Нетямущий учень

Дрібний дощ

Надворі ротний опорний пункт повільно підсмажувався на сонці. Незворушно висіло сире повітря. На піску довкола казарм, де розташувався ротний радіозв'язок, жовтіли сонячні відблиски. Усередині не було нікого, крім сонного днювального, який курив, притулившись до стіни, і млявої постаті в камуфляжній робі, що лежала на ліжку й читала книжку в м'якій обкладинці. Днювальний позіхнув і плюнув у гарячий пісок, а постать на ліжку, яку звали Левін, перегорнула сторінку і поправила під головою подушку. Біля шибки дзижчав великий комар, звідкись долинала лисвілльська рок-н-рольна радіостанція, а зовні постійно гуркотіли та сновигали джипи й 2,5-тонки[41]. Це було десь у середині липня 57-го у Форт-Роучі (Луїзіана). Для Натана «Салозада» Левіна, спеціаліста третього рангу[42], минуло вже тринадцять і наближався чотирнадцятий місяць відтоді, як його приписали до саме того батальйону, саме тієї роти та саме того ліжка. Ці обставини та Роуч як дуже своєрідний військовий об'єкт могли багатьох звичайних людей довести до межі самогубства чи принаймні божевілля; і так воно насправді й відбувалося, згідно зі здебільшого вилученою статистикою. Проте Левін був не зовсім звичайний. Він був одним з небагатьох тут, хто вислужувався перед восьмим підрозділом, кому дійсно подобався Форт-Роуч. Він тихо і ненав'язливо перейняв місцеві звичаї: кутасті краї його бронкського акценту притупились і пом'якшали до видозміненої протяжної вимови; він виявив, що самогон, переважно чистий або змішаний з чимось, що, траплялось, лилося тоді з ротного автомата з колою, був по-своєму такий же приємний, як і віскі з льодом; тепер у барах сусідніх містечок він тямився на сільських оркестрах і так само ними захоплювався, як колись Лестером Янгом[43] і Джеррі Маллігеном[44] у «Бердленді»[45]. Він був понад шість футів заввишки, гнучкий, зі статурою плугатаря, як його колись описали студенточки в Сіті[46], сухорлявий і з підтягнутими м'язами, але після трьох років уникання командної роботи заплив смальцем. Тепер він мав гарне пивне черевце, яким до певної міри пишався, і величезний зад, який уже не викликав у Левіна надмірних гордощів, та й, власне, саме через нього Левін і заробив своє прізвисько.

Днювальний кинув недопалок у пісок і сказав:

— Ти диви, хто йде.

— Якщо це генерал, скажи йому, що я сплю, — попросив Левін.

Він запалив цигарку і позіхнув.

— Ні, — відповів днювальний, — це Шустрик.

Він знову прихилився до стіни й заплющив очі. Ґанком простукотіли дрібні ніжки, й голос з вірджинським акцентом сказав:

— Капуччі, нікчемна падлюка.

Днювальний розплющив очі.

— Іди в сраку, — відказав він.

До казарми ввійшов ротний писар Шустрик Дуґан і, невдоволено закопиливши губи, попрямував до Левіна.

— У кого після тебе буде ця книжка про хвойд, Левін? — запитав він.

Левін, використовуючи підшоломник як попільничку, струсив попіл.

— Сподіваюсь, у якогось військового, — всміхнувся він.

Шустрикові губи витятися в тонку лінію.

— Тебе хоче бачити лейтенант, — сказав Дуґан, — тож піднімай свій салозад і шуруй до канцелярії підрозділу.

Левін перегорнув ще одну сторінку і продовжив читати.

— Агов, — гукнув ротний писар.

Левін невиразно всміхнувся. Дуґан був призовником. Після двох років його викинули з Вірджинського університету, і, як і більшість ротних писарів, він був трохи садистом. І не лише це. Наприклад, для Дуґана було очевидно, що НАСПКП[47] — це політична кліка комуністів, яка віддано займалася стовідсотковим шлюбним змішуванням білої та чорної рас, і що вірджинський джентльмен був справжнім Übermensch, який насамкінець не зміг виконати своє високе призначення лише через зловмисну змову нью-йоркських євреїв. Саме через останніх він і Левін не надто добре ладнали.

— Лейтенант хоче мене бачити, — сказав Левін. — От тільки не кажи, що вже маєш мої папери на відпустку. Чорт… — Він поглянув на годинник. — Лише трохи за 11. Мої вітання, Дуґан. На п'ять з половиною годин раніше.

Він захоплено похитав головою. Дуґан самовдоволено посміхнувся:

— Не думаю, що це щодо твоєї відпустки. Певно, з цим тобі доведеться ще почекати.

Левін відклав книжку і загасив цигарку об підшоломник. Він звів очі на стелю.

— Господи Ісусе, що я тепер зробив. Не кажи, що вони збираються посадити мене на губу. Невже знову.

— Це ж лише кілька тижнів минуло від твого останнього покарання, так? — запитав ротний писар.

Левін знав цей викрутас. Він вважав, що Дуґан уже давно облишив спроби його рознервувати. Але такі хлопці, як він припускав, ніколи не здаються.

— Скажу одне — забирайся геть зі свого ліжка, — продовжив Дуґан.

Він вимовляв «геть» як «гуть». Левіна це дратувало. Він взяв книжку і повернувся до читання.

— Гаразд, — сказав він, салютуючи. — Іди звідси, біла людино.

Дуґан люто на нього глянув і нарешті пішов. Виходячи, він, вочевидь, перечепився через МІ[48] днювального, бо зчинився гуркіт, і Капуччі сказав:

— Боже, яка ж ти неоковирна падлюка.

Левін згорнув книжку, перевернувся і засунув її у задню кишеню. Він полежав ще хвилину чи більше, спостерігаючи за тарганом на підлозі, що біг якимсь власним приватним лабіринтом. Нарешті Левін позіхнув і схопився з ліжка, витрусив на підлогу недопалки та попіл з підшоломника і криво натягнув його на очі. Виходячи, злегка стиснув голову днювального.

— Що це трясеться? — спитав Капуччі.

Левін примружився на яскраве важке повітря надворі.

— А, то знову Пентаґон, — сказав він. — Ніяк не хочуть лишити мене в спокої.

Відчуваючи сонце навіть крізь підшоломник, він зачовгав по піску до будівлі, де розташувалася канцелярія підрозділу. Будівлю оперізувала смужка зелені, єдина трава на ротному опорному пункті. Попереду й ліворуч можна було побачити чергу на вранішній прийом їжі, яка вже формувалася біля їдальні. Він завернув на гравійну стежку, що вела до канцелярії. Левін очікував, що Дуґан буде як не надворі, то принаймні видивлятиметься з вікна, але, коли він увійшов, писар сидів за столом у глибині кімнати і щось енергійно друкував. Левін перехилився через огорожу перед столом першого сержанта.

— Привіт, серж.

Перший сержант звів очі.

— Де ти, чорт забирай, був, знову читав про хвойд?

— Саме так, серж, навчався на сержанта.

Перший сержант спохмурнів.

— Тебе хоче бачити лейтенант.

— Я це вже чув. Де він?

— У кімнаті відпочинку, решта теж там.

— Що відбувається, серж, щось особливе?

— Зайди й дізнаєшся, — буркнув сержант. — Їй-богу, Левін, ти вже мав би знати, що мені ніхто нічого не розповідає.

Левін вийшов з канцелярії й обійшов будівлю, щоб зайти до кімнати відпочинку. Крізь сітчасті двері вже було чути голос лейтенанта. Левін штовхнув двері. Лейтенант, десь із десяток РПК[49] і спеціалістів з роти Браво[50] сиділи та стояли довкола столу і дивилися на мапу із круглими плямами від кавових чашок.

— Діґранді та Зіґель, — саме казав лейтенант, — Ріццо і Бакстер. — Він звів очі й побачив Левіна. — Левін, ти будеш з Пікніком.

Він недбало згорнув мапу і поклав до задньої кишені.

— Усе зрозуміло?

Усі кивнули.

— Гаразд, тоді до першої поки все. Виведіть до того часу вантажівки з автопарку, й рушаємо. Побачимося в Лейк-Чарлзі[51].

Він надів капелюх і вийшов, а за ним затріснулися сітчасті двері.

— Час для кока-коли, — сказав Ріццо. — Хтось має коку?

Левін сів на стіл і запитав:

— Що відбувається?

— О Боже, — сказав Бакстер, маленький блондинчик з пенсильванської ферми. — Вітаємо в клубі, Левін. Це знову ті кляті каджуни[52]. Вони, звісно, понаставляли там різноманітних знаків. «Собакам і Армії по газону не ходити» й таке інше. Але як щонайменша халепа, до кого вони йдуть плакатися?

— 131-й батальйон зв'язку, — сказав Ріццо, — ось до кого.

— А куди ми всі їдемо о першій? — спитав Левін.

Пікнік підвівся й рушив до автомата з колою.

— Кудись за Лейк-Чарлз, — відповів він. — У них там ніби буря була. Зв'язку немає.

Він закинув п'ятицентовик і, як завжди, нічого не сталося.

— Рота Браво, на допомогу.

Його голос лунав заспокійливо й улесливо.

— Ну ж бо, bebi[53], — звернувся він до автомата з колою і злісно його копнув. Нічого не сталося.

— Обережно, її так просто не розхитаєш, — сказав Бакстер.

Пікнік застукав по дбайливо відібраних точках на автоматі. Щось клацнуло, і полилися два струмки: один з газованою водою, а інший з сиропом. Якраз перед тим, як вони вимкнулися, порожній стаканчик перекинувся, і його збоку залило сиропом.

— А симпатично, їй-богу, — сказав Пікнік.

— Це невротичне, — проказав Ріццо. — Воно збожеволіло через спеку.

Вони трохи погомоніли, розмірковуючи та кленучи каджунів і армію, курячи, п'ючи колу, аж поки врешті Левін встав і запхав руки в кишені, випнувши черево.

— Ну, — сказав він, — мабуть, треба йти збиратися.

— Зажди, — сказав Пікнік. — Я піду з тобою.

Вони пройшли крізь сітчасті двері, потім гравійною стежкою назад до піщаної місцини перед казармами радіопідрозділу. Вони пленталися по піску, пітніючи на безвітрі та гарячому жовтому сонці.

— Не вгавають ні на хвилину, Бенні, — сказав Левін.

— Боже ж ти мій, — відказав Пікнік.

Вони зайшли до казарм, човгаючи, як в'язні, й коли Капуччі запитав, що сталося, одночасно й відточено, наче водевільна трупа, показали йому середні пальці.

Левін витягнув свою речову торбу і почав закидати в неї робу, спіднє й шкарпетки. Наостанок поклав свій набір для гоління і, трохи подумавши, запхав збоку стару блакитну бейсболку. Деякий час стояв насуплений, а потім гукнув:

— Агов, Пікнік.

— Угу, — відказав Пікнік з іншого краю казарми.

— Я в цей наряд їхати не можу. У мене відпустка починається о 16.30.

— Тоді чого ти збираєшся?

— Та оце думаю, може, піти й переговорити з Пірсом.

— Скоріше за все, він зараз їсть.

— Ну, і нам треба попоїсти. Ходімо.

Знову вийшли на сонце і по піску в обхід попленталися до задніх дверей їдальні. Лейтенант Пірс саме сидів за порожнім столом біля роздавальної лінії. Левін підійшов до нього.

— Я оце подумав…

Лейтенант звів очі.

— Якісь негаразди з вантажівками?

Левін почухав живіт і насунув підшоломник назад на голову.

— Не зовсім, — сказав він, — але у мене відпустка з 16.30, і я оце гадав…

Пірс упустив виделку. Та впала на тацю з гучним брязкотом.

— Ні, — відказав, — доведеться тобі трохи почекати з цією відпусткою, Левін.

Левін вишкірився; широка ідіотська посмішка, він знав, рознервує лейтенанта.

— Чорт, і відколи це я такий незамінний для роти?

Пірс роздратовано зітхнув.

— Диви, ти ж, як і решта, знаєш ситуацію в цій роті. І в наказі сказано: спеціалісти, досвідчені спеціалісти. На жаль, у нас таких немає. Але маєш робити; все, що маємо, — такі самі ледаща, як ти.

Пірс закінчив СПОР[54] і був випускником МТІ[55]. Він нещодавно став першим лейтенантом і з усіх сил намагався не відчувати своєї влади. Говорив завжди з чітким і сухим бікон-гіллівським акцентом[56].

— Лейтенанте, — сказав Левін, — ви ж теж колись були молодим. Мене дівчина чекає в Новому Орлеані. Подаруйте молодості бодай день. Є сотні кращих за мене спеціалістів.

Лейтенант похмуро всміхнувся. Щоразу, коли між ними виникало щось схоже, в кожного одразу з'являлося неявне й взаємне визнання цінності іншого. Зовні нікому з того не було жодної користі, але кожен мав туманне відчуття, що вони подібніші, ніж бажали це визнавати, може, навіть брати, але десь дуже глибоко в душі. Щойно Пірс прибув до Роуча і дізнався Левінову історію, то спробував з ним переговорити.

— Ти марнуєш своє життя, Левін, — казав він тоді. — От поглянь, ти після коледжу, найвищий IQ у цьому клятому батальйоні, і що ти робиш? Сидиш тут у найжалюгіднішому гадючнику в усіх збройних силах, і зад твій щомісяця ширшає. Чому б тобі не піти в ОКШ?[57] Якби захотів, ти міг би й у Пойнт[58] потрапити. А чого ти взагалі пішов в армію?

І Левін завжди відповідав з непевною посмішкою, не дуже вибачливою, але й не зневажливою:

— Та я оце чогось вирішив, що краще лишитися в рядових і вже звідси робити кар'єру.

Спершу лейтенант на ці слова щоразу вибухав незв'язною промовою. Згодом він відвертався й ішов геть, та врешті-решт взагалі здався і з Левіном більше не розмовляв. Тепер сказав:

— Ти в армії, Левін. Відпустка — це не право, а привілей.

Левін засунув руки до задніх кишень.

— А. Ну гаразд.

Він повернувся і, тримаючи руки в кишенях, повільно пішов геть до стійки з тацями. Взяв тацю, ложку-виделку й вистояв чергу. Знову було рагу. Четвер — здається, завжди день рагу. Він підійшов до столу, де їв Пікнік, і сказав:

— Спробуй вгадати.

— Я здогадався, — відповів Пікнік.

Вони поїли, а потім милю йшли з їдальні через пісок і бетон, мовчки соваючи ногами. Сонце засліплювало їх своїм блиском і підшкварювало шкіру на голові крізь підшоломники й волосся. За п'ятнадцять хвилин перша вони дійшли до автопарку й виявили, що там уже зібралась більшість, а ще стояли шість вантажівок 750-ок[59] з радіообладнанням у кузові. Левін і Пікнік залізли до кабіни, Пікнік сів за кермо, і слідом за іншими машинами вони поїхали до роти. Біля казарм взяли свої торби та закинули в кузов.

Потім через болото й повз ниви вантажівки рушили на південний захід. Коли вони наближалися до містечка Де Ріддер, південь затягнуло хмарами.

— Дощ? — запитав Пікнік. — Господи Ісусе.

Левін у темних окулярах знову читав книжку в паперовій обкладинці, штукенцію під назвою «Болотяна дівка».

— Що більше про це думаю, — сказав він ліниво, — то більше певен, що якось я таки дам тому лейтенантові в пику.

— Ну, хіба не лажа, — погодився Пікнік.

— Тобто, — сказав Левін, кладучи книжку на черево обкладинкою вниз, — інколи я майже хочу повернутися в Сіті. А це вже біда.

— Чого біда? Я б краще будь-коли повернувся до Академії, ніж займався цим лайном.

— Ні, — похмуро відказав Левін, — ти не повертаєшся. Наскільки можу згадати, я лише раз повертався, і то до баби. І це теж була біда.

— Ага, ти розповідав. Ти маєш повернутися. І мені б хотілося. Бодай в казарму, а там уже поспати.

— Ти будь-де можеш спати. Я от можу.

Біля Де Ріддера вони повернули на південь. Попереду скупчувалися сірі загрозливі хмари. Навколо було моховите сіре смердюче болото, що часом поступалося вбогому краєвиду нив.

— Хочеш після мене почитати? — запитав Левін. — Незле написана. Про болота. І дівку, яка там живе.

— Серйозно? — запитав Пікнік, понуро дивлячись на вантажівку попереду. — Хотілось би мені знайти бабу в одному з цих боліт. Я збудував би собі халупу подалі від усіх, десь посеред болота, щоб Дядько Сем ніколи мене не знайшов.

— Не сумніваюся, що так би ти й зробив.

— А я достобіса певен, що й ти теж.

— У всякому разі, поки від цього не втомлюся.

— Чому б тобі не облаштуватися, Натане? Знайдеш гарненьку тиху дівчину і поїдеш жити на північ.

— Я ж армію люблю, — відказав Левін.

— Усі ви, тридцятирічні, однакові. А Пірс досі вірить у всі ті бздури про надстрокове зарахування?

— Не знаю. Навряд, нащо воно йому? Але тоді я, може, говорив правду. Я сподіваюся просто дочекатися і побачити, коли настане слушний час.

Так вони проїхали ще близько двох годин, і машини по одній відпадали й лишалися на узбіччі, щоб встановити радіорелейний зв'язок з Роучем, поки на околицях Лейк-Чарлза не лишилося тільки дві вантажівки. Ріццо і Бакстер з передньої машини помахали, щоб Левін і Пікнік злазили. Небо тепер повністю захмарилося, і повіяв вітерець, надто пронизливий для їхніх вологих камуфляжних роб.

— Пошукаємо бар, — сказав Ріццо. — Почекаємо, поки лейтенант наздожене.

Ріццо був штаб-сержантом, а ще ротним інтелектуалом. Він міг лежати на своєму ліжку та читати щось на кшталт книжок «Буття і ніщо» чи «Форма й цінність у сучасній поезії»[60], нехтуючи вестернами, порнографічними романами та детективчиками, які йому постійно намагалися позичити побратими. Він, Пікнік і Левін часто влаштовували довгі нічні посиденьки в магазині воєнторгу чи кав'ярні, і зазвичай говорив Ріццо. Вони в'їхали до містечка і біля школи виявили затишний бар. Якщо не враховувати кількох школярів, там було порожньо. Вони сіли за столиком у глибині кімнати, і Ріццо одразу ж попрямував до туалету. Бакстер натомість рушив до дверей.

— За хвильку повернусь, — сказав він, — хочу придбати газету.

Левін сидів, пив пиво і міркував. У нього була звичка міцно, як Марлон Брандо, стуляти губи та чухати під пахвою. Іноді, коли мав настрій, він ще тихцем наслідував звуки, які видають мавпи. Нарешті Левін сказав:

— Пікнік, прокидайся. Наближається генерал.

— У сраку генерала, — відказав Пікнік.

— Якийсь ти кислий, — сказав Ріццо, обернувшись.

— Роби, як я чи Салозад. Покладайся на галай-балай.

Саме тоді вбіг розхвильований Бакстер з газетою.

— Гей, ми на перших шпальтах.

Він тримав лейк-чарлзівську газету, і коли її розгорнули на столі, всі побачили величезний заголовок: «250 ПРОПАЛИХ БЕЗВІСТИ ПІСЛЯ УРАГАНУ».

— Ураган? — запитав Пікнік. — А якого біса нам ніхто не сказав про ураган?

— Може, флотські не можуть підняти літак, — припустив Ріццо, — тому вони хочуть, щоб ми виявили око бурі, чи як там його.

— І все ж цікаво, що там відбувається, — замислено сказав Бакстер. — Боже, певно, справи кепські, якщо з ними немає геть жодного зв'язку.

Як виявилося, ураган ущент знищив маленьке селище Креоле, розташоване вздовж затоки на острові чи радше на узвишші, біля рукава річки, десь за 20 миль від Лейк-Чарлза. Виглядало так, що вся справа була прорахунком Бюро погоди: в середу опівдні, коли мешканців містечка почали евакуювати, бюро заявило, що урагану не буде до ночі з четверга на п'ятницю. Людей закликали не скупчуватися на дорогах. Часу вдосталь. Десь між північчю і третьою в четвер здійнявся ураган, і його епіцентром стало Креоле. Далі в статті йшлося про прибуття Нацгвардії, а також Червоного Хреста, армії й військово-морських сил. Вони намагалися підняти літаки з авіабази в Білоксі[61], але льотні умови були дуже несприятливі. Одна велика нафтова компанія надала декілька буксирів, щоб допомогти в рятувальних операціях. Креоле, вочевидь, оголосять районом стихійного лиха. І так далі. Вони випили ще пива, погомоніли про ураган, і всі погодилися, що наступні кілька днів вони, мабуть, тут дупу надірвуть. Все це завершилося декількома непристойними й неприхильними заявами про сутність Армії США.

— Зарахують як надстрокове, — сказав Ріццо, — часу ще вдосталь, ти маєш на це всі права. Ось у мене ще 382 кляті дні. Боже, я не переживу.

Левін усміхнувся.

— Дурниці, — сказав він, — то ти просто якийсь кислий.

Коли вони вийшли, надворі дощило і було холодно. Вони залізли у вантажівки й поплюскотіли з містечка назад до пункту збору, який призначив лейтенант Пірс. Його поки не було на місці. Левін і Пікнік припаркувались і лишились сидіти в кабіні, слухаючи, як дощ відстрибує від даху. Левін витягнув з кишені «Болотяну дівку» і знову заходився читати.

Невдовзі прийшов Ріццо і постукав у вікно.

— Генерал іде, — сказав він, вказуючи на дорогу.

Крізь дощ вони ледве розгледіли за кермом каламутний силует у хакі. Джип пригальмував поруч із вантажівкою Ріццо, з нього виліз водій і, хитаючись, підбіг до них. Він був неголений і з червоними очима. Хакі мав подерте й брудне, а коли заговорив, його голос трохи тремтів.

— Хлопці, ви з Нацгвардії? — запитав він голосніше, ніж треба.

— Ха, — гаркнув Ріццо. — Боже, ні. Може, й схожі, але ми не звідти.

— Ех! — він відвернувся, і Левін, трохи шокований, усвідомив, що у військового на плечах було по дві срібні нашивки. Він похитав головою.

— Там жорсткувато, — пробурмотів він і рушив до свого джипа.

— Вибачте, сер, — гукнув йому Левін, а потім тихіше: — Боже, Ріццо, ти це бачив?

Ріццо засміявся.

— Війна — це пекло[62], — неприхильно сказав він.

Вони ще посиділи півтори години, доки нарешті з'явився лейтенант. Вони розповіли йому про капітана який шукав Нацгвардію, і дали газетний допис про ураган.

— Добре, поїхали, — сказав Пірс. — Бо вони вже перегризлися там через зв'язок.

Виявилося, що армія заволоділа Макнізьким коледжем на околиці міста і влаштувала в ньому операційну базу. Уже споночіло, коли дві вантажівки з'їхали з тихої вулички кампуса на величезне поросле травою подвір'я у формі чотирикутника.

— Агов, — заволав Пікнік до Бакстера, — нумо наввипередки, хто перший поставить їх сторчма.

Вони почали встановлювати сорокафутові антени, і Бакстер з Ріццо перемогли.

— От чорт, — сказав Левін, — коли налаштуємо весь цей мотлох, з мене пиво.

Пікнік заходився коло ТСС-3[63], а Левін налаштовував AN/GRC-10[64]. Десь опівночі вони вже мали зв'язок.

До кузова устромив голову Бакстер.

— Хлопці, ви мені пиво винні, — нагадав він.

— Як думаєш, тут поблизу є бар? — запитав Левін.

— Ви ж у нас зі студентів, — сказав Бакстер, — ти й Ріццо. Тобі й карти в руки — організуй нам десь тут випускний.

— Ага, Натане, — ввічливо відповів Пікнік, виглядаючи із ТСС-3. — Ти ж маєш почуватися як старий випускник.

— Звісно, — додав Левін, — звісно, саме тиждень зустрічі випускників. А чому б мені просто не затопити тобі в пику, га?

— А чому б тобі не купити нам пива? — запитав Бакстер.

За декілька кварталів звідти вони знайшли невеличкий, студентського штибу бар. У Макнізі саме тривала літня сесія, тож усередині було лише кілька пар, які танцювали під записи ритм-енд-блюзу. А ще там була полиця, на якій стояли пивні кухлі з іменами людей. Отаке місце.

— Ну, гаразд, — бадьоро сказав Бакстер, — пиво всюди однакове.

— Заспіваємо студентських застільних пісень? — запропонував Ріццо. Левін поглянув на нього.

— Ти що, серйозно? — запитав він.

— Ось я, — сказав Бакстер, — ніколи цих студентських бздурів не сприймав. Я так вважаю: досвід не проп'єш.

— Ти — селюк, — сказав Ріццо, — а тут присутні три першорядні армійські інтелектуали.

— Я не з вашого гурту, — спокійно відказав Левін. — Я просто кар'єрист.

— Агов, Натане, я про те й кажу, — відказав Бакстер. — У тебе диплом коледжу, і ти не кращий за мене, а я навіть школи не закінчив.

— Проблема Левіна, — сказав Ріццо, — у тому, що він, мабуть, найлінивіша падлюка в нашій армії. Працювати не хоче і, отже, боїться пустити коріння. Він — зерно, яке кинули на ґрунт кам'янистий, де не було землі багато.

— І як зійшло сонце, — усміхнувся Левін, — воно випалило мене, і я всох[65]. А чого, думаєш, я так довго просиджую в казармі?

— Ріццо правду каже, — мовив Бакстер, — у Луїзіані не знайти кам'янистішого місця, ніж Форт-Роуч.

— І сонця спекотнішого теж не знайти — це, чорт забирай, запевно, — сказав Пікнік. Вони сиділи, пили та балакали до третьої ранку. Уже у вантажівці Пікнік сказав:

— Чувак, той Ріццо багато говорить.

Левін склав руки на животі й позіхнув.

— Ну, гадаю, хтось же має, — відповів він.

На світанку Левін прокинувся від того, що на подвір'ї так потужно ревіло й стукало, що аж голова розколювалася.

— Грррр, — сказав він, стискаючи голову, — що воно за чортівня.

Уже не дощило, і Пікнік виліз назовні.

— Ти лише поглянь на них, — сказав він.

Левін вистромив голову і глянув. За сто метрів від них один за одним, наче велетенські комахи, здіймалися гвинтокрили, які летіли подивитися, що лишилося від Креоле.

— Хай мені чорт, — сказав Пікнік. — Вони ж були там усю ніч.

Левін заплющив очі й відкинувся назад.

— Ночі тут до біса темні, — сказав він і знову пішов спати.

Він прокинувся опівдні, голова пульсувала, і хотілося їсти.

— Пікнік, — простогнав він, — чорт забирай, а де б тут поїсти?

Пікнік хропів.

— Гей! — Левін схопив його за голову й заторсав.

— Що таке? — спитав Пікнік.

— Кажу, цікаво, чи є в них десь тут польові кухні абощо?

Ріццо виліз зі своєї вантажівки та підійшов до них.

— Боже, ну ви й ліниві, — сказав він. — Ми вже з десятої на ногах.

На подвір'ї здіймалися та сідали гвинтокрили зі вцілілими. Там на них уже чекали напоготові машини швидкої допомоги та рій медиків і санітарів. По всіх усюдах стояли 2,5-тонки, джипи та вантажівки 750-ки, а між ними тинялися військовослужбовці з різних частин, більшість у камуфляжних робах, деінде майоріло хакі та спалахувала начальницька латунь.

— Боже, — сказав Левін, — що ж в цьому місці сталося?

— Тут ще газетярі, фотографи з «Лайфу» і, мабуть, також кілька кінорепортерів, — сказав Ріццо. — Зараз це район стихійного лиха. Офіційно.

— Ну й добре, — сказав Пікнік, підморгуючи. — Чувак, поглянь лише на цю перепілочку.

І дійсно, видавалося, що студенточки, які тинялися серед оливково-сірої юрми, були занадто привабливі, як на час літньої сесії. Бакстер бурхливо радів.

— Я знав, що коли надовго застрягнути в Роучі, обов'язково відбудеться щось хороше.

— Наче нічна Бурбон-стріт[66] у день платні.

— І не нагадуй, — сказав Левін. І трохи подумавши, додав: — А втім, який тут, на біса, Новий Орлеан.

Десь за двадцять ярдів звідти він помітив 2,5-тонку, на боці якої був напис «131-й батальйон зв'язку», їй бракувало одного крила, і вся вона була якась прим'ята.

— Агов, Дуґласе, — заволав Левін.

Довготелесий рудий РПК, що присів на переднє колесо, звів очі.

— Ну, бляха, — відгукнувся. — Хлопці, чого так довго?

Левін підійшов.

— Ви коли сюди прибули? — запитав він.

— Та хай йому, — сказав Дуґлас, — вони всю ніч намагалися відправити мене й Стіла, якраз коли це сталося. Клятий ураган здув цю стареньку 2,5-тонку з дороги.

Левін поглянув на вантажівку.

— Як воно там? — запитав він.

— Складно сказати, — відповів Дуґлас. — Там був один міст, а тепер і його немає. Вони змусили інженерів дупу надривати, щоб зробити там понтонний міст. Чув, як казали, що такого роздовбаного міста ніколи не бачили. Воно десь на 8 футів під водою, і єдине, що там лишилося стояти, — будинок суду, і лише тому, що він бетонний. А трупаки, чувак, вони тягають їх буксирами та складають, наче дрова. Смердить — просто жах.

— Ну, все, досить, безжурна ти падлюко, — сказав Левін. — Я ж іще не снідав.

— Чувак, та ти якийсь час житимеш на тих сандвічах і каві, — сказав Дуґлас. — У них різні баби бігають і пропонують. Тобто — сандвічі та каву пропонують. А інших харчів я поки там і не бачив.

— Не хвилюйся, — сказав Левін, — побачиш. Ми всі побачимо. Краще б нам таки побачити, бо я не згаю свою відпустку на абищо. — Він повернувся до вантажівки. Пікнік і Ріццо, зіпершись на крило машини, їли сандвічі та пили каву.

— Де ви їх знайшли? — запитав Левін.

— Та баба тут одна приходила, — сказав Ріццо.

— Хай мені біс, — сказав Левін. — Оце вперше той нікчемний дурисвіт правду розповів.

— Далеко не тікай, — сказав Ріццо. — Ще одна пройде.

— Не знаю, — сказав Левін. — Я, може, до того вже помру від голоду. Така моя вдача. — Він кивнув головою на купку студенточок і, відчуваючи дивне співпереживання, що довгий час лежало баластом, звернувся до Ріццо:

— Ех, давно це було.

Ріццо засміявся.

— Ти що — за рідними тужиш, чи як? — запитав він.

Левін похитав головою.

— Не зовсім. Це ж щось на кшталт замкнутого ланцюга: Усі на тій самій частоті. А згодом забуваєш про решту спектра й починаєш вірити в те, що це єдина справжня частота чи принаймні єдина, яка має значення. Тоді як зовні, на вершинах і в низинах, існують чудові кольори і досі ллються рентгенівське й ультрафіолетове випромінювання.

— А ти вважаєш, що Роуч — теж замкнутий ланцюг? — запитав Ріццо. — Макніз — це ж ще не весь світ, та й Роуч не спектр.

Левін похитав головою.

— Усі ви, призовники, однакові, — відказав він.

— Знаю, знаю. На всіх шляхах стоїть регулярна армія. Та куди ведуть ті шляхи?

Тендітна блондинка підійшла з повним кошиком сандвічів і паперової тари з кавою, і Левін сказав:

— Саме вчасно, дорогенька. Ти врятувала мене від неминучої смерті.

Вона йому всміхнулася:

— Ой, а виглядаєте нівроку.

Левін узяв декілька сандвічів і чашку кави.

— Ти теж, — сказав він, ласо поглядаючи на дівчину. — Сенбернари в них тепер достобіса милі, не те що раніше.

— Дуже сумнівний комплімент, але це найкраще, що я сьогодні чула.

— Як тебе звуть, бо раптом я знову зголоднію? — спитав Левін.

— Мене звуть Дрібна Квіточка, — відповіла вона, сміючись.

— Гумористка, — сказав Левін. — Чому б тобі не загуляти з Ріццо? Він хлопець з коледжу. Можете пограти у «Вгадай цитату» чи щось схоже.

— Не зважай на нього, — сказав Ріццо. — Він просто плугатар-плейбой.

Вона засяяла.

— І який твій улюблений спосіб плужити? — запитала дівчина.

— Потім розповім, — сказав Левін і відсьорбнув каву.

— Домовилися. Побачимося на подвір'ї.

Ріццо недоладним тенором заспівав «Студенточку Бетті»[67] та криво посміхнувся.

— Стули пельку, — сказав Левін, — не смішно.

— Ух, будеш сперечатися, так? — спитав Ріццо.

— А хто сперечався? — запитав Левін.

— Гей, — заволав до них Дуґлас, — я їду джипом до пірса. Хто зі мною?

— Я лишуся на лінії зв'язку, — сказав Пікнік.

— Їдьте, — відповів Бакстер. — Я краще побуду там, де баби.

Ріццо засміявся.

— Я маю доглядати за молодшим, — додав, — він може втратити незайманість.

Бакстер глянув спідлоба:

— Та в тебе наступна й буде першою.

Левін заліз в один з батальйонних джипів одразу за Дуґласом, і вони, підстрибнувши, рушили. На краю кампуса вони виїхали на дорогу із жорстви, яка неухильно погіршувалася, що ближче вони були до Затоки. Лишилося небагато доказів, що тут пройшов ураган: лише кілька повалених дерев і дорожніх знаків, декілька розкиданих довкола уламків черепиці й дощок-вагонок. Дуґлас і далі коментував ситуацію, здебільшого наводячи статистику з других вуст, а Левін неуважно кивав. У нього почала вимальовуватися туманна ідея, що Ріццо, врешті-решт, міг і не бути Споконвічним студентом — і що вряди-годи цьому сержантику таки вдавалося зловити відблиск правди. Він також розхвилювався: либонь, після трьох років піску, бетону й сонця передчував якісь кардинальні зміни. З одного боку, так могло бути тільки тому, що це був перший коледжський кампус, поріг якого він переступив після закінчення Сіті-Коледжу, а з другого, можливо, саме настав час для змін. Гайнути в самоволку, коли повернеться до Роуча, чи на три дні піти в запій — усе може допомогти полегшити ту одноманітність, яку він саме почав помічати.

На пірсі було так само велелюдно, як і на чотирикутному подвір'ї, лише темп повільніший і, вочевидь, рівномірніший. Буксири нафтової компанії підвозили купи трупів, одна робоча команда їх вивантажувала, санітари обприскували бальзамічним розчином, щоб убезпечити від розкладу, інша команда завантажувала мерців до 2,5-тонок, і ті їх відвозили.

— Тіла тримають у якомусь шкільному спортзалі, — повідомив Левіну Дуґлас, — там усюди лід. Уяви, яке там пекло — піди їх розпізнай. Кажуть, вода дуже попсувала їхні обличчя.

У повітрі висів запах гниття, подібний, як видалося Левіну, до вермуту, коли його пити цілу ніч. Спецгрупа працювала акуратно й ефективно, наче конвеєрна лінія. Зрідка хтось із вивантажувачів відвертався, щоб поблювати, але праця плавно текла далі. Левін і Дуґлас сиділи та дивилися на них, аж доки небо не потемніло, гублячи дедалі більше сонця, якого все одно ніхто б не побачив. До них підійшов старий майстер-сержант, прихилився до джипа збоку, і вони трохи погомоніли.

— Я був у Кореї, — сказав він після того, як одне тіло через незграбне поводження розпалося на шматки, — я можу зрозуміти хлопців, що стріляють і вбивають одне одного, але це, — він похитав головою, — Боже збав.

Поруч походжала начальницька латунь, але жоден не надокучав Левіну чи Дуґласу. Операція, попри те, що її ефективність була ледве не машинного рівня, мала ауру неформальності: майже ніхто не носив капелюхів, а полковник чи майор могли спинитись і побалакати із санітарами.

— Наче якийсь бій, — сказав сержант. — Усі правила накрились. Та й кому вони, чорт забирай, треба.

Вони лишалися там до пів на шосту, а потім поїхали назад.

— А ви знайшли душ, — запитав Левін, — чи ні?

РПК посміхнувся.

— Мій товариш учора вночі мився в жіночому гуртожитку, — сказав він. — А я вважав, що його де завгодно, бляха, можна знайти.

Коли вони повернулися до вантажівок, Левін зазирнув до Пікніка.

— Кидай це, — сказав він, — даси мені знати, якщо десь тут знайдеш душ.

— Чорт забирай, твоя правда, — сказав Пікнік. — Липень, як-не-як.

Левін сів на його місце біля «Злої десятки» і якийсь час слухав лінію зв'язку; нічого особливого не відбувалося. За півгодини повернувся Пікнік.

— Якого біса, — сказав він. — Ріццо отам стоїть і слухає. Він хоче бути в регулярній армії, а ми чого повинні над цим гріть чуприну? Тобі треба пройти десь квартал повз каплицю, там буде гуртожиток. Не проґавиш. Там різний народ швендяє.

— Дякую, — сказав Левін. — П'ять хвилин. Потім підемо на пиво.

З торби він дістав чисту переміну спіднього, робу, набір для гоління та вийшов у теплу важку темряву. Гвинтокрили досі приземлялися й злітали, а вогні попереду та на хвості робили їх подібними на щось з науково-фантастичних фільмів. Левін знайшов гуртожиток, увійшов, помився, поголився і перевдягнувся. Коли він повернувся, побачив, що Пікнік читає «Болотяну дівку». Вони вийшли й одразу ж натрапили на інший бар, гамірніший, набитий характерним для п'ятничної ночі народом. Там вони вгледіли Бакстера, який намагався женихатися до дівчини, чий хлопець був уже занадто п'яним, щоб через це полізти в бійку.

— О Боже, — сказав Левін.

Пікнік поглянув на них.

— Не хочу бути як Ріццо або подібні, — сказав він, — але що таке, Натане? Де той наш старий сержант Білко[68], якого ми знали та любили? То так старість приходить, чи ти на межі інтелектуальної кризи, чи що?

Левін знизав плечима.

— Та, певно, просто проблеми зі шлунком, — сказав він. — Вирощуєш і плекаєш оце пивне черевце, аж раптом з'являється щось, на кшталт цих трупаків, і вибиває тебе з колії.

— Це кепсько, як на мене, — сказав Пікнік.

— Ага, — відгукнувся Левін. — Давайте змінимо тему.

Вони сіли й спостерігали за студентами, і кожен намагався дивитися на них як на когось незвичного, до кого вони ніколи не належали й не будуть. До них підійшла блондинка, яка назвалася Дрібного Квіточкою, і сказала:

— Вгадай цитату.

— Я знаю кращу гру, — відповів Левін.

— Ха-ха, — засміялася блондинка і сіла до них. — Мій хлопець захворів, — пояснила вона, — тож йому довелося піти додому.

— Так це ж просто божа благодать, — сказав Пікнік.

— Напрацювалися? — спитала Квіточка, сонячно всміхаючись.

Левін відкинувся і безтурботно поклав їй руку на плечі.

— Я важко працюю лише тоді, коли результат того вартий, — сказав він, поглядаючи на неї, і вони якийсь час пробували перегледіти одне одного, поки він, ніби тріумфуючи, не всміхнувся і не додав: — Або його легко досягнути.

Вона вигнула брову.

— Мабуть, навіть тоді тобі не доводиться так важко працювати, — сказала вона.

— Що робиш завтра ввечері? — спитав Левін. — Якраз дізнаємося.

До них хитаючись підійшов підліткового віку баламут-південник у плисовому пальті та різко обійняв її за шию, разом з тим перекинувши пиво Пікніка.

— О Боже, — сказала вона, — ти повернувся?

Пікнік сумно розглядав свою вимоклу робу.

— Яка елегантна причина для бійки, — сказав він. — Ну як, Натане?

Бакстер до них дослухався.

— Ага, — сказав він, — тепер твоя черга, друже Бенні.

Він навмання несамовито замахнувся й навідліг вдарив Пікніка по голові, збивши того зі стільця.

— Боже, — сказав Левін, дивлячись долі, — у тебе там усе гаразд, Бенні?

Пікнік не відповів. Левін знизав плечима.

— Давай, Бакстер, треба його віднести. Перепрошую, Дрібна Квіточко.

Вони підняли Пікніка й віднесли його у вантажівку.

Наступного ранку Левін прокинувся о сьомій. Він трохи поблукав кампусом у пошуках кави і після сніданку ухвалив одне з тих спонтанних рішень, про які завжди весело згадати опісля.

— Гей, Ріццо, — сказав він, торсаючи сержанта. — Якщо хтось мене шукатиме, генерал там чи міністр армії, скажи їм, що я зайнятий, гаразд?

Пробурмотівши, ймовірно, якусь лайку, Ріццо знову заснув.

Левін зловив попутний батальйонний джип до пірса і деякий час там вештався, дивлячись, як привозять тіла. Нарешті, коли один буксир майже вивантажили, він неквапно спустився до причалу й піднявся на борт. Напевно, його ніхто й не помітив. Там було півдесятка військовослужбовців і десь стільки ж цивільних, які не говорили, а лише сиділи чи стояли, палили чи позирали на сіре болото, що повзло повз них. Вони проминули майже завершений інженерами понтонний міст, проштовхуючись між розтрощених дерев і сміття, що плавало на поверхні. Згодом вони пропихкали Креоле й верхні поверхи будинку суду і рушили до віддалених ферм, які досі ніхто не обшукав. Вряди-годи над головою скрекотів гвинтокрил. Зійшло тьмяне сонце, пробиваючись крізь легкі хмари, і почало нагрівати нерозбовтане й смердюче болотяне повітря.

Оце здебільшого й усе, що Левін згадував пізніше, — своєрідний атмосферний ефект, сіре сонце на сірому болоті, відчуття і запах повітря. Десять годин вони курсували довкола, шукаючи мертвих. Одного відчепили від огорожі з колючим дротом. Він висів там, як дурнувата кулька, наче якась пародія на людину, аж поки вони його не торкнулися — і тоді він луснув, зашипів і розпався на шматки. Вони знімали їх з дахів і дерев, знаходили серед руїн будинків, де вони плавали чи застрягли. Як і решта, Левін працював мовчки, сонце пекло його шию й обличчя, сморід болота і трупів проникав у легені; він не мав ані бажання, ані спроможності про це думати, але якось усвідомлював, що ситуація не вимагала обдумування чи пояснення. Він збирає трупаки. Оце й уся робота. Коли біля шостої буксир спинився, щоб вивантажити тіла, Левін зійшов з нього так само безтурботно, як і зайшов. Він застрибнув на 2,5-тонку, яка їхала до їхнього чотирикутного подвір'я, і сів у брудному кузові, виснажений і причмелений власним запахом. Не звертаючи уваги на Пікніка, який уже майже дочитав «Болотяну дівку» і щось почав казати, але схаменувся, Левін узяв з вантажівки чистий одяг, пішов до гуртожитку і доволі довго простояв під душем, уявляючи, що це дощ, літній чи весняний, згадуючи, як він під нього потрапляв. Вийшовши у чистій формі з гуртожитку, він помітив, що вже стемніло.

У вантажівці він, покопавшись, видобув із сумки синю бейсболку і надягнув її.

— Тепер у вечірньому вбранні, — сказав Пікнік. — Що сталося?

— Побачення, — відказав Левін.

— Чудово, — сказав Пікнік, — люблю, коли молодь тусується. Це так надихає.

Левін поглянув на нього з усією серйозністю:

— Ні, — сказав він. — Ні, думаю, краще сказати, що це «чистий імпульс».

Він заліз у вантажівку Ріццо і, поки той спав, потягнув у нього пачку цигарок і сигару «Де Нобілі». Коли Левін виходив, сержант розплющив одне око.

— Та це ж старий, добрий і надійний Натан, — сказав він.

— Спи далі, — проказав Левін.

Насвистуючи й тримаючи руки в кишенях, він рушив у бік бару, який відвідував минулої ночі. Небо було беззоряне, а в повітрі відчувався дощ. Він пройшов повз тіні великих потворних сосен, освітлених вуличними ліхтарями. Слухав дівочі голоси, буркотні машини, питав себе, якого біса він тут робить, коли повинен бути в Роучі, розмірковував, що, повернувшись до Роуча, питатиме себе, якого біса він там робить, і що, ймовірно, куди б він після сьогоднішнього дня не пішов, усюди питатиме те саме. На мить він побачив себе, Салозада Левіна, — сміховина, та й годі, — як Вічного жида, що в дивних і безіменних містечках буденними вечорами обговорює з іншими Вічними жидами основні проблеми тотожності — не так себе, як тотожності місця й того, чи хтось насправді має право будь-де перебувати. Він дійшов до бару і зайшов усередину, де на нього вже чекала Дрібна Квіточка.

— Я дістала нам машину, — всміхнулася вона.

Саме тоді він усвідомив, що вона говорить з легким південним акцентом.

— Гей, — сказав він, — а що ви всі тут п'єте?

— «Том Коллінз»[69], — відповіла вона.

Левін замовив віскі. Його обличчя посерйознішало.

— Там кепсько? — спитала дівчина.

— Доволі кепсько.

Вона знову сонячно всміхнулася.

— Принаймні коледж не зачепило.

— Але Креоле таки зачепило, — відказав Левін.

— Ну, то ж Креоле, — сказала вона.

Левін поглянув на неї.

— Тобто краще вони, ніж коледж.

— Так, звісно, — посміхнулася вона.

Він постукав пальцями по столу.

— Скажи «геть», — попросив він.

— Гуть.

— Ага.

Вони випили та ще трохи поговорили, переважно на студентські теми, поки нарешті Левін забажав побачити, який краєвид під беззоряним небом розгортається на мочаруватий рукав річки. Вони вийшли, він сів за кермо, і ніч огортала їх увесь шлях. Вона сиділа поруч і час від часу збуджено й нетерпляче його торкалася. Він сидів мовчки, поки вона не вказала на брудну дорогу, яка вела до болота.

— Сюди, — прошепотіла вона, — там є хатинка.

— А то мені вже стало цікаво, — сказав він.

Тисячі жаб навколо них виспівували незбагненні акордові прогресії, славлячи свої неоднозначні принципи. Довкола них були мангрові дерева і мох. Вони їхали ще милю, поки не дісталися до напівзруйнованої будівлі, яка невідь-звідки постала в цій глушині. Виявилося, що всередині навіть був матрац.

— Небагато, — сказала вона, важко дихаючи, — але дім.

Вона дрижала в темряві поруч нього. Він дістав і запалив сигару Ріццо; її обличчя тріпотіло у світлі полум'я, і щось у її очах, можливо, виказувало невідрадне і запізніле розуміння, що загроженість цього конкретного плугатаря була глибшою за будь-яку проблему сезонної зміни чи сумнівної врожайності. Саме тому, що раніше він визнав її спроможність віддавати, не залучаючи нічого понад чи менше того, що є у списку перелічених виробів: ножиці, годинники, ножі, стрічки, шнурки — з нею він напускав на себе вигляду такого ж недбалого співчуття, яке мав до героїнь порнографічних романів чи до виснаженого, але гарного скотаря-імпотента з вестерна. Вона роздягалася окремо від нього, а він якийсь час стояв у самій футболці та бейсболці й мирно пихкав сигарою, поки не почув, як вона схлипує на матраці.

Навколо них заспівував якийсь дикунський жаб'ячий хор — плавно, як їм видавалося, але насправді спазматично, як вони самі, — засліплені, хоч і зацікавлено свідомі цього, проте не більше, ніж сплетіння мізинців, торкання пивних кухлів, спільності за «Макколлзом»[70], — доводячи себе до педальних басів у віртуозному дуеті придихів і криків. Під час усього виконання він зрідка пихкав сигарою, бейсболка на ньому недбало зсунулася, дівчина викликала мимовільне бажання її захистити, як Пасифая, що ніколи не була повністю збезчещеною. А коли вони нарешті вгамувалися, то лягли, не торкаючись одне одного, досі перебуваючи під навалою дурних жаб’ячих криків.

— Посеред великої смерті, — сказав Левін, — маленька смерть.

І додав:

— Ха. Наче заголовок у «Лайфі». Посеред «Лайфу». Спіткає нас смерть[71]. О Боже.

Вони приїхали назад, і біля вантажівки Левін сказав:

— Побачимося на подвір'ї.

Вона слабко всміхнулася.

— Як будеш вільний і неподалік — заходь. — І поїхала.

Пікнік і Бакстер грали в блекджек у світлі фар.

— Гей, Левін, — сказав Бакстер, — а я сьогодні потрахався.

— О, — сказав Левін. — Вітаю.

Наступного дня до нього підійшов лейтенант і сказав:

— Якщо хочеш, Левін, можеш їхати у свою відпустку. Тепер усе облаштувалося. Ти — лише зайвий рот.

Левін знизав плечима.

— Гаразд, — відповів він.

Дощило. У вантажівці Пікнік сказав:

— Боже, ненавиджу цей дощ.

— Ти й Гемінґвей, — сказав Ріццо. — Кумедно, еге ж? А Т. С. Еліот любить дощ.

Левін закинув торбу на плече.

— Якщо подумати, то дощ — це якесь диво. Він може збудити застигле коріння, може розворушити його, вимити[72]. Я думатиму про вас, хлопці, як вам тут ведеться по сраку у воді, коли грітимуся на сонечку в Новому Орлеані.

— Давай, — сказав Пікнік, — їдь уже.

— До речі, — сказав Ріццо, — вчора тебе шукав Пірс, та я розповів йому якісь бздури, що ти шукаєш запчастини для ТСС. А потім я ще довго з'ясовував, куди ти зник.

— Господи, ну й до чого додумався? — тихо запитав Левін.

— Досі намагаюся з'ясувати, — посміхнувся Ріццо.

— Бувайте, хлопці, — сказав Левін. Він підсів до 2,5-тонки, яка прямувала до Роуча. За кілька миль від містечка РПК за кермом сказав:

— Чорт забирай, це майже полегшення — їхати назад.

— Назад? — спитав Левін. — А, ага, так і є.

Він дивився, як двірники зіштовхували краплі з вітрового скла, і слухав, як дощ січе по даху кабіни. Невдовзі Левін заснув.