Нехай квітне аспідистра

9

І вранці справді чекала реальність!

Виповзаючи з обіймів глибокої дрімоти, Гордон ледь розплющив очі і його погляд відразу ж упав на полицю з книжками. Там панував безлад. По-перше, вони не стояли, а лежали. А по-друге, обкладинки стали ідеально білими, наче порцеляна. Розплющивши очі ширше, він поворушив рукою. Кожен рух одразу ж відгукувався болем у всьому тілі, причому в найнеочікуваніших місцях (у литках, наприклад, чи у вилицях). Лежав він на боці, щокою на твердій подушці, під неприємною на дотик ковдрою, страшенно колючою. Окрім цих незручностей, Гордона турбувало загальне відчуття дискомфорту, яке він не міг локалізувати.

Зненацька він підскочив, скинув ковдру і сів — поліцейська камера! У цей момент його шлунок скрутив спазм. Помітивши в кутку унітаз, він кинувся до нього, і його кілька разів знудило.

Слідом за цим — довгі хвилини агонії. Здавалося, от-от йому настане кінець — ноги не тримали, голова тріщала від болю, а світло безжально випікало очі розпеченою лавою. Повернувшись до ліжка, Гордон обхопив руками голову.

Трохи прийшовши до тями, він роззирнувся. Камера два на чотири метри, висока стеля, облицьовані білою плиткою стіни, чистою-чистісінькою. «І як їм вдається мити їх аж під стелею?» — здивувався Гордон. З одного боку вузеньке віконце з ґратами, з іншого — лампа над дверима. Замість ліжка — відкидна полиця з кусючою ковдрою і твердою подушкою. Сталеві двері пофарбовані у зелений колір — посередині маленьке вічко. Втомившись від споглядання цього невибагливого інтер’єру, Гордон ліг і натягнув на себе ковдру. Його не цікавив тюремний побут. Він пам’ятав у подробицях події минулої ночі — принаймні до того моменту, як опинився у Дори, в її лігві з аспідистрою. Тільки Богові відомо, що сталося потім. Наче трапилася якась бійка, він упав на підлогу. Може, він когось убив? Начхати. Розвернувшись до стіни, він укрився з головою і вимкнув світло.

Через якийсь час хтось зазирнув у шпарину в дверях. Гордонові довелося докласти зусиль, щоб повернути голову — м’язи шиї нестерпно боліли. Крізь вічко на нього дивилося блакитне око:

— Чай будеш?

Спробувавши підвестися, він знову відчув слабкість у всьому тілі. Обхопивши голову руками, він застогнав. Від чаю він, звісно, не відмовився б, але на думку про цукор його знову почало нудити.

— Так, якщо ваша ласка.

Констебль відкинув заслінку і просунув повну чашку чаю. З цукром. На Гордона дивився дужий хлопець років двадцяти-двадцяти п’яти, з добрим обличчям і рум’янцем на щоках. Його широкі плечі нагадували вола у ярмі. У нього була пристойна вимова, а от словникового запасу вочевидь бракувало:

— Бачив би ти себе минулої ночі!

— Мені зле.

— Вчора було гірше, повір мені. Навіщо ти на сержанта кидався?

— Я кидався на сержанта?

— Ну не я ж! Та ти вчора геть розуму позбувся. Горлав мені на вухо: «Та він на ногах не тримається, ось зараз я йому вріжу!» У протоколі затримання так і записали: «Дебош у стані алкогольного сп’яніння». Якби ти сержанта не чіпав, то просто записали б, що «затримали у стані алкогольного сп’яніння».

— І скільки мені за це світить?

— Штраф у п’ять фунтів чи відсидиш два тижні. Сьогодні судитиме містер Грум. Тобі пощастило, що не містер Волкер — той би без жодних альтернатив запроторив на місяць за ґрати. Він дуже суворий до п’яниць. Сам не вживає.

Гордон зробив ковток. Тепла рідина настільки приємно зігрівала, що він залпом проковтнув решту чаю, незважаючи на його нестерпно солодкий смак. Цієї миті з коридора пролунав чийсь злісний голос (вочевидь того сержанта, якого Гордон вчора намагався відгамселити):

— Виведи його і вмий. «Чорна Мері» вирушає о пів на десяту.

Констебль відімкнув двері камери. В холодному коридорі Гордонові стало зле. Не встиг він зробити й кількох кроків, як все перед очима пішло обертом. «Мене зараз знудить», — вигукнув він і кинувся до стіни, відчувши, що втрачає свідомість. Констебль підхопив його, і в цей момент з позеленілого Гордона полилася огидна рідина. Чай! По кам’яній підлозі розтікалася смердюча калюжа.

— Паскудний покидьок, — процідив крізь зуби вусатий сержант, що спостерігав за ними з протилежного кінця коридору.

— Ну ж бо, тримайся, старий, — допоміг підвестися Гордону констебль. — Зараз почуватимешся краще.

Він поволочив поета до рукомийника, де почав його роздягати — поводився з ним, наче нянька з немовлям. Гордонові вистачило сили, щоб самотужки вмитися і як слід прополоскати рота. Констебль протягнув йому дірявого рушника і відвів назад у камеру.

— Сиди тихо. Скоро по тебе приїдуть. І моя тобі порада — у суді визнай свою провину і пообіцяй більше так не чинити. Містер Грум буде поблажливим.

— Де моя краватка? — запитав Гордон.

— Її вчора забрали. Повернуть перед засіданням. Колись у нас тут один на краватці взяв та й повісився.

Гордон сів на ліжко. Спершу спробував зайняти себе підрахунком білосніжних кахляних плиток на стіні, а тоді схилився додолу, впершись ліктями у коліна і обхопивши голову руками. Все тіло нило, він почувався геть виснаженим, а головне — йому було нестерпно нудно. Менше за все йому зараз хотілося їхати до суду. Сама лише думка про те, що доведеться трястися в машині через пів Лондону, тинятися коридорами, сидіти у камері й відповідати на запитання наганяла на нього страшенну нудьгу. Все, чого він хотів, це щоб йому дали спокій. За дверима пролунали голоси, а тоді звуки кроків, що наближалися. Відчинилася заслінка.

— До вас відвідувачі, — повідомив констебль.

Ця новина не викликала у Гордона захвату. Знехотя він підвів голову і побачив перед собою Флексмана та Ревелстона. Хтозна, як вони сюди потрапили, але в цю мить Гордона це не цікавило. Краще б забиралися скоріше.

— Привіт, друже, — озвався Флексман.

— А ти що тут робиш? — втомлено запитав Гордон.

Ревелстон мав жахливий вигляд. Він провів усю ніч на ногах — шукав Гордона. В поліцейській камері він опинився вперше. Унітаз в кутку викликав на його обличчі гримасу відрази. Але Флексмана таким було не здивувати. Він подивився на Гордона.

— І не таке бачили, — оптимістично заявив він. — Налити б йому зараз склянку чогось міцного! Але ж і очі у тебе, Гордоне! Наче їх витягли, кинули в окріп і вставили назад.

— Я добряче напився вчора, — протягнув Гордон, не відриваючи рук від голови.

— Чули вже, друже.

— Послухай, Гордоне, — почав Ревелстон. — Ми принесли гроші, щоб внести за вас заставу, але здається, спізнилися. За кілька хвилин вас повезуть до суду — дешевий театр. Не треба було вам називати свого справжнього імені.

— А я сказав їм своє ім’я?

— Ви все їм розповіли. Я не вслідкував за вами, і якимось дивовижним чином ви вислизнули з того будинку.

— І тинявся по Шафтесбері-стріт з пляшкою в руках, — підхопив Флексман. — Але не варто було чіпати сержанта, друже. Тут ти вчинив дуже нерозумно. Ще й місіс Візбіч запідозрила, що щось не так. Довідалася від твого приятеля, що ти у відділку, і вирішила, що ти когось убив.

— Послухайте, Гордоне, — знову почав Ревелстон.

На його обличчі з’явився знайомий вираз — йому було незручно через те, що він збирався сказати. Стосувалося це, як завжди, грошей. Гордон глянув на нього.

— Так?

— Щодо вашого штрафу. Залиште це на мене, я заплачу.

— Ні, в жодному разі.

— Любий друже, але ж ви потрапите за ґрати, якщо не дозволите мені цього зробити.

— Начхати.

Йому було байдуже — нехай хоч на рік саджають. Звісно, сплатити того штрафу він не міг — для цього не треба було навіть до кишень заглядати, певно, віддав усе до останнього пенні Дорі. Гордон знову ліг на ліжко, відвернувшись від своїх відвідувачів — йому хотілося, щоб вони пішли. Зробивши ще кілька спроб заговорити до нього і не почувши нічого у відповідь, вони нарешті залишили його. Дзвінкий голос Флексмана відлунням котився по коридору.

Решта дня минула ще гірше. Жахлива трясучка у «Чорній Мері» — тісному боксі розміром не більше за кабінку громадської вбиральні. Нестерпне очікування в камері перед засіданням у приміщенні суду (точна копія камери в поліцейському відділку — навіть білосніжних кахляних плиток стільки само, тільки набагато брудніших). Повітря дуже холодне, але від смороду не продихнути. Постійно приводять новеньких: запхнуть до клітки, тоді висмикнуть на кілька годин на час слухання і повернуть назад — чекати рішення судді чи появи нового свідка. Сиділи по п’ять-шість чоловік, і всі на одній лавці. Та найжахливішим було те, що справляти потребу доводилося прямо там, на очах в інших людей. А що робити? Ще й зливний бачок не працював.

Так Гордон просидів до обіду, намагаючись триматися якомога далі від туалету і не зважати на своїх співкамерників. Вони викликали у нього відразу. Але згодом, коли головний біль трохи влігся, він вирішив, що спостерігати за ними не так уже й нудно. Худорлявий хатній грабіжник із сивим волоссям страшенно нервував через те, що станеться з його дружиною і дітьми, якщо його посадять. Затримали його за те, що «огинався біля будинку з наміром незаконного проникнення» — доволі туманне формулювання звинувачення, але з огляду на попередні судимості була небезпека потрапити за ґрати. Він ходив туди-сюди камерою, нервово загинаючи пальці на правиці. Біля Гордона сидів глухонімий, від якого страшенно тхнуло. Далі — єврей середнього віку у пальті з хутряним коміром. Поїхав до Абердина закуповувати кошерне м’ясо для великої компанії, спустив двадцять сім фунтів на повій і тепер вимагав, щоб його справу передали рабину. За ним сидів власник пабу, який привласнив кошти Різдвяного клубу — дебелий, вельми люб’язний чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти з червоним обличчям (якби не тримав пабу, міг би легко зійти за букмекера). Його родичі повернули вкрадені гроші, але члени клубу вирішили все одно позиватися до суду. Щось у вигляді цього чоловіка тривожило Гордона. Тримався він з гідністю, але час від часу його погляд згасав, а в очах застигала така порожнеча, що Гордонові ставало лячно. Ось він — власник закладу в дорогому вбранні, якийсь ще місяць тому жив повнокровним життям, а тепер його майбутнє зруйноване. Опинився в тій самій пастці, що і решта власників лондонських пабів, — згодом його майно продадуть, власність конфіскують, а після в’язниці йому вже не світить ані свій паб, ані якась інша робота.

День тягнувся нестерпно довго. Курити дозволяли, хоча сірники були заборонені (констебль іноді давав прикурювати крізь вічко у дверях). Цигарок ні в кого не було — рятував щедрий власник пабу, в якого, здавалося, кишені були набиті ними. Приводили нових підсудних, старих забирали. До камери на півгодини запхали балакучого голодранця, який тільки те й робив, що товкмачив, що сталася якась помилка. Він не викликав довіри у решти. «Підсадний», — кинув хтось. Кажуть, таких іноді навмисно підсаджують під виглядом підсудних. Був момент, який усіх налякав, коли констебль сказав, що у сусідній камері сидить вбивця (чи без п’яти хвилин убивця) — юнак вісімнадцяти років, який штрикнув ножем у живіт повію, і та тепер на межі життя і смерті. А якось у вічко зазирнув блідий, виснажений священник, мовив до хатнього крадія: «Знову ти тут, Джонсе!» і пішов геть.

О дванадцятій покликали на так званий обід (кружку чаю і два шматки хліба з маргарином). Втім, їжу можна було замовити за гроші. Власникові пабу принесли кілька накритих кришками страв, але у нього не було апетиту, тож він майже все роздав іншим. Ревелстон залишився чекати на рішення у справі Гордона і був неподалік, але не знав цих тонкощів і не додумався принести товаришу обід. Тим часом до зали засідань викликали хатнього злодія і бізнесмена, а згодом привели назад чекати на машину, яка мала відвезти їх до в’язниці, — кожному дали по дев’ять місяців. Власник пабу розпитував товариша у нещасті, як воно ведеться за ґратами. Вони детально обговорювали бридкі подробиці, пов’язані з перебуванням чоловіків у в’язниці без можливості спілкування з жінками.

О пів на третю дійшли до слухання справи Гордона, і все відбулося так швидко, що довге очікування в камері здавалося просто абсурдним. Гордонові запам’ятався тільки герб за спинкою крісла судді. «Джон Сміт — розпивання алкогольних напоїв у публічному місці. Штраф — шість шилінгів. Наступний!» Підсудні рухалися один за одним, як клієнти біля театральної каси. Кожному приділяли не більше тридцяти секунд. На Гордона, втім, витратили аж дві хвилини — мали заслухати свідчення сержанта, якого він вдарив у вухо і обізвав «покидьком». До того ж певне пожвавлення викликало і те, що у протоколі про затримання у рядку «рід занять підсудного» було вказано «поет».

— Ви справді поет? — здивувався суддя.

— Я пишу вірші, — знітившись, відповів Гордон.

— Хм, отже, вірші пишете, а поводитись як належить не навчилися. Штраф п’ять фунтів або арешт на два тижні.

— Наступний!

І все. Хоча, цього, можливо, було б і достатньо для якогось репортера, що примостився в кутку зали.

З іншого боку зали засідань, в окремій кімнаті, сидів сержант з великою бухгалтерською книгою, в яку записував сплачені штрафи. Тих, хто не міг заплатити, повертали назад у камеру. Гордон очікував, що його спіткає така сама доля, але Ревелстон уже був на місці і все владнав. Гордон не заперечував. Дозволив товаришу викликати таксі й відвезти себе до нього додому. У Ревелстона він передовсім прийняв ванну (вона була йому вкрай потрібна після такої пригоди). Редактор дав йому бритву, чисту сорочку, білизну, піжаму, шкарпетки, навіть пішов купити йому зубну щітку. Він оточив Гордона турботою — тільки так він міг позбутися відчуття провини за те, що сталося цієї ночі (він мав силоміць відвезти Гордона додому, як тільки помітив, що той сп’янів). Але Гордон ледь помічав цю турботу. Він навіть не переймався тим, що товариш сплатив його штраф. Решту дня він провів у кріслі перед каміном з детективом у руках. Думати про майбутнє не хотілося. О восьмій він пішов до відведеної йому гостьової кімнати і проспав там до самого ранку.

Тільки тоді він почав усвідомлювати, що сталося напередодні. Прокинувшись у м’якому ліжку (найзручнішому з усіх, в яких йому коли-небудь доводилося спати), він почав шукати сірники. Згадавши, що в таких квартирах є електрика, він смикнув за мотузку, і над головою засвітилося бра. На столику біля ліжка стояв сифон із содовою. В роті й досі відчувався гидкий присмак. Гордон зробив ковток і почав роздивлятися довкола.

Дивно прокидатися в чужому ліжку, в чужій піжамі. Гордон почувався некомфортно — гризло відчуття невідповідності розкішному помешканню. Він розумів, що добряче наламав дров. З роботою тепер доведеться попрощатися, а перспективи на горизонті геть не райдужні. Його накрило хвилею напрочуд чітких спогадів тієї ночі — перед очима мерехтіли картинки склянок з джином та рожевих підв’язок Дори. На одну згадку про неї він здригнувся. Як же так вийшло? Гроші, знову гроші. Багатії так не поводяться. Вони і гуляння влаштовують зі смаком. Та де ж цьому смаку взятися, коли ти навіть не вмієш витрачати гроші? Просто починаєш смітити ними, як моряк, що зупинився у першому-ліпшому порту.

Гордон провів за ґратами дванадцять годин. Згадався сморід фекалій у камері суду. Аромат його майбутнього. Всі знатимуть, що він провів ніч у відділку, такого не вдасться приховати — хіба що від дядька з тіткою, а от Джулія і Розмарі, напевно, вже про все довідалися. Його більше турбувала сестра (Розмарі не так легко налякати). Бідолашна, певно, помирає від сорому. Джулія — зі своєю довгою згорбленою спиною, добрим негарним обличчям і витягнутою, як у гуски, шиєю. Її ще малою принесли в жертву йому — «хлопчику». За всі ці роки він заборгував їй, мабуть, фунтів сто і навіть п’ять не спромігся повернути. Спустив на повію!

Він вимкнув світло і випростався в ліжку. Ну ж бо подивимося на себе з боку — Гордон Комсток, останній з Комстоків, має тридцять років і двадцять шість зубів; безробітний, без статку; в чужій піжамі, в чужому ліжку; позаду — лише безглузді вчинки, попереду — злидні й жебрацтво. У приватній власності тільки власне кволе тіло і дві картонні валізи, набиті зношеним одягом.

О сьомій Ревелстон прокинувся від стуку в двері. «Та-ак?» — сонним голосом протягнув він. До кімнати зайшов пом’ятий Гордон. Він майже потонув у великій шовковій піжамі. Ревелстон підвівся, позіхаючи. Теоретично він прокидався разом з усіма пролетарями, але насправді продирав очі тільки після появи місіс Вівер, яка приходила о восьмій, щоб прибрати в апартаментах. Відкинувши з обличчя пасмо волосся, Гордон сів у ногах.

— Кепські мої справи, Ревелстоне. Це кінець. На мене чекає диявольська розплата.

— Що?

— Маккечні звільнить мене після того, як дізнається, що я сидів у поліцейському відділку. Вчора я мав бути на роботі. Крамниця, певно, була весь день зачинена.

Ревелстон позіхнув.

— Я думаю, все буде добре. Той товстун — як його? Флексман? — зателефонував Маккечні і повідомив йому, що вас скосив грип, температура під сорок. Маю сказати, він був досить переконливим. Хоча ваша хазяйка в курсі. Але не думаю, що вона побіжить доповідати вашому босу.

— А якщо це потрапило в газети?

— О Боже! Цілком можливо! За годину прийде покоївка, яка принесе вранішні випуски. Та хіба в газетах пишуть про всі такі випадки? Сподіватимемося, що ні.

Місіс Вівер принесла «Телеграф» і «Геральд». Ревелстон попросив її купити також «Дейлі Мейл» та «Експрес». Вони пробігли очима по матеріалах рубрики кримінальної хроніки — слава Богу, нічого! Звісно, Гордон же не гонщик чи футболіст, щоб про нього писали в газетах. Від серця відлягло, він поснідав. Згодом Ревелстон пішов — домовилися, що він навідається до крамниці повідомити Маккечні про стан товариша і розвідати ситуацію. Для нього не становило жодних труднощів витратити кілька днів на те, щоб владнати Гордонові проблеми. Весь ранок Гордон протинявся квартирою, курив цигарки одна за одною. Інтуїція підказувала йому, що Маккечні відомо про цей інцидент. Таке не приховаєш. Він втратив роботу. Крапка.

Спершись на підвіконня, Гордон роздивлявся вулицю. Похмурий день — сіре небо, здається, вже ніколи не сяятиме блакиттю; з голих дерев на землю повільно падають краплі вологи. Із сусідньої вулиці долинає крик вугільника. До Різдва — два тижні. Кращого часу лишитися без роботи просто не вигадаєш! Але скільки можна про це думати. Гордон і досі відчував важкість похмілля, а перспектива пошуку нової роботи лякала більше за перспективу доживати віку в злиднях. Хіба ж зараз знайдеш щось підходяще? Всі місця зайняті. Залишався один вихід — опуститися на саме дно, поповнивши армію безробітних; в підземелля голоду, бруду і марності будь-яких зусиль. Хотілося покінчити з цим якомога скоріше.

Ревелстон повернувся близько першої. Знявши рукавички, він кинув їх на крісло. Вигляд у нього був пригнічений і втомлений. Гордон відразу все зрозумів.

— Йому все відомо?

— Боюся, що так.

— Але звідки? Мабуть, та стара корова Візбіч розпатякав.

— Ні, про це все-таки написала преса. Місцева газета. Звідти він і дізнався.

— Чорт! Геть забув про неї.

Ревелстон дістав з кишені пальта газету, що виходила двічі на тиждень. Її надсилали до крамниці, бо Маккечні розміщував там свою рекламу, але Гордон зовсім випустив це з уваги. Розгорнув — оце так! Прямісінько посередині сторінки жирним шрифтом було написано:

Далі йшло майже дві колонки тексту. Ніколи раніше Гордон не знав такої слави, і ніколи більше такої йому не зажити. Мабуть, з новинами, було зовсім сутужно. До того ж у цих місцевих газет надто вже сильно розвинуте відчуття відповідальності перед громадою — під матеріал про якусь дрібну дорожньо-транспортну пригоду на Гарроу-роуд відведуть більше місця, ніж статті про кризу в Європі, а новини з категорії «Жителя Гемпстеда підозрюють у вбивстві» чи «У підвалі в Кембервеллі знайшли немовля» подають з особливою гордістю.

Ревелстон переказав подробиці розмови з містером Маккечні. Той, здавалося, розривався між почуттям люті на Гордона і тим, що не міг образити такого вельмишановного клієнта, як Ревелстон. Але, звісно, після такого скандалу не могло бути й мови про те, щоб Гордон залишився працювати в крамниці. Це позначиться на бізнесі, й окрім того містер Маккечні злився через те, що Флексман набрехав йому по телефону. Та найбільше його дратувала абсолютно неприпустима поведінка свого помічника. Ревелстон сказав, що той легше пережив би крадіжку грошей з каси. Звісно ж, сам Маккечні не вживав алкоголю. Гордон ніяк не міг второпати, чому в крамниці немає секретної шухляди з баром, тому й підозрював свого боса у прихованій схильності перехилити чарку: ніс у нього часто бував червоний. Та це, мабуть, через пристрасть нюхати тютюн. Хай там як, але Гордона викрили.

— Візбіч, певно, прибере мої речі собі до рук, — процідив Гордон. — Ну й біс із ними. Все одно я заборгував їй за оренду кімнати.

— Не переймайтеся, я все владнаю.

— Е, ні, друже. Я не можу дозволити вам оплачувати мої борги.

— Та годі вам! — обличчя Ревелстона спалахнуло рум’янцем. Якийсь час він дивився поперед себе невидющими очима, а тоді випалив: — Гордоне, давайте з вами домовимося, що ви поживете у мене, доки все не владнається. Я допоможу вам з фінансами і з усім рештою. Мені це геть не складно. І взагалі, це ж тільки тимчасово — доки ви не знайдете нової роботи.

Насупившись, Гордон відійшов до вікна. Він, звісно, передбачав, що саме так все і станеться. І знав, що має відмовитись, і хотів відмовитися, але йому забракло сили духу:

— Бракує лише стати вашим нахлібником.

— Припиніть, заради Бога! Куди ж ви підете?

— Не знаю, мабуть, шукати прихистку десь під мостом, саме там мені й місце.

— Навіщо ви так? Ви залишитесь тут, доки не знайдете нової роботи!

— Але де ж я її знайду? Роботи зараз ніде немає. Я можу рік її шукати. І я не ХОЧУ шукати нову роботу!

— Не кажіть такого! Роботи достатньо. Щось та знайдете. І Бога ради, не називайте себе нахлібником. Ми ж товариші. Якщо вам так уже хочеться, можете потім повернути мені гроші, якщо у вас буде така можливість.

— Якщо буде!

Зрештою, Гордон дозволив себе вмовити. Це було зрозуміло від самого початку. Він залишився у квартирі й дозволив Ревелстону поїхати до себе додому, заплатити Візбіч за оренду кімнати і забрати свої валізи. Навіть погодився взяти «в борг» два фунти на кишенькові витрати. Він почувався ніяково — жив за рахунок свого товариша. Яка ж це дружба? Глибоко в душі він не потребував допомоги, а хотів, щоб його залишили наодинці. Скоріше б уже дістатися дна. Він тут лишився тільки тому, що йому забракло духу піти.

Щодо пошуків роботи, то випадок був геть безнадійним. Навіть Ревелстон не міг прилаштувати свого товариша, незважаючи на всі свої зв’язки. Гордонові було добре відомо, що йому вже нічогісінько не світить в книжковій індустрії. Протягом наступних трьох днів він оббивав пороги всіх книжкових крамниць у місті: стискаючи зуби, вимагав зустрічі з менеджером, а через кілька хвилин розмови йшов геть. Всюди він чув ту саму відповідь — вакансій немає. Дехто набирав додатковий персонал на час Різдвяних свят, але Гордон таким не підходив — недостатньо інтелігентний на вигляд, та ще й не послужливий (до того ж у ході розмови швидко з’ясовувалося, що з попередньої роботи його звільнили за пиятику). На четвертий день він здався. А який сенс шукати далі? Тільки заради Ревелстона він удавав, що намагається влаштуватися на роботу.

Одного вечора він повернувся цілком виснажений і знервований через постійні відмови. Він не користувався транспортом і щоб зекономити гроші всюди ходив пішки. Ревелстон, теж щойно повернувшись з редакції, сидів у кріслі біля каміна і читав гранки.

— Як успіхи сьогодні? — запитав він, як завжди, піднявши на Гордона погляд.

Той промовчав. Так йому було легше. Інакше він би почав лаятися. Навіть не подивившись у бік Ревелстона, Гордон пішов до спальні, скинув взуття і впав на ліжко. Він ненавидів себе. Яке право він мав сюди повертатися? Щоб і надалі висіти у товариша на шиї? Він не збирався далі шукати роботу. Він мав би лишитися на вулиці, спати на площі просто неба і жебракувати. Але не міг на таке наважитися. Тут тепло і безпечно. Поклавши руки під голову і продовжуючи ненавидіти себе, він пролежав десь із пів години. У двері хтось подзвонив, Ревелстон пішов відчиняти. Мабуть, те стерво Герміона Слейтер, яка під час знайомства з ним кілька днів тому поводилася так, наче Гордон — порожнє місце. Та за кілька секунд до нього постукали.

— Так?

— До вас прийшли, Гордоне.

— До мене?

— Так. Вийдіть, будь-ласка. На вас чекають.

Чортихаючись, Гордон підвівся з ліжка. У вітальні на нього чекала Розмарі. Її прихід не викликав у нього подиву. Він знав, чому вона тут: висловити своє співчуття і дорікнути йому. Але зараз він не мав настрою розмовляти з нею. Він хотів лише, щоб йому дали спокій. Ревелстон був радий її бачити. Вона відразу ж сподобалася йому, тому він і вирішив запросити її, щоб вона трохи підбадьорила свого приятеля. Пославшись на якісь справи у редакції, він залишив їх наодинці.

Вони лишилися віч-на-віч. Гордон мовчки стояв біля каміна, руки в кишенях, на ногах — просторі капці Ревелстона. Не знімаючи капелюшка і пальта, Розмарі вагаючись зробила крок йому назустріч. Їй було боляче бачити його таким. За кілька днів він страшенно змарнів: мав вигляд занедбаного безробітного, обличчя схудло, заросло щетиною, під очима з’явилися мішки. Вона обережно торкнулася його руки, як жінка, що намагається зробити перший крок після сварки.

— Гордоне...

— Ну що? — сказав він, демонструючи роздратування.

Наступної миті вона була в його обіймах. Але вона сама кинулася до нього, він не зробив назустріч дівчині жодного кроку. Її голова впала йому на груди, плечі тремтіли, вона щосили намагалася стримати сльози. На Гордона реакція Розмарі навіювала нудьгу. Йому зовсім не хотілося, щоб хтось плакав у нього на плечі. Його шлях — у підворіття, він прагнув розчинитися у відчаї. Гордон механічно погладжував її по спині. Своїм приїздом Розмарі тільки все ускладнила. Йому абсолютно ні до чого були ці її бурхливі емоції.

Гордон легенько відсторонив її. Розмарі, як завжди, швидко опанувала себе.

— Гордоне, любий! Мені так шкода!

— Шкода через що?

— Через те, що ти втратив роботу і решту. Бідолашний ти мій!

— Я не бідолашний! І не треба жаліти мене, заради Бога!

Гордон вивільнився з її обіймів. Вона зняла капелюшка і поклала його на крісло. Розмарі хотіла дещо сказати; щось, на що не наважувалася всі ці роки. Вона більше не хотіла зволікати. Не такий у неї характер — ходити довкола.

— Гордоне, можеш для мене дещо зробити?

— Що саме?

— Повернешся до «Нового Альбіону»?

Ну звісно! А як же інакше? От і вона почала набридати йому з роботою, як і всі решта. А чого від неї можна чекати? Жінка є жінка. Дивно ще, як вона досі трималася. Повернутися до «Нового Альбіону»! Та це був єдиний його справжній вчинок у житті — піти звідти; єдине, чого він прагнув, — не піддаватися спокусам бога грошей. Та він не зміг згадати конкретної причини звільнення. В одному Гордон був твердо впевнений — нізащо не повернеться назад! І не бачив жодного сенсу сперечатися через це.

Знизавши плечима, він відвів погляд.

— Мене не візьмуть назад у «Новий Альбіон», — коротко відповів він.

— Візьмуть! Згадай, що містер Ерскін казав тобі, коли ти йшов звідти. Минуло тільки два роки, і до того ж їм завжди потрібні талановиті автори текстів. Тебе там усі пам’ятають. Я впевнена, що тобі варто тільки піти і попросити. І платитимуть тобі чотири фунти на тиждень, не менше.

— Чотири фунти! Це ж треба. Навіть аспідистру можна купити.

— Гордоне, зараз не до жартів.

— А я не жартую.

— Тобто ти не збираєшся повертатися? Навіть якщо тебе запросять?

— Нізащо! Навіть якщо пропонуватимуть п’ятдесят фунтів на тиждень.

— Але чому?

— Я вже сказав чому.

Розмарі замовкла. Нічого не вдієш. Постійно між ними стояло його вороже ставлення до грошей, він приділяв їм надмірну увагу, і вона ніяк не могла цього збагнути. Розмарі відчувала себе безсилою перед тріумфом безглуздої, абстрактної ідеї над здоровим глуздом. Як можна допустити, щоб кохана людина так калічила собі життя?

— Я не розумію тебе, Гордоне. Правда, — розлючено почала вона. — Лишився без роботи, скоро не матимеш що їсти, а піти працювати у пристойне місце відмовляєшся!

— Так, ти маєш рацію. Відмовляюся.

— Але ж ДЕСЬ працювати доведеться?

— Десь доведеться, але не в «ПРИСТОЙНОМУ» місці. Скільки можна пояснювати! Щось найду врешті-решт. Щось на кшталт своєї попередньої роботи.

— Не надто ж багато в тебе ентузіазму.

— Помиляєшся, сьогодні я весь день ходив по книжкових крамницях.

— І навіть не поголився! — зітхнула вона, за жіночою звичкою переключившись на геть інше.

Він почесав підборіддя.

— Сьогодні ні.

— І хто ж тебе візьме такого на роботу? Ех, Гордоне!

— Яке це має значення? У мене немає бажання щодня голитися.

— Поглянь, до чого ти докотився! — вигукнула вона. — Ти просто йдеш на ДНО!

— Можливо, там мені затишніше.

Вони продовжували сперечатися. Вперше в житті Розмарі розмовляла з ним таким тоном. По дорозі сюди вона пообіцяла собі, що не плакатиме, але зараз її знову душили сльози. Та найжахливіше те, що це не викликало в нього ані краплі співчуття, натомість навіювало лише нудьгу. Таке враження, що він більше НЕ МІГ зважати на неї, але зовсім не реагувати теж не міг. Швидше б вона зникла і залишила його наодинці! Наодинці! Дала йому спокій, щоб він міг дістатися дна і розчинитися у тому тихому світі, де гроші, зусилля і моральний обов’язок не мають жодного значення. Закінчилося все тим, що він пішов до іншої кімнати, зачинивши за собою двері. Це була їхня перша справжня сварка. Хтозна, чи остання. Байдуже! Гордон ліг на ліжко і запалив цигарку. Потрібно підшукати собі якесь інше місце. І якомога швидше! Завтра ж вранці треба забратися звідси. Досить сидіти на шиї у Ревелстона, досить підлаштовуватися під рамки пристойності. Краще вже впасти, пробити дно — на вулицю, до трудового табору, до в’язниці. Тільки там він почуватиметься спокійно.

Коли Ревелстон повернувся, Розмарі вже збиралася йти. Прощаючись, вона обернулася до нього і торкнулася його руки. Їй здавалося, що вона може говорити з ним, як з давнім знайомим:

— Містере Ревелстоне, будь-ласка СПРОБУЙТЕ переконати Гордона піти на роботу.

— Спробую зробити, що зможу. Це буде нелегко. Але думаю, щось знайдемо.

— Він так жахливо виглядає! Просто на наших очах опускається на дно. І це при тому, що для нього є ДОБРА робота. Варто йому тільки туди звернутися. Ви щось чули про «Новий Альбіон»?

— Так, і немало. Власне, від Гордона. Ми не раз говорили про це, — почесавши носа, відповів Ревелстон.

— Думаєте, він правильно вчинив, звільнившись звідти? — запитала Розмарі, підозрюючи, що Ревелстон підтримував Гордона у цьому рішенні.

— Звісно, це був не наймудріший крок, але в ньому є раціональне зерно: не можна брати участі в грабіжницькому переділі ресурсів капіталізму. Можливо, це звучить не надто практично, але ви мене, сподіваюся, зрозуміли.

— Теоретично — так. Але ж не тоді, коли він безробітний, а міг би влаштуватися туди без жодних зусиль. Хіба ж він МАЄ ПРАВО відмовлятися від такого шансу?

— З погляду здорового глузду — ні, але загалом — так.

— «Загалом». Ми не в тому становищі, щоб теоретизувати. І, здається, Гордон ЦЬОГО не розуміє.

Гордон нікуди не пішов уранці. Наважуєшся на таке рішення, збираєшся, вже ГОТОВИЙ зробити це, та з першими променями холодного вранішнього сонця рішучість кудись зникає. Затримається ще на день, подумав він; зрештою, «день» розтягнувся на п’ять днів, що минули від приїзду Розмарі. Тож він і далі жив за рахунок Ревелстона, вдаючи потуги пошуку роботу. За цей час на горизонті так і не з’явилося жодних перспектив. Вранці Гордон виходив з квартири й годинами вештався публічними бібліотеками, а тоді повертався додому, не роздягаючись падав на ліжко і курив цигарки — одну за одною. Йому не дозволяли піти страх вулиці та власна інертність. Ці п’ять днів перетворилися на пекло — для нього було нестерпно тут залишатися. Немає нічого ганебнішого, ніж висіти у когось на шиї, не маючи можливості віддячити. Ще гірше, коли той, у кого ти висиш на шиї, не хоче, щоб йому віддячували. Делікатність Ревелстона неможливо було переоцінити — він би радше помер, ніж визнав Гордона нахлібником. Сплатив його штраф, борг за оренду, виділив окрему кімнату у своїх апартаментах, «позичив» кілька фунтів — і все це видавалося за дружню послугу. Час від часу Гордон намагався піти, але результат завжди був однаковий.

— Послухайте, Ревелстоне. Я не можу більше тут залишатися. Я вже достатньо просидів у вас на шиї. Завтра ж зранку я піду.

— Друже, що це ви таке намислили? Не треба гарячкувати. У вас же... (навіть за таких очевидних обставин Ревелстон не міг відверто сказати Гордонові, що у нього «немає грошей»)... де ж ви будете жити?

— Хтозна. Та мені байдуже! Є ж усілякі притулки. Десь та влаштуюся! У мене ще лишилося кілька бобів.

— Не будьте таким впертим. Ви можете залишатися тут, доки не знайдете роботи.

— Але на це можуть піти місяці, я ж казав вам. А я так не можу.

— Що за маячня? Мені приємно мати вас за гостя.

У глибині душі Ревелстон, звісно, знав, що присутність Гордона не приносить йому задоволення. А хіба могло бути інакше? Ситуація просто жахлива. Між ними відносини завжди були напруженими. І так зазвичай буває, коли живеш за чийсь рахунок. Хоч як намагайся маскувати доброчинність, суть не зміниться: завжди існуватиме прихована ворожнеча між тим, хто дає, і тим хто приймає. Гордон розумів, що їхній дружбі кінець. Бо хай би що сталося в майбутньому, у їхніх спогадах назавжди залишаться ці важкі часи: ані вдень, ані вночі Гордона не залишало відчуття того, що він тягарем висить на шиї Ревелстона, що він повсякчас заважає. За обідом він майже нічого не їв, відмовлявся від цигарок Ревелстона (купив собі дешевих на ті гроші, що в нього лишилися), навіть не користувався пічкою у своїй кімнаті. Якби міг, то перетворився б на невидимку. Щодня до Ревелстона хтось навідувався, і всім було зрозуміло, в якому він тут статусі. «Чергова хатня тваринка» головного редактора, перешіптувалися між собою співробітники «Антихриста». Дехто навіть приревнував до нього. Тричі приїздила Герміона Слейтер (Гордон тікав щоразу, коли вона з’являлася на порозі). Якось вона приїхала увечері, і йому довелося до опівночі тинятися вулицями. Покоївка місіс Бівер теж бачила Гордона наскрізь — черговий «перспективний» молодий письменник, що сидить на шиї у бідолахи містера Ревелстона, — і не соромилася демонструвати свою неприязнь. Її улюбленим вивертом було зігнати його, хай би де він сидів, своєю мітлою: «А зараз, містере Комсток, я маю прибрати тут, якщо ви не заперечуєте».

Але зрештою, неочікувано для нього самого, Гордон отримав роботу. Якось вранці Ревелстон отримав листа від містера Маккечні. Той пішов на поступки (звісно, не настільки, щоб узяти Гордона назад на роботу, але він був готовий порекомендувати його в інше місце) і повідомив, що в Ламбеті власник книжкової лавки містер Чізмен шукає помічника. З листа було зрозуміло, що Гордонові достатньо тільки прийти туди, як і те, що там не найкращі умови. Гордон десь вже чув про цього містера Чізмена — у сфері книжкової торгівлі всі один одного знають, — але він не хотів іти до нього працювати. Насправді, Гордон взагалі не хотів більше працювати; йому хотілося заснути і тихенько опуститися на дно. Але він не міг підвести Ревелстона після всього, що той для нього зробив. Тож наступного ранку він вирушив у Ламбет довідатися про роботу.

Крамниця була розташована на околицях району на південь від мосту Ватерлоо і виявилася старою і убогою, ще й ім’я на вивісці було не Чізмен, а Елдрідж. Втім, у вітрині лежав старовинний фоліант і кілька атласів XVI сторіччя, які могли коштувати непогані гроші. Мабуть, містер Чізмен займався раритетними виданнями. Глибоко вдихнувши повітря, Гордон зайшов досередини.

На калатання дзвоника з глибини лавки вийшов якийсь лячний гном з гострим носом і широкими чорними бровами. На Гордона він подивився не сказати б що привітно, а коли заговорив, то майже не розтуляв губ: «Чим можу?» Гордон пояснив, хто він і навіщо прийшов. Кинувши на нього критичний погляд, старий мовив:

— Ага, отже, Комсток. Ходімо до кабінету. Я чекав на вас.

Гордон пішов за ним. Містер Чізмен виглядав доволі зловісно — коротун скидався на гнома. Та якщо тулуб у карликів зазвичай нормальної довжини, а от ноги закороткі, то у цього диспропорції мали геть іншу природу — ноги як ноги, а тіло ніби приплюснуло чимось (його сідниці мало не підпирали потилицю). Через це його фігура під час руху нагадувала ножиці. Плечі були широкі, масивні, руки довгі, а ще він час від часу різко крутив головою. Його одяг зовсім зашкаруб (видно, давно не праний) і виглядав брудним. Тільки вони дісталися кабінету, як пролунав звук дверного дзвоника — до крамниці завітав клієнт з книжкою з коробки «все по шість пенсів», що стояла на вулиці. Проте містер Чізмен не пішов до каси (її, мабуть, тут взагалі не було). Натомість дістав із жилета засмальцьований замшевий гаманець і почав копирсатися в ньому, прикриваючи своїми великими долонями.

— Люблю гроші тримати при собі, — пояснив він, кинувши на Гордона хитрий погляд.

Не лишалося сумніву, що містер Чізмен не полюбляв витрачати даремно ані слова, ані гроші. Під час розмови у кабінеті він розпитав Гордона про причину його звільнення з попереднього місця роботи, добиваючись зізнання у п’яному бешкеті, через який він загримів за ґрати. Власне кажучи, йому були відомі подробиці інциденту (кілька днів тому містер Маккечні розповів про них на якомусь там аукціоні). Чізмен відразу ж нашорошив вуха, бо саме шукав помічника, а п’яничці з такою репутацією можна було запропонувати менший оклад. Гордон зрозумів, що його хочуть використати, але власник крамниці не здався йому таким уже лиходієм. Він справляв враження людини, яка не проґавить нагоди обдурити, і навіть може познущатися, та водночас оцінить тебе з таким собі зверхнім гумором. Чізмен ввів Гордона у курс справи, розповів про торгівлю і повихвалявся своєю кмітливістю. Коли він посміхався, кутки його рота підіймалися так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть його великого носа.

Він поділився з Гордоном ідеєю розширити бізнес. План полягав у тому, щоб відкрити бібліотеку, в якій можна було б брати книжки за два пенси. Звісно, облаштовувати її у магазині — погана думка (поціновувачів антикваріату таке відлякує), тож він узяв в оренду приміщення неподалік і повів Гордона на оглядини. Воно було розташоване трохи далі на тій самій вулиці, що й крамниця, між м’ясною лавкою, яку обсіли мухи, та елітним бюро ритуальних послуг (реклама у вітрині привернула увагу Гордона: «Кремація: Гідно. Гігієнічно. Недорого»).

Приміщення майбутньої бібліотеки складалося з однієї вузенької кімнати — фактично коридора з крихітним віконцем, дешевим столом, стільцем і шафою-картотекою. Полиці, на яких ще й досі не висохла фарба, поки ще були порожні. Гордон відразу ж зрозумів, що цій бібліотеці не досягти рівня Маккечні. Там тримали високу планку і не тримали книжок нижче рівня Делл (мали навіть твори Лоуренса і Гакслі). Для цього ж закладу цільовою аудиторією були представники нижчих класів — такі, як гриби після дощу, виростали по всьому Лондону. В такій бібліотеці не знайдеш жодної книжки, про яку б написали в огляді літературних новинок або назва якої більш-менш відома освіченому читачеві. Сюди потрапляє продукція нішових видавництв, для яких наймані автори штампують по чотири романи на рік — як сосиски на м’ясозаводі. Фактично це недолугі оповідання, які розтягують до обсягу романів і постачають власникам бібліотек за півтора шилінги за примірник. Діловито, так наче йшлося про поставки вугілля, Чізмен повідомив, що замовлення ще не зроблено. Сказав, що для початку замовить п’ять сотень найменувань. Полиці вже розподілили за тематичними блоками: «Еротика», «Кримінал», «Вестерни» тощо.

Містер Чізмен розповів Гордонові про умови роботи. Багато від нього не вимагалося — сидіти по десять годин у бібліотеці, видавати книжки, приймати гроші і відганяти волоцюг. Оклад — тридцять шилінгів на тиждень.

Гордон без вагань погодився. Містер Чізмен навіть розчарувався — очікував, що безробітний почне торгуватися, а він поставить його на місце, зловтішаючись його скрутним становищем. Але Гордона все влаштовувало. На такій роботі не може бути жодних НЕСПОДІВАНОК, так само як і амбіцій, а отже, і зусиль треба докладати мінімальних. На десять бобів менше — що ж, ближче до підворіття. Тим краще.

Гордон «позичив» у Ревелстона ще два фунти і орендував неподалік спальню з меблями. Чізмен зробив замовлення, і 20 грудня Гордон вийшов на роботу. Цей день збігся з його тридцятим днем народження.