з наркотиками неухильно зосереджується на бізнесі постачальників, на перемитниках, у той час як доцільніше звернути увагу на попит, на споживачів. У першому розділі ми бачили, що ліквідація постачання листя коки в Андах шляхом скидання гербіцидів з легких літаків не справляла істотного впливу на ціну кокаїну, попри десятиріччя інвестицій та застосування насильства. Одна з причин у тому, що картелі використали свою купівельну спроможність, аби примусити фермерів абсорбувати збільшення витрат, як це робить Walmart стосовно своїх постачальників. Ба більше, вартість листя коки, наркосировини, надто низька, щоб вплинути на остаточну ціну кокаїну. Паковане листя, потрібне для виготовлення 1 кг порошку, коштує лише кількасот доларів. Тож навіть подвоєння витрат на вирощування коки додасть менш ніж 1 % до вартості готового продукту, котрий іде більше ніж по 100 000 доларів за кіло. Тож якщо боротися з постачанням, то робити це наприкінці ланцюга, у світі багатіїв, де продукт достатньо дорогий і його конфіскація завдасть економічних втрат продавцям.

Є ще одна причина, з якої вплив на постачання недоцільний, навіть якщо його вдасться організувати. Коли ціна продукту зростає, обсяг споживання падає. Але розмір падіння змінюється. Попит на деякі товари еластичний, тобто він різко падає навіть у разі незначного подорожчання. А на інші – нееластичний, тобто споживачі й далі купуватимуть більш-менш ту саму кількість навіть за умови значного здорожчання. Міряти еластичність наркоринку складно, бо дані про ціни та споживання важко справдити. Наявна інформація свідчить, що попит на наркотики нееластичний. В одному дослідженні щодо США¹¹⁸ цитуються праці, з яких випливає, що еластичність попиту на марихуану становить –0,33, а отже, збільшення цін на 10 % призведе до 3,3 % падіння попиту. В інших дослідженнях, присвячених імовірності виявлення слідів наркотиків в аналізі сечі арештантів, називаються ще менші цифри: –0,17 для кокаїну і –0,09 для героїну, тобто в разі підвищення ціни на кокаїн на 10 % кількість позитивних кокаїнових тестів знижується на 1,7 %; для героїну це менш ніж 1 %.

Думка про нееластичність попиту на наркотики збігається з відчуттям, особливо у випадку речовин, що викликають залежність. Такі користувачі, як Синтія Скудо, героїнозалежна бабуся з Денвера, навряд чи припинять приймати наркотики через незначне подорожчання. Та сама думка нам спливла, коли ми вивчали, як наркокартелі диверсифікувались і організували контрабанду людей. Попри те, що щільніше патрулювання кордону США збільшило вартість нелегального перетину кордону, подорожчання не справило помітного впливу на попит на безпечний прохід. Попит на «койотів» такий самий нееластичний, як і на наркотики. Але дива нема: на перетин кордону для возз’єднання з власними дітьми або можливості знайти більш високооплачувану роботу незначне подорожчання не вплине.

Нееластичність попиту на незаконні товари й послуги має два прикрі наслідки для тих, хто зосереджується на боротьбі з постачанням. По-перше, це означає, що навіть значні успіхи в справі подорожчання наркотиків (або послуг «койотів») істотно не вплинуть на кількість людей, які купують наркотики (або перетинають кордон). Тож уряди роковані інвестувати колосальні ресурси для одержання нікчемного результату. По-друге, великі подорожчання вкупі з невеликим спадом попиту означають, що з кожним «успіхом» силового регулювання зростатиме капіталізація ринку. Уявіть-но містечко, в якому конкурентні дилери продають разом кіло марихуани на тиждень по 10 доларів за грам і заробляють 10 000 доларів. Покращення роботи правоохоронців у містечку змушує їх підняти ціни на 10 %, тобто до 11 доларів за грам. Якщо погодитися зі згаданими розрахунками еластичності, попит через це впаде на 3,3 %. Отже, тепер дилери продаватимуть 967 г на тиждень по 11 доларів за грам – у підсумку 10 637 доларів. Успішні дії поліції трохи знизили попит, але за рахунок зростання цін це призвело до капіталізації кримінальної економіки.

А що станеться, якщо уряди зосередяться на попиті? Уявімо, що наше містечко почало проводити політику, яка успішно знеохотила містян до наркотиків: реклама здорового способу життя, краще організоване дозвілля підлітків, реабілітаційний центр для наркозалежних тощо. Попит упав. Дилерам доведеться знизити ціни, бо вони між собою змагатимуться за вплив на зменшену кількість клієнтів¹¹⁹. Тож знизяться і ціни, і споживання, – тоді кримінальний ринок зазнає збитків з обох боків. Цю ж логіку можна застосувати й до інших нелегальних ринків. Замість переслідування «койотів», які контролюють постачання в галузі нелегальної міграції, краще було б зменшити попит на нелегальний перетин кордону. Це можна зробити як дружніми заходами (наприклад, видавати більше віз, щоб люди могли їздити легально), так і недружніми (зробити так, щоб без документів у США жити було важче). В обох випадках зменшення кількості охочих незаконно перетнути кордон супроводжуватиметься падінням не лише кількості підпільних перетинів, але й ціни на послуги «койотів».

І в галузі наркотиків, і міграції, і будь-якого нелегального бізнесу логіка та сама: боротьба з постачанням знижує попит, але й значно збільшує ціни та прибутки криміналу, а вплив на попит знижує і споживання, і постачання.

Друга помилка: спочатку заощадження, потім розплата

У Нью-Гемпширі кількість ув’язнених зростає, а витрати на їх утримування скорочуються. У 2009 році одну в’язницю закрили, а в’язнів забгали до інших виправних закладів. Через скорочення бюджету на 15 млн доларів у 2014 році скорочено освітні та реабілітаційні програми для в’язнів. Чиновники визнають, що це ганьба, але бракує ресурсів: нема грошей, щоб підтримувати систему на бажаному рівні.

Утім, гостям містечка Кін у Нью-Гемпширі заяви про нестачу грошей можуть здатися дивними. Кін – спокійне містечко. За період 1992—2012 рр. тут скоєно лише три вбивства. Проте управління поліції за 286 000 доларів купило БТР BearCat. На питання про те, навіщо Кіну такий БТР, що краще б їздив по Багдаду, начальник поліції відповів, що BearCat патрулюватиме на Фестивалі гарбузів та під час інших масових заходів¹²⁰.

Приклад із Кіном свідчить, що коли йдеться про боротьбу з криміналом, гроші – не проблема, коли вони йдуть на силові, а не превентивні заходи. На радість виборцям, урядовці заявляють, що громадська безпека безцінна, тому ніхто не нарікає на такі придбання, як BearCat. Міністерство національної безпеки в 2002—2011 роках виділило на такі забавки штатам і місцевій поліції 35 млрд доларів. А ось гроші на превентивні заходи контролюються дуже ретельно. Нестача коштів найперше позначається на в’язнях, наркоманах та інших потенційних порушниках. Зрозуміло, чому суспільство не поспішає виділяти гроші на таких осіб. Але з часом такий підхід веде до дуже великих витрат.

Економія на програмах реабілітації та освіти у в’язницях може заощадити кілька тисяч доларів. А от якщо кілька в’язнів не навчаться читати або боротися з залежністю, після звільнення вони роботу не знайдуть і стануть рецидивістами, що завдасть величезних втрат. В одній класичній праці¹²¹ зроблено спробу порахувати, наскільки можна скоротити споживання кокаїну за допомогою різних урядових інтервенцій. Виявлено, що кожен мільйон доларів, витрачений на ліквідацію постачання з «вихідних країн» у Латинській Америці, знижує обсяг споживання кокаїну в США на 10 кг. Якби цей мільйон витратили на перехоплення кокаїну далі по ланцюжку поставок (на дорозі до США), то збут знизився б на понад 20 кг. Трохи ефективнішими виявилися превентивні програми в школах – продаж кокаїну скорочується на 25 кг. Але всі ці інтервенції перевершуються програмами лікування наркозалежних. Мільйон доларів, витрачений на лікування, скорочує споживання кокаїну на 100 кг. Тобто лікування вдесятеро рентабельніше за силові методи (частково тому, що націлене на попит, а не пропозицію, як ішлося в попередньому розділі). Банальна істина в тому, що дешевше вилікувати наркозалежного і знайти для нього роботу, ніж ганятися за ним на БТР.

У кількох випадках вище ми вже бачили приклади того, що витрачання ресурсів на раннє запобігання набагато вигідніше, ніж рятування ситуації потім. У Карибському регіоні в’язниці стають рекрутинговими агенціями для картелів, бо уряди не хочуть витрачати гроші на те, що зробити їх більш безпечними (або хоча б забезпечити в’язням ланч). У Мексиці картелі завойовують визнання місцевого населення, вдаючись до успішних актів «корпоративної соціальної відповідальності», бо уряд не в змозі надавати мінімальні послуги населенню. Уряди андських держав могли б витрачати мінімальні кошти, аби фермери вирощували помідори замість коки, але натомість вони витрачають значно більше на силове знищення плантацій коки. Замість того щоб створювати програми працевлаштування для молоді, уряди центральноамериканських держав гатять гроші в те, щоб полювати на молодь, коли її працевлаштовують кримінальні банди. Замість витрачання невеликих сум на реабілітацію залежних від рецептурних знеболювальних, США дозволяють їм стати героїнозалежними, а потім борються з цим явищем, витрачаючи колосальні кошти.

Звичайно, нескладно закликати до збільшення фінансування для розв’язання всіх соціальних проблем у світі. Специфіка проблеми наркотиків у тому, що грошей витрачається більше, ніж треба, але робиться це неефективно. Час урядам погамувати свою щедрість до силовиків і покласти край скупості в стосунку до позитивного розвитку.

Третя помилка: вирішування проблем глобального бізнесу локальними засобами

Наркоторгівля вже давно глобалізувалась і веде транскордонний бізнес, що обіймає багато країн, навіть континентів, а спроби боротися з нею й далі обмежуються державними кордонами. Є багато прикладів, коли певний підхід виявлявся успішним в одній країні, але зазнавав невдачі деінде. У цій книжці ми бачили багато прикладів «стискання повітряної кулі», або, як кажуть у Латинській Америці, «ефекту таргана», коли наркобізнес виганяють з одного місця, а він вигулькує в іншому. У 1990-х роках у Перу поклали край культивуванню коки, що тодішній директор Управління боротьби з наркотиками ООН¹²² назвав «чудовим досягненням», а її тут же почали культивувати в Колумбії. Через десять років Колумбія витиснула культивування назад у Перу, а ООН знову назвала це «чудовим досягненням»¹²³. Попри ці чудові досягнення, напрочуд мало вдалося досягти.

У наркобізнесі відбувається та сама гра в кота й мишки. Перекриття маршруту перемитництва в Карибському регіоні у 1980-х роках спонукало наркокартелі працювати переважно в офшорах слабких центральноамериканських держав. Але тепер перші ознаки збільшення пильності в Центральній Америці змушують бізнес подбати про повернення до насиджених місць на Карибах. Картелі вельми спритні, коли треба поміняти ринок збуту. На початку 2000-х у США різко скоротилося споживання кокаїну, проте приблизно на такий самий обсяг воно тоді збільшилося в Європі. Схоже, що у війні з наркотиками локальні успіхи – поширене явище, а глобальні – рідкість.

– Єдине, що можемо зробити, – це вичавити їх зі свого краю, аби це був не наш, а чийсь клопіт, – похмуро сказав мені високопосадовець зі штату на півночі Мексики, коли ми їхали його броньованим позашляховиком по контрольованому картелем району.

Не дивно, що уряди країн не переймаються проблемами поза власними кордонами. Знищення плантацій коки в Колумбії було дуже успішним з погляду колумбійців, хоча особливої шкоди глобальному ринку не завдало. Проблема в тому, що картелі ведуть транснаціональний бізнес, а транснаціонального регулятора досі нема. Є, звичайно, Управління ООН з наркотиків і злочинності. Але ж воно зосередилось виключно на стратегії знищення постачання і не завжди чесно оцінює вади такої політики. Його моніторингові служби й далі плескають у вуха про окремі національні досягнення і не заглиблюються в реально не такі блискучі сумарні результати. Якби таке вчинила звичайна ТНК, дзвонячи в усі дзвони про звитяги на ринку й затушковуючи прикрі негаразди, то терпець акціонерам дуже швидко урвався б.

Причина такого стану в тому, що найвпливовіші акціонери ООН – заможні держави, які сплачують левову частку на її утримання, – відносно задоволені такою боротьбою. Багаті країни, які споживають основну масу наркотиків, радіють, що боротьба точиться не в їхньому домі. Як уже йшлося, найефективніше вплинути на наркотрафік можна ближче до кінця ланцюга поставок, коли ціна товару найвища й конфіскація завдає дилерам найбільших збитків. Та ми не бачимо в небі над Лондоном або Вашингтоном вертольотів-ґаншипів. Науковець із Університету Хуареса Уго Альмада з прикрістю відзначив, що США (разом зі своїми заможними союзниками) на своїй території воюють із наркотиками набагато більш прагматично, ніж на чужині. Четверо з десятьох американців визнають, що вживали нелегальні наркотики, а це означає, що суспільство вирішило толерувати певний обіг наркотиків, доки це не призводить до насильства. На відміну від цього, інші країни, що недостатньо придушують наркотрафік, зазнають покарання. «Ті, хто не співпрацює, піддаються громадському осудові, економічним санкціям і таємним маніпуляціям США з такими міжнародними фінансовими організаціями, як Світовий банк і МВФ», – пише Мойзес Наїм, експерт з організованої злочинності і колишній виконавчий директор Світового банку¹²⁴.

Президенти латиноамериканських країн уже не приховують свого невдоволення таким станом справ.

– Якщо американці хочуть споживати якісь наркотики, то мені це байдуже. Я з цим не погоджуюсь, але це їхнє рішення – і споживачів, і суспільства. Але я проти того, що вони й далі платять гроші вбивцям, – сказав мені Феліпе Кальдерон, червоніючи від злості, бо шість років на посаді президента Мексики воював із продуктом, який сусіди вимагали знищити, а самі імпортували його тоннами.

Структура світового ринку неминуче завела політику в глухий кут. У минулому країни поділялися на три категорії стосовно наркотиків: виробники (як-от Колумбія), транзитери (як-от Мексика) і споживачі (як-от США та Європа). Це дозволяло урядам і їхнім прибічникам бачити лише один бік наркоіндустрії. Країни-споживачі, які просто хочуть зупинити наркотики на своєму кордоні, виступають за рішучий наступ на цю галузь уже на початку ланцюга постачання, хоча це й неефективно. Своєю чергою, виробники й транзитери не розуміють, чому вони повинні витрачати свої сили й кошти на придушення бізнесу, прикрі наслідки якого здебільшого даються взнаки за їхніми межами.

Але тепер це змінюється, бо два глобальні тренди примушують усі країни розглядати наркоторгівлю в комплексі. Насамперед інтереси країн-виробників і споживачів вирівнюються, а самі категорії «виробника» і «споживача» розмиваються. Наркотики – це зло, пов’язане переважно з середнім класом, і в міру зростання доходів у країнах, що розвиваються, середній клас починає споживати їх дедалі більше – нарівні з автомобілями, відпочинком за кордоном тощо. Найяскравішим прикладом є Бразилія, котра нині на другому місці у світі за споживанням порошкового кокаїну і на першому – за креком. Водночас налагоджується виробництво наркотиків у країнах-споживачах. Трендовим відгалуженням є марихуана, яку тепер вирощують локально, особливо в США. Іншим трендом стали синтетичні наркотики, які можна зробити в першій-ліпшій кухонній лабораторії. А що в країнах споживачах розгортається власне виробництво наркотиків, то вони зрозуміли: напади на мережі постачання недоцільні. У зв’язку з бумом місцевого ринку марихуани американці відмовилися від програм знищення плантацій у дусі Колумбії на користь легалізації. Нова Зеландія дійшла схожого висновку щодо психотропних препаратів, якими зі змінним успіхом намагається керувати.

Другим трендом, який впливає на глобальну політику щодо наркотиків, є зміщення у балансі сил. Бідні країни, де віддавна вироблялися й переміщувалися наркотики, поволі багатшають і набувають більшого впливу. У 2000 році 96 % бюджету Управління ООН з наркотиків забезпечувала «основна група донорів» – двадцять заможних держав. У 2014 році на них припало вже 60 % суми. Тепер третина коштів надходить від «нових» країн-донорів. В останні роки найбільше з-поміж них вирізнялися Колумбія і Бразилія, уряди яких висловлювали незадоволення силовим вирішенням проблеми. Інші країни, що набули впливу, дотримуються іншої думки: Росія, яка вряди-годи дає великі кошти на ці цілі в ООН (і навіть влаштувала свого дипломата Юрія Федотова на посаду голови управління у 2010 році), удома проводить жорстку каральну антинаркотичну політику. У Китаї іноді щорічний Міжнародний день проти наркотиків і незаконного наркотрафіку відзначають стратами контрабандистів. У країнах, що розвиваються, є чимало «яструбів» і «голубів», причому перших більше. Однак міжнародний наркоконтроль активний нині, як ніколи.

Четверта помилка: не плутайте заборону з контролем

У 1998 році під егідою ООН пройшла акція «Світ без наркотиків: ми можемо!». Багато в чому це була чудова мета. Щороку близько 250 млн осіб уживають наркотики, – більшість задля розваги, але чимала меншість люто страждає. Близько 180 000 помирають від передозування, ще скількись мільйонів завдають собі шкоди або шкодять іншим. Тому Ґорман, коп із Денвера, який бореться з наркотиками, сказав мені, що той, хто на власні очі щодня бачить жахи наркозалежності, не підтримає легалізації.

– Одні люди здатні вживати наркотики відповідально, а є такі, що стають жертвами цього зілля, – сказав він. – Я намагаюся захистити останніх.

І я за це. Але все описане в цій книжці про наркоторгівлю – від витоків у Південній Америці до перемитництва на Карибах, від споживачів у Колорадо до ритейлерів у кіберпросторі – спонукає до висновку, що якщо ви дійсно хочете контролювати наркотики, зруйнувати бізнес картелів і захистити людей, то заборони не є ефективним вибором. Після проведення оптимістичної конференції ООН так і не з’явилося ознак обіцяного «світу без наркотиків». Попри те що уряди витрачають понад 1 трлн доларів на силове забезпечення заборон, із 1998 року споживання марихуани та кокаїну зросло наполовину, а опіатів – майже потроїлося. Хіба це успіх?

Довгі роки легалізацію підтримували в основному тільки аматори куріння травки, які пояснювали, що марихуана безпечніша за дуже багато інших дозволених речовин. Це була щира правда, але громадськість це не переконало, бо більшість слушно вважає, що в світі й без марихуани досить небезпечних розваг (і ще небезпечніших важких наркотиків). Утім віднедавна їхня позиція істотно змінилася. Тепер у рамках легалізації йдеться не про те, що наркотики безпечні, бо вони насправді небезпечні, а про те, що узаконення дозволить їх контролювати й відібрати в мафії.

Яким же може бути регульований законом наркоринок? Перший приклад ми бачимо в Колорадо. Наркотики тестують на безпечність і міцність, зрозуміло маркують, пакують, передбачаючи захист від дітей, і продають в обмеженій кількості особам, старшим за 21 рік. Штат одержує нове джерело доходів від оподаткування й ліцензування – за перший рік Колорадо одержав 76 млн доларів – і заощаджує гроші, бо зменшується кількість арештів. Кількість людей, яких у штаті щороку звинувачували у зберіганні марихуани, зменшилася з 30 000 до легалізації до 2 000 тепер (звичайно, надалі звинувачення висуватимуть за зберігання надмірної кількості наркотику або відсутність ліцензії, а також неповнолітнім). Організованій злочинності відібрали за рік продажів на понад 700 млн доларів і передали легальним підприємцям. Поки що рано робити висновки про вплив заходів на споживання, бо багато товару купують приїжджі. Утім схоже, що легалізація не заполонила штат марихуаною. Майже половина штатів у США легалізувала марихуану в тій чи іншій формі – здебільшого в широко трактованих «медичних» цілях, – і обсяг споживання не вельми змінився з 1990-х років.

Такі умовно позитивні результати заохотили інших. Відколи в Колорадо почались експерименти, ще три штати протягом року приєдналися до клубу легальної рекреаційної марихуани. У 2014 році Уругвай став першою країною у світі, яка легалізувала марихуану. У 2015 році Ямайка оголосила про легалізацію канабісу для медичних і релігійних потреб, а також про його декриміналізацію для всіх інших. Той факт, що революція почалася в США, не завадив федеральному уряду критикувати інші країни за потурання.

– Закон Ямайки – це, звичайно, її справа і суверенне рішення, – сказав Вільям Браунфілд, помічник держсекретаря США у справі боротьби з наркотиками, який має вкрай незручне завдання: обстоювати заборону за кордоном, ігноруючи це питання вдома.

Порівняно з провалами антинаркотичної політики, описаними вище, легалізація марихуани, схоже, є певним успіхом. А як щодо важких наркотиків? На сьогодні єдиною країною, яка спробувала легалізувати інші рекреаційні наркотики, є Нова Зеландія. Через відчутну нестачу традиційних важких наркотиків країна стала світовим лідером з виробництва синтетичного дурману. Заборона психотропів у Новій Зеландії й деінде не була ефективною: у відповідь на заборону тут-таки з’являвся майже ідентичний замінник. У випадку синтетичних наркотиків заборони стали не тільки неефективними, але й небезпечними. На заміну відносно безпечному МДМА або екстазі, якщо їх споживати в невеликих кількостях, прийшли шкідливіші альтернативи. Сьогодні багато людей, які помирають від екстазі, насправді приймають ПМА, близький, але небезпечніший дериватив. Заборонивши МДМА, уряди прогнали маленького й відносно нешкідливого тарганця, а натомість прийшли десятки смертоносних тарганищ. Дозвіл обмеженої кількості малоризикових та офіційно тестованих хімічних емпатогенів і психостимуляторів, який могла б видати Нова Зеландія, був би безпечнішим, ніж нинішні спроби заборонити все, фактично не забороняючи нічого.

Коли йдеться навіть про найбільш небезпечні наркотики, легалізація виявляється ефективнішою. Справа легального контролю наркотиків і перекриття шляху до них гангстерам мотивується саме тим, що вони шкідливі, а не тим, буцім вони безпечні. Розгляньмо героїн. Хоча вони й не полюбляють про це говорити, кілька країн Європи, у тому числі Швейцарія, Нідерланди та Велика Британія, вже з обмеженнями його легалізували. Як і в Колорадо, за їхніми програмами наркотик будь-кому не продають. Натомість спеціалізованим лікарям дозволено виписувати безкоштовний героїн наркозалежним. Ідея полягає в тому, що завдяки керованому і раціональному вживанню вони поступово зіскочать із нього. Швейцарська програма в цьому плані найкраща: у лікарів на обліку 3 000 завзятих наркоманів, що становлять 10—15 % споживачів, на яких припадає до 60 % продукту в країні. Даючи їм безкоштовний героїн під належним наглядом, уряд скоротив кількість скоєних ними крадіжок на 90 %.

Але це не край. Усунувши ключових споживачів з ринку, програма відібрала в наркоіндустрії найцінніших клієнтів, а ринок героїну втратив чималий обсяг попиту. Водночас завдано потужного удару ланцюгові постачання. Призвичаєність пацієнтів з героїновою залежністю сягала таких масштабів, що їм доводилося самим продавати наркотик, щоб платити за свою дозу. Разом із ними виведено з гри й більшість дилерів у країні, через що пересічним наркоманам стало важче знайти дозу. Основні споживачі перетворились на пацієнтів, і ринок обвалився. У1990 році в Цюриху зареєстровано 850 нових наркозалежних. У 2005-му – 150¹²⁵. Легалізація героїну і впровадження обмеженої програми під контролем лікарів зробили наркотик більш важкодоступним, ніж це зробила б заборона.

• • •

Через кілька місяців після оголошення війни наркотикам Річард Ніксон в Овальному кабінеті обговорював з начальником штабу Гаррі Р. Голдеманом новий урядовий антинаркотичний буклет. Ніксон лютував.

– Вони на обкладинку винесли мою цитату і фотографію, чудову фотографію, аби показати, що проблема з наркотиками – наш пріоритет, і ми братимемось за неї «різними способами»! – обурювався Ніксон. – Від отого «різними способами» мене мало не знудило. І я подумав, заради всього святого, нам же потрібна «повномасштабна війна», або «на всіх фронтах», або, гм, хоча б «огидна проблема».

Голдеман погодився:

– «Різними способами» означає, що насправді ми не знаємо, як із цим упоратися, – сказав він президенту. – Може, це й правда. Але на біса це казати?¹²⁶

Отак до цього ставиться і більшість урядів: не знаючи, з якого боку братися за проблему зростання наркозалежності в світі, вони затято тримаються за неефективну силову політику. Рік у рік результати очевидніші: «повномасштабна війна» не змогла скоротити кількість споживачів, а лише підвищила ціни на кілька дешевих сільськогосподарських товарів і витворила огидну й жорстоку глобальну наркоіндустрію з обігом понад 300 млрд доларів.

Настав час спробувати інші «різні способи» боротьби з наркоіндустрією. Якщо радикально не змінити стратегію, мафія й далі матиме зручні бізнесові умови. Через півстоліття після оголошення Ніксоном війни, хоч як це сумно, діяльність наркокартелів лише розквітла.