Нехай квітне аспідистра

4

Взагалі-то, того вечора й не було вітру. Тихо, спокійно, як напровесні. Гордон пошепки повторював рядки з вірша, який почав складати ще вчора, просто заради власної втіхи. Сьогодні рима здавалася йому вдалою. Непоганий вірш, принаймні, міг би таким стати. Вже й забув, що минулої ночі його мало не нудило від цієї гри слів.

Пишні крони непорушних дерев обрамляло мереживо туману. Десь унизу, в долині, пробіг трамвай. Гордон підіймався пагорбом у місто, він крокував тротуаром, вкритим щільним шаром листя. Різнобарвне, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи розсип сухих американських сніданків — наче господиня розсипала пачку хрустких злакових.

Яка чудова погожа днина! Його улюблена пора року — так Гордонові здавалося в цю мить. Він був цілком щасливим (наскільки можна бути щасливим, не випаливши жодної цигарки за день і лишень з двома з половиною пенсами у кишені). Був четвер — скорочений робочий день. Звільнившись пополудні, Гордон прямував до критика Пола Дорінга, який жив на Колрідж-гроув і час від часу влаштовував чаювання.

На збори у Гордона пішла ціла година. З окладом у два фунти на тиждень не так уже й просто вести світське життя. Пообідавши, він одразу ж поголився (доволі неприємна процедура за відсутності гарячої води). Вдягнув свій костюм на вихід, який придбав три роки тому, але він і досі мав пристойний вигляд — головне, не забути напередодні відпрасувати штани під матрацом. Вивернувши комір, зав’язав краватку — таким чином, щоб прикрити дірку. Після цього сірниковою голівкою зішкріб з бляшанки трохи кіптяви, аби відполірувати черевики. Навіть заштопав шкарпетки (голкою, яку позичив у «Лоренгаймі») — марудна справа, та все ж це надійніше, ніж замазувати голі ноги, що світяться в дірках, чорнилом. Окрім цього, роздобув десь порожню пачку «Золотого димку», щоб покласти в неї цигарку з автомата «папіроси по пенні» — невід’ємна деталь для довершеного образу. Не можна ж прийти до чужої домівки без папірос! А з однією цілком припустимо — побачивши одну, всі подумають, що пачка, певно, просто скінчилася. І тут легко можна послатися на банальну забудькуватість.

Звертаєшся до когось, ніби між іншим: «Не бажаєте папіросу?» — «О, дякую». У цей момент зазираєш до своєї пачки і зі щирим здивуванням кажеш: «Це ж треба! Остання лишилася. Був впевнений, що відкрив нову тільки вчора...» — «О, ні. Я не можу взяти останню. Ось, візьміть мою», — кажуть вам у відповідь. «Це так люб’язно з вашого боку».

А після цього, звісно, господарі самі почнуть вам пропонувати папіросу. Та мати одну при собі — питання честі.

«Зненацька порив зловісного вітру...» Сьогодні він міг би навіть дописати того вірша. У будь-який момент! Але ж запросили на чаювання... Дивина, та сама лише перспектива соціального контакту заряджала його енергією. З рівнем заробітку, як у Гордона, цим не повихваляєшся. Навіть просто зайти до когось у гості — то вже велика подія. М’яке крісло під задом, чай, папіроси і жіночий аромат — такі речі починаєш цінувати, варто бодай трохи зголодніти за ними.

Насправді ж, очікування від подібних вечірок ніколи себе не виправдовували. Жодних інтелектуальних розмов між ерудитами, взагалі нічого, що нагадувало б пристойну розмову, лишень порожні теревені — всюди те саме, що у Хемпстеді, що у Гонконзі. Хоч би зустріти когось гідного уваги. Та де там! Гості цих вечірок не дотягували навіть до рівня шакалів. Добра половина з них — курки середнього віку, які вирішили вирватися зі своїх порядних домівок у бажанні стати частиною творчої еліти. Найяскравішими експонатами були молоді створіння, які заходили не довше ніж на півгодини, трималися у своєму колі й обговорювали таких самих своїх однолітків, називаючи їх за прізвиськами. Гордон зазвичай тинявся поміж ними, прибиваючись до одного з чужих кіл. Коли його знайомили з гостями, Гордон недбало кидав: «Гордон Комсток — поет, ви, мабуть, чули. Автор надзвичайно талановитої збірки "Миші"». Проте жодного разу Гордонові не зустрівся той, хто б його впізнав. Обдаровані юні створіння змірювали його поглядом і йшли собі геть. Вже за тридцять, з тьмяною шкірою обличчя і, вочевидь, дірявими кишенями. Та, попри низку розчарувань, як же Гордон чекав цих зустрічей! Вони були променем світла в його глибокій самотності. Ось такий він, найпідступніший бік злиднів — постійна, всепоглинальна самотність. Днями не мати з ким поговорити, коротати ночі у порожньому ліжку, зажди на самоті. Для багатія це, можливо, і розрада, та яким же нестерпним тягарем це може стати за вимушених обставин!

«Зненацька порив зловісного вітру...» За вікном потоком мчали автівки. Гордон споглядав їх без жодних заздрощів. Кому взагалі потрібна машина? З вікон авто на нього дивилися рум’яні, наче лялькові, личка багатійок. Паскудниці-пристосуванки! Пещені сучки! Краще вже бути самотнім вовком, ніж боягузливою шавкою. Згадалися ранкові години в метро: похмурі натовпи клерків, що наводнюють підземку, мов мурахи; у кожного в одній руці портфель, в другій — свіжий номер газети, а в серці — страх опинитися на вулиці. Він повільно зжирає їх зсередини! Особливо холодної пори, коли від свисту вітру перед очима постає картина: зима, торбина, трудовий табір і лавки в парку для ночівлі. Еге ж!

То про що ж вони думають? Наближаються морози. Чи втримаюся на роботі? Чи не опинюся у трудовому таборі? Всевишній велів на знак вірності робити обрізання плоті. Тож кидайся шефу в ноги і вилизуй його взуття! Що ж іще залишається робити?

«Що там у їхніх головах?» Гроші, гроші! Оренда, ціни, податки, рахунок зі школи, транспорт, нові черевики дітям. Про страховий внесок не забути, прибиральниці заплатити. Дідько, ще й дружина, здається, знову вагітна! Чи достатньо гучно я вчора сміявся над жартами шефа? І надходить термін чергового платежу за пилосос, взятий у кредит.

Акуратно, буква за буквою, слово за словом вишиковувалися наступні рядки:

Цілком пристойно. Дописати б сьогодні ще рядків п’ять-шість — і добре. Ревелстон опублікував би таке.

На голій чорній гілці сидів шпак — бідолаха, як і всі його побратими, переплутав теплі дні зими з весною. Під деревом завмер в очікуванні гладкий рудий кіт: задер голову і витріщився вгору, чекаючи, коли пташка впаде прямісінько йому в пащу. Гордон ще раз прокрутив у голові останні рядки — чудово! І чому минулої ночі вони йому здавалися недостатньо потужними? Він — поет! Розправивши плечі, він гордовито, майже з пихою на обличчі, покрокував уперед. Він — Гордон Комсток, автор «Мишей» (той самий перспективний письменник, пам’ятаєте?), а також автор поеми «Принади Лондону» (яку ще треба завершити). Він знав, що варто тільки захотіти, і він закінчить її. Чому ж вона навіює на нього такий смуток? Йому знадобиться ще десь місяці три, і влітку можна буде публікувати. В його уяві постало видиво тоненької книжечки під заголовком «Принади Лондону» у вишуканій білій матовій обкладинці та рецензії в авторитетних друкованих виданнях: «видатне досягнення» (літературний дайджест «Таймс»), «довгоочікуваний ковток повітря» («Скрутіні»).

Темна Колрідж-гроув була, по суті, провулком, що відходив від траси, в якому надійно осіли сумнівні літературні товариства (подейкували, що влітку 1821-го Колрідж гостював тут протягом шести тижнів). Старовинні маєтки, що ховалися у хащах занедбаних садів під пишними кронами, створювали атмосферу «застарілої культури». В деяких з них і досі збиралися члени цих товариств, щоб обговорити останній доробок Роберта Браунінга в оточенні панянок модельної зовнішності, які біля ніг кумира вели бесіди про Сарджента чи Волтера Патера.

Навесні газони цих маєтків були всіяні пурпурними і жовтими крокусами, а трохи згодом — ніжними дзвониками, що виднілися у траві; навіть дерева тут, здавалося Гордону, підігрували оточенню, сплітаючись у вигадливі візерунки з фантазій Рекхема. Гордон ніяк не міг збагнути, як такий критик, як Поль Дорінг, оселився в такому місці. А критиком він був посереднім (регулярно робив огляди для «Санді пост» і щонайменше двічі на місяць відкривав для світу особливості традиції англійського роману в творіннях Г’ю Волпола). З такою репутацією він мав би жити у квартирі на розі Гайд-парку. Втім, можливо, оселитися на відлюдькуватій Колрідж-гроув було його свідомим вибором — такий собі хрест, який він зобов’язався нести на знак солідарності з забутими літературними ідолами.

Гордон повернув за ріг, повторюючи в голові рядки з «Принад Лондону». Аж раптом його щось зупинило. З парканом біля будинку Дорінга було щось не те. Що? Біля нього не видно жодного авто. Він зупинився, зробив один крок, тоді другий — і знову зупинився, наче той пес, що вловив запах небезпеки.

Із цим місцем щось не те. Тут має стояти бодай кілька машин. На вечірках Дорінга завжди було людно, половина гостей приїздила своїми машинами. Де ж вони? Чи, може, він зарано прийшов? Але ж ні, у запрошенні було написано — пів на четверту, а на годиннику вже за чверть четверта.

Гордон пришвидшив крок. Він був майже впевнений, що вечірку скасували. Серцем ковзнула тінь розчарування. Мабуть, вдома нікого немає. Певно, перенесли дату. Його розізлила ця думка, але він був готовий до неї. Гордона з дитинства переслідував страх — прийти до когось у гості й поцілувати замок. Навіть коли у запрошенні не було жодних сумнівів, у душі ворушився черв’ячок, який не давав спокою і дошкуляв передчуттям того, що станеться щось непередбачуване. Ніколи в житті Гордон не був на сто відсотків упевнений у тому, що на нього десь чекають. Цілком припустимою здавалася думка про те, що люди можуть просто проігнорувати його. Зрештою, чому б і ні? Він не міг похизуватися грошима. А коли в кишенях порожньо, все твоє життя — суцільна зневага з боку інших.

Він штовхнув залізні ворота, з глухим стукотом відчинилася стулка. Порослу мохом стежку обрамляли рожеві камінчики. Гордон почав вдивлятися у фасад. Якимось чином він розвинув у собі здатність Шерлока Голмса визначати, є господарі вдома чи ні. Та цього разу не могло бути жодних сумнівів! Будинок виглядав покинутим. Над коминами не здіймається дим, у вікнах темно. О такій порі вони б уже мали запалити світло. І на ґанку жодних слідів від взуття. Та все ж таки, з відчайдушною надією, Гордон смикнув за мотузку дзвінка, що висів над дверима. Старомодного дзвінка, звісно ж. Новий електричний тут виглядав би вульгарно.

Дзинь-дзинь!

У відповідь — байдуже відлуння. Розтанула остання надія Гордона. Він смикнув за мотузку ще раз, та так сильно, що мало не вирвав її. Пролунав пронизливий дзвін. Але марно. Жодного звуку у відповідь. Навіть слуг відпустили. В цю мить він відчув на собі чийсь погляд. З підвалу біля ґанку за ним спостерігала пара юних очей — молоденька дівчинка-служниця визирнула, відреагувавши на калатання дзвінка. Зловивши на собі його погляд, вона не відвела очей. Він виглядав цілковитим дурнем. А як іще виглядатимеш, коли мусиш цілувати замок? Раптом Гордон усвідомив: їй все про нього відомо — відомо, що вечірку скасували, і всім про це повідомили, всім, окрім нього; відомо, що таких жебраків, як він, не варто і повідомляти. Вона все про нього знала. Слуги завжди знають про таке.

Він розвернувся і попрямував до воріт. Він мав триматися гідно під пильним наглядом служниці — так, ніби це дрібне непорозуміння, яке мало що для нього означає. Та від гніву його аж тіпало, тіло ледь піддавалося контролю. Поганці! Кляті поганці! Так з ним вчинити! Запросити, а тоді змінити дату і навіть не повідомити про це!

Зрештою, могли бути й інші причини, але Гордон волів не думати про них. Поганці! Кляті поганці! Його погляд впав на один з камінчиків під ногами — підняти б його і пожбурити у вікно! Він з такою злістю смикнув за іржаву ручку воріт, що мало не відірвав її.

Фізичний біль заспокоював. Вгамовував біль у серці. Не через те, що його обдурили, позбавивши можливості провести вечір у товаристві, а через відчуття власної безпомічності, меншовартості, відчуття, ніби тобою знехтували, проігнорували. Вони змінили дату вечірки і нічого йому не сказали. Всіх повідомили, крім нього.

Ось як поводяться із жебраками! Так просто і холоднокровно взяти і плюнути йому в душу. Звісно, про Гордона могли просто забути, без жодного лихого наміру; він і сам міг переплутати дату. Але ж ні! Це навіть не спадало йому на думку! Дорінги так навмисно вчинили. Ну звісно, навмисно! Вирішили не перейматися через якогось жебрака.

Поганці!

Гордон пришвидшив ходу. У грудях озвався різкий біль. Сьогодні його позбавили насолоди людського спілкування. Та що поганого в тому, щоб прагнути цього? Цей вечір йому доведеться провести наодинці — втім, як і решту. Ті кілька друзів, яких він мав, жили далеко; Розмарі ще мала бути на роботі, до того ж мешкала вона аж у Західному Кенсинґтоні, в жіночому гуртожитку, що пильно охоронявся старими відьмами. До Ревелстона було ближче — він жив біля Ріджентс-парку, та як кожна людина з достатком, певно, мав купу справ, його скоріш за все не було вдома. Гордон навіть не міг йому зателефонувати, бо не мав і двох пенні у кишені. Та і як йти у гості без грошей? Ревелстон майже напевно запропонував би піти до пабу чи деінде. Та Гордон не міг дозволити йому платити за себе. Дружба між ними для Гордона мала триматися на принципі «кожен платить за себе».

Гордон дістав з кишені цигарку і запалив. Курити на ходу — сумнівне задоволення; відчайдушний жест. Ішов він без якоїсь певної мети — аби тільки не стояти на місці й погамувати почуття образи. Прямував на південь — спершу крізь пустища Камден-тауну, тоді звернув на Тоттенгем-корт-роуд. На місто опустилися сутінки. Він перетнув Оксфорд-стріт, пройшов через Ковент-гарден, вийшов на Стренд-стріт і перейшов на другий берег Темзи мостом Ватерлоо. Ближче до ночі почало холодати. Гнів потроху влягався, але настрій не покращувався. Його гризла думка, якої він намагався спекатися, але марно. Думав він про свої вірші. Бездарні, беззмістовні вірші! І як він тільки міг повірити в себе? Уявити, що одного дня «Принади Лондону» побачать світ? На саму думку про це Гордонові стало зле. Стан нагадував ранкове похмілля. Глибоко в душі він розумів, що його поезія, як і він сам, нічого не варті. «Принади Лондону» йому ніколи не дописати, навіть якщо доживе до тисячі років. Знову і знову він прокручував у голові ті чотири нещасні рядки. Рима до рими, трам-там, там-тара-рам! Гуркотить, як порожня бляшанка. І на це він змарнував своє життя!

До цього моменту він пройшов уже чимало — миль п’ять-сім. Ноги гуділи, а ступні набрякли й пекли. Він опинився десь у Ламбеті — вузьких і брудних нетрях з лабіринтами темних вулиць. Де-не-де крізь туман мерехтіли ліхтарі, але у їхньому світлі заледве можна було щось розгледіти. Гордона почав діймати голод. Кафе спокушали вітринами з оголошеннями: «Міцний чай. Тільки свіжа заварка». Та зі своїми копійками він нічого не міг собі дозволити.

Пройшовши під якимись залізничними балками, він вийшов на міст Хангерфорд. У воді плескалося всіляке сміття та харчові відходи жителів Східного Лондону: корки від пляшок, хлібні й цитринові скоринки, кусні хліба, собачий труп. По набережній Гордон попрямував до Вестмінстера. Сильний порив вітру пригнув додолу гілки дерев. «Лютим поривом вітер...» Він аж здригнувся. Знову та сама рима! Хоча надворі вже був грудень, кілька літніх волоцюг усе ще тулилися на лавках, загортаючись у газети. Гордон кинув на них байдужий погляд: жебраки. Можливо, одного дня на їхньому місці опиниться й він сам. Можливо, це на краще. Він ніколи не мав співчуття до волоцюг. Представник середнього класу в чорних напрасованих штанях — ось хто потребує співчуття.

Гордон піднявся на Трафалгарську площу. Треба якось згаяти час. Національна галерея? Хай йому біс, там, певно, вже давно зачинено. На годиннику чверть на восьму. До того часу, як лягати спати, у нього ще є годин п’ять.

Він сім разів обійшов площу: чотири рази за годинниковою стрілкою і три — проти. Ноги боліли, і хоча більшість лавок були порожніми, сідати він не хотів. Зупинись він бодай на хвилину, як його вмить почне душити бажання закурити. Кав’ярні на Черінг-кросс вабили, мов сирени. Щоразу, коли відчинялися скляні двері, з них долинав аромат свіжої випічки. Гордон майже здався. Зрештою, чому б і не заскочити? На горнятко чаю і два пиріжки грошей стане. З ними можна цілу годину просидіти в теплі. Але ж цей клятий мідяк! Дівчина на касі точно насміхатиметься з нього. Він вже уявив, як вона повертається до офіціантки, зловтішаючись. Знають, що це його останні три пенси. Забудь, нічого не вийде. Треба рухатися далі.

Виблискуючи тьмяним неоновим світлом, вулиця кишіла людом. Гордон продовжував йти вперед — квола фігура з блідим обличчям і неохайним волоссям. Люди проходили повз нього; він намагався уникнути їх, вони уникали його. Вночі Лондон виглядає лиховісно — є в ньому щось холодне, безлике, нетовариське. Сім мільйонів людей щодня проходять цими вулицями, уникаючи контакту, ледь помічаючи один одного, наче рибки в акваріумі. Довкола було повно привабливих дівчат. Всі вони дивилися кудись вбік або просто не помічали його — німфи, що уникають чоловічого погляду. Дивно, та дуже багато з них були наодинці чи у товаристві іншої дівчини. У цьому місті самотніх жінок більше, ніж тих, що у парі. І тут все впирається в гроші. Чи багато красунь готові обміняти свій статус незаміжньої на хлопця-бідака?

З пабів віяло ароматом пивного хмелю. Наодинці і парами люди поспішали до кінотеатрів. Зупинившись перед вітриною одного з них, Гордон під пильним поглядом швейцара почав роздивлятися фото Грети Гарбо з «Розмальованої вуалі». Йому так кортіло потрапити досередини — не заради того, щоб побачити Гарбо на екрані, а щоб відчути тепло м’яких оксамитових крісел. Гордон ненавидів кіно. Рідко ходив до кінотеатрів, навіть коли мав таку можливість. Для чого культивувати мистецтво, яке прагне витіснити літературу? Та складно заперечити привабливість кінематографу. Сидиш у м’якому тепленькому кріслі у темряві, що просякнута тютюновим димом, вдивляєшся в широкий екран, дозволивши хвилям абсолютної нісенітниці накрити тебе з головою, доки ти не втонеш у цьому дурмані, — хіба це не саме той наркотик, який усім нам так потрібен? Знахідка для самотніх людей. Ближче до театру «Палас», помітивши Гордона, на тротуар вийшла повія. Невисока зовсім юна італійка з великими темними очима. Зовнішність приємна, і на відміну від більшості шльондр, ця ще й весела. На хвилину він стишив крок, дозволивши собі роздивитися дівчину, й вона відповіла на його погляд щирою посмішкою. Чому б не спробувати заговорити до неї? А що як вона зможе його зрозуміти? Дідько! Гроші!

Гордон відвів погляд і обійшов повію з такою спритністю, яка може з’явитися тільки у жебрака, приреченого на пристойну поведінку. Ох і сміху було б, якби він зупинився, а згодом з’ясувалося б, що у нього в кишенях вітер гуляє! Він поквапився далі. Навіть за розмову нині доводиться платити.

На Тоттенгем-корт і Камден-роуд було похмуро. Він ледь волочив ноги. Десять миль по бруківці за день! Знову повз приходили дівчата, багато дівчат — з хлопцями, з подругами, по одній, і ніхто його не помічав. Наче його не існувало. Вже набридло ображатися. Під тягарем втоми опустилися плечі, він більше не намагався тримати спину рівно і гордовито задирати підборіддя. Жодна з них не заговорить до нього. Та хіба їх можна в цьому звинувачувати? Він уже немолодий, з кислим виразом обличчя, нехаризматичний. Яка дівчина зверне на такого увагу?

Гордон згадав, що час повертатися додому (якщо він хоче сьогодні повечеряти), бо о дев’ятій місіс Візбіч зачиняла кухню. Та його нудило від самої лише думки про холодний самотній барліг, де на нього ніхто не чекає. Піднятися сходами, запалити лампу, всістися за столом і дуріти від нудьги, бо робити нічого, нічого читати, цигарок теж немає — ні, ні і ні. Нізащо! Був тільки четвер, а паби Камден-тауну вже були вщент набиті відвідувачами. Біля дверей, тримаючи в руках кухлі з пивом, теревенили три товстухи. Зсередини до Гордона долітали чоловічі голоси, пивний запах і сигаретний дим. Гордон згадав про «Крічтон Армс». Флексман, напевно, зараз там. Може, ризикнути? Пів пінти гіркого за три з половиною пенси, в нього є навіть більше.

Спрага знову почала діймати Гордона. Не варто було дозволяти собі думати про пиво. Підійшовши до «Крічтон Армс», він почув, як хтось співає. Просторий ошатний паб так і сяяв, сьогодні він здавалося особливо яскраво освітленим. Десь з два десятки чоловічих голосів хором виводили:

Принаймні, це те, що почув Гордон. Знемагаючи від спраги, він підійшов ближче. Голоси чоловіків були просочені пивом. Перед очима відразу постали сантехніки з багряними пиками, які прийшли сюди спустити свої кровно зароблені. За баром ховалася кімнатчина, в якій на таємні посиденьки збиралися круті хлопці — поза сумнівом, співали саме вони. Певно, частували свого лідера — Головного Парнокопитного, чи як там він у них зветься. Гордон на мить задумався — йти до бару чи у загальну залу? В барі пиво тільки у пляшках, а в залі — розливають. Він обійшов паб і підійшов до іншого входу. Голоси продовжували вигукувати:

На секунду у нього запаморочилося в голові. Спрага, голод і втома давали про себе знати. Він уявляв тих хлопців, що зібралися за столом у затишній кімнаті біля каміна. Як тільки голоси затихли, Гордон уявив, як вони опустили голови в кухлі. Сягнувши рукою в кишеню, Гордон намацав монети, що в нього залишилися. Треба ризикнути! Кому яка різниця, чим він у пабі розраховуватиметься? Зрештою, можна пожартувати і вигадати щось на кшталт: «Тримав цього мідяка аж з Різдва, ха-ха!» І всі посміються. Гордону здавалося, що він відчуває в роті терпкий смак пінистого. Щойно він торкнувся ребра монети, як голоси знову заревіли:

Гордон повернувся до бару. Вікно запітніло, та крізь шибки можна було зазирнути досередини й роздивитися, що там відбувається. А от і Флексман.

Біля бару було людно. Як і будь-яке приміщення з вулиці, він виглядав доволі затишно. Язики полум’я танцювали за камінною решіткою, відкидаючи тінь на відполіровану поверхню мідних попільничок. Здавалося, аромат пива, проникав навіть крізь скло. Флексман сидів біля барної стійки з двома хлопцями із пласкими обличчями — певно, спритними страховими агентами. Спершись ліктем на стійку, нога на перекладині, в руці келих пива, він загравав до гарненької білявки-барменші. Вона стояла по той бік стійки на стільці, розставляючи пляшки з пивом і перемовляючись з ним через плече. Слів не було чути, але можна було здогадатися, про що йшла мова: Флексман вдавав із себе дотепника, його товариші реготали, білявка, кинувши на нього погляд, завертіла охайним маленьким задком.

Серце Гордона аж зайшлося. Як би було приємно опинитися там! В теплі, у тьмяному світлі, серед людей, з якими можна поговорити, з пивом і цигарками, а ще дівчатами, з якими можна пофліртувати. Ну чому б не заскочити? Зрештою, у Флексмана можна було б і грошей позичити. Він би не відмовив. Гордон уявив, як той вітає його: «Агов, хлопче! Як життя? Що? Хочеш боба позичити? Без питань, візьми два. Ось, лови!» — і запустить кілька шилінгів по барній стійці. Флексман непоганий чоловік.

Гордон простягнув руку до дверей. Вже навіть штовхнув їх. Зсередини повіяло теплом і ароматом хмелю — такий знайомий і живильний запах. Та варто йому було його відчути, як нерви не витримали. Ні! Нізащо! Гордон розвернувся і зачинив за собою двері. Він не міг з’явитися у барі з чотирма пенсами в кишені. Ніколи не дозволяй, щоб тебе пригощали! Перша заповідь для тих, у кого безгрошів’я. Гордон пошкандибав геть, торуючи дорогу в нічних сутінках.

Голоси віддалялися, розчиняючись у пивній піні. Гордон дістав з кишені свого мідяка і жбурнув його в темряву. Він попрямував додому. Радше, поплентався в тому напрямку. Повертатися зовсім не хотілося, але йому треба було десь сісти і перепочити. Ноги гуділи, а його скромний барліг був єдиним місцем у всьому Лондоні, в якому він міг собі дозволити зупинитись і відпочити.

Він, як завжди, тихенько прослизнув до вітальні (втім, недостатньо тихенько для того, щоб уникнути пильного ока місіс Візбіч). Годинник пробив дев’яту тільки кілька хвилин тому, і теоретично, якби Гордон попросив, він би ще отримав вечерю. Але він просто не міг бачити, з яким виразом обличчя місіс Візбіч робитиме йому цю послугу, і тому волів лягти спати голодним.

Гордон уже почав було підійматися сходами і подолав половину шляху, як раптом за його спиною пролунав подвійний стук у двері. Пошта! А раптом там лист від Розмарі?

Клацнула заслінка для пошти на дверях, і наче камбала, яку щойно виплюнула чапля, на підлогу впала пачка листів. У Гордона душа втекла у п’ятки. Перед ним лежали шість-сім листів. Напевно ж, бодай один із них адресовано йому! Місіс Візбіч, як завжди, хутко кинулася на стук листоноші. За два роки, які Гордон тут жив, жодного разу йому не вдавалося підняти свого листа першим. Хазяйка спритно забирала їх усі, жадібно притискаючи до грудей, а тоді ретельно сканувала поглядом адреси. Таке враження, ніби в кожному з них підозрювала або непристойне послання, або рекламний проспект протизаплідних піґулок.

— Це вам, містере Комсток, — процідила вона крізь зуби.

Гордонове серце тенькнуло й завмерло. Конверт видовжений — точно не від Розмарі. Ах, адреса написана його власним почерком, отже, це з редакції.

З «Каліфорнійської панорами» або з «Першоцвіту». Але марка не американська. У «Першоцвіті» його вірші тримали вже півтора місяці! Господи, певно, прийняли!

Він і думати забув про Розмарі. Стримано подякував за листа і поклавши його до кишені, продовжив підійматися нагору, намагаючись випромінювати спокій. Та варто було йому зникнути з поля зору місіс Візбіч, як він полетів стрілою, перестрибуючи через кілька сходинок зараз. Він не хотів, щоб хтось бачив, як він читає листа. Ще не діставшись дверей, Гордон намагався намацати коробку з сірниками, але його пальці так тремтіли, що він ніяк не міг запалити лампи. Нарешті він сів і витяг з кишені листа. Кілька секунд вагався, перш ніж розпечатати конверт. Подивився на нього проти світла, намагаючись оцінити, наскільки лист грубий. Його вірш вміщувався на двох аркушах. Тоді, обзиваючи себе телепнем, він рішуче розірвав конверт. Звідти випали аркуші з його віршем і маленький, акуратний — надзвичайно акуратний — листок з надрукованим на ньому текстом.

На аркушику був надрукований візерунок жалобного вінка.

Гордон з відразою дивився на текст. Йому аж мову відібрало. Найгірша відмова та, на яку навіть не можеш відповісти. Раптом йому стало соромно — за себе, за свої вірші. Здавалося, що це найгірше з того, що він колись написав. Навіть не перечитавши, Гордон розірвав аркуші з віршем на дрібні клаптики і викинув у смітник. Йому хотілося назавжди стерти його зі своєї пам’яті. Проте, аркуш з відмовою він залишив. Провів по ньому пальцем, аби відчути всю повноту відрази. Таке акуратне оформлення, такий вишуканий папір — відразу зрозуміло, що з «поважного» видання, яке годується за гроші не менш поважного видавництва. Гроші, гроші! Гроші і світ культури! Яку ж дурницю він утнув! Немає жодного сенсу відправляти свої вірші у такі місця. Від таких, як ВІН, їх ніколи не приймуть. Варто їм поглянути на аркуш, і вони одразу розуміють, хто ти — навіть немає за що купити друкарську машинку. З таким самим успіхом він міг чекати на листівки з Букінгемського палацу. «Першоцвіт» друкує інших — прилизаних заможних розумників, які увібрали любов до комфорту та мистецтва з молоком матері. Це ж наче розсипати перла перед свинями! Та він продовжував себе картати. Негідники, кляті негідники! «На жаль, редакція вимушена повідомити...» Чому б не сказати прямо: «Не сподобалися нам ваші бездарні вірші. Поезію приймаємо тільки у тих хлопців, з якими вчилися разом у Кембриджі. А ти, робоча худобо, знай своє місце!» Кляті лицеміри!

Зрештою, Гордон зіжмакав акуратний аркуш з відмовою, жбурнув його під стінку і підвівся. Краще лягти спати зараз — доки у нього ще зосталися сили роздягнутися. Ліжко було єдиним місцем у цій кімнаті, в якому можна було зігрітися. Але зачекай-но, спершу треба завести годинник. Помираючи від втоми, він механічно повторив звичну дію. Його погляд впав на аспідистру. Два роки він у цій мерзотній реальності, два абсолютно безплідні роки, протягом яких він нічого не досяг. Сім сотень змарнованих днів, а також ночей у самотньому ліжку. Ігнорування, поразки, образи — і всі вони залишилися без відповіді.

Гроші, гроші! Все впирається в гроші! Немає їх у нього. Тому і Дорінги так з ним вчинили, тому і «Першоцвіт» йому відмовив, тому і Розмарі з ним у ліжко не ляже. Невдаха у соціумі, у творчості, в особистому житті — одне слово, всюди. І на все одна причина — брак грошей.

Хтось мусить за це відповісти. Він не міг заснути з думкою про відмову. Згадав про Розмарі. За п’ять днів від неї жодної звістки. Якби серед тих листів був один від неї, його б не так сильно засмутило приниження, якого він зазнав від «Першоцвіту». Казала, що кохає, а спати з ним не хоче, навіть рядка не написала йому! Така сама, як і решта.

Вона ставилася до нього з такою зневагою і легко забула про його існування саме через те, що він був жебраком. А отже, геть не варто зважати і на його почуття. Він вирішив написати їй довгого листа, в якому хотів розказати — як це, коли тебе ігнорують і ображають, хотів поділитися своїми почуттями. Можливо, тоді вона побачить, як жорстоко вчинила з ним.

Знайшовши чистий аркуш паперу, він написав у правому горішньому кутку:

Та на цьому його запал згас. Пригнічений настрій не давав розгулятися фантазії. Зрештою, який в цьому сенс? Однаково ж не зрозуміє. Жінці цього не збагнути. Але він не може залишити це просто так. Має щось написати, щось таке, що болюче вразить її — цього він зараз хотів понад усе.

Після довгих роздумів Гордон посередині аркуша написав:

«Ти розбила моє серце».

Ні підпису, ні адреси не залишив. Виглядало доволі вишукано і симпатично — один рядок «інтелігентним» почерком. Поетична мініатюра. Ця думка трохи його підбадьорила.

Він поклав листа у конверт, заклеїв його і відправив з найближчого поштового відділення, витративши останній пенс на марку і півпенні на штамп.