Нехай квітне аспідистра

5

— Надрукуємо ваш вірш в наступному номері «Антихриста», — повідомив Ревелстон, виглядаючи з вікна.

— Який це вірш? — здивовано запитав Гордон, вдаючи, що забув, хоча насправді чудово пам’ятав, кому надіслав кожен зі своїх віршів.

— Той, що про повію, яка вмирає. Він нам здався доволі вдалим.

Гордон встиг замаскувати самовдоволену посмішку здивуванням з відтінком сарказму:

— Ах, так! Про повію! Це один з моїх ключових персонажів. Наступного разу принесу вам про аспідистру.

Хлопчаче обличчя Ревелстона з копицею каштанового волосся сховалося в кімнаті.

— Якось прохолодно стало, — сказав він. — Може, зайдете? Пообідаємо.

— Та ні, краще ви виходьте. Я вже пообідав. Зайдемо у паб, вип’ємо пивка.

— Ну гаразд, тільки перевзуюся.

Гордон залишився чекати на вулиці. Про свій прихід він зазвичай повідомляв не стуком у двері, а камінцем, який жбурляв у вікно Ревелстона. Щось в атмосфері цієї квартири змушувало його почуватися недоречним і негідним бути тут присутнім; і хоча жодних видимих ознак помітно не було, але відчувалося, що тут мешкає представник вищого соціального прошарку. Тільки на вулиці чи у пабі він міг почувати себе рівнею Ревелстону. Самого ж Ревелстона така Гордонова думка добряче здивувала б — своє помешкання з чотирьох кімнат він вважав невеличкою коміркою. Вважаючи життя на околицях Ріджент-парку варіацією мешкання у нетрях, він обрав цю пролетарську квартиру, керуючись тим самим принципом, що і будь-який сноб, який заради адреси віддасть перевагу комірчині у престижному Мейфері. Чергова спроба втекти від свого оточення і стати поважним членом робітничого класу. Як і решта таких спроб, ця була приречена на невдачу. Ніколи чоловікові зі статком не вдасться вдавати із себе жебрака; про гроші, як і про подробиці злочину, рано чи пізно стане відомо.

На табличці, що була прикріплена до вхідних дверей, було написано:

Квартира Ревелстона була на першому поверсі, а редакція розміщувалася внизу, у підвалі. «Антихрист» виходив друком щомісяця — видання з великими амбіціями сповідувало соціалізм лівого спрямування. Загалом, коли його погортати, то складалося враження, що на посаді головного редактора цього часопису перебував затятий нонкомформіст, який замінив Христа на Маркса і згуртував довкола себе прихильників білих віршів. Насправді ж, Ревелстон був не таким; як для головного редактора, він був занадто добродушний і м’який. На сторінках «Антихриста» могло з’явитися фактично будь-що, варто було йому почути, що автор гибіє недоїдаючи.

За хвилину з’явився Ревелстон, без капелюха, проте у лайкових рукавичках. З першого погляду видно статус. Одягнений був у типовому для інтелігенції стилі: старе твідове пальто (шили його на замовлення, і з часом воно набувало ще шляхетнішого вигляду), широкі фланелеві штани, сірий светр і черевики кавового кольору. В такому вигляді він вважав за потрібне з’являтися як на світських заходах, так і в ресторанах — демонстрував протест проти буржуазії, не розуміючи, що низам такі витівки не личать. Він був на рік старший за Гордона, але виглядав молодшим; високий, худорлявий, але широкоплечий, з грацією і аристократичними манерами. Та в цих його жестах і манері триматися було щось дружнє. Якась постійна готовність піти назустріч. Висловлюючи свою думку, він завжди чесав ніс, ніби за щось вибачаючись. Насправді, кожним своїм вчинком у житті він вибачався за свої статки. Якщо Гордона легко можна було образити натяком на порожні кишені, то Ревелстона — навпаки, фразою про грубий гаманець.

— Отже, ви вже пообідали? — інтелігентно перепитав Ревелстон.

— Так, щойно попоїв. Та, може, ви хочете їсти?

На годиннику було двадцять по восьмій. Востаннє Гордон їв опівдні. Так само, як і Ревелстон. Гордон не знав, чи Ревелстон голодний, але той чудово розумів, що поет, скоріше за все, давно нічого не їв, та й сам Гордон розумів, що редакторові про це відомо. Але кожен продовжував вдавати, що не хоче їсти. Вони лише зрідка обідали разом. Гордон не міг дозволити Ревелстону платити за себе, а ресторани і пристойні заклади були йому не по кишені. Сьогодні лише понеділок, а у нього тільки чотирнадцять пенсів. На них він міг дозволити собі хіба що кілька пінт пива, але аж ніяк не повноцінну страву. Кожна їхня зустріч відбувалася за мовчазної згоди, що вони не витрачатимуть більше шилінга за вечір. Таким чином зберігалася ілюзія, що їхні прибутки перебувають десь на одному рівні.

Вони рушили. Гордонові подобалося йти поруч із ним; він би з радістю взяв його під руку, хоча ніколи б не наважився зробити цього. Поруч з високим і ставним Ревелстоном він виглядав кволим і побитим життям. Свого редактора він обожнював і тому дещо соромився. Окрім елегантних манер, той був наділений рідкісними чеснотами і таким неймовірним ставленням до життя, якого Гордон ні в кого більше не зустрічав. Звісно, все це привілеї заможних людей. Гроші можуть дати дуже багато. Вони дозволяють бути терпимим, розважливим, не метушитися. Та попри все це, Ревелстон був іншим. Не заплив жиром, як більшість представників його класу (або ця доля оминула його, або ж це був результат його власних зусиль). Власне, більшість часу він і витрачав на те, щоб уникнути цієї долі. Саме тому він вкладав стільки зусиль і коштів у видання «Антихриста», який так і не зажив шаленої популярності на ринку. І це ще не все. Він підтримував жебраків на взірець поетів-невдах та вуличних артистів. Щодо витрат на себе, то Ревелстон намагався тримати їх на рівні восьмиста фунтів на рік. І страшенно соромився цього. Розумів, що бюджет не зовсім пролетарський, але не міг прожити на меншу суму. Вісім сотень для нього були як два фунти на тиждень для Гордона — базовий рівень витрат.

— Як справи на роботі? — поцікавився Ревелстон.

— Як завжди. Нудьга страшенна. Веду бесіди зі старими курками про стиль Г’ю Волпола. Але я не скаржуся.

— О, я мав на увазі вашу власну роботу. Письменницьку. Як просуваються «Принади Лондону»?

— О Боже, навіть не нагадуйте! Я з ними посивію скоро!

— Невже так погано? Не йде?

— Та ні йде, тільки не вперед, а назад.

Ревелстон зітхнув. Він настільки звик втішати зневірених поетів, що це стало його єством. Він не почав розпитувати Гордона, чому той «не може писати», або чому «не можуть писати» інші, або чому будь-які їхні спроби на виході звучать торохтінням горошин у великому барабані. Натомість він зі співчуттям відповів:

— Так, мушу визнати, поезія переживає зараз не найкращі часи. Та ви й самі це, певно, бачите.

Гордон притупнув черевиком по тротуару. Він волів би не говорити про «Принади Лондону». Вони йому нагадували про його холодний, самотній барліг і купу паперу, захованого під горщиком з аспідистрою. Він різко урвав Ревелстона:

— Уся ця писанина нікому не потрібна! Стараєшся, нервуєш. І для чого? Хто зараз цікавиться поезією? Навчити блоху танцювати принесло б більше користі.

— Та ви не можете дозволити собі занепасти духом. У наші дні ви робите важливий внесок у літературний процес. От взяти хоча б для прикладу ваших «Мишей».

— «Миші»! Мене від них нудить.

Гордон згадав про вбоге видання з півсотнею кепських віршів — зародків у лабораторних бляшанках з наліпками. «Перспективний» молодий поет. Та де там! Вдалося продати сто п’ятдесят три примірники, решта припадає пилом на полицях. Його накрило хвилею зневаги, ба навіть ненависті до своєї праці — таке трапляється з кожним митцем щоразу, коли мова заходить про плоди їхніх зусиль.

— Непотріб. Збірка відбірного, нікому не потрібного мотлоху.

— Мені здається, попит на книжки взагалі впав, а особливо на поезію. Завелика конкуренція.

— Я не це мав на увазі. Я про самі вірші. Вони бездушні. В них немає життя. І так з усім, чого я торкаюся. Вони не просто вульгарні чи недостатньо хороші, вони просто мертві. — Слово «мертві» відлунням прокотилося в його голові, збуривши цілий потік думок. — А мертві вони тому, що і сам я мрець. Як і ви. Як і всі ми. Мерці у мертвому світі, — додав він.

Ревелстон щось пробурмотів на знак згоди (в інтонації відчувалося, що він почувається винним). Так вони і підійшли до головної (принаймні для Гордона) теми — беззмістовності, хижої природи і приреченості людського існування в сучасному світі, якій неодмінно присвячувалося щонайменше пів години їхньої розмови. І кожного разу Ревелстон почувався ніяково. Звісно, «Антихрист» і мав на меті показати беззмістовність життя в добу занепаду капіталізму. Але цю думку він сприймав тільки в теорії. Бо якось дивно було думати про такі речі з його рівнем прибутків. У ті моменти, коли Ревелстон не розмірковував над долею шахтарів, китайських робітників і безробітних Мідлсбро, життя здавалося йому цілком приємним. До того ж він наївно сподівався, що настане час, коли соціалізм встановить справедливість. Йому здавалося, що Гордон завжди перебільшує. Тож між ними було певне непорозуміння, та манери і чемність редактора не дозволяли йому сперечатися з цього приводу.

Але Гордон — зовсім інший персонаж. З прибутком у два фунти на тиждень йому кортіло побачити, як вся сучасна цивілізація, в основі якої лежать гроші, котиться до дідька в пекло. Він щиро цього бажав. Вони йшли вниз по темній, проте пристойній вулиці з крамницями, які вже були зачинені на ніч. На рекламному щиті на розі виблискувала реклама бульйону швидкого приготування. З одного з вікон визирала аспідистра. Лондон! Один за одним тягнуться сірі ряди самотніх будинків, розділених на квартири й окремі кімнати; це не домівки, а кластери бездушних будівель, що височіють поміж хаосу, який всіх веде в одному напрямку — в могилу. Перед очима Гордона промайнув натовп живих мерців. Він навіть не замислювався над тим, що все це лише виплід його фантазії. Подумки він повернувся до того вечора, коли йому так кортіло, щоб над містом заревли двигуни ворожих літаків. Вхопивши Ревелстона за руку, він зупинився, щоб привернути його увагу до рекламного щита.

— Ось подивіться на це лайно! Тільки подивіться! Хіба вас від цього не нудить?

— Естетичної цінності, мабуть, таки бракує. Але не можу сказати, що мене це сильно дратує.

— А як такі речі можуть не дратувати? Все місто рябіє таким мотлохом.

— Вважаю, це не надовго. Капіталізм доживає свої останні дні. Сумніваюся, що з цього приводу варто перейматися.

— Але ж річ не тільки в цьому. Ви лише погляньте на пику цього хлопця, який на нас вирячився! У ній вся сучасна цивілізація: бездумна, бездушна і приречена. Так у голові і з’являються думки про зброю. Знаєте, на днях я, власне, думав про те, що непогано було б, якби почалася війна. Мені так цього кортіло — я жадав цього всією душею.

— Що тут скажеш! Половина молодих людей в Європі тієї ж думки.

— Сподіваюся. Тоді ще є надія.

— Е, ні, друже! Одного разу нам досить.

Роздратований Гордон крокував, прокручуючи в голові думку: «Хіба ж це життя? Це не життя, а стагнація! Затхле болото. Взяти хоча б усі ці будинки з мерцями всередині. Іноді мені здається, що всі ми мерці. Просто гниємо зсередини».

— Вам, Гордоне, варто взяти до уваги, що все може змінитися. Адже це триватиме доти, доки пролетаріат не візьме гору.

— О Боже! Тільки не кажіть мені про соціалізм.

— Вам би не завадило прочитати Маркса. Справді, дуже рекомендую. Тоді ви зрозумієте, що це лише історичний етап. Так не триватиме вічно.

— Хіба? А таке відчуття, що це триватиме вічно.

— На жаль, нам просто не пощастило з епохою. Помремо, а переродження не побачимо, якщо ви розумієте, про що я.

— Щодо смерті, то це точно, а от щодо переродження — маю сумніви.

Ревелстон потер носа: «Думаю, не варто втрачати надії. Ми маємо вірити у краще».

— Ще б грошей десь дістати, щоб мати надію, — похмуро бовкнув Гордон.

— Тобто?

— Така вже ціна оптимізму. За п’ять фунтів на тиждень я навіть соціалістом стану.

Ревелстон зніяковіло відвів погляд. Знову гроші! Всюди вони грають проти тебе! Гордон уже пошкодував про свої слова. Бо це одна з тих тем, яких не варто торкатися у розмові з тими, хто вищий за тебе за соціальним статусом. Якщо ж і склалася така розмова, то вона ніколи не має обертатися довкола якоїсь конкретної суми — тільки абстрактні поняття. Та його наче магнітом тягнуло до цієї клятої теми. Рано чи пізно, частіше за все після кількох чарок, Гордон поринав у прірву бездонного жалю до себе і починав бідкатися, нарікаючи на скруту життя з прибутком у два фунти на тиждень. Іноді, піддаючись нервовому пориванню, він міг почати вдаватись у подробиці, бентежачи оточуючих одкровеннями про те, що вже другий день не бачив цигарок, або розповідаючи про діряву білизну чи пальто під заставою. Але він вирішив, що сьогодні такого не можна допустити. Тож вони обережно відійшли від теми грошей, віддавши перевагу соціалізму.

Ревелстон уже кілька років безуспішно намагався навернути Гордона в соціалізм. За рогом у провулку світилася вивіска пабу. Звідти повіяло запахом пива. Ревелстон поморщився, а от Гордон навпаки — збадьорився.

— Чорт, а я б зараз випив! — заявив він.

— Я теж не проти, — підхопив Ревелстон.

Гордон штовхнув вхідні двері, його товариш увійшов слідом за ним. Останній переконував себе в тому, що паби йому до вподоби, особливо ті, що для простих смертних. Суто пролетарський заклад. Де ще знайти краще місце, щоб відчути атмосферу робітничого класу. Але один Ревелстон у паби не ходив (почувався там некомфортно), тільки у товаристві таких, як Гордон. У приміщенні з низькою стелею було важко дихати, всюди було брудно, підлога всіяна недопалками, на дерев’яних столах виднілися сліди від пивних кухлів. В одному з кутків сиділи чотири страшні на вигляд жінки з цицьками розміром з кавун кожна, сьорбали портер і сварили якусь місіс Круп. Спершись масивними голими ліктями на барну стійку, чорнява власниця закладу, яка більше скидалася на власницю борделю, спостерігала за тим, як листоноша з двома роботягами кидали дротики в картонну мішень. Щоб пробратися вперед, краще було пригнутися, аби уникнути траєкторії польоту дротика. На мить, доки вони йшли до барної стійки, запала тиша — Ревелстон привернув увагу присутніх. Джентльмени у пивних закладах з’являються не так уже й часто. Редактор удавав, що не помічає, як всі довкола витріщаються на нього. Він зняв рукавичку, і сягнувши рукою до кишені, щоб дістати гроші, запитавши Гордона: «Ви що будете?» Але Гордон випередив його, поклавши на барну стійку шилінг. За перший напій обов’язково маєш заплатити сам — це справа честі! Ревелстон сів за єдиний вільний столик. Люд довкола кидав на нього злі погляди, в яких читалося щось на кшталт «чого припхався». Гордон повернувся з двома кухлями темного елю. Грубі, наче скляні банки для варення, пивні кухлі були тьмяними і заплямованими; зверху плавала плівка жовтої піни. В повітрі стояла завіса тютюнового диму. Побачивши переповнену попільничку, Ревелстон відвернувся. В його голові промайнула думка, що пиво закачують з підвалу по брудній трубі, а кухлі взагалі не миють, ледь ополіскуючи в холодній воді. Гордонові страшенно хотілося їсти, але обміркувавши можливість узяти хліб із сиром, відмовився від цієї ідеї, бо вона б підірвала правдивість його версії про ситний обід. Він зробив великий ковток пива і затягнувся цигаркою, яка хоч і не надовго, але дозволяла відволіктися від відчуття голоду. Ревелстон теж жадібно ковтнув з кухля і обережно поставив його на стіл. Типове для Лондону пиво, що мало присмак якоїсь хімічної речовини, наштовхнуло його на згадку про вина Бургундії. Вони продовжили розмову про соціалізм.

— Знаєте, Гордоне, а вам би справді не завадило почитати Маркса, — обережніше, ніж зазвичай, почав Ревелстон (його дратував бридкий смак пива).

— Скоріш я місіс Гемфрі Ворд почну читати.

— Але немає жодної логіки у позиції, яку ви займаєте. Ви постійно нарікаєте на капіталізм, проте жодної альтернативи не сприймаєте. Неможливо залишатися осторонь. Треба обрати щось одне.

— Кажу ж вам, мене не цікавить соціалізм. Навіює нудьгу.

— Але що ви маєте проти нього?

— Тільки те, що ніхто туди не рветься.

— Це повний абсурд!

— А от і ні. Проблема в тому, що ніхто не розуміє його справжнього призначення.

— А ви розумієте?

— Як на мене, це щось на зразок «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі, тільки не так дивовижно. По чотири години в день клепати на виробництві болт № 6003. Харчування порціями на комунальній кухні й групові екскурсії від будинку, в якому жив Маркс, до будинку, в якому жив Ленін. Клініки для проведення абортів з безкоштовними послугами на кожному кроці. І все ніби гаразд, ні до чого й причепитися. Та от тільки якось не дуже туди хочеться.

Ревелстон зітхнув. Щомісяця його «Антихрист» розвіював у своїх статтях подібні уявлення про соціалізм.

— Добре, а чого ж вам тоді хочеться? — ніяк не заспокоювався він.

— Якби ж то я знав! Ми завжди знаємо тільки те, чого ми не хочемо. Саме тому ми й страждаємо. Ми застрягли, як Буриданів віслюк. Альтернатив, щоправда, не дві, а три, і всі однаково неприємні. І соціалізм тільки одна з них.

— Які ж тоді інші дві?

— Католицька церква і самогубство.

Ці слова викликали посмішку на обличчі невіруючого Ревелстона.

— Католицька церква! Невже ви справді вважаєте її альтернативою?

— А хіба це не так? Вона вабить інтелігенцію.

— Я б цих людей не назвав інтелігенцією. Хоча, мушу визнати, в їхніх рядах був Еліот, — не встиг завершити редактор, як Гордон перебив його.

— І їхні ряди будуть поповнюватися, от побачите. Почнуть збігатися під тепле крило матері-церкви. Якось брудно все це, зате надійно.

Ревелстон замислився, потираючи ніс.

— Як на мене, це просто інша форма самогубства.

— В якомусь сенсі, звісно. Втім, як і ваш соціалізм. Усе це від розпачу. Але особисто я не наважився б на справжнє самогубство. Такий собі акт вияву покори долі. Я не збираюся віддавати комусь своє місце. Хотілося б спершу відправити на той світ кількох своїх ворогів.

Ревелстон знову посміхнувся.

— І хто ж ваші вороги?

— Будь-хто з прибутком у понад п’ять сотень на рік.

Запала мертва тиша. Ревелстон зніяковів — його прибуток після сплати податків складав близько двох тисяч на рік. Цього разу Гордонові не вдалось стриматися, ці слова просто вилетіли з нього. Аби порушити гнітючу тишу, Ревелстон підняв свій кухоль і, зібравши в кулак усю свою волю, зробив добрячий ковток пінистого пійла (такий, щоб здавалося, ніби він випив його до решти).

— Ще по одній? — дружнім тоном запропонував він. — Настав час повторити.

Гордон спорожнив свій кухоль і дозволив редакторові заплатити за наступний. Йому більше не було незручно через те, що Ревелстон пригощав його. За першу порцію напоїв він заплатив сам, тож його більше не гризли докори сумління. Ревелстон підвівся і рушив до бару. Люди продовжували його роздивлятися. Роботяги за барною стійкою мовчки дивилися на нього з виразом зневаги на обличчях. По дорозі редактор вирішив, що він більше не питиме цього пійла.

— Два подвійні віскі, будь ласка, — попросив він, ніби вибачаючись.

Сувора тітка зиркнула на нього з-під лоба: «Що?»

— Два подвійні віскі, — повторив він.

— Не тримаємо такого. Ми не продаємо міцних напоїв. У нас тільки пиво.

Роботяги почали реготати: «Віскі йому подавай, франту нікчемному!», «Дивитися треба, куди припхався!»

Ревелстон почервонів. Тільки зараз він розумів, що не всім пабам по кишені ліцензія на продаж міцних напоїв.

— У такому разі «бас», дві пляшки «басу», будь ласка, — попросив він.

Але пиво у пляшках тут теж не продавали. Тож довелося задовольнитися чотирма кухлями розливного. Заклад був дуже низького рівня. Гордон зробив добрячий ковток. Цей сорт виявився міцнішим за темне. Він відчував, як холодна рідина опускається вниз до шлунка, а оскільки був голодний, пиво відразу ж вдарило йому в голову. Водночас його ще більше потягло на філософські роздуми, а відчуття жалю до себе загострилося. Пообіцявши собі не починати знову скаржитися, він відчував, що от-от порушить цю обіцянку. Він різко заявив:

— Усе, про що ми тут говоримо, повний ідіотизм!

— Що саме?

— Соціалізм, капіталізм, стан речей в сучасному світі та інші дурниці. Чхати я хотів на сучасну цивілізацію та її майбутнє. Нехай вся Англія помирає з голоду, головне, щоб у мене і моїх рідних було що їсти. До інших мені немає жодного діла.

— Ну, ви, здається, перебільшуєте.

— Зовсім ні. Всі ці наші розмови — трансляція наших власних почуттів. А вони визначаються вмістом наших кишень. Я гуляю містом, всюди бачу мерців та занепад культури і мрію, що колись все це піде під три чорти. А чому? Та тому, що моя зарплатня — два фунти на тиждень, коли страшенно хотілося б отримувати п’ять.

Знову почувши непрямий натяк на рівень своїх доходів, Ревелстон почухав ніс і кілька разів постукав пальцем по переніссю.

— У чомусь ви, певно, маєте рацію. У Маркса йдеться приблизно про те ж саме: ідеологія — це наслідок економічних рішень.

— А ви все зі своїм Марксом! Ви ж навіть уявлення не маєте, як це зводити кінці з кінцями, маючи змогу витрачати лише на два фунти на тиждень. І питання не в побутових проблемах. Чорт з ними. Вся річ у тому, що це ницо і бридко. Зубожіння прирікає на самотність, бо коли немає грошей, друзі тебе навіть знати не хочуть. Називатися письменником і не написати нічого гідного. Живеш на дні, в каналізаційних трубах сучасної культури.

І от знову почалося. Цього неможливо було уникнути в їхніх інтелектуальних бесідах. Ця провінційність Гордона страшенно бентежила Ревелстона. Але той нічого не міг із собою вдіяти. Він мав поділитися з кимось своїм болем, а його редактор був єдиною людиною, здатною його зрозуміти. Бідність, як і будь яка рана, що гноїться, потребує того, щоб час від часу на неї звертали увагу. Гордон почав у подробицях описувати своє життя на Віллоубед-роуд — розповідати, як у приміщенні тхне сирістю і капустою, скаржитися на брудні пляшечки зі спеціями, що вже зашкарубли, на гидотну їжу, на засилля аспідистр. Розповів навіть про свої таємні ритуали чаювання і про те, як викидає спиті чайні листки на вулицю через вікно. Ревелстон мовчки сидів, втупивши погляд у кухоль з пивом. На груди йому тиснула товста чекова книжка у правій внутрішній кишені, де поруч з нею, як завжди, лежало кілька купюр — вісім фунтів і кілька десятків шилінгів. Які жахливі всі ці побутові подробиці! І Гордон ще не за межею бідності! А що ж тоді справжнє зубожіння? Як виживають роботяги на двадцять п’ять бобів на тиждень? Як можна безтурботно розгулювати містом з банкнотами і чековою книжкою у кишені, коли довкола таке зубожіння?

— Це нестерпно, — ледь чутно промовив він. І цієї ж миті подумав, як би відреагував Гордон, якби він зараз спробував дати йому десятку.

Вони випили ще по кухлю пива (платив знову Ревелстон) і вийшли на вулицю. Настав час іти по домівках. Гордон ніколи не проводив більше години (максимум двох) зі своїм редактором. Контакти із заможними особами, так само як і відвідини шанованих персон, мають бути короткими. Стояла темна, вітряна ніч. На небі ані зірочки. Свіже нічне повітря, пиво і тьмяне світло ліхтарів додали ясності думкам Гордона — він нарешті зрозумів, що неможливо пояснити всю ницість жебрацтва людині з гідним рівнем доходу (навіть такій пристойній, як Ревелстон). Саме тому Гордон відчув гостру необхідність зробити це саме зараз:

— Пам’ятаєте «Чоловіка закону» Чосера?

— Ні, навряд чи. Про що там ідеться?

— Я й сам забув, пам’ятаю тільки перші шість строф, у яких мовиться про бідність, про те, як вона наче автоматично дає всім право знущатися над тобою. Вона викликає ненависть, коли всім відомо, що в тебе за душею ні копійки. Люди принижують тебе просто заради втіхи, тому що розуміють, що ти не можеш належно їм відповісти.

— Та що ви! Ви перебільшуєте, — з болем у голосі урвав його Ревелстон.

— Ви б тільки бачили, що вони коять!

Гордонові не сподобалася фраза «ви перебільшуєте». Його певною мірою тішило усвідомлення того, що у світі повно негідників, яким КОРТИТЬ його принизити. Це цілком вписувалося в його картину світу.

І от, відчуваючи, що йому вже не стриматися, він заговорив про те, що так ятрило його душу протягом останніх кількох днів — як з ним вчинили Дорінги у четвер. Не соромлячись і в подробицях виклав усю історію. Редактор щиро не міг зрозуміти, чому поет настільки цим переймається. Так засмутитися через те, що пропустив якусь чайну вечірку, здавалося йому цілковитим абсурдом. Він би на таке і за гроші не погодився. Як це властиво всім заможним особам, він скоріше уникав товариства, ніж шукав його. Він перервав Гордона:

— Вам не слід приймати образи так близько до серця. Це ж такі дрібниці.

— Річ не у самому вчинку, а в контексті. Вони вважають нормою чинити так з тобою тільки тому, що ти не такий заможний, як вони.

— Але ж могло статися непорозуміння. Чому б це хтось вирішив відмовити вам у такий спосіб?

— «Якщо ти бідний, то приймай наругу від ближнього свого», — процитував Гордон.

— Це з Чосера? — поцікавився Ревелстон, який з повагою ставився навіть до думок тих, кого вже немає серед живих. — Тоді не можу з ним погодитися. Ніхто не ненавидить вас.

— Ще й як ненавидять, і мають на це повне право. Бо як же таких, як я, не ненавидіти? Це ж як у тій рекламі драже для свіжості подиху: «Він знову наодинці? Просуванню по кар’єрній драбині заважає неприємний запах із рота!» Так от, безгрошів’я — це той самий неприємний запах, тільки в переносному сенсі.

Редактор зітхнув. Поет, поза сумнівом, перебирає міру. Вони продовжували йти і розмовляти — Гордон відчайдушно намагався довести правоту своєї позиції, Ревелстон лиш осудливо хитав головою. У таких суперечках він був геть безпомічним. Розумів, що Гордон надто перебільшує, але відкрито йому не заперечував. Та і як тут заперечуватимеш? Як заможній людині сперечатися з бідняком?

— А те, як з тобою поводяться жінки, — ніяк не міг заспокоїтися Гордон, — це ще один бік цього проклятого безгрошів’я.

Ревелстон з похмурим виглядом кивнув. З цим важко сперечатися, тут Гордон мав рацію. Він згадав про свою дівчину — Герміону Слейтер. Вони два роки зустрічалися, а до весілля справа ніяк не доходила. «Стільки клопоту!» — ліниво відповідала Герміона щоразу, коли про це заходила розмова. Вона, звісно ж, була із заможної родини. Він почав згадувати її плечі — пружні, гладенькі, мов шовк, юні; коли Герміона знімала свій одяг, вона здавалася русалкою, що виринає з морських хвиль; її шкіру й волосся, від яких віяло якимось сонним теплом, як від пшеничного поля у сонячну днину. Будь-які згадки про соціалізм навіювали на Герміону нудьгу, а «Антихриста» вона жодного разу навіть в руках не тримала. «Терпіти не можу твоїх принижених, від них тхне», — казала вона. Ревелстон її обожнював.

— З жінками СПРАВДІ складно, — погодився він.

— Не просто складно, вони справжнє прокляття, і якщо у тебе не водиться грошей, вони й не подивляться у твій бік.

— Мені здається, це надто різка заява. Вони не такі жорстокі, як ви їх описуєте.

— Що мені з того соціалізму, коли з жінками така халепа! — продовжував Гордон. — Усе, що їм потрібно — це гроші на власний будинок, двоє дітей, фірмові меблі і вазон з аспідистрою. Єдиний неприпустимий для них гріх — це твоє небажання заробляти більше. Жінки оцінюють чоловіків виключно з погляду їхніх статків. До себе ставлення, звісно ж, зовсім інше. Варто заробляти певну суму — і тебе вже називають «гідним чоловіком». В іншому випадку ти нікому не милий. Ти грішник — згрішив проти аспідистри!

— Ви так часто згадуєте про аспідистру, — зауважив Ревелстон.

— Бо це важлива деталь, — відповів Гордон.

Ревелстон збентежено відвів погляд.

— Гордоне, ви не заперечуєте, якщо я запитаю, чи є у вас дівчина?

— Боже милостивий, навіть не згадуйте про неї! — відповів Гордон і одразу ж почав розповідати про Розмарі.

Ревелстон не був із нею знайомий. Тепер Гордон уже й не пам’ятав, як вона виглядає, він забув, як сильно вони були захоплені одне одним, якими щасливими почувалися в ті рідкісні хвилини, коли зустрічалися, і як терпляче вона зносила всі його вади. Зараз він пам’ятав лише те, що вона не хотіла з ним спати і вже тиждень не писала йому. Холодна ніч і хміль, що бродив у Гордоновій крові, тільки посилювали його відчуття жалю до себе. Вона була жорстокою до нього — це все, що засіло в його голові. Тільки щоб роз’ятрити собі душу ще більше і поставити Ревелстона у незручне становище, Гордон почав вигадувати образ Розмарі. Описав її як безсердечну особу, яка заради власної втіхи тримала його на відстані, але звісно, миттю впала б у його обійми, якби в нього з’явилися гроші. Ревелстон, який ніколи в житті не бачив Розмарі, перебив Гордона:

— Послухайте, Гордоне. Ця дівчина... міс Ватерло, так, здається, ви її називали? Ваша дівчина, Розмарі, хіба вона справді так до вас ставиться?

Гордона загризли б докори сумління, якби він сказав, що вона й справді так погано до нього ставиться.

— Та ні, все не так уже й кепсько. За її мірками, в неї, напевно, є до мене якісь почуття. Але вони не надто сильні, як самі бачите. Ех, були б у мене гроші! Вся річ у грошах.

— Невже гроші мають таке велике значення? Є ж і інші речі, важливіші.

— Що може бути важливіше? Хіба ви не бачите, що особистість нерозривно пов’язана зі статками? Особистість людини ґрунтується на її доходах. Як жебрак може привабити жінку? Пристойно не вдягнешся, не можеш запросити в театр чи на вечерю, повезти кудись на вікенд — тим паче, ані подарунка зробити, ані розважити. Як можна казати, що гроші не так уже й багато важать? Важать, та ще і як! Вам навіть немає де зустрітися, якщо бракує коштів. Ми з Розмарі влаштовували побачення тільки на вулиці і в картинних галереях. Вона живе у своєму жіночому гуртожитку, а моя хазяйка-відьма не дозволяє жінкам залишатися на ніч. Блукання вулицями — от із чим я асоціююся в Розмарі. Та хіба ж це моя вина?

Ревелстон аж засмутився через Гордона. Як же це кепсько не мати грошей навіть на те, щоб запросити свою дівчину на побачення! Він намагався підібрати потрібні слова, але не зміг. З відчуттям провини й водночас жаги він згадав оголене тіло Герміони — свіже, як стиглий фрукт. Сьогодні вони мали зустрітися. Можливо, вона вже чекає на нього. Чомусь він згадав про безробітних з Мідлсборо — як їм, певно, доводиться страждати, утримуючись від сексуальних утіх. Вони наближалися до його будинку. Ревелстон підвів очі й подивився на вікна — певно, Герміона вже там, чекає на нього. В неї був свій ключ.

Що меншу відстань залишалося пройти до дому Ревелстона, то більшу приязнь Гордон відчував до нього. Настав час прощатися з другом, якого він так обожнював, і повертатися до своєї самотньої комірки. Всі вечори закінчувалися для Гордона однаково — він завжди повертався тією самою темною вулицею до свого холодного ліжка, в якому на нього ніхто не чекав. Ревелстон зараз, напевно, запитає: «Заглянете на хвильку?», а Гордон, звісно, відмовиться. Ще одна заповідь жебрака — не зловживай часом і увагою ближнього свого.

Вони зупинилися біля хвіртки. Ревелстон узявся рукою за залізний прут огорожі.

— Не передумали? — запитав він, особливо не наполягаючи.

— Ні, дякую, час повертатися додому.

Ревелстон уже зібрався було відчиняти хвіртку, але зупинився. Дивлячись кудись удалечінь, він мовив:

— Послухайте, Гордоне, я можу вам щось сказати? Ви не будете ображатися?

— Кажіть.

— Мені страшенно не подобається вся ця ситуація з вашою дівчиною. Те, що ви не можете її нікуди запросити, і таке інше. Все це виглядає досить паскудно.

— Не переймайтеся.

Почувши від Ревелстона слово «паскудно», Гордон усвідомив, що перегнув палицю. І так завжди — спершу ляпне щось, а потім шкодує.

— Маю зізнатися, я трохи переборщив.

— Послухайте, Гордоне. Давайте я позичу вам десять фунтів. Запросите свою дівчину на вечерю чи поїдете кудись на вихідні. А там, можливо, щось і зміниться. Мені боляче думати...

Гордон різко пирхнув, майже роздратовано — аж зробив крок назад, ніби образившись. Але проблема була в тому, що спокуса пристати на пропозицію друга практично взяла над ним гору. На ці гроші можна було б стільки всього влаштувати! Перед очима вже стояла картина: як вони з Розмарі сидять у ресторані, на столі велика тарілка з виноградом і персиками, у відерці охолоджується пляшка червоного вина, десь поруч метушиться офіціант.

— Та ви що!

— Не відмовляйтеся. Послухайте, я хочу дати вам ці гроші В БОРГ.

— Дякую, але я хотів би зберегти нашу дружбу.

— Вам не здається, що це звучить доволі буржуазно?

— А ви справді вважаєте, що даєте мені В БОРГ? Я вам і за десять років не зможу цього боргу повернути.

— Нічого страшного, — сказав Ревелстон, відвівши погляд. Йому довелося вимовити це вголос: — У мене немало грошей.

— Це мені відомо. І саме тому я не хочу брати у вас в борг.

— Знаєте, Гордоне, ви іноді такий впертий!

— Нічого не можу з цим вдіяти.

— Що ж, в такому разі гарного вечора.

— І вам гарного вечора.

Десять хвилин по тому Ревелстон був у таксі. Поруч з ним сиділа Герміона. Повернувшись додому, він побачив її у вітальні — вона дрімала у великому кріслі навпроти каміна. За будь-якої нагоди його подруга засинала, мов кошеня. І що довше вона дрімала, то більше енергії мала після пробудження. Коли він нахилився до неї, вона сонно потягнулася до нього, вигинаючи спину й усміхаючись; від тепла каміна її щічки зарум’янились.

— Філіпе! Де ти був? Я зачекалася.

— О, я був з товаришем, Гордоном Комстоком. Навряд чи ти про нього чула. Він поет.

— Поет? І скільки він у тебе позичив?

— Ніскільки. Він не такий, як інші. У нього специфічне ставлення до грошей, до того ж він має деякі упередження. Але він дуже талановитий.

— Знову ти зі своїми поетами! Ти виглядаєш втомленим. Коли ти вечеряв?

— Взагалі-то я ще не вечеряв.

— Не вечеряв? Чому?

— Тут така річ... Не певен, що ти зрозумієш... Втім, справа ось у чому.

Ревелстон пояснив. Герміона залилася сміхом і випросталася в кріслі.

— Філіпе, ти просто старий бовдур! Пропустив вечерю, щоб догодити цьому паскудникові! Тобі треба поїсти, і то негайно! А твоя помічниця вже пішла додому. Чому б тобі не найняти повноцінної прислуги? Не розумію цього твого стилю життя. Їдьмо, повечеряємо в «Модільяні».

— Але вже по десятій. Там зачинено.

— Нічого подібного. Вони працюють до другої. Я зателефоную їм і забронюю столик. Не дозволю тобі заморити себе голодом.

У таксі вона, ще напівсонна, поклала голову йому на плече. Від думав про безробітних Мідлсборо — як вони товчуться у маленькій комірці й зводять кінці з кінцями за двадцять п’ять бобів на тиждень. Але Мідлсборо був так далеко, а його дівчина тут — зовсім поруч. До того ж він неабияк зголоднів, а вечеряти за його улюбленим столиком в кутку ресторану «Модільяні» — не те саме, що сидіти на твердих дерев’яних лавках за залитими пивом столами у дешевому пабі. Герміона крізь сон продовжувала давати йому настанови:

— Філіпе, скажи, чому ти обрав таке життя?

— Воно не таке вже й жахливе.

— Ні, жахливе! Навіщо прикидатися жебраком і жити в цій дірі без прислуги, ще й товаришувати з такими людьми?

— З якими «такими»?

— Такими, як цей твій приятель-поет. З усіма цими людьми, які друкуються у твоєму виданні. Всі вони роблять це тільки для того, щоб тягти з тебе гроші. Звісно, я знаю, що ти соціаліст. Всі ми сьогодні соціалісти. Але я не розумію, яким чином це зобов’язує тебе витрачати на них свої гроші й заводити таких друзів. Можна бути соціалістом і зберігати гідний рівень життя — це все, що я хочу сказати.

— Герміоно, будь-ласка, не називай їх людьми нижчого класу!

— Але чому? Вони і є нижчий клас, хіба ні?

— Це принизливе поняття. Називай їх краще представниками робітничого класу.

— Гаразд, нехай будуть представники робітничого класу. Але від цього вони не почнуть пахнути трояндами.

— Не варто так говорити про них, благаю тебе, — м’яко попрохав він.

— Знаєш, Філіпе, іноді мені здається, що ці люди тобі подобаються.

— Звісно, подобаються.

— Боже, як це бридко!

Вона замовкла, втомившись від суперечки, обійнявши його, мов сонна русалка. Від неї віяло жіночим ароматом — потужною мовчазною агітацією проти справедливості й гуманізму. Розрахувавшись з водієм таксі, вони вийшли перед рестораном «Модільяні» і рушили до вхідних дверей, аж раптом перед ними як з-під землі виріс жебрак. Наче послужливий вуличний пес, він обережно наблизився до Ревелстона, немов остерігаючись, щоб той його не вдарив. Його бліде, спотворене обличчя опинилося біля самого носа Ревелстона. «На чай не знайдеться, сер?» — протягнув жебрак. З його рота тхнуло гнилими зубами. Ревелстон з відразою відсахнувся від нього й інстинктивно поліз до кишені, але Герміона, підхопивши його попід руку, швиденько затягла до ресторану.

— Ти готовий останній пенні віддати!

Вони сіли за свій улюблений столик в кутку. Герміона ліниво перебирала пальцями виноград, а Ревелстон, неабияк зголоднівши, замовив стейк і пів пляшки божоле. Старий сивий офіціант, давній приятель Ревелстона, хутенько приніс замовлення. М’ясо й досі парувало. Ревелстон провів по стейку ножем — соковита багряна середина виглядала доволі апетитно. В цей час безробітні у Мідлсборо вже хроплять у своїх твердих ліжках, повечерявши сандвічем з маргарином і чаєм без молока. Він накинувся на смажене м’ясо із захватом пса, якому вдалося вкрасти овечу ніжку.

Гордон поспішав додому. На вулиці холодно, лише п’яте грудня, а вже справжня зима. За заповіддю Божою відрізати б свою плоть! Вологий вітер люто свистів, нагинаючи верхівки голих дерев. Різким поривом вітру... В Гордоновій голові зазвучали рядки вірша, над яким він почав працювати в середу й до цієї миті спромігся тільки на шість рядків. Зараз вони не викликали в нього відрази. Дивина, та зустрічі з Ревелстоном завжди поліпшували його настрій. Однієї розмови було достатньо, щоб піднестися духом. Навіть коли вона була не дуже приємною, у Гордона не залишалося відчуття, що він невдаха. Пошепки він повторював рядки вірша. Не такі вони вже й погані, зовсім не погані. Тоді почав згадувати, що наговорив редактору за вечір. У своїх висловлюваннях він був щирим. Принизливість зубожіння! Але їм цього не зрозуміти. Побутову скруту можна пережити, але приниження, це жахливе відчуття приниження! Воно, ніби індульгенція, дає іншим право ставитися до тебе як до худоби. Але Ревелстон цьому не вірить. Він надто пристойна людина. Йому здається, що можна зберегти гідне ставлення до себе, навіть перебуваючи в статусі жебрака. Та він краще знає! Гордон підіймався сходами, подумки повторюючи «він краще знає».

У коридорі на столику на нього чекав лист. Його серце завмерло. Цими днями таку реакцію в нього викликали абсолютно всі листи. Перестрибуючи через кілька сходинок, він влетів до своєї кімнатчини, замкнув її на ключ і запалив світло. Лист був від Дорінга.

Гордона поміж ребрами вхопила судома. Дорінг вирішив удати, що припустився помилки, що насправді не хотів його образити! В будь-якому разі він не міг у суботу піти в гості — по суботах він працює в книгарні, але запрошення для нього все одно мало значення.

Коли Гордон перечитав слова «хотів вас де з ким познайомити», його серце почало нити. Оце так пощастило! А що як він міг познайомитися з редакторами якихось впливових видань? Зрештою, вони могли б запропонувати йому написати рецензію на якийсь новий роман абощо, могли б зацікавитися його поезією. На мить йому так закортіло повірити в те, що Дорінг говорив правду. Можливо, вони СПРАВДІ попередили його, що вечірку перенесли на суботу. Можливо, він би навіть пригадав, якби доклав зусиль, а може, і знайшов би листа серед купи зіпсованого паперу. Але ж ні! Він поборов цю спокусу. Дорінги НАВМИСНО його образили. Він бідний, а отже, і ображати його дозволено. Так вже у людей заведено. В цьому він твердо переконаний і має залишатися вірним собі.

Він підійшов до столу, розірвавши листа. З підвіконня на нього дивилася аспідистра — темно-зелена, бридка, патетична. Сівши на стілець, він узяв до рук горщик з аспідистрою і почав уважно її роздивлятися. Між ними була якась прихована неприязнь. «Я тебе переживу», — процідив він крізь зуби.

Знайшовши чистий аркуш паперу, Гордон схопив ручку і написав посередині дрібним, акуратним почерком:

Він поклав листа у конверт, написав адресу і вийшов на пошту за марками. Краще надіслати його сьогодні — вранці вже буде не те. Рішуче вкинув його у поштову скриньку — і на одного друга стало менше.