Нетямущий учень

Максим Нестелєєв Мала проза Томаса Пінчона: контексти та підтексти

Томас Раґлз Пінчон народився 1937 року в містечку Ґлен-Коув на острові Лонґ-Айленд (Нью-Йорк). Коли йому було чотири, родина переїхала до Іст-Норвіча, який разом із селищем Ойстер-Бей входив до складу однієї переписної місцевості. Томас ходив у школу в Ойстер-Беї і друкував свої перші гумористичні дописи в місцевій шкільній газеті «Пьорпл енд Ґолд» анонімно або під псевдонімами Роско Штайн і Боз. 1953 року він вступає до Корнелльського університету на спеціальність «Інженерна фізика». Через два роки йде на службу до BMC (імовірно, служив у Шостому флоті, що базувався в Середземному морі). 1957 року Томас повернувся у виш і закінчив його за спеціальністю «Англійська мова і література». Пінчон мав можливість відвідувати лекції Владіміра Набокова, хоча в єдиному документі, де згадано Томаса (група «Література 311: Майстри європейської літератури», осінь 1957), його прізвище закреслене. У рік Томасового випуску з університету (1959) з'являються друком його перші серйозні твори: «Дрібний дощ» і «Смерть і милість у Відні». Цим же роком датовано інший цікавий документ, який довгий час вважали втраченим, — подання Пінчона на грант Фонду Форда для написання лібрето опери. Попри те, що письменник заборонив передруковувати й розмножувати цей документ, завдяки наявності кількох копій науковці мають змогу описати його зміст. На перших сторінках подання Пінчон коротко окреслив свої письменницькі набутки: писати почав у сім-вісім років; уже встиг завершити багато оповідань, де наслідує визначних прозаїків; створив чотири одноактні п'єси (одну про флот, другу науково-фантастичну, а ще психодраму і драму-вестерн білими віршами), музичну комедію, понад двадцять поем (за його словами, надто жаргонних і наукових) і майже дописав одну повноцінну п'єсу, що нагадує «Стільці» Йонеско й базується на теорії множин, зокрема «хибному математичному доказі, що всі числа рівні». Цікаво також, як він описує ідею свого першого оповідання, присвяченого Другій світовій війні: воно про те, як «залізобетонна відданість абстрактній умові призводить до таких неприємностей, як війни». Стівен Вайзенбурґер, який першим описав Пінчонове подання на грант, слушно зазначає, що це й була першоідея роману «Гравітаційна райдуга».

Його тогочасні друзі згадували, що після університету він спочатку мріяв стати диск-жокеєм, а потім кінокритиком в «Есквайєрі». Однак 1960 року Пінчон їде до Сієтла, де Мері Енн Таралдсен допомогла йому влаштуватися молодшим інженером у корпорацію «Боїнг». Там він переважно писав інструкції та технічну документацію для інформаційних бюлетенів: спочатку у відділі службової інформації «Бомарка», а потім у відділі польового забезпечення «Мінітмена». Адріан Вісніцький, проаналізувавши стиль цих статей, дійшов висновку, що за два з половиною роки (лютий 1960 — вересень 1962) Пінчон написав близько 25 текстів[255] (достеменно відомо, що він є автором статті «Спільність» для журналу «Аероспейс Сейфіті»). Того ж року в нього з'являються літературний агент Кандіда Донадіо, з якою він пропрацював до 1982-го, і перший контракт з видавництвом на майбутній роман «V.», який вийшов 1963 року. За «V.» Пінчон здобув нагороду Фонду Вільяма Фолкнера за найкращий дебют і став фіналістом Національної книжкової премії, однак переміг того року «Кентавр» Джона Апдайка. 1964 року Пінчон подає документи до аспірантури Каліфорнійського університету в Берклі на спеціальність «Математика», проте йому відмовляють. Після цієї події вірогідної інформації про його подальше життя стає дедалі менше, і вона здебільшого стосується його творчих звершень.

1966 року виходить друком другий роман Пінчона «Виголошення лоту 49», а в 1973-му з'являється його найвідоміший текст «Гравітаційна райдуга», за який автор здобуває Національну книжкову премію (спільно з Ісааком Башевісом Зінґером за збірку «Корона з пір'я»). У 1974 році Пінчона навіть номінували на Пулітцера, і журі вже висловило свою підтримку, проте консультативна рада премії влаштувала скандал, назвавши текст «нечитабельним, надутим, багатослівним і непристойним». Того року нагороду за художню літературу взагалі не вручили.

1983 року його літагентом, а 1990-го і дружиною стає Мелані Джексон[256], і 1991-го у них народжується син Джексон. 1988 року Пінчон здобув стипендію Макартура, що тоді дорівнювала 310 тисячам доларів і виплачувалась упродовж п'яти років. Нині, за неперевіреними даними, Пінчон з родиною мешкає в Нью-Йорку на Верхньому Вест-Сайді (Мангеттен).

Оскільки Томас Пінчон не дозволяє друкувати його офіційну біографію, не дає інтерв'ю й уникає журналістів, дослідникам лишається обмаль інформації про нього самого та його родичів. Найраніша згадка про Пінчонів стосується якогось Пінко (Pinco), що прибув до Англії з Нормандії разом з Вільгельмом Завойовником у XI столітті. Надалі довгий час рід мешкав на острові й був шанованим, хоч і не дуже знатним і багатим (втім, вони мали власний герб). Відомо, наприклад, що 1533 року Ніколас Пінчон був старшим шерифом Лондона. Однак найчастіше згадують про Вільяма Пінчона (1590–1673), який прибув до США в 1630 році й разом з декількома іншими «пілігримами» заснував міста Роксбері та Спрінґфілд (зараз територія штату Массачусетс). Останнє місто Вільям назвав так через ностальгію за батьківщиною, адже народився у селищі Спрінґфілд у графстві Ессекс. Цей Пінчон також став автором першої забороненої в Америці книги, що мала назву «Достохвальна ціна нашого спокутування…» (1650). У тексті Вільям розкритикував тодішню провідну релігійну доктрину — пуританський кальвінізм і ствердив, що не покарання і страждання є ціною спокути, а послух. Книгу спалили, Вільяма оголосили єретиком, змусивши його поквапно передати земельні володіння синові Джону й утекти до рідної Англії. Джон швидко став одним з найбагатших і найшанованіших людей Нової Англії, і всі американські Пінчони (серед яких було багато визначних осіб) ведуть своє походження саме від нього.

У специфічний спосіб Пінчони завжди були пов'язані з літературою, навіть коли самі не писали текстів. Так, Натаніель Готорн у готичному романі «Будинок із сімома фронтонами» (1851) зобразив «стару родину Пінчеонів» (Pyncheon) як типову родину батька-засновника нації. Готорн одразу ж одержав два листи від нащадків роду Пінчонів (Pynchon), які, сприйнявши роман за історичний, дорікали письменникові, що той перекрутив факти й спаплюжив ім'я їхнього пращура Вільяма, адже «серед [його] двадцяти нащадків» ніхто й не чув про описані події. А в повісті Артура Конана Дойла «Знак чотирьох» (1890) описано вигадану Пінчин-лейн (Pinchin Lane) як типовий англійський топонім XIX століття. Можливо, в тексті він з'явився тому, що у Великобританії в районі Вайтчапел була невеличка вулиця Пінчин (Pinchin), де у вересні 1889 року знайшли тіло жінки, імовірної жертви Джека Різника.

«Нетямущий учень» — на сьогодні єдина збірка короткої прози Пінчона, а передмова до неї — чи не єдиний офіційний авторський коментар до власного життя і творчості. Сама збірка — це перший спільний проект письменника і Мелані Джексон, колишньої асистентки Кандіди Донадіо. Після «Гравітаційної райдуги» Пінчон швидко перетворився на культового автора з армією відданих читачів, яких прийнято називати пінчонітами. Оскільки інформації про письменника бракувало і він теж не надто квапився про себе розповідати, пінчоніти почали вишуковувати бодай якісь факти, пов'язані з улюбленим автором. Виявивши, що до романів він написав декілька оповідань, у 1976–1983 роках прихильники письменника у піратський спосіб видали невеликим накладом його малу прозу (за винятком тексту «Під розою») в новоствореному лондонському видавництві «Алоес Пресс»[257]. Кожне оповідання — окрема брошурка з оригінальним дизайном (тепер вони стали букіністичними раритетами та коштують у 10–15 разів дорожче від своєї початкової ціни). Після офіційних звернень Донадіо дала дозвіл на друк «Низовини», однак не відповіла щодо інших текстів, що, втім, не завадило публікації. У вересні 1983 року нью-йоркський розповсюджувач «Алоес Пресс» одержав листа від Джексон, яка попросила більше не поширювати піратські видання. І вже за рік у видавництві «Літтл, Браун» з'явився «Нетямущий учень». Рік видання збірки до певної міри вплинув на її назву, запозичену, вочевидь, з роману Джорджа Орвелла «1984». Цікаво, що в романі Пінчона «Винокрай» (1990) дія відбувається саме орвеллівського 1984 року й у самому тексті безліч алюзій на цю видатну антиутопію. 2003 року Пінчон написав передмову до одного з перевидань «1984» — ще один доказ, що автор «Нетямущого учня» добре знав і шанував Орвеллів твір, а тому, звичайно, міг запозичити фразу «slow learner», що прозвучала в розмові протагоніста Вінстона Сміта з його катом О'Браєном наприкінці антиутопії. Літературознавці Алек Макгул і Девід Віллс навіть стверджують, що Пінчон не лише запозичив фразу, а й спародіював у передмові «голос» Сміта, додавши йому рис, притаманних говірці Рональда Рейґана.

Для тлумачення Пінчонової поетики ця передмова безцінна, і кілька зауважень у ній видаються визначальними. По-перше, Пінчон згадує Герберта Ґолда і Нормана Мейлера, які 1957 року написали есеї про хіпстерів: «Хіповий, крутий, бітовий і шалений» («Нір, Cool, Beat, and Frantic») та «Білий негр: побіжні роздуми про хіпстерів» («The White Negro: Superficial Reflections on the Hipster») відповідно. Це важлива згадка, адже хіпстерська культура 40-х і початку 50-х сформувала смаки й зацікавлення Пінчона[258], зокрема його прихильність до джазу та музикантів взагалі, а з тексту Ґолда він навіть бере окремі образи та фрази: стереосистема, зламаний холодильник, формулювання про Керуака й ідеал хіпстера («смакувати сигару, вивчати „Дейлі Ньюз“ під час млявого статевого акту»), Девід Сід і Лоуренс Ліптон звертають увагу на те, як Пінчон у збірці трансформує лексику хіпстерів і бітників. Зокрема, слово «roach» («косяк») стає назвою військової бази (Форт-Роуч), «benny» (розмовна назва бензедрину) стає ім'ям персонажа в «Дрібному дощі» (а згодом і у «V.»), а оксиморон «білий негр» (так Мейлер[259] називав білих хіпстерів, які наслідували стиль чорних) буквально втілено в образі Карла в «Таємній інтеграції». По-друге, визнаючи важливість творчості бітників, Пінчон від них відмежовується, називаючи себе постбітником. По-третє, наголошуючи, що «у 50-ті я був аполітичним студентом», Пінчон у притаманній йому манері вказує, що вся його подальша творчість є виразно політичною. Дослідниця сучасної культури Лінда Гатчеон слушно зазначає, що «постмодерністське мистецтво не може не бути політичним, принаймні в тому сенсі, що його уявлення — його образи й історії — є чим завгодно, але не нейтральними, хоча „естетизованими“ вони виявляються, можливо, саме у своїй пародійній саморефлексії». Тобто в другій половині XX століття аполітична поведінка насправді стає одним із різновидів політичної позиції, особливо коли йдеться про письменника.

Попри авторське твердження, що «Дрібний дощ» — його «перше надруковане оповідання», приблизно в той самий час вийшов друком інший твір Пінчона, про який він чомусь не згадує в передмові до збірки «Нетямущий учень». Його оповідання «Смерть і милість у Відні» з'явилось у журналі «Епок» навесні 1959 року. Назва твору — цитата з п'єси Шекспіра «Міра за міру», а Шекспір і собі запозичив її з Євангелія від Матея 7:1-2[260]. Чому Пінчон «забув» про цей текст і не включив його до збірки своїх оповідань, український читач може спробувати здогадатися сам[261]. У «Смерті і милості» зображено вечірку, чимось подібну до тієї, що відбувається в «Ентропії» (навіть є один спільний персонаж), згадано Т. С. Еліота й усе завершується тим, що індіанець оджибва з культуральним синдромом вендіго влаштовує стрілянину. Безліч спільних тем, образів та ідей об'єднують це оповідання з іншими творами, включеними до «Нетямущого учня», про що принагідно зазначу нижче.

«Дрібний дощ» уперше з'являється в березневому номері журналу «Корнелл Райтер» (1959, № 2). Як стає відомо з передмови до збірки, сюжет оповідання повністю базується на реальних подіях, хоча автор змінює географічні назви та навіть місяць, коли все трапилося. Описане в тексті стихійне лихо — ураган Одрі, який 27 червня (в оповіданні — липня) 1957 року заледве не дощенту зруйнував містечко Камерон у Луїзіані, призвівши до загибелі понад трьохсот мешканців. Форт-Роуч — це Форт-Полк, військова база й об'єднаний навчальний центр бойової підготовки в окрузі Вернон за 16 км від міста Лисвіль (Луїзіана). Критик Річард Дарабанер припускає, що назву для оповідання Пінчон запозичив з біблійної історії про Мойсея, а саме з епізоду зі Второзаконня (32:2), де подано пісню пророка. У Біблії короля Якова, одному з найпоширеніших і найдавніших перекладів Святого Письма англійською, цю фразу передано так: «Му doctrine shall drop as the rain, my speech shall distil as the dew, as the small rain upon the tender herb, and as the showers upon the grass»[262]. Зважаючи на безліч релігійних алюзій в оповіданні, Пінчон, звичайно, міг свідомо використати біблійне словосполучення «small rain», хай би якою пересічною не була ця фраза. А втім, Девід Сід припускає, що письменник міг запозичити заголовок з катрена доби Ренесансу[263], який цитує Фредерік Генрі в романі Гемінґвея «Прощавай, зброє». Автора «Старого і моря» згадано в «Дрібному дощі», і, як відомо з Пінчонових спогадів про коледжського друга Річарда Фаріну, 1959 року вони якось завітали на вечірку, переодягнувшись Гемінґвеєм (Фаріна) та Френсісом Скоттом Фіцджеральдом (Пінчон). До того ж у романі «Прощавай, зброє» персонаж згадує цей віршик під час сильної зливи, коли думає про кохану Кетрін, тож це цілком відповідає бажанню автора «накласти додатковий шар дощових образів». Дощить і в інших оповіданнях збірки, але тут дощ — це неприхована алюзія на Т. С. Еліота, і не тільки на очевидну «Безплідну землю», а й на «Порожніх людей» (1925). З останньою поемою оповідання Пінчона єднають не лише образна система (мерці, «чистий імпульс», очі-погляд, квіточка-кактус тощо), а й композиційна ідея апокаліптичного свята, «маленької смерті» (оргазму) під час смерті великої (урагану). Знаково, що наприкінці твору перед сексом дівчина схлипує (whimper), адже останній рядок поеми Т. С. Еліота якраз про те, що кінець світу настане саме зі «схлипом» («Not with a bang but a whimper»).

Як доводить Чарлз Голландер, «Дрібний дощ» — це локальна історія «всесвітнього потопу», де головний персонаж виконує релігійну роль, увиразнену значущими ім'ям та прізвищем. Левін — це, безперечно, прозора алюзія на левитів (юдейських священиків), а Натан — ім'я біблійського пророка, яке часто згадується поруч з іменами Давида і Соломона, зокрема в епізоді, коли Господь через Натана передає царю Давиду наказ поставити левитів з музичними інструментами під час жертвопринесення в Єрусалимському храмі. Цікаво, що Зіґель (Siegel), про якого згадує лейтенант у «Дрібному дощі», — головний герой «Смерті і милості…». Його прізвище, вочевидь, відсилає до єврейської фрази Segan Levi (помічник левитів), та й функція у нього подібна — спаситель, що має вибирати між життям і смертю.

Фінальний епізод, де показано секс Левіна і Квіточки у своєрідному «святилищі», дивна спроба утвердити життя серед смерті та боліт (назва порнографічної книжки своєрідно готує до подібного завершення) — це язичницький акт запліднення землі після потопу. Опис Натана Левіна як плугатаря, жартівливий обмін євангельськими цитатами з Ріццо про землю і сім'я та інші натяки вивершуються буквальною реалізацією метафори. У Книзі Левитів 21:1 Господь приписує Мойсею: «Промов до священиків, Аронових синів, і скажи їм: ніхто з них нехай не осквернює себе померлими із своїх людей» (переклад І. Хоменка). Тому після того, як Левін таки себе цим «осквернює», поїхавши на рятівні роботи у містечко, він робить «ритуальне обмивання» в душі, а під час сексу «покриває голову» бейсболкою. Якщо також прийняти версію Голландера, що прізвище Капуччі в оповіданні — це алюзія на капуцинів (римо-католицький чернечий орден), а Бакстер — на Річарда Бакстера (відомого англійського пуританського богослова, що жив у XVII ст.), то релігійний аспект «Дрібного дощу» стає аж надмірно виразним. Водночас Левін — це один з перших типових пінчонівських профанів і шлемілів (євр. «невдаха»), який унаочнює конфлікт, багаторазово висвітлений в творчості письменника, — зіткнення сакрального і профанного. Його пивне черевце — своєрідна псевдовагітність, накинута йому сакральна роль, якої він намагається позбутися під час кульмінаційного статевого акту, заперечивши ним особисту смерть. Лінь Левіна у Пінчоновому світі, як переконує Джозеф Слейд, — це своєрідна захисна реакція шлеміля на ентропію, а також спосіб, у який параноїк намагається призвичаїтися до випадковості.

Ще один промовистий аспект оповідання — згадки жанрів масової культури, зокрема вестернів, романів про секс, детективчиків (whodunit[264]) і опереток. Як зазначають дослідники, Дрібна Квіточка (little Buttercup[265]) — це алюзія на місіс Кріппс, що має таке ж прізвисько в комічній опері «Корабель Її Величності "Пінафор”» (1878) вікторіанських митців Вільяма Ґілберта і Артура Саллівана. Заголовок іншої оперети Ґілберта і Саллівана «Пірати Пензанса» («The Pirates of Penzance», 1879) Пінчон використав для імені важливого персонажа «Гравітаційної райдуги» — Джефрі «Пірата» Прентіса (Geoffrey «Pirate» Prentice). Загалом один з головних Пінчонових прийомів сюжетотворення — переробка різноманітних жанрів популярної літератури (найчастіше — детективу). У цьому він цілковито підтримує заклик американського критика Леслі Фідлера, який 1968 року спонукав постмодерністів заповнювати прогалину між читачем і письменником, поєднуючи жанри масової літератури з елітарною модерністською творчістю.

Пінчон продовжив поєднувати форму і зміст масліту з модерністською поетикою в оповіданні «Низовина», яке вперше з'явилося в антології «Нью Ворлд Райтінґ» (1960, № 16). Пінчон знову дає головним персонажам значущі імена: Сінді — скорочено від Синтії, одного з імен Артеміди, сестри Аполлона, Денніс — варіант імені Діоніс, тож в оповіданні розігрується специфічний ніцшеанський аполлонійсько-діонісійський конфлікт[266]. У творі також протиставлено «безплідну землю» (поема Т. С. Еліота), де Денніс почувається кротом, і море, яке втілює сміттєзвалище, де живе циганка Нерісса. Вона, вочевидь, є нереїдою, морською німфою, а отже, своєрідним втіленням Деннісових мрій про море («низовину»), адже з Неріссою головний герой спускається на самісіньке дно. Навіть ім'я щурихи — Гіацинт (гіацинтовий сад і «гіацинтову дівчину», між іншим, згадано і в Т. С. Еліота) — багатозначне, адже так звали юного красеня, який змагався з Аполлоном. Така символічна зміна гендерних ролей — теж одна з рис поетики Пінчона, прийом «викривленого дзеркала».

У цьому оповіданні Пінчон уперше звертається до теми контркультури та «підземного світу» (underworld), розповідаючи про терористичну групу «Сини червоного апокаліпсису», які готувалися до революції, облаштувавши собі вигадливу базу під сміттєзвалищем. Подібні приховані спільноти є в кожному творі Пінчона, у «Нетямущому учні» — це, зокрема, Внутрішня хунта в «Таємній інтеграції» (де, між іншим, теж згадано величезний смітник). У романі «Виголошення лоту 49» автор у певний спосіб метафоризує сміття, називаючи таємну поштову службу WASTE (англ. «відходи, брухт»), поштові скриньки якої замасковані під сміттєві баки.

Літературознавці здебільшого ставляться до цього твору як до певної пародії на «Безплідну землю» у стилі Набокова (Ч. Голландер), а Фленджа трактують як згадувану Т. С. Еліотом карту таро, на якій зображено фінікійського моряка-потопельника. Однак побутують й інші оригінальні інтерпретації. Так, наприклад, Роберт Голтон пропонує аналізувати «Низовину» в контексті головної проблеми американських 50-х — конформізму та його зворотного боку — відчуження. Флендж і Левін потрапили в замкнутий ланцюг (closed circuit) родини та роботи, де намагаються бути мужніми, як Марлон Брандо, але натомість відрощують пивне черевце і втрачають мужність, поступаючись маскулінним жінкам (цікаво, що Пінчон порівнює Квіточку і Сінді з собаками). Прагнучи розірвати цей ланцюг погодження (yesmanship) та вирватися зі світу WASP[267], успіху й переможців (саме тому важливою є назва юридичної фірми, де працює Флендж), вони тікають до протилежного: згори вниз, від кар'єри до безробіття, від соціуму до відлюдництва. Рішення Фленджа відростити бороду — це ще й «знак нонконформізму та мужності» (Р. Голтон). Загалом сюжет «Смерті і милості…» — це ще один варіант втечі, але вже у формі «короткого замикання» (short circuit) у ланцюгу.

Імена другорядних персонажів у «Низовині» — черговий авторський код, розшифровування якого дає змогу наблизитися до ідеї твору. Так Болінґброк — алюзія на англійського короля Генріха IV, якого згадано в Шекспірових «Річарді II» та «Генріху IV». Нерісса ж з'являється у «Венеційському купці». Навіть назва вантажного корабля «Дейрдре» невипадкова: в ірландській міфології так звали прокляту красуню, що шукала свого коханого, як і Нерісса. Бурлескна основа цих персонажів — теж один з лейтмотивів Пінчона: зниження регістру героїчного в сучасному світі стереотипів і забобонів та надання голосу упослідженим і «спадкопозбавленим» (як відомо, король Річард II вигнав Генріха IV і конфіскував його володіння, підштовхнувши цим останнього до заколоту).

Важливою в оповіданні також є тема «свиней» — моряки Паць Бодін (Pig Bodine) та Посвинятто (Porcaccio) — як ще одне відлуння теми пригноблених, а також, вочевидь, автобіографічної ностальгії за морем. Невипадково, що цинік-оптиміст Паць Бодін як позитивний персонаж з'являється в романах «V.» і «Гравітаційна райдуга», а його імовірний далекий пращур, марсовий Бодін, живе у XVIII столітті, коли відбуваються події «Мейсона і Діксона». У романі «Супротидення» так само виведено родича Паця — вахтового помічника капітана Бодіна (О.І.С. Bodine, де флотське скорочення, напевно, слід читати як oink — англ. «рох-рох»).

«Ентропія», найвідоміше оповідання Пінчона, вперше з'явилась у журналі «Кеньйон Ревю» (1960, 22, № 2). Письменник визнає, що це його «найбітниківський» твір, а критики зазначають, що вечірка у Фрикаделя — це якраз безпосереднє втілення бітниківської стратегії письма. Відомо, що в січні 1950 року Джон Клеллон Хоумз і Джек Керуак замислювали зробити «десятиліття вечірок» — спонтанних заходів, що в екстравагантний спосіб суперечитимуть таким буржуазним цінностям, як ощадливість і тверезість. Зрозуміло, що Пінчон використав тему вечірок, вклавши в неї значно складніший смисл, ніж просто протест проти міщанства.

Як і в попередніх текстах, система персонажів тут інтернаціональна, що дає авторові змогу задіяти різноманітні контексти. Цьому також сприяє навала термінів, власних імен і назв, які у творі виконують роль маркерів доби й характеризують тодішню молодь. Композиція «Ентропії» українському читачу має нагадати про вертеп, де на верхньому поверсі («небі») розігрується історія про народження Христа (хоч у Пінчона це скоріше сюжет про Адама і Єву в райському саду), а на нижньому поверсі («землі») — сатирично-побутова інтермедія, символічно співвіднесена з горішніми подіями. В оповіданні «Низовина» поверхи також важливі й у дечому подібні за функціями, при цьому вони ще й гендерно марковані: на горішньому наводить лад жінка, тоді як на першому поверсі п'ють і слухають музику чоловіки, які в наступних епізодах спускатимуться все нижче.

Джаз і класика, переосмислення гармонійного/дисгармонійного та музичні експерименти, на думку Роберта Редфілда і Пітера Гейса, визначають фугову структуру «Ентропії». У тексті Пінчон згадує про «фугу року», а сюжетне повторення-протиставлення подібне до протиборства двох співців, суперечки двох тем, що характерно для фуги. На це вказує також ім'я Обад, що означає «ранкова пісня трубадура», антонімом якої є серенада («вечірня пісня»). Останній вчинок Обад — розбиття вікна — якраз буквальна інсценізація латинського слова «fuga», що походить від латинського дієслова «fugere» — «бігти, втікати».

«Ентропія» уславила письменника як «співця ентропії» і призвела до того, що саме поняття включили до низки канонічних характеристик постмодерністської поетики. У «Виголошенні лоту 49» найкраще, на думку багатьох дослідників, пояснено сутність ентропії: є два її різновиди, один пов'язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ентропія — це метафора, яка пов'язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Вільяму Ґеддісу, який теж багато писав про ентропію (зокрема в романі 1975 року «Дж Р Мол.»), у декількох інтерв'ю навіть довелося доводити, що він не запозичив це слівце у Пінчона, а вичитав у романі Натанаела Веста «Подруга скорботних» (1933) і працях Норберта Вінера.

Епіграф з «Тропіка Рака» Міллера, як вважає критик Джуліан Геффернан, не лише прояснює тематичні аспекти твору («романтизм», лейтмотиви дощу і блукання), а й становить важливий паратекст. Також «тропік» і «ентропія» — похідні від того самого грецького слова зі значенням «поворот, зворот», від якого утворилося слово «троп», ключовий художній прийом Пінчона.

На думку Чарлза Голландера, найважливішим для ідеї оповідання є персонаж Шандор Рохас, чиє прізвище може нагадати ерудованому читачеві про іспанського письменника Фернандо де Рохаса, якому приписують авторство роману «Селестина» (1499), де з'являється персонаж Калісто — закоханий у головну героїню дворянин, який помирає, впавши з драбини. Ось чому Пінчонів Каллісто згадує коханку Селесту й Іспанію. Згадка про «відчуття життя» наприкінці «Ентропії» може також нагадати назву трактату іспанського філософа Мігеля де Унамуно «Про трагічне відчуття життя» (1912). Складні стосунки вихрещеного єврея Рохаса з Інквізицією і вигнання утворюють паралель з біографією Унамуно, який перебував під домашнім арештом через те, що засудив режим Франко. Втім, звичайно, ідея «Ентропії» значно ширша, ніж історія окремої країни.

Інтернаціональна проблематика і відкритість/замкненість систем чи ланцюгів є для Пінчона лише приводом поміркувати про майбутнє західної культури і політичні режими, що відмежовуються від інших. Критик Дітер Мейндль протиставляє «культурного історика» Каллісто і «контркультурного» Фрикаделя (подібних до антитетичних постатей Герберта Стенсіла і Бенні Профана в романі «V.») як два напрями гротескного осмислення пізньомодерної західної культури.

Протиставлення раю (порядку) і карнавалу (безладу) ілюструє «ентропійне бачення» Пінчона, який виступає проти замкнених систем в останньому епізоді оповідання, коли Обад розбиває вікно. Смерть пташини підсилює апокаліптичні прозріння персонажів щодо невідворотної теплової смерті культури, яка настане, коли припиниться інтелектуальний рух. Каллісто не може передати своє тепло пташині, а ще, за іронією долі, він міг, як зазначає Девід Коварт, навіть пришвидшити її смерть, бо температура тіла у птахів вища, ніж у людей. Прізвище Mulligan англійською означає «мішанина, рагу із залишків м'яса й овочів», а Каллісто з грецької — «найпривабливіший», тож навіть у цьому є протиставлення хаосу й гармонії (або космосу, який у грецькій мові є антонімом хаосу). Знаково, що наприкінці оповідання внизу настає лад, тоді як угорі облаштований і герметичний лад руйнується. Така зміна ролей також підкреслює неможливість цілковитої гармонії навіть у межах однієї будівлі.

Про неможливість гармонії в планетарному масштабі йдеться в оповіданні «Під розою», уперше надрукованому в журналі «Нобл Севідж» (1961, № 3). 1963 року Пінчон кардинально переробив його на третій розділ роману «V.»[268]. У романі події оповідання подано з точок зору семи різних персонажів, а також з восьмої, «нелюдської» позиції. Вираз «Під розою» декілька разів обігрується в самому тексті, де згадано вулицю де Розетт, рукав Нілу Розетту і квартал Розетті, тому, щоб зберегти цю ідейну співзвучність, лишаю в назві розу, а не звичнішу троянду.

На перший погляд, «Під розою» — пародія на шпигунські історії, але в контексті подальшої розробки цієї теми у «V.» стає зрозуміло, що історичний епізод, обраний Пінчоном, був знаковим у конфлікті Заходу і Сходу і заледве не призвів до початку світової війни, про яку згадано в останньому абзаці оповідання. У романі епізод битви за Фашоду стане частиною глобальної історії шпигунства, альтернативою офіційній історії людства. Саме таємна шпигунська історія виявляла підводні течії та камені, які найбільше цікавили Пінчона у світовій культурі. Окреслюючи залаштункові ігри та чинники, що вплинули на загальновідомі події, письменник вдосконалює жанр метаісторичного конспірологічного роману, що стане головним внеском Пінчона в американську літературу.

Кумедні імена персонажів, «зіткнення волохатих тваринок», про яке Пінчон згадує у передмові, підкріплюють думку, що історія насправді не пафосна битва, а зовсім не героїчне протистояння випадку й долі. Останнє найкраще ілюструють безглузді постріли Їжатця в театрі, де він мав би захищати Кроумера, а натомість сам не знає, куди стріляє. Кріт як втілення нового світу, а дикобраз як втілення старого також пов'язані з переосмисленням шекспірівського контексту; «старим кротом» називає свого батька Гамлет — що увиразнює батьківсько-синівське, а отже, й психоаналітичне протиборство Кротомолда та Їжатця. Кріт був і в «Низовині» — але вже не на суспільно-історичному, а на особисто-побутовому рівні. Імена інших персонажів «Під розою» символічно підкреслюють їхню роль в оповіданні. Гожийферт (Goodfellow), тобто «гарний хлопець», — звабник і злий дух-бешкетник в англійській міфології. Також він з'являється в комедії Шекспіра «Сон літньої ночі», де має імена Пак і Robin Goodfellow (в українському перекладі Ю. Лісняка — Робін Паливода). Бонґо-Шефтсбері (Bongo-Shaftsbury) — це пародійний англійський колоніальний образ: поєднання «бонго» (кубинський ударний інструмент, здвоєний барабан) та давнього британського прізвища Shaftsbury з виразними сексуальними конотаціями. Можливо, прізвище цього героя також натякає на англійського політика, філософа, письменника і діяча Просвітництва Ентоні Ешлі Купера (1671–1713), третього графа Шефтесбері (Shaftesbury), автора тритомної «Характеристики людей, звичаїв, думок і часів». Цікаво, що Купер був знайомий із Генрі Сент-Джоном (1678–1751), першим віконтом Болінґброком, міністром при дворі королеви Анни Стюарт. Тож Болінґброк, хай і опосередковано, також присутній у цьому тексті.

Дослідник Ерік Карл Лінк доводить, що в оповіданні «Під розою» Пінчон уперше порушує важливу для себе тему луддизму, яку потім розвине в есеї «Чи нормально бути луддитом?» (1984). В есеї Пінчон розмірковує про тези, висловлені англійським письменником Чарлзом Персі Сноу в лекції «Дві культури та наукова революція» (1959). Сноу вважав, що існують дві культури — наукова та ненаукова (останню Пінчон назве «літературною»), і зазначав, що представники ненаукової культури ніколи навіть не намагалися зрозуміти індустріальну революцію[269]. Однак луддити для автора «Під розою» — це не агресивні невігласи, які виступають проти поступу й техніки, а провідні люди доби, які відчувають, що науково-технічна революція може мати трагічні наслідки. Саме такі роздуми непокоять Їжатця, який розмірковує про старий лад і новий порядок. Як відомо, в історичній перспективі машини перемогли, луддити програли й пішли в підпілля, ставши контркультурою, яку так любить описувати Пінчон, що гордо називає себе «луддитом». Силами Поступу в оповіданні є Німеччина і представники «нового порядку» Кротомолд і Бонґо-Шефтсбері зі вшитим у руку електричним перемикачем, яким намагається протистояти Англія (Їжатець і Гожийферт). Пістолет з однією кулею, що фігурує в тексті, — натяк на бажання чесної дуелі, яка завершується стратою, коли Їжатець розуміє, що «новий світ» уже не грає за старими правилами. Їжатець хоче вірити, що світ досі живе за гуманістичними законами доби Відродження, описаними Мак'явеллі. Ерік Карл Лінк, аналізуючи майстерно вибудовану мережу протиставлень в оповіданні, зауважує основний конфлікт: нелюдську/непридатну для життя стерильну чистоту нового («Чистота пустелі: білі кістки, кладовище загиблих культур») та людську/життєву «забрудненість» старого, адже живе не може бути ідеально чистим («Адже варто лише спуститися до рівня індивіда, і твоя висока мета стає не такою чистою»). Ключовий епізод — побиття Кротомолдом повії, яку він називає «бридкою».

У «Під розою» також наголошено на тому, що будь-яке протистояння і відчуження насправді є доволі умовним та може призвести до того, що людина захоче розчинитися в натовпі, піти в люди — go native («перейнятися місцевим духом, перейняти місцеві звички»). Саме так вчиняють Девід Лупеску зі «Смерті і милості…», Левін із «Дрібного дощу» та Їжатець і Кротомолд. Одвічна ворожнеча останніх — це не так боротьба держав за панування на африканському континенті, як протистояння спокусі відкинути всі антитези-антиномії й об'єднати Захід і Схід. Адже обидва боки чудово розуміють, що всі протиріччя базуються на давньому розмежуванні добра і зла, чистих і нечистих — суперечностях, закладених в основу людської природи.

Описавши політичні й особисті лабіринти нашого суворого світу, Пінчон також проаналізував те, як саме наївний дитячий світ перетворюється на світ дорослих, як нове покоління наслідує й заперечує цінності й істини попереднього, шукаючи шляхом спроб і помилок власний шлях. Його «Таємна інтеграція» вперше з'явилася друком в журналі «Сатурдей Івенінґ Пост» (1964, 237, № 45), і дехто з літературознавців[270] помітив, що Пінчон намагався подати власну версію двох відомих «дитячих» романів Марка Твена, перенісши їхні колізії в повоєнну Америку. Наприклад, коли читач знайомиться з Тімом і Ґровером, вони говорять про бородавки, як і Том з Геком на початку «Пригод Тома Сойєра».

«Таємна інтеграція» — це найавтобіографічніший на сьогодні текст Пінчона, де він розповідає про рідний Лонг-Айленд 50-60-х років, поєднуючи його з Беркширами 30-х. Вигадане містечко Мушваборо, де діє «майже терористичний» гурток дітей[271], зусібіч оточений реальними містами, серед яких Піттсфілд, Ленокс, Стокбрідж (усі в штаті Массачусетс). Схожий прийом Пінчон використовує, коли описує містечко Сан-Нарцисо у «Виголошенні лоту 49»: воно виглядає справжнім топографічним пунктом завдяки тому, що поруч розташовано реальні населені пункти. Назва Mingeborough англомовним читачам, безперечно, має нагадати діалектне слівце minges (похідне від midge — «маленькі кусливі й набридливі комахи»)[272], що комічно увиразнює роль дітей як порушників громадського спокою. Однак звичайно, саме ці дрібні створіння частіше за дорослих чинять правильно: їхня дружба з уявним темношкірим Карлом стає символом поваги до Іншого та суспільної інтеграції. Іронічний Пінчон не випадково виводить в оповіданні образ другого, вже реального Карла — джазового саксофоніста і пияка Макафі, який ображає дітей, жене від себе друзів і взагалі мало придатний до будь-якої інтеграції. Ідея письменника полягає в тому, що будь-чому хорошому доводиться долати природний спротив, адже добро роблять не завдяки чомусь, а попри щось.

На вірогідність зображуваного в «Таємній інтеграції» вказує й те, що прізвища персонажів не комічно-гротескні, а цілком стандартні. У «Гравітаційній райдузі» (1973), де одним з головних персонажів є Тайрон Слотроп, Пінчон звертається до подій «Таємної інтеграції», розширюючи історію про родину Слотропів у прикінцевому епізоді роману під назвою «Заволодіння Мушваборо» («The Occupation of Mingeborough»). Для пінчонознавців уже доведеним фактом є те, що родина Слотропів — це охудожнений рід Пінчонів, тому важливо, як автор утворив це прізвище, вписавши реальне у вигадане.

У «Гравітаційній райдузі» зазначено, що Тайрон Слотроп — брат Хогана (що під час Другої світової служить на флоті в Тихому океані), який у «Таємній інтеграції» є сином лікаря Слотропа (останнього, вочевидь, теж звуть Хоган[273]). Також перераховано безліч Слотропів з Мушваборо (Бродерік, Констант, Елізабет, Фредерік, Наллін) і згадано їхнього пращура Вільяма Слотропа, автора релігійного трактату «Про претеритів», в образі якого легко впізнати автора «Достохвальної ціни нашого спокутування…». Прізвище Слотроп — можлива алюзія на Джона Вінтропа (John Winthrop, 1588–1649), англійського богослова-пуританина, одного із засновників Колонії Массачусетської затоки — другого за розміром (після Плімутського) поселення «батьків-пілігримів» у Новій Англії. Прізвище Слотроп письменник міг вигадати як каламбур, замінивши «перемагати» (win) на «лінь» (sloth), щоб у фразі можна було відчитати родинне життєве кредо «перемагати лінощами», пасивністю, релігійним «послухом» вірянина-кальвініста. Цікаво, що Салман Рушді вбачає в імені Тайрона Слотропа (Tyrone Slothrop) анаграму «Лінь або ентропія» (Sloth or Entropy). Лінь — найбільша цінність для письменника, про що Пінчон розмірковував в есеї «Поближче до тебе, мій диване…», однак Тайрон визначає зовсім інші цінності й умови, які сформували його рід: «Лайно, гроші та Слово — ось три американські істини, що живлять американську рухливість, саме вони утвердили Слотропів, притиснувши їх навіки до долі країни».

Культуролог Дж. Гілліс Міллер вважає, що «Таємна інтеграція» — всього лише заплутане оповідання про привида (так само, як відомий «Оберт гвинта» Генрі Джеймса), де привид — метафора протистояння білих і кольорових спільнот. Однак Пінчон з його метаісторичним баченням ніколи не обирає одновимірні історії, тож можемо припустити, що привид — це метафора Іншого як чужого, у якому бачать свого лише ті, хто поки не належить до жодної спільноти і натомість формує власний контркультурний гурток для боротьби з «ними» (Іншими як дорослими). Привид — це також Zeitgeist (нім. «дух часу») і мандрівний образ, дотичний до готичних історій. Сумне прозріння Пінчона в тому, що сподіватись у цьому світі можна лише на дітей, маленьких «спартаків» і «бунтівників без причини», тоді як світ дорослих змінить тільки диво (як він пише у «Виголошенні лоту 49», «анархістське диво, проникнення одного світу в інший»). Диво — це ієрофанія (проявлення священного, за Мірчею Еліаде), що вступає у конфлікт із історичною тяглістю, тому творчість Пінчона порушує передусім онтологічні, а не гносеологічні питання[274].

Оповідання Пінчона — доволі строкаті й різні, проте в них є багато спільного. Деякі дослідники відзначають, що в усіх текстах є психоаналітична лінія, щоправда, здебільшого пародійна: як-от образ Джеронімо Діаса з «Низовини» чи символічні три поверхи в «Ентропії» — Воно (Сол), Я (Фрикадель) та Над-Я (Каллісто) тощо. Проте жоден пінчонознавець, за винятком Чарлза Голландера[275], поки не запропонував аналізу збірки «Нетямущий учень» як цілісного висловлювання. Версія Голландера напрочуд витончено й переконливо об'єднує малу прозу Пінчона з його великими творами темою історичної несправедливості та своєрідної «художньої помсти». Він пропонує вбачати у збірці автобіографічно-політичне висловлювання про занепад старого ладу, де автор записує свій рід до тих «спадкопозбавлених» династій, що заклали основи Америки, але програли боротьбу новому, аморальному ладу панування корпорацій, машин і, зрештою, «чистої бездуховності».

Як відомо, Вільям Пінчон засновував Спрінґфілд разом з Майлзом Морґаном (1616–1699), пращуром Дж. П. Морґана (1837–1913) — американського підприємця, банкіра, фінансиста і переконаного республіканця, який, зокрема, брав участь у створенні корпорації «Дженерал Електрик» (у «Низовині» не випадково згадано холодильник саме цього виробника). Чарлз Голландер також вважає, що у слові «морганатичних» в оповіданні «Таємна інтеграція» також зашифровано прізвище фінансиста (один з художніх методів Пінчона — опосередкований інтертекстуальний натяк). Із капіталом Морґанів, вочевидь, мала зв'язок одна з найбільших американських брокерських фірм «Пінчон і Ко» (заснована родичами письменника), яка збанкрутувала в 30-х роках XX століття. Цікаво, що перше американське факсимільне видання «Селестини» Рохаса в 1909 році мало присвяту Дж. П. Морґану, який надав видавцям примірник 1499 року з власної бібліотеки. Дім Морґана фінансував також уряди окремих країн, зокрема румунського короля Кароля II (1893–1953), який, як вважає Голландер, став прототипом для вигаданого короля Юрйо в «Таємній інтеграції». 1940 року Кароль II втратив владу в країні, позбувшись британської підтримки, й емігрував з Румунії разом з коханкою Магдою Лупеску (у «Смерті і милості…» таке прізвище має лікар, який іде, лишаючи помешкання Зіґелю). Важливо, що оджибва, каджуни, цигани, аннаміти, повстанці-махдисти та «кольорові» — це теж субкультури, які щось втратили, їх теж позбавили «спадку» — території чи влади. Тому образи споруди як лабіринту і дому, що з'являються в кожному оповіданні, — це також символи зв'язку/розірваності поколінь, пов'язаних з чужою чи власною територією.

Усі книги Томаса Пінчона — це один текст-лабіринт, метаісторичний палімпсест, де персонажі існують династіями, сюжети починають розвиватися в одному творі, а завершуються в іншому. Мова його текстів — тема для окремого дослідження, проте літературознавці та просто уважні читачі помітили, що в усіх Пінчонових романах (за винятком найновішого — «Кривава межа», 2013) трапляється морський термінологічний вислів «single up all lines» (англ. буквально «заміняти подвійні швартови одиничним»). Як відомо, кораблі в доках прив'язують двома тросами, а коли треба відпливати, то спочатку відв'язують один швартов, а потім другий, тож цей вислів можна перекласти як «відшвартовуватися» чи «віддати кінці». У Пінчона ця багатозначна фраза фігурує, певно, як своєрідний ностальгійний спогад про молодість, а також як текстуальний сигнал до початку чогось нового, вирушання на пошуки пригод і заклик до читача «об'єднати всі рядки й теми в одне ціле» (так теж можна дослівно передати цю фразу). У збірці «Нетямущий учень» натомість двічі трапляється інший важливий вислів — військовий термін достеменно непроясненого походження «up goes the balloon». Через відсутність сталого українського відповідника перекладаю його як «бити на сполох», оскільки цей британський вислів, що виник під час Першої або Другої світової війни, означає «загострення ситуації; різку зміну обставин, коли ситуація раптово стає серйозною чи навіть критичною». Є історичні свідчення, що коли англійці очікували швидкої та неминучої атаки супротивника, над місцями пересування ворожої армії випускали розвідувальні аеростати для спостереження, які маркували військові маневри, щоб їх було легко побачити. Інша версія пояснює виникнення цього вислову тим, що над британськими містами підіймали на сталевих тросах величезні заслонні аеростати, які мали відлякати ворожі бомбардувальники, що ризикували порізати крила міцними тросами. Цей вислів дуже пасує апокаліптичному настрою кінця XIX і першої половини XX століття, про які пише Пінчон, адже тоді люди жили в постійному очікуванні війни та настійному страху перед Бомбою. Також обидві фрази показують, як письменник працює зі словом: навіть специфічні, вузько-спеціалізовані терміни стають для нього метафорами та набувають сакрального або політичного значення.

У документі-поданні 22-річного Пінчона на грант Фонду Форда, серед інших, є цікаве визнання, що на семінарах у Корнеллі його навчили вибудовувати твір довкола однієї центральної метафори (письменник порівнював це з базовими нотами джазового акорду), тобто навчили писати «літературу ідей», яку так зневажав Набоков. Водночас Пінчон визнає, що важкість літератури ідей можна компенсувати легкістю популярних жанрів. У цьому ж документі він поділяє все своє письменницьке життя на 5 етапів:

— початковий період романтизованих військових оповідань;

— атеїзм і логічний позитивізм, що призвів до наукової фантастики;

— романтична фаза, коли він наслідував Томаса Вулфа, Скотта Фіцджеральда і Байрона;

— повернення до класицизму із наслідуванням Генрі Джеймса, Нельсона Альґрена і Вільяма Фолкнера;

— остаточне розчарування у байронівському романтизмі бітників і захоплення вольтерівськими сатиричними повістями (на кшталт «Кандіда»), через що він опинився «на нічийній землі, на одній барикаді з Т. С. Еліотом».

Усі ці етапи доволі виразні в його ранніх творах, де, наприклад, провідний конфлікт сакрального з профанним майже не приховано, і, певно, саме тому Пінчону так не подобаються власні юнацькі тексти: вони занадто прості, їм ще бракує візантійської багатошаровості й лабіринтності його пізніших романів. Однак саме з цієї причини оповідання зі збірки «Нетямущий учень» можуть бути для читача чудовим введенням до більших і складніших Пінчонових текстів, вступом, який обіцяє багато нових і незабутніх книжкових пригод.