Наркономіка. Як працює економіка картелів

Розділ 4. Піар і божевільні з Сіналоа

Чому картелі дбають про корпоративну соціальну відповідальність

У Куліакані, столиці ураженого нарковійною мексиканського штату Сіналоа, панує карнавальна атмосфера. Чоловіки, жінки й діти заполонили вулиці, ходять і співають під звуки труб і тромбонів. Це був лютий 2014 року, і щойно країною перебігла радісна новина, яку ніхто й не сподівався почути: Хоакін Ґусман, ватажок сіналоанського картелю і один із найбільш розшукуваних людей у світі, опинився за ґратами. Ель-Чапо (Коротун), як називали ватага картелю, очолював багаторічний терор, наказуючи мордувати тисячі людей у Сіналоа і за його межами. Роками він вислизав владі з рук: йому вдавалося чкурнути, перш ніж гелікоптери доправлять спецпризначенців. Але і йому урвалася нитка. Після драматичної втечі каналізацією в Куліакані, куди він поліз через потаємний люк під ванною в конспіративному будинку, Ель-Чапо подався до прибережного курорту Масатлан. Там його й знайшли в дешевому готелі, заарештували під прицілом зброї та доправили до Мехіко, де провели перед телекамерами, які транслювали новину мільйонам вражених мексиканців.

Населення його рідного штату відреагувало негайно. Кілька днів сіналоанськими містами розліталися летючки, що закликали громадян виходити на вулиці й відзначити цю визначну подію. Сіналоанці радо влаштовували урочисті ходи. Однак у парадів на відзнаку арешту Коротуна була дивна особливість. Якщо придивитись до учасників ходи – натовпу молоді й старих, жінок і чоловіків, підлітків і цілих родин, – на них можна було побачити футболки, а в руках – плакати з вельми несподіваними гаслами. На одному було написано: «Коротуна люблять і поважають більше, ніж багатьох політиків!» «Сіналоа належить тобі, Коротуне», – читаємо на наклейках із футболок. На деяких був одяг із цифрою «701», місцем Ель-Чапо в рейтингу мільярдерів за часописом «Форбс». На обтягнутому топі однієї дівчини – напис: «Коротуне, зроби мені дитину». Юрми сипонули на вулицю не для того, щоб засудити небезпечного наркоторгівця, а щоб підтримати його. На вулицях, якими посувалася хода, котрій поліція не перешкоджала, бо мала нібито важливіші справи, раз по раз лунало: «Хай живе Ель-Чапо!»

Погубник тисяч життів, Коротун Ґусман мав би бути найбільш осоружною людиною в усій Мексиці. Але подекуди в країні, де він накоїв найбільше лиха, громадська думка зазнала химерних метаморфоз. Хоча дехто брав участь у ході на його підтримку в Куліакані з примусу, назагал люди щиро ним захоплювались. Опитування громадської думки в країні, проведене газетою Reforma, показало, що лише 53 % респондентів схвалюють його арешт, а 28 % – рішуче проти³⁷. Про мексиканських наркоторгівців складають «наркокориди», – палкі балади для тромбона й акордеона, в яких розповідається про їхні звершення і вправне обдурювання поліції. На пошану Коротуна Ґусмана зірка місцевої естради в стетсоні на голові Хосе Евлохіо Ернандес, на прізвисько Кольт Сіналоа, проголошував:

Нехай не вдався він на зріст,

Наш любий Коротун, проте

Для мене він сягає головою неба.

І серед велетів він є

Найбільшим велетом для мене³⁸.

Ув’язнення маленького велета тривало недовго: у липні 2015-го, трохи більш як за рік після арешту, влада Мексики оголосила, що Ґусман знову вислизнув з її рук. Записи відеоспостереження, які згодом оприлюднили роз’юшені посадовці, показують, як Коротун ходить, а тоді завертає за ріг, до особистої ванни, – і як здимів. Пізніше керівництво в’язниці знайшло отвір у душовій кабіні, що вів до професійно спорядженого тунелю завдовжки з милю; тунель був обладнаний простенькою системою вентиляції та рейковим транспортом, за допомогою якого вивозили землю та інше сміття. Оцим тунелем і втік Коротун, походьма розбиваючи лампочки, а тоді розчинився в сільській місцевості. Уже за кілька годин на YouTube з’явилися перші наркокориди, що оспівували зухвалу втечу. Такий собі Лупільйо Рівера недбало пояснював:

Кокс водою й повітрям ішов із далеких земель,

а усе врятував хитромудрий тунель.

Коротун – не єдиний популярний бандит. Цікавою особливістю наркоторгівлі є те, що чолівк індустрії, як правило, має кращу репутацію, ніж більшість злочинців і, звичайно ж, політиків (Конгрес США багато віддав би за такі рейтинги, як у Ель-Чапо). Перемитники навіть задають тон моді: коли брали м’язистого наркобарона Едґара Вальдеса Вільяреаля, якого за світле волосся називали Лялькою Барбі, на ньому була яскраво-зелена сорочка поло від Ralph Lauren, і крамниці одягу в Мехіко швиденько узялися продавати копії молодикам, які прагнули бути схожими на бандюгу.

Щось схоже відбувається і в західних країнах, де створюють романтичний образ наркоторгівців, що часто застує їхні злочини. Джонні Депп грав роль милого колумбійського капо-американця у фільмі «Кокаїн» про становлення медельїнського картелю Пабло Ескобара. Син Ескобара, Хуан Пабло, написав книжку про батька, в якій розповів, що кримінальна кар’єра того почалася ще зі шкільної лави, коли той продавав фальшиві дипломи своїм шкільним друзям. Говард Маркс, засуджений британський наркоторговець, написав автобіографію, назвавши її «Містер Крутий» (один із його псевдонімів), і непогано заробляв на інтерв’ю, в яких описував свою кримінальну кар’єру як цікаву пригоду.

Насправді в картелі немає нічого романтичного. Під орудою Коротуна Ґусмана сіналоанська мафія жорстоко вбивала і калічила кожного, хто стояв на їхньому шляху. Жертв катували, спалювали живцем, прилюдно вішали – і не в ім’я революції, а заради зиску для картелю. Такі люди, як «крутий» Говард Маркс, може, самі й не вбили нікого, але саме їхніми грошима розраховувалися з убивцями. Цей бізнес такий же мерзенний, як і вони самі. Проте ними не гидують: ватажки наркоіндустрії вважаються гоноровими бандитами і на батьківщині, і за кордоном. Ця трансформація народної уяви – сприйняття брудних, брутальних бандитів як милих махлярів – є найрізкішим піарним переворотом у світі бізнесу. Як же картелі зробили це?

• • •

«ГРОМАДЯНИ, – починається написане великими літерами звернення, – цим я заявляю, що ніколи не наказував убивати дітей і жінок. Я не підтримую здирництво і викрадення. За тотальну руїну держави відповідають члени “Лінії”… Бо наші правила чіткі: не займати дітей, жінок, невинних; ніякого здирництва та викрадень. А от “Лінія” вбиває, щоб зідрати з людини 1000 песо [близько 70 доларів]»³⁹.

Цей мессидж, професійно надрукований чорними і червоними літерами, з’явився удосвіта в Сьюдад-Хуаресі на банері, що звисав із пішохідного мосту в людному районі. Це було 2010 року, коли війна між сіналоанцями під проводом Коротуна Ґусмана і місцевим хуареським картелем із його відділом замовних убивств «Лінія» щойно розпалювалася. Банер, підписаний самим Коротуном, був лише одним із безлічі «наркомантас» – наркоплакатів, – розвішаних по всьому місту. Що більше розгорталося насильство, то більше з’являлося реклами.

Здавалося б, наркокартелі маркетингом не переймаються. І хоча репутація рекламістів не набагато краща, ніж у наркодилерів (Герберт Веллс називав рекламний бізнес «законною брехнею», а Джордж Орвелл – «гуркотом кийка в помийниці»), від мафії назагал не чекають особливої зацікавленості комунікаційними іграми. А насправді вони дуже поважно трактують маркетинг, особливо піар і рекламу. Власне, лише підтримка публіки дозволяє таким утікачам, як Ґусман, залишатися в бігах, не наражаючись на те, що їх видадуть поліції. Тому картелі мають набір вишуканих методів відбілювання свого іміджу.

Зухвалі рекламні кампанії проводяться на півночі Мексики. Зазвичай вивішують шматини чи пластикові банери та гукають місцевих фотографів, перш ніж влада прибере рекламу. Іноді мессиджі просто квацяють на старих простирадлах, а часом рекламу виготовляють фахові дизайнери. Мета реклами буває різна. На кордоні з Техасом, у Нуево-Ларедо, «Лос-Сетас» якось провели гучну кампанію рекрутування; їхні банери проголошували: «Якщо ви служите чи служили у війську, оперативна група “Лос-Сетас” на вас чекає. Ми пропонуємо гідну зарплату, харчування і бонуси для сім’ї. Годі терпіти знущання й жити надголодь: ми не будемо вас годувати маручанським супом [ґатунок локшини швидкого приготування]». Частіше трапляється наступальна реклама з лайками й погрозами на адресу банд-суперниць (часом поруч із таким банером вішають людину) або мессиджі з запевненням громадян у тому, що картель на їхньому боці: мовляв, ми торгуємо наркотиками, але далекі від таких злочинів, як здирництво щодо простих людей.

Така примітивна зовнішня реклама ефективно демонструє місцевим мешканцям, що певний картель достатньо впливовий у конкретному районі і може вивісити банер у громадському місці, бо поліція йому теж підвладна. Проте ця форма впливу не вельми переконлива. Сьогодні в усьому світі спостерігається криза в рекламі і легальної, і тіньової економіки. Кілька поколінь тому споживачі ще могли повірити «законній брехні», вивішеній на Медісон-авеню чи надрукованій в улюбленій газеті або часописі. А тепер, коли є безліч ЗМІ онлайн і офлайн, споживачів переконувати важче, бо вони особливо скептично сприймають платну рекламу, яку пишуть ті самі люди, які намагаються продати вам свій крам. Складно уявити, що хтось повірить рекламі про нешкідливість куріння, яка була популярною в рекламі сигарет у 1950-ті роки. Так само безглуздо звучить реклама Коротуна і «Лос-Сетас» про те, що вони чесні дилери й порядні працедавці.

Натомість маркетологи скеровують свої зусилля деінде, так чинять і картелі. Ще десять років тому гуру брендингу Ел і Лора Райс доводили, що традиційна реклама себе вичерпала, а вплинути на сприйняття споживачів тепер набагато простіше за допомогою її небожа – піару⁴⁰. Трохи пізніше соціальні ЗМІ уможливили фірмам майже миттєво поширювати піар-мессиджі в інтернеті за допомогою, як це називає Девід Мірмен Скотт, «перехоплення новин». На відміну від реклами, піар ігнорує куплену газетну площу й ефір і зосереджується на набагато дорожчих редакторських колонках і теленовинах. Цікава стаття в газеті вагоміша за оплачену рекламу на звороті. За оцінками американського економічного видання PR Daily, редакційна колонка втричі дорожча за оплачену площу реклами. Компанії змагаються за те, щоб їхня реклама потрапила на цю площу, безпрецедентно лобіюючи журналістів, щоб ті згадували про їхніх клієнтів у своїй статті. У Великій Британії кількість піарників (понад 47 800 осіб) перевищує кількість журналістів (45 000 осіб)⁴¹.

Продаж площі редакційної колонки привабливий для новинарних організацій, яким непереливки з виданням. Малооплачуваним репортерам спокусливо писати добре про компанії, які пропонують їм свою гостинність та компліментарні дарунки. Новинарні газети дедалі частіше пропонують «природну рекламу» зі спонсорованим контентом, що жанрово перебуває на межі між статтею і комерційною рекламою. На перший погляд, така публікація – звичайний матеріал, а насправді його писали і схвалювали рекламісти; у такий спосіб компанії доносять свій мессидж, що нагадує редакційну колонку, але нею вже не є. Більшості журналістів не до вподоби, що реклама втручається в текст новин. Але рекламісти ладні платити набагато більше за такий потужний інструмент впливу на споживачів. Читачі можуть не йняти віри гаслам у рекламі, але якщо компанії вдається зробити так, аби газета чи телеканал повторювали її ідеї своїми словами, то це вже щось означає. Так само і з наркокартелями, що в останні роки різко й часом брутально посилили лобіювання медіа.

І одного травневого ранку я опинився на півночі Мексики, стрімко їдучи через пустелю. Сонце спиналося над обрієм, а моє журналістське посвідчення було сховане в пакунку зі шкарпетками глибоко у валізі. Погода лагідна, бо ще не залягла пекельна спека; я прокинувся вдосвіта, чим здивував працівників готелю, котрі знімали нічні накидки з кліток із канарками в холі, коли я вже спустився до сніданку. Я прямую по шосе № 40 на схід від Монтеррея, великого заможного міста біля кордону зі США. Картелі допіру заходилися збирати кошти для війни за територію, і на ризик викрадення наражаються всі, чиї родини могли б заплатити грубі гроші відкупного. Один мій заможний друг, який завжди виставлявся на новенькому блискучому «рендж ровері», приїхав цього разу до мого готелю на старій тарантайці.

– Нині не варто привертати до себе зайвої уваги, – пояснив він.

Про проблеми насильства в Монтерреї відомо всім. Газети рясніють заголовками про перестрілки та вбивства. Але з неофіційних розмов із міськими бізнесменами, більшість із яких перевезли сім’ї до США, де безпечніше, я дізнався, що дивніші й жахливіші речі кояться в іншому північному містечку. За 150 миль на схід є місцина, де про нарковійну не розводяться. Рейноса, яка лежить через кордон навпроти техаського Мак-Аллена, схожа на багато інших прикордонних містечок, з її фабриками maquiladora, дешевими клініками й аморальним районом червоних ліхтарів, що називається «містечком хлопців». Так само як в інших прикордонних містах, у Рейносі зосереджується контрабанда наркотиків. Але попри шал насильства на півночі Мексики, звідси надходить зовсім мало інформації про картельні вбивства. У телевізійних і газетних новинах, власне, ніколи не згадують про нарковійни тут. Нема ні описів убивств, ні світлин із тілами. Політики не ведуть мови про це. Рейносу ніби відтяли від країни. Я вирішив відвідати місто.

Удосвіта дорога пуста, і я мчу шосе № 40. На цьому відтинку шляху ніхто не затримується, бо тут між Монтерреєм і Рейносою постійно спалахують перестрілки між бойовиками картелів «Затока» і «Лос-Сетас», які раніше трималися гурту, а тепер б’ються на смерть за панування над північним сходом Мексики. На півдорозі я проїжджаю повз Los Ahijados («Божі діти»), ресторан, де пару місяців тому, перед Великоднем, зчинився двогодинний бій між п’ятдесятьма солдатами і сорока гангстерами картелю. У результаті перестрілки розписані в радісних тонах стіни ресторану посічені кулями і тепер більше нагадують тертку для сиру.

Залякування журналістів у Рейносі призвели до того, що місцеві картелі майже повністю контролюють пресу. Я читав, що за останні два місяці тут убито одного журналіста, а ще п’ятеро щезли. Двох репортерів із Мехіко викрали і геть побили. До американського журналіста, який збирав інформацію, на вулиці підійшов незнайомий і навпростець порадив забиратися додому, що той і зробив.

Припаркувавши свою орендовану автівку, я попрямував до palacio municipal, мерії, тримаючись затіненого боку вулиці й ступаючи стрімко, ледь не бігма. Я нервував ще й тому, що працівникові мерії, з яким мало відбутися моє перше інтерв’ю, довелося в останню мить перенести зустріч, бо, як він між іншим пояснив, щойно вбили колегу, і через це часу було обмаль. Ніхто до пуття не знав, чому напередодні вбили цього молодшого працівника мерії. Він сидів у своїй машині на світлофорі за п’ять кварталів від palacio, коли вбивці під’їхали й застрелили його. Його загибель не висвітлювали в пресі, і коли я згодом проїздив повз місце злочину, то, здається, місцева влада все прибрала, і це диво в місті, де навіть сміття вчасно не вивозять.

Ніхто, либонь, і не повідомить про вбивство, бо місцевий картель якнайгостріше проінструктував рейноських журналістів обминати мовчанням новини про нарковійни. Оскільки репортери мовчать, уряд міста вирішив подавати основні відомості про нарковійну в твіттері, щоб допомогти громадянам убезпечитися. Мій інтерв’юйований, якого ми з міркувань безпеки назвемо Альфредо, зі свого комп’ютера на сторінці @GobiernoReynosa розповідає містянам основні новини задля їхньої безпеки. Той, хто стежить за його мессиджами, може прочитати: «НЕБЕЗПЕЧНА СИТУАЦІЯ. Різні точки в місті заблоковані. Їдьте обережно і не виходьте, якщо немає потреби», – або: «Повідомляють, що СИТУАЦІЯ НЕБЕЗПЕКИ НА ШОСЕ ДО МОНТЕРРЕЯ ЗАКІНЧИЛАСЯ. На кільцевій дорозі рух повільний. Будьте терплячими». Його сторінка працює від 6:00 ранку до 23:00 вечора, оновлюється щогодини або й частіше, коли щось коїться.

– Газети, радіо й телебачення вже зо два роки не дають репортажів, – каже Альфредо і докидає, що ідею підказала йому донька, знавчиня інтернету.

Жоден місцевий репортер не хоче підписувати своїм ім’ям матеріали про злочини. Іноді ЗМІ в інших містах подають свіжіші новини, ніж місцеві.

– Газети в Монтерреї публікують новини про тутешні справи, а наші газети ці новини вже передруковують, – каже Альфредо.

Мексиканські картелі витратили чимало часу і грошей на те, щоб приборкати журналістів. Традиційний спосіб переконування – plata o plomo, «срібло чи свинець», тобто хабар або куля, – до якого банди вдаються і в інших сферах суспільного життя. Репортерів постійно залякують, а якщо це не спрацьовує, вбивають, аби інші боялись. Ось один із десятків свіжих прикладів: Хосе Владімір Антуна був репортером кримінального відділу El Tiempo de Durango. Його знайшли вбитим, а поруч лежала нотатка: «Це сталося зі мною через те, що я передавав інформацію солдатам і писав те, чого не слід було писати. Ретельно перевіряйте текст, перш ніж публікувати його». Антуна розслідував убивство колеги з цієї ж газети й почав був уже писати про корупційну схему між місцевою поліцією та організованою злочинністю.

Що дужче розпалювалася війна, то більший тиск чинився на журналістів. За десять відносно спокійних років до 2004 року в Мексиці було вбито 13 репортерів. У наступний період, 2004—2014 рр., – 60. Кримінальні розслідування проводяться настільки погано, що не завжди вдається встановити навіть мотиви злочинів (деякі жертви загинули в перестрілці, не бувши метою нападу). Схоже, однак, що більшість репортерів обирали не випадково: за даними Комітету захисту журналістів, американської ГО, вісім із десятьох жертв провадили кримінальні розслідування. До певного часу ця тактика картелів працювала. У найкривавішому 2010 році п’ять мексиканських газет заявили, що через такий високий ризик для журналістів вони більше не будуть висвітлювати нарковійни. У деяких випадках картелям вдавалося розміщувати власні матеріали в ЗМІ. У телеканалу Milenio викрали чотирьох співробітників і заявили, що їх буде страчено, якщо канал не дасть репортажу зі звинуваченням картелю конкурентів у співпраці з корумпованими копами. Milenio знехотя підкорився (хоча матеріал і транслювався лише на регіон, а не національною мережею).

Картелям ідеться про дві аудиторії. По-перше, це широка громадськість. Якщо людей можна переконати в тому, що сіналоанська банда Коротуна Ґусмана – поважний картель, який не займається здирством і не вбиває дітей, то вони навряд чи інформуватимуть про них поліцію, а розкажуть про суперників, які набагато гірші за них. Так само пропаганда картелів звинувачує місцеву поліцію та прокурорів у корупції, щоб громадськість не ділилася з ними інформацією.

Інша потрібна картелям аудиторія – це уряд. Щойно з’являються повідомлення про насильство, влада негайно виряджає в неспокійні території важкоозброєну поліцію або солдатів. А така масова присутність силовиків значно ускладнює картелям бізнес. Тому настільки важливо запобігти появі репортажів у ЗМІ: якщо новина про вчорашнє вбивство не вийде, то наступного тижня не вирядять додаткових загонів, і бізнес ітиме спокійно далі. Іноді після перестрілок картелі забирають із собою тіла своїх, і для того, щоб їх поховати, але й також для того, щоб мінімізувати враження про насильство, аби армія не завдала потужного удару у відповідь. Трупи кидають у криниці, старі шахти або таємні могили в пустелі. Місцевих жителів війни картелів збивають із пантелику: стрілянина, сирени, вертольоти, а наступного дня – ані сліду ніде, ніби нічого не сталось; і, звичайно, ні слова в газеті.

Чому ж тоді картелі так часто чинять брутальні страти? Деякі вбивства призначаються для широкої аудиторії: їх фільмують, подають онлайн, як це роблять терористичні групи на кшталт «Ісламської держави». Якось один патолог розповів мені в Сьюдад-Хуаресі, що найнебезпечніше виходити на вулицю о 17:45, бо саме тоді картелі починають убивати, аби о 18:00 потрапити до вечірніх новин. Іноді це коїться через те, що банді схотілося заварити кашу на території конкурента. Якщо в громадському місці знаходять десяток трупів, влада враз надсилає спецпризначенців, що на кілька тижнів ускладнює бізнес. Часом картелі можуть навмисне «розігрівати» ділянку конкурентного картелю – як там кажуть, calentar la plaza, – щоб силовики вчинили потім розгром. Залучають до цього і ЗМІ, яким загадують віддати під цей матеріал побільше площі в газеті.

Журналісти, буває, виграють від того, що один картель каже заткатись, а другий – розписати все якомога докладніше. Редакційна стаття, яку 2010 року передрукував увесь світ, на першій шпальті El Diario de Juárez прямо вказувала на місцеву мафію після вбивства двох працівників газети. Стаття «Чого ви від нас хочете?» починалася так: «Панове з різних організацій, що змагаються за територію Хуареса… Зверніть увагу, що ми поширюємо новини, а не читаємо думки. Тому як працівники сфери інформації ми хочемо, щоб ви пояснили нам, чого ж ви хочете, аби ми надрукували чи не надрукували, щоб були якісь орієнтири. Зараз ви фактично є владою міста, бо законна влада не змогла нічого вдіяти, щоб запобігти смерті наших колег»⁴².

Наркокартелі тримають у лещатах місцеві ЗМІ, а тепер втручаються і в інтернет. Як і звичайні компанії, ОЗУ взялися до розбудови свого іміджу в мережі. Власник акаунту в твітері @GobiemoReynosa висловлювався в постах вельми обтічно про «небезпечну ситуацію», уникаючи подробиць. Натомість деякі репортери-аматори скористались анонімністю в інтернеті й подають набагато більше подробиць, ніж наважується більшість газет. Сайт під заголовком Еl Blog del Narco здобув велику аудиторію, публікуючи новини, яких немає в друці (разом зі світлинами та відео, що надто жахливі навіть для звиклих до крові мексиканських ЗМІ). Деякі журналісти кажуть, що дають до цих блоґів матеріали, під яким надто ризиковано ставити своє ім’я. Для картелів такі витоки інформації в інтернеті підважують їхній контроль у поданні новин.

Уже є ознаки, що вони намагаються залякувати інтернет-репортерів за допомогою тактики, випробуваної на традиційних ЗМІ. Перший відомий випадок убивства картелями людей за пости в соцмережах стався 2011 року, коли знайшли два трупи, що звисали з мосту в прикордонному містечку Нуево-Ларедо на північному сході Мексики, а на них напис: «Така ж доля чекає на всіх інтернет-балакунів». Невдовзі знайшли й замордували видатну блоґерку, чиє тіло кинули біля клавіатури.

Картелі ладні платити грубі гроші за мовчання навіть репортерам-аматорам. У 2013 році в штаті Тамауліпас, де розташована Рейноса, вони розповсюдили летючки, в яких обіцяли винагороду в 600 000 песо (близько 40 000 доларів) за інформацію, що допоможе встановити, хто стоїть за місцевим анонімним новинарним сайтом Valor por Tamaulipas («Мужність для Тамауліпасу»). Наступного року зламали твітер-акаунт однієї дописувачки під ніком Felina. У першому твіті хакери за неї написали: «Друзі й родино! Моє справжнє ім’я – Марія дель Росаріо Фуентес Рубіо, я лікарка, і моє життя підійшло до кінця». Через два твіти з’явився останній допис: «Позакривайте свої акаунти, не наражайте свої сім’ї на ризик, як я, прошу в усіх вибачення». Твіт супроводжувався фото із зображенням мертвої жінки. Дивовижно, але, попри небезпеку, Valor por Tamaulipas і кілька схожих сторінок досі працюють. І все ж безоглядні піар-кампанії не раз захищали банди та їхніх поплічників від викриття, на яке вони заслужили.

• • •

Стратегія на віддалену перспективу, яку використовують картелі для відмивання своєї репутації, полягає в інвестуванні в таємничу корпоративну соціальну відповідальність (КСВ); на управлінському жаргоні так називають новочасну примху. Але в цього явища давня історія. У XVIII сторіччі громадяни заходилися бойкотувати компанії, які займалися работоргівлею, змушуючи цим більш відповідальні фірми заявляти про свій «гуманніший» підхід до управління людьми (звичайно, не всі заяви були однаково щирі). Через сто років вікторіанські фабриканти збудували для своїх робітників «зразкові поселення», щоб забезпечити їм комфортне й безпечне проживання. Неподалік від місця, де я зростав, на півночі Англії, лежить містечко Солтер, яке побудував вікторіанський вовняний магнат сер Тайтус Солт, який настільки вірив у силу утримування від спокус, що не спорудив там жодного пабу (нещодавно цю засаду було порушено, і в місті з’явився бар «Не кажіть Тайтусу»). Прикметна риса КСВ полягає в тому, що багато хто підозрює: доброчинці керуються не тільки етичними міркуваннями, але й власними інтересами. Завдяки відсутності пабів у Солтері містяни тут здоровіші, але й стали більш пунктуальними робітниками.

Бум КСВ як серйозної бізнес-стратегії припав на 1990-ті. Більшість великих фірм витрачає чимало часу і грошей на те, щоб продемонструвати свій внесок у становлення спільноти, стійке зростання, концепцію трьох критеріїв⁴³ та інші не менш відповідальні напрямки, які досить важко сформулювати. Хоч і не завжди зрозуміло, що означають такі ідеї, їх реалізація недешева: 2014 року, попри несприятливу економічну кон’юнктуру, 128 американських компаній із 500 найбільших за версією Fortune знайшли можливість витратити майже 12 млрд доларів на ініціативи КСВ⁴⁴.

Не всі згодні з тим, що робити добро варто. Багато акціонерів запитують про те, чи справді витрачання грошей на філантропію – захист довкілля, годування бідних і порятунок китів – примножує цінність компанії. Опитування, проведене коледжем бізнесу Тіппі при Університеті Айови, показало, що в періоди падіння кон’юнктури фірмам, які фінансували КСВ, ведеться краще, бо, гадають автори, клієнти ставилися до них більш лояльно й не схильні були кидати їх, коли ставався дефіцит грошей. Проте є думка, що причина може бути іншою: стабільні та успішні фірми частіше, ніж нестабільні, інвестують вільні кошти в другорядні проекти.

Останнім часом фахівці з менеджменту трохи охололи до КСВ. Нечисленні її прихильники спантеличені тим, що деякі найбільш успішні сьогодні фірми не постраждали від незацікавленості сталим розвитком, КСВ тощо. Ірландський лоукостер Ryanair завоював європейський ринок авіаперевезень попри свою негнучкість, якою й не переймається. На відміну від інших авіаліній, які пропонують пасажирам знизити свій рівень негативного впливу на довкілля, придбавши «вуглецевий кредит», Ryanair не має часу займатися торгівлею емісіями.

– Нам подобається дражнити цих придурків. Найкраще – пристрелити тих захисників природи, – сказав Майкл О’Лірі, задерикуватий очільник компанії.

Карлос Слім став одним із найбагатших людей світу завдяки тому, що доїв концесії телекомів і тринькав менше грошей, ніж інші мільярдери.

Попри те що в деяких галузях законного бізнесу КСВ вже не настільки популярна, в тіньовій економіці вона процвітає. Деякі заможні злочинці здобули славу завдяки показній філантропії. Коротун Ґусман любив повиставлятися в наймодніших ресторанах Сіналоа; він давав офіціантам на чай по тисячі доларів. У Медельїні Пабло Ескобар роздавав дітям подарунки на Різдво, будував роллердроми і навіть житло для бідних. «Мічоаканська родина» видавала бізнесу дешеві кредити й надавала неформальні послуги для «розв’язання суперечок» (хто б сумнівався). Багато наркобаронів давали на спорудження церков. У мексиканців це називається narcolimosnas – наркопожертви. На каплиці в штаті Ідальґо є мосяжна табличка, на якій написано: «Донатор – Еріберто Ласкано Ласкано», – і цитата з псалма. Ласкано, відомий також як Кат, очолював картель «Лос-Сетас» і нібито полюбляв згодовувати своїх жертв домашнім левам і тиграм. (Скінчив він досить банально: у 2012 році його застрелили військові.)

Деякі священики радо отримують пожертви від таких людей. У своєму інтерв’ю місцевим журналістам 2005 року покійний єпископ Рамон Ґодінес Флорес зі штату Аґваскальєнтес міркував так:

– Хіба Він [Ісус] не прийняв дару [від Марії Магдалини], коли вона вилила Йому на ноги фунт дорогих пахощів? Ісус не запитав її: «Де ти купила дорогі пахощі?» Йому байдуже було, звідки гроші: Він просто прийняв дар.

– А якщо єпископ запідозрить, що гроші неправедні? – здивувалися репортери.

Падре Ґодінес заспокоїв, що це не проблема:

– Гроші можна очистити благими намірами. Не треба спалювати їх просто тому, що вони зароблені неправедно, треба змінити їхню сутність. Гроші здатні трансформуватися, так само як може трансформуватися грішник⁴⁵.

Деякі наркобарони використовували філантропію, щоб здобути собі статус майже святого. Після того як поліція його ліквідувала 2010 року, в Мічоакані почали з’являтися святині на спогад про Насаріо Морено Ґонсалеса, очільника «Мічоаканської родини». Його статус святого закріпився, коли він «постав із мертвих», і поліція знову його застрелила у 2014 році. Влада визнала, що минулого разу він, певно, вижив, але, пообіцяли міністри, цього разу його вбили.

Причини популярності КСВ у наркоторгівців зрозумілі: може, і не цілком ясно, яку користь мають акціонери General Motors від пожертв Детройтському оперному театрові, а от вигода наркобаронів від підтримання образу соціально відповідальної компанії очевидна. Ryanair, імперія Сліма і безліч інших демонструють, що бізнес може бути успішний і водночас не дуже популярний. Проте в кримінальному світі свобода підприємництва безпосередньо залежить від того, наскільки реалізується базова підтримка громад, де картелі діють. Якщо сіналоанський картель вийде з бізнесу, то не стане щомісячних пенсій, які нібито одержують літні люди де-не-де у сьєрі. Це не означає, що картелі позитивно впливають на суспільство: корупція, насильство і страх, який вони породжували, десятиріччями стримували розвій Мексики і зашкодили набагато більшому обсягу внутрішніх інвестицій, ніж дала прибутку наркоторгівля. Але що більше люди вважають, буцім вони щось втрачають із занепадом картелю, то менша ймовірність того, що це станеться.

Роздавання грошей бідним і спорудження каплиць зі своїми іменами на них – два вивірені шляхи для наркобаронів долучатися до КСВ. Але є ще корисніший, складніший для них спосіб інвестування в КСВ. Тарун Ханна і Крішна Палепу з Гарвардської школи бізнесу чимало писали про «інституційні зяяння» в емерджентних ринках. Країни, що розвиваються, не мають різних об’єктів базової інфраструктури, що в заможному світі сприймаються як належне: пристойні дороги, надійна юридична система, гарні школи, безкоштовна медицина тощо. Щоб згладити нерівності своєї діяльності і сподобатися громадам, у яких вони працюють, великі компанії іноді дають людям те, чого не дала держава.

Аби зрозуміти, як наркозлочинцям вдалося домогтися схвалення пересічних людей чи принаймні стриманого прийняття, я відвідав літню пані, яку назву Розою. Вона вітала мене в просторих сучасних апартаментах у Ла-Кондесі, заможному районі Мехіко, де породисті собаки вбрані в дизайнерський одяг. Я виходжу з ліфта і потрапляю до шикарної кухні-їдальні, в якій витає дивовижний запах. Барилкувата сімдесятирічна Роза, заввишки сантиметрів під 140, саме готувала млинці з афинами і відразу наклала мені цілу купку їх на тарілку. Фешенебельні апартаменти належать не їй, а мексиканському бізнес-консультантові, якого я знаю по роботі. Роза – його muchacha, тобто «дівчина» – архаїзм, яким мексиканці позначають жінок будь-якого віку, що працюють прибиральницями, кухарками, домашньою обслугою. Мексиканець запросив мене послухати Розу, яка може розповісти чимало цікавого. Специфіка в тому, що в перервах між протиранням підлог і готуванням млинців з афинами вона планує вбивство.

Роза живе в бідному районі штату Мехіко, у величезному передмісті, що кільцем охоплює столицю, в якій живе 17 млн осіб. Життя в її баріо (окрузі) важке, а останнім часом стало ще важчим через хвилю злочинності, на яку безнадійна місцева поліція уваги не звернула. Три місяці тому одна з її шістнадцятьох онуків повернулася з чоловіком додому і нарапила на двох грабіжників, що саме обкрадали домівку. Злочинці втекли, але потім повернулись і люто побили сокирищем чоловіка, аби не здумав звертатися до поліції.

– Він досі ходить ось так, – показує Роза незграбні рухи його поламаних рук.

Нещодавно пограбували самотнього діда. Сусіди прийшли на його крики про допомогу та потягли грабіжників до суду. Та вони якось відкупилися; Роза точно не знає, як саме. Вона каже, що за два місяці через гнів і шок у діда стався серцевий напад, і він помер. Кілька років тому ті самі бандити наскочили на курячу ферму і вбили двох людей заради тисяч двох доларів.

– Вони вламуються до нас додому, беруть що хочуть, погрожують. Вони залякують нас, – каже Роза, стукаючи крихітним кулачком по кухонному столу. – Речей у нас і без того мало, бо ми бідні. Вони крадуть телевізори, стерео, овець, худобу, одяг, навіть дроти.

А поліція не реагує.

– Щиро кажучи, я їм не довіряю, – каже Роза. – А як влада нічого не робить, що ж залишається нам? Так жити більше не можна. Ми втомилися жити в страху, що кожної миті вони можуть вдертись і вбити нас.

Нещодавно сталося щось, що підказало їй, як розв’язати проблему. Вона автобусом поверталася додому, і на пустельному відтинку дороги на нього наскочили грабіжники. Цього разу, щоправда, пасажири дали відсіч – добру прочуханку, golpiza.

– Потім, щоправда, приїхала патрульна машина. Поліція не дозволила з ними покінчити, – розчаровано каже Роза.

Цей випадок подав Розі та її сусідам гарну ідею. Зараз вони збирають гроші, аби заплатити комусь, хто позбавить їх від ненависних грабіжників, що їм загрожують. За її словами, суть у тому, щоб дати їм golpiza.

І це все?

– Ну… – Роза добирає правильні слова для свого плану, – припустімо, можуть і перестаратися. То й що?

Вони шукатимуть когось, хто зробить це, в сусідньому місті Пачука. У неї на оці сорокарічний колишній військовослужбовець, який має зброю і раніше виконував подібні замовлення.

– Є люди, які присвятили себе такій роботі. Вони виконують замовлення на revenges, – сказала Роза з притиском, округлюючи очі.

Серветку поплямували темно-сині цяти від млинців з афинами, які раптом припинили мені смакувати. Я перепрошую і подаюсь додому, думаючи про те, чим зайнята моя власна прибиральниця на дозвіллі. Історія Рози жахає, але нічого незвичайного в ній немає. У слабкій державі люди знаходять нетрадиційні й часом незаконні способи розв’язання проблем, якими мала б займатися влада. Однією з перших ознак занепаду держави є потреба в народу брати закон у свої руки. Наприклад, у слабких, сповнених хаосу країнах Центральної Америки місцеві газети рясніють розповідями про те, як у містечках люди ловлять місцевих злодіїв або ґвалтівників і б’ють їх до півсмерті або й ще гірше. Навіть у заможних державах ОЗУ нерідко надають зловісні «громадські послуги», якими не переймається чинна влада. У Північній Ірландії Ірландська республіканська армія (ІРА) прострілювала коліна людям, яких звинувачували в наркоторгівлі або інших тяжких злочинах. Це той самий принцип, що й у випадку з Розою: кримінальна організація нібито заповнює «інституційні діри», здобуваючи схвалення частини населення за «соціально відповідальну» роботу (що є зручною синергією до стрижневого їхнього бізнесу – насильства над конкурентними озброєними групами).

Багато ОЗУ надають такий «захист». Пабло Ескобар для брудної роботи фінансував кримінальну банду, назвавши її «Muerte a Secuestradores» («Смерть викрадачам») у слабкій спробі переконати людей, ніби їхньою метою є лише злодії. У такий самий спосіб сіналоанський картель сформував загін кілерів «Matazetas» («Убивці Сетас») і заявляв у низці онлайнових відео: «Наша єдина ціль – картель “Лос-Сетас”». Члени загону в балаклавах проголошували, що група працюватиме «завжди для добра мексиканців».

Ну і чим же корисні для суспільства отакі акти корпоративної соціальної відповідальності? Американський економіст Гершел Ґроссман змоделював публічні послуги мафії й виснував, що в деяких випадках конкуренція між державою і гангстерами веде до кращої якості послуг, ніж якби їх надавала сама держава⁴⁶. У моделі Ґроссмана мафії вимагають гроші та надають послуги майже так само, як уряди збирають податки для фінансування громадських витрат. Що вища податкова ставка і що гірша якість громадських послуг, які надає держава, то більше населення і бізнес покладатимуться на тіньовий ринок для задоволення своїх потреб. Та сама дилема в мафії: що більше грошей вона вимагає і менше дає навзамін, то більше люди звернуться до держави. Ґроссман вважає, що така форма конкуренції потенційно корисна, бо не дає державі завищувати податки при малій віддачі для населення. «Згідно з нашим аналізом, існування мафії шкодить виключно членам правлячого класу або політичному істеблішменту, для якого єдиним джерелом доходу зиску є політична рента», – пише Ґроссман, із властивою економістам незворушністю визнаючи, що існує «можливість, що діяльність мафії деструктивна для соціуму».

Але це ж дурниця. Ще жодне суспільство не виграло від наявності ОЗУ. Однак буває, що картелі можуть надавати корисні послуги. Класичною оборудкою ОЗУ була вимога до конкурентних фірм готувати власні пропозиції до контрактів. Одним із перших дослідив цей феномен 1876 року італійський політекономіст Леопольдо Франкетті, який приїхав на Сицилію для написання доповіді «Політико-адміністративні умови»⁴⁷. Любителям серіалу «Клан Сопрано» приємно буде почути, що перша формальна студія про італійську мафію стосувалася проблем харчів. Франкетті вивчив два професійні товариства мірошників біля столиці острова Палермо. За нормальних ринкових умов мірошники змагалися один з одним за ціну та якість борошна. Покупці воліли купувати борошно дешевше і кращої якості. Однак незабаром мірошники збагнули, що можна спростити управління бізнесом. Від конкуренції вони перейшли до альянсу, по черзі знижуючи виробництво і створюючи штучний дефіцит, що дозволило правити вищі ціни, ніж раніше. Іншими словами, мірошники створили класичний картель. План був досконалий, хіба що надто важко виявилося проконтролювати фактичне зменшення виробництва й утримування високих цін. У кожного з’являлася велика спокуса виробляти трохи більше, продати трохи дешевше і таким чином захопити ринок. Звертатися до суду про виконання угоди не можна, бо маніпуляції з фіксованими цінами незаконні. Тому мірошники звернулися до, як пише Франкетті, «могутніх мафіозі», щоб забезпечити виконання угоди. Усі були задоволені: мірошники заробляли більше, роблячи менше, а мафія одержувала відкат. Потерпав лише бідний покупець, який платив більше за неякісне борошно і глитав кепське спагеті.

Відтоді ОЗУ й надають подібні послуги, виступаючи гарантами контрактів у сфері бізнесу, який не може вдатися до суду, бо продає нелегальний продукт чи бере участь у протиправній діяльності, як-от цінова змова. У класичному есе⁴⁸, що спирається на працю Франкетті, Дієго Ґамбетта й Пітер Ройтер наводять численні приклади того, як мафія надавала подібні послуги в Італії та Нью-Йорку. У Палермо й Неаполі мафія займалася такою неконтрольованою галуззю, як миття вітрового скла на світлофорі. А римську мафію це не цікавило. І результат в обох випадках був різний. В Палермо й Неаполі мафія забезпечила, щоб мийники тримались обумовлених територій, у Римі вони завжди билися за найбільш вигідні перехрестя. Незабаром довелося втрутитися римській поліції, і працювати в цій сфері стало дуже важко. У тих містах, де мафія давала лад підприємницькій діяльності, бізнес мав змогу працювати своїм звичаєм.

У Нью-Йорку мафія здавна контролювала вивезення сміття. Ця справа нібито не надто прибуткова – тут нема таких грубих грошей, як у міжнародній торгівлі кокаїном, – але якщо узгоджено зафіксувати ціни на сміттєвивезення, то сміттєпереробні фірми можуть різко збільшити свої прибутки. Проблема та сама, що й у мірошників на Сицилії XIX століття: угода зламається, якщо хоч одна фірма запропонує кращу ціну, що порушить контракт. Рішення було в тому, що треба залучити мафію, яка гарантуватиме виконання контракту всіма сторонами. Ґамбетта і Ройтер відзначають, що в залученні банди виявився ще один корисний (для сміттєпереробних фірм) ефект: закрили ринок для нових конкурентів. Усе це розклали по поличках 1972 року, коли Бруклінська прокуратура заснувала сміттєзбиральне підприємство для розслідування справ мафії під прикриттям. Бандити хутенько знищили всі сміттєвози нового конкурента.

Коли бізнесовці охочі урвати свій шмат грошей і ладні порушити правила конкуренції, ОЗУ надають корисні послуги, гарантуючи виконання контрактів. Достеменно відомо, що вони правлять за це цілком зрозумілі суми: свідки кажуть, що нью-йоркська мафія за фіксацію цін у конкретній сфері брала лише 2 % від ціни контракту, на Сицилії будівельна галузь платить 5 % мафії (з яких та лишає собі 3 %, а ще 2 % йдуть на хабарі політикам). Якщо угода про фіксовані ціни дозволяє фірмі значно підняти їх, то виплати того варті. (І здається, що справді варті. Дослідження корпорації RAND у 1980-х роках виявило, що мешканці Лонг-Айленду платили за вивезення сміття на 15 % більше, ніж за вільної конкуренції, а комерційні клієнти – більше аж на 50 %⁴⁹.) Ці угоди були настільки міцні, що деякі фірми, які займалися сміттєвивезенням, навіть могли продавати й купувати «контракти» на обслуговування конкретних клієнтів або районів, зберігаючи за собою ексклюзивні права, гарантовані мафією. Ґамбетта і Ройтерс пишуть: «Придушення конкуренції – це блакитна мрія улаштованих підприємців. Мафія – один із небагатьох неурядових інститутів, який допомагає її здійснити». Виступаючи корисним гарантом корупційних угод між компаніями, ОЗУ набувають популярності в ділових колах і розширюють сегмент суспільства, зацікавлений у збереженні ролі мафії в бізнесі.

• • •

Світ мав би обурюватись огидною жорстокістю, до якої вдаються наркокартелі. Більшість так і робить. Але використовуючи тактику, запозичену в законного бізнесу, картелям вдалося заручилися достатньою підтримкою в кількох ключових районах і тим зменшити шанс на те, що на них донесуть і засудять. Вони пом’якшили свій імідж, даючи показні суми на благодійність і релігію. Вони прийшли в ті сфери громадських послуг, де держава зазнала невдачі; у бідних районах вони позиціонували себе як альтернативу законно обраній владі. Як гаранти корумпованих угод між фірмами вони налагодили зв’язки з діловим світом. Замовляючи рекламу, керуючи ЗМІ в інтернеті та залякуючи журналістів, вони забезпечили позитивне висвітлення своєї діяльності для громадськості.

Як можуть уряди поламати піар-машину картелів? Найпростіший спосіб підважити «благодійність» гангстерів – примножити зусилля держави в наданні основних соціальних послуг. Якби поліція та суди в охоплених насильством передмістях Мехіко належним чином виконували свою роботу, сімдесятирічна прибиральниця-кілерка Роза не мріяла б знайти замовного вбивцю. Якби влада Медельїна витрачала трохи більше на парки, басейни та клуби для юнацтва, то колумбійці спокійніше реагували б на роллердроми від Пабло Ескобара. Якби мексиканський уряд подбав про належні пенсії для літніх людей, ніхто не дивився б у руку найманцям Коротуна Ґусмана. І якби мексиканські банки здешевили кредити (вони визичають удвічі менше кредитів, ніж їхні колеги в Бразилії, і на дві третини менше, ніж у Чилі)⁵⁰, домашні господарства і підприємці не брали б у борг у гангстерів. Коли аналітики кажуть про те, що наркокартелі захоплюють територію, де відчувається вакуум влади, вони мають на увазі територію, куди уряд не відрядив достатньо поліцейських або військових. Насправді ж проблема в іншому: тут уряд не подбав про соціальні послуги – від рекреації до вивезення сміття й мікрокредитування. Тобто що відповідальніша держава, то менше можливостей у гангстерів хизуватися своєю фальшивою «відповідальністю».

Як можна відібрати в картелів роль гаранта нелегальних угод? На відміну від інших послуг, саме цієї держава надати не може, бо цінові змови і змови на торгах, очевидно, незаконні. Свідчення з Сицилії та Нью-Йорка промовляють, що вплив мафії на ці галузі послабшав. Одна з причин – краще розслідування конкуренції. Бізнес зі збирання й переробки сміття в Нью-Йорку наразі перебуває під наглядом Комісії з питань чесності бізнесу, якій вдалося майже повністю очистити галузь від гангстерів (хоча в передмістях з ними ще не покінчено). Є також аспект глобалізації. Мафії нескладно фіксувати ціни для мірошників на Сицилії, але набагато важче братися за великі фірми деінде в Італії чи в інших частинах світу. Замість дрібних місцевих фірм з’являються великі ТНК, через що ускладнюється гарантування угод про фіксовані ціни.

Якщо ж ідеться про зведення нанівець піару картелів, то уряди можуть зробити дві речі. По-перше, владі слід зрозуміти тактику банд з calentar la plaza, що полягає в дестабілізації території іншого. Якщо з’являється реклама з погрозами чи показна гора трупів, уряд рефлекторно посилає підкріплення у те місце для підтримання миру. Це зрозуміло, але саме цього й домагаються злочинці. Тому урядові треба змінити схему врегулювання й надіслати підкріплення до міста, яким опікується конкурентний картель. Тоді спроба дестабілізувати територію ворожого картелю вдарить і по своїх, бо ударна сила підрозділів зачепить і терени заводія.

По-друге, хорошою відповіддю на зловісні піар-кампанії картелів буде захист журналістів. Звичайно, сказати простіше, ніж виконати. Один із помічників Феліпе Кальдерона, президента Мексики в 2006—2012 роках, поставився з сарказмом, почувши про це від мене:

– Що накажете робити? Дати кожному журналістові на півночі країни охоронця? – запитав він.

Звичайно ж, ні, але краще розслідування вбивств зупинятиме тих, хто зазіхає на життя репортерів, бо сьогодні в жодній такій справі не оголошено вирок. Країнам слід подбати про посилення покарань за вбивство журналіста, так само як покарання за вбивство поліцейського в багатьох країнах суворіше, ніж за вбивство пересічного громадянина. Новинарні ж організації можуть домовитися між собою друкувати репортажі на особливо чутливі теми в однаковій редакції, і така масовість дасть окремим журналістам захист.

Протягом певного часу в 1990-х роках колумбійські газети саме так і робили. Проте ця стратегія має вади: вона виключає конкуренцію, зменшує можливість виправляти помилки, а також з’являється небезпечна тенденція формування «офіційної» версії подій. Але це все ж краще, ніж повне мовчання, що нині спостерігається в гарячих точках під орудою картелів.

Нарешті, урядам заможних країн варто докласти більше зусиль до інформування покупців наркотиків про те, на що йдуть їхні гроші. Історично просвітницькі фільми про світ багатіїв зосереджувалися на шкоді здоров’ю від наркотиків. Через кілька десятиріч ефективність такої кампанії звелася нінащо, і це не дивно, бо шанси померти від передозу не такі вже й великі. Правда в тому, що, купуючи і вживаючи наркотики, ви можете себе й не вбити. Але через це може загинути хтось інший. Приміром, кокаїн виробляють і експортують лише наркокартелі, частиною бізнес-моделі яких є тортури і вбивства. («Чесна торгівля кокаїном», яку так активно почали рекламувати останнім часом дилери в інтернеті, – це фікція, див. розділ 8.) Купуєте кокаїн у Європі чи США – допомагаєте катувати до смерті якогось бідолаху в Рейносі. Люди повинні це знати. Запорука успіху картелів – у відмиванні свого іміджу, і мільйони споживачів щороку купують наркотики, не замислюючись над тим, що вони фінансують жахливі страждання.