Наркономіка. Як працює економіка картелів

Розділ 5. Офшори

Привілеї для бізнесу на Москітовому березі

Якби вас викинуло на суворий карибський берег Гондурасу, на захід від глушини, яку називають Москітовим берегом, ви б, напевне, подумали, що опинились у незвіданому світі. Поза пляжем, трохи вглиб материка, починаються густі й вологі джунглі, де в повітрі ширяють метелики і гомін підліску порушують пронизуваті крики папуг. Годі збагнути, в якому ви сторіччі та в якій країні. Але миль за десять від моря ви натрапляєте на несподіване видовище – величезну гору чоловічих трусів. Від боксерських шортів і тісних жокейок до просторих штанців – тисячі й тисячі підштанків зшиваються на велетенських фабриках на околицях тропічного міста, пакуються в ящики й експортуються до всіх країн світу. Гондурас – найбільший постачальник бавовняних шкарпеток і спіднього до США. Дешева робоча сила – середній тижневий заробіток становить близько 45 доларів на душу – зробила країну природною базою компаній, які прагнуть мінімізувати собівартість за рахунок аутсорсингу. Фабрики в північних джунглях тепер випускають розмаїтий асортимент продукції для споживачів у всьому світі.

Офшоризація – це перенесення виробництва до чужої країни, що нерідко супроводжується аутсорсингом іншій компанії; вона була потужним трендом у бізнесі кінця ХХ століття. Міжнародні перевезення стали значно швидшими й дешевшими, а зв’язок – простішим. Засади вільної торгівлі дали змогу багатьом країнам відкрити свої економічні кордони й укласти такі масштабні угоди, як NAFTA 1994 року між Канадою, Мексикою і США; а на початку 2000-х відбулося розширення ЄС на схід. Коли бар’єри позникали, складальні компанії у США та Європі почали замислюватися, навіщо платити зарплатню місцевим працівникам і ренту за місцеві потужності на рівні вимог заможного світу, коли все те саме можна зробити за 500 миль у країні, де платня, майно і все інше набагато дешевші. Так почалася велика міграція виробництва до Латинської Америки, Північної Африки та Південно-Східної Азії. Лише в Китаї у 2000—2003 рр. іноземні компанії спорудили 60 тисяч фабрик. У Сан-Педро-Сулі текстильні фабрики сусідують із конвеєрним виробництвом автозапчастин, пакувальнями фруктів і кол-центрами з кондиціонерами, де англомовні ґватемальці обробляють запити клієнтів із США.

Західні споживачі зраділи офшорному буму, бо за гондураські шкарпетки й китайські комп’ютери вони платять менше. (Це вжахнуло частину західних працівників, бо їхні робочі місця віддано на південь і схід.) Колишній віце-голова Федерального резерву Алан Блайндер спрогнозував, що офшоринг стане «наступною промисловою революцією», оскільки 30—40 млн робочих місць у сфері послуг у США перейдуть в офшори⁵¹. З наближенням оплати праці в країнах, що розвиваються, до рівня оплати в розвинених країнах офшоризація потроху пригальмовує. Але вже відбулися величезні зміни: майже чверть зайнятих у США працюють в організаціях, які принаймні частково перенесли виробництво за кордон⁵².

Переваги офшорингу не обминули й наркоіндустрію. Як і інші фірми, картелі прагнуть мінімізувати витрати. З більшим завзяттям, ніж легальні компанії, вони шукають для своєї роботи країни з найменш зарегульованим середовищем. У Центральній Америці шукати далеко не треба: умови, що привабили до цього регіону текстильні фабрики й автомобільні заводи, виявилися невідпорними й для наркобізнесу. В останні роки у низці бідних і погано керованих країн Центральної Америки з’явилися мексиканські ТНК. В околицях Сан-Педро-Сули можна тепер знайти не лише шкарпетки зі знижкою.

• • •

Величезні континенти Північної й Південної Америки з’єднуються тонким перешийком, що в найвужчому місці становить 30 миль і має такий вигляд, ніби ось-ось лусне. Центральна Америка за площею менша за Техас, а проте тут умістилося сім крихітних країн, що в більшості з них відбуваються перевороти й точаться війни за невеликі клапті мочарів. Регіон достоту кипить: пролітаючи над ним, ви побачите понад 20 активних вулканів, що кілька з них пихкають і випльовують лаву.

Центральноамериканці називають свій регіон «трампліном» за його роль у наркопостачанні з Південної Америки до великого ринку в США. За підрахунками Державного департаменту США, 80 % кокаїну, що є в Америці, дорогою на північ із Венесуели й Колумбії доправляють суднами й легкими літаками до перешийка, а звідти – до Мексики. Трамплін використовується дедалі більше, відколи у 1980-ті роки ефективно перекрили старий карибський маршрут, і наркоторгівцям довелося знайти інший шлях із Південної до Північної Америки. Виробилася нова схема. Замість просто транзиту через перешийок мексиканські торгівці вкорінюються тут.

Їхніх слідів з’являється дедалі більше. У 2011 році гондураська поліція вперше виявила велику кокаїнову лабораторію, яка за тиждень переробляла 400 кг кокаїнової пасти на чистий кокаїновий порошок. Зібрані слідчими докази свідчили, що лабораторією керує сіналоанський картель Хоакіна «Коротуна» Ґусмана. Через кілька місяців у Ґватемалі зробили ще страшніше відкриття: на ранчо «Кокоси» на півночі країни поряд із мексиканським кордоном знайдено 27 обезголовлених тіл, а голови були розкидані по довколишніх полях. У написі кров’ю, який, очевидно, зробили на стіні ферми за допомогою відтятої ноги жертви, прочитали підпис Z200 – ватажка місцевого осередку «Лос-Сетас».

Як і фірми, що виробляють спіднє й стереосистеми для автівок у Сан-Педро-Сулі, картелі виявили, що перенесення частини бізнесу до офшорів має багато переваг. І найголовніше – це невичерпне джерело дешевої праці. У просторій обшарпаній будівлі в центрі Ґватемали я домовився про зустріч із молодиком, – назвімо його Хосе. Йому лише вісімнадцять, він має дитяче обличчя й темний чуб копицею. Але в нього важкий утомлений погляд, ніби він на десятки років старший. Уже кілька років він працює в місцевій банді найманим убивцею. Цю діяльність він розпочав… у вісім років. Його батька вбила інша банда: били ножем на вулиці, а коли дізналися, що він вижив, то повернулись і добили. Кримінальна кар’єра Хосе почалася зі знищення батькового вбивці.

– Мені було приємно, – каже він із незворушним обличчям.

Занедбана стара будівля, де ми зустрілися, – це штаб неурядової організації «Ла-Сейба», яка дає притулок і освіту столичним юнакам, що збочили з правильного шляху. В одній кімнаті підліткам показують, як робити презентації в PowerPoint; із коридору – вхід до тихих кімнат, де можна розповісти про себе адвокатові (один із працівників штабу назвав такі кімнати «сповідальнями»). Хосе тут намагається змінити своє життя. Він каже, що піти з банди буде важко, бо там заприсяглися вбивати кожного в «Ла-Сейбі», хто наважився піти з криміналу. Хосе, далебі, не схожий на кілера, що повбивав стількох людей: півтора метра на зріст, худорлявий, блідий. Хирлявий вигляд – ознака хронічного недоїдання, що часто зустрічається серед дітей у Ґватемалі. Невинний вигляд Хосе разюче розбігається з тим, що він переповідає про своє життя. Розповідаючи про вбивство батька, він згадує, як його самого поцілили в груди (показує зашрамоване місце); його побита правиця ледь рухається, він човгає в благеньких черевичках дитячого розміру на липучках.

Від цієї історії про втрачене дитинство кров холоне в жилах. Але це музика для вух досвідчених рекрутерів наркокартелів, котрі, як і інші підприємці, раді виходу на ринок дешевої робочої сили в Центральній Америці. Як у багатьох країнах регіону, в Ґватемалі чимало бідних маргіналізованих батьків і дітей, яких набагато простіше завербувати в кримінальні кола, ніж їхніх заможних сусідів. Середній дохід на душу в Ґватемалі становить лише 3 500 доларів на рік, у Нікарагуа – менш ніж 2000 доларів. У Мексиці це понад 10 000 доларів. Виробники одягу в Центральній Америці платять робітникам менше, ніж у Мексиці, так само чинять і наркокартелі. Ще цінніші для картелів ґватемальські спецпризначенці «каїбілес», що назва їхня походить від імені ватажка тубільців, який перемудрив іспанських конкістадорів. «Каїбілес» винні в найстрашніших порушеннях прав людини під час жахливих громадянських воєн 1980-х і 1990-х років. Ґватемалки навіть дітей лякають цими командос: кажуть, що це вбивці, людожери, які відкушують голови живим курчатам. Сьогодні, не маючи роботи, деякі колишні солдати пішли служити наркоторгівцям.

Людина, покликана боротися з такими небажаними іноземними інвестиціями, працює в найбільш пишному і велично-потворному президентському палаці в Центральній Америці. Спроектований у неоколоніальному стилі садиби-фортеці, ґватемальський Palacio de Gobierno споруджений з місцевого каменю із зеленуватим відтінком, що є чудовою метафорою ґватемальського громадського життя. Дорогою до палацу мені довелося проштовхуватися через отару кіз, яких протестувальники-фермери пригнали до бічного входу. Це був 2011 рік, і я в містечку чекаю на зустріч із тодішнім президентом Альваро Коломом. Він худорлявий, доволі сивий, із м’яким голосом – щось між шепотом і хрипом. Його стриманий вигляд контрастує з яскравим опудалом біля письмового столу птаха-кетцаля, що вважається неофіційним талісманом країни, – мініатюрний тропічний павич із пишним зелено-синім оперенням хвоста. Мало яка істота зрівняється з чарівністю кетцаля, у тому числі й Колом.

Більшу частину свого президентського терміну він намагався зберегти свою владу, що поступово танула. Після руйнівної громадянської війни 1996 року особовий склад армії значно скоротився. Було б непогано, якби їй на заміну прийшла цивільна поліція. Але цього не сталося. У країні відбулося «системне руйнування системи безпеки», сказав Колом. Чисельність армії скоротилася з 30 000 до 10 000 осіб. З одного боку, це означає, що приблизно 20 тисяч колишніх військових шукають роботу, яку радо нададуть картелі. З іншого боку, дуже постраждала обороноздатність країни. У якийсь момент 32 солдати охороняли 200-мильну ділянку 600-мильного кордону з Мексикою. Картелі створили бази на півночі Ґватемали й «використовували їх як міжнародний аеропорт», каже президент. А його помічник додає, що в Лагуна-дель-Тіґре, дикій ділянці на півночі, є «цвинтар» тридцяти чи сорока легких літаків, які використовували наркоторгівці, а тоді покинули.

Неспроможність уряду контролювати великі обшири власної країни картелі вважають своїм активом: безнадійно слабка держава. Інколи здається, буцім у Мексиці панує беззаконня, але вона як Швейцарія порівняно з іншими регіонами Центральної Америки. Дипломат США у Ґватемалі радить мені повертатися з амбасади до готелю машиною, хоча ходи тут центром міста у Божий день – хвилин десять. Це виглядає нісенітницею, але за кілька днів економіст із великого банку сказав мені, що його організація забороняє відвідувати пішки співробітників, якщо до них від готелю понад квартал, відколи колега загинув у перестрілці в ресторані. Я сам ледь не втрапив у халепу, коли через дурість засвітив свій айфон у непевному районі. Якийсь чолов’яга схопив мене за комір і потягнув кудись вулицею, але передумав і дав мені виборсатися. Один приятель-журналіст називає Ґватемалу «країною Сьюдад-Хуарес». І має рацію. Президент Колом стверджує, що майже 40 % убивств у країні скоюють наркокартелі.

Бідна за західними мірками, Ґватемала вважається країною з середнім достатком за оцінкою МВФ; пересічний її житель на 50 % заможніший за жителя сусіднього Гондурасу. Попри це, влада не раз виявлялася неспроможною забезпечити базові потреби населення. Як підліткові-кілеру Хосе, багатьом дітям у країні бракує їжі: половина дітей у віці до 5 років потерпають від хронічного недоїдання, через що країна посідає 4-те місце в світі за цим показником. Жодна держава Латинської Америки не наближається до цього показника: у Гаїті, що на межі руїни, показник удвічі кращий. Причина, з якої державі не вдалося дати раду цій та низці інших проблем, – збирання мізерної суми податків. Державні витрати складають лише 12 % ВВП, і це найнижчий рівень у регіоні, бо в середньому в Латинській Америці це понад 20 %⁵³. Наступні президенти намагалися підвищувати податки, але щоразу їхні реформи блокував приватний сектор, у якого алергія на чесну сплату податків. Ґватемала перетворилася на економіку «зроби сам», бо в ній державні послуги щезли, а прийшли приватні виконавці.

Це стосується і громадської безпеки. Мій готель охороняє привітний чоловік із блискучим золотим зубом і ще більш блискучою помповою дубельтівкою, яку кладе на плече, коли впускає або випускає відвідувачів. Далі по вулиці підліток вимахує гвинтівкою, що старша за нього, й охороняє квіткарню. Попри те що рівень злочинності надвисокий, навіть у столиці поліцейський патруль – рідкість. Натомість на кожному кроці – озброєні до зубів приватні охоронці. За кілька кварталів від мого готелю стрілецький магазин «Армса» рекламує свій товар на великій дошці, на якій зображено величезний австрійський пістолет фірми «Ґлок», націлений на сусідній будинок – розмальований яскравими фарбами дитсадок. У країні кількість приватних охоронців перевищує чисельність поліції вп’ятеро. Хто має грубі гроші, може прикупити досить вогневої потуги, щоб подолати чинну владу.

Зі збільшенням впливу картелів у Ґватемалі з’являються побоювання, що вони глибоко входять у політичне життя країни. Я зустрічався з президентом Коломом напередодні виборів. Несподівано він оголосив про розлучення з дружиною, щоб і вона змогла виставити свою кандидатуру. Конституція забороняє обіймати посаду глави держави близьким родичам попередника. Тому Колом і його дружина Сандра Торрес вирішили розлучитися. Президент розуміє, що яскрава пані Торрес може більше сподобатись виборцям.

– Я не вмію так захоплювати, – визнає він із легкою усмішкою.

Крім мильної опери про розлучення президента, під час передвиборчої кампанії багато мовилося про потужну роль наркогрошей у ній. Чи остерігається Колом можливої інфільтрації його партії? На мить він замислився, а тоді промовив ледь чутно:

– Усі політичні партії повинні бути обережними. Уся країна вже інфільтрована⁵⁴.

• • •

В обох Америках злочинці шукають базу для офшору, і Ґватемала – добрий варіант. Змагатися з нею в цьому може тільки південний сусід – Гондурас. Ґватемала перспективна з огляду на ринок дешевої праці та розвал державних інститутів, а родзинка Гондурасу ще цінніша для організованої злочинності: можна мати кишеньковий уряд.

У 1994 році американський бізнесмен Алан Роузен почув під час поїздки до Гондурасу про незвичайні ділові пропозиції. Через друга він дізнався, що відставний полковник армії Гондурасу шукає способу продати уламок місячного каменя за пропоновану ціну 1 млн доларів. Роузен поїхав, але «пропозиція» запала йому в пам’ять, хоча особливої цікавості й не було. Але вдома, в США, він пошукав і виявив, що місячний камінь може коштувати набагато дорожче. Тому наступного року він знову подався до Гондурасу, де домовився про зустріч із полковником, якому кортіло нарешті укласти угоду. Виявилося, що цей камінчик вагою трохи більш як грам – таку собі гальку – Річард Ніксон, тодішній президент США, подарував народові Гондурасу в 1973 році як жест доброї волі. Камінець мав акрилове покриття і був закріплений на дощечці поруч із прапором Гондурасу. Полковник стверджував, що мав право на продаж, але Роузен поторгувався і збив ціну до 50 000 доларів. І це ще не все: він переконав полковника відпустити його з камінцем під аванс у якихось 10 000 доларів плюс вантажівка-рефрижератор, що, за його словами, коштувала 15 тисяч.

У США Роузен дав камінчик гарвардському професору, який дослідив його і підтвердив, що камінчик дійсно з Місяця. Маючи на руках сертифікат від експерта, підприємець узявся шукати колекціонера, ладного придбати камінь. Через кілька років, за допомогою кількох ретельно сформульованих оголошень у газетах, Роузен, здалося, знайшов покупця. Проте коли він у Маямі прибув на зустріч, виявилося, що це коп під прикриттям. Камінь вилучили й повернули уряду Гондурасу. Повністю деталі цієї дивної оповіді викладені у справі з найбільш чудернацькою назвою в історії права в США: «Сполучені Штати Америки проти однієї акрилової кулі, що містить місячний матеріал (камінець), і однієї дерев’яної дощечки 10 х 14 дюймів»⁵⁵.

Якщо вищі чини збройних сил ладні продати навіть уламки Місяця, то що ще вони продадуть за відповідну ціну? У виборі розміщення офшору одним із найважливіших факторів, які наркокартелі беруть до уваги, є відкритість уряду до того роду прямих іноземних інвестицій, які вони пропонують. Якщо картель збирається ґрунтовно загніздитися, йому вкрай потрібні друзі серед високопосадовців. Набагато легше спорудити фабрику, розчистити злітно-посадкову смугу й переміщувати великі важкоозброєні воєнізовані групи, якщо контактна особа в міністерстві оборони зробить так, що певний регіон не патрулюватиметься або в потрібний момент вимкнеться радар. Тому підтримування хороших стосунків із владою для нелегального бізнесу важливіше, ніж для легального.

Коли йдеться про корупцію в громадському секторі, Гондурасу рівних нема. Спочатку країну називали «банановою республікою», бо в ХІХ столітті іноземні фруктові компанії з легкістю підкуповували місцевих політиків і командували ними. У 1974 році вигнали геть президента, коли з’ясувалося, що він узяв від United Fruit Company 1,25 млн доларів в обмін на зниження певних експортних тарифів. В останні десятиріччя корупція радше стосувалася наркотиків, а не фруктів. Різних старших офіцерів засудили за сприяння контрабанді наркотиків, а деяких членів уряду піймали на тому, що вони заплющували очі на контрабанду, а вряди-годи ще й брали в ній активну участь. Наприклад, 1988 року гондураський посол у Панамі був заарештований у міжнародному аеропорту Маямі за провезення у своєму вантажі 12 кг кокаїну.

Політична нестабільність сприяла криміналізації політики. За останні 50 років у Гондурасі сталося три військові перевороти, і щоразу до керма ставав новий тимчасовий уряд, члени якого купувалися на швидкі гроші – пов’язувалися з наркотиками, розкраданням фондів соцзабезу або продажем уламків Місяця. З погляду картелів це вельми перспективне місце для налагодження зв’язків із владою.

У метушливій столиці Гондурасу Теґусіґальпі стояло справжнє пекло. Я маю намір зустрітися з Помпейо Бонільєю Реєсом, колишнім військовиком, а тепер стомленим міністром безпеки Гондурасу. Теґусіґальпа збудована на лабіринті старих срібних копалень, а її житлові квартали розкидані по схилах пагорбів і тісняться у вузьких ярах. У casa presidencial я проштовхався через натовп строкато вбраних жінок ґарифуна з гондураського англомовного карибського узбережжя до кімнати поруч із затіненим дворищем, де й зустрів Бонілью. Нині він ходить у костюмі, а не в однострої, хоча й зберігає військову виправку, ніби на плацу. Понад вольовою щелепою і приплесканим носом – зосереджений погляд людини, яка знає, що слід бути на крок попереду картелів, щоб вижити і втриматися на посаді. Кілька років тому застрелено стійкого борця з наркомафією Гондурасу Хуліана Аристидеса Ґонсалеса двома чолов’ягами на мотоциклі, коли він висаджував дочку біля школи. За два місяці він виходив на пенсію й планував перевезти сім’ю до Канади, де безпечно. Звинуватили сіналоанський каратель.

Під час моєї зустрічі з Бонільєю гондураська поліція проводила чергову стадію depuración – зачистки, покликаної спробувати позбутися корумпованих посадовців. Попри те що сувору операцію проводили під кодовою назвою «Блискавка», поступ був невеликий: за кілька місяців чистки перевірено лише 570 офіцерів із 14 000. З них вигнали 150 осіб, що свідчить про високий відсоток полови.

Як держава Гондурас настільки прогнила? Міністр вважає, що вся річ у географічному розташуванні. Країна лежить посеред Центральної Америки, затиснута між виробниками кокаїну в Південній Америці та ненажерними споживачами у США.

– Ми перебуваємо поміж тими, хто виробляє наркотики, і тими, хто їх споживає, тож логічно, що стали коридором для наркотрафіку, – каже Бонілья.

Венчурні підприємства, як недавно виявлена кокаїнова лабораторія, не можуть зіп’ястися на ноги без підтримки місцевої поліції, яка, хоч і безнадійна, але зауважить, що в неї під носом з’явилася велика фабрика з виробництва наркотиків. Однією з причин процвітання ОЗУ в Гондурасі є те, що зарплатня в державних службовців надто низька, і злочинці задешево перетягають їх на свій бік. Гангстерам дешевше підкуповувати поліцейських у Мексиці, ніж у США, а в Гондурасі й поготів. Зарплатня офіцера поліції в Гондурасі менша за 300 доларів на місяць, і картелям нескладно заплатити трохи більше, аби він не звертав уваги на перевезення наркотиків або збройні напади.

А якщо офіцери поліції або військові витримують такий тиск, їх недорого повбивати. У рамках офшоризації мексиканці почали платити місцевим підрядчикам не грішми, а наркотиками, які ті перепродували місцевим pandillas – вуличним бандам. Римським солдатам «зарплату» видавали сіллю, яку легко було транспортувати, коштувала вона дорого, і вартість її була зрозуміла по різні боки кордонів; так і контрабандисти сьогодні збагнули, що зручніше платити своєму війську кокаїном, що нині виконує роль античної солі. Запровадження такої зарплатні – сказати б, «кокплатні» – створило місцевий брутальний роздрібний ринок, коли банди спродують наркотики на розі вулиць. Зріс рівень убивств, бо pandillas чинять усобиці та відплачують зуб за зуб, що діловою мовою називається «порахунки». За даними ООН, у 2013 році Гондурас посів перше місце в світі за кількістю вбивств: на тисячу осіб припадав один убитий. Масштаб насильства просто неймовірний; я розрахував імовірність бути вбитим протягом життя і подався з цими розрахунками до дослідницького відділу часопису Economist, бо міг і помилитись. Але виявилося, що все правильно: при нинішньому рівні ймовірність того, що пересічний гондурасець буде вбитий протягом життя, дає жахливе співвідношення – один шанс із дев’ятьох⁵⁶. Зрозуміло, що детективи просто не в змозі розслідувати всі ці вбивства.

Бонілья наполягає, що уряд перемагає і країна ще не розвалилася, про що дедалі частіше згадують, коли йдеться про Гондурас.

– Злочинність не біля керма, – вважає він, – хоча банди де-не-де й запанували. Але влада досі контролює всі муніципалітети країни.

Як і щодо Ґватемали, це не факт. За оцінкою Держдепартаменту США, у 2012 році три чверті авіарейсів з контрабандним кокаїном з Південної Америки приземлялися в Гондурасі⁵⁷. Польоти розпочалися відразу після останнього перевороту в країні в 2009 році, коли рано-вранці президента вивели з дому, ще в піжамі, і відправили літаком до Коста-Рики. Коли наступного дня розпочалися протести проти перевороту, до столиці для підтримання порядку стягнули всю поліцію. Це означало, що сільські райони «берега Москітів» ще менше пильнувалися, ніж раніше, що дозволило контрабандистам не звертати уваги на радари.

Частину поставок перевозять морські судна. Місцеві рибалки за допомогою GPS ловлять біля берега «білого лобстера», як на прибережжі жартівливо називають кокаїн. Інші партії доправляються легкими літаками, як-от Cessna Conquests і Beechcraft Dukes, що сідають на примітивних смугах на галявинах у джунглях, які місцеві фермери викошують і приховують за невелику платню⁵⁸. Дані Управління польотами в США свідчать, що після перевороту 2009 року хмари літаків почали прямувати з Венесуели до пустельного карибського узбережжя Гондурасу. Злітно-посадкові смуги не були утрамбовані, і літаки часто зазнавали аварій під час посадки. Літаки коштували сотні тисяч доларів, тому це могло б здатися величезною втратою. Але для економіки кокаїнового бізнесу це марниця. Так само як знищення лану коки мало впливає на роздрібні ціни в США, аварії літаків не завдають поважної шкоди кінцевим результатам картелю. Втрата літака за півмільйона доларів додасть якихось 1000 доларів за кожний кілограм контрабандного вантажу за один рейс – 500 кг кокаїну. Кожний кілограм уроздріб у США дає понад 100 000 доларів. Тож роздрібні ціни зростуть менш ніж на 1 %, навіть якщо картелі втрачатимуть літаки при кожній поставці⁵⁹.

В одному цікавому дослідженні містяться натяки на масштаби підпільного злітно-посадкового бізнесу. Мігель Кастільйо з ґватемальського Університету імені Франсіско Маррокіна дослідив землеволодіння в Петені, департаменті на самій півночі країни, де в пущі джунглів всіялося тих картелів більше, ніж деінде. Він виявив, що хтось – точно невідомо, хто саме, – повикуповував землю в Петені з карколомною швидкістю. У муніципалітеті Саяксче у 2005—2010 рр. 90 % площ змінило власника. Поруч, у Сан-Хосе, цей показник становив 75 %, а в Ла-Лібертаді (де відбулася масакра на ранчо «Кокоси») – 69 %⁶⁰. Так само як створення злітно-посадкових смуг, переробних лабораторій і тренувальних таборів, викуповування великих земельних наділів є зручним методом відмивання грошей. Більшість землі на цих теренах належить селянам, у яких на руках може й не бути документів, що підтверджують право власності, і тому заохочувати людей до продажу неважко, навіть не вдаючись до тактики залякування, як у «Кокосі».

• • •

Офшорний бум кардинально змінив підхід вищого менеджменту до своїх компаній. Колись фірми прив’язувалися до якоїсь країни чи принаймні континенту, а сьогодні корпорації ладні зачепитися там у світі, де найсприятливіші умови для бізнесу. Колишній очільник General Electric Джек Велч мріяв, що фірмі зручно було б розмістити заводи на гігантських баржах, які плавали б по всьому світі, швартуючись там, де наразі найкращі економічні умови для бізнесу. Екс-голова Dow Chemical Карл Ґерстакер мав схожі ідеї:

– Я здавна мріяв купити нічийний острів і влаштувати на цій нейтральній території глобальний штаб компанії, що не залежав би ні від держави, ні від суспільства,– сказав він якось. Для управлінця, який мислить масштабно, національні кордони залишаються в ХХ столітті.

У цьому наркокартелі випередили звичайні компанії. Міжнародні кордони мало важили для контрабандистів, бізнес-модель яких завжди полягала в подоланні кордонів. Фантазію Карла Ґерстакера про приватний острів, вільний від національних законів і урядів, уже випробовував американець колумбійського роду Карлос Ледер, спільник Пабло Ескобара, який придбав острів на Багамах і з 1978 року використовував його як базу для перевезення кокаїну до США літаками. Ще до доби офшорів наркоторгівля стала прапороносцем глобалізації: манірні вікторіанці ще в ХІХ столітті з ентузіазмом торгували наркотиками разом із чаєм та спеціями, коли світова торгівля тільки-но починалась. І Британія двічі розв’язувала війну з Китаєм, щоб підтримати міжнародну торгівлю опіумом. Тим часом західні споживачі почали призвичаюватися до імпортних наркотиків. Вважається, що Чарльз Діккенс полюбляв опіум; у Відні Зиґмунд Фройд поглинав кокаїн і писав запаморочливі листи своїй подрузі Марті Бернайс («Лихо тобі буде, моя маленька принцесо, коли я з’явлюся. Я зацілую тебе, доки ти не зашарієшся, і загодую, доки ти тіла не наберешся. А може, тобі заманеться помірятися силою: хто дужчий: ніжне дівчатко, яке мало їсть, чи нестримний чоловік з кокаїном у тілі?»)⁶¹.

Наркобарони здавна трактували світ, як власну мушлю. Але чим вони керуються у своєму виборі? Ми бачили, що такі країни, як Ґватемала і Гондурас, мають чимало переваг. Проте непросто вибрати між ними і їхніми центральноамериканськими сусідами.

Інші ТНК теж мають таку проблему й ухвалюють рішення на основі докладного аналізу кожної країни. Найвагоміше дослідження, на яке чекають із нетерпінням чиновники й бізнесмени всього світу, – це щорічна публікація Світового банку. «Бізнес сьогодні» – том на 300 сторінок із таблицями та графіками; сухий виклад фахівців може викликати захват і розпач у залах засідань і в міністрів фінансів у всьому світі. У цьому виданні експерти Світового банку подають рейтинг майже двохсот країн за ступенем зручності ведення в них підприємницької діяльності. Наприклад, у звіті пишеться, скільки треба часу, щоб зареєструвати нову фірму (від половини дня в Новій Зеландії до 144 днів у Венесуелі), і скільки форм треба заповнити компанії, аби щось імпортувати (від двох в Ірландії до головного болю з 17 папірцями в Центральноафриканській Республіці). Гарний рейтинг у цьому звіті означає приплив інвестицій. Поганий – змушує іноземні фірми тікати. Уряди полюбляють вихвалятися тим, наскільки вони випередили регіональних конкурентів: якщо ви їдете у відрядження до Мексики, хтось вам конче скаже ще до виходу з аеропорту, що ця країна випереджає в рейтингу Бразилію. У цього звіту є аналоги: Світовий економічний форум (СЕФ), наприклад, регулярно публікує звіт «Глобальна конкуренція» – цей рейтинг ще більш деталізований.

ТНК ретельно вивчають такі індекси, щоб вирішити, де варто розширювати свою присутність. Уявімо, що американський магнат спідньої білизни збирається відкрити ще один великий цех. Він знає, що зарплати в Центральній Америці досить низькі, та й США зовсім поруч. Але в якій саме країні йому слід розміститися? «Бізнес сьогодні» підкаже, що на отримання дозволу на будівництво фабрики в Ґватемалі піде 158 днів, у Сальвадорі – 115, а в Гондурасі – лише 82. На оформлення сплати податків щороку піде 320 годин у Сальвадорі, 256 – у Ґватемалі і 224 – в Гондурасі. Відносна простота підприємницької діяльності, принаймні за деякими вимірами, у Гондурасі пояснює, чому фабрики з іноземним капіталом так швиденько дерибанять джунглі в околицях Сан-Педро-Сули.

Звичайно, пріоритети в наркокартелів бувають іншими: наприклад, їх не хвилює, скільки часу йде на оформлення податків. Але цікаво, що індекси Світового банку і Світового економічного форуму підказують, де вони збираються облаштуватися. Просто рейтинг слід читати ззаду наперед.

Перегляньте звіт «Глобальна конкуренція». У першому розділі підсумкового рейтингу оцінюється стан державних інституцій. Для звичайних фірм сильні державні інституції – судова система, сили поліції, парламент тощо – бажаний фактор у цільовій країні. Бізнес уповільнюється, коли щоразу при звертанні по плановий дозвіл доводиться платити хабар; стає неможливим забезпечити виконання контрактних зобов’язань, якщо конкуренти можуть таємно переконати суддів прийняти ухвалу на їхню користь. А для картелів усе якраз навпаки: ідеальним місцем для їхньої діяльності є країна зі слабкими інституціями. Рейтинг Світового економічного форуму ніби спеціально розроблений для наркокартелів. Його аналітики подають зручний рейтинг країн за рівнем хабарництва, корумпованості суддів, надійності поліції та присутністю ОЗУ в країні. Наркокартелям варто лише прочитати індекс, і вони знатимуть, де їм вдасться впоратися з поліцією, підкупити суддів і де бізнес-спільнота відмиє їм готівку.

Я вирішив поекспериментувати й уклав «Індекс конкурентоспроможності картелів» на підставі даних СЕФ. Я вибрав дев’ять факторів, що їх оцінка становить найбільший інтерес для ОЗУ: нецільове використання бюджетних коштів, довіра до політиків, хабарництво, незалежність суддів, фаворитизм в урядових рішеннях, вартість злочинності й насильства для бізнесу, присутність організованої злочинності, надійність поліції та етичність фірм. У кожній із цих категорій СЕФ оцінює країни за шкалою від 1 до 7 балів (7 – найкраща оцінка, 1 – найгірша). Для картелів, яким доводиться підкуповувати політиків, залякувати суддів, випереджати поліцію тощо, послідовність буде зворотною.

Застосування цього аналізу до центральноамериканських країн дає широку варіативність (див. рис. 5.1). Найгірша країна для бізнесу ОЗУ – Коста-Рика, яка вирізняється до нудоти незалежними суддями й надійною поліцією. Далі йде Панама, теж не вельми зручна для злочинців: тут доскіпливо хороша поліція, а місцеві компанії майже не піддаються корупції. Неперспективна щодо цього й Нікарагуа – тут приватний сектор небагато витрачає на потреби безпеки. А от як удома кримінальні компанії почуваються у Ґватемалі й Гондурасі, що їхній середній рейтинг нижчий за 3 бали. Ґватемала виокремлюється в світі найбільш ненадійними політиками, а гондураський бізнес гатить величезні гроші на злочини та насильство. Мексиканський картель, який підшукує собі офшорну базу, має насамперед розглянути одну з цих двох країн.

Ну а як справа стоїть насправді? Не дуже просто підрахувати, скільки насправді нарковиробництва пішло в офшори. Одним із надійних показників кримінальної активності є рівень насильства, який помітно зростає з появою в регіоні картелів. Судячи з кількості вбивств, злочинність процвітає саме в тих країнах, де бандам найлегше вести бізнес. У Коста-Риці, Панамі й Нікарагуа рівень убивств не такий уже й високий за регіональними мірками, що свідчить про обмежену присутність картелів. А от разючо вище насильство спостерігається в Сальвадорі, Ґватемалі й Гондурасі⁶².

• • •

Тримати під контролем офшорну діяльність картелів важко, і недоречно було б маніпулювати даними СЕФ. Але є одна поважна справа. Такі індекси, як звіт Світового банку «Бізнес сьогодні», справили величезний вплив на нинішнє управління країнами, запропонувавши просту, дешеву й реалістичну дорожню мапу, яка допомогла країнам, що нею користуються. Чому б не розробити щось схоже в царині безпеки?

Кілька організацій уже напрацьовують подібні дослідження: Transparency International, наприклад, публікує річник «Індекс прозорості», який спонукає владу покласти край хабарництву. Але він спирається на опитування підприємців, і незрозуміло, що саме країнам слід робити, щоб покращити загальний стан. «Бізнес сьогодні», навпаки, наводить конкретні цифри (наприклад, скільки треба заповнити бланків, щоб провести електрику) і дає прості, реалістичні поради.

Можна видавати щось подібне до «Бізнес сьогодні», але присвячене проблемам безпеки. Такий індекс міг би подавати дані про кількість поліцейських на душу населення, відношення зарплат службовців до середнього рівня оплати праці в країні, а також відомості про те, чи ухвалено закони про екстрадицію і прослуховування телефонів, наскільки суворі закони про зброю. Деякі привабливі для злочинців фактори в Центральній Америці вдасться подолати лише з часом, як-от великий ринок дешевої праці. Але інші труднощі долаються відносно легко. Після тривалої заборони Гондурас нещодавно почав дозволяти екстрадицію своїх громадян, яким тепер серйозно загрожує вся міць американської судової системи і в’язниць, а не просто слабенькі місцеві прокурори. У Ґватемалі зробили скромний крок на шляху боротьби з корупцією: почали використовувати поліграф під час найму поліцейських. Назріло чимало нагальних проблем: наприклад, майже в усьому регіоні надто лагідні закони про зброю. Збирання, нагромадження і публікація таких даних спонукає країни покращити урядування і дає перелік необхідних кроків.

Тим часом визиск таких регіонів, як Центральна Америка, міжнародними наркобандами підштовхує регіональних виборців до пошуку нових шляхів розв’язання проблеми наркотиків. Через рік після зустрічі з Альваро Коломом я познайомився з його наступником на посаді президента Ґватемали Отто Пересом Моліною, зовсім іншою особистістю. На відміну від хитрувань і бурмотінь Коломи, Перес Моліна, колишній директор військової розвідки, крокує впевнено й висловлюється голосно і чітко. Під час передвиборчої кампанії він пронизуватим поглядом дивився на країну з жовтогарячих постерів. Він обіцяв ударити по злочинності mano dura – «залізним кулаком», що, як я переконався, нагадує його рукостискання. Уперше я побачив його в дії на Всесвітньому економічному форумі в Мексиці, незабаром після інавгурації. Публіка була вражена його виступом.

На підставі кампанії mano dura багато хто вважав, що Перес Моліна жорстко візьметься за наркоторгівлю. Усіх вразило, що після інавгурації президент Перес Моліна вчинив навспак, оголосивши, що він за легалізацію всіх наркотиків. Він був військовим, який багато років присвятив викоріненню наркотрафіку, і його заклики до припинення вогню важили чимало.

– Двадцять років тому я був директором військової розвідки Ґватемали… У нас були великі успіхи. Ми перехопили багато кокаїну. Знищили плантації марихуани. Ми захопили багатьох тодішніх босів наркотрафіку. Через двадцять років я стаю президентом і виявляю, що наркоіндустрія лише розрослася, – сказав він СЕФ.

Згодом він говорив мені, що політики на Заході мають визнати: нинішні силові методи боротьби з наркотиками б’ють не лише по наркоманах.

– Сьогодні в Центральній Америці гине набагато більше людей через наркотрафік і породжене ним насильство, ніж у США наркоманів, – каже він.

Його заклики почули сусіди: у Коста-Риці декриміналізовано марихуану й закликано переглянути ставлення до інших наркотиків. Перебування Переса Моліни на посаді президента завершилося скандалом у 2015 році: він подав у відставку через звинувачення в корупції, що не мало зв’язку з наркоторгівлею. Проте він справив тривалий вплив на ставлення до проблеми наркотиків у регіоні, показавши, що заклики до переосмислення війни з наркотиками лунають і з боку правих, і з боку лівих.

Досить швидко офшори дозволили картелям ефективно знизити витрати, використовуючи дешеву робочу силу і м’яке регуляторне середовище Центральної Америки. Але, як і у випадку з законною економікою, практика відлунює в політиці. Зростання рівня насильства в новоуражених країнах спонукало до нових шляхів розв’язання проблеми наркотиків на Заході. Нова група країн, що в деяких із них уряди складаються з непересічних людей, закликає до радикальних змін у регулюванні бізнесу. Тим часом безперешкодне проникнення ОЗУ з Мексики до Центральної Америки змусило навіть прибічників війни з наркотиками визнати, що придушення торгівлі в одному місці стимулює її в іншому. Тому в тривалій перспективі офшоризація наркоіндустрії може мати руйнівні наслідки для картелів.