Нехай квітне аспідистра

6

Ох уже ці жінки! З ними самі лише проблеми! Якби ж то можна було позбутися цього жадання або принаймні жити, наслідуючи закони тваринного світу — лише зрідка переривати затяжні періоди цнотливості спалахами нестримної пристрасті. Взяти б, до прикладу, сільського півня — потоптав курку, зістрибнув і вмить про неї забув, наче нічого й не було. А тоді поводиться так, мов своїх подружок зовсім не помічає, а як тільки наблизяться — тюкне, щоб знали своє місце. І до виховання нащадків його не залучають. Пощастило ж півню! А от у раба Божого геть інша доля, доводиться все життя страждати, розриваючись між спогадами і муками сумління.

Цього вечора Гордон навіть не намагався вдавати, що працює. Одразу ж після вечері він вийшов на вулицю і повільно покрокував на південь. Жінки й далі володіли його думками. Ніч стояла м’яка, зовсім не холодна. Сутінки оповив туман, наче восени. Був вівторок, а грошей у Гордона лишилося чотири пенси. Він міг би піти посидіти в «Гербі» — напевно, Флексман з приятелями зараз був там. Але спогад про «Герб» навіяв на нього нудьгу, хоча в моменти цілковитого безгрошів’я це місце здавалося йому райським куточком. Він терпіти не міг запаху пива, задухи і стійкого чоловічого душку. До того ж там не зустрінеш жінок, окрім тієї, що стояла за барною стійкою із загадковою посмішкою, яка обіцяє все і водночас нічого.

Ех, жінки, жінки! Густий туман перетворював перехожих на привидів, силуети яких ледь вгадувалися на відстані не більше двадцяти ярдів; хіба що у блідому світлі ліхтарів де-не-де мелькали дівочі обличчя. Згадалася Розмарі. Він думав про неї увесь вечір. Сам лише спогад про її мініатюрне, але міцне тіло, яке він так і не побачив оголеним, викликав у нього сильну образу. Яка жорстока несправедливість — наділити людину бажаннями і позбавити можливості їх задовольнити! Хіба може брак грошей бути для цього причиною?! Хіба можна позбавляти людину її невід’ємного права, природного єства? Крокуючи вперед, вдихаючи холодне повітря, він відчув, як його груди наповнюються відчуттям надії. Він майже повірив у те, що десь попереду, у темряві, на нього чекає таємнича незнайомка. Але розумів, що це самообман — ніхто на нього не чекає, навіть Розмарі. Жодної звістки за останні вісім днів. Маленька негідниця! За вісім днів не написати жодного слова! Хоча знає, як багато значать для нього її листи. І чудово розуміє, що робить: демонструє, що їй немає жодного діла до його жалюгідного безгрошів’я та очікування теплих слів від неї. Цілком можливо, що більше вона ніколи й не напише. Він їй набрид; набрид тому, що у нього ніколи немає грошей. А на що тут ще можна розраховувати? Він не має над нею жодної влади. Немає грошей — немає і влади. Чим іще може прив’язати жінку до чоловіка, як не грошима?

Назустріч йому йшла молоденька дівчина. У світлі ліхтаря вдалося її розгледіти. Звичайна дівчина, представниця робітничого класу — без капелюшка, років вісімнадцяти, з кругленьким і рожевим, наче дика троянда, личком. Помітивши на собі його погляд, вона вмить повернула голову в інший бік. Боялася зустрітися з ним поглядом. З-під затягнутого паском на талії плаща виглядали стрункі ніжки. Він уже зібрався було розвернутися і піти слідом за нею. Але який сенс? Тільки б налякав її. Ще поліцейського гукне. «От і перша сивина вкрила мої золотаві пасма». Старий, побитий життям — які там жінки!

Жінки, жінки! Можливо, у шлюбі все інакше? Та Гордон давно заприсягся — ніколи не одружуватися. Шлюб — це пастка, яку налаштував бог грошей. Варто тільки втрапити на гачок, як опинишся в ній — і до гробової дошки будеш прикутий до «тепленького місця». Хіба ж це життя? Законні плотські втіхи в тіні аспідистри! Прогулянки з дитячим візочком, романи на стороні, за які отримаєш від суворої дружини скляною карафкою по голові — чорт!

Та все одно він розумів — таки доведеться колись одружитися. Шлюб — не найприємніша річ, та альтернатива ще гірша. На мить йому захотілося відчути, як це — бути одруженим, закортіло опинитися в тій пастці. І цей шлюб має бути справжнім: у багатстві і в бідності, допоки смерть не розлучить нас. Старий традиційний християнський шлюб з обітницями. Якщо вже подружня зрада і станеться, та муситимеш ВИЗНАТИ, що це була зрада. І жодних американських казочок про вільне кохання. Втамувавши голод бажання, стікаючи соком плоду забороненої пристрасті, повзти назад додому. І от над головою здіймається скляна карафка, починається скандал, діти плачуть, теща метає блискавки. Може, це краще цієї твоєї свободи? Принаймні, таким є реальне життя.

Та як же ти одружишся з двома фунтами на тиждень? Гроші, гроші, всюди потрібні гроші! Підступність всієї ситуації в тому, що поза шлюбом не завести пристойних відносин з жінкою. У пам’яті пронеслися спогади десятирічної давнини — скільки подружок він мав. З пів дюжини, так точно. Були й повії. «Comme au long d’un cadavre un cadavre etendu[4]...» Щоразу все починалося з його пристрасної наполегливості, а закінчувалося вульгарною зрадою. І знову гроші. Без них тобі нічого запропонувати жінкам. Та й обирати не доводиться — береш ту, яка погодиться, і згодом тікаєш, звісно. Вірність коштує грошей, як і інші цінності. У нього і з жінками не складалося через цей його бунт проти грошей, відмову погоджуватися на «тепленьке місце» заради стабільності. Зрікаючись грошей, він зрікався і жінок. Тут маєш вибирати щось одне: або служити богу грошей, або забути про жінок. І обидва шляхи були абсолютно неприпустимі.

За рогом промайнула велика світла пляма, було чути гул жвавого натовпу — двічі на тиждень на Лутон-стріт влаштовували нічний базар. Гордон повернув ліворуч і пішов поміж торгівельними рядами. Людей було стільки, що доводилося вивертатися, щоб протиснутися між ними. Під світлом електричних гірлянд на прилавках лежав товар — багряні шматки м’яса, гори помаранчів, купи зелених голівок броколі, зашкарублі тушки кроликів зі скляними очима, зв’язки домашньої птиці, що гордовито виставляла груди вперед, наче військові на параді. Картина трохи підбадьорила Гордона. Йому подобалася ця метушня, відчуття, що життя б’є ключем. Дивлячись на такі нічні базари, сповнюєшся надією, що для Англії ще не все втрачено. Та навіть тут йому не вдавалося позбутися відчуття самотності. Повз проходили молоді дівчата, роздивляючись дешеву спідню білизну і відповідаючи веселими усмішками галасливим хлопцям, що йшли за ними. І жодна з них навіть не дивилася у бік Гордона. Для них він був невидимий.

Над одним із прилавків над виробами зі штучного шовку схилили голівки троє дівчат — ніжний цвіт гвоздики і флокса. Серце забилося швидше. Звісно, жодна з них на нього навіть не глянула. Але от одна підняла свою голівку. Та вмить знову опустила її донизу. Її щічки порожевіли — відсахнулася від його відвертого, сповненого жаги погляду. «Тепер тікають від мене ті, які раніше так мене хотіли». Він рушив далі. Якби ж тільки тут була Розмарі! Він би все їй пробачив. Навіть те, що за тиждень не надіслала йому жодної звісточки. Вона все, що в нього є — єдина жінка, яка здатна врятувати його від принизливої, гнітючої самотності.

У цю мить він підвів очі й побачив те, що змусило його серце калататися ще сильніше. Він закліпав очима — подумав, що йому здалося. Але ні! Це була РОЗМАРІ!

Вона йшла йому назустріч — всього за двадцять-тридцять ярдів від нього. Наче сюди її привело його бажання. Поки що вона його не бачила — гнучка, жвава фігурка хутко оминала калюжі з брудом, з-під чорного чоловічого капелюха ледь можна було розгледіти обличчя. Наддавши ходи, він гукнув до неї:

— Розмарі! Агов, Розмарі!

Чоловік у синьому фартуху, який розкладав рибу на сусідньому прилавку, з подивом глянув на Гордона. Розмарі його не чула.

— Розмарі, Розмарі! — ще раз гукнув він.

І ось коли їх розділяло лишень кілька ярдів, вона зупинилася і підвела на нього очі.

— Гордоне, а ти що тут робиш?

— А ти?

— До тебе приїхала.

— Але як ти дізналася, що я буду тут?

— Ніяк. Я завжди йду до тебе цією дорогою.

Іноді Розмарі приїздила до Гордона на Віллоубед-роуд. Чекала на ґанку, доки місіс Візбіч підніметься до свого орендаря і з невдоволеним виразом обличчя повідомить, що «до нього з візитом якась молода особа». Тоді вони з Гордоном ішли гуляти вулицями. До помешкання Розмарі ніколи не запрошували, навіть у вітальню. Такі вже були правила. З уст місіс Візбіч слова «молода особа» звучали як звістка про пацюка, зараженого чумою. Гордон обняв Розмарі за плечі й притягнув до себе.

— Розмарі! О, який же я радий тебе бачити! Я був таким самотнім. Чому ти не приїздила раніше?

Відкинувши його руку, Розмарі відсахнулася і подивилася на нього поглядом, сповненим люті.

— Відпусти мене зараз же! Я дуже зла на тебе, майже вирішила більше ніколи з тобою не бачитися після того жахливого листа, якого ти мені надіслав.

— Якого жахливого листа?

— Ти все чудово розумієш.

— Ні, не розумію. Але давай краще підемо кудись звідси — туди, де можна спокійно поговорити.

Він спробував взяти дівчину за руку, але вона вирвала її, хоча продовжувала йти поруч. Кроки Розмарі були коротші й швидші. Поряд із ним вона здавалася маленьким пухнастим звірятком — якоюсь білочкою. Насправді ж вона була не набагато нижчою за Гордона і лишень на кілька місяців молодшою. Але ніхто б ніколи не наважився назвати її старою дівою під тридцять, якою вона насправді й була. Жваве, енергійне дівчисько з густим чорнявим волоссям і дуже виразними бровами на трикутному личку, що ніби зійшло з портрета XVI сторіччя. Як тільки вона знімала капелюха, в очі одразу ж впадало три білястих пасма на маківці. І вона геть не переймалася через те, що варто було б щось зробити з передвісниками сивини. І досі вважала себе юною дівчиною, такою її бачили й довколишні. Хоча, якщо придивитися, на її обличчі вже проступили перші ознаки старіння.

Поруч з Розмарі Гордон крокував впевненішою ходою. Він пишався своєю подругою. Люди помічали її, а отже, і його. З нею він більше не почувався невидимим для жінок. І вдягалася вона завжди дуже гарно — для Гордона залишалося загадкою, як їй вдавалося так пристойно виглядати зі своїми чотирма фунтами на тиждень. Особливо йому був до вподоби її капелюх — плаский, з широкими крисами (вони тоді саме входили в моду). Було в ньому щось зухвале. Це складно пояснити, але якимось чином форма цього капелюха пасувала до вигину її спини.

— Мені подобається твій капелюх, — сказав він.

Її вуста відтінила легка усмішка.

— Мені теж, — сказала вона, грайливо вдаривши по крисах капелюха.

Розмарі й далі ображалася на Гордона. Всіляко уникала його доторків. Нарешті, коли вони проминули всі ряди рундуків, вона зупинилася і суворо запитала:

— І що ти собі думав, коли писав мені того листа?

— Тобто?

— Що ти хотів сказати словами «ти розбила моє серце»?

— А хіба не так?

— Що ж, варто було б.

— Не знаю, тобі, певно, видніше.

Гордон відповів жартівливим тоном, але його слова змусили Розмарі уважніше придивитися до нього — занедбана зовнішність, бліде виснажене обличчя, волосся, за яким хтозна-скільки не доглядали. Її лице відразу ж стало м’якшим, хоча вона й продовжувала сердитися. «Чому він зовсім не стежить за собою?» — подумала вона. Дівчина пригорнулася до нього, Гордон обійняв її за плечі, і вони застигли у міцних обіймах, переповнених ніжністю і досадою.

— Гордоне, ти найжалюгідніша істота!

— Чому це?

— Невже так важко стежити за собою? Ти ж як опудало! Подивись лише на це дрантя!

— Цілком відповідає моєму статусу. На два фунти на тиждень не розженешся.

— Але ж це не означає, що треба ходити вбраним, як опудало! Подивися на цей ґудзик, він же геть розламаний.

Повертівши ґудзика в пальцях, вона з жіночою цікавістю підняла вицвілу краватку, очікуючи побачити, що на сорочці ґудзиків узагалі немає.

— Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.

— Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.

— Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?

— Я не можу собі дозволити голитися щоранку, — з образою промовив він.

— Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!

— А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу — на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!

На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.

— Яка ж я дурепа!

— Чому це?

— Тому що кохаю тебе!

— Ти кохаєш мене?

— Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.

— Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.

— О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.

— Що ж, новий досвід.

— Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.

— Ну годі вже.

Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, — це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим — вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.

— Ти мене кохаєш? — запитав він, відірвавшись від її вуст.

— Звісно, дурнику. Чому ти постійно питаєш мене про це?

— Мені подобається чути, як ти це кажеш. Чомусь мене завжди беруть сумніви.

— Але чому?

— Ти могла б передумати, наприклад. Варто визнати, я геть не ідеал для юної дівчини. Мені тридцять. Життя мене добряче потріпало.

— Ти кажеш дурниці, Гордоне! Так говориш так, ніби тобі не тридцять, а сто років. Ми ж однолітки, ти пам’ятаєш?

— Так, але ти виглядаєш молодшою.

Розмарі потерлася своєю щічкою об його щетину. Вони дотикалися животами, і Гордон подумав про те, як ці два роки жадав її. Наблизивши свої губи до її вушка, він прошепотів:

— Ти колись погодишся переспати зі мною?

— Так, колись. Але не сьогодні.

— Завжди те саме «колись». Я чую це вже два роки.

— Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти.

Він сильніше притис Розмарі до стіни, зірвав з неї смішного капелюха і зарився обличчям в її волосся. Це просто нестерпно — бути так близько до неї і не досягти жодного результату. Він узяв її за підборіддя, підняв її маленьке личко, вдивляючись у нього і намагаючись роздивитися найдрібніші рисочки майже у цілковитій темряві.

— Пообіцяй, що будеш зі мною, Розмарі! Пообіцяй це мені!

— Кажу ж тобі, мені потрібен ЧАС.

— Так, звісно, я не маю на увазі, що це має статися конче зараз. Але пообіцяй, що це станеться незабаром, як тільки випаде нагода.

— Я не можу, не можу цього пообіцяти.

— Скажи «так», Розмарі! БУДЬ ЛАСКА!

— Ні.

Продовжуючи пестити її обличчя, він промовив:

— Що це означає?

Гордон пояснив їй.

— Я не можу, Гордоне. Не можу.

— Скажи «так», Розмарі! Скажи! Хіба сказати «так» не так само просто, як сказати «ні»?

— Ні, не так само просто. Для тебе, можливо, й так. Ти чоловік. У жінок все інакше.

— Ну скажи «так», Розмарі! «Так!» Це ж геть просто. Ну ж бо! Давай.

— Господи, Гордоне, люди подумають, що ти вчиш папугу розмовляти.

— Хай йому біс! Це не смішно.

Не було сенсу далі продовжувати сперечатися. Вони знову вийшли на головну вулицю і пішли далі. Із зовнішнього вигляду Розмарі, з того, як вона вдягалася, як виглядала, можна було багато сказати про її виховання і життєвий досвід. Вона була чотирнадцятою дитиною в одній з тих великих постійно голодних родин середнього класу. Батько її був юристом. Сестри давно повиходили заміж, або навчали дітей у школі, або клацали на друкарських машинках в офісах. Брати працювали на фермах у Канаді чи на чайних плантаціях на Цейлоні або служили в якихось сумнівних полках у Британській Індії. Як і будь-яка дівчина, чия юність була сповнена активної діяльності, вона не поспішала розлучатися з дівоцтвом. Розмарі хотілося залишитися дівчиною. Тому вона й була такою незрілою в інтимному сенсі — зберігала вірність цнотливій атмосфері великої родини. Вона з молоком матері увібрала два правила: жити чесно і не лізти в чужі справи. Вона була справді великодушною — настільки, що жодного разу не дорікнула Гордонові через те, що він мало заробляє.

Гордонові все це було чудово відомо, але зараз він переймався геть іншим. У світлі ліхтарів поруч з підтягнутим, струнким тілом Розмарі він почувався неотесаною потворою. Жалкував, що вранці не поголився. Нишком опустивши руку в кишеню, щоб перевірити, чи не загубив він свій дріб’язок, намацав монети, що залишилися — чотири шилінги і чотири пенси. Еге ж, на вечерю не запросиш. Знову доведеться вештатися вулицями, в кращому разі заскочити в «Ліоне» на чашку кави. От же паскудство! Розважатися з порожніми кишенями!

— Ось так, що не кажи, а все зрештою зводиться до грошей, — продовжив він.

Ці слова здивували Розмарі.

— Тобто, «все зводиться до грошей»? — піднявши очі, запитала вона.

— Тобто, що у мене все не так, як у людей. Бо в основі всього лежать гроші. Особливо в основі наших стосунків. Саме через них ти і не можеш мене покохати. Вони — як перешкода на шляху наших почуттів. Я відчуваю це щоразу, коли цілую тебе.

— Гроші! Який в біса стосунок до нас із тобою мають гроші, Гордоне?

— Гроші мають стосунок до всього. Були б вони у мене, ти б мене покохала.

— Що за дурниці? Авжеж, ні.

— Ти б просто нічого не могла вдіяти. Хочеш сказати, що гроші не роблять чоловіка більш гідним кохання? Поглянь на мене! Подивись на це обличчя, подивись на цей одяг, на мій вигляд. Думаєш, так би я виглядав, якби заробляв по дві тисячі на рік? Якби у мене було більше грошей, я був би зовсім іншою людиною.

— Якби ти був зовсім іншою людиною, я б тебе не покохала.

— Дурниці. Сама подумай: ти б спала зі мною після весілля?

— Що це за запитання такі? Ну звісно! Інакше навіщо одружуватися?

— Так-так! А якби у мене був непоганий статок, ти б вийшла за мене заміж?

— Чому ти про це запитуєш? Ти сам знаєш, що ми не можемо дозволити собі весілля.

— Так, знаю. Але якби могли, вийшла б за мене?

— Не знаю. Мабуть, так.

— Ага! Ось бачиш, гроші справді мають значення!

— Ні, Гордоне, ні! Так нечесно! Ти все перекручуєш.

— Ні, не перекручую. Як будь-яка жінка, в глибині душі тобі хочеться грошей. Ти б хотіла, щоб я мав гарну роботу, хіба ні?

— Певна річ, але все не так, як ти це бачиш. Авжеж, мені б хотілося, щоб тобі більше платили.

— Тобто ти б хотіла, щоб я й надалі працював у «Новому Альбіоні»? Щоб повернувся туди і знову почав вигадувати рекламу для Кью-Ті соусу і сніданків швидкого приготування? Цього ти хочеш?

— Ні, я ніколи такого не казала.

— Але думала про це. Всі жінки так думають.

Гордон був неправий, і він це розумів. Розмарі ніколи навіть на думку не спало б запропонувати йому повернутися до «Нового Альбіону». Але цієї миті він думав не про це. Його боляче вразило те, що Розмарі вкотре відмовила йому у близькості. Та разом із тим Гордон був задоволений собою — все-таки він не помилявся у своїх переконаннях. Між ними стояли гроші. Знову ці кляті гроші! І тут Гордон вибухнув саркастичною промовою:

— Ви, жінки, завжди применшуєте масштаби наших задумів. Нам без вас ніяк, а від вас зажди чути те саме: «Заховай свої моральні цінності подалі і заробляй більше грошей». «Заховай свої моральні цінності подалі, цілуй дупу керівництву і купи мені шубу — таку, щоб була кращою, ніж у сусідки», — ось що у вас на думці. Хоч куди подивися, всюди чоловіки, в яких на шиях висять жінки і тягнуть їх донизу — до жалюгідної вілли на кілька господарів у передмісті з меблями в оренду, з портативним радіопередавачем і аспідистрою на підвіконні. Жінки тільки стримують наш розвиток. Стоять на шляху прогресу. Але в нього я й сам не вірю, — невдоволено сказав Гордон.

— Гордоне, ти кажеш ДУРНИЦІ! Наче жінки винні в усіх гріхах.

— Бо, зрештою, так воно і є. Бо саме жінки слідують заповідям грошей. А чоловіки тільки потурають їм. А що ще їм робити? Так, ми сповідуємо це, але не віримо. Та рушійною силою тут є жінки. Жінки зі своїми віллами у передмісті, шубами, дітлахами і аспідистрами.

— Річ НЕ в жінках, Гордоне! Хіба це жінки вигадали гроші?

— Яка різниця, хто їх вигадав? Правда в тому, що ви, жінки, поклоняєтеся їм. У вас є якесь інтуїтивне чуття до них. Добро і зло в жіночій свідомості визначаються виключно двома категоріями — наявністю або браком грошей. Поглянь на нас із тобою. Ти відмовляєшся спати зі мною через те, що у мене недостатньо грошей. Так, так, ти сама визнала це хвилину тому. — Він стиснув її руку, щоб не дати заперечити. — А якби я мав пристойну зарплатню, все було б інакше. Я не кажу, що ти чекаєш, доки я заплачу тобі за те, щоб ти лягла зі мною в ліжко. Все не так жахливо. Але глибоко всередині тебе живе переконання, що чоловік без грошей не гідний тебе. Бо чоловік без грошей — чоловік тільки наполовину. Так тобі здається. Адже Геркулес — бог сили і грошей, почитай у Лампрієра. І саме жінки підживлюють цей міф.

— Жінки, — з іншою інтонацією повторила Розмарі. — Терпіти не можу, коли чоловіки так розмірковують про ЖІНОК. «Жінки те», «жінки се» — наче всі ми однакові!

— Ну звісно, однакові! Ви ж всі прагнете одного — стабільного доходу, двох малюків, вілли у передмісті й аспідистру на підвіконні.

— Знову ти про свою аспідистру!

— Е, ні, якраз про ТВОЮ аспідистру! Це ж ви, жінки, їх культивуєте.

Стиснувши його долоню, Розмарі засміялася. Вона справді мала золотий характер. До того ж усі ці його промови скоріше тішили її, ніж сердили. Та і вся ця війна Гордона з жіноцтвом була не всерйоз. В основі боротьби статей завжди лежить гра. З цієї причини цікаво зайняти позицію феміністки чи антифеміністки. Крокуючи далі, вони сперечалися з приводу вічної боротьби протилежностей. В хід пішли ті самі аргументи (ця тема часто була центральним предметом їхніх дискусій) щодо жорстокості чоловіків і бездуховності, вродженого бажання слабкої статі підкорятися і насолоджуватися цим станом. Подивіться лишень на лагідну Гризельду чи леді Астор! А багатоженство, яке практикують на Близькому Сході? А яка доля чекає на індійських вдів після смерті чоловіка? А згадайте ті часи, коли жінки ховали під спідницями мишоловки і прагнули каструвати кожного чоловіка, який зустрічався у них на дорозі? Гордону і Розмарі ця тема ніколи не набридала. Вони добродушно сміялися над абсурдними аргументами іншого. Між ними жила радість. Навіть сперечаючись, вони йшли пліч-о-пліч, насолоджуючись своєю близькістю. Вони були дуже щасливі. Були об’єктами насмішок один для одного і водночас предметом обожнювання. Вдалечині в тумані замерехтіли неонові вогні. Вони дісталися Теттенгем-корт-роуд.

Обійнявши Розмарі за талію, Гордон підштовхнув її в бік темного провулка. Їх обох переповнювало щастя, вони мали неодмінно поцілуватися. Вони стояли, обійнявшись, під вуличним ліхтарем, усміхаючись один одному. Вона ніжно потерлася своєю щічкою об його.

— Гордоне, ти такий зайчик! І чому я так кохаю тебе? З оцією твоєю товстезною щетиною?

— Кохаєш, це правда?

— Так, усім серцем.

Усе ще в його обіймах, вона трохи відхилилася назад, з дитячою ніжністю роздивляючись його обличчя.

— Життя — чудова річ! Ти згоден, Гордоне?

— Іноді так.

— Якби ж ми могли бачитися частіше. Тижнями тебе не бачу!

— Знаю, знаю. А як я ненавиджу свої самотні вечори!

— Мені постійно бракує часу. Раніше сьомої ніяк не виходить піти з офісу. Чим ти займаєшся у вихідні, Гордоне?

— Господи, дивлюсь у стелю і намагаюся відігнати від себе погані думки. Як і всі, зрештою.

— Чому б нам якось не поїхати на прогулянку за місто? Так ми змогли б провести цілий день разом. Наступної неділі, наприклад?

Гордон похнюпився. Пропозиція Розмарі знову змусила його думати про гроші, і це після того, як він на пів години успішно забув про них. Поїздка за місто потребує витрат, причому набагато більших, ніж він може собі дозволити. Тож Гордон вирішив перевести розмову у русло абстрактного обговорення.

— Непогана ідея. Можна податися до Річмонд-парку або Гемстед-Гіз. Але треба вирушати рано-вранці, до того як набіжить натовп.

— Так, але Річмонд-парк у місті. Я думала про Сюррей чи Бернгем-бічез. Уявляєш, як там зараз гарно — листя, що вкриває землю, як ковдра, і навколо ні душі. Ми б могли цілий день гуляти там, а повечеряти у пабі. Було б так весело! Зробімо це!

Бац! Знову ці гроші. Навіть подорож до Бернгем-бічез, до якого не так уже й далеко, обійшлася б у десять бобів. Хутко підрахувавши, він дійшов висновку, що на п’ять бобів він ще міг розраховувати — «позичив» би у сестри (тобто взяв би у борг і не повернув), та з другого боку, він не міг порушити своєї заповіді — не позичати у неї гроші. Гордон продовжив у такому ж тоні:

— Так, було б весело! Думаю, можна щось організувати. Напишу тобі пізніше на тижні.

Вони вийшли на головну вулицю, тримаючись за руки. У будинку на розі на першому поверсі був паб. Розмарі піднялася навшпиньки, тримаючись за Гордона, щоб заглянути у вікно.

— Гордоне, там є годинник. Уже майже пів на десяту. Ти, напевно, страшенно голодний.

— Ні, — тут же відповів він, збрехавши.

— А я помираю з голоду. Давай зайдемо кудись перекусити.

От знову гроші! Рано чи пізно йому доведеться зізнатися в тому, що у нього лишень чотири шилінги і чотири пенси до п’ятниці.

— Їсти я, мабуть, не буду, — невпевнено протягнув він. — А от від кави не відмовився б. Давай заскочимо в якесь кафе. Вони ще мають бути відчинені.

— О, ні! Тільки не кафе! Тут недалечко є один затишний італійський ресторанчик. Можемо піти туди і замовити спагеті по-неаполітанському і пляшку червоного вина. Обожнюю спагеті! Ходімо!

Душа Гордона втекла у п’яти. Нічим хорошим це не закінчиться. Далі приховувати своє жалюгідне фінансове становище не вдасться. Вечеря на двох в італійському ресторані потягне не менше ніж на п’ять бобів.

— Взагалі-то я збирався додому, мені вже час, — промимрив він.

— Як? Уже? Але чому, Гордоне?

— Гаразд! Якщо тобі так вже кортить дізнатися, то у мене лишилося тільки чотири шилінги і чотири пенси. І мені на них треба дожити до п’ятниці.

Розмарі різко зупинилася. Вона була на нього така зла, що з усієї сили стисла його долоню.

— Гордоне, який же ти бовдур! Ідіот! Найбільший серед тих, кого я знаю!

— Чому це я ідіот?

— Тому, що немає жодного значення, є в тебе гроші чи ні. Бо це я ЗАПРОШУЮ тебе на вечерю.

Вивільнивши свою руку, він зробив крок убік. Не хотів дивитися їй в очі.

— Невже ти могла подумати, що я піду з тобою в ресторан і дозволю за себе платити?

— А що в цьому такого?

— Тому що так не можна! Це не за правилами.

— Не за правилами? А хто ці правила встановив? Що це взагалі означає?

— А те, що я не можу дозволити тобі платити за свою їжу. Чоловік має платити за жінку, а не навпаки.

— О Боже, Гордоне! Хіба ми живемо в добу королеви Вікторії?

— Так, бо ці правила й досі діють. Уклад речей так швидко не змінюється.

— Але МОЇ власні правила змінилися.

— Ні, не змінилися. Тобі так тільки здається. Тебе виховували як жінку, і ти не можеш поводитися інакше, хай би як тобі цього хотілося.

— Що ти маєш на увазі: «ПОВОДИТИСЯ ЯК ЖІНКА»?

— А те, що всі жінки однакові, коли йдеться про одну річ — ніхто з вас не матиме поваги до чоловіка, який від вас залежить. Ви можете казати, що це неправда, але насправді це так. І тут нічого не вдієш. Якщо я дозволю тобі заплатити за свою вечерю, ти мене зневажатимеш.

Із цими словами Гордон відвернувся від Розмарі. Він розумів, що поводиться жахливо, але йому треба було це сказати. Відчуття того, що всі довкола, навіть Розмарі, ЗНЕВАЖАЮТЬ його, було сильнішим. Тільки за допомогою жорсткої оборони він міг зберегти бодай якусь самоповагу. Цього разу Розмарі справді почала непокоїтися. Вона схопила його за руку і змусила подивитися собі в очі. А тоді міцно обійняла його.

— Гордоне! Я забороняю тобі таке казати! Як ти можеш навіть думати, що я тебе зневажаю?

— Бо так і буде, якщо я стану твоїм нахлібником.

— Нахлібником? Це ж треба було таке слово дібрати! Тобто те, що я хочу пригостити тебе вечерею, — це нахлібництво?

Він відчував дотик її маленьких грудей — твердих і округлих. Вона подивилася йому прямо в очі, готова заплакати. В її погляді читався осуд — вона намагалася зрозуміти, чому він такий жорстокий до неї. Через те, що вона була так близько, йому важко було зосередитися. Він думав про те, що вона відштовхувала його протягом цих двох років. Не давала йому того, чого він так жадав. Який тоді сенс прикидатися, що кохаєш, якщо зрештою не хочеш віддатися? Він продовжив з насмішкою в голосі:

— І все ж таки ти мене зневажаєш. Ні, ні, я знаю, що подобаюся тобі. Але ти мене не сприймаєш всерйоз. Для тебе я лише об’єкт для насмішок. Тобто тебе до мене вабить, але ти не сприймаєш мене як рівню.

Гордон не сказав нічого нового. Але цього разу його слова звучали набагато впевненіше. Він промовив їх так, ніби насправді в них вірив. У відповідь Розмарі заплакала:

— Ні, ні, Гордоне. Я НЕ зневажаю тебе!

— А от зневажаєш. Тому й не спиш зі мною. Хіба раніше я тобі про це не казав?

Вона подивилася йому просто в очі і раптом, ніби від різкого удару, впала обличчям на його груди. Заховати свої сльози. Плакала, мов дитина, ображаючись на нього та водночас міцно притискаючись до нього. І ці дитячі сльози, які вона ховала на його грудях, вразили його найбільше. Згадав обличчя інших жінок, які рюмсали так само. Гордонові здалося, що єдине бажання, яке він викликає у жінок, — це бажання плакати. Він погладив її по плечах, незграбно намагаючись втішити.

— Ти довів мене до сліз! — рюмсала вона.

— Розмарі, люба, вибач! Не плач, БУДЬ ЛАСКА, не плач!

— Гордоне, коханий, чому ти так зі мною поводишся?

— Вибач, вибач! Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти.

— Але чому?

Опанувавши себе, вона відхилилася назад і почала шукати, чим би витерти сльози. Ані у неї, ані у нього не було носовичка. Зрештою, вона витерла їх кулачком.

— Чому в нас завжди так?! Гордоне, бодай раз будь слухняним хлопчиком! Ходімо до ресторану повечеряємо. Дозволь мені пригостити тебе.

— Ні.

— Це ж тільки один раз. І забудь про гроші, будь ласка. Зроби це заради мене.

— Кажу тобі — не можу. Я маю притримуватися своїх принципів.

— Яких ще принципів?

— Я оголосив війну всьому матеріальному і маю дотримуватися певних правил. Перше з них — не приймати подачок.

— Подачок? О Боже, Гордоне! Який же ти БОВДУР!

Вона знову міцно стиснула його у своїх обіймах. Це її заспокоювало. Розмарі важко було зрозуміти Гордона, і вона, певно, ніколи його не зрозуміє, але приймала його таким, яким він є, навіть з його впертим бажанням опиратися очевидним речам. Торкнувшись своїми вустами її, Гордон відчув на них солоний присмак — сльози Розмарі котилися по її щоках. Він пригорнув дівчину до себе. Її оборона впала. Заплющивши очі, вона піддалася йому, її тіло тануло в його руках — вона розтулила свого мініатюрного ротика, її язик пестив його вуста. Таке траплялося з нею вкрай рідко. Цієї миті він відчув, що боротьба між ними завершена. Зрозумів, що вона готова віддатися йому в будь-яку мить; і хоча це не вияв почуттів, а радше акт щедрості, бажання заспокоїти його, відчуття відрази до себе у Гордона притупилося. Без жодних слів про це говорило тіло Розмарі. Але навіть якби обставини були сприятливими, він би не скористався ними. Зараз він просто відчував до неї чисте кохання. Його бажання зачаїлося в очікуванні іншого моменту, коли між ними не стоятимуть жодні суперечки, а його думки будуть вільними від підрахунку дріб’язку, що лишився у кишенях.

Розімкнувши вуста, вони стояли поруч, продовжуючи обійматися:

— І чому ми сваримося через такі дурниці, Гордоне? Ми ж так рідко бачимося.

— Знаю. Це моя вина. Але я нічим не можу зарадити. Все так складно, а ще постійно проблеми з цими грошима.

— Знову ти про гроші! Ти витрачаєш на них стільки енергії!

— А як інакше? Про що мені ще турбуватися?

— Але ж ми у будь-якому разі ЇДЕМО за місто в неділю? Було б так добре!

— Так, я б хотів поїхати. Краще виїхати рано-вранці, щоб провести там цілий день. Я дізнаюся ціни на потяг.

— Але я платитиму за себе сама.

— Ні, я б волів заплатити за нас обох. Поїдемо, обіцяю.

— І ти так і не дозволиш пригостити тебе вечерею? Всього один раз — доведи, що довіряєш мені.

— Ні, ні, в жодному разі. І я вже пояснив чому.

— Що ж, любий, у такому разі нам час прощатися. Вже пізно.

Але вони й далі продовжували розмовляти — так довго, що Розмарі зрештою лишилася без вечері. До себе, щоб не дратувати стару відьму-комендантку, вона мала повернутися до одинадцятої. Гордон пішов у напрямку Тоттенгем-корт-роуд і сів у трамвай (на пенні дешевше за автобус). Вмостився посеред горішньої дерев’яної лавки навпроти кремезного шотландця, який, сьорбаючи пиво, читав футбольні новини. Щастю Гордона не було меж. Розмарі буде його коханкою. Зненацька порив зловісного вітру, високі тополі гнуться додолу... Під гуркіт трамвая, що летів по бруківці, він мовчки повторював віршовані рядки. От уже є сім рядків. А потрібно дев’ять. Непогано. Годиться! В ньому зміцнювалася віра в себе. Так, він поет. Гордон Комсток, автор «Мишей». Навіть знову повірив у «Принади Лондону».

Його думки кружляли довкола неділі. Вони домовилися зустрітися о дев’ятій біля Паддингтонського вокзалу. На поїздку йому знадобиться близько десяти бобів — він знайде гроші, навіть якщо доведеться закласти останню сорочку. Розмарі стане його коханкою; можливо, вже цієї неділі, якщо випаде така нагода. Тепер усе було зрозуміло. Без жодних слів.

Боже, якби тільки була погожа днина! Зараз середина зими. Якби пощастило, якби не було вітру, щоб як улітку — коли можеш майже цілий день пролежати на траві. Але такі дні зараз — велика рідкість (хіба з десяток випаде за цілу зиму). Ще й дощ може вперіщити. Тепер у Гордона почали закрадатися сумніви щодо того, чи вдасться їм взагалі погуляти на свіжому повітрі. Проте хіба вони мають інші варіанти? Скільки у Лондоні таких закоханих пар, яким так само нема куди подітися — лишень вулиці і парки, в яких завжди зимно й незатишно. Непросто бідаку займатися сексом за такого суворого клімату. Тема браку часу і місця недостатньо розкрита в художній літературі.