Нетямущий учень

Низовина

О пів на шосту вечора Денніс Флендж досі частував сміттяра. Сміттяра звали Рокко Скварцоне, і біля дев'ятої ранку, закінчивши свій маршрут, він прибув до помешкання Фленджа. До його саржевої сорочки прилипла помаранчева шкірка, а з великого кулака, поцяткованого кавовою гущею, стирчав галон саморобного мускателю[73].

— Гей, сфацим[74]! — загорлав він з вітальні. — У мене вино. Спускайся.

— Чудово, — відгукнувся Флендж, вирішивши взагалі не йти не роботу.

Він зателефонував у адвокатське бюро «Осов і Виграйсам» і потрапив на чиюсь секретарку.

— Флендж, — сказав він, — ні.

Вона почала заперечувати.

— Пізніше, — відказав він, поклав слухавку і решту дня сидів разом з Рокко, пив мускатель і слухав тисячодоларову стереосистему, яку Сінді змусила його придбати, але якою, на пам'яті Фленджа, користувалася винятково як підставкою під таці з перекусками та коктейлями. Сінді — це місіс Флендж, і зайве казати, що вона не зацінила цієї мускательної справи. Вона не зацінила й самого Рокко Скварцоне. А фактично — жодного з чоловікових друзів.

— Тримай свою химерну банду в ігровій кімнаті! — волала вона, вимахуючи коктейльним шейкером. — Ти — як оте кляте Товариство із захисту тварин[75], ось хто. Сумніваюся, що навіть вони прийняли б якусь з тих тварюк, яких ти тягнеш додому.

На це Флендж не відповів, але мав би відповісти щось на кшталт:

— Рокко Скварцоне — не тварина, а сміттяр і, між іншим, залюблений у Вівальді.

Тепер, коли Сінді тупотіла нагорі, вони саме слухали Вівальді, шостий концерт для скрипки з підзаголовком Il piacere[76]. У Фленджа склалося враження, що вона кидає речі. Щоразу він замислювався, яке було б життя без другого поверху і як взагалі люди спроможні вживатися і десь раз на рік не скаженіти в будинках у стилі ранчо чи з кімнатами на різних рівнях. Житло Фленджа стояло на скелі над Протокою[77]. Воно невиразно нагадувало англійський котедж 20-х років, а побудував його єпископальний священик, який возив на цей бік різну контрабанду з Канади. Здавалося, що в ті часи на північному узбережжі Лонґ-Айленду кожен чимось таємно приторговував, і все завдяки тутешнім невеликим косам і затокам, перешийкам і фіордам, про які федерали й досі не мають жодного чіткого уявлення. Священик, мабуть, поставився до своєї справи романтично: будинок здіймався із великого моховитого насипу і своїм забарвленням скидався на одного з найволохатіших доісторичних звірів. Усередині були священицькі схованки, приховані проходи та дивні кутасті кімнати, а з ігрової кімнати можна було потрапити до підвалу з незліченними й геть перекрученими, подібними до мацаків зсудомленого восьминога тунелями, які часом вели в глухі кути, а ще — до зливнівок, полишених каналізацій, а інколи й до потайної винарні. Денніс і Сінді Флендж уже сім років свого шлюбу мешкали в цій цікавій і майже природній могилі, вкритій мохом, і тепер Флендж нарешті відчував себе прив'язаним до цього місця пуповиною, сплетеною з лишайника й осоки, дроку та жовтила; він називав його лоном з краєвидом і в їхні нині рідкісні миті ніжності міг заспівати Сінді Ноела Коварда[78] — таке собі намагання пригадати кілька їхніх перших спільних місяців, а також пісню про любов до будинку:

Проте пісні Ноела Коварда часто недотичні до дійсності — якщо Флендж і не знав цього раніше, то невдовзі з'ясував, — і коли через сім років виявилося, що він не пташка на гілці, а скоріше кріт у норі, то найбільша відповідальність за це впала не на дім, а на Сінді. І, звичайно, про це не забарився повідомити його психоаналітик, божевільний і вічно налиганий мексикос Джеронімо Діас. Щотижня п'ятдесят хвилин Фленджу кричали про його маму, чергуючи крики й мартіні. Той факт, що за гроші, витрачені на ці сеанси, можна було купити автівку, породистого собаку і жінку — на будь-який смак в цій частині Парк-авеню, видимій з вікна докторового кабінету, збурював у Фленджі геть невиразну підозру, що його обдурюють. Він відчував, що не дізнається нічого нового, ймовірно, через те, що вважав себе законним сином свого покоління і Фройд був для них ніби материнське молоко. Але вряди-годи його ловили саме тими ночами, коли сніг приносило з Коннектикуту через Протоку, і вітер періщив у вікна спальні, нагадуючи Фленджу, що той нарешті влігся в позі зародка. Його ловили на гарячому, коли він займався Кротівством, а це був скоріше стан душі, ніж модель поведінки: коли геть не чуєш снігу, а хропіння дружини — наче течія та струмок навколоплідних вод десь поза ковдрою, і навіть таємні ритми пульсу стають простими відлуннями будинкового серцебиття.

Джеронімо Діас був геть божевільний; але це був чудовий і якийсь непередбачуваний вид безумства, який не узгоджувався із відомими моделями чи варіантами. Джеронімо плавав у несамовитій плазмі омани, глибоко переконаний, наприклад, що він Паґаніні, який продав душу дияволу. У столі Діас тримав безцінну скрипку Страдіварі, і щоб довести Фленджу, що це факт, а не галюцинація, він брався цигикати по струнах, видобуваючи жахливо хрипкі звуки, поки нарешті не відкидав смичок зі словами: «Сам бачиш. Я не спроможний ані ноти зіграти, відколи підписав із ним угоду». І цілі сеанси гаяв на те, що читав собі вголос таблиці випадкових чисел чи списки беззмістовних складів Еббінгауза[79], нехтуючи всім, що Флендж намагався йому розповісти. То були нестерпні сеанси: контрапунктом сповідей про незграбні підліткові секс-ігри ставали ці невгавні «ЗЕП. МУҐ. ФАД. НАФ. ВОБ» і — час від часу — дзенькіт і булькання шейкера з мартіні. Але Флендж усе одно приходив знову і знову, мабуть, усвідомлюючи: якщо він решту свого життя залежатиме лише від невсипущої раціональності лона й дружини, точно цього не переживе. І тільки Джеронімове шаленство — майже єдине, що змушувало його жити далі. А ще мартіні було безкоштовним.

Окрім психоаналітика, Флендж мав лише одну розраду — море. Чи протоку Лонґ-Айленд, яка часом була подібна до того буремного сірого образу, який він пам'ятав. В юності він десь читав або чув, що море — це жінка, і відтоді ця метафора полонила його і значною мірою визначила те, ким він став. З одного боку, це означало три роки командиром бойової частини зв'язку на есмінці, який повсякчас, удень і вночі, задовго, на думку всіх, крім Фленджа, тільки й робив те, що виписував вісімки, патрулюючи бар'єрні рифи біля узбережжя Кореї. А з другого боку, це мало значення, коли він нарешті приїхав і витягнув Сінді з квартири її матері в Джексон-Гайтс[80], щоб знайти дім біля моря, цю величезну напівземляну масу на вершечку скелі. Джеронімо доволі педантично зазначив, що, коли все життя почалося з найпростіших, які жили в морі, і коли форми життя ставали дедалі складнішими, морська вода почала виконувати функцію крові, допоки врешті-решт не додалися тільця та багато іншого мотлоху, щоб виробити ту червону речовину, яка в нас тепер тече; і якщо це правда, то море буквально присутнє в нашій крові, але важливіше, що море значно більшою мірою є справжнім материнським образом для нас усіх, ніж, як прийнято вірити, земля. Саме тієї миті Флендж скрипкою Страдіварі спробував вибити мізки своєму психіатрові.

— Але ж ти сам сказав, що море — то жінка, — запротестував Джеронімо, застрибуючи на стіл.

— Chinga tu madre[81], — заревів оскаженілий Флендж.

— Ага, — радісно всміхнувся Джеронімо, — і я про те саме.

Тож чи то воно розбивалося, чи то стогнало, або просто плюскотіло на сто футів нижче від вікна його спальні, море було з Фленджем у скрутні часи, які наставали дедалі частіше; повторення в мініатюрі того Тихого океану, чиї неймовірні здіймання тримали його пам'ять у постійному крені в тридцять градусів. Якщо богиня Фортуна контролює все на цьому боці місяця, то десь у Тихому океані, як він відчував, має бути цікаве і турботливе володіння чи зсув, що, подейкують, є проваллям, залишеним Місяцем, коли той відірвався від Землі[82]. У цьому нахилі пам'яті мешкав його своєрідний і єдиний двійник: дитя, підкинуте Фортуні ельфами, позбавлений спадку мазунчик долі, молодий і скурвий веселун і такий просмолений морський вовк, яких ще на світі не бувало; напружені супроти штормового вітру в шістдесят вузлів м'язи та підборіддя, добряче скурена вересова люлька стирчить із виклично блискучих зубів; уночі вахтовий офіцер чергує на містку, а поруч лише вірний стерновий і куняє старшина, брудно лається радіолокаційна команда, у рубці гідроакустиків грають у покер «червоний пес»[83], а ще у вигнанні видертий місяць та за компанію — його доріжка на океані. Хоча що там робитиме місяць під час штормового вітру в шістдесят вузлів — питання відкрите. Але саме так він пам'ятав: там був він, Денніс Флендж у самому розквіті років, без теперішніх початкових ознак середнього віку; і, що найважливіше, це було якнайдалі від Джексон-Гайтс, хоча він кожну другу ніч писав Сінді. Їхній шлюб тоді також був у самому розквіті; але тепер у нього виросло пивне черевце й почало випадати волосся. Та Флендж і досі ставив собі розпливчасті запитання, чому це взагалі мало статися, і робив це навіть тоді, коли Вівальді розводився про насолоду, а Рокко Скварцоне булькотів мускателем.

На середині другої частини в двері хтось подзвонив, і Сінді, наче дрібний білявий тер'єр, кинулася рипливими сходами донизу відчиняти, встигнувши перед тим зиркнути спідлоба на Фленджа і Рокко. А за дверима стояло і ласо дивилося зизим оком щось подібне на приземкувату мавпу в морській формі. Сінді перелякано на нього витріщилася.

— Ні! — залементувала вона. — Гидкий вилупок.

— Хто там? — спитав Флендж.

— Хто-хто, Паць Бодін, — відказала переполохана Сінді. — Сім років, і аж ось він — твій великий лупатий приятель-ідіот Паць Бодін.

— Привіт, мала, — сказав Паць Бодін.

— Старий друже! — заволав Флендж, підхопившись. — Заходь, вип’ємо вина. Рокко, це Паць Бодін. Я тобі про нього розповідав.

— О, ні, — відказала Сінді, загороджуючи прохід. Уражений шлюбом Флендж знав особисті попереджувальні знаки, як ті, хто вражений епілепсією. Тепер він саме один з них розпізнав.

— Ні, — загарчала дружина. — Геть. Ідіть. Забирайтесь геть. Шуруйте.

— Я? — спитав Флендж.

— Ти, — відказала Сінді. — Ти, Рокко і Паць. Три мушкетери. Забирайтесь геть.

— Якого… — почав Флендж. Таке й раніше траплялося. І щоразу закінчувалося однаково: надворі, в старій занедбаній поліційній будці, яку колись використовували копи з округу Нассау, щоб зупиняти тих, хто перевищує швидкість на трасі 25А. Сінді так нею захопилася, що врешті-решт перевезла додому, обсадила плющем, а всередині повісила кілька картин Мондріана, і саме тут Флендж спав, коли вони сварилися. Сміх та й годі, але це не мало великого значення для його відчуття затишку: будка неймовірно скидалася на лоно, а Мондріан і Сінді, як він підозрював, десь глибоко в душі були братом і сестрою, обидва суворі й логічні.

— Гаразд, — сказав він, — візьму ковдру й піду геть, спатиму в будці, теж мені.

— Ні, — сказала Сінді. — Я сказала «геть», і ти підеш геть. Із мого життя, зрозумів? Цілий день заливати пельку зі сміттярем — це доволі кепсько, але Паць Бодін — цього вже досить, а досить — це занадто.

— Їй-бо, мала, — втрутився Паць, — я вже вирішив, що ти про все те забула. Подивися на свого чоловіка. Він радий мене бачити.

Паць потрапив на станцію Менгассет десь між п'ятою і шостою, саме в годину пік, коли з міста повертаються додому. Його вимели з потяга, виштовхали портфелями та згорнутими примірниками «Таймз» аж на автостоянку, де він викрав МҐ[84] 51-го року і вирушив на пошуки Фленджа, який був командиром його дивізіону під час Корейського конфлікту. Паць був у самоволці вже дев'ятий день. Він залишив мінний тралер «Бездоганний», що стояв у норфолкському доці, бо хотів побачити, як ведеться його старому друзяці. Останнього разу Сінді бачила його саме в Норфолку в ніч свого весілля. До того, як його корабель перевели до Сьомого флоту[85], Флендж спромігся вициганити тридцятиденну відпустку, під час якої вони з Сінді збиралися гайнути в медовий місяць. Лише Паць засмутився через те, що строковики не мали нагоди влаштувати Фленджеві холостяцьку вечірку, тому разом із п'ятьма-шістьма друзями, замаскувавшись під молодших лейтенантів, вони спустилися з корабля на прийом в офіцерському клубі ФОБу[86] і витягнули Фленджа на кілька келихів пива на Іст-Мейн-стріт. Ці «кілька келихів» були дуже приблизною кількістю. За два тижні Сінді одержала телеграму із Сідар-Рапідз, штат Айова. У ній Флендж писав, що залишився на мілині й страждає від жахливого похмілля. Сінді міркувала два дні й врешті таки переказала йому гроші на автобусний квиток додому з умовою, що більше ніколи знову не побачить Паця. Вона й не бачила. Аж дотепер. Однак її відчуття, що Паць — наймерзенніше створіння у світі, не ослабло за ці сім років, і тепер вона була ладна це довести.

— Геть, за двері, — вказала вона, — за пагорб і світ за очі. Чи зі скелі, мені начхати. Ти, й твої випиваки, й ота дурнувата мавпа в моряцькому вбранні. Забирайтеся геть.

Флендж чухав голову і десь хвилину кліпав очима. Ні. У голові не вкладалося. Може, якби у них були діти… Тонка, прекрасна іронія, адже флот зробив із нього компетентного спеціаліста зі зв'язку.

— Ну, — сказав він повільно, — гаразд, якщо так.

— Можеш забрати «Фольксваген», — сказала Сінді, — і візьми набір для гоління та чисту сорочку.

— Ні, — заперечив Флендж, прочиняючи двері для неповороткого Рокко, який маячив на задньому плані з пляшкою вина, — ні, я поїду на сміттєвозі з Рокко.

Сінді знизала плечима.

— І відрощу бороду, — нерозбірливо додав він.

Вони пішли з будинку: збентежений Паць, Рокко, який щось собі наспівував, і Флендж, який відчував перші слабкі пагінці нудоти, що виповзали й обплітали його шлунок, — усі разом вони завантажились у сміттєвоз і з ревінням рушили. Озирнувшись, Флендж побачив, що дружина стоїть у дверях і за ними спостерігає. З під'їзного шляху вони виїхали на вузьку щебенисту дорогу.

— Куди далі? — спитав Рокко.

— Не знаю, — відповів Флендж, — може, поїду в Нью-Йорк і знайду собі якийсь готель. Підкинь мене до станції. Агов, Паць, маєш де спинитися?

— Я можу поспати в МҐ, але лягаві вже, вочевидь, про нього знають.

— Я тут подумав, — сказав Рокко. — Мені все одно треба їхати на сміттєзвалище і позбутися цього вантажу. У мене там приятель є, він на смітнику наче за сторожа. Там і живе. У нього різні місця є. Можете там лишитися.

— Авжеж, — сказав Флендж. — Чому ні.

Якраз пасувало до його настрою. Вони попрямували на південь, у ту частину острова, де не було нічого, крім житлових забудов, торговельних центрів та різноманітних дрібних заводів легкої промисловості, і десь за півгодини зупинилися біля міського сміттєзвалища.

— Тут зачинено, — сказав Рокко, — але він відчинить.

Рокко завернув на брудну дорогу, що обходила спроектований одним божевільним архітектором з УГР і побудований ще в 30-ті сміттєспалювач із самановими стінами та черепичним дахом, який скидався на мексиканську асьєнду з димарями. Проторохтівши нею близько ста ярдів, вони під'їхали до воріт.

— Болінґброк! — заволав Рокко. — Впусти. У мене є вино.

— Гаразд, чувак, — відповів голос із сутінок.

За хвилину у вогнях фар з'явився товстий негр у поркпаї[87], відімкнув ворота й застрибнув на підніжку машини. Вони поїхали довгою спіральною дорогою донизу на сміттєзвалище.

— Оце Болінґброк, — сказав Рокко. — Він вас тут влаштує.

Вони спускалися довгою широкою кривою дорогою. Фленджу видалося, що вони прямують до центра спіралі, до нижньої точки.

— Хлопцям треба десь заночувати? — запитав Болінґброк.

Рокко пояснив їхню проблему. Болінґброк співчутливо кивнув.

— Дружини часом такі надокучливі, — сказав він. — У мене самого три чи чотири по всій країні, радий, що їх усіх позбувся. Здається, життя нас ніколи нічому не вчить.

Сміттєзвалище, оточене розлогими житловими забудовами, мало форму, наближену до квадрата зі сторонами півмилі завдовжки. Воно розташоване на п'ятдесят футів нижче рівня вулиць, і, за словами Рокко, цілоденно два бульдозери D-8 закопують відходи під насипом, який привезли з північного узбережжя, і це щодня на якусь дрібку дюйма підвищує рівень сміттєзвалища. Рокко скидав сміття, а Флендж вдивлявся у напівсвітло, вражений особливою рокованістю цього місця, думкою, що одного дня, ймовірно, років за п'ятдесят чи більше тут уже не буде жодної нори: дно буде врівень з вулицями забудов, а будівлі зводитимуть навіть тут. Ніби тебе переносить на новий рівень щось схоже на дратівливо повільний ліфт, щоб із якоюсь приреченістю порадитися щодо давно розв'язаних проблем. І ще дещо: тут, на самому кінці спіралі, він відчував, як його переслідує ще одна аналогія. Він не міг її визначити, аж поки у своєму пошуку не натрапив на музику та слова пісні. Навряд чи можна подумати, що в сьогочасному флоті реактивних літаків, ракет і атомних підводних човнів хтось ще досі співає морські пісеньки чи балади; однак Флендж згадав Дельґадо, стюарда з Філіппін, який призвичаївся пізно вночі приходити до радіорубки з гітарою, сідати й годинами їм наспівувати. Існує чимало способів розповісти про море, але, мабуть, оскільки музика й слова не мали нічого спільного з особистою біографією, видавалося, що спосіб Дельгадо забарвлений правдою особливого ґатунку. Так здавалося попри те, що навіть традиційні балади були побрехеньками чи, в найкращому разі, небилицями — як і балади не проспівані, а розказані за кавою в шкіперській коморі чи грою в покер у кают-компанії в день платні або на глибинній бомбі біля юта в очікуванні вечірнього кіно, що замінить одну байку іншою, ще очевиднішою. Але стюард віддавав перевагу співам, і Флендж його за це поважав. А його улюблена пісня починалася так:

Легко бути педантичним і сказати, що Низовина — це південно-східна частина Шотландії; балада, безперечно, шотландського походження, але вона завжди викликала у Фленджа дивні ірраціональні асоціації. Кожен, хто дивився на особливим чином освітлений морський простір чи був у сприйнятливому до метафор настрої, розповість вам про цікаву ілюзію: океан, попри свою рухливість, якоюсь мірою твердий; він стає сірою чи сизуватою пустелею, безплідною землею, яка тягнеться ген за обрій, і єдине, що потрібно для прогулянки його поверхнею, — переступити через верхні леєри; а якщо мати намет і доволі харчів, можна мандрувати від міста до міста. Джеронімо вважав це химерним різновидом комплексу месії та по-батьківськи радив Фленджеві ніколи не намагатися так вчинити; проте та неосяжна рівнина з матового скла була для Фленджа своєрідною низовиною, що для повноти картини майже вимагала самотньої людської фігури, яка долала б її замашистими кроками; кожне прибуття на рівень моря було наче знаходження мінімуму й нескінченно малої точки, унікального перетину паралелі та меридіана, запевнення досконалої, безпристрасної однорідності. Щось подібне він відчував і під час спірального спуску на сміттєвозі Рокко — що місцина, до якої вони нарешті дісталися, була мертвою точкою, тою єдиною, яка містила в собі весь низовинний край. Щоразу, коли він був далеко від Сінді, уявляв своє життя як плинну поверхню, як дно цього сміттєзвалища, що перебувало в стані переходу від увігнутості чи відгородження до ймовірної пласкості, схожої на ту, де він стояв нині. Але його турбували будь-які випадкові опуклості чи ймовірне стягування до відчутної кривизни самої планети, хай там на чому він стоятиме, тож йому лишиться тільки стирчати тут, ніби проекції незахищеного радіуса, протягнутого через порожні лунки власної крихітної сфери.

Рокко залишив їм ще один галон мускателю, який видобув з-під сидіння, і поїхав, гарчачи й підскакуючи, у щільну темряву. Болінґброк відкрутив кришечку й випив. Вони передавали пляшку по колу, а потім Болінґброк сказав:

— Нумо шукати матраци.

Він повів їх на схил довкруг високої вежі з ріні та повз півакрову ділянку, де були викинуті холодильники, велосипеди, дитячі візки, пральні машини, зливальниці, унітази, ліжкові пружини, телевізори, горщики, каструлі, кухонні плити, кондиціонери. І, врешті-решт, подолавши дюну, вони потрапили туди, де були матраци.

— Найбільше ліжко у світі, — сказав Болінґброк. — Обирайте.

Тут, певно, були тисячі матраців. Флендж знайшов собі фірмове пружне ліжко завширшки три чверті ярда, а Паць, який, вочевидь, так ніколи й не звикне жити цивільним життям, вибрав солом'яний матрац завтовшки два дюйми й завширшки три фути.

— Бо інакше мені буде незручно, — пояснив він.

— Покваптесь, — м'яко, але нервово гукнув Болінґброк. Він видерся на верхів'я дюни й видивлявся туди, звідки вони прийшли. — Хутчіш. Уже майже стемніло.

— А що таке? — спитав Флендж, тягнучи матрац на схил, щоб стати поруч і позирнути на сміттєві купи. — Тут уночі з'являються злодії?

— Можна і так сказати, — ніяково мовив Болінґброк. — Ходімо.

Вони мовчки попленталися назад, ступаючи у власні сліди. Біля місця, де спинявся сміттєвоз, вони завернули ліворуч. Над ними здіймався сміттєспалювач, задимлені труби якого темніли у височіні на тлі останніх відблисків неба. Вони втрьох увійшли у вузький яр. Обабіч височіли двадцятифутові купи сміття. Саме тоді Флендж відчув, що це сміттєзвалище скидається на острів чи анклав, який оточує похмура країна, окреме царство, де Болінґброк був за беззаперечного правителя. Звивистий яр із крутими схилами тягнувся сотню ярдів, аж поки нарешті не вивів у маленьку долину, ущерть заповнену викинутими гумовими шинами від автівок, вантажівок, тракторів і літаків; а в центрі на незначному підвищенні стояла халупа Болінґброка, нашвидкуруч зліплена із толю, стінок холодильника, навмання припасованих дерев'яних балок, труб і ґонту.

— Дім, — сказав Болінґброк. — А тепер пограємо в гру «Роби, як я».

Це скидалося на гонитву в лабіринті. Часом стоси шин були вдвічі вищі за Фленджа і погрожували завалитися від щонайменшого поштовху. У повітрі сильно тхнуло гумою.

— Обережніше зі своїми матрацами, — прошепотів Болінґброк, — і не сходьте зі стежки. У мене тут міни-пастки.

— Навіщо? — спитав Паць, але Болінґброк чи то не почув, чи то проігнорував запитання.

Вони дісталися до халупи, і Болінґброк одімкнув великий навісний замок на дверях, зроблених зі стінки важкого пакувального ящика. Усередині панувала цілковита темрява. Жодного вікна. Болінґброк запалив гасову лампу, і в її миготливому жовтому світлі Флендж зміг побачити стіни, обліплені світлинами, які, здавалося, вирізали з кожної публікації, надрукованої від часів Депресії. Барвиста картинка Бріжіт Бардо межувала з газетними фото герцога Віндзорського[89], на яких він відрікався від престолу, та «Гінденбурґа»[90], охопленого полум'ям. Там були Рубі Кілер, Гувер і Макартур. Джек Шаркі, Вірлевей, Лорен Беколл[91] і багато інших складали цю майже поліційну фотогалерею побляклих сенсацій, крихких, як бульварна газета, і розмитих, як загальнолюдська плинність девятиденного дива[92].

Болінґброк зачинив двері на засув. Вони скинули долі свою постіль і всілися пити вино. Надворі здійнявся вітерець: калатав клаптями толю та розгублено й буйно тицявся у випнуті кути та нерівні стіни халупи. Невідь-чого вони почали оповідати морські байки. Паць розповів про те, як він з гідроакустиком Фіні вкрав кінне таксі в Барселоні. Однак виявилося, що їм геть нічого не відомо про коней, тож вони навзаводи проскакали до кінця пришибу, переслідувані щонайменше загоном берегового патруля. Поки вони бовтались у воді, їм спало на думку, що саме час поплисти до авіаносця «Відважний» і розтоптати кількох нечупар з команди. Вони б так і зробили, якби не моторка «Відважного», яка перехопила їх за кількасот ярдів від корабля. Фіні спромігся скинути за борт стернового старшину та гребця з бака, допоки їхні веселощі не перепинив пострілом Фіні в плече один хитрозадий енсін[93] з 45-м калібром. Флендж розповів про те, що якось навесні на вихідних, ще в коледжі, він разом з двома товаришами поцупив з місцевого моргу труп жінки. О третій ночі вони притягнули його до гуртожитку братства, до якого належав Флендж, і поклали поруч із головним братчиком, що спав мов убитий у своєму ліжку. Наступного ранку ще й на світ не зазоріло, як усі спроможні пересуватися юрбою посунули до кімнати голови й загрюкали в двері.

— Так, хвилинку, — заохкав голос ізсередини, — я вже виходжу. О. О Боже мій.

— Що сталося, Вінсенте? — гукнув хтось. — У тебе там баба?

І всі добродушно зареготали. Десь за п'ятнадцять хвилин мертво-блідий Вінсент тремтячи відчинив двері, і галасливий натовп увірвався до кімнати. Вони заглядали під ліжко, совали меблі й відкривали шафу, але трупа ніде не було. Спантеличені, вони почали витягати шухляди комода, аж раптом почули пронизливий крик надворі. Вони кинулися до вікна і поглянули вниз. На вулиці знепритомнів їхній одногрупник. Виявилося, що Вінсент зв'язав докупи три свої найкращі краватки та вивісив тіло за вікно. Паць похитав головою.

— Зажди, — сказав він. — Я гадав, що ти розповідатимеш морську байку.

До цього вони вже вижлуктили галон. Болінґброк видобув з-під ліжка жбан саморобного к'янті.

— Я збирався, — відповів Флендж, — та оце не зміг нашвидку щось пригадати.

Але справжня причина, про яку він знав, але не міг сказати, полягала в тому, що якщо ви Денніс Флендж і ті самі морські припливи не лише обмивають ваші вени, а й котять хвилі крізь ваші фантазії, то нормально саме слухати, а не розповідати байки про море, бо вас і всю правду вашої правдоподібної брехні часом відкидає назад у дивну суміжність. І допоки ви пасивні, можете усвідомлювати осяжність цієї правди, але тієї ж миті, коли стаєте активними, то чомусь, якщо й не порушуєте домовленості безпосередньо, партачите будь-які перспективи — так само, як спостерігач за субатомними частинками змінює поведінку частинок, дані й коефіцієнти лише тим, що спостерігає. Тому натомість він розповів іншу випадково згадану байку. Чи якось так. Його цікавило, що сказав би Джеронімо.

Проте Болінґброк збирався розповісти морську байку. Він якийсь час валандався від порту до порту на різноманітних, сумнівної репутації торгових суднах. Два місяці якраз після першої війни він провів на пляжі в Каракасі разом із другом Саббаресе. Вони зістрибнули з вантажного корабля «Дейрдре О'Тул», зареєстрованого як панамське судно — Болінґброк вибачився за подробиці, але наполягав на тому, що це щира правда: тоді в Панамі можна було зареєструвати будь-що: човник, мореплавний дім розпусти, лінкор, аби воно плавало, — щоб втекти від першого помічника Посвинятто, який страждав на манію величі. За три дні після Порт-о-Пренса Посвинятто із сигнальним пістолетом «Вері» рвучко вбіг до капітанської каюти, погрожуючи спопелити капітана на місці, якщо корабель не поверне і не попливе на Кубу. У трюмі, як здавалося, мало зберігатися кілька ящиків із гвинтівками й іншим легким озброєнням, призначеним для гватемальської банди збирачів бананів, які нещодавно об'єднались і прагнули позбутися американського впливу у своїй сфері. Намір Посвинятто полягав у тому, щоб захопити корабель, вдертися на Кубу і проголосити острів територією Італії, якій він належав по праву ще відтоді, як його відкрив Колумб. Задля заколоту він згуртував двох прибиральників-китайців і одного палубного матроса, схильного до епілептичних нападів. Капітан розсміявся і запросив Посвинятто до себе випити. Два дні по тому вони п'яні хиталися палубою, закинувши руки одне одному на плечі; і жоден з них за цей час не стулив ні на хвильку очей. Корабель потрапив у потужний шквал; усі бігали й закріплювали буми та пересували вантаж, і в цьому сум'ятті капітана якось змило за борт. Отак Посвинятто став головним на «Дейрдре О'Тулі». Проте запаси спиртного закінчилися, тому Посвинятто вирішив пливти до Каракаса, щоб їх поповнити. Кожному з команди він пообіцяв сулію шампанського того дня, коли вони захоплять Гавану. Болінґброк і Саббаресе планів вдиратися на Кубу не мали. Тож щойно корабель увійшов у каракаський док, вони гайнули на волю і далі жили за рахунок виторгів барменші Зенобії, біженки з Вірменії, з якою два місяці поспіль почергово спали. Урешті-решт щось — чи то ностальгія за морем, чи то докори сумління, чи то несамовита й непередбачувана вдача їхньої покровительки (Болінґброк так ніколи й не визначився) — змусило їх відвідати італійського консула й здатися. Консул поставився до них із надзвичайним розумінням. Він посадив їх на італійське торговельне судно, яке йшло в Геную, і весь свій шлях через Атлантику вони закидали вугілля в топку, неначе в геєну огненну.

Натоді вже було пізно, і вони добряче налигалися. Болінґброк позіхнув.

— Добраніч, народ, — сказав він. — Мені рано-вранці треба вставати. Якщо почуєте якісь дивні звуки, не партеся. Тут міцний засув.

— Якого… — почав Паць. — А хто збирається влізти?

Фленджеві стало незатишно.

— Ніхто, — відказав Болінґброк — хіба що вони. Вони вряди-годи намагаються сюди влізти. Та все ніяк. Тут є шмат труби — його можна використати, якщо залізуть. — Він загасив лампу і завалився на ліжко.

— Ага, — сказав Паць, — але вони — це хто?

— Цигани, — позіхнув Болінґброк. Власний голос його заколисував. — Вони тут живуть. Тут, на сміттєзвалищі. Виходять тільки вночі.

Він замовкнув і незабаром захропів.

Флендж знизав плечима. Якого біса. Гаразд, тут довкруги цигани. Він згадав, що в його дитинстві вони зазвичай отаборювалися десь на північному узбережжі на безлюдних ділянках пляжу. Однак він гадав, що тепер вони всі позникали, і чомусь зрадів, дізнавшись, що це не так Це пасувало його напівусвідомленому почуттю доречності: все правильно, тут сміттєзвалище, тож тут мають жити цигани — так само він міг повірити в правильність Болінґброкового моря і його здатність охоплювати та бути підживлювальним розчином чи середовищем для кінних таксі та Посвинятто. Не кажучи вже про того молодого пройдисвіта Фленджа, який йому зрідка нагадував про те, що нинішній Флендж різко, як те море, перетворився на щось не таке рідкісне чи дивне. Він провалився в легкий, неспокійний сон, а обабіч контрапунктно похропували Болінґброк і Паць Бодін.

Він не знав, чи довго спав; Флендж прокинувся в цілковитій темряві з якимсь нутряним відчуттям того, що зараз друга або третя ранку чи принаймні той безрадісний час, не призначений для людського сприйняття, який скоріше належить котам, совам, підглядайлам і всім тим, кому не спиться вночі. Надворі досі віяв вітерець; Флендж прислухався до вітру, щоб почути звук, що його збудив. Цілу хвилину було тихо, а потім хвиля вітру нарешті його принесла. Дівочий голос.

— Англо, — казала дівчина, — Англо із золотавим волоссям. Вийди. Вийди потайною стежкою і знайди мене.

— Якого, — промовив Флендж. Він заторсав Паця. — Агов, друже, там якась баба.

Паць розплющив каламутне око.

— Чудово, — пробурмотів він. — Тягни її сюди, я буду другим.

— Ні, я про те, що це, певно, одна з тих циганок, про яких говорив Болінґброк.

Паць захропів. Флендж навпомацки дістався Болінґброка.

— Агов, чувак, — промовив Флендж, — вона отам, надворі.

Болінґброк не відповів. Флендж заторсав сильніше.

— Вона отам, — повторив він, починаючи панікувати. Болінґброк перевернувся на інший бік і сказав щось незрозуміле. Флендж сплеснув руками:

— Якого…

— Англо, — наполегливо кликала дівчина, — вийди до мене. Знайди мене, а то я зникну навіки. Вийди, високий Англо із золотавим волоссям і блискучими зубами.

— Гей, — сказав Флендж, не звертаючись ні до кого конкретно, — це ж я, хіба ні?

Не зовсім — негайно спало йому на думку. Скоріше його Doppelgänger[94], дужий і смаглявий морський вовк тихоокеанських часів. Він штурхнув Паця.

— Вона хоче, щоб я вийшов. Що робити, агов?

Паць розплющив обидва ока.

— Сер, — сказав він, — рекомендую вам вийти та доповісти про ситуацію. Якщо вона нічогенька, то, повторюся, тягніть її сюди та дайте й рядовим поштурмувати.

— Так точно, так точно, — мляво повторював Флендж. Він пробрався до дверей, відсунув засув і вийшов надвір.

— О, Англо, — почув він голос, — ти вийшов. Іди за мною.

— Гаразд, — сказав Флендж.

Він почав торувати собі шлях через стоси шин, молячись, щоб жодна Болінґброкова міна-пастка не вибухнула. Якимсь дивом він майже дістався відкритого простору, поки все не пішло шкереберть. Він точно не знав, де саме зробив хибний крок, але раптом зрозумів, що таки потрапив у халепу, і звів очі саме вчасно, щоб побачити, як величезний стос зимових шин захитався, нахилився, на мить завис на тлі зірок і завалився на нього. Певний час це було останнє, що він пам'ятав.

Він отямився від доторку прохолодних пальців до чола й улесливого голосу:

— Прокидайся, Англо. Розплющ очі. З тобою все гаразд.

Він розплющив очі та побачив дівчину, її обличчя, стривожені й широко розплющені очі над ним і зірки, що заплуталися в її волоссі. Він лежав біля входу до яру.

— Ну ж бо, — усміхнулася вона, — вставай.

— Авжеж, — відповів Флендж.

Голова боліла. Усе тіло пульсувало. Нарешті він спромігся підвестися й лише тоді гарненько її роздивився. У світлі зірок вона мала вишуканий вигляд: чорна сукня, оголені руки й ноги, сама худа, шийка вигнута і витончена, фігура така струнка, що майже скидалася на тінь. Темне волосся обрамлювало обличчя і лежало на спині, ніби чорна туманність; чималі очі, кирпатий ніс, коротка верхня губа, гарні зуби, миле підборіддя. Вона була наче мрія, наче янгол. А заввишки — десь три з половиною фути. Флендж почухав голову.

— Як життя? — спитав він. — Мене звуть Денніс Флендж. Дякую, що врятувала.

— А я — Нерісса, — сказала вона, звівши на нього очі.

Він і гадки не мав, що далі казати. Зненацька коло можливих тем для розмови стало дуже обмеженим. Хоча, в нього сяйнула божевільна думка, вони могли б, певно, обговорити проблеми карликів чи щось подібне.

Вона взяла його за руку.

— Ходім, — сказала і повела його за собою до яру.

— Куди ми йдемо? — запитав Флендж.

— До мене додому. Невдовзі світанок.

Флендж замислився.

— Стривай, зажди хвилинку, агов, — сказав він. — А як же мої друзі? Я ж гість Болінґброка, він образиться.

Вона не відповіла; він знизав плечима. Якого біса. Вона вивела його через яр вгору на схил. На самому вершечку вежі з ріні стояла людина і спостерігала за ними. У темряві ширяли та сновигали інші фігури; звідкись лунали звуки гітари, співу і незавершеної бійки. Вони підійшли до купи мотлоху, яку він проминув, коли йшов по матрац, і почали продиратися крізь викинутий хаос осяяного зірками металу й порцеляни. Нарешті вона зупинилася біля холодильника «Дженерал Електрик», який лежав на боці, і відчинила дверцята.

— Сподіваюся, ти не застрягнеш, — сказала вона, пролізла всередину і зникла.

О Боже, подумав Флендж, а я саме вагу набрав, отакої. Він теж проліз; холодильник був без задньої стінки.

— Зачини за собою двері, — гукнула вона десь знизу, і він, ніби у якомусь трансі, підкорився.

Ударив промінь світла, вочевидь, від її ліхтарика й освітив йому шлях. Він і гадки не мав, що купа мотлоху сягала такої глибочіні. Місцями його затискало доволі щільно, але десь тридцять футів йому вдавалося плазувати, обходити та підлізати під різноманітні стоси абияк звалених побутових електроприладів, поки не дістався отвору в 48-дюймовій бетонній трубі. Там на нього вже чекала вона.

— Далі буде легше, — сказала Нерісса.

Десь чверть милі він повз, а вона спускалася положистим схилом. Поміж мерехтливих тіней від хисткого променя ліхтарика він бачив й інші тунелі, які відходили вусібіч. Вона помітила його допитливий погляд.

— Вони довгенько це робили.

Нерісса розповіла, що все сміттєзвалище пронизане мережею тунелів і кімнат, які ще в 30-ті проклала терористична група «Сини червоного апокаліпсису», готуючись у такий спосіб до революції. За рік чи два, коли їх усіх скрутили федерали, сюди переїхали цигани.

Нарешті вони дійшли до глухого кута, де на всипаній гравієм долівці були дверцята. Нерісса відчинила, і вони спустилися вниз. Вона запалила свічки, і полум'я явило кімнату, завішену гобеленами та картинами, з неосяжним, укритим шовковими простирадлами двоспальним ліжком, одежною шафою, столом і холодильником. Флендж мав багато запитань. Дівчина розповіла йому про систему повітропостачання, каналізацію і лінію електропередач, що ніколи не викличе жодних підозр у «Лонґ-Айленд Лайтінінґ»; про сміттєвоз, на якому вдень їздить Болінґброк, а вони на ньому вночі крадуть їжу і припаси; про напівзабобонний страх Болінґброка перед ними і його нехіть повідомити про них владу, щоб не втратити роботу через звинувачення в алкоголізмі, а то й у чомусь гіршому.

Флендж тільки тепер помітив, що на ліжку сидить сірий пухнастий щур і допитливо до нього придивляється.

— Гей, — сказав він, — тут щур на ліжку.

— Її звуть Гіацинт, — повідомила Нерісса. — Поки ти не прийшов, вона була моїм єдиним другом.

Гіацинт неприхильно закліпала оченятами.

— Яка гарненька. — Флендж хотів було її попестити.

Щуриха завищала і позадкувала.

— Вона сором'язлива, — пояснила дівчина. — Ви потоваришуєте. Дай їй трохи часу.

— Ха, це мені щось нагадує. А я надовго маю тут залишатися? Чому ти мене привела?

— Багато років тому стара Віолетта з пов'язкою на оці наворожила мені долю. Вона сказала, що моїм чоловіком буде високий Англо зі світлим волоссям, сильними руками та…

— Ну, звісно, так і є. Але всі ми, англи, маємо такий вигляд. Таких високих і білявих англів довкруги багато блукає.

Вона закопилила губу й заплакала.

— Ти не хочеш зі мною одружитися?

— Ну, — збентежено сказав Флендж, — по правді, я вже маю дружину, тобто я одружений.

Якусь мить вона дивилася на нього так, ніби він її вдарив ножем, а потім бурхливо заголосила.

— Та я ж лише сказав, що одружений, — запротестував Флендж. — Я ж не стверджував, що мені це особливо подобається.

— Деннісе, будь ласка, не гнівайся на мене, — заридала вона. — Не йди від мене. Скажи, що залишишся.

Флендж деякий час про це міркував. Його мовчання нагло порушила Гіацинт, яка зробила на ліжку сальто назад і почала бурхливо гасати. Різко жалісно зітхнувши, дівчина взяла щура, притисла до грудей і, наспівуючи, почала її погладжувати. Вона — як дитина, подумав Флендж. А щур — як її власна дитина.

А потім замислився: цікаво, а чому в нас із Сінді немає дітей.

І ще: дитина все залагоджує. Нехай світ стиснеться до м'яча в boccie[95].

Тож, звісно, тепер він знав.

— Звичайно, — сказав він. — Добре. Я залишуся.

Принаймні на певний час, подумав він. Вона звела на нього серйозний погляд. У її очах танцювали білі баранці хвиль; і він знав, що морські створіння кружлятимуть у підводній зелені її серця.