Нехай квітне аспідистра

2

Гордон прямував додому. Лютий вітер хлистав в обличчя, відкидаючи волосся назад настільки старанно, що додавало чолу «привабливої» висоти. Тримався він так, щоб довколишнім було зрозуміло (принаймні таке враження йому хотілося справити) — пальта він не носить тому, що йому так зручно. Насправді ж, він заклав його за п’ятнадцять шилінгів.

Віллоубед-роуд складно було назвати нетрями — просто дещо занедбана і депресивна вулиця. Втім, до справжніх нетрів було палицею докинути. Винаймали житло там родини, де в одному ліжку спали вп’ятьох, а коли один з членів сімейства помирав, тіло не виносили доти, доки його не поховають; там у провулках п’ятнадцятирічні дівчата втрачали цноту зі своїми однолітками просто на вулицях. Та Віллоубед-роуд вдавалося тримати планку пристойності, принаймні на рівні нижчого прошарку середнього класу. Тут на одному з будинків навіть висіла табличка дантиста. У переважній більшості ж випадків на вікнах з тюлем, прямісінько над листками аспідистри, висіла зелена вивіска «Оренда житла».

Місіс Візбіч — власниця житла, яке винаймав Гордон, здавала кімнати в оренду «одиноким джентльменам»: освітлення газовою лампою, за опалення та гарячу воду треба платити додатково (в будинку було встановлено колонку), плюс обіди і сніданки у темній їдальні зі столами, захаращеними пляшечками з соусами та спеціями. За своє житло Гордон платив двадцять сім шилінгів та шість пенсів на тиждень.

Над дверима під номером 31 крізь маленьке віконце пробивалося жовтаве світло. Гордон дістав ключа і спробував встромити його у замкову шпарину — в таких будинках ключі ніколи не вдається відразу ж встромити в замок. У тьмяному коридорі тхнуло помиями, капустою, прілими килимками і вмістом нічних горщиків. Гордон поглянув на японську тацю для листів. Вона була порожньою. Ну звісно — хто б йому мав писати! Колись він уже пообіцяв собі не чекати на листи, але все одно продовжував сподіватися. У грудях щось тенькнуло — ні, то був не біль, а щось інше. Розмарі могла б написати! Вже чотири дні від неї не було жодної звістки. До того ж напередодні він надсилав свої вірші до видавництв, але звідти й досі не відповіли.

Листи були єдиним, що допомагало йому переживати нестерпно самотні вечори. Та отримував він їх не так уже й багато — чотири-п’ять на тиждень у кращому випадку.

Ліворуч — вітальня зі сходами, в якій ніколи нікого не було, прямо по коридору — кухня, а за нею лігво місіс Візбіч. Переступивши поріг, Гордон почув, як у кінці коридору відчинилися двері. З-за них з’явилося обличчя місіс Візбіч — вона кинула на нього погляд, сповнений підозри, зміряла очима з голови до ніг і зачинила двері. Потрапити додому до одинадцятої без такої перевірки було практично неможливо. Складно сказати, в чому саме підозрювала тебе хазяйка — можливо в тому, що ти водиш дівок. Вона була однією з тих злостивих жінок, що належали до шанованого класу і володіли будинками для здавання в оренду — не худа, проте енергійна дама сорока п’яти років з акуратно зачесаним сивим волоссям, пронизливим поглядом і постійно невдоволеним виразом обличчя.

Гордон зупинився перед сходами. Згори лунав чийсь грубий голос: «Хто боїться великого страшного вовка?» Пританцьовуючи, вниз спускався товстун, на вигляд років тридцяти восьми-тридцяти дев’яти, в елегантному сірому костюмі, жовтих черевиках і чепурному капелюсі із загорнутими догори крисами; через руку було перекинуте вульгарне синє пальто. То був Флексман — сусід з другого поверху, торгівельний представник компанії «Королева гігієни». Він махнув рукавичкою цитринового кольору, вітаючись з Гордоном.

— Привіт, хлопче! — безтурботним тоном звернувся він до Гордона (Флексман усіх називав «хлопцями»). — Як життя-буття?

— Паскудно, — коротко відповів Гордон.

Спустившись вниз, Флексман з турботливим виразом обличчя поклав свою пухку руку на плече Гордона.

— Тримайся, друже, тримайся! Вигляд у тебе, як у небіжчика. Я їду зараз в Кричтон. Гайда зі мною!

— Не можу, мушу працювати.

— До біса роботу, ну ж бо! Що хорошого тут на тебе чекає? Вип’ємо по келиху, офіціантку за задок ущипнемо.

Гордон вивільнився від руки Флексмана. Як і всі коротуни, він ненавидів, коли його торкаються.

Флексман вичавив із себе кислу посмішку, типову для людей його конституції. Він був дуже товстий. Штани обліплювали його опасисті стегна так щільно, що, здавалося, от-от тріснуть. Та, звісно, як решта товстунів, він себе не вважав гладким. Жоден пузань у світі ніколи в житті не скаже про себе «товстий», а скористається замінниками, яких є ціла купа. Найчастіше такі люди кажуть про себе «огрядний» чи, ще краще, «пишний». Під час знайомства з Гордоном Флексман збирався було описати себе як «пишного» чоловіка, та пильний погляд Гордона збентежив його, і він віддав перевагу «огрядному».

— Визнаю, хлопче, я набрав кілька зайвих кілограмів. Та в цьому немає нічого страшного, — сказав він, провівши рукою по животу. — Це ж людська плоть. На ногах тримаюся міцно, та й моторний нівроку. Але, певно, можна сказати, що я «огрядний».

— Як Кортес, — відповів Гордон.

— Кортес? Який Кортес? Це той, що мандрував горами Мексики?

— Так, саме він. Він був огрядним, але зір мав, як у яструба.

— Це ж треба! Пригадую, як дружина колись казала мені те саме: «Джордже, в тебе такі очі! Зір, мов у яструба». Та це було ще до весілля, сам розумієш.

Зараз Флексман з дружиною жили окремо. Якось «Королева гігієни» несподівано озолотила всіх своїх торгівельних представників тридцятьма фунтами і відправила Флексмана разом з двома його колегами у відрядження до Парижа, щоб просувати нову помаду «Природна спокуса» у різних французьких компаніях. Флексман не вважав за потрібне ділитися новиною про премію з дружиною. Звісно ж, у Парижі він насолоджувався життям на повну. Навіть зараз, три місяці по тому, у нього щоразу, як він згадував про ту подорож, починала слина котитися. Він якось ділився з Гордоном пікантними подробицями. Десять днів у Парижі з тридцятьма фунтами — і жодного слова дружині! От бісів син! Та, на жаль, хтось таки проговорився, тож вдома на Флексмана чекала розплата. Його дружина просто у нього на голові розтрощила декантер для віскі — їхній весільний подарунок, який вони зберігали чотирнадцять років, і разом з дітьми подалася до матері. Так Флексман і опинився у вигнанні на Віллоубед-роуд. Та він де дозволяв собі сумувати з цього приводу. Треба просто перечекати — таке вже траплялося й раніше, і то не раз.

Гордон зробив ще одну спробу проскочити повз Флексмана і піднятися сходами нагору. Однак проблема була в тому, що глибоко в душі йому кортіло піти з ним. Йому потрібно було випити, а на саму лише згадку про Кричтон в горлі геть пересихало. Та це було неможливо, у нього катма грошей. Флексман поклав руку на бильце сходів, перегородивши Гордонові дорогу. Товстун симпатизував йому. Вважав його «розумником», а це в його очах прирівнювалося до блаженних якостей. Крім цього, Флексман не любив залишатися один, навіть на той короткий час, що потрібен був, аби дістатися пабу.

— Ну ж бо, ходімо, хлопче! — наполягав він. — Тобі потрібен келих «Гіннесу», щоб підзарядитися. Ти ще не бачив нової лялечки, яка тепер працює там у барі. Просто персик!

— То ось чому ти так вирядився, — без жодних емоцій мовив Гордон, кинувши погляд на жовті рукавички товстуна.

— Еге ж, ти б її бачив! Не дівчина, а персик! Попеляста блондинка, і знається на жіночих секретиках — навіть не сумнівайся. Вчора подарував їй «Природну спокусу». Знав би ти, як вона терлася біля мене своїм задком! Аж серце затьохкало! О, хлопче!

Флексман облизав губи. А тоді вхопив Гордона за талію, наче офіціантку з бару, і міцно притиснув до себе. Гордон відштовхнув його. На мить бажання піти з ним до бару перехилити чарчину стало таким нестерпним, що він майже піддався йому. Заради кухля пива! Він практично відчував, як піна розливається в його роті й котиться горлом униз. Якби ж він тільки мав гроші!

Йому б вистачило семи пенсів — на пінту. Але що з того? Грошей немає. Не можна дозволяти комусь платити за твою випивку.

— Та дай же мені спокій, заради Бога! — роздратовано вигукнув він і, не обертаючись, пішов нагору.

Насунувши на голову капелюха, Флексман з ображеним виглядом рушив до дверей. Гордон усвідомлював, що таке трапляється не вперше — останнім часом від відкидає всі дружні пропозиції. Звісно, річ у грошах. Як можна бути товариським і вести світське життя, коли в кишенях вітер гуляє. Він аж заціпенів від почуття жалю до себе. Його душа линула до бару в Кричтоні: ароматний запах пива, вечірні вогні, веселі голоси і теревені за барною стійкою. Гроші, бісові гроші! Вони ніяк не йшли йому з голови. Гордон приречено підіймався смердючими темними сходами нагору, уявляючи, що там на нього не чекає нічого, окрім самотини в холодній кімнаті.

На третьому поверсі кімнату винаймав Лонергайм — похмурий кістлявий чоловік без віку і расової належності, що скидався на ящура. На життя заробляв продажем пилососів — тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Гордон завжди намагався якомога швидше проскочити повз його двері. Лонергайм був одинаком, який зовсім не мав друзів і якому страшенно бракувало компанії — настільки, що варто було зупинитися бодай на мить, як ця істота виповзала зі свого мороку і буквально впивалася в тебе кістлявими кінцівками, намагаючись затягнути досередини і замордувати своїми байками про дівчат, які не встояли перед його чарами, та про колег, яких вдалося обійти на повороті. В його жалюгідному лігві всюди валялися недоїдки — шматки черствого хліба з маргарином. Останнім з тих, хто винаймав житло в цьому будинку, був механік, що працював у нічні зміни. Гордон бачив його лишень кілька разів — кремезний чолов’яга з похмурим виразом обличчя, який ніколи не знімав капелюха у приміщенні.

Гордон опинився у звичній темряві своїх покоїв. Навпомацки запалив пальник. Кімната була середнього розміру — замалою, щоб розділити її на дві зони завісою, а для рівномірного розподілу тепла завеликою. Меблі відповідали загальній обставі горішнього поверху — вузьке ліжко, накрите білим покривалом, на підлозі — коричневий лінолеум, рукомийник з кухлем і дірявою мискою, що більше скидалася на нічний горщик. На підвіконні в керамічному вазоні — хирлява аспідистра.

Перед вікном стояв кухонний стіл із заплямованою чорнилом зеленою скатертиною. За ним Гордон «писав». Він дістався йому після затятої боротьби з місіс Візбіч, яка наполягала, що для комори на горішньому поверсі достатньо буде й бамбукової підставки під аспідистру. Та і на цьому суперечки не скінчилися: Гордон відмовлявся «приводити стіл до ладу», на ньому постійно панував творчий безлад. Купи паперів, списаних уздовж і поперек, на яких поступово накопичувався пил — лабіринт рукописів, ключ до якого мав тільки сам Гордон. А зверху кілька попільничок, набитих попелом з цигарок і опецькуватими недопалками. Якби не кілька книжок на камінній поличці, цей стіл був би єдиним предметом, що свідчив про характер його мешканця.

Холод пронизував аж до кісток. Гордон збирався запалити гасову лампу. Взявши її до рук, він побачив, що у ній майже не залишилося рідини (і не буде до п’ятниці). Він провів сірником — ґніт затремтів, і на його кінчику зажевріло жовтаве світло. Якщо пощастить, кілька годин погорить. Викидаючи сірника, Гордон поглянув на аспідистру. У зеленому горщику на стеблі стирчало сім листків, більше цій кволій рослині випустити не вдалося. З аспідистрою у Гордона давно йшла таємна війна. Скільки разів він намагався її вбити — не поливав, кидав у вазон недопалки, навіть підсипав сіль у ґрунт. Та ця негідниця не здавалася. Таке враження, що аспідистри здатні вижити за будь-яких умов. Гордон підвівся і старанно витер об листя аспідистри пальці, що були вимазані гасом.

У цей момент знизу пролунав сварливий голос місіс Візбіч:

— Містере Комсток!

Гордон підійшов до дверей.

— Так? — озвався він.

— Ваша вечеря вже десять хвилин як стоїть на столі. Чому ви не можете поїсти вчасно і мені завжди доводиться чекати на вас, щоб помити посуд?

Гордон спустився на перший поверх до їдальні. Вона була простісінько навпроти кімнати Флексмана. Холодне приміщення, в якому стояв спертий запах і навіть вдень було темно. І всюди аспідистри — більше, ніж Гордон був у змозі порахувати: на буфеті, на підлозі, на столах; на підвіконні ціла виставка, яка не давала сонячним променям потрапляти досередини. Сидиш у напівтемряві серед аспідистр, як в акваріумі серед густих водоростей.

Вечеря вже чекала Гордона на столі, підсвічена плямою світла гасової лампи, що падало на скатертину. Він сів спиною до каміна (замість вогнища за решіткою стояв горщик з аспідистрою) і миттю проковтнув тарілку яловичини з двома шматочками білого хліба, маргарином, куснем сиру і гірчицею. Все це Гордон запив склянкою холодної, затхлої води.

До того часу, як Гордон повернувся до своєї кімнати, гасова лампа більш-менш розгорілася. Цього вистачить, щоб закип’ятити воду: наближався основний пункт його вечірньої програми — незаконне чаювання. Гордон заварював собі чай майже щовечора, у великій таємниці. Місіс Візер відмовлялася включати чай у вечерю, бо «не хотіла додатково кип’ятити для цього воду», а робити це у своїх кімнатах було суворо заборонено. Гордон з відразою подивився на розкидані на столі папери.

Він твердо сказав собі, що сьогодні не працюватиме. Вип’є свою чашку чаю, допалить ті цигарки, що залишилися, і читатиме «Короля Ліра» чи «Шерлока Голмса» — вони стояли на камінній поличці за годинником (дешеве видання Шекспіра, «Шерлок Голмс», збірка поезії Війона, «Пригоди Родріка Рендома», «Квіти зла» Бодлера та кілька французьких романів). Та зараз він нічого, крім Шекспіра і «Шерлока Голмса», не читав. Отже, чай.

Гордон підійшов до дверей, ледь-ледь прочинив їх і почав дослуховуватися. Не схоже, щоб місіс Візбіч була десь поруч (з нею треба бути дуже обережним; вона має звичку тихо підкрадатися, щоб заскочити на гарячому). Заварювання чаю було злочином, що за рівнем тяжкості прирівнювався до запрошення жінки на ніч. Він акуратно зачинив двері на ключ, повернувся до свого ліжка і витяг з-під нього валізу. Звідти він дістав дешевий чайник, пачку «Ліонського» чаю, бляшанку зі згущеним молоком, заварник і чашку — все загорнуто в газетний папір, щоб, боронь Боже, не бряжчало.

Заварювання чаю було для нього цілим ритуалом. Спершу він наполовину наповнював чайник водою з кухля і ставив його на плитку. Тоді присідав і розгортав аркуш газетного паперу — звісно, на дні заварника лишилося з учора чайне листя, тож він витрушував його на газету і проводив усередині пальцем, аби переконатися, що там нічого не лишилося, після чого акуратно згортав папір. Тепер треба спуститися вниз і викинути його так, щоб цього ніхто не помітив, — найризикованіший крок, щось подібне до того, з чим стикаються маніяки, коли усвідомлюють, що настав час четвертувати тіло. Чашку він завжди мив наступного ранку під своїм умивальником. Те ще задоволення. Іноді від усього цього процесу Гордона нудило.

Хочеш жити під дахом місіс Візбіч, мусиш поводитися, мов невидимка, — постійно відчуваєш, як вона за тобою спостерігає, крадеться навшпиньки, сподіваючись заскочити своїх орендарів на гарячому. Це будинок, в якому не можеш спокійно навіть до туалету піти, бо боїшся, що хтось підслуховуватиме.

Гордон повернув ключа в замку і приклав вухо до дверей — не схоже, щоб хтось під ними стояв, лише долинає ледь чутний дзенькіт тарілок — певно, місіс Візбіч миє посуд після вечері. Можна спускатися вниз.

Він навшпиньках почав спускатися сходами, притиснувши до грудей згорток із використаним чайним листям. Туалет на третьому поверсі. Біля повороту він зупинився, знову дослухаючись — ага, точно, дзвенить посуд!

Чисто! Гордон Комсток, поет (який, за словами літературного дайджесту «Таймс», був «юним талантом»), блискавично прошмигнув до туалету, кинув вміст згортка в унітаз і змив водою. Тоді хутенько повернувся до своєї кімнатчини, зачинив на ключ двері і, намагаючись не шуміти, заварив собі чаю.

До цього часу кімната достатньо прогрілася. Чай із цигаркою зробили свою справу — він більше не почувався таким роздратованим, та й нудьга, здається, розвіялася. Може, попрацювати? Роботи вистачало. Завжди ненавидів себе через те, що міг згаяти цілий вечір бозна на що. Без великого ентузіазму переставив стілець до столу. Сили волі забракло навіть щоб розібрати купу паперів. Діставши кілька пожовклих аркушів, він розгорнув їх і поклав перед собою. Що за базгранина! Все покреслено, купа виправлень — не рядки, а бідолашні хворі після десятка операцій. А який почерк! У тих місцях, де його можна було розібрати, вгадувався акуратний та «інтелігентний» стиль. Ох і нелегко дістався він Гордонові — скільки часу витрачено за писаниною під пильним наглядом «вчених мужів».

Мабуть, сьогодні все ж таки доведеться трохи попрацювати. Він почав копирсатися у паперах. Де ж той уривок, над яким він працював учора? Це була грандіозна поема — принаймні, такий був задум — на дві тисячі рядків, з чіткою римою. В ній ішлося про звичайний день у Лондоні (назва — «Принади Лондону»). Такі амбітні проекти здатні подужати тільки ті, у кого надлишок вільного часу. Попервах Гордон цього не розумів; він усвідомив це тільки зараз. Яким же наївним він був два роки тому! Як його надихала ця ідея на самому початку, тоді, коли він спалив за собою всі мости і поринув у безодню злиднів. Тоді йому здавалося, що масштаб його особистості визначається масштабом цього твору. Та якось так склалося, що з «Принадами Лондону» одразу почалися проблеми. Вочевидь, він не міг дати раду з таким обсягом роботи. За два роки ніякого прогресу, самі тільки незавершені уривки.

На кожному з тих аркушів паперу перекреслені рядки, численні виправлення. Повністю завершених, мабуть, і п’яти сотень не набереться. І вже немає сили продовжувати, тільки недолугі потуги виправити щось — то тут, то там. З геніальної ідеї його задум перетворився на нічне жахіття, яке він ніяк не міг подолати.

Щодо решти, то протягом останніх двох років він не написав нічого, крім кількох коротеньких віршів. Певно, не більше десятка. Йому нечасто вдавалося зберегти прозорість думки, яка була потрібна для творення поезії та прози. Випадки, коли він «не міг писати», почали траплятися все частіше. З усіх професій на світі тільки митцю дозволено сказати «не можу працювати».

І в цьому є певний сенс. Трапляються дні, коли ти просто не можеш нічого робити. І знову мова заходить про гроші! Проблеми з грошима породжують відчуття дискомфорту, тривоги; без них не купиш цигарки, та найбільше переймаєшся через можливість невдачі. Зрештою, брак грошей загрожує самотністю. На що можна розраховувати з двома фунтами в кишені на тиждень? А чи вдавалося бодай комусь у житті написати щось пристойне за таких умов? Гордон усвідомлював, що «Принадам Лондону» ніколи не стати тією поемою, якою він хотів її бачити на початку. Він ніколи її не допише. В такі моменти Гордон чудово це розумів.

Та попри все, і саме тому, він продовжував працювати над текстом. Це те, за що він міг учепитися. Так він ніби давав відсіч своїм злигодням і самотності. Зрештою, бували моменти, коли його накривало хвилею натхнення (або принаймні так йому здавалося). Так сталося і сьогодні. І хоча це не тривало довго (рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб викурити дві цигарки), та він все ж таки відчував його. Куріння допомагало йому абстрагуватися від зла реальності. Він спрямував свої думки туди, де було місце тільки для його поезії. Над головою колихалося світло гасової лампи. Слова набули форми і стали реальнішими. Його увагу привернуло двоє рядків, які він написав торік, але так і не завершив. Він перечитав їх. Щось тут було негаразд. Тоді йому так не здавалося. Зараз же з них прозирала якась вульгарність. Він перерив купу паперів, доки знайшов чистий аркуш, ще раз записав рядки, а тоді з десяток їхніх модифікацій, щоразу перечитуючи кожен із них. Зрештою, жодним не залишився задоволений. Від них треба відмовитися — не мистецтво, а примітивна підробка.

Відшукавши оригінал, він закреслив рядки жирними лініями. Цей рух залишив по собі відчуття досягнення, ніби він не витратив час дарма, адже знищення — частина процесу творення.

Раптом у вхідні двері внизу постукали. Гуркіт прокотився по всьому будинку. Гордон стрепенувся, миттю повернувшись на землю. Пошта! Він одразу забув про «Принади Лондону». Серце затьохкало. Можливо, надійшов лист від Розмарі. До того ж він і досі чекав відповіді від двох видавництв щодо публікації своїх віршів.

На одне з них Гордон майже не покладав надій — кілька місяців тому він надіслав їх до американського видавництва «Панорама Каліфорнії». Вони, мабуть, навіть не вважають за потрібне бодай щось йому відповісти. А ще він надіслав вірші до британської щоквартальної газети «Першоцвіт», на яку мав великі сподівання. Саме тут друкували модних авторів, і протягом років вона була найвпливовішим в Англії виданням у сфері літературної критики. Варто було потрапити на сторінки «Першоцвіту» — і ти приречений на успіх. Глибоко в душі Гордон, звісно, усвідомлював, що там його ніколи не надрукують — не їхній формат. Проте дива трапляються, а якщо й не дива, то не варто виключати можливості якихось випадковостей. Зрештою, вірші у них вже півтора місяці. Чи тримали б вони їх так довго, якби не планували публікувати? Гордон спробував відігнати цю думку. Лишалася надія на те, що прийшла якась звістка від Розмарі. Минуло чотири дні. Вона навіть не уявляла, як це днями чекати на її листи. Довгі, недолугі листи з дурнуватими жартами і зізнаннями в коханні. Вони нагадували Гордонові про те, що у світі є той, кому він не байдужий. А ще вони були здатні бодай трохи осяяти ті похмурі страшні дні, коли його вірші повертали (власне, ще жодна редакція не погодилася опублікувати творів Гордона, окрім «Антихриста», редактор якої, Ревелстон, був його другом.)

Унизу почулося якесь шурхотіння. Місіс Візбіч ніколи не поспішала розносити пошту — вона спершу мала роздивитися всі листи, вивчити марки, відмітки, піднести до світла у спробі здогадатися, що може бути всередині. Щось на кшталт «права першої ночі». Відчувала, що має до них безпосередній стосунок. Боронь Боже піти і забрати їх самому. І водночас вона всім своїм виглядом демонструвала, як важко їй зайвий раз підійматися сходами, і тільки після цього з важким сопінням підсовувала листи під двері. Зрештою, тебе охоплювало почуття провини через те, що змусив жінку у поважному віці подолати весь цей шлях тільки заради твого жалюгідного листа.

Місіс Візбіч була вже поруч. Гордон уважно дослухався до її кроків. На другому поверсі вона зупинилася — лист для Флексмана. Знову звук кроків і наступна зупинка — лист для механіка. У Гордона душа втекла у п’яти. Боже, благаю, нехай і мені буде лист! Знову кроки. Чекайте, невже вона почала спускатися вниз? Та ні, вона наближалася! Але йшла не сюди. Звук кроків слабшав, а трохи згодом зовсім стих. Отже, для нього немає листів.

Він знову взяв до рук перо, хоча незрозуміло навіщо. Так і не написала! От відьма! Немає жодного бажання продовжувати працювати. Розчарування загасило останню іскру ентузіазму. Лише кілька хвилин тому він міг відчути рядки під пальцями, зараз же вони здавалися йому набором беззмістовних слів.

Гордон з відразою зім’яв аркуші й прибрав їх зі столу на підвіконня, засунувши під горщик з аспідистрою. Було вже несила дивитися на них.

Він підвівся. Лягати ще рано. Принаймні йому не хотілося спати. Душа Гордона прагнула якихось розваг, чогось легкого — подивитися фільм, закурити, випити пива. Та ба! Де ж на це взяти гроші? Тоді він вирішив почитати «Короля Ліра», аби відволіктися від нестерпної реальності, але зрештою, після нетривалих роздумів, дістав з полички «Голмса» — Гордон обожнював цю книжку, знав майже напам’ять.

Гас у лампі закінчувався, холод став пробирати до кісток. Стягнувши з ліжка ватяну ковдру, Гордон закутав у неї ноги і повернувся до книжки. Долоні грілися під пахвами, перед очима пролітали рядки «Пістрявої стрічки», над головою потріскувала лампа, тепла від гасу було не більше ніж від воскової свічки.

Десь у лігві місіс Візбіч годинник вибив пів на одинадцяту. Вночі його було особливо добре чути: бум-бум-бум! Через це звук маленького дзиґаря, що стояв на камінній поличці, почав діяти Гордонові на нерви — він нагадував про те, що час невпинно спливає. Він відірвав очі від книжки. Ще один змарнований вечір. Години, дні, роки спливають, мов пісок крізь пальці. І з дня на день та сама історія — самотня кімната, холодне ліжко без жінки, пил, попіл від цигарок і листя аспідистри. А йому от-от виповниться тридцять. Свідомо віддаючи себе на поталу покаранню, Гордон знову дістав купу чернеток з текстом «Принад Лондону» і кинув на них скорботний погляд. «Пам’ятай про смерть», — подумав він. «Принади Лондону», доробок Гордона Комстока, автора «Мишей». Його шедевр, плід (насправді, плід) його творчих пошуків, що розтягнулися на два роки — нескінченний лабіринт слів, які не мають жодного сенсу! Досягнення цього вечора — два викреслені рядки. Замість того, щоб написати два нові, він стількох само позбувся.

Потріскуючи, згасла лампа. Зібравши в кулак усю свою волю, Гордон розкутався і швиргонув ковдру на постіль. Краще лягти спати зараз, доки не стало нестерпно холодно. Він поплентався до ліжка. Стривай-но — зранку ж на роботу! Треба завести будильник. Нічого не зробив, не просунувся вперед ані на міліметр, а квапиться до ліжка.

Деякий час він намагався змусити себе роздягнутися. Десь хвилин двадцять лежав в одязі, заклавши руки під голову. Роздивлявся тріщини на стелі, що нагадували мапу Австралії. Тоді спробував лежачи скинути черевики і шкарпетки. Кинув критичний погляд на свої ступні — маленькі, незграбні. Ще й смердять. Ванну не приймав уже днів з десять. Соромлячись вигляду своїх ніг, Гордон підвівся, сів на ліжку й нарешті роздягнувся, скинувши одяг на підлогу. Закрутивши гасовий клапан, здригаючись від холоду, прослизнув під простирадла, — спав він завжди голяка. Ще торік він викинув останню свою піжаму.

Годинник внизу пробив одинадцяту. Щойно простирадла наситилися теплом його тіла, думки Гордона повернулися до вірша, який не йшов йому з голови цілий день. Він почав шепотіти:

Годинник старанно вибивав ритм: тік-так, тік-так, тік-так! Механічність процесу вселяла в нього жах.

Поезія! Остання з марних речей, що доступні людству. Він лежав з розплющеними очима, чітко усвідомлюючи марність усіх своїх зусиль і той глухий кут, в який його завело життя.

Годинник пробив північ. Ліжко почало здаватися теплішим та комфортнішим, і Гордон випростав ноги. За шторою блимнуло світло фари випадкової машини, що промчала вулицею, відкинувши тінь на листок аспідистри, який зблиснув, наче спис Агамемнона.