Нехай квітне аспідистра

7

До затягнутого рожевим серпанком неба здіймалися прямовисні пасма диму.

О восьмій десять Гордон сів в автобус. Вулиці все ще бачили недільні сни. На ґанках, мов почесна варта, вишикувалися білі пляшки з молоком. У Гордона залишилося чотирнадцять бобів, тобто вже менше — мінус три пенси за проїзд. Дев’ять бобів зосталося від зарплати (краще навіть не думати, у що це має вилитися за тиждень), і ще п’ять позичив у Джулїї.

До сестри він навідався у четвер. Кімната, яку вона орендувала, хоч і на третьому поверсі та з вікнами, що виходили у двір, була пристойнішою за Гордонову. Вона виглядала практично як вітальня. Джулія радше померла б з голоду, ніж погодилася на ті умови, в яких мешкав її брат. І меблі, які вона старанно добирала протягом років, насправді вартували їй чималих зусиль. Диван-ліжко, що виглядав як звичайний диван, круглий дубовий стіл, два «антикварні» стільці, лавка для ніг і оббите ситцем крісло біля старої газової пічки (взяла кредит на тринадцять місяців); кілька світлин у рамках — батька й матері, Гордона, тітки Анджели, а ще абсолютно непридатний для використання календар з березових дощечок ручної роботи (чийсь подарунок). Джулія наганяла на Гордона страшенну нудьгу. Він повсякчас намагався переконати себе в тому, що треба частіше до неї навідуватися, та все закінчувалося тим, що приходив до неї, тільки щоб позичити грошей.

Він постукав у двері три рази — третій поверх, а отже, і стукати треба тричі, Джулі відчинила йому, провела до своєї кімнати і присіла навколішки, щоб розпалити вогонь у пічці.

— Зараз знову запалю, — сказала вона. — Чай питимеш?

Гордон зауважив це її «знову». В кімнаті стояв страшенний холод — цього вечора вона не топила. Джулія завжди економила на собі. Він кинув погляд на її худу спину: як же швидко вона постаріла! Ще трохи — і стане «сивою бабцею».

— Ти ж любиш міцний? — запитала Джулія, пораючись біля чайника.

Гордон пив чай стоячи, втупившись у календар. Ну ж бо! Ти зможеш! Серце почало калатати. Знову опускатися до цього. І скільки ти вже у неї «напозичав» за ці роки?

— Слухай-но, Джул, мені страшенно ніяково тебе знову просити, але тут така справа...

— Так, Гордоне? — тихо перервала його вона. Джулія вже здогадалася, про що йдеться.

— Послухай, мені незручно, але чи не могла б ти позичити мені п’ять бобів?

— Так, Гордоне. Думаю, можу.

Джулія висунула шухляду, в якій зберігала білизну, і дістала маленький потертий шкіряний гаманець. Гордон практично читав її думки — доведеться економити на різдвяних подарунках. Зараз, у такий важливий для неї час перед святами, коли після роботи поспішаєш пробігтися по крамницях, роздивляючись яскраві вітрини, на закупи всіляких дрібничок, який так обожнюють жінки: носовички, підставки для листів, заварники, манікюрні набори, дерев’яні календарі з крилатими фразами. Весь рік — копійка до копійки — вона відкладала з кожної своєї мізерної зарплатні на «щось на Різдво» або ж на «щось на день народження». Гордону, який «захоплюється поезією», минулого Різдва вона подарувала збірку віршів Джона Дрінквотера — томик у зеленій палітурці, який він пізніше продав за півкрони. Бідолашна Джулія! Посидівши для годиться ще з пів години, Гордон пішов, забравши п’ять бобів. І чому у заможного приятеля позичати гроші соромно, а у сестри, що ледь зводить кінці з кінцями, легко? Бо це ж «родичі», це інше.

В автобусі, по дорозі додому, Гордон взявся за підрахунки. В кишені у нього тринадцять і дев’ять. Проїзд туди-назад — п’ять бобів, ще два на автобус — сім, плюс два на пиво з сендвічами у пабі — дев’ять, чай за вісім пенсів — от уже й дванадцять, боб на цигарки — тринадцять. І ще лишається дев’ять пенсів про всяк випадок. Цього наче має вистачити. Але як потім дотягнути до п’ятниці? На тютюн не зостається жодного пенса. Та Гордон відігнав від себе ці думки. Воно того варте!

Розмарі з’явилася вчасно. Вона завжди була пунктуальною і зараз, попри ранню пору, сяяла свіжістю і бадьорістю. Виглядала вона, як завжди, мило — в тому самому чудернацькому капелюсі, який так сподобався Гордонові. На вокзалі майже не було пасажирів. Безлюдний, похмурий простір спроквола прокидався від сну, як після затяжної гулянки. Небритий співробітник вокзалу підказав їм найкращий маршрут до Бернгем-бічез, і сівши у вагон третього класу, в якому дозволено палити, вони поїхали на захід. Замість безрадісних краєвидів передмістя нарешті замелькали темні смуги полів з рекламними щитами, які постійно нагадували про «Піґулки від болю в печінці». Стояла напрочуд тиха, тепла днина. Нарешті були почуті Гордонові молитви: такій погоді позаздрило б навіть літо. Крізь ранковий туман пробивалися промені сонця. Вони з Розмарі були щасливі: яка ж це чудова пригода — втекти з Лондону і цілий день провести «на природі»! Розмарі кілька місяців, а Гордон уже рік не виїжджали за місто. Вони сиділи, притиснувшись один до одного, на колінах в них лежало свіже видання «Санді Таймс», та вони обоє дивилися у вікно, розглядаючи мальовничі пейзажі, що миготіли за ним. Їм обом так подобалося подорожувати потягами, що хотілося, аби ця насолода тривала вічно.

Вони вийшли у Слау і пересіли на низенький автобус шоколадного кольору, що прямував до Фернгем-коммон. Розмарі пригадала, як від автобусної зупинки дістатися букових гаїв — спершу треба йти сільським путівцем, а тоді уздовж болота, минаючи галявину з голими березами. Їх зустріли казкова тиша і спокій — ані травинка, ані листок не ворухнеться. Гордон і Розмарі ніяк не могли намилуватися чудовим краєвидом — тиша, роса, шовковисті стовбури берізок і м’який торф під ногами. Хоча спершу вони почувалися мов не у своїй тарілці (як і всі мешканці Лондону, які виїжджають за місто). Гордона охопило відчуття, ніби він увесь цей час жив десь у підземеллі — йому стало соромно за свій блідий і нездоровий колір обличчя. Примруживши очі від сонця, він ішов слідом за Розмарі, щоб вона не бачила його обличчя. Незабаром обоє почали задихатися, бо звикли до лондонських відстаней. Перші пів години вони майже не розмовляли. Нарешті зайшли у ліс і попрямували навмання — байдуже куди, тільки б подалі від міста.

Довкола височіли стрункі, як свічки, букові стовбури з гладенькою, але зморшкуватою біля окоренка корою. Під ними нічого не росло, тільки сріблясто-мідний килим із листя вкривав землю. Довкола ні душі. Гордон наздогнав Розмарі, далі вони йшли, тримаючись за руки, розкидаючи ногами сухе листя. Час від часу, вони проходили повз алеї, що вели до ошатних резиденцій, які влітку приймали натовпи гостей, а зараз стояли зачинені й самотні. Пурпуровим світлом переливався багряний візерунок парканів у серпанку. Час від часу повз пролітали пташки — сойки, що стрибали з гілки на гілку, і фазани, які неквапливо волочили за собою довгі хвости, майже як домашні кури, які знали, що вони тут у безпеці. Місцина була оповита сонною тишею. Важко було повірити, що до Лондону якихось двадцять миль.

Зрештою, обоє пристосувалися до швидкого кроку, в їхніх жилах почала вирувати кров, і відкрилося друге дихання. В такі хвилини відчуваєш, ніби можеш здолати і сотню миль. Повернувшись назад на дорогу, вони побачили кущі, вкриті діамантовими крапельками роси. Крізь хмари пробивалося сонячне проміння. Світло м’яко падало на поля, виграючи несподіваними відтінками — здавалося, наче дитині дозволили погратися з набором фарб. Розмарі взяла Гордона за руку і пригорнулася до нього:

— О, Гордоне! Який чудовий день!

— Твоя правда, чудовий.

— Ой, дивись, дивись! Це ж зайці! Там, у полі.

Справді, по той бік поля паслася ціла купа зайців.

Раптом під сусіднім кущем щось заворушилося: мелькнувши білим хвостиком, сахнувся і побіг геть кролик, що лежав у траві. Розмарі злякалася і припала до Гордонових грудей. Вони розчинилися у теплих дитячих обіймах. Сонце припікало, наче влітку. Його промені безсоромно видавали вік Розмарі. Їй майже тридцять, і йому стільки ж, але на вигляд більше. Але яке це має значення? Він зняв її чудернацького капелюха. У чорному волоссі блиснули сиві пасма — такі ж красиві, як і вона, такі ж любі.

— Як же чудово бути тут разом з тобою! Добре, що ми приїхали сюди!

— О, Гордоне, у нас попереду цілий день удвох! І дощ не пішов. Як же нам пощастило!

— Так, і тому ми маємо принести щось у жертву богам.

Їхньому щастю не було меж. Захоплення викликало буквально все, що потрапляло на очі: лазурове пір’я сойки, віддзеркалення гілок у чорному плесі озера, нарости на стовбурах дерев, що стирчали мов вуха якихось чудовиськ. Вони довго обговорювали, яким епітетом краще описати бук, та зрештою дійшли згоди, що найбільше ці дерева нагадують живих істот. Вся річ у їхній гладенькій корі й особливих вигинах стовбурів. Гордон порівняв горбочки на корі з жіночими сосками, а плавні вигини товстих гілок з хоботами слонів. Розмарі з ним не погоджувалася. Час від часу їхня суперечка ставала запеклою. Тоді Гордон почав дражнити її, проводячи паралелі буквально з усім, що бачив довкола. Сказав, що листя буків дуже нагадує пишні копиці жіночого волосся пензля Берн-Джонса, а хижий плющ в’ється довкола стовбурів чіпкими пальчиками скромних дівчаток Дікенса. Дійшло до того, що він зібрався розтоптати купку мухоморів, які скидалися на ілюстрації Рекгема, на яких танцюють ельфи. Розмарі обізвала його бездушним поросям. Бредучи по сухому листю, Розмарі вигукнула:

— О Боже, Гордоне! Тільки подивись на це листя! Воно ж виблискує на сонці, як золото.

— Ти ще скажи «щире золото». Не розповідай мені казочок. Взагалі-то, цей колір більше нагадує томатний суп.

— Гордоне, ну не будь таким поросям! Послухай, як воно шарудить під ногами. «І наче шелест листопаду, бринять джерела у Валломбросі».

— Чи як один із тих сніданків швидкого приготування. «Дітлахам так і кортить похрумтіти!»

— Бовдур!

Вона засміялася. Вони йшли далі, тримаючись за руки, пробираючись крізь купи листя:

Обоє зареготали так, що ледь не луснули від сміху. Тим часом ліс скінчився, і довкола з’явилися люди, хоча машин, якщо не виходити на трасу, майже не було. Іноді до них долинав звук церковних дзвонів, і вони звертали вбік, щоб не перестріти вірян. Вони гуляли селищами, в яких гордовито височіли «старовинні» маєтки, вишикувавшись в ансамблі з гаражами, кущами і пожовклими газонами. Гордона ця картина тішила — він переконував себе в тому, що скоро настане кінець і цій цивілізації маклерів-брокерів, частиною якої він є, разом з її полями для гольфу, пихатими дружинами, віскі та абердинськими тер’єрами на прізвисько Джеккі.

Так, у балачках і суперечках, вони пройшли ще з чотири милі. На ясному небі купкою ніжного пір’я біліли хмаринки. Втома поступово починала давати про себе знати, та й голод став докучати. В якийсь момент розмова пішла про їжу. Ані у Гордона, ані у Розмарі не було з собою годинника, та паби вже повідчинялися, тож мало бути десь по обіді. Вони зупинилися біля забігайлівки під вивіскою «Синиця в руках» — Гордон був не проти щось тут перехопити (певно, сендвіч з сиром дорого не коштуватиме). Та Розмарі сказала, що це місце виглядає надто вбого, що було правдою, і вони рушили далі у пошуках якогось пристойнішого закладу. Хотілося знайти затишне місце із залою з дубовими лавками і, можливо, опудалом щуки, що висіло б під склом на стіні. Та у селищі не виявилося інших пабів, і вони знову опинилися посеред поля — сам на сам із природою. Почав закрадатися страх — о другій паби зачиняться, і тоді з їжі у них залишиться тільки пачка крекерів. Відчуття голоду наростало. Вони видерлися на пагорб в надії вгледіти сусіднє селище. Селища вони не побачили, але внизу на обох берегах зеленої річки розкинулося розлоге містечко (вони не впізнали рідної Темзи).

— Дякувати Господу! — з полегшенням сказав Гордон. — Там має бути вдосталь пабів. Краще нам зайти до першого-ліпшого.

— Так, саме так і зробимо. Вмираю з голоду!

Та містечко зустріло їх підозрілою тишею. Гордон губився у здогадах — чи то всі на недільній месі, чи вже обідають по своїх домівках. Тоді він збагнув: тут ніхто не живе. Вони опинилися у Крикгемі-на-Темзі — одному з тих маленьких прибережних містечок, що оживають тільки під час літнього сезону, а решту року перебувають у глибокій сплячці. Воно простягалося вздовж берега на милю — і всюди самі лише будиночки риболовів (всі зачинені й безлюдні). Жодних ознак життя. Зрештою, вони натрапили на рибалку з червоним носом і кошлатими вусами, який сидів з вудочкою на пірсі, посьорбуючи пиво. Намагаючись викрасти наживку, на воді довкола поплавка кружляли пара лебедів.

— Не підкажете, де тут можна поїсти? — запитав Гордон.

Товстун, здавалося, чекав на запитання і відповів із самовдоволеним виразом обличчя:

— Тут ви не знайдете, де поїсти. Нема де, — сказав він.

— Дідько! Геть ніде? Тобто у всьому місті немає жодного пабу? Ми прийшли сюди аж з Фернгем-коммон.

Дядько зморщив носа і задумався на хвилину, не відводячи погляду від поплавця.

— Можете спробувати піти у ресторан-готель. До нього десь пів милі. Там вам, може, і пощастить.

— А вони працюють?

— Та хто ж їх зна, може, і працюють, — спокійно відповів чоловік.

— А котра година, не підкажете? — ввічливо запитала Розмарі.

— Уже десять хвилин на другу.

Вони рушили у бік готелю — за ними слідом чимчикували лебеді (мабуть очікували, що їх нагодують). Майже не було надії на те, що там на них хтось чекатиме. Довкола панувала атмосфера занепаду і запустіння — типова ситуація для курортів, коли закінчувався сезон. Фарба на парканах полущилася, деревина вся в тріщинах, крізь запилюжені вікна було видно порожні приміщення. Не працювали навіть гральні автомати, що вишукувалися в ряд на набережній. Вдалині виднівся міст. Гордон вилаявся.

— Які ж ми бовдури, що не зайшли у той паб, коли мали таку нагоду!

— Любий, я вже не можу. Думаєш, нам краще повернутися?

— А який сенс? По дорозі сюди не трапилося жодного пабу. Треба йти далі. Той готель має бути по той бік моста. Якщо він на головній дорозі, то, може, нам і пощастить. В іншому випадку нам гаплик.

Ледь пересуваючи ноги, вони попленталися вперед. Аж ось побачили те, на що так чекали — прямісінько за мостом, в кінці вузенької вулички стояв великий вишуканий готель із заднім двором, що простягався до самої річки. Вочевидь, він був відчинений. Гордон з Розмарі кинулися туди, та раптом зніяковіло зупинилися.

— Тут, мабуть, дуже дорого, — сказала Розмарі.

Готель насправді виглядав розкішно — це був один із тих закладів з претензією, в якому ціни за обслуговування можуть бути захмарними. На табличці край дороги було написано:

Біля входу виблискували дві автівки на два місця. Гордон злякався. Грошей в його кишені було негусто, а ця місцина геть не схожа на затишний паб, на який вони так розраховували. Але він був дуже голодний. Розмарі смикнула його за руку.

— Жахливе місце. Ходімо, пошукаємо щось інше.

— Але нам треба поїсти. Це наш останній шанс. Ми тут більше нічого не знайдемо.

— У таких закладах завжди несмачно готують. Холодні стейки, що смакують так, наче м’ясо зберігали ще з минулого року. Ще й обдеруть як липку.

— У такому разі замовимо тільки хліб із сиром і пиво. Це всюди коштує приблизно однаково.

— Вони такого терпіти не можуть. Нас засміють і змусять замовити повноцінний обід. Та ми маємо наполягати на своєму.

— Ну гаразд. Саме так і зробимо. Ходімо.

Вони зайшли досередини, твердо вирішивши не замовляти нічого, крім хліба з сиром. У просторій залі стояв запах чужого заможного життя — запах корків з пляшок з вином, зів’ялих квітів та річкової свіжості. Типовий аромат готелю, що стоїть на березі річки.

Такі місця були добре відомі Гордонові. Один із тих безлюдних готелів біля головної дороги, куди брокери по неділях возять своїх шльондр. Тут тебе можуть принизити й оком не повести.

Розмарі притислася до нього. Вона теж була налякана. Побачивши на дверях напис «Салон», вони штовхнули їх, припустивши, що там має бути бар. Та замість бару за дверима виявилася простора гостьова кімната з оксамитовими диванами; її можна б було переплутати зі звичайною вітальнею, та статус видавали попільнички з рекламою віскі «Байт Хоре» на них. У приміщенні майже нікого не було — тільки за одним столиком сиділа компанія власників автомобілів, що чекали надворі: два доволі огрядні біляві чоловіки, одягнені надто молодіжно як для їхнього віку, та дві неприємні на вигляд, проте елегантні молоді жінки (певно, щойно пообідали). Біля них метушився офіціант, наповнюючи їхні келихи.

Гордон з Розмарі зупинилися на порозі. Компанія зміряла їх поглядом, сповненим осуду заможного середнього класу. Вони виглядали виснаженими, не дуже чепурними й чудово це розуміли. Ідея замовити тільки хліб із сиром одразу ж відпала. У такому місці, мабуть, не можна було просто попросити «хліба з сиром»; «обід» — єдине, що тут було прийнятно озвучити для замовлення. Офіціант майже не приховував свого презирства — відразу ж оцінив, що у них мізер грошей, і, розгадавши їхній намір втекти, не дав їм цього зробити.

— Сер? — повільно протягнув він, підіймаючи зі столу тацю.

Ну от і настала ця мить. Просто скажи: «Хліб із сиром і пиво». І чорт з тим, що подумають! Ну ж бо! Але хоробрість раптом кудись зникла. Тут треба було замовляти тільки «обід». Гордон розгублено опустив руку в кишеню, щоб переконатися в тому, що гроші нікуди не зникли (мало б залишитися сім бобів і одинадцять пенсів). Офіціант не зводив з нього очей. Гордонові здавалося, що той бачить його наскрізь і може перерахувати кожний пенні в його кишені. Намагаючись додати своєму голосу впевненості, Гордон вимовив:

— Ми б хотіли замовити обід.

— Обід, сер?

— Так, сер.

— Прошу за мною.

Чорнявий, з дуже блідою шкірою, молодий офіціант з приємними рисами обличчя скидався на російського князя. Йому пасував бездоганно пошитий костюм, але мав такий вигляд, наче його власник не знімав його навіть на ніч. Скоріш за все, він був англійцем, але вважав іноземний акцент невід’ємним атрибутом своєї професії. Гордон і Розмарі слухняно пішли за ним до обідньої зали на заскленій терасі, що виглядала точнісінько, як акваріум із зеленого скла, в якому було так волого, що можна було відчути, наче справді опинився під водою. Це враження немало посилювала близькість річки. На кожному столику стояв букетик штучних квітів, а біля однієї зі стін (певно, щоб доповнити образ акваріума) — всіляка зелень: пальми, аспідистри й таке інше. Влітку така кімната могла б виглядати доволі приємно, але зараз, коли сонце зайшло за хмари, тут було похмуро. Розмарі була пригнічена не менше за Гордона. Сівши за столик, вона скорчила гримасу в спину офіціанта, який кудись пішов.

— Я сама за себе плататиму, — прошепотіла вона Гордону.

— Е, ні.

— Яке жахливе місце! І їжа, мабуть, тут несмачна. Краще б не заходили сюди.

— Тсс!

Офіціант підійшов до їхнього столика з пом’ятим аркушем паперу, на якому було надруковане меню. Вручивши його Гордонові, він став у нього за спиною, зверхньо спостерігаючи за його реакцією, ніби знав, що у них тут ні на що не вистачить грошей. Серце Гордона пішло у п’яти. Зціпивши зуби, він почав читати меню. Дякувати Богові, вибір великий. Найдешевше, що можна було замовити, це холодне м’ясо із салатом за шість пенсів.

— Нам холодного м’яса із салатом, будь ласка, — вичавив він з себе.

— ЛИШЕ холодного м’яса, сер? — відверто демонструючи здивування, перепитав офіціант.

— Так, цього буде достатньо.

— То, крім цього, ви більше НІЧОГО не будете, сер?

— Ні. Гарячого ми не будемо.

— А як щодо риби? Тільки холодне м’ясо, сер?

— Розмарі, ти хочеш риби? Ні? Ні, риби ми не хочемо.

— А що вам запропонувати на десерт, сер?

Гордон ледь стримувався. Здавалося, нікого і ніколи він не ненавидів так сильно, як цього офіціанта.

— Ми вас покличемо, якщо захочемо ще чогось.

— Що будете пити, сер?

Гордон хотів замовити пиво, але не міг наважитися. Треба було відновити свій статус.

— Покажіть мені вашу винну карту, — недбало кинув він.

Офіціант приніс ще один пожмаканий аркуш. Усі вина в переліку виглядали неймовірно дорогими, та в самому низу було зазначене якесь столове червоне вино без назви за два і дев’ять за пляшку. Гордон швиденько підрахував — це він собі міг дозволити, і вказав офіціантові пальцем на назву у списку.

— Пляшку, будь-ласка.

Офіціант знову здивовано подивися на Гордона. Він дозволив собі в’їдливо перепитати:

— УСЮ пляшку, сер? Не бажаєте замовити половину?

— Усю пляшку, — холодно відповів Гордон.

Ледь хитнувши головою, демонструючи у такий спосіб свою зневагу, офіціант пішов. Це просто нестерпно! Гордон зловив на собі погляд Розмарі. Вони мали поставити його на місце! За мить той повернувся з пляшкою дешевого вина, ховаючи його під рушником, наче тримав щось непристойне. Гордон міркував над тим, як йому помститися. Побачивши пляшку, він насупився.

— Червоне вино так не подають! — заявив він.

— Сер? — на мить, тільки на мить, отетерів офіціант.

— Холодне як лід! Поверніться і нагрійте його.

— Як скажете, сер.

Та це було складно назвати перемогою. Гордонові слова не вибили офіціанта з колії. Гріти таке вино? Він незворушно поніс пляшку назад, показуючи всім своїм виглядом, який це сором замовляти такий дешевий напій і потім просити його нагріти.

М’ясо із салатом були такими холодними й несмачними, що язик не повертався назвати це їжею, а булочки такими глевкими, що тісто прилипало до зубів. Здавалося, що Темза просочилася навіть у харчі. Не дивно, що і вино смакувало, як болотяна вода. Та, принаймні, це був алкоголь — він виконав свою місію. Після кількох келихів Гордонові полегшало. Офіціант стовбичив у дверях і шкірився, змушуючи Гордона з Розмарі почуватися некомфортно. Та Гордон розвернувся до нього спиною і через деякий час забув про його присутність. Градус повернув їм сміливість. Розмова стала легшою, їхні голоси зазвучали голосніше.

— Поглянь-но, ці лебеді прийшли сюди за нами, — сказав він, визираючи у вікно.

Справді, внизу, на зеленкуватій воді, плавало двоє лебедів. Сонце вийшло з-за хмар, і похмурий акваріум наповнився світлом. На душі знову стало радісно. Вони весело щебетали, забувши про бундючного офіціанта. Гордон знову наповнив келихи, і їхні погляди зустрілися. В її очах читалася легка іронія: «Авжеж, я буду твоєю коханкою. Аж самій смішно». Якоїсь миті вона обхопила своїми колінами його ногу. Гордон здригнувся — по тілу розтеклася тепла хвиля передчуття насолоди і ніжності. Вона стане його коханкою! Як тільки вони залишаться десь на самоті, її оголене тіло опиниться в його руках, нарешті належатиме йому. Він думав про це цілий ранок, але до кінця не вірив у таке: кілька годин — і вона буде в його обіймах. Гріючись на теплому сонечку, торкаючись одне одного колінами, вони дивилися один одному в очі, і їм здавалося, що все це вже сталося. Між ними виникло відчуття глибокої близькості. Так вони могли б сидіти годинами, обговорюючи дрібниці, які мали значення тільки для них. Вони впоралися з обідом за двадцять хвилин. Гордон забув не тільки про офіціанта, а й про те, що вони опинилися в закладі, який їм не по кишені. Аж ось сонце знову сховалося за хмари, у залі стало похмуро, і вони немов отямилися, зрозумівши, що настав час іти.

— Рахунок, будь-ласка, — сказав Гордон, обернувшись до офіціанта.

Той вирішив не втрачати можливості вколоти його востаннє.

— Рахунок, сер? Як, без кави, сер?

— Так, без кави. Рахунок.

Офіціант хутко повернувся зі складеним білим аркушем на таці. Гордон розгорнув його — шість шилінгів і три пенси! Майже все, що у нього лишилося — в кишені було сім і десять! Він, звісно, приблизно уявляв, яким буде рахунок, але ця цифра стала для нього шоком. Підвівшись, він дістав з кишені гроші. Блідолиций молодий офіціант кинув оком на жменьку монет — певно, розумів, що це все, що мав Гордон. Розмарі теж підвелася, підійшла до Гордона і дала йому знати, що хоче заплатити за себе. Та він зробив вигляд, що нічого не помітив. Відрахувавши шість бобів і три пенси, по дорозі до виходу він кинув на тацю ще один шилінг. Гидливо підхопивши монету, офіціант покрутив її в руці, а тоді, скривившись, поклав у кишеню жакета.

Гордон почувався розгубленим, ошелешеним. Одним махом просадити всі свої гроші! Який жах! Навіщо вони взагалі сюди прийшли! Весь день було зіпсовано — і все через якесь холодне м’ясо і пляшку гидкого вина. Тепер він зможе дозволити собі хіба що чай, та й цигарок лишилося тільки шість, а ще ж і за автобус треба заплатити, і взагалі невідомо, що ще може статися. Вони вийшли з готелю, почуваючись так, ніби їх вигнали. Відчуття близькості вмить зникло. Варто було їм переступити поріг того закладу, як усе змінилося — вони якось охололи один до одного. Розмарі мовчки йшла попереду, нервуючись. Гордон спостерігав за тим, як рухаються її стрункі ніжки. Він так давно хотів оволодіти нею, але зараз її тіло зовсім його не збуджувало. Тобто він не перестав бажати її, але волів швидше з усім цим закінчити. Запал згас. Просто неймовірно, як ця ситуація з рахунком зіпсувала йому настрій — і все через гроші. За якийсь час йому доведеться зізнатися, що у нього не лишилося грошей на квиток, і доведеться взяти у Розмарі в борг, знову палаючи від сорому. І тільки алкоголь всередині не дозволяв йому зовсім занепасти духом.

Особливо не поспішаючи, зовсім скоро вони вийшли на високий пагорб, а річка залишилася далеко позаду. Обоє відчайдушно намагалися знайти тему для розмови, та марно. Наздогнавши Розмарі, Гордон взяв її за руку і тісно переплів її пальці зі своїми. Трохи полегшало. Та на груди і далі тиснув невидимий тягар якогось непорозуміння, що раптом постало між ними. Цікаво, чи відчувала вона те саме?

— Навколо, здається, ні душі, — першою озвалася вона.

— Неділя. Всі, мабуть відпочивають під своїми аспідистрами після обіду зі смаженої яловичини і пудингу.

І знову запала тиша. Пройшовши ще ярдів з п’ятдесят, він вичавив із себе:

— Сьогодні напрочуд тепло. Було б непогано десь посидіти.

— Звісно, якщо хочеш.

Зайшли у перелісок. Довкола голі стовбури, жодної травинки, та вдалечині виднілася темна пляма зелених хащів — схоже на терен. Обійнявши Розмарі, Гордон мовчки повів її туди. Вони проходили повз огорожу, в якій побачили дірку, перемотану залізним дротом; Гордон обережно підняв його, дозволивши Розмарі прослизнути першою. Його серце знову тенькнуло — яка ж вона спритна! І сильна! Він пішов слідом за нею, та останні дві монетки в кишені, дзвякнувши, остудили його запал.

Пролізши через дірку в огорожі, вони побачили перед собою готову альтанку: з трьох боків густий терен, а з четвертої — круча, з якої відкривався вид на широкі безлюдні лани. Внизу виднілася хатинка, що на такій відстані здавалася зовсім іграшковою. Дим з димарів не здіймався, у дворі, здавалося, нікого не було — ідеальне місце для того, щоб усамітнитися. Землю вкривав густий шар моху.

— Треба було взяти із собою якогось плаща, — зауважив Гордон, опускаючись на землю.

— Та байдуже, земля геть суха, — відповіла Розмарі.

Він притягнув її до себе, зняв з неї смішного капелюха і почав цілувати обличчя дівчини. Розмарі лежала під ним, не опираючись. Його руки почали пестити її груди. Глибоко в душі у неї чаївся страх. Так, вона це зробить, виконає свою обіцянку, не відступить назад. Та, попри все, її не залишало відчуття страху. А в ньому полум’я пристрасті ледь жевріло, і це викликало тривогу. Йому з голови ніяк не йшли кляті гроші. Як займатися коханням, коли постійно думаєш про свої вісім пенсів у кишені? Але він і досі жадав її. Він не міг без Розмарі. Його життя без неї було б порожнім. Досить довго він просто лежав, поклавши голову їй на плече і роздивлявся її волосся та шию, не роблячи жодних рішучих спроб.

Сонячні промені, пробившись крізь хмари, навскісно лягли на землю. Незабаром почне вечоріти. До цього було прохолодно, та варто було небу розвиднітися, як ласкаве сонечко зігріло їх. Було так тепло, наче влітку. Вони підвелися.

— Гордоне, подивися! Поглянь, як сонячні промені заповнили простір своїм світлом.

Сонце, що вже було на вечірньому прузі, залило золотавим світлом всю долину. Трава виблискувала смарагдовою зеленню, хатинка внизу заграла яскравими барвами. Тільки тиша без пташиного співу нагадувала про те, що зараз зима. Гордон обійняв Розмарі. Дівчина припала до нього, і вони завмерли, щока до щоки, насолоджуючись краєвидом. Повернувши її личко до себе, він поцілував її.

— Я ж тобі подобаюся?

— Обожнюю тебе, дурнику.

— Ти ж будеш чемною?

— Чемною?

— Дозволиш мені?

— Мабуть.

— Будь-що?

— Так, що завгодно.

Він притиснув її до трави. Цього разу все було інакше. Ніжність сонця наповнювала їхні тіла солодким бажанням. «Роздягайся, люба», — прошепотів він на її вушко. Розмарі не стала зволікати. Вона не соромилася Гордона, до того ж місцина була така безлюдна, що ніхто їх все одно не побачив би. Він розклав її одяг на землі, влаштувавши з нього щось на кшталт постелі. І от вона лежала перед ним — оголена, заклавши руки за голову, заплющивши очі, з легкою усмішкою на вустах, ніби все вже подумки для себе вирішила і з усім змирилася. Він довго роздивлявся її. Вона сяяла красою. Її тіло здавалося таким юним, а безтурботне обличчя — майже дитячим. Гордон ліг поряд з нею. Знову дзвякнули останні пенні в кишені. Не думай про них, не думай! Підсунувши свої долоні їй під спину, він запитав:

— Можна?

— Так.

— Тобі не страшно?

— Ні.

— Обіцяю бути ніжним.

— Це не має значення.

А за мить Розмарі як закричить:

— Ні, Гордоне, ні!

— Що? Що сталося?

— Ні, Гордоне, не можна.

Вона із силою відштовхнула його від себе. Вираз її обличчя різко змінився — тепер вона виглядала відстороненою, наляканою, майже войовничою. Як же неприємно було йому відчувати, що вона відштовхує його саме в цю мить. Таке враження, наче на нього зненацька вилили відро крижаної води. Гордон відсунувся від неї, поспіхом одягаючись.

— Що сталося? В чому річ?

— Гордоне, я думала... ти... — сказала вона, від сорому сховавши обличчя в долонях.

— Та в чому ж річ?

— Ти зовсім не подумав?..

— Не подумав про що?

— Сам знаєш про що!

Серце Гордона зайшлося. Він і гадки не мав, що мала на увазі Розмарі, хоча розумів, що взагалі ні про що не попіклувався заздалегідь. А мав би! Він підвівся і відвернувся від неї. Все, продовження годі чекати. Дурнувата вигадка — робити таке взимку, в кущах, на холодній землі! Ще мить тому це здавалося чимось таким природним і нормальним, але зараз — аж ніяк.

— Не очікував такого від тебе, — з образою мовив він.

— Та хіба ж я винна, Гордоне? Ти мав би подумати про ЦЕ.

— Думаєш, мав би?

— А як же інакше? Чи пропонуєш мені завагітніти?

— Це вже як вийде.

— О Боже, Гордоне, ти просто нестерпний!

Вона лежала і пильно дивилася на нього, не роблячи спроби одягнутися. Його розчарування перетворилося на лють. Гроші, знову гроші! Втручаються навіть у найінтимніші моменти життя, псують все своїми мерзенними пересторогами. Гроші, гроші. Завжди гроші! Бог грошей всюди пхає свої лапи — навіть у подружнє ліжко. Ніде від нього сховатися. Зрештою Гордон відійшов убік, засунувши руки до кишень.

— Знову все впирається в гроші. Навіть тут, де ми з тобою наодинці, вони мають над нами владу, — сказав Гордон.

— До чого тут гроші?

— Якби річ була не в грошах, ти б ніколи не переймалася тим, що можеш завагітніти. Навпаки — ти б ХОТІЛА завагітніти від мене. А зараз запитуєш у мене, як я про це не подумав. Тобто не подумав? Та ти б ніколи не наважилася, бо тобі б довелося звільнитися з роботи, а моїх грошей на двох не вистачило б, і нам би довелося ледь животіти. Всі ці контрацептиви — просто черговий спосіб контролювати нас. А ти готова брати в цьому участь.

— Але що я маю робити? Що?

Сонце сховалося за хмарою. Стало холодно. З боку сцена виглядала, мабуть, комічно — оголена жінка, що простяглася на землі, і вдягнений кавалер, який стоїть над нею з руками в кишенях. Все це здавалося абсурдним і непристойним.

— Але що ще я маю робити? — повторила Розмарі.

— Принаймні почни з того, що одягнися, — холодно сказав Гордон.

Він сказав це, щоб помститися їй, та їй стало настільки боляче, що він не міг на неї дивитися і був вимушений відвернутися. Розмарі хутко вдягнулася. Він чув, як вона сьорбала носом — от-от заплаче, але з усіх сил намагалася стриматися. Гордонові було неймовірно соромно. Він хотів впасти на коліна, обійняти її і попросити вибачення, але чомусь не міг цього зробити. Йому ледь вдалося вичавити із себе кілька слів, щоб бодай якось виправити і без того безглузду ситуацію.

— Готова? — байдуже запитав він.

— Так.

Вони повернулися на дорогу, пролізли під дротом і мовчки почали спускатися вниз. Набігли хмари. Все сильніше відчувався холод. Ще якась година, і все поглине темрява. Вони пройшли повз той самий готель, що був свідком їхнього приниження.

— Куди ми йдемо? — тихо запитала Розмарі.

— На зупинку. Тут десь має бути дороговказ.

І знову замовкли. І так кілька довгих миль. Розмарі була засмучена, вона зробила кілька спроб взяти Гордона за руку, щоб якось зняти напругу. Але він вперто відмовлявся йти на контакт. Так вони і прямували до зупинки — на відстані один від одного, по різні боки дороги. Їй здавалося, що вона смертельно образила його. І все через те, що відштовхнула його в такий напружений момент. Якби тільки він дав їй шанс, вона б вибачилася перед ним. Але Гордонові думки тепер були поглинуті геть іншим. Гроші — от що його турбувало. У нього лишилося всього вісім пенсів, а ще ж треба заплатити за автобус, а тоді за чай, цигарки, а в Лондоні ще за один автобус, певно, і зголодніють до того часу. Його дріб’язку на все не вистачить. Рано чи пізно, а доведеться позичати у Розмарі. Яка ганьба! Просити гроші у того, з ким щойно сперечався. Якесь безглуздя! Кілька хвилин тому він читав їй нотації, а зараз муситиме просити в неї грошей. Ось вони, кляті гроші, у всій своїй красі, скрізь дістануть!

О пів на п’яту геть стемніло. Лиш тьмяне світло, що падало з вікон будинків, і фар автівок, що пролітали повз, розбавляло придорожню імлу. Вони добряче змерзли, і зігріти їх могла тільки швидка хода. Було неможливо більше грати у мовчанку. В якусь мить вони розговорилися. Розмарі взяла Гордона за руку і змусила зупинитися.

— Гордоне, ЧОМУ ти так жахливо до мене ставишся?

— Жахливо?

— Ти ані слова не вимовив за весь цей час!

— А, от ти при що.

— Ти й досі злишся на мене через те, що сталося?

— Ні, я не злюся на тебе. ТИ ні в чому не винна.

Майже у цілковитій темряві вона вдивлялася в його обличчя, намагаючись щось зрозуміти з його виразу. Він обійняв її й поцілував. Тіло Розмарі обм’якло в його обіймах. Здавалося, саме цього вона й чекала.

— Гордоне, ти мене кохаєш?

— Звісно, кохаю.

— Якось погано все це вийшло. Я злякалася, вибач.

— Нічого. Наступного разу все буде гаразд.

Вона опустила голову йому на плече. Він відчував, як калатає її серце. Здавалося, Розмарі ніяк не наважується щось йому сказати.

— Мені байдуже, — мовила вона, сховавши обличчя в його піджаку.

— Що саме байдуже?

— Ну, те, що я можу завагітніти. Можеш робити так, як тобі хочеться.

Її покірність розбурхала в ньому бажання, яке, втім, досить швидко згасло. Він знав, чому вона це сказала: не тому, що їй так кортіло кохатися з ним просто тут і зараз, а через бажання ризикнути, аби тільки не розчарувати його.

— Зараз? — здивовано запитав він.

— Так, якщо хочеш.

Гордон замислився. Йому дуже кортіло відчути свою владу над нею. Але посилювався холодний вітер. Трава блищала вологою. Не найкращі умови. До того ж ця проблема з грошима. Він просто не мав більше настрою для цього.

— Я не можу, — зрештою заявив він.

— Не можеш? Але ж, Гордоне! Я думала...

— Я знаю, але зараз все інакше.

— Ти й досі розлючений?

— Якоюсь мірою так.

— Чому?

Він обережно відсторонив її від себе і знічено пробурмотів:

— Маю для тебе жахливу новину. Це весь день не дає мені спокою.

— Ти про що?

— Розумієш, у мене скінчилися гроші. Ти не могла б мені позичити? Тієї суми, яку я взяв із собою, мало б вистачити, якби не цей клятий ресторан. У кишені лишень вісім пенсів.

Зойкнувши від подиву, Розмарі вивільнилася з його обіймів:

— ЯК? Вісім пенсів? То все це через такі дрібниці?

— Ніякі це не дрібниці. Тепер тобі треба буде платити не тільки за себе, а й за мене. Але ж це я тебе запросив! Ти мала бути моєю гостею. Який сором!

— Твоєю ГОСТЕЮ? Гордоне, невже ти так переймався саме через це?

— А як тут не перейматися?

— Яка ж ти ще дитина, Гордоне! Як можна дозволити собі переживати через такі речі? Наче я б тобі грошей не позичила! Хіба ж я не пропонувала заплатити за себе?

— Пропонувала. І ти знаєш, що я проти цього. Днями ми це вже обговорювали.

— Але це така нісенітниця! Ну, закінчилися гроші. Чого тут соромитися?

— Як це чого? Це єдине, чого ВАРТО соромитися у цьому світі.

— Однак як це могло змусити тебе передумати займатися зі мною коханням? Я не розумію. Спершу хочеш, потім не хочеш. До чого тут гроші?

— До всього.

Він узяв її за руку, і вони рушили далі. Їй ніколи цього не зрозуміти. Але він мав пояснити.

— Хіба ти не розумієш, що неможливо почуватися повноцінним членом суспільства, коли порожньо в кишенях?

— Ні, на мою думку, це дурниці.

— І річ не в тому, що я не хочу з тобою кохатися. Хочу. Але з вісьмома пенсами в кишені не можу. Тим паче тоді, коли тобі про це відомо. Просто не можу. На фізичному рівні.

— Але чому? Чому?

— Почитаєш у Лампрієра, — туманно відповів він.

Питання закрили. Більше вони його не обговорювали.

Це вже вдруге, коли Гордон так поводився, а винною почувалася Розмарі. Вони мовчки йшли далі. Вона все одно не могла зрозуміти його, але все пробачила. Діставшись зупинки, вони сіли в автобус. Скориставшись темрявою, Розмарі непомітно опустила в Гордонову кишеню півкрони — щоб йому не було соромно на людях, що його дама платить за себе сама. Щодо самого Гордона, то він радше пішов би до Слау пішки, але знав, що Розмарі на таке не погодиться. А там би він одразу сів у потяг до Лондону, та Розмарі навідріз відмовилася їхати додому, не випивши чаю. Тож їм довелося зайти до найближчого готелю, який виглядав доволі непривабливо. За чай з двома крихітними сендвічами і несвіжими тістечками вони віддали по два шилінги кожен. Після довгих суперечок пошепки Гордон змусив її прийняти свій внесок у вісім пенсів.

До Лондону вони поїхали потягом, який вирушав о сьомій. Він був переповнений туристами у спортивних шортах. Розмарі з Гордоном сиділи мовчки, тримаючись за руки. Подорожні із зацікавленням дивилися на них, намагаючись вгадати, через що вони посварилися. Гордон вдивлявся у темряву за вікном. День, якого він так чекав, добігав кінця. І от він повертається назад на Віллоубед-роуд, до свого нестерпного життя. Попереду цілий тиждень страждань — навіть цигарки не зможе собі дозволити купити (хіба що станеться якесь диво). Яким же бовдуром він був! Розмарі не тримала на нього зла. Продовжувала стискати його долоню у своїй. Цей похмурий профіль, цей зношений піджак, який давно варто було замінити на новий, переповнювали її почуттям жалю і ніжності до нього. Всім своїм жіночим єством вона відчувала, яким нещасним він був і як непросто йому велося в житті.

— Проведеш мене додому? — запитала вона, коли вони вийшли з потяга.

— Якщо ти не проти йти пішки. Мені немає чим заплатити за проїзд.

— Я можу заплатити. Але ж ти мені не дозволиш... А як ти сам збираєшся діставатися додому?

— Пішки піду. Тут недалеко.

— Е, ні. Я цього не дозволю. Це бозна-де. А ти такий втомлений. Будь чемним хлопчиком і дозволь за тебе заплатити.

— Нізащо! Ти вже достатньо платила за нас обох.

— Любий, не будь таким впертим!

— Давай прощатися, — сказав він, взявши її за руку.

— Бувай, любий Гордоне. Дякую, що повіз мене за місто. Я чудово провела час.

«Чудово провела час!» Авжеж. Гордон знову повернувся думками в ті ранкові години, коли вони гуляли безлюдними стежинами, а в його кишенях ще були гроші. Його почало гризти сумління. Він поводився, як цілковитий Дурень!

— Ти ж не тримаєш на мене зла? — запитав він, стиснувши її долоню у своїй.

— Звісно, ні.

— Я не хотів, щоб так вийшло. Це все через гроші. Завжди все через них.

— Не переймайся, наступного разу буде краще. Ми поїдемо деінде. У Брайтон, наприклад. Можна на цілий тиждень.

— Можливо, коли у мене з’являться гроші. Ти ж писатимеш?

— Так.

— Твої листи — єдине, що тримає мене на плаву. Скажи, коли напишеш. Я чекатиму.

— Напишу завтра ввечері й надішлю у вівторок. І того ж вечора ти отримаєш мого листа.

— Добре, бувай, люба Розмарі.

— Бувай, любий Гордоне.

Він залишив її біля каси й пішов. Відійшовши ярдів на двадцять, він відчув, як хтось вхопив його за руку. Обернувшись, Гордон побачив Розмарі. Вона засунула йому в кишеню пачку «Золотого димку» і кинулася до метро, перш ніж він встиг щось сказати.

Гордон ішов додому, минаючи квартали Марлібона та Ріджент-парку. Вулицями ширилися тиша і втома після недільного дня, який, вочевидь, міг стомити не менше за робочий. Ближче до ночі здійнявся вітер. Зненацька порив зловісного вітру... Після пройденого десятка миль ноги гуділи, терзав голод. Сьогодні Гордон майже нічого не їв — зранку не поснідав як слід, а обід у тому розкішному ресторані навряд можна було назвати нормальною їжею. Місіс Візбіч він попередив, що їде на цілий день, тому на вечерю вдома теж годі розраховувати.

На Гемпстед-роуд довелося зупинитися і перечекати довгий потік автівок. Незважаючи на світло ліхтарів і блиск вітрин ювелірних крамниць, навіть тут атмосфера була доволі похмурою. Крижаний вітер пробирав до кісток. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Вірш майже готовий, бракує тільки кількох рядків. Він знову повернувся подумки в ті вранішні години, коли вони з Розмарі блукали самотніми стежками і насолоджувалися тишею і свободою. І на душі було так спокійно! Звісно, річ була в грошах. Усе через те, що тоді ще в його кишені брязкотіли грошики. Сім бобів і одинадцять пенсів дали йому змогу вирватися з-під влади бога грошей і втекти у хащі Астарти. Та недовго музика грала. Гроші зникають, а разом з ними і твоя свобода. Залишається змиритися і обрізати плоть свою. Ще й не можна скаржитися, і повсякчас доводиться підлаштовуватися.

У наступному потоці машин його увагу привернув довгий, розкішний лімузин, що виблискував сріблом. Який красень — певно, на тисячу гіней потягне, подумав він. За кермом — напружений шофер з кам’яним виразом обличчя, затягнутий у форму; в салоні весело сміються і курять дві елегантні пари юнаків з красунями. Він кинув оком на їхні рожеві порцелянові личка, немов підсвічені м’яким світлом статків.

Нарешті Гордонові вдалося перейти дорогу. Сьогодні він залишиться без вечері. На щастя, гасу вистачить, щоб нагріти води для чаю. Він уявив своє подальше життя: щовечора та сама картина — самотня кімната, холодне ліжко і вірш, якого йому, здається, не судилося дописати. Він зайшов у глухий кут — він не закінчить «Принад Лондону», не одружиться з Розмарі, і ніколи в його житті не буде ладу. Так і буде плисти за течією й потроху тонути, як і всі в його родині, тільки закінчить гірше — дістанеться до самого дна. Це був його свідомий вибір — оголосити війну грошам і матеріальним цінностям. Або служи грошам, або йди на дно. Іншого шляху немає.

Відлунням під ногами задрижала підземка. Перед очима постала картина лондонського життя, життя всього західного світу: мільйони рабів, що метушаться біля трону свого господаря — бога грошей. Зорані поля, доки, шахтарі, які не розгинають спини з ранку до вечора, обливаючись потом, клерки, що поспішають на службу з восьмої до п’ятої, тремтячи від страху перед керівництвом. Навіть у ліжку зі своїми дружинами вони тремтять від страху. Але від страху перед чим? Перед володарями світу — вищим класом, стадом молодих рум’яних кроликів у дорогих автівках, маклерів-брокерів, які захоплюються гольфом, солідних адвокатів і стиляг-денді, банкірів, газетярів, письменників бозна-якої статі, жінок-авіаторів, акторів, поетів і бандитів з Чикаго.

Пройшовши ще п’ятдесят ярдів, Гордон зупинився — у голові народилася рима для останніх рядків. Дорогою додому він шепотів: