Нехай квітне аспідистра

3

Гордон Комсток — ім’я милозвучне, родовите. Гордон — від пращурів з Шотландії, звісно. Протягом останніх п’ятдесяти років це ім’я давали мало не кожному новонародженому в рамках політики «шотландизацїї» Англії. «Гордон», «Колін», «Малкольм», «Дональд» стоять в одному ряду з іншими шотландськими дарами людству, серед яких віскі, гольф, вівсянка та оповідання Баррі і Стівенсона.

Комстоки, дрібні дворяни без власного клаптика землі, належали до найбідніших у середньому класі. У своїх жалюгідних злиднях вони не могли знайти втіхи навіть у спогадах про золоті часу «давнього» роду, бо ніколи до нього не належали, а були насправді пересічною родиною, що піднялася на хвилі вікторіанського процвітання, а тоді розпалася — раніше, ніж ера процвітання дійшла свого кінця. Жили вони в достатку не більше кількох десятків років, доки ще був живий Гордонів дід, містер Семюель Комсток — «дідусь Комсток», як з дитинства привчили Гордона називати його. Помер він за п’ять років до народження Гордона.

«Дідусь Комсток» був одним із тих людей, які зберегли свій вплив і після смерті. Ще той покидьок за життя, він нагрів руку на п’ятдесят тисяч фунтів, грабуючи робітничий клас і приїжджих, збудував собі добротний маєток з червоної цегли і наплодив дванадцять чад, з яких вижило одинадцять. Його смерть прийшла несподівано — крововилив у мозок. Діти звели над його могилою глибу з написом:

Не варто й згадувати ті святотатні коментарі до останнього речення, що лунали з вуст знайомих діда. Лише варто зазначити, що гранітна глиба важила близько п’яти тонн і встановили її там не просто так — нащадки Семюеля Комстока хотіли бути певні, що дід з могили вже не підведеться. Хочете дізнатися, що думають родичі небіжчика про нього, подивіться на його надгробний камінь.

Комстоки, принаймні на пам’яті Гордона, були безініціативним, нудним сімейством. Їхня інертність дивувала. Без участі «дідуся Комстока» тут, звісно, не обійшлося. На момент смерті того всі його дітки вже були дорослими і самостійними. Протягом життя придушувалися будь-які вияви ініціативи з їхнього боку. Він пройшовся по них, мов катком по асфальту, не залишивши їм жодного шансу на вираження особистості. Зрештою, всі вони виросли безхребетними невдахами. Жоден із синів не здобув справжньої професії, бо «дідусь Комсток» завчасу скерував їх у ті галузі, які були для них абсолютно не підходящими. Тільки одному з них — Джонові, батькові Гордона — не забракло духу зробити щось по-своєму. Він одружився ще за життя батька. Неможливо було уявити когось із чад діда успішними бодай у чомусь — у створенні чогось нового чи, навпаки, у руйнуванні, щасливими чи глибоко нещасними, такими, що живуть на повну та мають пристойний заробіток. Їхня доля — животіти, чіпляючись за респектабельність роду. Одне з типових сімейств середнього класу, в якому ніколи нічого не відбувається. Взагалі.

Родичі з раннього дитинства викликали у Гордона відчуття пригніченості. Його оточували численні тітки і дядьки, яких об’єднував однаково сумний тьмяний погляд, погаслі очі й занедбаний вигляд; всі вони скаржилися на здоров’я і постійно переймалися через гроші — крий Боже, збанкрутують. Не дивно, що вони втратили навіть основний інстинкт. Ті, в кого палає вогонь життя, плодять потомство незалежно від того, є в них гроші чи їх немає. «Дідусь Комсток», для прикладу, який був дванадцятим у родині, примудрився зачати одинадцятьох нахлібників. Ті ж, своєю чергою, спромоглися дати світові тільки двох — Гордона та Джулію, які до цього дня лишалися бездітними. Гордон, останній з Комстоків, прийшов у цей світ 1905-го. Вагітність була незапланованою, і протягом наступних тридцяти років у родині не з’являлося жодного малюка, самі небіжчики. І йдеться не тільки про продовження роду, в інших сферах так само — цілковитий штиль.

Здавалося, кожен у цій родині приречений. Ніби хтось наклав на рід прокляття: доживати віку у злиднях посередності. Жоден із них не зробив за все своє життя жодного вчинку. Такі вже вони люди — з тих, що у будь-якій справі опиняються за бортом, навіть якщо йдеться про просту необхідність влізти у переповнений автобус. З грошима, звісно, ніхто належно поводитися не міг. Зрештою, «дідусь Комсток» розділив між ними всіма порівну свій статок, який отримав після продажу маєтку: кожному дісталося по п’ять тисяч. Не встигло тіло діда охолонути, як вони почали тринькати гроші. У них забракло духу спустити їх на якісь шалені розваги, як-от на жінок чи роблячи ставки на перегонах; натомість, вони потроху витрачали їх — хтось бездумно вклав кошти в облігації, хтось в ризикований бізнес, який за рік-два прогорів, не залишивши після себе нічого, крім збитків. Більше половини з них померли холостяками. Дехто з уже немолодих доньок усе ж таки вискочив заміж після смерті батька, але ті шлюби не були вдалими. Сини ж так і лишилися неодруженими, бо через неспроможність заробити достатньо грошей на утримання сім’ї просто «не могли собі її дозволити». Жоден із них, крім Гордонової тітки Анджели, не мав власної домівки; всі вони гибіли в орендованих кімнатчинах. І рік за роком хтось із них йшов з життя після якоїсь сумнівної, проте дороговартісної в лікуванні хвороби, що висмоктувала з них усе до останньої копійки. Тітка Шарлотта, наприклад, 1916-го потрапила до Клепгемської психлікарні. Нині такі заклади в Англії переповнені! Головним чином, за рахунок самотніх старих дів. До наших днів серед живих з цієї родини залишилося троє — тітка Шарлотта, про яку вже згадували; тітка Анджела, яку якимось дивом переконали придбати будинок і крихітну ренту ще 1912-го; і дядько Волтер, який примудрявся крутитися на кілька сотень фунтів, що лишилися з тих п’яти тисяч від «дідуся Комстока», і прибутку від сумнівних «агенцій», якими він управляв.

Гордон зростав в атмосфері перешитого одягу і баранячих хрящів на вечерю. Його батько, як і решта Комстоків, був депресивною особистістю. Спочатку він виявляв кмітливість і демонстрував хист до літератури. Помітивши це, як і його страх перед арифметикою, «дідусь Комсток» відразу ж відправив Гордонового батька вивчати бухгалтерську справу Тож він безуспішно займався фінансовою справою, час від часу встрягаючи в якісь партнерські угоди, які прогорали через рік-другий. Дохід його був нестабільний — іноді доходив до п’яти сотень на рік, а іноді падав до двохсот, але ніколи не зростав. Помер він 1922-го. Йому було п’ятдесят шість, та здоров’я не витримало — підкосила ниркова недостатність.

Оскільки Комстоки були сімейством хоч і бідним, але шляхетним, економити на «освіті» Гордона для них було абсолютно неприпустимо. Дивна річ ця освітня лихоманка! Для того, щоб улаштувати своє чадо до «правильного» освітнього закладу (тобто до котроїсь з приватних шкіл), маєш роками скніти, проживаючи життя, яким погребував би пересічний робітник. Гордона віддали до нікудишньої, проте претензійної школи, рік навчання в якій коштував близько ста двадцяти фунтів. Для того, щоб дозволити собі такі витрати, родині доводилося багато від чого відмовлятися. Старшу сестру Джулію залишили практично взагалі без освіти (згодом її відправили до якоїсь скромної публічної школи, та щойно їй виповнилося шістнадцять, забрали звідти). Джулія ж була «дівчинкою», а Гордон «хлопчиком». Тому здавалося цілком природним, що дівчинка має поступитися хлопчику. До того ж Гордона в родині заздалегідь охрестили «здібним хлопчиком». Задум був такий: він зі своїми «блискучими талантами» мав отримати стипендію в університеті, досягти успіху в житті і повернути родинне багатство. Більше за всіх у це вірила Джулія. Худорляве високе дівчисько, на голову вище за Гордона, з видовженим обличчям і дещо довгуватою шиєю, яке, хай би що робило, завжди нагадувало гуску. Простодушна, непримхлива Джулія була народжена для того, щоб створювати сімейний затишок, прибирати, прати і прасувати. Навіть у розквіті юності в неї на лобі було написано: «стара діва». Гордона вона обожнювала. Для неї він був ідолом. Леліяла, пестила, сама ходила у старому дранті, щоб йому могли придбати нову шкільну форму, економила кишенькові гроші, аби купити йому подарунок на Різдво і день народження. Відплатив він їй сповна: зневагою до сестри, яка ніколи не здавалася йому достатньо розумною чи вродливою.

Навіть в його школі третього ґатунку всі хлопчики були із більш забезпечених родин. Згодом, довідавшись про майнове становище Гордона, вони влаштували йому веселе життя. Певно, найжорстокіший вчинок, який батьки можуть скоїти щодо своєї дитини, це віддати її до школи, в якій навчаються дітки багатих батьків. Жоден дорослий сноб не здатен зрозуміти, крізь які муки має пройти дитя. У школі, особливо в початковій, основні Гордонові зусилля були спрямовані на те, щоб усіляко приховувати фінансове становище своєї родини. Через які приниження йому довелося пройти! До прикладу, згадати хоча б те жахіття, коли на початку кожного семестру треба було привселюдно показувати директорові суму кишенькових грошей, взятих із собою з дому, і він витягав з кишені жменьку монет, викликаючи за спиною злі смішки однокласників. А коли всі довідалися, що форму йому купили в крамниці, а не пошили на замовлення, і коштувала вона лише тридцять п’ять шилінгів! Та найбільше Гордон боявся тих днів, коли до нього приїздили батьки. Тоді він молився, щоб щось сталося і вони не приїхали. Особливо батько; як такого не соромитися — понурого, блідого як небіжчик, сутулого, в старому і давно не модному одязі. Від нього віяло зневірою, поразками і нудьгою. Ще була в нього дурнувата звичка — на прощання давати Гордонові перед усіма хлопцями півкрони, півкрони замість десяти бобів! І двадцять років потому, на одну згадку про це, Гордонові ставало зле.

Першим наслідком такого виховання стало побожне схиляння хлопчика перед грошима. Він просто ненавидів своїх злиденних родичів — батька, матір, Джулію, всіх. Ненавидів їхнє жалюгідне житло, несмак, брак жаги до життя, постійну стривоженість і ниття через три зайво витрачені пенси. Найчастіше в будинку Комстоків можна було почути: «Це нам не по кишені». Тоді гроші йому були потрібні лише для задоволення своїх дитячих забаганок. Чому не можна гарно вдягатися, їсти цукерки і ходити в кіно, коли цього хочеться? Він звинувачував батьків у їхній бідності, ніби вони потрапили в таке становище навмисно. Чому вони не можуть бути такими, як решта батьків заможних хлопчиків зі школи?

Гордону ж здавалося, що бути бідними їм подобалося. Такий вже хід думок у дитини.

Та з віком ця логіка не зникла. Просто дещо змінилася. В школі він уже освоївся, над ним не так сильно знущалися. Зірок з неба не хапав — додаткові заняття не відвідував, на стипендію не тягнув, та кумекав не гірше за решту однокласників, а деколи навіть і краще. Читав заборонені дирекцією книжки, висловлював нетрадиційні погляди на англіканську церкву, патріотизм і шкільне братство. З часом почав писати перші вірші, надсилати їх в «Атенеум», «Нову добу» і «Вестмінстерський вісник». Але жодне з цих видань не погодилося їх надрукувати.

Звісно, були в його школі хлопці, з якими йому вдавалося ладнати. В кожній приватній школі можна було знайти представників інтелігенції з критичним мисленням. А в ті часи, відразу після війни, бунтарський дух охопив Англію настільки сильно, що потрапив навіть за огорожу навчальних закладів. Молодь, навіть зовсім юні хлопці, навідріз відмовлялися слухатися старших; тоді будь-хто, в кого бодай трохи працювали мізки, вважав себе революціонером. Старше покоління (ті, кому було за шістдесят) заволало про небезпеку «підривних ідей». Гордон зі своїми друзями добряче розважалися, сповідуючи ті «підривні ідеї». Цілими днями просиджували в редакції своєї щомісячної газети «Більшовик», яку розмножували на копіювальній машині. В ній пропагувалися ідеї соціалізму, вільного кохання, закликали до розвалу Британської імперії та розпуску її збройних сил і таке інше. Було весело. Який розумник шістнадцяти років не вважає себе соціалістом? У такому віці гачка під приманкою не видно.

Уже тоді Гордон почав розуміти, як влаштований бізнес; раніше за однолітків второпав — уся сучасна торгівля побудована на принципі: надури когось, перш ніж надурять тебе. Як не дивно, та на цю думку його наштовхнули рекламні проспекти в метро. Цікаво, чи міг він подумати тоді, що колись і сам працюватиме у рекламній фірмі? Але, як з’ясувалося пізніше, для ведення бізнесу недостатньо самого лише вміння дурити людей. Згодом для Гордона стало очевидним — люди піднесли гроші на рівень культу; їм поклонялися. Можливо, це єдина релігія, яка залишилася. Гроші зайняли місце Бога. Поняття добра і зла зникло, його місце зайняло поняття успіху і невдачі. Божі настанови звелися до двох заповідей: одна для тих, хто наймав на роботу — «твори гроші!», а інша для рабів та підлеглих — «бійся втратити роботу!» Десь тоді до рук Гордона і потрапила книжка «Філантропи у дранті», в якій йшлося про тесляра, який заклав усе, що мав, окрім своєї аспідистри. Після цього аспідистра стала для Гордона певним символом. Аспідистра — квітка Англії. Це її зображення треба було розмістити на армійській формі замість єдинорога та лева. Цій країні не загрожує жодна революція, доки з її вікон виглядає листя аспідистри.

Він більше не ненавидів своїх родичів, принаймні не так сильно. Вони й досі викликали у нього відчуття депресії: бідолашні тітки і дядьки, які повсихали від старості і злиднів (двох чи трьох з них уже не було серед живих), зовсім знесилений батько, зблідла і «слабенька» матір (проблеми з легенями), що постійно була на нервах, і вже повнолітня Джулія, яка сумлінно працювала зрання аж до смеркання, а пристойної сукні у шафі так і не мала. Тільки зараз Гордон усвідомив, у чому їхня проблема. Вона не в тому, що їм бракувало грошей, а в тому, що вони жили у світі, в якому статок вважався достоїнством, а бідність ґанджем. Вони всім серцем вірили в силу грошей і страждали від свого становища. Не могли просто жити, як то роблять інші, навіть ті, хто взагалі не має грошей. А найбіднішим із середнього класу це вдається. Варто зняти капелюха перед тим простим робітником з фабрики, що з чотирма пенсами в кишені не боїться зробити пропозицію одружитися своїй дівчині! Принаймні в його жилах тече кров, а не калькульовані цифри доходів і видатків.

Так розмірковував наївний юний егоїст. У житті тільки два шляхи, думав він: бути багатим або навмисно відмовитися від матеріальних благ; або гроші, або аскеза. Найгірше, що може статися — поклонятися грошам, не володіючи ними. Сам він змирився з тим, що йому не судилося збагатіти в цьому житті. Йому навіть на думку не спадало, що він може бути наділений такими талантами, які могли б принести йому пристойний заробіток. Таку «послугу» зробили йому вчителі: втовкмачили в голову, що він бунтар-невдаха, який ніколи не «досягне успіху» в житті. І він спокійно це прийняв. Тим ліпше — не доведеться вдавати, що маєш чогось «досягати». Відтепер його єдиною метою стало всіляко уникати цього «успіху». Краще вже бути королем у пеклі, ніж слугою в раю; і якщо на те вже пішло, то служити легше чортам, аніж янголам.

Уже в шістнадцять Гордон визначився, з чим він прагне боротися — з усюдисущим ідолом грошей і служінням йому. Грошам було оголошену війну (потайки, звісно).

Рік потому помер батько, залишивши лише двісті фунтів. Джулія на той час вже кілька років працювала: спершу в державній установі, а згодом, закінчивши кулінарні курси, у паскудному кафе (для дам) біля станції метро «Графський двір». Сімдесят дві години на тиждень за двадцять п’ять шилінгів, плюс безкоштовний обід, з яких майже половину вона витрачала на сімейні видатки. За таких обставин, звісно, найрозумнішим було б забрати Гордона зі школи і прилаштувати його до якоїсь роботи, а гроші віддати Джулії, щоб та могла порядкувати у власному кафе. Але на заваді стала типова родинна дурість і ставлення до грошей. Ані Джулія, ані мати й чути не хотіли про те, щоб Гордон покинув навчання. Опинившись у заручниках безглуздого снобізму середнього класу, вони б радше пішли до трудового табору, ніж дозволили Гордону залишити школу до того, як йому виповниться вісімнадцять. Дві сотні фунтів мають піти на завершення синової «освіти». Гордон не опирався. Через оголошення війни грошам меншим егоїстом він не став. Йому аж ніяк не здавалася оптимістичною думка про необхідність йти працювати. А кого в такому віці вона може привабити? Перекладати папірці в якомусь запилюженому офісі! Його рідня вже починала обговорювати, куди б його влаштувати у житті, приміряючи «надійні місця». Молодому Смітові дісталася така хороша посада в банку! А яке чудове місце отримав Джонс у страховій компанії! Від усіх цих історій Гордона нудило. Здавалося, їм так і кортіло поховати живцем всіх юних англійців на цвинтарі «надійних місць».

Та проблема нестачі грошей нікуди не зникала. Треба було щось вирішувати. До заміжжя мати Гордона працювала вчителькою музики, та навіть після весілля мала час від часу брати учнів, коли у родині було зовсім сутужно з фінансами. От і зараз вирішила повернутися до викладацької практики. У передмісті не так уже й складно знайти учнів — вони жили в Ектоні, тож з пристойною погодинною оплатою і внеском Джулії до сімейного бюджету рік-два вони б могли якось протягнути. Та у місіс Комсток почалися проблеми з легенями. Надто вже «делікатними» вони стали в такому віці. Оглядаючи її, лікар, який навідував батька перед смертю, мав стривожений вигляд. Рекомендував їй берегти себе, не переохолоджуватися, дотримуватися збалансованої дієти, та перш за все уникати стресових ситуацій. Нервові заняття з учнями, звісно, не найкращим чином могли вплинути на її здоров’я. Гордону про це нічого не було відомо. На відміну від Джулії. Це була їхня таємниця, яку вони надійно приховували від Гордона.

Минув рік. Для Гордона він був нестерпним — брак кишенькових грошей і жебрацький зовнішній вигляд посилили його страх спілкування з дівчатами. А от «Нова ера» погодилася надрукувати його вірш. Мати ж у цей час гибіла у холодних вітальнях на стільчиках для фортепіано за два шилінги на годину. Та нарешті Гордон закінчив школу, і напрочуд настирливий дядько Волтер почав наполягати на тому, щоб через свого знайомого влаштувати його в «надійне місце» — бухгалтером у фірмі, що займалася продажем фарби. Це була справді чудова робота, яка відкривала перед юнаком багато можливостей. За належної самовіддачі хлопець міг би посісти відповідальні посади. Почувши цю пропозицію, Гордон запанікував. Як усі слабкі натури, він утяв штуку і, здивувавши всю родину, навідріз відмовився навіть спробувати там працювати.

Ніхто не міг уторопати, як таке могло статися. Усі в родині вважали його несповна розуму — відмовитися від такого «хлібного місця». Коли ще трапиться така нагода! Гордон же продовжував наполягати на своєму: ТАКА РОБОТА його не цікавить. «Що ж тоді тебе цікавить?» — не могли збагнути вони. «Письменництво», — роздратовано огризнувся Гордон. «Та хіба ж писаниною заробиш на життя?» — ніяк не заспокоювалися вони. На це запитання відповіді у нього, звісно, не було. Десь на підсвідомому рівні він знав, що хотів би заробляти на життя поезією, але про таке не варто було навіть говорити вголос. Та хай би як склалися обставини, він не буде займатися бізнесом. На роботу влаштується, але це не буде неодмінно «надійне місце». Ніхто в родині не міг збагнути, що в Гордона на думці. Мати плакала, навіть Джулія не стала на його бік, численні дядьки і тітки правили тієї ж (живими й досі лишилося шестеро чи семеро). Три дні потому сталося й геть страшне. Під час вечері у матері виник сильний напад кашлю, притиснувши долоню до грудей, вона впала на підлогу, з її рота потекла кров.

Гордон страшенно перелякався. Непритомну матір, яка скидалася на небіжчицю, віднесли нагору. Гордон побіг за лікарем. Кілька днів мати була на межі життя і смерті. Холодні кімнати, заняття і в дощ і в сніг — усе це добряче похитнуло її здоров’я. Гордон тинявся будинком, не знаходячи собі місця від відчуття провини, що не залишало його. Десь глибоко в душі він відчував, що мати ледь життям не наклала за те, щоб розрахуватися за його навчання. Після цього він просто більше не міг з нею сперечатися. Пішов до дядька Волтера і заявив, що готовий стати до роботи хоч завтра, якщо у них ще є для нього місце. Тож дядько Волтер поговорив зі своїм другом, Гордона запросили на співбесіду зі старим джентльменом з давно не новою вставною щелепою, і за якийсь час його взяли на роботу з випробувальним терміном. Почав він зі ставки у двадцять п’ять бобів на тиждень. І затримався в цій конторі на цілих шість років.

Згодом родина переїхали з Ектона до багатоквартирного будинку в не надто людному кварталі біля Педдінгтонського вокзалу. Місіс Комсток забрала із собою фортепіано і, трохи набравшись сил, знову почала давати уроки. Оклад Гордона дещо збільшився, тому втрьох вони якось потроху «вправлялися», втім, головним чином, на заробітки матері та сестри. Гордон переймався власними проблемами. Він сумлінно виконував роботу, та не виявляв великих амбіцій. Його зневажливе ставлення до роботи полегшувало його життя. Таким чином йому було легко примиритися з беззмістовністю офісної праці, адже він ніколи не розглядав її як щось постійне. Одного дня, нехай і бозна-коли, але він вирветься звідти. Зрештою, Гордон завжди міг зайнятися «письменницьким» ремеслом. Можливо, колись він зароблятиме на життя тільки цим — тоді й зможе стати по-справжньому вільним від смороду грошей, який, як йому здавалося, оточував усіх навколо, особливо старших чоловіків. Від них Гордона просто нудило. Ось що означає поклонятися ідолу — грошам: закріпитися в «надійному місці» і продати душу за будинок і аспідистру на робочому столі! Стати «гідною маленькою людиною» в котелку і краватці, чоловіком, який з понеділка по п’ятницю вдома вже чверть на сьому, на вечерю ласує пирогом з персиковим джемом, тоді пів години слухає запис симфонічного оркестру, а перед тим як лягти спати, виконує подружній обов’язок, «якщо дружина в настрої»! Оце так життя! Ні, така доля не для людини.

Людина має звільнитися від цього смороду. Такий таємний план плекав Гордон. Самозречено намагався оголосити війну грошам. Хоч і приховану.

Його колеги ніколи б не запідозрили його у сповідуванні неортодоксальних ідей. Вони так і не дізналися, що він пише вірші (важко сказати, що він їх, власне кажучи, писав — протягом шести років у журналах з’явилося менше двох десятків). На вигляд — пересічний офісний клерк, один із численної армії тих, що щоранку біжать до метро, поспішаючи в офіси Сіті.

Гордону було двадцять чотири, коли померла мати. Родина розпадалася. Зі старшого покоління Комстоків лишилося тільки четверо — тітка Анджела, тітка Шарлотта, дядько Волтер і ще один дядько, який помер рік потому. Тож Гордон із Джулією роз’їхалися: він винайняв кімнату з меблями на Даунті-стріт (вулиці Блумсбері вже давали можливість почуватися частиною літературної спільноти), Джулія ж переїхала до «Графського двору» — ближче до роботи. На цей час їй було майже тридцять, та виглядала вона набагато старшою: сильно схудла, й хоча колір обличчя був здоровий, у волоссі з’явилася перша сивина. Вона і досі працювала дванадцять годин на добу, та за шість років її зарплатня зросла лишень на десять шилінгів на тиждень. Власниця кафе — дама з манерами — вважала себе подругою Джулії, тому не соромилася витискати з «дорогенької» всі соки. За чотири місяці після смерті матері Гордон звільнився з роботи без жодних пояснень. У фірмі вирішили, що він знайшов краще місце, тож дали йому гарні рекомендації. Та він навіть і не думав шукати нову роботу. Йому кортіло спалити за собою всі мости. І тільки тоді він зможе дихати наповну, бути вільним від усього матеріального. І це аж ніяк не означає, що він чекав, поки помре мати, просто її смерть підштовхнула його до цього кроку.

Родичі запанікували. Дехто почав було думати, що Гордон збожеволів. Та його марні спроби пояснити, чому він не має наміру продавати себе у рабство заради перспективи вхопитися за «надійне місце», не увінчалися успіхом. «На що ж ти житимеш?» — знай запитували вони. Гордон же відмовлявся думати про це. І досі плекав надію, що зможе заробляти на життя як письменник. Тоді Гордон уже був знайомий з редактором «Антихриста» Ревелстоном, який іноді підкидав йому романи для написання критичних статей. Тож його літературні перспективи виглядали вже не такими примарними, як шість років тому. Та жага працювати пером не була головною його спонукою. Понад усе Гордон прагнув позбутися фінансового ярма. На горизонті бовваніло життя аскета-самітника. Він щиро вірив у те, що людина може вижити у цьому світі без грошей — бути вільною, як птах. Єдине, чого Гордон не врахував, так це того, що птахам не треба сплачувати рахунків. Якось та буде.

Наступні сім місяців стали для нього справжнім випробуванням. Гордон був на межі. Тільки зараз він зрозумів, що таке тижнями не бачити нічого, окрім окрайця хліба з маргарином, намагатися «писати», коли в голові паморочиться від голоду, бути змушеним закласти власний одяг, щоб розрахуватися з боргами, щоразу повертатися додому зі страхом, що тебе перестріне хазяйка, якій ти винен за оренду житла.

За цей час він не написав майже жодного рядка. Першим, що він зрозумів, було те, що злидні вбивають політ фантазії. Неочікувано для себе Гордон зробив відкриття — безгрошів’я не рятує від матеріальних проблем. Навпаки, ти перетворюєшся на раба грошей, доки не заробиш достатньо для того, щоб було на що жити — така гірка правда життя. Три дні він прожив на вулиці. Жахливий досвід. Скориставшись порадою бувалого безхатька, Гордон попрямував у порт — возити візки з рибою. З кожного такого мав по два пенси, іноді більше, якщо пощастить, а на додачу нестерпний біль у м’язах. Та охочих на цю роботу було хоч греблю гати — тож спершу треба було ще дочекатися своєї черги; якщо до дев’ятої ранку вдавалося заробити вісімнадцять пенсів, то був справжній успіх. Та на четвертий день Гордон зламався. Який, зрештою, в цьому всьому сенс? Йому не лишалося нічого іншого, окрім як просити грошей у родини і шукати нову роботу.

Тільки от роботи ніякої зараз не було. Довелося сісти родичам на шию. Джулія витратила на брата всі свої заощадження. Від сорому його хотілося крізь землю провалитися. От до чого призвели всі його шляхетні думки! До відмови від амбіцій, оголошеній війни грошам і того, що Гордон опинився на утриманні у своєї сестри!

Джулія страшенно переживала за брата. І річ не у витрачених заощадженнях. Вона покладала на Гордона такі надії! Він єдиний з Комстоків мав шанс «вибитися в люди». Вона й досі вірила, що одного дня Гордон поверне родині всі втрачені статки. Він же такий «розумник» — звісно, він впорається, якщо захоче. Два місяці він жив з тіткою Анджелою в її тісному будинку у Хайгейті (зі старенькою тіткою, яка вже геть усохла і ледь могла прогодувати саму себе). Цього разу Гордон насправді активно шукав роботу, та дядько Волтер вже нічим не міг йому допомогти. Його колись впливові друзі тепер самі опинилися за бортом. Та вкрай несподівано доля усміхнулася Гордонові — через когось, хто товаришував з братом тієї пані, на яку працювала Джулія, його влаштували в бухгалтерію рекламного агентства «Новий Альбіон».

«Новий Альбіон» — одне з численних рекламних агентств, офіси яких після війни з’являлися мало не на кожному розі. Продукти капіталізму, що переживав свої останні дні. Ця маленька контора не гребувала жодними замовленнями: широкоформатні плакати з рекламою поживної вівсянки, борошна та всякої всячини. Але спеціалізувалися вони на рекламі капелюшків і косметики, яка розміщувалася у жіночих журналах. Іноді готували невеликі оголошення для тижневиків, як-от реклама піґулок від ПМС, «Гороскоп від професора Раратонго», «Сім секретів Венери», «Секрети шиття», «Як заробити п’ять фунтів», «Лосьйон з кипарисового листя для волосся — надійний захист від лупи» й таке інше. У штаті агентства були, звісно, й ілюстратори. Так Гордон познайомився з Розмарі. Вона працювала у «студії». Минуло чимало часу, перш ніж Гордон насмілився заговорити до неї. Для нього вона довго залишалася далеким персонажем, мініатюрною фігуркою, яка то з’являлася, то хутко зникала з його поля зору. Її образ більше лякав Гордона, ніж приваблював. Коли вони випадково зустрічалися в коридорах, Розмарі кидала на нього глузливий погляд, сповнений іронії — такий, ніби їй все про нього відомо. В такі миті Гордонові здавалося, що її погляд затримується на ньому трохи довше, ніж слід для колеги. Він — простий клерк з бухгалтерії з окладом у три фунти на тиждень — не мав до її творчої сфери жодного стосунку.

«Новий Альбіон» вирізнявся серед решти таких самих фірм своїм новаторським духом. Кожен із тих, хто тут працював, чудово розумів, що реклама і просування продуктів та послуг — одна з найбрудніших справ. Якщо у конторі, яка торгувала фарбою, бодай трохи притримувалися понять комерційної етики, то тут такі речі просто висміювали. Більшість тутешніх співробітників — послідовники жорсткого стилю управління й американізації, для них, окрім грошей, не існувало нічого святого. Працювали вони, спираючись на власну систему принципів. Авдиторія — свині, а реклама — брязкіт помийного відра. Та під цим цинізмом ховалася наївна віра — поклоніння богу грошей. Гордон обережно придивлявся до них. Як і раніше, працював він без особливого ентузіазму, тож колеги ставилися до нього зверхньо. Для нього нічого не змінилося. Він і надалі зневажливо ставився до грошей й продовжував плекати надії вирватися з-під їхньої влади.

Він вертівся у світі грошей, але до нього не належав. Щодо персонажів, які його оточували — слимаків у котелках та випускників-кар’єристів з американських бізнес-шкіл, — їхня поведінка його просто тішила. Йому подобалося вивчати їхній рабський менталітет, який тримався на страхові втратити роботу. Він мало не почав робити нотатки.

Одного разу виникла доволі цікава ситуація. Хтось побачив у газеті Гордонів вірш і розповів решті, що «у колективі завівся поет». Звісно, з нього тут же почали глузувати (але то були не злі жарти) і дали йому прізвисько «бард». Та у всьому цьому вгадувалася якась зневага: думки колег щодо Гордона підтвердилися — йому, хлопцю, що пише вірші, навряд чи вдасться колись пробитися. Та тут стався неочікуваний поворот. Варто було всім почати жартувати через поетичний талант Гордона, як його до себе на розмову викликав головний менеджер — містер Ерскін, який до цього і не чув про Гордона.

Містер Ерскін був огрядним, повільним чоловіком зі здоровим рум’янцем і абсолютною нездатністю виражати емоції. Його зовнішність і манера говорити змушували його співрозмовників думати, що він має якийсь стосунок до скотарства чи фермерства. Його думки були такими ж повільними, як і його рухи, а на обмірковування інформації йому потрібно було чимало часу. Лише Господу Богу відомо, яким чином йому дісталася керівна посада в рекламному агентстві. Проте містер Ерскін був непоганою людиною. Йому геть не притаманною була манера додавати своїй особі важливості та статусу. Якимось чином такі його риси навіть грали йому на руку. Так, завдяки їм він оцінював людей за їхніми здобутками і досить вдало підбирав талановитих працівників. Новина про те, що Гордон пише вірші, вразила його, ба навіть шокувала. «Новому Альбіону» були потрібні талановиті письменники. Запросивши Гордона на розмову, він спокійно роздивився його і поставив купу загальних запитань. Відповіді він не слухав, а тільки хмикав: «Вірші, отже, пишете. Хм, добре. І у газетах вас друкували. Хм, чудово. Певно, за це непогано платять. Чи не так уже й багато? Певно, не дуже багато. Хм. Поезія. Це, мабуть, зовсім не просто. Компонувати рядки, підбирати рими. Хм, хм. А щось, окрім віршів, пишете? Якість історії, наприклад? Хм, невже? Цікаво. Хм!»

Незабаром, після цієї розмови, без жодних додаткових запитань Гордона підвищили до посади секретаря зі спеціальних доручень (фактично правої руки) містера Клю — головного штатного копірайтера «Нового Альбіону». Як і будь-яка рекламна агенція, ця шукала фахівців з живою уявою. Як виявилося, набагато простіше знайти талановитого ілюстратора, ніж автора, здатного думати слоганами на кшталт «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення» чи «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». Зарплатню Гордону не збільшили, але контора покладала на нього великі надії. Вже за рік, якщо пощастить, він міг би стати штатним копірайтером. Годі й знайти надійнішого шляху «вибитися в люди».

Пів року Гордон працював на містера Клю — сорокарічного чоловіка заклопотаного вигляду з пишною шевелюрою, в яку він полюбляв запускати пальці, коли нервував. Стіни його робочого місця, задушливого тісного кабінету, були завішані плакатними тріумфами начальника. Містер Клю дружньо взяв Гордона під свою опіку, показав йому, як саме слід працювати, заохочував вільно висловлювати свої ідеї. У момент призначення Гордона команда працювала над журнальними анонсами антиперспіранту «Квітнева роса» — сенсаційної новинки від «Королеви гігієни», яку компанія готувалася вивести на ринок (якимось чином у цій конторі був задіяний Флексман). І тут приховану ненависть Гордона до офісної праці спіткало випробування. Річ у тому, що з перших днів Гордон продемонстрував блискавичну здатність до написання рекламних текстів — це був вроджений талант. Майже не замислюючись, він жонглював влучними фразами, які надовго в’їдалися в мозок. Гордон мав хист до слів, вправно оперував ними і вперше у житті мав з цього бодай якусь користь. Містер Клю покладав на нього великі надії. Сам Гордон спостерігав за своїми успіхами спершу зі здивуванням, тоді із захопленням, а згодом його охопив страх. І ЦЕ його майбутнє! Грати словами, аби видурювати у дурнів гроші! Іронія долі — мріяти стати «поетом», а зробити кар’єру на написанні рекламних слоганів для антиперспірантів! Проте така ситуація була доволі поширеним явищем. Подейкують, що переважна більшість штатних авторів походить із письменників-невдах. А звідки ж іще їм узятися?

«Королева гігієни» рекламними проспектами була дуже задоволена. Містеру Ерскіну вони теж сподобалися. Тож Гордону підняли оклад на десять шилінгів на тиждень. І щойно це сталося, як Гордона охопив ще більший страх. Гроші заманювали його у пастку, проникали глибоко в його єство. Вони затягували його у прірву, не помітиш, як вона його поглине. Дивна річ життя — постаєш проти ідеології успіху, божишся ніколи не жертвувати життям заради того, щоб «вибитися в люди», хай би як цього кортіло; аж раптом трапляється щось таке — якась випадковість, — і все складається таким чином, що не помітиш, як ти «вже в людях». Потрібно негайно тікати! Забиратися з цього світу, в якому всім заправляють гроші, доки ще не пізно.

Та цього разу він не заморив себе голодом до смерті. Пішов до Ревелстона просити про допомогу. Так і сказав, що йому потрібна проста робота — не «тепленьке місце», а така робота, яка не вимагала б від нього продати душу дияволу. Ревелстон чудово все розумів. Йому не треба було пояснювати різницю між «тепленьким місцем» і звичайною роботою; до того ж Гордонові він навіть не натякнув на те, що той робить безглуздий вчинок. І за це йому треба віддати належне — він умів дивитися на речі під іншим кутом зору. Звісно, така можливість була у нього завдяки тому, що він не відчував браку грошей — багатії можуть дозволити собі бути розумниками. До того ж з такими статками не надто складно влаштувати і когось ще. Минуло лише два тижні, і у Ревелстона вже були для Гордона гарні новини. Містер Маккечні — підстаркуватий торговець старими книжками, з якими Ревелстон мав якісь справи, — шукав помічника. Йому не потрібен був працівник з досвідом, який вимагатиме повного окладу; він шукав чоловіка, який би поводився як джентльмен і міг підтримати розмову з відвідувачами (звісно, літературну розмову) — того, хто б задовольнив примхливих клієнтів. Цілковита протилежність «теплому місцю». Працювати треба було багато, платня мізерна — два фунти на тиждень, і жодних перспектив. Саме те, що і було потрібно Гордонові. Тож він не барився і відразу ж вирушив до містера Маккечні, сонного старого шотландця з червоним носом і білою бородою у тютюновому попелі, і, недовго думаючи, погодився на його умови.

Саме у цей час виходила друком збірка поезій Гордона «Миші». Сьомий видавець, якому він її надіслав, згодився опублікувати його вірші. Гордон і гадки не мав, що тут не обійшлося без Ревелстона — той був добрим другом видавця, який полюбляв тишком-нишком влаштовувати дебют якомусь невідомому поетові. І от Гордону здалося, що перед ним відчинилися двері в нове майбутнє, що сам він, нарешті, став людиною, або, точніше сказати, не став тією добропорядною людиною з аспідистрою.

Тоді ж він і повідомив «Альбіону», що звільняється. Йти було не просто. Джулія, звісно, переживала ще більше, ніж після того, як Гордон втратив попередню роботу. До цього часу в них уже зав’язалися стосунки з Розмарі. Вона його не відмовляла від звільнення. Але і гадки не мала чому він це робить. Втручатися було проти її правил: «Кожен має право на власне життя» — такою була її позиція. Та найбільше Гордона засмутила його остання розмова з містером Ерскіном. Він був добродушною людиною. Не хотів, щоб Гордон ішов з фірми, й відверто йому про це заявив. Від зайвих коментарів утримався, тільки попросив назвати причини. В цій ситуації Гордон не міг ані ухилитися від відповіді й промовчати, ані збрехати щось на кшталт «там більше платять» (мабуть, єдиний аргумент, який містер Ерскін міг би зрозуміти). Натомість, він геть непереконливо промимрив щось про те, що «цей бізнес не для нього» і що «йому хотілося б продовжити писати».

Бос ніяк не міг збагнути, що Гордон мав на увазі. «Писати? Еге ж, на цьому, певно, непогано можна заробити». Усвідомлюючи, що виглядає дурнем, Гордон пробурмотів щось про свою збірку. «Збірка віршів», — ледь чутно вимовив він. Містер Ерскін скоса глянув на нього:

— Віршів? Хм... Віршів. Вважаєте, цього буде достатньо, аби прогодувати себе?

— Можливо, це не такий уже й великий заробіток, але якщо регулярно випускати збірки...

— Хм... ну що ж! Вам, мабуть, видніше. Якщо передумаєте — повертайтеся. Гадаю, ми завжди знайдемо для вас роботу. Майте це на увазі.

Гордон повертався додому з тяжким відчуттям власної недолугості й невдячності. Але він мав це зробити. Мав вирватися з цього світу грошей. Дивина та й годі! По всій країні молодь зі шкіри пнеться, щоб знайти бодай якусь роботу, а в нього сам лише звук цього слова викликає гострий напад нудоти, робота сама йде йому до рук, а він відмовляється. Хіба ж це не підтвердження теорії про те, що будь-що у світі можна отримати, якщо сильно не хотіти цього? Йому з голови не йшли слова містера Ерскіна. Не просто ж так він сказав те, що сказав? Певно, не для годиться. І якщо щось піде не за планом, Гордон справді зможе повернутися. Тож у нього залишався запасний аеродром. На горизонті продовжував манячити «Альбіон», якого йому так кортіло позбутися.

Та скільки щастя (втім, лише на початку) приносила йому робота у книжковій крамниці містера Маккечні! Якийсь час йому справді здавалося, що врешті-решт він вирвався з лещат грошового ідола. Торгівля книжками, звісно, була ще тим крутійством, як і будь-яка інша торгівля; але геть іншим! Жодної метушні заради того, щоб втриматися на місці, жодного пристосування. Ніхто з нахабних молодиків, які прагнуть зробити кар’єру, і десяти хвилин не витримав би у задушливій торгівельній залі крамниці. Щодо самої роботи, то вона була доволі простою; головне — проводити у лавці не менше десяти годин на день. Старий Маккечні не допікав (шотландський джентльмен, одне слово). За своєю природою не скнара, дещо ледачкуватий. Виявилося, що він непитущий — належав до якоїсь протестантської секти, але Гордонові до того було байдуже. Через місяць надрукували збірку його віршів. Щонайменше тринадцять видань опублікувало на неї рецензії! Літературний дайджест «Таймс» назвав дебютанта «перспективним письменником»! Ще кілька місяців йому знадобилося, щоб усвідомити, яким насправді провальним проектом була його збірка.

Тільки зараз, після того, як його заробіток опустився до рівня двох фунтів на тиждень, а від будь-яких можливостей заробити більше він фактично власноруч відгородився, Гордон почав усвідомлювати увесь тягар боротьби, у яку він вступив. Підступність ситуації була в тому, що полум’я битви згасає. Життя у злиднях з героїчного подвигу перетворюється на сумну звичку. Все це обман. Кинув роботу, рішуче відмовився від «тепленьких місць». От і чудово. Зрештою, цього він і хотів. І назад вороття немає. Та безглуздо переконувати себе в тому, що злиденні будні, які ти сам свідомо обираєш, позбавляють проблем, що приходять з бідністю. І питання геть не в побутовому комфорті. З цими труднощами якось можна дати раду. Головна проблема полягала в тому, що нестача грошей вражає мозок і душу. Щойно дохід падає нижче певного рівня, як розум потьмарюється і почуття згасають. Віра, надія, гроші — тільки святому до снаги зберегти перші два без третього.

Гордон ставав чоловіком. Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять. Він досяг того віку, коли майбутнє втрачає рожеве забарвлення і починає вимальовуватися у лиховісну картину. Життєва ситуація його родичів вганяла у ще більшу депресію. З віком він усе сильніше відчував свій зв’язок з ними. Ще кілька років — і буде зовсім схожим на них, стане таким самим! Це відчуття виникало у нього навіть поруч із Джулією, з якою він бачився частіше, ніж з дядьком і тіткою. Попри численні клятви більше не робити цього, він продовжував позичати у неї гроші. У волоссі Джулії вже з’явилася сивина, уздовж худорлявих рожевих щік прокреслилися різкі зморшки. Її життя перетворилося на рутину, і вона не була щасливою. Робота в кафе, «шиття» ночами у маленькій кімнатчині біля «Графського двору» (третій поверх з чорного входу — дев’ять бобів на тиждень), іноді посиденьки з подругами — такими ж самотніми, як і вона сама. Типова доля незаможних і незаміжніх жінок. З нею Джулія змирилася, навіть не усвідомлюючи, що все могло б скластися інакше. За Гордона вона переживала більше, ніж за себе. Поступовий занепад роду, члени якого йшли з життя один за одним, втративши всі свої статки, здавався їй справжньою трагедією. Гроші, гроші! «Нікому з нас, напевно, не судилось збагатитися!» — постійно бідкалася вона. Річ у тому, що з них усіх тільки Гордон мав шанс вибитися в люди, але він його змарнував, безвільно скотившись до безрадісного існування своєї родини. Після того, як минув перший шок, вона вже не нападала на нього через те, що він кинув роботу в «Альбіоні», але не змогла знайти сенс у його аргументах. Жіноча інтуїція підказувала їй, що зневага до грошей прирівнювалася до смертного гріха.

Щодо тітки Анджели і дядька Волтера — це була та ще пара! Від одного лишень погляду на них Гордонові здавалося, що він стає років на десять старшим. Дядько Волтер, наприклад, був схильним до депресії. Йому виповнилося шістдесят вісім, а весь дохід від його «посередницьких операцій» разом з відсотками в банку загалом не перевищував трьох фунтів на тиждень. Справами він керував зі скромного офісу на Корстор-стріт, а жив у паскудненькому дешевому пансіоні біля Голландського парку. Це вже, так би мовити, стало традицією: всі чоловіки з Комстоків рано чи пізно опинялися у пансіонах. Дивлячись на бідолашного голомозого дядька — з його чималеньким черевом, задишкою, округлим блідим обличчям з пафосним виразом, що застигло на ньому, згаслими очима з мішками попід ними і звислими вусами, які він безнадійно намагався підкрутити, важко було уявити, що він був молодим. Хіба могло у жилах цієї істоти колись жевріти життя? Чи вилазив він бодай раз на дерево? Чи стрибав сторч головою з узвишшя над водоймою? Чи закохувався колись? Чи варила у нього взагалі голова? У ті свої молоді роки — чи намагався він щось утнути? Можливо, якісь невинні пустощі — кілька склянок віскі у нудних барах, візит до повій на центральному променаді, сумнівний блуд (щось на рівні чуттєвості єгипетських мумій у зачиненому на ніч музеї). А потім довгі роки спустошення, невдалих спроб побудувати свій бізнес і тихого згасання на самоті. Та попри це, дядько у свої роки не здавався нещасним.

Була у нього така собі забавка — хворіти. А хворів він, за його власними словами, мало не на всі недуги, які тільки можна знайти у медичному довіднику. Ще й повсякчас цим вихвалявся. У Гордона складалося враження, що у дядьковому пансіоні (іноді він навідувався туди) тільки те і робили, що скаржилися на здоров’я. У напівтемній вітальні парами сиділи підстаркуваті джентльмени і обговорювали симптоми своїх недуг. Їхні розмови нагадували бесіди сталактитів зі сталагмітами у печерах: кап, кап. «Як ваш радикуліт?» — запитує сталактит у сталагміта. «Мені здається, солі дають результат», — відповідає сталагміт. Кап, кап...

А чого варта була тітка Анджела! Їй було шістдесят дев’ять. Гордон всіляко намагався відігнати від себе будь-які думки про неї. Бідолашна, люба, добродушна і постійно депресуюча тітка Анджела! Вся у зморшках, з жовтуватим відтінком обличчя, геть усохла. Тісниться на своїй половині крихітного котеджика в Хайгейті під назвою «Кущ шипшини». Бранка палацу, що височіє на гірських вершинах, вічна діва Анджела, вуст якої не торкався жоден чоловік, тіло якої не знало чоловічих обіймів. Цілими днями у повній самоті ходить туди-сюди, тримаючи в руці жмут пір’я неслухняної індички: змітає пил з листя аспідистри і полірує розкішний порцеляновий сервіз виробництва фабрики «Корона Дербі», який ніколи не був у вжитку. Час від часу балує себе горнятком добротного чорного чаю, який їй привозять із заморських країв. Привітна, добра але ніким не кохана тітка Анджела! Її рента становила дев’яносто вісім фунтів на рік (тобто тридцять вісім бобів на тиждень), та зі звичкою, що притаманна всім представникам середнього класу вести розрахунки виходячи виключно з річного прибутку, вона витрачала на побутові витрати вісімнадцять пенсів. Їй, певно, довелося б голодувати, якби не Джулія, яка приносила з кафе пакунки з тістечками і сендвічами і вручала їх тітці зі словами: «Ось, тут дещо лишилося після зміни, не викидати ж» — так, наче Анджела цього насправді і не потребувала.

Попри це, у бідолахи тітоньки лишилися маленькі втіхи — у бальзаківському віці в ній спалахнула пристрасть до читання. Недалеко від дому була публічна бібліотека. За життя дідусь Комсток суворо забороняв своїм донькам читати романи. Тож зовсім не дивно, що розпочавши своє знайомство зі світом літератури лишень 1902-го, тітка Анджела ніяк не могла встигнути за сучасною літературною модою. У своїх вподобаннях вона відставала щонайменше років на двадцять, але старанно намагалася надолужити згаяне. Вона й досі читала Розу Браутон та місіс Генрі Вуд, у роки війни відкрила для себе Гола Кейна і місіс Гамфрі Ворд, а в 20-х роках дісталася Сайласа Гокінга та Генрі Сетон-Меррімена, ну а в 30-х майже, хоч і не до кінця, «перетравила» Максвелла та Вільяма Дж. Локка. Піти далі тітці не судилося. Що ж стосується письменників повоєнної доби, то чутки про «зарозумілий» стиль цих аморальних безбожників назавжди позбавили її шансу зазирнути до їхніх книжок. Є Волпол, є наш Гічінс, а хто такий Гемінґвей?

Таким був 1934-й рік для родини Комстоків. Дядько Волтер зі своїми «посередницькими операціями» і недугами. Тітка Анджела, яка змітала пил з недоторканого сервізу у своєму «Кущі шипшини». Тітка Шарлотта, яка доживала дні у пансіонаті для душевно хворих. Джулія з роботою по дванадцять годин на добу і нічними змінами з «шиття» біля крихітної гасової лампи у комірці. І Гордон, який у свої тридцять років працював за копійки на дурнуватій роботі, ледь зводив кінці з кінцями і страждав над своїм нещасним рукописом.

Певно, були й інші Комстоки, бо ж дідусь Комсток мав одинадцятеро сестер і братів. Та навіть якщо й так, то ті з них, хто лишився живим, імовірно, давно збагатилися і втратили зв’язок зі своїми бідними родичами, оскільки фінансові зв’язки міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід п’ятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.