Весна, весна! Дихнуло ароматом чарівної пори, коли все довкола оживає і розквітає! Коли дзюркотливі струмки змивають останні сліди зими, коли серед ніжної зелені пташки виспівують своє: цінь-цвірінь, тень-телень, пінь-пінь, і все в такому ж дусі (будь-який поет від Бронзової доби до 1805-го року розповість вам краще за мене).
Ну хіба це не абсурд — живемо в часи, коли маємо і централізоване опалення, і консервованих продуктів стільки, що вистачить на цілу зиму, а й досі знайдеться чимало диваків, які продовжують писати про «дзюркотливі струмки». Весна, зима чи осінь — яка тепер різниця представникові сучасної цивілізації? У таких містах, як Лондон, зміну пори року помічаєш хіба що за характером сміття на вулицях. Кінець зими — доводиться топтатися по капустяному листі, липень — всюди валяються вишневі кісточки, листопад — тротуари вкриті попелом від феєрверків, перед Різдвом — шкірки від помаранчів. За давніх часів усе було інакше. Тоді ще був якийсь сенс писати вірші про довгоочікуваний прихід весни. Сидиш місяцями у своїй хатині на сухарях і солонині, не бачиш сонячного світла і мрієш про свіжі овочі та м’ясо.
Гордон не помітив приходу весни. Березень у Ламбеті не нагадував про Персефону. Дні ставали довшими, вітри принесли із собою пилюку, а світлі плями на сірому небі з’являлися зовсім рідко. Якщо дуже захотіти, то, мабуть, можна було десь розгледіти і перші бруньки. Аспідистра, до речі, не всохла, а вижила: хоча з неї й облетіло листя, але на стовбурі з’явилися два нові пагони.
Минав третій місяць, як Гордон почав працювати в бібліотеці. Йому не набридала рутина. Книжковий асортимент розширився до тисячі найменувань, що приносило містеру Чізмену стабільний прибуток у розмірі фунта на тиждень. Хазяїн був цілком задоволений таким станом справ, але разом з тим досадував на Гордона. Найнявши на службу так би мовити п’яничку, він чекав, коли той нарешті нап’ється, не вийде на роботу (бодай раз) і дасть привід його оштрафувати. Проте, як не дивно, у Гордона зникло бажання випивати. Навіть пива собі не купував, хоча й мав на це гроші. Чай здавався йому дієвішою отрутою. Кудись пощезли всі бажання й претензії. Маючи в кишені тридцять бобів на тиждень, він почувався краще, ніж з двома фунтами. Цієї суми вистачало і на оренду, і на цигарки, і на те, щоб попрати одяг, навіть на їжу, хоча його раціон був досить-таки скромним (бекон, хліб з маргарином і чай). Іноді залишалося шість пенсів для відвідин кінотеатру. Гордон і досі всюди носив із собою рукопис «Принад Лондону» — просто сила звички, він більше навіть не намагався вдавати, що працює над поемою.
Усі його вечори минали однаково — на горищі біля каміна з чаєм і книжками. Тепер він читав недільні видання за два пенси: «Сенсації», «Кросворди», «Газета Пег», «Перлина», «Магніт», «Домашні поради», «Газета для леді». За один раз він міг узяти з крамниці десяток таких. У містера Чізмена від цього непотребу полиці вгиналися (залишилися у спадок від дядька і згодом стали в пригоді як пакувальний матеріал). Деякі з них вийшли друком більш ніж двадцять років тому.
З Розмарі вони давно не бачилися. Вона кілька разів писала йому, а тоді кудись зникла, без жодного попередження. Ревелстон надіслав одного листа з пропозицією підготувати для наступного номера «Антихриста» статтю про роботу в бібліотеці. Джулія коротко повідомила про родинні новини: тітка Анджела всю зиму хворіла, а дядько Волтер скаржився на каміння в сечовому міхурі. На жоден з листів Гордон не відповів. Він волів би забути про існування всіх цих людей. Їхня увага і турбота тільки надокучали йому. Не давали піти на дно і назавжди розірвати зв’язок з ними, навіть з Розмарі.
Звичайний робочий день. Підбираючи книжку для білявки з фабрики, він помітив на порозі чиюсь постать.
— Що ви хочете почитати? — запитав він у дівчини.
— Щось про любов, — відповіла вона.
Він розвернувся до полиць секції «Жіночі романи», аж раптом його серце закалатало — біля дверей стояла Розмарі. Бліда, схвильована, вона чогось напружено чекала. Гордон став записувати назву книжки у картку дівчини, але його руки так тремтіли, що штамп він поставив зовсім не туди. Дівчина пішла, відразу ж захопившись своїм чтивом. Розмарі не відривала від Гордона очей. Давно вона не бачила його у світлі дня. Як же сильно він змінився! Геть осунувся, обличчя страшенно схудло, набуло якогось землистого відтінку, притаманного всім людям, які харчуються тільки хлібом з маргарином. Виглядав він щонайменше років на тридцять п’ять. Але й Розмарі вже була не та. Вона більше не світилася радістю, і вдягнута була без своєї звичної чепуристої охайності. Було очевидно — щось сталося.
— Оце так несподіванка! — сказав він, зачиняючи за відвідувачкою двері.
— Я мала прийти. В обід відпросилася з роботи — сказала, що захворіла.
— Так, ти справді бліда. Сідай.
У Гордона був тільки один стілець. Він запропонував його дівчині, намагаючись продемонструвати свою турботу. Але Розмарі відмовилася сідати, вхопившись рукою за спинку стільця. Її пальці були такі напружені, що було помітно, як вона нервує.
— Гордоне, у мене жахливі новини.
— Що сталося?
— У мене буде дитина.
— Дитина? О Боже!
Гордон заціпенів — відчуття, наче від удару під дих. Усе, на що він спромігся, це вичавити із себе абсолютно дурнувате запитання:
— Ти впевнена?
— Авжеж. Минуло вже кілька тижнів. Якби ти тільки знав, що мені довелося пережити! Я сподівалася, що це щось інше. Приймала пігулки! О, це був просто жах!
— Дитина! Якими ж дурнями ми були! Ми б мали передбачити це.
— Знаю. Сама винна...
— Хай йому біс, хтось іде!
На порозі стояла гладуха з веснянкуватим обличчям, вимагаючи дати їй якийсь детектив. Розмарі сіла, перебираючи пальцями рукавичку. Гладуха вередувала. Хоч би що Гордон пропонував, її нічого не влаштовувало. Він страшенно нервував. Серце калатало, всередині все стискалося, а він продовжував діставати з полиці книжку за книжкою — тільки б позбутися вибагливої клієнтки. Нарешті, хвилин за десять, йому вдалося запропонувати їй щось, що «вона, здається ще не читала». Він повернувся до Розмарі.
— Чорт, що ж тепер робитимемо?
— Не знаю. Якщо я залишу дитину, то втрачу роботу. Але мене не це хвилює. Що як хтось дізнається? А коли мати довідається? Краще про це не думати.
— Ну звісно, родичі! Вони всюди лізуть!
— МОЇ родичі нормальні. Вони завжди добре до мене ставилися. Але тут геть інша справа.
Гордон знервовано ходив туди-сюди. Він і досі ніяк не міг усвідомити всієї делікатності ситуації. Думка про дитину в животі у Розмарі не викликала в нього жодних інших відчуттів, окрім розгубленості. Те дитя здавалося йому передвісником катастрофи. І вже зрозуміло, до чого це все призведе.
— Мабуть, нам треба одружитися, — нарешті сказав він.
— Думаєш, варто? Про це я й прийшла у тебе запитати.
— Ти ж хотіла за мене заміж?
— Тільки якщо ТИ цього хочеш. Я не змушуватиму тебе. Я знаю, що ти проти одруження. Сам вирішуй.
— Але хіба у нас є інший вихід? Якщо ти народжуватимеш цю дитину...
— Нам не обов’язково одружуватися. Тому й кажу: вирішуй сам. Бо є інший шлях.
— Який ще шлях?
— Дівчина з «Альбіону» дала мені адресу. Її подружці зробили це за п’ять фунтів.
Гордон здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, про що йдеться. Слово «дитина» набуло для нього нового значення. Тепер це вже не було якесь абстрактне поняття, що віщувало біду. Йшлося про живу плоть — частинку його самого, що жила і росла в животі у Розмарі. Їхні погляди зустрілися, і між ними блискавкою пролетіло відчуття неймовірної близькості. Наче їх самих зв’язувала якась невидима пуповина. Ні, не можна так чинити! Це блюзнірство! (Якщо це слово взагалі щось означало для Гордона.) Ще й ця паскудненька деталь щодо п’яти фунтів... Він похитав головою:
— Без паніки! Хай би що сталося, ми не підемо на ТАКИЙ жахливий крок. Це просто огидно!
— Знаю. Але я не можу народити поза шлюбом.
— А, дідько з ним! Якщо це справді необхідно, ми одружимося. Та я б радше руку дав на відсіч, ніж дозволив би такому статися.
Дзинь! Зайшла компанія: двоє хлопців неприємної зовнішності в дешевих блакитних костюмах і галаслива дівчина. Один з хлопців запитав, чи є щось «гаряченьке». Гордон мовчки вказав їм на полиці «Еротика». Кілька сотень книжок — назви на кшталт «Таємниці Парижа» або «Той, кому вона довіряла»; на засмальцьованих обкладинках зображення напівоголених дівчат і чоловіків у смокінгах поруч. Самі ж тексти були доволі цнотливими. Доки хлопці гортали сторінки, дівчина манірно хихотіла. Вони так дратували Гордона, що він не міг на них дивитися.
Щойно вони пішли, він повернувся до Розмарі, обійняв ззаду її за плечі, просунув руки під її пальто — долоні зігрілися теплом її грудей. Йому подобалася пружність її тіла і думка про те, що в ній зростає його сім’я. Вона ніжно торкнулася його руки. Але не вимовила жодного слова. Чекала на його рішення.
— Якщо ми одружимося, я маю стати респектабельним чоловіком, — сказав він.
— А ти зможеш? — повертаючись до свого звичного грайливого тону, запитала Розмарі.
— Я про те, що доведеться влаштуватися на пристойну роботу — піти до «Нового Альбіону», наприклад. Думаю, мене й досі там чекають.
Гордон відчув, як Розмарі заспокоюється. Він знав, що вона для цього сюди прийшла. Але не тиснула на нього.
— Я не казала, що очікую, що ти туди повернешся. Так, я хочу, щоб ми одружилися — заради дитини. Але це не означає, що ти маєш забезпечувати мене.
— Тоді який сенс одружуватися, якщо я не здатен забезпечити свою родину? Припустимо, ми одружимося і все залишиться, як є, — я й надалі нидітиму тут за копійки. Що ти робитимеш у такому випадку?
— Не знаю. Працюватиму, доки зможу. А коли вже буде неможливо приховувати, поїду до батьків.
— Оце-то радість буде! Ти ж так хотіла, щоб я повернувся до «Альбіону». Невже передумала?
— Я ще раз все як слід обміркувала. Я знаю, ти терпіти не можеш цієї роботи, і хочу, щоб ти жив своїм життям.
Гордон мовчав.
— Отже, — після паузи мовив він, — у нас є два шляхи: або ми одружуємося і я повертаюся до «Альбіону», або ти йдеш до лікаря і платиш йому п’ять фунтів.
Розмарі підскочила. Його прямолінійність вразила її. Тепер ситуація була чітко окреслена і виглядала потворнішою, ніж здавалася раніше.
— Навіщо ти так?
— Ну, як є.
— Я зовсім не для цього прийшла. Я просто хотіла розставити всі крапки над «і». А зараз скидається на те, наче я тебе до чогось примушую, граю на твоїх почуттях, погрожуючи позбутися дитини. Такий собі шантаж.
— Я такого не казав. Але факт залишається фактом.
Обличчя Розмарі спотворили зморшки, брови насупилися. Але вона пообіцяла собі, що не влаштовуватиме сцен. Міг би й сам здогадатися, як вона зараз почувається. Гордон не був знайомий з її родиною, але неважко уявити, як вона повертається до свого маленького містечка з позашлюбною дитиною або — ще гірше — з чоловіком, який не здатен забезпечити сім’ю. Проте Розмарі хотіла, щоб усе було чесно. Жодного шантажу! Глибоко вдихнувши повітря, вона сказала:
— Гаразд, не перекладатиму проблеми на твої плечі. Це було б неправильно. Хочеш — одружуйся, не хочеш — не одружуйся зі мною, але дитину я залишаю.
— Ти це серйозно?
— Так.
Він міцно обійняв Розмарі. Її тепле тіло притискалося до його. Яким же дурнем треба бути, щоб відпустити її. Тримаючи дівчину у своїх обіймах, він чітко розумів: не може бути жодних альтернатив.
— Я знаю, ти хочеш, щоб я повернувся до «Нового Альбіону», — сказав він.
— Тільки якщо цього хочеш ти.
— Хочеш, звісно, що хочеш! Зрештою, це цілком нормально. Ти хочеш, щоб я знову заробляв пристойні гроші. На ТЕПЛОМУ місці з окладом в чотири фунти на тиждень і аспідистрою на підвіконні. Хіба не про це ти мрієш?
— Ну гаразд, так, я хочу щоб ти туди повернувся. Але це тільки МОЄ бажання, я не можу присилувати тебе до цього. Я хочу, щоб ти почувався вільним, а не змушеним щось робити.
— Абсолютно вільним?
— Так, цілком вільним.
Розмарі пішла. Мала повернутися завтра ввечері, й тоді вони щось остаточно вирішать. Звісно, не було жодних гарантій, що Гордона візьмуть до «Нового Альбіону», як тільки він про це попросить; але слова містера Ерскіна давали надію. Гордон намагався зосередитися, але це йому ніяк не вдавалося. Відвідувачі сьогодні просто валом валили. Тільки сядеш, як черговий гурт телепнів уже вимагає щось з «детективів» чи «еротики». О шостій годині Гордон рішуче вимкнув світло і зачинив бібліотеку. Йому треба було побути наодинці. Він мав залишатися на робочому місці ще дві години, і якщо Чізмен дізнається, що він пішов, то страшенно розгнівається, може навіть звільнити. І чорт з ним!
Гордон звернув на Ламбет-кат. Тихі сутінки, мряка, тьмяне світло ліхтарів і голоси вуличних торговців. На свіжому повітрі краще думається. Але що, що робити? Повернутися до «Нового Альбіону» чи кинути Розмарі? Альтернативи немає. Марно тішити себе надіями на те, що знайдеться якесь «тепле» місце, яке не вразить його почуття власної гідності. Кому потрібні немолоді працівники? «Новий Альбіон» був єдиним шансом Гордона. Побачивши стіну з яскравими рекламними плакатами, він зупинився на розі перед Вестмінстерським мостом. Один з них, велетенський, трьох метрів заввишки, рекламував суп швидкого приготування «Бовекс». Фірма змінила концепцію — тепер з постерів на тебе дивилося рожевопике сімейство за сніданком; зображення супроводжував чотиривірш:
Набридло бути худорлявим?
Невеселим, кволим, млявим?
Наш суп «Бовекс» вам сил надасть,
В приготуванні клопоту не завдасть.
Гордон стояв і дивився як зачарований. Господи, це ж треба! «В приготуванні клопоту не завдасть!» Як же це бездарно, вбого, немічно. І такою рекламою завішана добра половина Лондону, а що вже казати про решту Англії! Він кинув погляд на безлюдну вулицю. Ніяк не уникнути війни, коли всюди ці «супи швидкого приготування». Мерехтіння неонових вогнів немов віщує залпи вогнеметів. Гул бомбардувальників — трах-бах! І вся наша цивілізація злетить у повітря!
Гордон перейшов на другий бік вулиці. Він спіймав себе на дивному відчутті — йому більше не хотілося війни. Це вперше за всі ці місяці, а може, й роки.
Якщо його візьмуть до «Нового Альбіону», то незабаром, можливо, і самому доведеться писати оди супчику. Знову туди! Будь-яке «тепленьке» місце викликає в нього нудоту. Ні, не можна повертатися. Навіщо? Щоб займатися такою писаниною? А як же тоді Розмарі? Гордон уявив, яке життя чекає на неї у батьківській хаті з немовлям і без грошей, ще й дорікатимуть їй, що вийшла заміж за якогось жебрака, який не здатен заробити ні копійки. Гуртом дійматимуть її. А дитина? Ох і підступний бог грошей! Хай би ловив на яхти, лімузини, повій, шампанське, але ж ні — дістанеться до самої душі, до живого діткнеться. Як тільки знайде твоє слабке місце — кінець тобі.
У нього з голови не йшов не йшов віршик про «Бовекс». Гордон не міг відступити. Потрібно триматися до кінця! Оголосив війну грошам — не відмовляйся від своїх принципів. Якось же це йому досі вдавалося. Озираючись назад на своє життя, він побачив, яким нікчемним і самотнім воно було. За тридцять років нічогісінько не досягнув. Але це був його власний вибір, він САМ хотів такого життя для себе. Опуститися на саме дно, де гроші не мають влади. Проте ця дитина перевернула все догори дриґом. А з другого боку, хіба вона може стати на заваді? Питання старе як світ. Гордон минав публічну бібліотеку, аж раптом у нього промайнула думка: а чим, власне, зараз є ця дитина? Що відбувається з Розмарі у цей момент? Гордон мав доволі приблизне уявлення про вагітність. У спеціалізованій літературі має щось бути про це. Він зайшов досередини.
У відділі, де видавали книжки, за столом сиділа неприємна на вигляд випускниця університету в окулярах. В її очах читався осуд: вона була твердо переконана, що всі відвідувачі (принаймні чоловічої статі) приходять до бібліотеки за порнографією. Її пильний погляд буквально свердлив крізь скло окулярів тих, хто підходив до неї із запитом — тепер ваш брудний секрет відомий і їй. Навіть тлумачний словник можна використати для цих цілей.
Гордон відразу ж розкусив її, але йому, поглинутому власними проблемами, було байдуже:
— У вас є щось з гінекології?
— З чого? — поправляючи пенсне, перепитала бібліотекарка. «Ну звісно, черговий розпусник!»
— Може, щось з акушерства? Ну, про народження дітей.
— Спеціалізовану літературу видаємо тільки фахівцям.
— Розумієте, я не просто так цікавлюся.
— Ви студент медичного інституту?
— Ні.
— У такому разі я НЕ ЗОВСІМ розумію, для чого вам посібники з акушерства.
«А бодай тобі!» — подумки лайнувся Гордон. Але страх, який зупинив би його раніше, зник, і він продовжував наполягати:
— Моїй дружині скоро народжувати, якщо вам так цікаво. А ми у цій справі нічого не тямимо. Сподіваємося, спеціалізована література допоможе нам просвітитися.
Гордону, звісно, не повірили. Занадто вже він старий і неохайний для новоспеченого чоловіка. Але вона не могла ухилятися від виконання своїх обов’язків — після принижень тобі зрештою видавали те, що ти просив. Тож їй довелося підвести Гордона до окремого столика і покласти перед ним два грубезні томи в брунатних палітурках. Вона залишила його, але продовжувала спостерігати за ним зі свого відповідального поста. Він шкірою відчував її погляд. Гордон узяв верхній том і почав його гортати — аркуші дрібного тексту, що рясніють латиною. Він шукав щось написане зрозумілою мовою, якісь ілюстрації. До речі, а який строк? Шість тижнів чи, може, більше? О, знайшов! Гордон натрапив на малюнок плода на дев’ятому тижні. Не очікував він, що той буде таким потворним на вигляд. Таке собі миршаве створіннячко з дрібненьким тільцем і велетенською головою, посередині якої виднівся маленький чорний ґудзик — вухо. Плід був зображений у профіль — от маленька ручка, ще геть без кісточок, що прикриває обличчя; тоненькі ніжки підігнуті, як лапи мавпочки. Він скидався на зародок якогось монстра, але водночас уже мав людську подобу. Як же швидко вони перетворюються на повноцінних людей! Гордон завжди уявляв собі ембріонів чимось на кшталт жаб’ячої ікри. Цей ще зовсім крихітний. Так, «зріст тридцять міліметрів» — розміром зі сливу.
А що як йому менше? Гордон перегорнув назад кілька сторінок і знайшов зображення ембріона на шостому тижні. Від побаченого його мало не знудило. І чому початок і кінець людського життя фізично настільки потворні? У цій горошині ще не видно було ознак людини — голова звисає в’ялим пухирцем, навіть обличчя немає — одна-єдина зморшка (чи то рот, чи то око). Ембріон скидався на мертве цуценя. «Зріст п’ятнадцять з половиною міліметрів» — не більше за грецький горіх.
Гордон довго просидів у роздумах над цими малюнками. Потворність зародків робила їх ще реальнішими, а отже, вони ще більше чіпляли за живе. Звісно, відтоді, як Розмарі йому все розповіла, він усвідомлював реальність дитини, але тепер в його голові сформувався візуальний образ. Він зараз мав вирішити долю того, хто був зачатий у темряві без жодної думки про наслідки. Ця частинка живої плоті була частиною його самого. І як втечеш від такої відповідальності?
Необхідно приймати рішення. Гордон повернув книжки молодій гримзі й пішов до виходу, але раптом, піддавшись імпульсу, розвернувся і попрямував до зали з газетами і журналами. За столами дрімало звичайне збіговисько волоцюг. Один зі столів був цілком присвячений жіночим виданням — він навмання взяв один із часописів і сів за сусідній стіл.
Американський журнал для домогосподарок, який головним чином містив рекламу, а також кілька нібито життєвих історій. А яка реклама! Спідня білизна, прикраси, косметика, хутро, шовкові панчохи — сторінка за сторінкою; піґулки для схуднення, засоби для догляду за обличчям, консерви. Панорама жадібності, неосвіченості, вульгарності, снобізму й розпусти.
І до цього світу Гордон має повернутися? Тут він може НЕПОГАНО ЗАРОБЛЯТИ? Гортаючи сторінки, він читав підписи під ілюстраціями: «Не хочеш, щоб твоя усмішка все зіпсувала?», «Обід, що буде готовий за кілька хвилин», «І досі дозволяєте мозолям псувати вам життя?», «Супер-пружні матраци — "Сон принцеси"», «Ніколи раніше крем не проникав так глибоко», «Революція у шлунку? Спини її раз і назавжди!»
Нехай Господь милує!
Що ж, це американці. Коли справа стосується таких бридких речей, їм немає рівних. Байдуже, морозиво це з газованими напоями, рекет чи теософія. Гордон пішов за іншим часописом, цього разу англійським. Може, принаймні в цих виданнях реклама буде пристойнішою («ніколи не бути британцю рабом»).
«Поверніть своїй талії стрункість», «Як цій жінці вдалося вкрасти кавалера у молодої?», «Миттєве рішення проблем з нирками!», «Дотик шовку — туалетний папір м’який, наче шовк», «Гарна білизна — це впевненість у собі», «Сухі готові сніданки — те, що так полюбляє малеча», «Тільки раз скористалася цим кремом, а обличчя, як у юної дівчини!», «З плиткою «Вітолата» заряд бадьорості гарантовано на весь день».
Бути причетним до ЦЬОГО? Ні, ні, і ще раз ні!
Він вийшов на вулицю. Рішення прийнято. Найгірше те, що він уже давно зробив вибір і змирився з ним. Таке відчуття, наче ним керує якась стороння сила. Він знайшов телефонну будку (Розмарі вже мала бути у себе вдома), дістав двопенсову монетку, опустив її у шпарину і почав набирати номер.
— Слухаю, — пролунав низький жіночий голос на тому кінці дроту.
Він натиснув кнопку зв’язку. Отже, назад вороття немає.
— Можна покликати до телефону міс Ватерло?
— Хто її питає?
— Скажіть, що це Комсток. Вона знає. Вона вже вдома?
— Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка.
Пауза.
— Алло! Це ти, Гордоне?
— Алло! Розмарі? Я хотів сказати... Одне слово, я все вирішив.
— Ох... — кілька секунд вона мовчала, а потім, проковтнувши клубок в горлі, продовжила: — І що ж ти вирішив?
— Піду працювати в «Новий Альбіон», якщо вони мене візьмуть.
— О, Гордоне! Я така щаслива! Ти не злишся на мене? Я не хотіла тиснути на тебе.
— Ні, все добре. Це єдиний вихід із ситуації. Я все обміркував — просто завтра піду до офісу.
— Чудово!
— Сподіваюся, вони візьмуть мене. Зрештою, після того, що сказав старий Ерскін...
— Звісно, візьмуть. Але у мене до тебе буде одне прохання — вдягни костюм.
— Знаю, знаю, його треба викупити з ломбарду. Що ж, позичу в Ревелстона грошей.
— Не треба нічого позичати. Я дам тобі гроші. У мене відкладено чотири фунти. Зараз же піду і вишлю тобі, доки поштове відділення не зачинилося. Тобі, мабуть, і нові черевики потрібні, і краватка. І, до речі, Гордоне!
— Що?
— Надягнеш капелюха? Так буде солідніше.
— Капелюха? Востаннє я надягав його два роки тому. А конче треба? У ньому я буду схожий на якогось комівояжера. Ну гаразд, можу одягнути навіть котелок, якщо ти цього хочеш.
— Ні, ні, звичайного капелюха. А підстригтися встигнеш, любий?
— Так, не переймайся. Буду, як справжній бізнесмен.
— От і добре! Гордоне, маю бігти, доки пошта ще працює. На добраніч, коханий! Щасти!
— На добраніч!
Гордон вийшов з будки. От і все. Що ж він накоїв? Порушив усі свої обіцянки! Його довга і самотня битва закінчилася поразкою. Вірую, Господи. Падаю на коліна, каюся. Його наповнювало якесь нове відчуття. Що це? Розпач, зневіра? Гнів через те, що доведеться знову працювати на бога грошей? Нудьга від думки про перспективу майбутнього? Він спробував розкласти відчуття на дрібні складові. І зрештою усвідомив — це полегшення.
Так, справді — варто було прийняти рішення, як він кожною клітиною свого тіла відчув полегшення від того, що нарешті можна вибратися з цього бруду і холоду й повернутися до нормального людського життя. Всі переконання і принципи, які він щойно порушив, здавалися нічим іншим, як важким тягарем, що лежав на його плечах. До того ж внутрішній голос підказував Гордону, що саме так усе й мало статися. Згадав той день, коли оголосив про своє рішення піти з «Нового Альбіону», почервоніле обличчя містера Ерскіна, його слова, що не варто відмовлятися від «хорошого місця». Але доля мала на Гордона свої плани. Він повинен був повернутися. І було очевидно, що робив він це не тільки заради Розмарі й дитини — навіть якби не дитя, з’явилося б щось інше, що змусило б його повернутися в офіс на роботу. Адже саме цього він у глибині душі й хотів.
Зрештою, надто багато ще було в ньому життєвої енергії, щоб узяти і добровільно вирвати себе з виру реальності. Назавжди. Протягом двох тяжких років він проклинав світ грошей, боровся з ним, намагався сховатися від нього, а в результаті — злидні, порожнеча і відчуття приреченості, від якого нікуди не дінешся. Відмовитися від грошей — це те саме, що відмовитися від життя. Але який у цьому сенс? Навіщо вбивати себе раніше відведеного тобі часу? Завтра він повернеться до «Альбіону» — акуратно поголений, із свіжою стрижкою, в новому костюмі і пальті (тільки б не забути викупити його з ломбарду!) Сяятиме, як нова копійка. Завтра в респектабельному образі ніхто не впізнає неохайного поета. Візьмуть його, куди вони дінуться — у нього є хист до цієї справи. Він продасть їм свою душу і стане до роботи.
А що далі? Можливо, весь цей дворічний бунт і не залишить якогось значного сліду в його пам’яті — лише перерва у кар’єрі. З часом звикне до нових реалій і розвине цинічний бізнес-менталітет. Забуде про тиранію грошей, навіть реклама «Бовексу» і сухих готових сніданків не викликатиме відрази. Продасть свою душу так охоче, що навіть забуде, що колись вона йому належала. Одружиться, облаштує побут, наживе статок, обережно котитиме коляску, слухатиме концерт по радіо і доглядатиме за аспідистрою. Стане законослухняним громадянином — ще одним солдатом численної армії, яка щоранку відправляється на службу, заповнюючи вагони підземки. І це, мабуть, на краще.
Він сповільнив ходу. Тридцятирічному, з першою сивиною, Гордонові здавалося, що тільки зараз він починає дорослішати. Він раптом усвідомив, що його доля нічим не відрізняється від долі решти людей. Хто в юності не оголошує бунт грошам і всьому матеріальному? Його бунт трохи затягнувся. Але яка жахлива поразка чекала на нього! Цікаво, скільки таких самітників у своїх норах мріють повернутися на службу до бога грошей? Втім, знайдуться, певно, й ті, хто про це зовсім не мріє. Хтось колись сказав, що в цьому світі здатні вижити тільки святі або покидьки. Гордон — не святий. Тоді вже краще бути скромним покидьком і приєднатися до решти. Він опинився там, де й хотів бути, скорився своїм потаємним бажанням і заспокоївся.
Гордон прямував додому. Він ішов повз незнайомі будинки. Він не був раніше на цій вулиці. Старі темні будинки, в яких здебільшого винаймають однокімнатні квартири. Закіптюжена цегла, побілені ґанки, штори на вікнах (дуже часто в них виставлені таблички «Оренда», майже в кожному — аспідистра). Типова вулиця, де мешкають представники нижчих верств середнього класу. Відверто кажучи, одна з тих, які йому страшенно кортіло побачити знищеними ворожою авіацією.
Гордон думав про тутешніх мешканців. Усі вони, мабуть, клерки, дрібні торговці, страхові агенти, водії трамваїв. Цікаво, чи здогадуються вони, що є лише маріонетками у великій грі, в якій за ниточки смикає бог грошей? Навряд. Надто переймаються власними клопотами: одружуються, народжують дітей, працюють, помирають. Можливо, не так уже й погано відчути себе одним із них? Наша цивілізація стоїть на підмурку жадібності та страху, але в приватному житті це набуває якогось вищого сенсу. Ховаючись за своїми ошатними шторами, зі своїми дітлахами і фанерними меблями, ці нижчі верстви середнього класу суворо наслідують кодекс грошей, але при цьому продовжують притримуватися норм моралі. Вміло трактують його на свій лад. Мати аспідистру означає для них бути порядним громадянином. До того ж вони ще й ЖИВУЧІ. Плодять дітей — роблять те, що поза можливостями святих і мучеників.
Аспідистра — дерево життя, подумав Гордон.
Раптом згадав, що й досі носить у кишені рукопис «Принад Лондону». Витягнув купу згорнутих, зім’ятих і потертих аркушів паперу й підніс їх до світла ліхтаря. Чотири сотні рядків! Плід його дворічного вигнання, якому не судилося побачити світ. З цим покінчено.
Поезія!
Поезія в 1935-му році!
І що тепер з цим робити? Найправильнішим рішенням було б розірвати на клаптики і змити в унітаз. Але він був далеко від дому... Гордон зупинився над стічною канавою, закритою залізною решіткою. З найближчого вікна з-під вицвілої штори виглядала аспідистра.
Гордон розгорнув «Принади». Серед лабіринтів чорнильного хаосу в очі впав один рядок. Серце стислося. Зрештою, не так і погано... Якби ж тільки колись його закінчити! Було страшенно жаль марнувати всю цю роботу. Може, все ж таки залишити? І потайки дописати? Можливо, з цього і вийде щось путнє.
Ні, ні! Якщо вирішив, то йди до кінця. Або здавайся, або ні.
Гордон зігнув аркуші навпіл і просунув їх крізь решітку — за мить рукопис зник під водою.
Vicisti, О aspidistra! (Тішся, аспідистро, ти перемогла!)